Моргунов Олександр Анатолійович



Сторінка1/11
Дата конвертації23.10.2017
Розмір2.53 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису
Моргунов Олександр Анатолійович
УДК [351:796/799] (477)


АДМІНІСТРАТИВНО-СПОРТИВНЕ ПРАВО ЯК ПІДГАЛУЗЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.07 – адміністративне право та процес;

фінансове право; інформаційне право


Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник: -

доктор юридичних наук,

старший науковий співробітник,

Мельник Роман Сергійович

Запоріжжя 2012

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………………3

Розділ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-СПОРТИВНОГО ПРАВА ЯК ПІДГАЛУЗІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1. Публічне право та адміністративне право як основа формування адміністративно-спортивного права………………………………………………....11

1.2. Поняття, предмет та система адміністративно-спортивного права…………27

1.3. Джерела адміністративно-спортивного права………………………………….47

1.4. Систематизація адміністративно-спортивного права………………………...68

Розділ 2 АДМІНІСТРАТИВНО-СПОРТИВНІ ПРАВОВІДНОСИНИ ЯК ПРЕДМЕТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-СПОРТИВНОГО ПРАВА

2.1. Сутність, ознаки та види адміністративно-спортивних правовідносин…...86

2.2. Суб’єкти адміністративно-спортивних правовідносин та їх система……….101

2.3. Права та обов’язки учасників адміністративно-спортивних правовідносин……………………………………………………………………….135

2.4. Юридичні факти як підстава виникнення, зміни та припинення адміністративно-спортивних правовідносин………………………………………156

Висновки…………………………………………………………………………...168

Список використаних джерел…………………………………………………..172

ВСТУП
Актуальність теми. Сучасне українське адміністративне право перебуває на етапі системного реформування. Головний сенс таких процесів полягає у забезпеченні принципової зміни суспільної ролі і призначення цієї галузі права у регулюванні ставлення держави до потреб та інтересів кожної людини. Необхідність саме такого напрямку розвитку адміністративного права випливає з положень Конституції України, у ч. 2 ст. 3 якої зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Безумовно, зазначене завдання вирішується за допомогою усієї сукупності правових норм, проте найголовніша роль серед них належить нормам адміністративного права. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що реформування адміністративного права являє собою найбільш відповідальне завдання, що постає перед вітчизняними вченими-правознавцями. У ході його розв’язання мають бути переглянуті у першу чергу засадничі положення вітчизняної адміністративно-правової доктрини, зокрема проблема підгалузей адміністративного права, однією з яких є адміністративно-спортивне право.

Формування адміністративно-спортивного права пов’язується з низкою обставин, зокрема: визнанням та подальшим упровадження у правову доктрину та практику теорії поділу права на публічне та приватне; підвищеним значенням фізичної культури та спорту для формування здорової нації; необхідністю правового забезпечення діяльності держави та органів місцевого самоврядування, спрямованої на виконання покладеного на них ч. 4 ст. 49 Конституції України обов’язку щодо розвитку фізичної культури та спорту; неминучою диференціацією правових норм, обумовленою соціальними потребами суспільства.

З огляду на викладене, актуалізується проблема обґрунтування необхідності існування у межах системи адміністративного права України нового правового утворення – адміністративно-спортивного права, покликаного регулювати діяльність суб’єктів публічної адміністрації щодо розробки та реалізації державної політики у галузі фізичної культури та спорту. Вирішення зазначеного питання лежить у площині доведення функціонування у межах системи адміністративного права окремих норм, інститутів та підгалузей.

Слід зауважити, що окремі аспекти адміністративного права постійно перебувають у центрі уваги О. М. Бандурки, В. М. Бевзенка, Д. М. Бахраха, К. С. Бєльського, Ю. П. Битяка, В. В. Галунька, В. М. Гаращука, І. С. Гриценка, Р. А. Калюжного, С. В. Ківалова, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова, А. Т. Комзюка, Р. С. Мельника, С. О. Мосьондза, В. Я. Настюка, Є. В. Петрова, Д. В. Приймаченка, Ю. М. Старилова, Ю. О. Тихомирова, М. М. Тищенка, О. І. Харитонової, Ю. С. Шемшученка, Х. П. Ярмакі, О. Н. Ярмиша та ін. Однак формування та розвиток саме адміністративно-спортивного права України не стали предметом наукового аналізу дотепер. Хоча окремі вчені (Г. Ю. Бордюгова, Ю. М. Рєпкіна, А. А. Соловйов, Р. В. Чередник, Н. Г. Ярова) все ж розглядали становлення спортивного права, але у межах національної системи права.

Отже, потреба у диференціації норм права, що мають закласти підвалини публічного регулювання у сфері фізичної культури та спорту, з одного боку, та необхідність подальшого удосконалення системи адміністративного права, з іншого, – обумовлюють актуальність комплексного дослідження адміністративно-спортивного права як підгалузі адміністративного права України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження відповідає Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України від 22 липня 1998 р. № 810/98, Державній цільовій науково-технічній та соціальній програмі «Наука в університетах» на 2008-2017 роки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 р. № 1155, п. 3, 4. розділ «Проблеми формування національної правової системи України» Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2011–2015 рр., затверджених 24 вересня 2010 р. загальними зборами Національної академії правових наук України.

Дисертаційна робота входить до Плану наукових досліджень юридичного факультету Запорізького національного університету на 2011-2014 роки та комплексного наукового проекту «Дослідження основних напрямів реформування законодавства України в контексті глобалізаційних процесів» (номер державної реєстрації 0111U008532).



Мета та задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України, міжнародних актів, відповідних підзаконних нормативно-правових актів, критичного опрацювання сучасних наукових теорій розкрити сутність, основні риси, механізми формування адміністративно-спортивного права, обґрунтувати його концепцію та визначити місце у системі адміністративного права України.

Зазначена мета зумовлює постановку та виконання наступних завдань:

– охарактеризувати категорії «публічне право» та «адміністративне право» як основу формування адміністративно-спортивного права та встановити їх співвідношення;

– сформулювати поняття, визначити предмет та систему адміністративно-спортивного права;

– окреслити джерела адміністративно-спортивного права, визначити їх види та розкриту їх зміст;

– визначити основні напрямки систематизації адміністративно-спортивного права;

– розкрити сутність, ознаки та види адміністративно-спортивних правовідносин;

– визначити систему суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин та здійснити їх характеристику;

– окреслити права та обов’язки учасників адміністративно-спортивних правовідносин;

– з’ясувати сутність та визначити види юридичних фактів як підставу виникнення, зміни та припинення адміністративно-спортивних правовідносин;

– сформулювати конкретні пропозиції та рекомендації щодо напрямків розвитку доктрини адміністративно-спортивного права України.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у сфері фізичної культури та спорту.

Предмет дослідження становить адміністративно-спортивне право у системі адміністративного права України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат, зокрема сутність термінів «право», «система права», «спорт», «фізична культура», «система адміністративного права» (пп. 1.1, 1.2). Структурно-логічний та порівняльно-правовий метод використано для дослідження особливостей формування та розвитку вітчизняного адміністративно-спортивного права, з’ясування особливостей адміністративно-спортивних правовідносин, а також їх структури (розділ 2), виявлення переваг кодифікації спортивного законодавства (п. 1.4). Історично-правовий метод було спрямовано на вивчення генезису кодифікації адміністративного права, виявлення зв’язку минулого й сьогодення, а системно-структурний підхід застосовувався при визначенні механізму кодифікації адміністративно-спортивного права (п. 1.4). Аналіз і синтез застосовувався у процесі визначення чинників, котрі впливають на утворення адміністративно-спортивного права у системі адміністративного права (розділ 1). Метод моделювання та аналізу були використані під час визначення напрямів розвитку адміністративно-спортивного законодавства.

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці фахівців у галузі філософії, загальної теорії права та держави, адміністративного права, інших галузевих правових наук, в тому числі зарубіжних дослідників. Нормативною базою дисертації є Конституція України, законодавчі акти України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, постанови Верховної Ради України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, нормативні акти центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, спрямовані на регулювання адміністративно-спортивних правовідносин, а також відповідне законодавство зарубіжних держав.



Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є першою спробою комплексно, з використанням сучасних методів пізнання та врахуванням новітніх досягнень правової науки окреслити перспективи формування та розвитку адміністративно-спортивного права України. На підставі проведеного дослідження обґрунтовано нові теоретичні та прикладні положення й висновки, запропоновані здобувачем особисто. Найбільш значущі з них такі:

уперше:

– визначено, що адміністративно-спортивне право, виступаючи складовим елементом Особливого адміністративного права, являє собою підгалузь українського права, яка регулює відносини між публічною адміністрацією та спортивними утвореннями різних форм власності, а також фізичними особами, що виникають у галузі фізичної культури та спорту;

– визначено предмет адміністративно-спортивного права. Це сукупність суспільних відносин владно-примусового або публічно-сервісного характеру, що виникають у сфері державного, муніципального (самоврядного) та «делегованого» управління з приводу реалізації суб’єктами публічної адміністрації функції підтримки та сприяння розвитку фізичної культури та спорту;

– на підставі аналізу правових актів, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері фізичної культури та спорту між суб’єктами публічної адміністрації та приватними особами, виокремлено наступні інститути адміністративно-спортивного права: 1) інститут регулювання функціонування навчальних закладів спортивного профілю; 2) інститут регулювання підготовки спортсменів з олімпійських видів спорту; 3) інститут ліцензування фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності; 4) інститут атестації тренерсько-викладацького складу, педагогічних та науково-педагогічних працівників з фізичного виховання навчальних закладів; 5) інститут присвоєння спортивного розряду та звання;

– обґрунтовано необхідність розробки та прийняття Адміністративно-спортивного кодексу України;

удосконалено:

– поняття джерел адміністративного права, що дало можливість визначити джерела адміністративно-спортивного права, під якими слід розуміти формалізовані (нормативні акти, міжнародні договори) та неформалізовані (судове рішення, звичаєве право тощо) способи закріплення та виявлення норм адміністративно-спортивного права;

– визначення адміністративно-спортивних відносин як суспільних відносин управлінського або публічно-сервісного характеру, які виникають між суб’єктами адміністративного права з приводу реалізації наданих їм прав та покладених на них обов’язків у сфері спорту;

– класифікацію адміністративно-спортивних правовідносин: залежно від функціональної спрямованості (регулятивні та охоронні); залежно від змісту (матеріальні та процедурні); залежно від способу захисту (захищаються в адміністративному порядку та ті, що захищаються у судовому порядку); за характером побудови взаємин між учасниками правовідносин (вертикальні та горизонтальні); за територіальною ознакою (загальні, територіальні та локальні);



дістало подальшого розвитку:

– визначення публічного інтересу. Це потреби усього суспільства або його певної частини, які визнаються та забезпечуються на публічному рівні і можуть втілюватися у користуванні, володінні конкретним соціальним благом або їх сукупністю;

– розуміння сутності та видів суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин, де під останніми запропоновано розуміти фізичну або юридичну особу, яка є учасником суспільних відносин та наділена згідно з нормами адміністративно-спортивного права суб’єктивними правами та обов’язками. До юридичних осіб – суб’єктів адміністративно-спортивного права належать: суб’єкти публічної адміністрації; інші юридичні особи публічного права; юридичні особи приватного права;

– положення щодо класифікації норм адміністративно-спортивного права, які може бути поділено на окремі підвиди залежно від характеру їх впливу на учасників адміністративно-спортивних відносин: примусові; сприяльні; заохочувальні норми; рекомендаційні;

– характеристика повноважень суб’єктів публічної адміністрації, які є учасниками адміністративно-спортивних відносин, а саме: нормотворчі повноваження; повноваження, які спрямовані на реалізацію публічно-сервісних функцій; примусові повноваження; юрисдикційні повноваження.

– положення про сутність юридичних фактів та підстави їх класифікації, що викликають виникнення, зміну або припинення адміністративно-спортивних правовідносин.



Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес та можуть бути використані у:

  • науково-дослідній діяльності – результати роботи поглиблюють існуючі уявлення про адміністративно-спортивне право, пріоритетні напрямки розвитку й можуть бути основою для подальших наукових досліджень з відповідної проблематики (акт впровадження у діяльність Харківської державної академії фізичної культури від 08. 11.2012 р.);

  • правотворчій та правозастосовчій діяльності – запропоновані в дисертації рекомендації можуть бути використані для вдосконалення чинного та перспективного законодавства, а також для підвищення ефективності практичної діяльності органів публічної адміністрації у сфері фізичної культури і спорту (акт впровадження у діяльність Департаменту у справах сім’ї, молоді та спорту Харківської міської ради від 12.12.2012 р.; акт впровадження у діяльність Головного управління у справах сім’ї, молоді та спорту Харківської обласної державної адміністрації від 01.10.2012 р.);

  • навчальному процесі – матеріали дослідження можуть бути використані при викладанні студентам вищих навчальних закладів дисциплін «Адміністративне право України», а також враховані при підготовці навчальної та наукової літератури з даної тематики (акт впровадження у діяльність Харківського національного університету внутрішніх справ від 08.10.2012 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації були оприлюднені на двох міжнародних науково-практичних конференціях: «Актуальні питання правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (м. Харків, 2012 р.), «Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Одеса, 2012 р.).

Публікації. Основні положення та результати дисертації відображено у п’яти наукових статтях, з яких чотири опубліковано у фахових видання України, одна у іноземному науковому виданні, а також у тезах двох доповідей на міжнародних науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок. Список використаних джерел налічує 341 найменувань і займає 38 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-СПОРТИВНОГО ПРАВА ЯК ПІДГАЛУЗІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ


1.1. Публічне право та адміністративне право як основа формування адміністративно-спортивного права


З набуттям незалежності Україна вступила в наступний етап державного розвитку, що характеризувався появою нових відносин, які вимагали відповідного правового регулювання. Зміни у суспільному житті не могли не торкнутися й відносин, які виникають у сфері фізичної культури і спорту, що мало своїм наслідком появу ідей про необхідність формування нової галузі права – спортивного права (Г. Бордюгова, С. Забара, С. Алексєєв та ін.) Але названі автори, досліджуючи спортивне право, ігнорували теорію поділу права на приватне та публічне, що, на наш погляд, призвело до хибних висновків. Щоб уникнути подібного, перш ніж перейти до з’ясування сутності та змісту правового утворення, яке регулює суспільні відносини у галузі фізкультури та спорту, вважаємо за необхідне зосередитися на аналізі категорій більш загального порядку, якими є право, приватне право та публічне право.

Аналіз юридичної літератури показує, що нині існує багато підходів до розуміння сутності та змісту поняття право. Розглянемо деякі з них.

Так, окремі автори вважають, що право являє собою відносно самостійне, не пов’язане зв’язками з іншими явищами утворення, з власною формою та змістом [1, с.15]. Ми вважаємо таке твердження помилковим, оскільки розвиток та й взагалі поява певного явища, а особливо права, неможливі без передумов, тобто причин, під впливом яких і з’явився цей феномен. Вплив цих причин можна визначити як взаємодію, що окреслює право як наслідок або результат певних процесів. Означене вказує на наявність зв’язків такого феномену із явищами навколишнього світу. Таким чином, ми схильні підтримати іншу позицію – право визнається категорією, яка співвідноситься з іншими соціальними явищами (економікою, політикою, суспільною свідомістю), виступаючи щодо них правовою формою [1, с.15].

Останнє твердження виступає, певним чином, основою для розуміння права, проте й тут у науці не спостерігається одностайності. Адже автори тлумачать право і в вузькому, і в широкому значенні. У першому випадку дослідники визначають право як систему норм або правил поведінки і принципів, що були встановлені державою, як регулятор суспільних відносин, що формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами державного впливу [2, c. 215]. Іноді наголошується також на тому, що право пов’язане із суспільною волею або ж волею окремого індивіда [3, с. 4]. Сюди додається також і те, що право є категорією віртуальною, тобто сукупністю «плаваючих» норм, зафіксованих у різних законах [4, с. 42]. Інакше кажучи, мова йде про обов’язкову фіксацію права у певних нормативно-правових актах, які виступають єдиною формою його вираження.

Отже, як бачимо, спільним для викладених вище думок є те, що право розглядається як система або сукупність відносно стійких правил поведінки, покликаних регулювати суспільні відносини, які визнані державою та закріплені у нормативно-правових актах.

Що ж до широкого погляду на предмет розуміння права, то автори вказують, що воно не обмежується лише нормативно-правовими актами як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Широкий підхід до визначення права зумовлений намаганням фахівців прийти до розкриття сутності права як багатогранного явища не тільки у статиці, а й у динаміці, під кутом зору визначення його ефективності у процесі реалізації. Останнє відображено у Рішенні Конституційного Суду України, де чітко та однозначно наголошено на тому, що право може існувати і реально існує за межами нормативних актів [5]. Такий висновок є надзвичайно принциповим, оскільки, з одного боку, він доводить ущербність позитивістської концепції праворозуміння, а з іншого, – закладає необхідне підґрунтя не лише для визнання, але і для реального застосування в Україні принципу верховенства права.

Отже, на нашу думку, право – це система формалізованих, тобто закріплених у відповідних нормативних актах правил поведінки, а також інших соціальних регуляторів (норм моралі, звичаїв, традицій тощо), сформованих протягом історичного, етнічного, культурного розвитку суспільства, які використовуються для впорядкування суспільного життя.

Право, утворюючись з величезної кількості елементів, являє собою складну систему, у межах якої відповідно до теорії систем [6, c. 10–14] можуть бути виділені окремі підсистемні утворення. У цьому плані варто підтримати думку Р. С. Мельника, який пише, що головними структурними елементами права виступають підсистема публічного права та підсистема приватного права [7, 52].

Вперше про поділ права заговорив давньоримський юрист Доміцій Ульпініан, стверджуючи, що усе римське право має бути поділено на дві частини: публічне та приватне [8, с. 40–65]. Дана теорія у наступні часи стала чи не основним предметом наукових дискусій для багатьох як зарубіжних, так і вітчизняних науковців, які намагалися до того ж розробити критерії (концепції) розмежування названих правових утворень [9, с. 118 ; 10, с.1].

Проте насамперед вважаємо за необхідне зупинитися на аналізі категорії «система права». В юридичній літературі під останньою розуміють внутрішню побудову права, яка відповідає характеру суспільних відносин, що ним регулюються [11]. Можна сказати, що система права впорядковує всі норми права, які існують у суспільстві, та розподіляє їх за певними напрямами, формулюючи тим самим структуру системи права, яка є об’єктивно існуючою внутрішньою побудовою права відповідної держави [12, с. 50].

Нині найбільш поширена позиція, що система вітчизняного права складається з норм, інститутів та галузей права, а предмет і метод правового регулювання є основними критеріями відмежування галузей права [13, с. 61–64; 14, с. 24–29]. Такий підхід до диференціації галузей права виник у радянський період існування вітчизняного права і, на наше переконання, вже не задовольняє потреб ані правової науки, ані правозастосовної практики. Головний недолік цієї теорії полягає у тому, що вона не дозволяє визначити юридичну природу значної кількості галузей (інститутів) права, що є конче необхідним для сфери судочинства. Адже не викликає сумніву, що без встановлення юридичної природи спору неможливо правильно встановити підсудність останнього. Особливі труднощі у цьому плані виникають під час розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів [15, с. 154–159], які вирішують, відповідно, приватні та публічні спори.

З огляду на викладене, варто звернутися до концепції публічного та приватного права.

Аналіз відповідних наукових джерел свідчить, що у нашій державі теорія публічного та приватного права, як і теорія їх розмежування, знаходяться на початкових етапах вивчення, що пояснюється особливостями становлення та розвитку української правової науки, яка після революції 1917 р. ґрунтувалася на повній відмові від поділу права на публічне та приватне. Показовими у цьому плані виглядають слова окремих радянських учених: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас усе у галузі господарства є публічно-правове, а не приватне» [16, с. 53–54]. У розвиток цієї думки інші вчені переконували, що у радянському праві, де превалює колективний інтерес над індивідуальним, не могло бути такого протиставлення приватного інтересу публічному, як у праві буржуазних країн [17, с. 33].

Як наслідок, розроблена у 1939 р. М. Аржановим теорія предмета правового регулювання була покладена в основу розмежування галузей радянського права [18]. Пізніше ця теорія, як стверджується у літературі [7, с. 43–44], була вдосконалена шляхом включення до неї категорії «метод правового регулювання», який пропонувалося визнати додатковим критерієм диференціації радянського права [19, с. 10–11]. Все це свідчить про те, що поділ права за радянських часів відбувався не з метою створення такої системи, яка відповідала б реаліям суспільного життя, а такої, яка б відмежовувала радянське право від буржуазного права. І цей підхід настільки укорінився у поглядах багатьох вітчизняних вчених, що деякі з них навіть публічне та приватне право розглядають через призму предмета та методу правового регулювання.

Прикладом може слугувати визначення публічного та приватного права, запропоноване О. Ф. Скакун, яка під публічним правом розуміє підсистему права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини. Приватне ж право, на її думку, є підсистемою права, яка регулює майново-вартісні відносини та особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов’язані з особистістю їх учасників. Предметом правового регулювання публічного права, за твердженням вченої, є сфера «державних справ»: сфера влаштування і діяльності держави як публічної влади, всіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування та відповідальності, принципів, норм та інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т. ін. У приватному ж праві предметом правового регулювання називається сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особистості, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільне переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т. ін. Публічному праву притаманний імперативний метод, а приватному – диспозитивний [2, с. 263–264]. Отже, у даному разі наявне бажання об’єднати теорію поділу права на публічне та приватне та теорію предмета і методу правового регулювання, що, на наш погляд, є неможливим.

Викладене свідчить також і про те, що нині в українській юридичній літературі все ще не існує чіткого розуміння сутності теорії публічного та приватного права. Але практика правозастосування не може чекати, поки вітчизняні дослідники повною мірою вивчать дану проблематику та запропонують юристам-практикам відповіді на питання, які їх цікавлять. З огляду на це, корисним виглядає вивчення відповідного зарубіжного досвіду з подальшою адаптацією його до потреб вітчизняного правозастосування. Не занурюючись глибоко в цю проблематику, оскільки це виходить за межі нашого дослідження, зазначимо, що у країнах Західної Європи науковцями вже давно розроблені теорії розмежування публічного та приватного права, які з успіхом застосовуються на практиці. Так, наприклад, у Німеччині існує три основні теорії поділу права на публічне та приватне, серед яких:

- теорія субординації. Її застосовують у тому разі, коли має бути вирішена правова природа дії органу влади або правового спору між державою та громадянином. Теорія субординації має своїм об’єктом правовідносини, які складаються між учасниками спору і застосовується лише у тому випадку, коли учасниками правовідносин стає держава і громадянин;

- теорія переважного права. Відповідно до цієї теорії правові приписи належать до публічного права у тому випадку, коли вони уповноважують чи зобов’язують виключно носія публічних повноважень (державу у широкому розумінні) до певних дій (рішень). Інші правові приписи належать до приватного права;

- двохступенева теорія. Ця теорія розмежовує певні правовідносини залежно від рівнів прийняття рішення: перший рівень (відповідає на питання «якщо»): рішення суб’єкта публічної адміністрації, якщо він діє, є публічно-правовим; другий рівень (відповідає на питання «як»): вид та спосіб, того як діє публічна адміністрація, можуть бути публічно-правовими (адміністративними) та приватноправовими. Дворівнева теорія знаходить своє застосування переважно у двох сферах: у сфері надання субвенцій (субсидій, дотацій) та у сфері користування публічними установами (об’єктами) [20, c. 11–15].

Отже, на підставі викладеного можна прямо стверджувати, що сьогодні поділ права на публічне та приватне є фактом об’єктивної дійсності. Дана теорія дозволяє ясніше зрозуміти природу правовідносин, що є необхідною умовою успішного розвитку як правової науки, так і сфери правозастосування. Теорія поділу права сприятиме також і більш чіткому визначенню місця нових галузей (підгалузей) права у вітчизняній правовій системі.

Оскільки коло наших наукових інтересів пов’язане з вивченням публічно-правових відносин, які виникають у галузі фізкультури та спорту, то далі ми розглянемо сутність публічного права як передумови формування адміністративно-спортивного права шляхом аналізу його ознак.

На нашу думку, першою і найбільш визначальною ознакою публічного права є те, що воно спрямоване на забезпечення реалізації публічного інтересу.

Вивчення літературних джерел показує, що категорія «інтерес» потрапляє у сферу зацікавлення вчених філософів, психологів, економістів тощо. Це пояснюється тим, що інтерес як відображення певних потреб, бажань індивідів проявляється у всіх сферах та напрямках життєдіяльності останніх. Для юридичної науки названа категорія також є доволі принциповою, що, власне, і підтверджується чималою кількістю наукових робіт, присвячених з’ясуванню її сутності та змісту [21; 22; 23; 24].

Здебільшого інтерес аналізують в літературі у трьох основних напрямках:

- теорії зовнішніх обставин. Аналіз інтересу через призму теорії зовнішніх обставин передбачає, що головним його джерелом зажди виступає відповідна потреба [25, с.113]. Таке твердження є цілком виправданим. Однак, на нашу думку, потребу у взаємозв’язку із інтересом доцільно розглядати як причину та наслідок, адже перше виступає передумовою появи другого;

- теорії внутрішнього чинника. Вчені, розглядаючи інтерес через теорію внутрішнього чинника, звертають увагу на єдність його об’єктивної та суб’єктивної сторін. Інтерес розглядається як мотив, що спонукає до певної діяльності [25, с.113]. Ми підтримуємо вказану позицію лише частково тому, що наявність інтересу та внутрішнього бажання не завжди породжують настання певної діяльності;

- теорії взаємодії, зміст якої полягає у тому, що інтерес проявляється лише у разі, якщо відповідний суб’єкт бере участь у різних суспільних відносинах і взаємодіє з іншими особами [26, с. 19; 25, с.114]. На нашу думку, такий підхід до тлумачення інтересу є цілком обґрунтованим. Адже саме через дію, взаємодію може бути виявлено інтерес у певних суб’єктів.

На думку М. Перепелиці, який детально проаналізував теорію зовнішніх обставин, теорію внутрішнього фактора і теорію взаємодії, усі вони перебувають у гармонічному взаємозв’язку, доповнюють одна одну та виступають як етапи послідовного розвитку інтересу [25, с.114]. З такою точкою зору варто погодитися, адже існування певної потреби призводить до появи інтересу. Інтерес у свою чергу спонукає до внутрішнього усвідомлення особою цього факту та формує мотив для здійснення певного роду діяльності. Остання проявляється у тому, що особа вживає конкретні заходи, вступає у взаємодію із іншими особами та бере участь у суспільних відносинах.

Особливість інтересу, якщо дивитися на нього через призму права, полягає у тому, що останній набуває правового значення лише у випадку, коли він відповідним чином закріплений, тобто дістав форму правової норми [27, с. 29]. Отже, інтерес як правова категорія – це дозвіл, що був виражений в об’єктивному праві або такий, що випливає з його змісту. Він проявляється у формі прагнення особи до користування конкретним соціальним благом, або ж у певних випадках можливістю звертатися за захистом своїх інтересів до компетентних державних органів. Саме тому об’єктом правової охорони виступає тільки той інтерес, що був прямо закріплений у законодавстві або ж може випливати з його змісту [28, с. 29].

Аналіз юридичної літератури дозволяє сформулювати перелік ознак, властивих публічному інтересу. До переліку останніх варто віднести наступні:



інтерес може бути визнаний публічним, якщо його суб’єктом (носієм) є суспільство як органічне ціле [2, с. 114]. На думку К. Ю. Тютьєва, суспільство являє собою сукупність різних соціальних груп та їх відносин, що складаються у процесі їх спільної діяльності [26, с. 22]. Елементами або підгрупами суспільства, на наш погляд, можна вважати державу, місцеву громаду або сукупність фізичних осіб, об’єднаних, наприклад, за расовою ознакою або за сферою діяльності (наукова діяльність, спорт тощо). Подібний підхід до розуміння суспільства є виправданим, оскільки завдяки ньому стає можливим виділення окремих соціальних груп, кожна з яких може мати власні публічні інтереси. Зазначений факт вимагає свого визнання та врахування під час, зокрема, правотворчої діяльності, яка, як наслідок, має бути спрямована на узгоджене задоволення публічних інтересів різних соціальних груп;

- інтерес є публічним, якщо йому притаманний публічний характер [26, с. 22]. З цього приводу К. Ю. Тютьєв вказує, що дану ознаку не слід розуміти лише як гласність, відкритість для громадськості. Вона додатково характеризується необмеженим колом осіб, будь-яким суб’єктом волевиявлення, тобто мається на увазі громадськість як максимально широке коло осіб. Автор вказує, що публічність передбачає здійснення будь-якої діяльності з метою досягнення суспільних цілей [26, с. 22];

- інтерес є публічним, якщо його було нормативно закріплено. Зазначена ознака є доволі принциповою, оскільки завдяки ній досягається гарантування забезпечення та реалізації такого інтересу силами та засобами, які є у розпорядженні публічної влади. Інакше кажучи, інтерес переходить під охорону закону, набуваючи одночасно як певної зовнішньої форми, так і відповідного правового забезпечення. Разом з цим, варто пам’ятати також і про те, що закріплений на рівні нормативного акта інтерес одночасно трансформується в обов’язок, який покладається на суб’єктів публічної влади. У даному випадку мова йде про те, що останні мають діяти виключно заради забезпечення реалізації публічного інтересу.

Отже, з урахуванням викладеного можемо дійти висновку, що під публічним інтересом як характерною ознакою публічного права слід розуміти потреби усього суспільства або його певної частини, які визнаються та забезпечуються на публічному рівні і можуть втілюватися у користуванні / володінні конкретним соціальним благом або їх сукупністю.

Наступною, не менш важливою ознакою публічного права є те, що воно виступає правовою основою реалізації публічної влади.

Проблема влади з найдавніших часів привертала та продовжує привертати увагу вчених [28, c. 8]. Влада визнана невід’ємною та постійною ознакою будь-якого суспільства та є необхідною умовою його існування [29, c. 2].

Влада у Словнику сучасної української мови визначається як право керувати державою, політичне управління [30, с. 49]. Окремі автори визнають владу як різновид впливу, що використовується лише з метою ствердження влади виключно як різновиду волевиявлення [31, с. 32]. В останньому випадку, як бачимо, вчений розглядає владу виключно як прояв волі, який характеризується психічним ставленням суб’єкта до певних зовнішніх факторів. З цією позицією можна погодитися, проте варто наголосити, що вона лише частково характеризує даний феномен. Адже влада може набувати і зовнішніх ознак, тобто проявлятися зовні, а раз так, то її не можна характеризувати виключно з внутрішніх позицій.

Не вдаючись до детального аналізу усіх наукових підходів до встановлення сутності та змісту влади, оскільки це виходить за межі нашого дослідження, зауважимо, що останні можуть бути поділені на дві групи.

Відповідно до першого підходу владу розглядають як вмотивовані дії відповідних суб’єктів, що обов’язково припускають домінування однієї сторони над іншою (теорія домінування) [29, с. 2]. Так, наприклад, окремі автори вважають, що феномен влади полягає у тому, що основою влади є колектив, тобто більш менш організоване, об’єднане товариство людей, що володіють свідомістю та волею. Але не будь-яке товариство є колективом. Для цього повинні виникнути загальні, спільні для колективу інтереси різного характеру (політичного, соціально-економічного). Однак, продовжує вчений, будь-якому колективу притаманна асиметрія, яка у свою чергу породжує необхідність приведення різних інтересів до загального знаменника. Досягнути цей результат не завжди можливо тільки зо допомогою переконання, необхідно й застосування примусу. Тобто влада це здатність провадити свою волі всупереч опору [29, с. 3, 12, 16].

Висловлюючи власне ставлення до теорії домінування зазначимо, що, з одного боку, вона справді є обґрунтованою, оскільки у чималій кількості випадків, особливо у сфері охорони громадського порядку, влада реалізується у примусовому порядку. Примус допомагає подолати можливий опір з боку окремих членів суспільства і таким чином реалізувати соціальне призначення влади. Проте тут варто пам’ятати, що публічний (державний) примус завжди має бути обґрунтованим, тобто наступати внаслідок неправомірних дій. У цьому плані надзвичайно слушними є слова Г. В. Ф. Гегеля, який писав, що насилля або примус, взяте абстрактно, неправомірне. Реальне уявлення того, що він руйнує себе в своєму понятті, примус знаходить в тому, що примус знімається примусом; тому він не тільки обумовлений правом, але і необхідний, а саме як другий примус, який є зняттям першого примусу [32, с. 141–142].

З викладеного випливає, що сучасна держава має турбуватися про те, щоб примус завжди залишався правомірним, оскільки у протилежному випадку буде обмеження волі інших людей, що у безальтернативному порядку призведе до стагнації держави.

На противагу описаній вище концепції владорозуміння у літературі знайшла розвиток теорія креативності, представники якої заперечують наявність елементів домінування у змісті влади. Так, наприклад, окремі вчені розглядають владу як юридичну концепцію, у межах якої індивід є суб’єктом природних прав, а закон, – основним проявом ідеї ідеальної держави. Це дало можливість розглядати владу не тільки як репресивну, обмежуючу конструкцію, але і як «позитивний» чинник, суть якого полягає у креативній здатності влади щодо індивіда та оточуючого світу. Отже, на думку М. Фуко, владу слід розглядати як саму по собі, як вона проявляється в структурі знання, мови, в культурі, в особистій психології, без постійної згадки про того, хто говорить, кричить тощо [33, с. 116].

Висловлюючи власне ставлення до останньої концепції владорозуміння, зазначимо, що, на наш погляд, вона виглядає доволі обґрунтованою та надзвичайно сучасною. Її головна перевага полягає у тому, що за таких умов відбувається вільний розвиток особистості, забезпечується поєднання публічних (державних) та індивідуальних інтересів. Разом з цим, це, однак, не означає, що держава має повністю відмовитися від примусу, який у чималій кількості випадків залишається чи не єдиним засобом забезпечення виконання покладених на неї функцій. Інакше кажучи, за сучасних умов розвитку держави та суспільства необхідно поєднати теорію домінування та теорію креативності, що відкриє додаткові можливості для формування влади нового порядку.

Влада є поліструктурним утворенням, оскільки у її реалізації може брати участь доволі широке коло суб’єктів. З огляду на це, можна вести мову про владу членів родини, про владу колективу, про владу держави тощо. Одним з можливих проявів влади є і публічна влада. У літературі термін «публічність» розглядають як юридичну ознаку присутності держави у суспільних відносинах, що врегульовані позитивним правом, коли громадянин спираючись на Основний Закон, погоджується з передачею державі окремих природних суб’єктивних прав, які можуть відчужуватися, і таким чином публічна влада за своєю конституційно-правовою характеристикою набуває ознак правосуб’єктності від суверенітету народу [29, с. 4]. У такому розумінні публічна влада є похідною (вторинною) категорією від суверенітету народу, який є єдиним джерелом будь-якої форми владного утворення [34, с. 29]. Зазначений висновок у повній мірі узгоджується з Конституцією України, у ч. 2 ст. 5 якої наголошено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [35].

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що публічна влада «вміщує» у собі щонайменше три елементи: народовладдя, державну владу та самоврядну (муніципальну) владу, які взаємодіють між собою з метою задоволення публічних інтересів.

Функціонування публічної влади не може здійснюватися у свавільному порядку, оскільки це неодмінно призведе до порушення (обмеження) прав, свобод та законних інтересів приватних осіб. З огляду на це, у Конституції України зафіксовано низку положень, які зобов’язують суб’єктів публічної влади діяти у межах правового поля, як-от:

- ч. 3 ст. 5 (Ніхто не може узурпувати державну владу); ч. 2 ст. 6 (Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України);

- ч. 1 ст. 8 (В Україні визнається і діє принцип верховенства права);

- ч. 2 ст. 19 (Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) тощо. Наведені конституційні положення знайшли розвиток у нормах публічного права, які, власне, і закладають правову основу функціонування публічної влади (суб’єктів публічної влади), головною метою функціонування яких є задоволення публічного інтересу.

З огляду на те, що публічна влада знаходить прояв у функціонуванні розгалуженої системи суб’єктів, природною є диференціація норм публічного права. Тобто, особливості завдань, повноважень та структури того або іншого суб’єкта публічної влади вимагають наявності спеціальних норм права, покликаних на нормативному рівні закріпити останні. Викладеним, власне, і пояснюється виділення у межах публічного права певних структурних елементів, представлених галузями та підгалузями публічного права. Ознайомлення з науковою літературою показує, що науковці у своїй більшості єдині у питанні кількості таких галузей (підгалузей) права. Найбільш часто до них зараховують: конституційне право; адміністративне право; фінансове право; кримінальне право; кримінально-процесуальне право; адміністративно-процесуальне право [2, с. 244]. Але ці автори ухиляються від формулювання чіткого та завершеного переліку структурних утворень публічного права, що у черговий раз свідчить про нерозвиненість теорії поділу права на приватне та публічне у межах вітчизняної правової науки. Звісно, подібний підхід до названого питання має бути виправлений, оскільки без цього навряд чи можна буде сподіватися на подальший розвиток української правової доктрини. Долучаючись до даної дискусії лише у постановочному порядку, зазначимо, що система публічного права має бути представлена конституційним правом; міжнародним публічним правом; правом Європейського Союзу; адміністративним правом; кримінальним правом; усіма процесуальними галузями права. Принагідно відзначимо, що сформульовану систему не можна вважати завершеною, оскільки ускладнення суспільних відносин, яке спостерігається протягом останніх ста років у всьому світі, неодмінно призведе до появи нових галузей (підгалузей) публічного права. Як одну з таких підгалузей варто назвати конституційно-процесуальне право, представлене сукупністю норм права, покликаних регулювати порядок функціонування конституційного суду.

Не занурюючись глибоко до проблематики системи публічного права, відзначимо лише, що одним з найголовніших її елементів є адміністративне право [21, с. 1; 36, с. 7]. Це пов’язано з величезною роллю адміністративного права у сучасних демократичних країнах світу. Показовими у цьому плані є слова В. Б. Авер’янова, який писав, що адміністративне право спрямоване на утвердження пріоритету прав і свобод людини в усіх сферах її взаємодії з публічною адміністрацією, її органами і посадовими особами. Практично це означає, що адміністративно-правовий режим взаємовідносин органів виконавчої влади і людини повинен виходити зі становища особи як такого суб’єкта, перед яким публічна адміністрація відповідальна за свою діяльність, і має ґрунтуватися на беззаперечному визнанні пріоритету прав людини, її законних інтересів, правомірності її вимог і очікувань від діяльності державних органів, їх посадових осіб [37, с. 148].

Разом з цим, це не означає, що завдання адміністративного права концентруються виключно навколо прав та свобод призваних осіб. Не менш важливим завданням останнього є також і детальна регламентація функціонування суб’єктів публічної адміністрації (органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суб’єктів делегованих повноважень), оскільки без цього не можливим буде виконання першого з названих вище завдань. З огляду на викладене, під адміністративним правом варто розуміти галузь публічного права, яка регулює відносини між публічною адміністрацією та приватними особами, а також ті, що складаються всередині публічної адміністрації, і відносини між публічною адміністрацією та іншими суб’єктами публічного права, спрямовані на утвердження пріоритету прав і свобод людини у сфері публічного управління.

На сторінках сучасної наукової літератури час від часу спалахують доволі гострі дискусії стосовно напрямів реформування системи адміністративного права. Узагальнення викладених з цього приводу точок зору [38, с. 18–26; 39, с. 5–11; 40, с. 18–20; 41, с. 37–53; 42, с. 77–80 тощо] показує, що серед українських авторів привалює два основних підходи. Одні вчені висловлюються за необхідність удосконалення системи адміністративного права за рахунок включення до останньої нових правових утворень. Ними називаються інститут принципів адміністративного права [43, с. 62–69; 44, с. 309–319], інститут адміністративної процедури [45], інститут адміністративних послуг [46] тощо. Іноді пропонується також «переведення» інститутів адміністративного права у статус підгалузі [47, с. 38–40; 48, с.17–21].

Опоненти такий підхід не поділяють і висловлюються за проведення радикальної реформи внутрішньої побудови адміністративного права. На думку Р. С. Мельника, спроби поверхового удосконалення системи адміністративного права приречені на невдачу насамперед через те, що воно здійснюється на базі радянської системи адміністративного права, у межах якої, з огляду на те, що вона була сформована на ідеологічних засадах тоталітарної держави, не може бути місця для тих інститутів та підгалузей права, які притаманні демократичній, соціальній та правовій державі [7, с. 4–5].

Такий підхід ми вважаємо цілком прийнятним і тому підтримуємо думку Р. С. Мельника про необхідність виділення у межах системи адміністративного права загального адміністративного права та особливого адміністративного права. До загального адміністративного права відносять норми (у тому числі правові принципи), що діють у всіх сферах організації і функціонування публічної адміністрації. Воно об’єднує найбільш типове, загальне в правовому регулюванні зазначеної сфери [49, с. 127]. Особливе адміністративне право має будуватися, зважаючи на перелік обов’язків (функцій) публічної адміністрації. Порядок реалізації кожної з таких функцій, а відповідно регулювання відносин, що будуть виникати в цій сфері між публічною адміністрацією та приватними особами всередині публічної адміністрації, а також між останньою та іншими суб’єктами публічного права має здійснюватися за рахунок окремої підгалузі особливого адміністративного права [17, с. 327–328].

Принагідно відзначимо, що подібний підхід до диференціації особливого адміністративного права нині повністю розділяється та підтримується і європейськими, зокрема німецькими авторами, які у межах останнього правового утворення розміщують муніципальне право, публічне будівельне право, промислове право, дорожнє право, поліцейське право тощо [50]. З викладеного можна зробити висновок, що особливе адміністративне право виступає своєрідною оболонкою, яка поєднує в собі відповідні норми. Ця теза відбита також і у Конституції України, ч. 2 ст. 19 якої, нагадаємо, встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Інакше кажучи, публічна адміністрація може функціонувати лише у чітко визначеному напрямку з обов’язковим дотриманням положень чинного законодавства, норми якого, власне, і утворюють підгалузі особливого адміністративного права.

Одним з напрямків функціонування публічної адміністрації, як випливає з положень Конституції України, а також базових нормативних актів з питань діяльності суб’єктів публічної адміністрації (законів України «Про Кабінет Міністрів України» [51], «Про місцеві державні адміністрації» [52], «Про органи місцевого самоврядування» [53]) є фізична культура і спорт, розвиток та підтримка яких визнаються одним з найважливіших завдань будь-якої країни світу.

Безпосередніми суб’єктами реалізації державної політики у галузі фізкультури та спорту виступають Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України [54] та органи місцевого самоврядування, покликані відповідно до ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [55] управляти закладами фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання, організовувати їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення. Конкретизація названих завдань знайшла закріплення у Законі України «Про фізичну культуру і спорт» [56], Законі України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні» [57] та інших.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що нині в Україні відбувається формування системи нормативних актів, покликаних регулювати порядок організації та діяльності суб’єктів публічної адміністрації, спрямованої на реалізацію державної політики у галузі фізичної культури та спорту. Виконуючи названі завдання, публічна адміністрація тим самим сприяє забезпеченню та реалізації відповідного права громадян України, зафіксованого у ч. 4 ст. 49 Конституції України. Сукупність таких правових норм може бути об’єднана у межах адміністративно-спортивного права, сформованого у межах адміністративного права України.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка