Міністерство оборони україни



Сторінка9/22
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.96 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

Історія, як відомо, не має умовного способу інтерпретації минулих подій. Між тим людство знає багато випадків їх повторення. Це коли за однією війною приходить інша, доповнюючи страшну статистику втрат.

Понад сімдесят років тому завершилося повне визволення України від фашистських загарбників. Мільйони загиблих, пропалих без вісти, полонених, тих, хто залишилися інвалідами. Мільйони дітей, які стали сиротами. Чотири Українські фронти визволяли нашу землю від окупантів. У їх складі були й представники народів, які сьогодні входять до складу Російської Федерації. Ніхто з тих, хто воював за визволення України, навіть уявити не міг такий виверт історії. Так сталося, що їх нащадки через 70 років вдерлися на землю братського народу, анексували Автономну Республіку Крим, принесли біль та страждання людям на Донбасі. І за такого перебігу історичних подій наш народ має пройти черговий етап визволення країни. Але вже від нового окупанта.

Війна – це не тільки мобілізація, волонтерська робота, біженці, поховання загиблих і лікування поранених. Війна – це також і сотні подвигів, що здійснюються щоденно. Зараз на Сході України обороняють рідну землю справжні патріоти України. Для них є справою честі і гідності виконати поставлені завдання. Вони готові боротися, рішуче захищати Україну, жертвуючи найдорожчим – життям. За кожною історією – справжній герой, на прикладі якого виховуватимуться прийдешні покоління українців. Вони різні за віком, професією, з різних куточків країни. Багато з них, коли ворог прийшов на поріг нашого спільного дому, не чекаючи повістки прийшли до військкомату, залишивши сім’ї, роботу, рідні міста, дехто повернувся з-за кордону, і стали на захист своїх батьків і дітей. Бо майбутнє України для них – понад усе.


2 травня 2014 року військова колона на чолі з командиром 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України підполковником Т.М. Сенюком вирушила на виконання чергового бойового завдання. Близько 4:00 під час висування противник вдався до спроби обстрілу, зав’язався бій. Вогонь було зосереджено на перші три бронетранспортери, в одному з яких перебував Т.М. Сенюк. По радіозв’язку було чути впевнений голос комбата, чіткі вказівки, а для особового складу – жодного шансу піддатись емоціям, страху або піддати сумніву дії командира. Бій тривав близько 10 хвилин. Вогневі точки противника були надійно подавлені.

Та це був лише початок. Близько 5:30 в районі мосту, поблизу міста Слов’янськ, знову зав’язався бій. Сепаратистів було витіснено з блокпоста, і міст опинився під контролем підрозділу Т.М. Сенюка. Біля мосту, з двох боків, почав збиратися натовп з метою заблокувати рух колони. За рішенням командира, на безпечній відстані від колони було виставлено бійців з метою запобігання провокацій з боку натовпу, а решті військових вказано сектори спостереження. Здавалося, усе під контролем. Проте послабляти пильність було не варто. Протягом всього дня від представників сепаратистських угруповань лунали погрози знищити підрозділ і пропозиції перейти на бік противника. Сепаратисти вимагали скласти зброю та залишити техніку в обмін на життя військових. Однак відповіддю командира батальйону було чітке та однозначне “ні”. Коли представники сепаратистського угруповання зрозуміли незламність, непохитність командирського рішення, стійкість волі та силу духу, вони почали вимагати залишити військових Національної гвардії та Внутрішніх військ в обмін на життя десантників. І цього разу комбат дав чітко зрозуміти своє рішення, що ні своїх, ні тих, хто поруч, не залишить. 


      Близько 17.00 серед натовпу були помічені сепаратисти зі зброєю. Командир наказав зайняти кругову оборону. У цей час у бік підрозділу пролунали перші постріли, полетів перший “коктейль Молотова” в один з бронетранспортерів. Підполковник Т.М. Сенюк був попереду і особисто керував розбиранням барикад, щоб створити прохід для виведення колони в безпечне місце. З усіх напрямків посилювався вогонь з різних видів зброї. Твердість характеру, рішучість і мужність комбата, чіткі та впевнені дії особового складу дали змогу колоні вирватися з влаштованої пастки. Підполковник Т.М. Сенюк залишився вірним Присязі, прийняв командирське рішення, продемонструвавши зразок витримки та мужності. Завдяки чітким і вправним діям врятував від загибелі особовий склад і не допустив втрати озброєння та військової техніки.

3 червня 2014 року батальйон Т.М. Сенюка отримав чергове бойове завдання – знищити блокпост противника під містом Слов’янськ Донецької області. Тактична група на чолі з підполковником Т.М. Сенюком висунулася вперед. Командир батальйону знову був попереду, разом із розвідувальним взводом. Пролунали постріли, ворожий вогонь посилився, серед десантників з’явилися перші поранені, був підбитий бронетранспортер українських військових. Зав’язався бій. У ході бойового зіткнення атака була відбита, але командир батальйону підполковник Тарас Михайлович Сенюк загинув від кулі ворожого снайпера. Указом Президента України № 546/2014 від 20 червня 2014 року за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті територіальної цілісності і незалежності України, жертовне служіння Українському народові полковнику Тарасу Михайловичу Сенюку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. 

6 червня 2014 року літак-розвідник АН-30Б транспортної авіаційної ескадрильї “Блакитна стежа” 15-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України виконував бойове завдання – фотографував місцевість над містом Слов’янськ Донецької області. Льотчики, для яких це був уже не перший виліт у неспокійне небо Сходу України, збирали досить важливі дані щодо розташування бойовиків і кількості озброєння й техніки. О 17:04 на висоті 4500 метрів, яка вважається безпечною, літак підбила ракета, випущена сепаратистами з переносного ракетно-зенітного комплексу. Удар ракети прийшовся в правий двигун. Його пробило наскрізь, почалася пожежа. З двигуна вогонь перекинувся на праве крило. Ан-30Б почав різко втрачати висоту. До падіння залишалися лічені секунди. Екіпаж діяв рішуче та відважно. Командир літака підполковник Костянтин Могилко наказав команді покинути літак, а сам відвів його від житлових кварталів Слов’янська. Командир літака підполковник Костянтин Вікторович Могилко загинув. Його знайшли у кабіні. Він до останнього залишався за штурвалом і навіть не намагався спробувати вийти з літака, в якому не передбачена система катапультування, а можна лише скористатися задніми дверцятами. Указом Президента України №545/2014 від 20 червня 2014 року за виняткову мужність і героїзм, незламність духу у боротьбі за незалежну Українську державу, вірність військовій присязі підполковнику Костянтину Вікторовичу Могилку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

14 липня поблизу містечка Краснодон екіпаж літака Ан-26 бригади військово-транспортної авіації, що дислокується у Гавришівці, під командуванням майора Дмитра Майбороди виконував завдання із перевезення вантажів та десантування на парашутах матеріально-технічних засобів для бійців АТО. Того дня в Ан-26 було вісім членів екіпажу. Перебуваючи на висоті 6,5 тисяч метрів, літак був збитий ракетою, що влучила у хвостову частину. Командир екіпажу і його помічник майор Дмитро Шкарбун, рятуючи команду, загинули за штурвалом. Згодом їх тіла місцеві мешканці поховали неподалік падіння літака (літак упав на контрольованій терористами території). Майору Дмитру Майбороді присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

Про подвиг свого кулеметника БТР Сергія Хартника розповіли десантники 6 роти 95-ї бригади ВДВ. 13 червня бойовики влучили з гранатомету у БТР, який розвозив по блокпостам між Ізюмом і Слов’янськом провізію та боєприпаси. С.Хартник отримав важкі поранення, але зміг витягти з палаючої машини двох своїх товаришів – командира машини Сергія Бабського і водія Олександра Галиченка.

Снаряд влучив у лівий борт на рівні водія і увійшов вниз під кутом. Після влучення снаряду хвиля вогню пішла всередину кабіни через водія О.Галиченка. У нього повністю обгоріло обличчя і тіло, місцями до кісток. Тіло почало горіти. Опіки отримав і командир машини С.Бабський, який знаходився збоку правого борту. У нього почали горіти усі відкриті частини тіла. Осколки розкидало по машині, один з низ розпоров живіт Сергія Хартника нижче сонячного сплетіння. Долаючи обпікаючий біль, Сергій зміг швидко витягти Сергія Бабського, оскільки той був при тямі. А потім повернувся у палаючий БТР за Сашком Галиченком, який як сидів, так і залишився сидіти за кермом – руки не кермі, нічого не бачить. С.Хартник спробував відтягнути Сашка, але помітив, що його шкіра просто лопається, не витримуючи навантаження. З’ясувавши, що Сашко геть нічого не бачить, Сергій крикнув йому: “Іди на мій голос, я не можу тебе підняти”. Сашко піднявся і Сергій допоміг йому вибратися з палаючого БТРа через десантний люк. Усе це відбувалося на фоні перестрілки з бойовиками інших наших екіпажів. Незважаючи на важке поранення Сергій Хартник не розгубився, не злякався, витяг своїх товаришів.

За даними Управління преси та інформації Міністерства оборони України, 16 червня один з підрозділів окремої механізованої бригади імені Данила Галицького отримав наказ здійснити марш і надати допомогу бійцям Національної гвардії України в одному з районів Донеччини. Дорогою наші військові потрапили під обстріл терористів. Кулеметник підрозділу солдат Дмитро Махов отримав вогнепальне поранення обличчя, однак не залишив своїх товаришів без вогневого прикриття. Не зважаючи на нестерпний біль у правій скулі, напівсліпий від кровотечі військовослужбовець лише міцніше стиснув руків’я кулемета. Сміливі й рішучі дії контрактника дозволили особовому складу зайняти кругову оборону, організувати евакуацію загиблих та поранених бойових побратимів та дати гідну відсіч терористам.

Майже місяць знадобився спеціалістам Військово-медичного клінічного центру Західного регіону для того, аби поставити до строю українського бійця. Перебуваючи у реабілітаційній відпустці у колі своєї сім’ї, Дмитро мріє знову повернутися до своїх бойових побратимів.

Солдат Дмитро Махов нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Варто зазначити, що вісімнадцятирічний прикарпатець є наймолодшим військовослужбовцем, який бере участь у проведенні антитерористичної операції.

Заради миру на українській землі приніс себе у жертву екіпаж танку під командуванням капітана Олександра Лавренка. 21 червня танкісти батальйонної тактичної групи 93-ї окремої механізованої бригади оперативного командування “Південь” спільно із взводом брали участь у бою за населений пункт Піски у пригороді Донецька. У районі населеного пункту бойовики збудували два блокпости. Перший доволі сильно укріплений, тож на нього були спрямовані основні сили, другий – менший. Завдання з його знищення отримав командир танкової роти капітан Олександр Лавренко. Офіцер добре усвідомлював значення успішного захоплення цього блокпоста – це унеможливлювало б вихід противника у тил основної групи.

В екіпаж танка капітана О.Лавренка входили військовослужбовці за призовом по мобілізації – навідник молодший сержант Олександр Вохромєєв і механік-водій солдат Андрій Кулягін. Їхня бойова машина йшла в голові колони. Прикриваючи вогнем піхоту, танкісти стрімко наближалися до ворожого блокпоста. Зав’язався бій.

Терористи відкрили шалений кулеметний і мінометний вогонь. Знищуючи вогневі точки противника, командир екіпажу помітив два вкопані ворожі танки. Від прийняття рішення до пострілу промайнули лічені секунди. Навідник О.Вахромєєв був майстром – від прямого влучення ворожий танк спалахнув, наче коробка із сірниками. Не зупиняючись, бойова машина увірвалася у селище. Група терористів саме завантажувалася в автобуси. Два влучні постріли – і ворожий транспорт злетів у повітря.

Екіпаж БМП-2, що рухався за танком, розпочав евакуацію поранених наших військовослужбовців. Піхотинці зайняли позиції на захопленому блокпості, а танк Лавренка вогнем прикрив їх дії та евакуаційну групу.

Під час бою стало відомо, що бойовики готовлять контратаку, тому командир прийняв рішення відірватися від основних сил АТО, щоб не допустити цього. Бойова машина попала в фугас, в наслідок чого Олександр Вохромєєв і Андрій Кулягін загинули. Олександр Лавренко, будучи важко пораненим, підірвав себе разом із танком. Так командир сказав своє “ні” сепаратистському полону і захопленню бойової машини.

22 серпня у бою за Іловайськ справжній героїзм виявили танкісти 17-ї танкової бригади. Разом з бойовою групою 3-го батальйону Нацгвардії “Донбас” вони атакували у самому місті кілька будинків, зайнятих російськими найманцями. Бій у місті – це завжди ближні дистанції. Наші бійці наступали на справжню стіну вогню – по ним била мінометна артилерія, з кожного підвалу і з кожного даху стріляли гранатомети, кулемети, снайпери.

Місто постійно обстрілювали гаубіци і реактивні системи залпового вогню російських військ. Танкісти били по вогневим точкам, штурмовий загін “Донбасу” під прикриттям танку Т 64 зумів відбити один з будинків. Екіпаж танку у складі командира молодшого сержанта Сергія Ісаєва, солдата-навідника Ігоря Іванченка і механіка-водія солдата Євгена Мартинюка стійко відбивав вогневі атаки ворога, прикриваючи своєю бронею піхоту.

П’ять влучань реактивних протитанкових гранат, і сотні влучень куль, у тому числі крупнокаліберних снайперських гвинтівок прийшлося на танк

Ворог зазнав великих втрат, але підтягнув резерви. Бій тривав кілька годин. Після чергового влучення у башту був виведений з ладу досилач танкової гармати. Сержант Ісаєв з бою не вийшов – наказав Мартинюку допомогти досиланню снарядів короткими ривками – танк робив ривок, потім різко гальмував, це допомагало заганяти снаряд у ствол. Вони зробили ще кілька пострілів. Ще одна граната влучила у башту – командир і навідник отримали поранення. Черговою гранатою була пошкоджена ходова. Танкісти продовжували стрільбу з кулемета, але й він був виведений з ладу.

В один з моментів бою танкісти побачили, що під вогнем противника лежать троє поранених бійців “Донбасу”. Євген Мартинюк виліз із танку і допоміг побратимам з “Донбасу” покласти поранених на корму бойової машини. Контратака російських найманців була відбита, і тільки тоді танк пішов у тил. Усі поранені були благополучно доставлені на базу. Євген Мартинюк залишився єдиним неушкодженим з усього екіпажу.

Війна це зараз не слово, а реальність. Але кожен з нас хоче миру. Мир, незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО – справжні герої сучасності. Про них варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в школах. Ми повинні зробити все, щоб про них не забули. Пам’ять про них – це наш біль і наша гордість за те, що ми мали честь жити з ними в одній країні. До останнього подиху вони залишилися вірними кожному слову Військової присяги: “…присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, сумлінно і чесно виконувати свій військовий обов’язок…” На прикладах їх героїчних вчинків будуть виховуватися багато поколінь українців – відважних, гордих, сміливих, вільних і щасливих мешканців незалежної країни, заради квітучого майбутнього якої тисячі патріотів віддали своє життя…
Рекомендована література:

1. Вклоняємось доземно українському солдату. – К.: Народна армія, 2014. – 192 с.



15. Україна та українці у Другій світовій війні.

Внесок українського народу у перемогу над фашизмом
Однією з найтрагічніших подій в історії людства стала Друга світова війна 19391945 років. у вир збройного протистояння було втягнуто 61 державу, понад 80 % населення земної кулі. Кровопролитні битви охопили 40 країн Європи, Азії та Африки, басейни Тихого та Атлантичного океанів. Ця війна завдала найважчих страждань сотням мільйонів людей, незліченних людських жертв і небачених руйнувань матеріальних і культурних цінностей, створених людською працею протягом багатьох століть. До армій воюючих сторін було мобілізовано понад 110 мільйонів осіб. За роки Другої світової війни загинуло майже 60 мільйонів осіб, половина втрат припала на цивільне населення.

Українці – громадяни СРСР і представники численної зарубіжної української діаспори брали участь у воєнних діях Другої світової війни у складі регулярних і нерегулярних збройних формувань. Доля склалася так, що часто вони стояли по обидва боки фронту.

На початку Другої світової війни багато українців, що населяли “південно-східні креси” (Західна Україна) Польської держави, перебували у складі її армії, яка першою зазнала гітлерівської агресії. Українці служили також у румунській армії. Значна кількість українців увійшла до чехословацьких збройних формувань, які створювалися на території СРСР у ході війни. У 1 й окремій Чехословацькій бригаді під командуванням полковника Людвига Свободи з 15 тисяч її особового складу 11 тисяч були закарпатськими українцями. В армії Канади служили близько 40 тисяч етнічних українців, у збройних силах Франції, тільки у складі “Іноземного легіону” – 5 тисяч. Близько 40 тисяч американців українського походження воювали у тихоокеанському регіоні, Малій Азії, Північній Африці, Європі, допомагали здійснювати поставки до СРСР по ленд-лізу, брали участь в операції “Оверлорд” і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками – бійцями Червоної Армії на Ельбі у 1945 році.

Вихідці з України брали активну участь у лавах борців європейського руху Опору. Статус окремих підрозділів у таборі французького руху опору одержали три українські відділи – курінь ім. І.Богуна, курінь ім. Т. Шевченка та відділ поручика Круковського. За активну участь у боротьбі з фашизмом сотні наших співвітчизників були відзначені високими урядовими нагородами європейських країн.

За роки Другої світової війни до лав Червоної Армії було мобілізовано понад 7 млн. жителів України. Представники України становили значну частку вищого командного складу Червоної Армії – серед генералів та адміралів їх близько 300. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини фронтів, які діяли у період Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу з Німеччиною.

Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи при цьому звитягу і доблесть. 20 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу у битві під Москвою, 68 – у боях за Ленінград, 15 – під Сталінградом, 30 – на Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – за бої на території Прибалтики, причому 7 осіб були удостоєні цього високого звання вдруге. Українці брали участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Австрії; 100 українців із 389 кавалерів “Золотої Зірки” були удостоєні цієї нагороди у битві за Берлін. Всього понад 2 тисячі українців стали Героями Радянського Союзу, 32 особи – двічі Героями, а льотчик Іван Микитович Кожедуб – тричі Героєм. Він став найрезультативнішим повітряним асом серед союзників під час Другої світової війни, маючи на своєму рахунку 62 повітряні перемоги.

Першим Героєм Радянського Союзу у війні з німцями 8 липня 1941 року став льотчик донеччанин Петро Харитонов (Ленінградський фронт). 14 липня були названі перші Герої Балтійського флоту – льотчики ВПС Балтійського флоту капітан Олексій Антоненко (українець з Гомельщини) і донеччанин Петро Бринько. Не треба забувати, що у вогненному екіпажі М. Гастелло, який скерував охоплений полум’ям літак “Іл 4” у скупчення німецької техніки, були українці Бурденюк і Скоробогатий. У вересні 1941 року у районі Миргорода уродженка Рівненської області лейтенант Катерина Зеленко здійснила на штурмовику “Су 2” єдиний серед жінок повітряний таран. Найрезультативнішою серед жінок-повітряних асів стала уродженка Краматорська Лілія Літвак – на її рахунку 17 знищених німецьких літаків. Одним з перших льотчиків, що таранили німецькі літаки, був уродженець Амвросіївки на Донбасі Сергій Титовка. Першим двічі Героєм Радянського Союзу під час війни (22 липня 1941 р.) став підполковник Степан Супрун із Сум.

13 липня 1941 року першим танкістом – Героєм став генерал-майор Кузьма Семенченко. Вже після війни стало відоме ім’я найрезультативнішого радянського танкового аса – Дмитра Лавриненка, на його рахунку – 90 німецьких танків. Він же встановив світовий рекорд за кількістю знищених танків в одному бою – 16 листопада 1941 року він підбив 17 німецьких танків! Звання Героя Радянського Союзу йому було присвоєне через багато років після закінчення Другої світової війни – 5 травня 1990 року (посмертно).

Найзнаменитішим у СРСР підрозділом морських десантників став 1-й десантний загін 384-го батальйону морської піхоти Чорноморського флоту під командуванням харків’янина Костянтина Ольшанського. Цей загін зумів захопити морські порти Маріуполь, Бердянськ і Миколаїв.

У 1990 році, через 27 років після смерті, звання Героя Радянського Союзу отримав одесит Олександр Марінеско – у роки війни командир підводного човна “С-13”, який 30 січня 1945 року знищив океанський лайнер “Вільгельм Густлофф”. На його борту перебували 1300 німецьких підводників, яких перевозили з оточеного радянськими військами Кенігсбергу до Кіля для формування нових екіпажів підводних човнів. Гітлер оголосив одесита своїм особистим ворогом, а атака Маринеска на “вовків Деніца” одержала назву “атаки століття”.

Багато воїнів українського походження здійснили подвиги, що переросли у самопожертву в ім’я перемоги. Так, 52 українці повторили подвиг М. Гастелло, 55 наших співвітчизників здійснили повітряний таран, 25 закрили своїм тілом амбразури ворожих вогневих точок.

Всього за мужність та відвагу, виявлені у боях з гітлерівськими загарбниками, українці та вихідці з України отримали 2,5 млн. орденів та медалей (із загальної кількості 7 млн.).

У тилу німецьких військ, на території України, воювали понад 50 тис. радянських партизанів, близько 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації, а також збройні загони українських націоналістів.

Неоднозначним сьогодні залишається ставлення до участі у війні Української Повстанської Армії. Але зазначимо, що тільки у липні-листопаді 1943 року українські повстанці провели 120 боїв, знищивши близько 4,5 тис. гітлерівців, при цьому втратили 1,6 тис. своїх вояків і старшин. Цілі райони Волині і Галичини опинилися під повним або частковим контролем УПА. Тут створювалась нова адміністрація, проводилось наділення селян землею. Восени 1944 року УПА провела 800 рейдів.

Українські збройні формування воювали і на боці Німеччини. Це батальйони “Роланд” (350 чол.), “Нахтігаль” (330 чол.) і дивізія СС “Галичина” (зареєструвалося близько 80 тис. добровільних рекрутів, призвано на службу 19 тис., з них 11 578 увійшли до дивізії, з решти німці створили 5 полків та 1 батальйон, пізніше до дивізії влилося ще 6 тис. добровольців). Багато українців воювали на боці Німеччини на добровільній та примусовій основі. Згідно з радянськими документами, лише на Лівобережжі наприкінці 1942 року понад 150 тис. осіб виявили бажання воювати проти більшовиків. А в Дніпропетровську, наприклад, гітлерівці створили 15-тисячний добровольчий козачий корпус, рядовий склад якого представляли українці, а командний – німці та угорці. Кілька тисяч колишніх військовополонених-українців перебували у складі Російської визвольної армії. Взимку й на весні 1944 року їх виокремлено в батальйони Українського визвольного війська, які брали участь у боях на території СРСР та Польщі. За деякими оцінками УВВ налічувало у цілому 180 тис. осіб.

Протягом війни німецька окупаційна адміністрація на всій захопленій території спиралася на цілу систему поліцейських формацій, створених з місцевих жителів та військовополонених. В Україні діяла так звана “Допоміжна українська поліція”. На початок 1943 року чисельність цієї поліції та інших воєнізованих частин (охоронних сотень та батальйонів або куренів) в Україні становила близько 300 тис. осіб.

Зазначимо, що українські вояки у мундирах чужинців-завойовників – явище складне й неоднозначне. Вони воювали на боці Німеччини з різних причин: одні – з політичних міркувань (мрія про суверенну Україну, ненависть до сталінізму); інші – з безвиході (німецький полон, страх перед НКВС); деяка частина на знак помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання, репресії, утиски на релігійно-світоглядному ґрунті тощо).

Головною і вирішальною подією Другої світової війни стала Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 19411945 років проти фашистської Німеччини та її союзників. Протяжність Східного (радянсько-німецького) фронту у різні періоди сягала від 4 до 6 тис. кілометрів це у чотири рази перевищувало довжину північно-африканського, італійського та західноєвропейського фронтів. 800 км Східного фронту проходили по території України.

На українській ділянці у ході війни практично ніколи не наставало затишшя, не було стабільної лінії фронту, “окопної війни”. Про це свідчить той факт, що із 40 місяців війни на території України (з 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 р.) 35 припадають на активні бойові дії і те, що тут відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті.

смерч війни, руйнувань і смерті двічі пронісся над українською землею – під час її оборони та переможного визвольного наступу. У ході оборонних боїв 1941–1942 років бійці та командири Червоної Армії виявили масовий героїзм і мужність. На цей період припадає і найбільший відсоток безповоротних військових втрат. Лише у Київській оборонній операції, що тривала понад 70 діб, кількість убитих перевищила 616 тис. осіб (вермахт втратив понад 100 тис. солдатів і офіцерів). Цей період став суворою школою боротьби, найважчим і для народу, і для збройних сил.

Ареною запеклих і кровопролитних боїв Україна була і під час вигнання гітлерівських окупантів з її території у 1943–1944 роках, коли ворог відчайдушно чіплявся за кожен клаптик української землі. У цих боях з обох сторін брали участь понад 6 мільйонів осіб, було задіяно 85 тисяч гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10,5 тис. літаків. Протягом січня 1943 – жовтня 1944 років були проведені одна оборонна, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операції, у ході яких загинуло й було поранено майже 3,5 млн. воїнів Червоної Армії. Під час особливо напружених боїв середньодобові безповоротні втрати становили 68 тис. осіб. Коли битва за Україну досягла свого апогею, на її фронтах було зосереджено до половини діючої Червоної Армії.

У цей період німецькі війська та їх союзники втратили один мільйон особового складу, 20 тисяч гармат і мінометів, 4 200 танків, 4 200 штурмових гармат, 5 000 літаків. Лише у 1943 році на Чорному морі було потоплено 123 транспорти і 244 бойових кораблі ворога. Протягом зимових наступів 1944 року на Правобережній Україні і в Криму радянськими військами були повністю знищені 30 дивізій та одна бригада противника, розгромлені 142 дивізії і 5 бригад (із них у подальшому 14 дивізій і 3 бригади були розформовані).

Війна принесла українському народу незлічені жертви і страждання. Україна посідає перше місце за абсолютною кількістю загиблих у роки Другої світової війни і друге (після Польщі) за відсотковим співвідношенням між чисельністю загиблих і тими, хто вижив. загальні безповоротні втрати військовослужбовців українського походження становлять понад 4 млн. (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у шпиталях у перші повоєнні роки), з них майже 1,6 мільйони були страчені у таборах військовополонених. Кожен другий з тих, хто лишився живим, залишився на все життя інвалідом.

У зоні окупації загинули 3,9 млн. мирних жителів. 250 населених пунктів (97 на Волині, 32 у Житомирській області, 21 у Чернігівській області, 17 у Київській області та ін.) окупанти спалили, знищивши усіх мешканців.

на території України (не враховуючи Криму) було створено понад 255 концентраційних таборів і таборів примусової праці. Тільки у Києві діяло 5 таборів для військовополонених та Сирецький концентраційний табір. Ось лише кілька офіційних цифр про винищення людей у таборах на території України: у Рівному – 102 тис. осіб; у Львові – понад 200 тис. у Янівському таборі і 14 тис. у таборі військовополонених; у Києві – понад 100 тис. у Бабиному Яру і 340 тис. у Дарниці; 150 тис. у Гросс-Лазарет Славута (район Кам’янець-Подільського). Жінок і дітей знищували нарівні з чоловіками (8 тис. дітей лише за два місяці у Янівському таборі!).

З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини на примусові роботи, 2,4 млн. були вихідцями з України, близько 1 млн. з них загинули.

Кількість українців, які загинули будучи бійцями радянських партизанських загонів і учасниками підпільних груп досі залишається невідомою. Не встановлена і кількість українців, які загинули у боях на боці інших держав.

На території України були знищені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, що позбавило притулку 10 млн. мешканців. Протягом війни Україна втратила близько 40 % свого економічного потенціалу, що на довгі десятиліття вплинуло на характер розвитку промислового виробництва, сільського господарства, на матеріальне становище людей.

Після визволення України на її території було розміновано 2 813 мінних полів і близько 7 800 населених пунктів, зібрано і знищено близько 21 млн. мін, авіаційних бомб, снарядів та інших вибухонебезпечних засобів.

Значною була роль України, її економічний і оборонний потенціал у створенні матеріально-технічних передумов розгрому нацистської Німеччини. Потужний внесок у зміцнення воєнного потенціалу СРСР зробили підприємства, евакуйовані з України до Сибіру, на Урал, у Середню Азію. Завдяки зусиллям українських робітників з прифронтових районів було демонтовано і перебазовано понад 550 великих підприємств, майно колгоспів, радгоспів, машино-тракторних станцій, евакуйовані 3,5 млн. жителів республіки, які включилися в промислове та сільськогосподарське виробництво у тилових районах СРСР і своєю працею наближали Перемогу.

Ще йшла війна, а мешканці визволених районів розпочали відбудову промисловості, сільського господарства, житла тощо. Український народ докладав неймовірних зусиль до того, аби підняти з попелу і згарищ заводи й фабрики. Слід зазначити, що на кінець війни, наприклад, машинобудівної промисловості в Україні майже не існувало. Було зруйновано 599 машинобудівних заводів, на яких до війни працювало понад 600 тис. робітників. Долаючи неймовірні труднощі, на вересень 1945 року було відбудовано 95 заводів машинобудівної та оборонної промисловості. На кінець року відновили роботу 3 тис. великих промислових підприємств. У народному господарстві республіки було зайнято близько 4 млн. українських трудящих, які своєю працею зробили гідний внесок у розгром ворога.

У результаті Другої світової війни істотно змінилася геополітична ситуація, зокрема у Центральній та Східній Європі. Це безпосередньо торкнулося й України. До України відійшли західноукраїнські землі, що в міжвоєнний період перебували у складі Польщі. Відбулося приєднання Закарпатської України до УРСР. Україна стала членом – засновником ООН. Таким чином, волелюбні народи світу визнали великі заслуги українського народу у боротьбі за свою, а також народів Європи й світу свободу і незалежність. Україна, також уперше, була включена в систему світової співдружності, набула статусу суб’єкта міжнародного права.

Титанічна боротьба українського народу за своє національне виживання засвідчила велику силу характеру і невмирущу волю його до життя. Відзначаючи вагомий внесок України і українців у перемогу в Другій світовій війні, слід завжди пам’ятати про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі. Світла пам’ять про тих, хто поліг на фронтах, загинув від нацистських тортур, повинна стати духовною підмогою для українського народу на шляху утвердження держави, суспільної консолідації, примирення живих і мертвих незалежно від національності, політичних і релігійних поглядів та переконань.
Рекомендована література:

1. Безсмертя. Книга пам’яті України. 1941-1945. – К., 2000.

2. Брицький П.П. Україна у Другій світовій війні (1939–1945 рр.) – Чернівці, 1995.

3. Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети. – К., 2000.

4. Дробот І., Кучер В., Чернеча П. Український народ в Другій світовій війні. – К., 1998.

5. Коваль М.В. Україна у Другій світовій війні і Великій Вітчизняній війні (1939–1945 рр.). – К., 1999.

6. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка