Мова І суспільство. Функції мови



Сторінка1/3
Дата конвертації16.01.2018
Розмір0.85 Mb.
  1   2   3
  1. Мова і суспільство. Функції мови


Мова – це духовне надбання всього народу, всієї нації, це суспільне явище, безпосередньо пов’язане з усім матеріально-виробничим, загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, з усім суспільним і побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо відбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства.

У мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіткого визначення і поділу ф-цій мови та їх назв.

З-поміж багатьох ф-цій мови в житті людини і суспільства основними називають такі:

1. Комунікативна ф-ція, або ф-ція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв”язок у суспільстві.

2. Номінативна ф-ція, або ф-ція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців.

3. Мислетворча ф-ція. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом формування, тобто творення самої думки.

4. Гносеологічна, тобто пізнавальна, ф-ція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не тільки власним досвідом, скільки через мови, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.

5. Експресивна, або виражальна, ф-ція мови. Мова надає найбільше можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для ін людей, вплинути силою своїх переконань чи почуттів на ін людей.

6. Волюнтативна ф-ція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7. Естетична ф-ція. Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв.

8. Культуроносна ф-ція. Мова є носієм культури народу – мовотворця.

9. Ідентифікаційна ф-ція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення.

10. Магічно-містична ф-ція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.


  1. Сучасна українська літературна мова і мова професійного спрямування

Літературна мова — відшліфована форма загаль­нонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, театр, державні установи, освіту, побут людей.

Сучасна українська літературна мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та іншими культурними діячами. Вона за своїм походженням зв'язана з місцевими діалектами, бо виникла на їх основі. Літературна мова й місцеві діалекти завжди перебувають у взаємозв'язку, вона безперервно збагачується за рахунок народних говорів. Літературна мо­ва впливає на місцеві говори і сприяє їх зближенню із загальнонародною національною мовою.

Українська літературна мова, єдина для всієї ук­раїнської нації, є найважливішою формою національ­ної культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Багато відомих людей відзначали велич і красу української мови. В. Сухомлинський так характеризує українську мову: «Надзвичайна мова наша є таємни­цею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших... Дивуєшся дорогоцін­ності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупне, зернисто, як самі перла».

Українська літературна мова постійно розвиваєть­ся і збагачується. Людське суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон — досконалу літературну мову. Щоб досягти цього ета­лону, треба дбати про високу культуру мови у по­всякденній мовній практиці.


  1. Державний статус української мови. “Закон про мови в Українській РСР” від 28 жвтня 1989р

Історична доля укр народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.

У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на перефирію суспільного буття.

Укр мова є 1-м з вирішальних чинників нац. самобутності укр народу.

Українська РСР забезпечує укр мові статус державної з метою сприянні всебічному розвиткові духовних творчих сил укр народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР(прийнятий 28 жовтня 1989р)).

Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990р., але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідальність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу.

Ст.10. Державною мовою в Україні є укр мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укр мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Ст.12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами.



4. Мова у професійній діяльності економіста

Мова — це безперервний процес пізнання світу, його освоєння лю­диною. Мова є засобом спілкування між людьми, псрсдання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню і задоволенню матеріальних та духовних потреб людей, об'єднує їх у суспільство для досягнення матеріального благополуччя та щонайвищих духовних цін­ностей.

Мова існує у двох формах: усній та писемній. Переда­ючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість та культуру нації. Потреба ефективного й ефект­ного спілкування стимулює мовців до художнього осмислен­ня мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант — добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) й естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики).

Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона тво­риться народом, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу. + що для вас значить мова.

5. Походження і формування української літературної мови

Сучасна укр літературна мова – мова фахового спрямування.

Основоположником літературної мови став Т.Шевченко, який використав в своїй творчості все розмаїття укр мови. Поповнив склад іншомовними словами, новотворами. Добирав досконаліші граматичні форми, синтаксичні конструкції.

Перший ввів в укр мову орфоепічні, лексичні, граматичні норми, створив унормовану мовно-стилістичну систему укр літературної мови.

Літературна мова – унормована, опрацьована форма загальнонародної мови.

У подальшому розвитку укр літ мови велику роль відіграли письменники-класики, послідовники Т.Шевченкк, зокрема Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, М.М.Коцюбинський, М.П.Старицький, П.А Грабовський, І.Я.Франко, Леся Українка та ін., які продовжували традиції Шевченка в розвитку укр літ мови на народній основі.



6. Мовна норма. Види норм української літературної мови. Нормативність як основа професійної мовної культури

Літературна мова – це мова нормована, тобто така, яка має загальнообов”язкові, єдині норми (правила) у вимові, правописі, слововживанні, граматиці. Літературна мова – це унормована й опрацьована форма загальнонародної укр мови. Розрізняють норми лексичні (слововживання, закономірності лексичної сполучуваності), орфографічні (написання), орфоепічні (вимова), граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання мовновиражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування). Літературні норми фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.



7. Особливості усної форми української літературної мови

За сьогоднішньої економічної реорганізації всього суспільного життя виникає потреба перегляду усного ділового мовлення. Тут важливо звернути увагу не лише на лексичний вибір слів, їх компонування, а й наголос, інтонацію. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування; спілкування на підприємстві, ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, промова , бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

— усному мовленню властива спонтанність;

— під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з орфоепії;

— для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різноплановнми фактами;

— важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис порівняно з писемною мовою, бо запитання, логічний наголос зосереджує більше інформації, ніж усе висловлене попередньо в писемній формі (доповіді, повідомлення тощо).

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою.

На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі виконання службових обов'язків, прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами та колегами інших підприємств.

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури взагалі. Не випадково відомий ук­раїнський педагог В. Сухомлинський писав, що «мовна культура — це живодайний корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу».



8. Особливості писемної форми української літературної мови

Писемне мовлення є основним для ділових людей, саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного характеру. Це може бути: стаття, книж­ний чи газетний текст, лист чи будь-який документ. Залежно від змісту текст поділяють на частини — абзаци, які пов'язані логічним зв'язком. Писемне мовлення відрізняється від усного мовлення і має такі особливоті:

– писемна мова фіксується графічними знаками. Слід зауважити, що воно може передаватися як за допомогою літер, так і малюнків, схем, формул та інших символів;

– писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

– писемна мова — це форма в основному монологічна. В художній літературі — діалогічна;

– писемне мовлення характеризується більшою регла­ментацією мовних засобів, точнішим добором відповід­ної лексики;

– в писемній мові переважає особливий стиль, дещо традиційна форма викладу, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словоспо­лучень;

– у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: ділові папери, накази, накладні, квитанції тощо.

Ділова документація відображає характер суспіль­них відносин, в ній зосереджується інформація про події, явища, приватні стосунки між людьми.

9. Поняття про функціональний стиль української літературної мови. Основні стилі ураїнської літературної мови

Сучасна українська літературна мова багатофункціональна, вона обслуговує всі потреби життя і діяльності української нації. Викорис­тання її в найрізноманітніших сферах і зумовило виділення в ній функціональних стилів. Функціональний стиль — це різновид україн­ської літературної мови, який відзначається сферою її функціонування і характеризується специфічними мовними засобами. У зв'язку з тим, що українська літературна мова має дві форми — писемну і усну, існують стилі писемні, або книжні, й розмовні. До писемних, або книжних, належать стилі: науковий, офіційно-діловий, художньо- белетристичний, або стиль художньої літератури, публіцстичний, епіс­толярний; до розмовних — ораторський і розмовно-побутовий.



10. Характеристика наукового стилю української літературної мови

Науковий стиль — це стиль наукових праць із різних галузей науки і техніки, зокрема математики, фізики, економіки, філософії, природознавства, кібернетики та ін. Він характеризується широким використанням науково-термінологічної, переважно іншомовної й абстрактної лексики, вживанням слів тільки в прямому значенні, наявністю складних речень. У науковому стилі не використовуються образні засоби мови, діапектні й вульгарні слова.



11. Характеристика публіцистичного стилю української літературної мови

Публіцистичний стиль — це стиль різноманітних політичних, суспільно-економічних праць, періодичних видань (газет, журналів, листівок, прокламацій) тощо. Він характеризується широким вико­ристанням суспільно-політичної лексики, політичних гасел, риторич­них запитань, урочистих виразів, засобів гумору і сатири. Публіцис­тичний стиль поєднує в собі засоби наукового і художнього стилів. Як і науковій мові, йому властиві точність, послідовність і система логічних доказів, як мові художній — емоційне забарвлення образів, виразність. Різновиди публіцистичного стилю, з одного боку, можуть наближатися до художньо-белетристичного стилю (нарис, фейлетон), з другого, — до наукового (виступ, доповідь, лекція, стаття). Це зумовлює добір необхідного лексичного матеріалу і відповідних синтаксичних структур.



12. Характеристика офіційно-ділового стилю української літературної мови

Офіційно-діловий стиль — це стиль ділової мови, яким корис­туються для написання різноманітних ділових документів, зокрема законів, указів, постанов, міжнародних угод і договорів, обов'язкових рішень, заяв, актів, протоколів, анкет, розписок, зобов'язань, декретів тощо. Він характеризується використанням канцелярської терміноло­гії та деяких застарілих слів (вельмишановний, вищезгаданий, нижче­підписаний, сей), наявністю стандартних схем висловлення, мовних кліше та сталих синтаксичних конструкцій, які в наш час дуже зміни­лися. В офіційно-діловому стилі може використовуватися лексика з інших шарів, зокрема науково-термінологічна, виробничо-професійнз й суспільно-політична, що залежить від того, яку галузь суспільного життя він обслуговує. Загалом для цього стилю властиве суворе дотримання зразків оформлення ділових паперів, мова яких має бути ясною, чіткою, лаконічною.



13. Писемна форма офіційно-ділового стилю. Документи їх різновиди

Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок тощо. Основна ф-ція офіційно-ділового стилю – інформативна (повідомлення). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Більшість жанрів ділового мовлення відображає соціальне спілкування. Власне, ф-ція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.

Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя.

Документи класифікуються за такими критеріями:



  1. За найменуванням: заява, лист, телеграма, довідка, інструкція, службова записка, протокол та ін.

  2. За походженням: службові (офіційні) й особисті.

  3. За місцем виникнення: внутрішні, зовнішні.

  4. За призначенням: особові офіційні документи, кадрові, довідково-інформаційні, обліково фінансові, господарсько-договірні, організаційні розпорядчі.

  5. За напрямом: вхідні, вихідні.

  6. За формою: стандартні (типові), індивідуальні (нестандартні).

  7. За терміном виконання: звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові.

  8. За ступенем гласності: загального користування, службового користування, таємні, цілком таємні.

  9. За стадіями створення: оригінали, копії.

  10. За складністю (кількістю відображених питань): прості, складні.

  11. За терміном зберігання: тимчасового, тривалого, постійного.

  12. За технікою відтворення: рукописні,відтворені механічним способом.

  13. За носієм інформації: на папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці, перфострічці, дискеті.

  14. Роль художнього стилю у формуванні інтелектуального потенціалу фахівця-економіста

Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма, водевіль роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма. Різнобічний вплив на думки і почуття за допомогою художніх образів, формування ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків. Застосовується у мистецтві слова, творчій дільності, літературі, різних видах мистецтва, культури, освіти.

Художній стиль виходить за межі не тільки інших стилів, а й літературної мови, бо він включає в себе (з певною метою, звичайно) і позалітературні мовні засоби - діалектизми, жаргонізми тощо

Однак достоїнства художнього мовлення визнача­ються не тільки незвичайною широтою охоплення за­собів загальнонародної мови Художнє мовлення — це ще й зразкове мовлення.

Художній стиль поєднує в собі окремі ознаки інших стилів. Це пояснюється насамперед змістом художнього твору, його ідейним спрямуванням, а не довільним використанням елементів наукового, публіцистичного чи офіційно-ділового стилів.

Основним завданням художнього стилю є творення за допомогою мовних засобів художніх образів. При цьому широко використовуються всі можливі експре­сивно-емоційні засоби мови її лексичне, фонетична багатство, уся різноманітність граматичних форм і конструкцій.

Щодо форми мовлення художній стиль є досить своєрідним. Основна його форма – писемна, однак і в усному мовленні широко використовуються його елементи. У текстах цього стилю широко використовуються синоніми, антоніми, омоніми, пароніми, слова в пе­реносному значенні.

У художньому стилі використовуються різні типи мовлення і зв'язки речень у тексті.


  1. Характеристика розмовного стилю української літературної мови. Мовленевий етикет – основа спілкування студентів і спеціалістів.

Розмовний стиль використовується у бесідах, приватних листах. Ним користуються під час обміну інформацією, думками, враженнями, проханням чи наданням допомоги. Він є засобом невимушеного спілкування. Застосовується у побутових стосунках з родичами, друзями, знайомими, в усному повсякденному спілкуванні в побуті, на виробництві. До ознак розмовного стилю можна віднести такі: усна форма спілкування, неофіційність стосунків між мовцями і невимушеність спілкування, непідготовленість до спілкування, безпосередня участь у ньому, використання позамовних чинників (ситуація, рухи, жести, міміка), лаконізм, емоційні реакції.

Використовуються мовні засоби: побутова лексика, фразеологізми, емоційно забарвлені та просторічні слова, звертання, вставні слова, вигуки, неповні речення тощо; багатство інтонацій, суфіксів суб”єктивної оцінки, різних типів простих речень, можливі діалектизми, фольклоризми, скорочені слова.

Етикет (з французької еtiquette — ярлик, етикетка) — це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості.

Якщо поняття "етикет" містить у собі обов'язки людей один щодо одного, норми і правила їх поведінки і спілкунання у різних ситуаціях, то поняття "службовий ети­кет" визначає норми і правила спілкування тільки на роботі. Мовленнєвий службовий етикет — це правила мовленнєвої поведінки на роботі.

Перше враження про людину складається з того, наскільки щиро і привітно вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на всю логіку, людина підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час привітання. І тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди привітно. Поганий настрій не слід поширювати на інших людей, оскільки можна наразитися на зустрічну неприязнь. Загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні ви­брати доречну форму привітання чи прощання.


  1. Лексика ураінської мови. Словниковий склад української мови з погляду походження

Розглядаючи словниковий склад української мови з точки зору його походження і стилістичного використання, зазначемо, що за походжнням виділяються в ньому 4 шари, а саме: слова спільнослов”янські, східнослов”янські, власне українські й іншомовні, а за стилістичним використанням в ньому виділяють лексику загальновживану, специфічно-побутову, виробничо-професійну, науково-термінологічну, адміністративно-ділову, емоційно-забарвлену та ін., а також лексику книжну й розмовну.

Оскільки словниковий склад української мови весь час розвивається, змінюється, збагачується, в ньому розрізняють 2 шари: активний, який охоплює загальновживану лексику та слова, що вживаються у спілкуванні спеціалістів певної галузі народного господарства, науки і культури, і пасивний, до якої належать слов, що вийшли з активного мовного вжитку (архаїзми) і використовуються лише за певної потреби, а також слова-неологізми, які ще не стали загальновживаними. Архаїзми в сучасній українській мові використовуються переважно в художній літературі і науково-дослідних працях; неологізми, крім художніх творів, – у науковому, публіцистичному й газетно-інформаційному стилях.



  1. Лексика укр мови з погляду вживання

Основу лексичного складу мови становить загальновжи­вана стилістично нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і с стилістичним фоном для інших шарів лексики, яким притаманне певне стилі­стичне забарвлення. Для загальновживаної лексики не вла­стиве оцінне чи емоційно-скспресивнс забарвлення.

До загальновживаної стилістично нейтральної лексики належать слова, що називають основні поняття, речі та явища навколишньої дійсності: нога, рука, голова, небо, земля, хліб, сіль, писати, читати, ходити, один, п'ять, десять, зелений, червоний, довго, мало тощо.

Інші групи слів можна назвати лексикою вузького сти­лістичного призначення. Вони характерні для одного стилю або для кількох. До стилістично забарвленої (маркованої) лексики можна віднести науково-термінологічну, офіційно-ділову, профссійно-виробничу, емоційно-експресивну.

Науково-термінологічна лексика обслуговує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності.

Наприклад: лапка машини, крило автомобіля, вушко голки, мостовий бик, гребінь хвилі, щока лещат, ярмо магніту, бабка шпиндельна, диск гальмівний, лампа дуго­ва, стрічка ізоляційна.



Офіційно-ділова лексика використовується в публіцистичному та офіційно-діловому стилях, у їхніх підстилях: інформаційному, дипломатичному, законодавчо­му, адміністративно-канцелярському. Прикладом офіційно-ділової лексики є слова указ, по­станова, рішення, акт, декларація.

Професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва. Кожна професія має своє коло про­фесійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, й офі­ційно-ділова лексика, й загальновживані слова, що використовуються в даній сфері й набувають фахового зна­чення. Наприклад, для педагогічної професії — це слова вчитель, учень, клас.

Емоційно-експресивна лексика використовується в художньому та публіцистичному стилях, в усіх підстилях. Емоційно-експресивні слова, крім понятій­ного, мають ще й емоційне значення, вказують на позитивну або негативну оцінку й тому мають експресію (тобто сильне вираження змісту чи емоцій). Емоційно-експресивна лексика служить для інтенсивного вираження почуттів, емоцій, по­зитивних чи негативних оцінок, вона здатна викликати уяв­лення й асоціації. До таких слів належать: любов, щастя, ласка, втіха, радість.

Серед емоційно-експресивної виділяється поетична лексика. Це вживані переважно в поетичному мовленні слова, які надають йому милозвучності, урочистості, підне­сеності, образності.



Побутова лексика охоплює слова, що називають побут різних соціальних груп. Вона найближче стоїть до загальновживаної, але відрізняється специфічним побутовізмом. Це назви одягу, речей, їжі, хатнього начиння, розваг, звичаїв певної соціальної групи людей чи певної території.

В активному словнику мови перебувають слова, що в даний час вживаються часто й не мають значення давності чи новизни. Пасивний запас української лексики становлять:

а) слова, які вже застаріли і вийшли або виходять з ужитку;

б) нові слова, що ще не закріпилися й не стали в мові загальновідомими та загальновживаними. Отже, в пасивному запасі української лексики зберігаються історизми, архаїзми та неологізми.



Історизми — це назви предметів старої культури, побуту: смерд, кріпак, війт, князь. У процесі історичного розвитку зникають окремі предмети, поняття, звичаї, а з ними перестають вживатися й слова, що їх називали.

Архаїзми — це застарілі слова, що виходять з ужитку. Але реалії, названі ними, залишаються й мають уже інші, сучасні назви: ректи – говорити; чоло – лоб.

Неологізми – це нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що відбивають сучасність (новочасність). Якщо вони втрачають це значення новочасності, сві­жості утворення, то стають загальновживаними. Неологіз­ми — дуже рухлива група лексики. Ті слова, що рік-два тому були неологізмами, сьогодні стають загальновживани­ми: перебудова, гласність, Народна Рада, приватизація.

  1. Багатозначні і однозначні слова. Пряме і переносне значення слів. Точність слововживання як ознака офіційно-ділового і наукового стилів укр літературної мови

Слова можуть мати не одне, а кілька значень. Цю їх властивість і називають багатозначністю. Багатозначність закладена в самій природі слова, що узагальнює певну ознаку, яка може бути властива також іншим предметам чи явищам. Як правило, найбільш багатозначними є слова, що здавна існують у мові. Помічено також, що багатозначність слова залежить від частоти вживання слова в мові.

Мова наукових праць відзначається досить висо­ким ступенем стандартизації і, в свою чергу, визначає основні риси наукового стилю. Таке широке викори­стання наукового стилю сприяє його дальшому роз­виткові й удосконаленню.

Мова науки чітко відображає рівень науново-технічного прогресу Вона впливає на розвиток мислення людини, виробляє здатність стандартизувати, узагаль­нювати явища дійсності і розвивати розумові здібності. Основна його функція – повідомлення. Вона полягає в доведенні теорій, обґрунтуванні гіпотез, у повідомленні наслідків дослідження, класифікації, поясненні явищ, у систематичному викладі певних знань, що зумовлює його логічний характер. Основні його ознаки властиві всім науковим працям.

Науковий стиль характеризуєть­ся широким використанням термінології як загальної, так і спеціальної. Для нього характерне вживання ве­ликої кількості абстрактних і запозичених слів. Своєрідною у науковому стилі є його будова, бо складні думки і логічні взаємозв'язки між ними потребують відповідного граматичного оформлення. Тут наявні такі синтаксичні конструкції, які допомагають виражати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматачних засобів загальнонаціональної літературної мови.

Науковий стиль має кілька різновидів: власне науковий, науково-популярний, науково-публіцистичний, науково-навчальний, виробничо-професійний.

Власне науковий стиль обслуговує фахівців певної галузі науки.

Науково-публіцистичний стиль широко використо­вується в газетах і журналах.

Науково-популярний стилі, має на меті зацікавити науковою інформацією широке коло людей незалежно від їхніх професії і підготовки.

Науково-навчальним стилем пишуться підручни­ки, посібники та інша література, призначена для навчальних закладів.

Виробничо-технічннй стиль – це мова літератури, що обслуговує різні сфери господарства й виробництва (інструкції, проспекти тощо).

Основна функція офіційно-ділового стилю — по­відомлення. Більшість жанрів ділового мовлення не дображають позаіндивідуальне спілкування. Власне, функція офіційно-ділового стилю виражається в тому, що він, вимагаючи певної форми при письмовому викладі вмісту, надає висловлюванню характер документа і тим самим надає відображеним у цьому до­кументі різним сторонам людських стосунків офіційно-ділового забарвлення.

Офіційно-діловий стиль обслуговує адміністратив­но-господарську діяльність, законодавство та інші ді­лянки життя, пов'язані з діловодством, звітністю та документацією. Він потрібний для зв'язку державних і громадських установ як між собою, так і з населен­ням, для оформлення різних постанов, обліку фактом, подій. Цей стиль визначається безособовістю, стерео­типністю, відсутністю емоційного забарвлення, що наближає його до наукового. Йому властиві конкрет­ність змісту і абстрактність засобів вираження.

Найголовніша ознака цього стилю – офіційність. В його текстах використовуються слова і слово­сполучення – назви документів і ділових службових відносин: акт, заява, протокол, заактувати, вище­сказане, згідно з розпорядженням, на підставі наказу, до заяви додаю тощо.

Суттєвими ознаками його є стислість і чіткість. Це найбільш стабільний, консервативний стиль, пов'яза­ний з традицією, найдовше зберігає архаїчні елементи. Різні явища життя в офіційно-діловому стилі відобра­жаються в суто стандартних формах висловлення.



  1. Омоніми, синоніми, параноніми, антоніми у різних функціональних стилях укр літературної мови

Омоніми – слова, які за своїм звуковим складом однакові, але мають різні значення. Види: лексичні (слова тотожні за звуковим складом і написанням у всіх граматичних формах); граматичні (слова, що збігаються за значенням і написанням лише в деяких окремих формах); фонетичні (слова, що збігаються за звучанням, а пишуться не однаково).

Синоніми – це слова близькі за значенням. Синоніміка означає у мові наявність близьких, але не тотожних способів висловлення. Деякі слова відрізняються лише прфіксами і тут треба бути обережним, бо заміна 1-єї букви може позначитись на значенні слова та усього тексту. Класифікація: семантичні (синоніми відрізняються один від одного відтінками у значенні); стилістичні (слова однакові за значенням, але різні за стилістичними вдтінками).

Параноніми – слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки (-ся). Серед паранонімів є слова з різними коренями. Незначна різниця у вимові паранонімів спричиняє труднощі у їх засвоєнні, приводить до помилок.

Антоніми – слова з прямо протилежним значенням.

  1. Синонімія, паронімія й омонімія у науковому тексті

Омоніми – слова, які за своїм звуковим складом однакові, але мають різні значення. Види: лексичні (слова тотожні за звуковим складом і написанням у всіх граматичних формах); граматичні (слова, що збігаються за значенням і написанням лише в деяких окремих формах); фонетичні (слова, що збігаються за звучанням, а пишуться не однаково).

Синоніми – це слова близькі за значенням. Синоніміка означає у мові наявність близьких, але не тотожних способів висловлення. Деякі слова відрізняються лише прфіксами і тут треба бути обережним, бо заміна 1-єї букви може позначитись на значенні слова та усього тексту. Класифікація: семантичні (синоніми відрізняються один від одного відтінками у значенні); стилістичні (слова однакові за значенням, але різні за стилістичними вдтінками).

Параноніми – слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки (-ся). Серед паранонімів є слова з різними коренями. Незначна різниця у вимові паранонімів спричиняє труднощі у їх засвоєнні, приводить до помилок.

Антоніми – слова з прямо протилежним значенням.

У науковому стилі вживаються такі мовні засоби: терміни, схеми, таблиці, графіки, наукова фразеологія, цитати, посилання, складні синтаксичні конструкції, повні речення, часто ускладнені зворотами, нанизування іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм. З дієслівних форм частіше вживаються безособові, узагальнені чи неозначені.



  1. Загальновживані слова. Свідоме й критичне використання жаргонізмів і діалектизмів у різних комунікативних сферах

Загальновживані слова – це нейтральні слова, що вживаються в різних функціональних стилях мови, а також ті, які є назвами нових речей і понять, що широко побутують у суспільстві (електричка, телевізор, холодильник, диван, тюль).

У словниковому складі укр мови є значна частина діалектизмів, тобто слів, які вживаються лише на якійсь території України.

Діалектизми не входять до лексичного складу укр літературної мови, але використовуються у художніх творах для передачі життя і мови людей певної території.


  1. Місце і роль економічної термінології в словнику укр літературної мови

Слова та словосполучення, що означають або пояснюють предмети, явища, дію тощо у специфічній науковій, публіцистичній чи діловій сфері, називаються термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб'єктивно-оціночних відтінків. Діловому стилю притаманна термінологія, яка утво­рюється із активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується із інших мов (бланк, бюджет); утво­рюється за допомогою власних слів та частин іншомовних ибо із запозичених складників (фотокамера, фототелетайп) тощо.

В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні. Нестандартні терміни в справочинстві не бажані, бо вони засмічують й ускладнюють складання та функціонування ділових паперів.

Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медич­ні — вживаються у медицині, технологічні — в техніці і т. д.


  1. Загальновживані слова, професіоналізми і терміни

Слова та словосполучення, що означають або пояснюють предмети, явища, дію тощо у специфічній науковій, публіцистичній чи діловій сфері, називаються термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб'єктивно-оціночних відтінків. Діловому стилю притаманна термінологія, яка утво­рюється із активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується із інших мов (бланк, бюджет); утво­рюється за допомогою власних слів та частин іншомовних ибо із запозичених складників (фотокамера, фототелетайп) тощо.

В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні. Нестандартні терміни в справочинстві не бажані, бо вони засмічують й ускладнюють складання та функціонування ділових паперів.

Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медич­ні — вживаються у медицині, технологічні — в техніці і т. д.

Науково-технічний прогрес наповнив мову новими поняттями, що властиві різним професіям. Мова представників різних галузей виробництва, народного господарства дедалі збагачується, і цей процес відбувається завдяки формуванню мови трудівника будь-якої професії, усуненню мовних примітивізмів, збагаченню науково-технічною, суспільно-політичною лексикою і термінологією, появі нових понять.

Професіоналізми виникають, коли та чи інша спеціальність чи фах, або вид занять не мають розвиненої термінології (мова мисливців, рибалок тощо). Друга група професіоналізмів – це загальиозрозумілі слова, які, проте, не є літературними.

Знати мову професії – означає знати лексику, логіку вислову, структуру формулювань. Для ділових документів споріднених установ професіоналізми можливі й зрозумілі, але для міжвідомчих справ вони небажані.

До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливому, специфічному значенні із якоїсь професійної сфери.

Часто слова означають наявність якихось ознак (якіс­нії, кваліфікований). У деяких професійних колективах вони вживаються на позначення високого (найвищого) рівня тієї самої ознаки.



  1. Запозичення із загальноєвропейських мов та їх роль у формуванні укр економічної термінології

Запозичення слів властиве всім мовам світу і є ознакою життєздатності певної мови. Різноманітні історичні зв”язки українського народу з різними народами Сходу і Заходу, потреба називати нові поняття, що є в ін. народів , загальний розвиток науки і культури, виробництва і суспільного життя зумовлювали і зумовлюють доплив слів з інших мов.

Українська мова засвоїла також певну кількість слів з ні­мецької мови. Німецькі за походженням слова стосуються на­самперед ремесел, торгівлі, управління, військової справи, ме­дицини, мистецтва, побуту, наприклад: верстат, шайба, бухгал­тер, штраф, солдат, бинт, лазарет, арфа, мольберт, фартух, та­нець та ін. Запозичення з німецької мови проникали до україн­ської з найдавніших часів як усним, так і писемним шляхом.

З середини XVIII ст. починається помітний вплив французь­кої мови, здебільшого через російську. Такими спільними для української та російської мов запозиченнями є назви деяких суспільно-політичних понять, а також слова, пов'язані з мисте­цтвом, технікою, військовою справою, побутом: парламент, по­літика, бюст, сюжет, ресора, шосе, каска, партизан, пальто, пудра, шик та ін.

Англійські запозичення проникають до української лексики, починаючи з XIX ст., теж переважно через російську мову. Вони стосуються техніки, політики, спорту, мореплавства, по­буту: блюмінг, тунель, лідер, мітинг, бокс, футбол, докер, шху­на, біфштекс, плед, ром та іи.

Певна кількість слів була засвоєна українською мовою з інших західноєвропейських мов: музична та деяка інша термі­нологія – з італійської мови (акорд, дует, кантата, арка, нетто, аварія, бензин, гондола); терміни, пов'язані з мореплавством, нійськовою справою та деякі інші слова – з голландської (боц­ман, рейд, шлюпка, мортира, картуз, ситець). З інших європей­ських мов українська мова запозичила лише поодинокі слова: армада, карамель, сигара – з іспанської; каста, кобра – з пор­тугальської; гейзер – з ісландської; бринза, мамалига – з ру­мунської; бекеша, чардаш – з угорської; морж, пурга – з фін­ської.


  1. Взаємодія національних та інтернаціональних елементів у процесі формування економічної терміносистеми

1) Спільнослов'янська лексика – це найдавніший шар словнико­вого складу української мови, успадкований з праслов'янської мови, яка існувала до V–VI ст. н. е., через мову давньоруську. Згодом, розпадаючись, праслов'янська мова стала тим джерелом, на основі якого виникли всі інші слов'янські мови.

Спільнослов'янські слова становлять ядро української лексики, її найуживанішу, найдавнішу і найважливішу частину.

2) Східнослов'янська лексика – це слова, успадковані з давньо- . руської мови і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах ( українській, російській та білоруській), іншим слов'янським мовам вони не властиві. До групи східнослов'янської лексики нале­жать переважно іменники, які означають назви тварин і птахів (білка, собака), назви рослин (ожина, щавель, гречка), назви продуктів харчування (яловичина, пряник), назви людей за професією, за спорідненіс­тю чи іншими ознаками (мельник, пивовар, селянин, племінник, дядько), назви частин обличчя (щока), назви, пов'язані з сільськогосподар­ським виробництвом (рілля, пашня, полова, цілина, урожай) та ін.

3) Власне українська, або специфічно українська лексика – це слова, які виникли на українському грунті в період становлення й розвитку мови української народності, що припадає приблизно на XIV ст., хоча формування її почалося ще в південно- західних діалек­тах давньоруської мови, на основі яких й розвинулась українська мова. Власне українська лексика вживається тільки в українській мові, визначаючи її специфіку й національну самобутність. Вона формува­лася протягом віків і відзначається великим розмаїттям, зокрема ця група слів включає: назви житла, будівель та їх частин, назви одягу та взуття, назви, пов'язані з розвитком сільськогосподарського виробництва, назви абстактних часових і просторових понять, назви, пов'язані з розвитком науки, техніки, освіти та ін.



  1. Грецькі та латинські терміноелементиі слова у сучасному економічному словнику

Запозичення слів властиве всім мовам світу і є ознакою життєздатності певної мови. Різноманітні історичні зв”язки українського народу з різними народами Сходу і Заходу, потреба називати нові поняття, що є в ін. народів , загальний розвиток науки і культури, виробництва і суспільного життя зумовлювали і зумовлюють доплив слів з інших мов.

В українській мові є здавна засвоєні слова з грецької мови — назви предметів (парус, баня, миска), назви рослин і тварин (лавр, мак, м'ята), власні імена (Анд­рій, Василь, Олена). Але основна частина грецьких з походження слів є слова-терміни, що належать до різних галузей науки, культури й мистецтва: астрономія, істо­рія, математика, фізика, філософія, аналіз, синтез, діалектика, ідея, метод; азот, бром, хлор; атмосфера, клімат, полюс; грам, метр; граматика, фонетика, синтаксис; театр, сцена, мелодія; амністія, демократія, монархія та ін. З грецьких словотворчих елементів утворюються також нові слова: аероплан, космодром, спектроскоп, термостат, фотографія.

Слова латинського походження, за винятком деяких най­давніших запозичень (кесар, коляда, фортуна) і власних імен (Марко, Павло, Юлія), найчастіше пов'язані з наукою і технікою (аргумент, контакт, субстанція), суспільно-економічною сферою (агітація, диктатура, конституція, соціалізм, республіка), правом (адвокат, нотаріус, прокуратура, юрист), мистецтвом (декламація, фабула), навчан­ням (аудиторія, конспект, лекція, студент, факультет, універ­ситет). З латинських словотворчих елементів також утворю­ються нові слова (авіація, локомотив, трактор), інколи в поєд­нанні з грецькими елементами (автомобіль, диктофон).


  1. Активний і пасивний словник української мови. Неологізми в галузі економічної термінології. Застаріла термінолексика (архаїзми, історизми) в економічній мові

В активному словнику мови перебувають слова, що в даний час вживаються часто й не мають значення давності чи новизни. Пасивний запас української лексики становлять:

а) слова, які вже застаріли і вийшли або виходять з ужитку;

б) нові слова, що ще не закріпилися й не стали в мові загальновідомими та загальновживаними. Отже, в пасивному запасі української лексики зберігаються історизми, архаїзми та неологізми.

Історизми – це назви предметів старої культури, побуту: смерд, кріпак, війт, князь, поміщик, осавул, зем­ство. У процесі історичного розвитку зникають окремі предмети, поняття, звичаї, а з ними перестають вживатися й слова, що їх називали.

Архаїзми – це застарілі слова, що виходять з ужитку. Але реалії, названі ними, залишаються й мають уже інші, сучасні назви: ректи — говорити; чоло – лоб; прата ворота; град – город; вої воїни; десниця – права рука; вия – шия.

Неологізми – це нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що відбивають сучасність (новочасність). Якщо вони втрачають це значення новочасності, сві­жості утворення, то стають загальновживаними. Неологіз­ми — дуже рухлива група лексики. Ті слова, що рік-два тому були неологізмами, сьогодні стають загальновживани­ми: перебудова, гласність, Народна Рада, приватизація.


  1. Фразеологія. Джерела виникнення фразеологізмів

У лексиці української мови поряд з окремими словами існують стійкі словосполучення, вирази і навіть цілі речення (вислови), які мають одне лексичне значення і воно подібне (синонімічне) до значення окремого повнозначного слова: байдики бити (ледарювати), накивати п'ятами (втекти), замилювати очі (брехати), клювати носом (дрімати), пек­ти раків (червоніти), товкти воду в ступі (одне і те ж робити), кров з молоком (здоровий), ні пари з уст (мов­чати).

Такі стійкі вирази називають фразеологізмами (від грецького слова фразис, що означає вислів), а розділ мовознавства, що їх вивчає, називається фразеологією.

В українській літературній мові широкого значення набула фразеологія й з інших джерел, зокрема:

– виробничо-професійні вирази, що набули метафоричиого значення: сім раз одміряії, а раз одріж (з мови кравців); грати першу скрипку (з мови музикантів);

– вислови з античної культури: золотий вік (означає щаслива пора, епоха розквіту); золотий дощ (означає несподіване багатство);

– переклади виразів видатних людей, учених: Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах (Д. Ібаррурі); '//.< та краса, чисте мистецтво (І. Кант);

– крилаті вирази українських письменників: Убий не здамся (Леся Українка); Хіба ревуть воли, як яс.ш повні? (Панас Мирний);

– переклади крилатих виразів російських письмен ників: Народжений плазувати літати не здатний (М. Горький); Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться (М. Гоголь)

– переклади крилатих виразів зарубіжних письменників: / дим вітчизни нам солодкий і приємний (Гомер).

– біблійні й євангельські вислови: Берегти, як зіницю ока; Повертатися на круги своя.



  1. Роль фразеологізмів в оптимізації професійного мовного спілкування

Фразеологізми – особливі мовні одиниці – ма­ють чітко виражене стильове призначення. Вони тя­жіють до окремих стилів і в текстах цих стилів най­частіше вживаються. Пояснити це можна тим, що вони співвідносні зі словами, бо, як правило, вира­жають одне поняття, використовуються як образні синоніми і мають виразне стилістичне забарвлення.

Кожний стиль мовлення володіє значним запасом фразеологізмів. Стилістичні функції фразеологізмів за­лежать і від джерел їх походження.

До книжних фразеологізмів належать терміноло­гічні словосполучення, поява яких зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, культури, техніки. Ці фразеологізми найчастіше використовуються в науковому, діловому і публіцистичному стилях. У творах художньої літератури вони вживаються рідко. Термінологічні словосполучення, як і інші групи фра­зеологізмів, означають одне поняття і в мовленні ви­ступають як готовий вислів, що не членується: коротке замикання; іменний складений присудок; площа нагріву; адамове яблуко; північне сяйво; неповні речення; технічний мінімум; мічені атоми; узяти в лапки; юридична особа; заробітна плата тощо.

Фразеологізми можуть перебувати в синонімічних зв'язках як з окремими словами, так і між собою. Наприклад: живучий – скрипуче колесо довго ходить; і довбнею не доб'єш; Кощій Безсмертний; скрипуче дерево довго стоїть. Фразеологізми-синоніми більш експресивні, ніж окремі слова, тому вони вживаються в розмовному, художньому стилях, а слово живучий — стилістично нейтральне. Синонімічні ряди фразеологізмів, на відміну від лексичних синонімів, об'єднують емоційно забарвлені вирази. Синонімічні фразеологі­зми широко використовуються в художніх текстах: Спересердя на жінку накричав — ні за що, ні пре що.

У публіцистичних і художніх текстах фразеологі­зми іноді видозмінюються (трансформуються), що служить засобом експресії, створення каламбурів. Наприклад: Бути чи не бути — питання вирішене. Як бути — ось у чім питання; Пасажир — це звучить гордо. Навіщо ламати наукові списи?

Фразеологізми є одним з невичерпних джерел ба­гатства і виразності мовлення, але вимагають дореч­ного вживання.



  1. Українська лексикографія. Типи словників. Їхня характеристика. Специфіка тлумачення економічних термінів у загальномовних і спеціальних словниках

Лексикографія (від грецьких слів лексикос — той, що відноситься до слова і графо — пишу) — це розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників.

Від інших книг словник відрізняється і специфічною бу­довою. Тому знайомство зі словником треба починати з передмови. Там можна знайти опис будови словника, мето­дику користування словником, зразки словникових статей, список скорочень та джерел, алфавіт. Основний зміст слов­ника складають статті, розміщені за алфавітом першої літери і всіх наступних. Словникова стаття у різних типах словників має дещо відмінну будову, але спільним у ній є наявність за алфавітом першого (основного) слова, його називають реєстровим. Коли говорять про кількість слів у словнику, то мають на увазі саме реєстрові слова.



Основні типи і види словників

Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два типи словників: енциклопедичні словники і філологічні ( загальномовні).



Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. З українських загальноенциклопедичних словників варто назвати такі: «Український радянський енциклопедичний словник; «Українська радянська енциклопедія»; «Енциклопедія українознавства».

Слово «енциклопедія» у перекладі з грецької мови озна­чає «безперервне, систематичне навчання». Енциклопедіями називають і ґрунтовні довідкові видання з окремих галузей знань, систематизовані за алфавітом чи в тематичному по­рядку — енциклопедія медична, енциклопедія технічна то­що.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі відомості про столицю України.

Є загальні енциклопедичні словники, в яких даються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці, медицині, літературі тощо.

Крім енциклопедичних словників, є енциклопедичні та інші довідники, бібліографічні показчики тощо, які допомагають орієнтуватися в інформації з різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях.

У лінгвіністичних, або філологічних словниках предетом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвіністичні словники бувають різних типів.



  1. Тлумачні словники, в яких дається поснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові. В цих словниках фіксуються лексичні норми укр. літературної мови. Вони є найважливішими серед одномовних словників.

  2. Перекладні словники, в яких подається переклад слів з 1-єї мови на іншу. Вони є найпопулярнішими серед різних типів словників. Перекладні словники бувають двомовні, чотиримовні та ін.

  3. Термінологічні, або номенклатурні словники, в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.

  4. Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова.

  5. Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правльні граматичні форми вміщених у ньому слів.

  6. Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос.

  7. Словники іншомовних слів, які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов.

  8. Історичні словники, в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше.

  9. Синонімічні словнки, в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови.

  10. Діалектологічні словники, в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території, незалежно від того, поширена вона в літературній мові чи ні.

  11. Фразеологічні словники,в яких дається поснення значеньфразеологічних зворотів (тлумачні фразеологічні словники) або подається їх переклад з 1-єї мови на ін. чи вказується відповідник в ін. мові.

  12. Частотні словники, в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення.

  13. Словники власних імен,в яких фіксуються вживані в даній мові власні мена.

  14. Обернені, або зворотні словники, в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотньому порядку літер: не з початку слова, а з кінця, тобто за “оберненим алфавітом”.

  15. Топонімічні словники, в яких описуються назви географічних об”єктів (топоніміка – це розділ мовознавства, що вивчає географічні назви).

Словники мови окремих письменників, в яких подаються й пояснюються всі вживані в творах того чи іншого письменника слова.

  1. Енциклопедичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі відомості про столицю України.

Є загальні енциклопедичні словники, в яких даються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці, медицині, літературі тощо.



Крім енциклопедичних словників, є енциклопедичні та інші довідники, бібліографічні показчики тощо, які допомагають орієнтуватися в інформації з різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях.

  1. Лінгвіністичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності

У лінгвіністичних, або філологічних словниках предетом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвіністичні словники бувають різних типів.

  1. Тлумачні словники, в яких дається поснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові. В цих словниках фіксуються лексичні норми укр. літературної мови. Вони є найважливішими серед одномовних словників.

  2. Перекладні словники, в яких подається переклад слів з 1-єї мови на іншу. Вони є найпопулярнішими серед різних типів словників. Перекладні словники бувають двомовні, чотиримовні та ін.

  3. Термінологічні, або номенклатурні словники, в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.

  4. Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова.

  5. Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правльні граматичні форми вміщених у ньому слів.

  6. Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос.

  7. Словники іншомовних слів, які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов.

  8. Історичні словники, в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше.

  9. Синонімічні словнки, в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови.

  10. Діалектологічні словники, в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території, незалежно від того, поширена вона в літературній мові чи ні.

  11. Фразеологічні словники,в яких дається поснення значеньфразеологічних зворотів (тлумачні фразеологічні словники) або подається їх переклад з 1-єї мови на ін. чи вказується відповідник в ін. мові.

  12. Частотні словники, в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення.

  13. Словники власних імен,в яких фіксуються вживані в даній мові власні мена.

  14. Обернені, або зворотні словники, в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотньому порядку літер: не з початку слова, а з кінця, тобто за “оберненим алфавітом”.

  15. Топонімічні словники, в яких описуються назви географічних об”єктів (топоніміка – це розділ мовознавства, що вивчає географічні назви).

  16. Словники мови окремих письменників, в яких подаються й пояснюються всі вживані в творах того чи іншого письменника слова.

  1. Особливості української орфоепії

Орфоепія (від гр. оrthos — правильний і ероs — мова) — розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної літерагурної вимови. Унормована вимова необхідна для того, щоб мова могла нормально і ефективно функціонувати як найважливіший засіб кому­нікації, оскільки розбіжність у вимові ускладнює спілкування, упо­вільнює розуміння висловленої думки.

Орфоепія – це невід'ємна складова частина культури української мови, однією з основних вимог якої є те, що мовлення має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і наго­лошування слів. Отже, норми правильної літературної вимови обов'язкові для всіх, хто користується українською літературною мовою в її усній формі.

Орфоепія має практичне значення, оскільки вивчення правил літературної вимови не тільки забезпечує високу культуру мовлення, а й сприяє подоланню вимовних помилок. Ці помилки можугь бути зумовлені незнанням правил української літературної вимови або впливом діалектного оточення чи правописних норм.

Норми сучасної української літературної вимови сформувалися на основі вимовних норм середньонаддніпрянських діалектів, які охоплюють територію середньої Наддніпрянщини, Київщини, Полтавщини, де проживали зачинатель нової української літературної мови І. П. Котляревський та її основоположник Т. Г. Шевченко.

Норми української літературної вимови охоплюють вимову голосних, приголосних і слів іншомовного походження.


  1. Українська орфографія. Принципи українського правопису

Орфографія (від гр. оrthos — правильний і grapho — пишу) — це система загальноприйнятих правил про способи передачі мови на письмі.

Орфографія, як і орфоепія, має велике значення в спілкуванні людей. Вона визначає письмові норми української літературної мови, єдині і обов'язкові для всіх, хто цією мовою користується. Єдина орфографія полегшує спілкування, сприяє піднесенню мовленнєвої культури мовців.

Українська орфографія формувалася протягом кількох століть. В основу її покладені такі принципи: 1) фонетичний, за яким слова пишуться так, як вимовляються: небо, хазяїн, поле, риба. 2) морфологічний, згідно з яким слова пишуться за певними правилами незалежно від їх звучання: весна, боротьба, косьба, прекрасний; 3) історичний, або традиційний, за яким слова пишуться так, як писалися раніше, тобто передаються на письмі за традицією. Так, за традицігю в українській мові вживаються букви я, ю, є, ї, щ та буква м'який знак (ь), яка звука не позначає, буква н в таких словах, як лимон, кишеня та буква е у словах леміш, левада. Традиційним є також подвоєння приголосних у власних іншомовних назвах: Калькутта, Руссо. 4) смисловий, або семантико-диференціюючий принцип, за яким написання слів залежить від їхнього значення. За цим принципом вживаються велика і мала букви, пор.: Лев — ім'я і лев — тварина, Орел — місто і орел — птах; пишуться слова разом, окремо і через дефіс: вгору — прислівник, і в гору — іменник з прийменником, якби — сполучник і як би — прислівник і частка і т. п.


  1. Вживання великої літери

З великої літери згідно з нормами сучасного українського правопису пишуться:

1. Перше слово, з якого починається текст, перше слово після крапки, кількох крапок, знака питання і знака оклику, а також після двокрапки, якщо далі йде пряма мова.

2. Власні імена, прізвища, по батькові, псевдоніми, прізвиська людей, клички тварин, назви дійових осіб у казках, байках, індиві­дуальні міфологічні назви: Леся Українка.

3. Географічні й топографічні власні назви

4. Назви вулиць, бульварів, проспектів, шляхів (залізничних, морських тощо), каналів, течій, майданів, площ, парків пишуться з великої літери, а їх ролові позначення — з малої.

5. Усі слова, крім родових позначень, у назвах груп або союзів та міжнародних організацій: Організація Об'єднаних Націй, Європейське Економічне Товариство, Рада Безпеки.



6. Назви держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць: Україна, Сполучені Штати Америки.

7. Перше слово в назвах автономних областей, округів, країв, областей, районів, сільрад, колгоспів: Шевченківський район, Київська область.

8. Перше слово умовної назви підприємства, установи, навчаль­ного закладу тощо: Київський державний економічний університет.

9. Назви художніх, музичних та інших творів, наукових праць, газет, журналів, історичних пам'яток тощо, які беруться в лапки: повість “Борислав сміється”.

10. Умовні назви будинків відпочинку, санаторіїв, готелів, пансіонатів, а також назви літаків, автомобілів, тракторів, які беруться в лапки: санаторій "Україна", будинок відпочинку "Літо”

11. Перше слово власних академій, науково-дослідних установ, музеїв, театрів, парків культури та відпочинку тощо: Академія наук, Кінотеатр їм. О. Довженка.

12. Перше слово складених назв: Київський будинок мод, Рівненсь­кий палац одруження.

13. Назви пам'яток архітектури, храмів, замків, історичних подій, повстань, народно-визвольних рухів, знаменних дат тощо: Золоті ворота, Новий рік, День учителя, але: День Перемоги.

14. Усі слова, крім службових і родових, у назвах орденів, відзнак, що складаються з кількох слів: орден "Знак Пошани", орден. Трудової Слави.

15. Усі слова, крім родового імені, у складних назвах іноземних телеграфних агентств: агентство Франс Пресе, агентство Пренса Латіна.

16. Перше слово в назвах іноземних фірм, компаній, банків і т. ін., що беруться в лапки: фірма "Діор", фірма "Дженерал моторе”.

17. Присвійні прикметники, утворені від власних назв: Шевчен­кові твори, Гринченків словник.

18. Прикметники, утворені від власних іменників, якщо вони входять до складу назв, що за змістом дорівнюють словосполученням "імені когось", “пам'яті когось": Нобелівська премія, Шевченківська премія.

19. Назви найвищих державних посад України та міжнародних посад: Генеральний секретар ООН, Президент України, а також найвищих державних посад інших країн (під час візитів до України тощо).

20. Абревіатури, утворені від власних назв: Донбас, Кузбас.

21. Назви, утворені з ініціальних букв загальних і власних імен: ХТЗ, ТЕЦ.



  1. Правопис слів іншомовного походження

У сучасній українській мові написання слів іншомовного походження визначається такими правилами:

Звук л на письмі передається твердо і пом'якшено (залежно від того, як узвичаєно вимовляти дані слова в сучасній українській мові). Наприклад: твердий л передаємо у словах: аероплан, бал, план, новела, баланс; пом'якшений л передаємо у словах: асфальт, табель, автомобіль, та інші.

Після л в іншомовних словах пишеться завжди е, а не є: пленум, легенда, лекція та ін.

У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: акумуляція, сума, маса, каса.

Але в деяких загальних іншомовних словах подвоєня зберігається: тонна, манна, ванна, брутто, нетто.

Це ж стосується і слів із префіксами: ап-, ім-, ір-, контр-, сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний.

Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Уеллс, Шіллер.

У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо Міссурі), руссист (Руссо) і т. д.

На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і, а не й: індустрія, історія, тріумф, матері, Індія та ін.

В основах іншомовних слів сполучення голосних іа, іу, іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус. А сполучення іе змінюється на іє: дієта, гігієна, клії та ін.

Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж, Рим.

Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні та ін.

Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, н в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, економіка, кіно та ін.

Після приголосних л, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш в загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и: директор, тираж, позиція, система та ін. В основах іншомовних слів після голосних пишеть ї: Енеїда, героїчний, архаїчний, егоїзм та ін. Після апострофа, ь, й, е, і пишеться є, а не е: кар'єра, портьєра, гігієна, реєстрація та ін. У словах іншомовного походження після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: мільйон, досьє, фельєтон, кольє.



  1. Графічні скорочення, їх використання у міжнародній правовій та економічній практиці

Графічні скорочення вимовляються повністю і скоро­чуються лише на письмі. Графічні скорочення (крім стан­дартних скорочень значень метричних мір: м — метр, мм — міліметр, см — сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення. Зберігається написання великих та ма­лих літер, дефісів, наприклад: півн.-сх. (північно-східннй), Півн.-Крим. канал (Північно-Кримський канал).

Не скорочуються слова на голосну, якщо вона не по­чаткова в слові, і на ь. Наприклад: український може бу­ти скорочене укр., україн., українськ.

При збігу двох однакових приголосних скорочення ро­бимо після першого приголосного: змін, робота; відмін. навчання.

За збігом двох і більше різних приголосних скорочен­ня можна робити як після першого, так і після останнього приголосного: мід., мідн. (мідний); висот., висотн, (ви­сотний).

До найпоширеніших загальноприйнятих скорочень на­лежать такі:

акад. — академік у.о. – умовних одиниць

вид. —видання грн. - гривня

гр. —громадянин ст. - стаття

див. — дивись л п. - пункт

доц. – доцент ім. – імені

і т.д. –і так далі і т.ін. –і таке інше

напр. – наприклад н. е. – нашої ери

до н. е. – до нашої ери


  1. Правопис складних слів

Складні слова мають два й більше коренів. Вони утворюються або без сполучного звука (педуніверситет, три-ічний), або за допомогою сполучних звуків [о], [е], які на нсьмі передаються буквами о, е, (є).

Сполучний голосний [о] виступає у складних словах, коли основа першого слова закінчується на твердий приголосний: лісовоз, вертоліт (але очевидно, овочесховище). Якщо прикметникова основа закінчується на м'який приголосний, то перед о пишеться м'який знак: давньоруський, ранньостиглий.

Коли першою частиною слова є іменник, основа якого закінчується на м'який приголосний, то виступає сполучний голосний [е]: місяцехід, землеволодіння.

У словах вищезгаданий, нижчепідписаний, нижчезазначений, вищеподаний, вищепоказаний і т. ін. першою частиною є вищий ступінь порівняння прислівника, тому е в ньому виступає суфіксом і не виконує функції сполучного голосного.

Коли першою частиною складного слова є іменник, основа якого закінчується на подвоєний м'який приголосний або [й], то сполучною літерою виступає є: змієлов, боєздатність, життєдайний.

Складні слова пишуться або разом, або через дефіс. Разом пишуться:

1) складні слова, утворені за допомогою сполучних голосних о, е (є): клиноподібний, сонцепоклонник, краєзнавство;

2) складноскорочені слова і похідні від них: завгосп, автомеханічний;

3) складні слова, першою частиною яких є кількісний числівник: шестигранник, п'ятикілометровий.

Через дефіс пишуться:

1) словосполуки, що становлять повторення одного й того ж слова для підсилення його основного значення: скакав-скакав, рубав-рубав, високо-високо, давним-давно;

2) синонімічні словосполуки: тишком-нишком, часто-густо;

3) слова, що передають одне поняття: хліб-сіль (їжа), батько-мати (батьки).

Два іменники або займенники, один з яких у формі називного відмінка, а другий — у формі орудного, пишуться окремо: кінець кінцем, раз за разом;

4) словосполуки, що означають приблизність: рік-два, день-два;

5) буквені та часткові скорочення слів незалежно віл повного їхнього написання (разом чи через дефіс): с.-г. (сільськогосподарський), с.-д. (соціал-демократ). Буквені скорочення, утворенії від словосполучень, пишуться окремо: с.-г. (сільське господарство).




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка