Міністерство оборони україни



Сторінка8/22
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.96 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

11. Законодавство України у військовій сфері. Характер і динаміка

його змін на сучасному етапі
Будівництво правової держави в Україні передбачає, з одного боку, виховання високої правової культури громадян, у тому числі, військовослужбовців, з другого – вимагають від усіх державних інститутів діяти суворо у правовому полі. Для Збройних Сил України правове поле формують Конституція України, інші Закони і нормативно-правові акти загального характеру, а також військове законодавство, як сукупність законів і інших нормативно-правових актів, регулюючих відносини у сфері будівництва, життя і діяльності Збройних Сил.

Для військових дуже важливим є ознайомлення з його основами, щоб вони мали змогу кваліфіковано, на правовій основі вирішувати питання повсякденної та службової діяльності. Сучасна політична та правова доктрина України формує й розвиває систему військового законодавства України. Це зафіксовано в нормативних актах, де відображені основні положення політики держави щодо Збройних Сил України, обмеження політичної активності їх військовослужбовців та працівників; будівництва й діяльності Збройних Сил України відповідно до сучасних вимог внутрішньої та зовнішньої політики України; забезпечення верховенства права за допомогою демократичного цивільного контролю.

Але, існує думка, на сьогоднішній день питання формування українського війська не відповідає вимогам військової доктрини України.

Від стану законності і воєнного правопорядку у Збройних Силах, що діють відповідно до законодавства України, багато в чому залежить ефективність виконання покладених на них найважливіших державних задач. Окремі закони, військові статути та інші підзаконні нормативні акти чітко і точно регламентують усі сфери життя та діяльності Збройних Сил України. На призовників, військовослужбовців та військовозобов'язаних покладається неухильне дотримання Конституції України, законів і підзаконних актів, військової присяги, наказів командирів (начальників).

Так, правові основи механізму державної політики в сфері військового обов'язку і військової служби, зокрема діяльності органів державної влади щодо забезпечення оборони України, були визначені майже одразу після проголошення незалежності держави з прийняттям Закону України “Про оборону України” від 6 грудня 1991 року (друга редакція була прийнята 5 жовтня 2000 року). Цим Законом визначено засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони.

Згідно ст. 1 даного Закону оборона України - це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Але, враховуючи ситуацію, яка склалася на сьогоднішній день, захист Вітчизни не повинен обмежуватися лише цим аспектом. Водночас він означає, що кожний громадянин України, незалежно від національності, расової належності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової та іншої діяльності зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад від усіляких посягань, підтримувати громадський порядок, зберігати національну культуру і т.ін.

25 березня 1992 року був прийнятий Закон України “Про військовий обов'язок і військову службу”, який у первинній редакції мав назву “Про загальний військовий обов'язок і військову службу”. Цей Закон здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни.

Слід зазначити, що до Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” неодноразово вносились зміни і доповнення. Так, у 2006 році у новій редакції назва Закону була змінена на сьогоднішню.

Верховною Радою України було ухвалено Закон України “Про внесення змін до статті 11 Закону “Про військовий обов'язок і військову службу” (щодо підготовки офіцерів запасу)”. Кабінету Міністрів надані повноваження визначати перелік вищих навчальних закладів, на базі яких здійснюватиметься військова підготовка громадян України за програмою підготовки офіцерів запасу.

Україна, враховуючи необхідність забезпечення власної воєнної безпеки та оборони, усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародної стабільності, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, має Збройні Сили України із необхідним рівнем їх бойової готовності та боєздатності. Функції, склад Збройних Сил України, правові засади їх організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління ними визначає Закон України “Про Збройні Сили України” від 6 грудня 1991 року (в редакції Закону України від 5 жовтня 2000 року №2019 ІІІ).

Збройні Сили України - це військове формування, на яке, відповідно до Конституції України, покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом, відповідно до Закону України “Про боротьбу з тероризмом” від 20 березня 2003 року.

Крім названих законодавчих актів, механізм державної політики в сфері військового обов'язку і військової служби реалізується у виданні інших нормативно-правових актів, які регулюють ті чи інші аспекти військової сфери. Це, зокрема, закони України “Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України” від 24 березня 1999 року, “Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України” від 24 березня 1999 року № 550-ХІУ, “Про Стройовий статут Збройних Сил України” від 24 березня 1999 року, “Про війська цивільної оборони України” від 24 березня 1999 року, “Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України” від 7 березня 2002 року, “Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави” від 19 червня 2003 року та ін.

Держава також забезпечує соціальний і правовий захист призовників, військовослужбовців та військовозобов'язаних, членів їх сімей, працівників Збройних Сил України, а також членів сімей військовослужбовців та військовозобов'язаних, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або постраждали в полоні в ході бойових дій (війни), при надзвичайному стані чи під час проходження військової служби за межами України в порядку військового співробітництва або у складі Миротворчих Сил ООН під час участі у міжнародних миротворчих операціях.

На це спрямовані норми загального законодавства про працю, про державну службу, а також спеціального військового законодавства - Законів України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20 грудня 1991 року, “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист” від 24 березня 1998 року, “Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей” від 15 червня 2004 року, “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” від 9 квітня 1992 року та ін.

Проаналізувавши значний масив військового законодавства України та його ієрархічну структуру, можливо умовно розмежувати це законодавство на такі ланки:

1) нормативні приписи, що містяться в Конституції України;

2) нормативні приписи, що містяться в кодифікованих законодавчих актах: кодексах та статутах, до яких належать загальновійськові статути Збройних Сил України;

3) нормативні приписи, що складають зміст поточних законів України.

Відтак, можна говорити про існування в національному законодавстві окремого військового правового інституту, в якому об'єднуються відповідні норми конституційного, адміністративного, кримінального та інших галузей права. Специфіка правоохоронної діяльності у військовій сфері виявляється у визначенні законом особливого різновиду правопорушень, в тому числі військових, а також особливих видів покарань для військовослужбовців, військовозобов'язаних та призовників.

Отже, механізм державної політики в сфері військового обов'язку і військової служби повинен бути всебічно забезпеченим державою, але на сьогодні, за дослідженнями вчених, не зважаючи на великий масив законодавчих та підзаконних актів, він здійснюється здебільшого шляхом саморегуляції військовослужбовцями правомірної поведінки, яка не потребує прийняття компетентними державними органами та військовими службовими особами додаткових актів застосування, та відображається у безпосередніх формах дотримання, виконання, використання законодавчих приписів.

Як вважають ряд науковців у воєнній сфері, вітчизняна модель Воєнної організації держави ще не набула завершеного, системного стану. Її сучасний стан характеризується неузгодженістю та дискретністю процесів трансформації військових структур, кожна з яких має специфічні організаційні, ресурсні, цільові та інші властивості. Стиль державного керівництва щодо розбудови воєнної організації доцільно визначити як створення тимчасових ситуативних комбінацій військової сили для вирішення різнопланових воєнно-політичних завдань. Військові формування різного типу, розмежовані між собою в структурно-функціональному плані, були створені та розвиваються без належного взаємоузгодження на загальнодержавному рівні. Такий підхід не може бути ефективним. Сьогодні це виражається в незбалансованості військової сфери України, її обмеженій здатності протидіяти викликам і загрозам воєнного характеру та невідповідності економічним можливостям країни.

Слід також зазначити, що деякі з законів у військовій сфері майже не діють. Так на сьогодні де-юре ще існують війська Цивільної оборони як складовий елемент військової організації України, проте де-факто вони вже увійшли до складу оперативно-рятувальної служби цивільного захисту.

На сьогодні більшість країн світу проголосила курс на професіоналізацію армії зараз, або планує провести її в майбутньому. І в Україні на сьогодні контрактна військова служба - це вже реальність. Вона існує, активно удосконалюється її правове регулювання, окреслюються нові перспективи та завдання і основне серед них - перехід до мобільної, потужної, оснащеної новітніми зразками озброєнь професійної армії. Контракт військовослужбовців є адміністративним договором про проходження військової служби, який містить імперативні та договірні умови.

Згідно з Концепцією оборони та будівництва Збройних Сил України перспектива переходу до виключно добровільного способу комплектування військових формувань передбачалась в Україні ще з 1991 року. А, відповідно до Концепції переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 р., така перспектива набуває реальних часових меж здійснення.

Але, незважаючи на багаторічну історію існування в Україні інституту військової служби за контрактом (вона була запроваджена з прийняттям 25 березня 1992 р. Закону України “Про загальний військовий обов'язок і військову службу”), і зараз його суть та основні переваги і недоліки залишаються незрозумілими не тільки пересічним громадянам, які не мають відношення до військової організації держави, але доволі часто і військовослужбовцям, зокрема й тим, що перебувають на контрактній військовій службі.

Професійність, як один із принципів підбору кадрів та комплектування державних структур, проголошується останнім часом не тільки у військовій галузі, а й у будь-якій іншій сфері суспільної діяльності.

Саме з принципу професіоналізму дослідники у цій галузі визначають напрями розвитку Збройних Сил України:

наявність чітко розробленої Воєнної доктрини України - гарантія державної політики у сфері військової діяльності;

надання пріоритету якості у функціонуванні Збройних Сил;

спеціалізація військових формувань залежно від бойового призначення;

безперервна практична модернізація армії;

висококваліфікована підготовка професійно командного складу.

Воєнно-політична ситуація, яка склалася в Україні з початку 2014 року, зумовила внесення ряду змін до існуючих та прийняття нових нормативних актів у військовій сфері:

Укази Президента України “Про часткову мобілізацію” від 17.03.2014 № 303/2014 та від 06.05.2014 № 454/2014, затвердженими Законами України від 17.03.2014 № 1126-VII та від 06.05.2014 № 1240-VII щодо оголошення та проводення часткових мобілізацій;

Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації” від 20.05.2014 № 1275-VII (далі – Закон № 1275).

Зазначеним Законом внесені зміни до ряду діючих законодавчих актів України, в тому числі Кодексу законів про працю України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Податкового Кодексу України, Законів України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, “Про військовий обов’язок і військову службу”, “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” тощо.

Міністром оборони України 3 листопада 2014 року підписаний наказ № 782 “Про затвердження Змін до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України”, який набрав чинності 09 грудня 2014 року.

Даним нормативним документом визначено ряд особливостей проходження військової служби громадянами України в особливий період.

Висновки. Розглядаючи еволюцію Збройних Сил України, цілком можливо виявити низку нерозв’язаних та пов'язаних між собою проблемних питань нормативно-правового характеру, які спричинили зародження та розвиток негативних тенденцій і, зрештою, обумовили низькі показники за більшістю напрямів сучасного етапу військового будівництва в Україні.

Серед них основними слід вважати:

безсистемний, “мозаїчний” характер роботи органів державної влади у сфері формування та удосконалення нормативно-правової бази розвитку системи воєнної безпеки держави, зокрема – процесу військового будівництва;

неузгодженість діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади в контексті всебічного забезпечення сталого розвитку Збройних Сил;

незадовільний рівень фінансування оборонних потреб держави.

На сьогодні найбільш важливим завданням є вироблення такої системи комплектування військових формувань України та схеми матеріального та іншого забезпечення її військовослужбовців, які б найбільш повно відповідали інтересам військовослужбовців та членів їх сімей, населенню нашої країни, зокрема, з урахуванням останніх змін у поглядах на проблему глобальної безпеки.

Певною мірою ця мета вирішується активним переглядом військового законодавства, яке спостерігається останнім часом. При цьому відповідна увага має приділятись досвіду зарубіжних країн, що дозволить уникнути зайвих помилок та прорахунків. Вирішення цих проблем дозволить створити передумови якісного підвищення рівня обороноздатності держави, сприятиме утвердженню позитивного іміджу України у світі та прискорить процес її євроатлантичної інтеграції.
Рекомендована література:

1. Прохоренко М.М. Фактори формування та розвитку системи військового законодавства України // Часопис Київського університету права. – 2005. – № 1. – С. 68–77.

2. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; за ред. М. І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – (2-е вид., перероб. і доп.). – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

3. Про оборону України: Закон України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII (в редакції Закону від 5 жовтня 2000 року № 2020-III) // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 49. – Ст. 420.

4. Про військовий обов'язок і військову службу: Закон України від 25 березня 1992 року № 2232-XII (в редакції Закону України від 4 квітня 2006 року № 3597-ІУ) // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 38. – Ст. 324.

5. Петриченко О. Кінець загального військового обов'язку: Аналіз Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про загальний військовий обов'язок і військову службу” / О. Петриченко // Юридичний журнал. – 2010. – № 6 (48).

6. Про Збройні Сили України: Закон України від 6 грудня 1991 року № 1934-ХІІ (в редакції Закону України від 5 жовтня 2000 року № 2019-ІІІ) // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 48. – Ст. 410.

7. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20 березня 2003 року № 638-ІУ // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 25. – Ст. 180.

8. Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 року № 548-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22–23. – Ст. 194.

9. Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 року № 550-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22–23. – Ст. 196.

10. Про Стройовий статут Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 року № 549-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22–23. – Ст. 195.

11. Про війська Цивільної оборони України: Закон України від 24 березня 1999 року № 556-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 19. – Ст. 172.

12. Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України: Закон України від 7 березня 2002 року № 3099-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 32. – Ст. 225.

13. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави: Закон України від 19 червня 2003 року № 975-ІУ // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст. 366.

14. Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей: Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 15. – Ст. 190.

15. Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист: Закон України від 24 березня 1998 року № 203/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 40–41. – Ст. 249.

16. Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей: Закон України від 15 червня 2004 року № 1763-ІУ // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 36. – Ст. 444.

17. Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб: Закон України від 9 квітня 1992 року № 2262-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 29. – Ст. 399.

18. Прохоренко М.М. Система військового законодавства України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / М. Прохоренко; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2007. – 20 с.

19. Шульгін В.В. Особливості механізмів реалізації військового законодавства України / В.В. Шульгін // Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених: Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих учених Київського національного університету ім. Т. Шевченка (м. Київ, 23 квітня 2010 р.) / (ред. колегія : І.С. Гриценко, І.А. Безклубий, В.О. Глушков та ін.). – К. : КНУ, 2010. – Ч. І. – С. 74–76.

20. Концепція переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року. Схвалена Указом Президента України від 7 квітня 2001 року № 239 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 15. – Ст. 644.

12. Історія та особливості формування території

сучасної України у ХХ столітті
Розглядаючи історію та особливості формування території сучасної України у ХХ столітті, слід пам’ятати, що на початку століття Україна ще не мала статусу самостійної, незалежної держави. Напередодні Першої світової війни її землі були поділені між двома великими імперіями – Російською та Австро-Угорською. Більшість земель, населених українцями, перебувала у складі Російської імперії. Це насамперед територія 9 губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської. Цю територію називають Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною.

Решта українських земель, розташованих на захід від річки Збруч, належала Австро-Угорщині. Ці землі входили до окремих адміністративних одиниць Австрії – Галичини й Буковини, які мали елементи територіального самоврядування з крайовими сеймами. Українське населення протягом багатьох десятиліть домагалося поділу Галичини на східну, населену переважно українцями, і західну, польську. Це мало послабити вплив поляків у Східній Галичині і створити кращі умови для національно-культурного розвитку української більшості. Але австрійська влада не була в цьому зацікавлена.

Закарпаття – найзахідніша історична українська територія – входило до складу Угорщини і ніякого самоуправління не мало.

Зазнавши поразки у ході Першої світової війни, Австро-Угорська імперія розпалася. У політичному хаосі 1918 – 1920 років Закарпатська Україна опинилася у складі новоствореної Чехословацької держави, Північна Буковина та придунайські землі – Південна Бессарабія (Ізмаїльський, Хотинський, Акерманський повіти) – під владою Румунії.

На території Східної Галичини – Львівське, Тернопільське, Станіславське воєводства – у жовтні 1918 року була проголошена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), визвольні змагання якої закінчилися поразкою. У результаті чого вона опинилася під владою Польщі.

Пізніше у 1920 році, коли радянська Росія фактично зазнала поразки у війні з Польщею, згідно Ризького мирного договору 1921 року, більшовикам довелось поступитися на користь Польщі північно-західними землями України (Західна Волинь, Полісся, Холмщина). Тим самим західні кордони України (УСРР) стабілізувалися на лінії р. Збруч – на захід від м. Ямпіль – на схід від м. Острог і далі по сучасному кордону Рівненської та Житомирської областей. У цих кордонах Україна знаходилася до вересня 1939 року.

У жовтні 1924 року на території Подільської і Одеської губерній була створена Автономна Молдавська Радянська Соціалістична Республіка (АМ РСР), столицею якої до 1929 року було м. Балта, потім – Тирасполь.

Навесні 1925 року губернії були ліквідовані, округи стали формально поділятися на економічні зони. З 1 серпня 1925 року територія України поділялась на 40 округів. Такий адміністративний поділ проіснував до 9 лютого 1932 року. У 1932 році до складу України входили Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська Харківська області і Молдавська Автономна РСР.

У 1934 році столицю України перенесено з Харкова до Києва.

Сучасний адміністративно-територіальний поділ України в основному склався у 1930 – 1950 роках, коли країна сформувалася у сучасних кордонах.

У вересні 1939 року після того як Червона Армія увійшла до західних українських земель, і ці землі опинилися у складі Радянської України, західні кордони України стали проходити по річкам Західний Буг та Сян (крім Холмщини, Підляшшя, Посяння та Лемківщини, які за пропозицією Й. Сталіна відійшли до Німеччини, після окупації нею Польщі). У червні 1940 року частини Червоної Армії вступили у Чернівці, Хотин і Акерман, коли вони вийшли на нові кордони з Румунією. Після возз’єднання у складі Української РСР Західної України, Північної Буковини, трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на 8,8 млн. осіб і складало майже 41,7 млн. мешканців, а її територія розширилася до 565 тис.км2.

У 1939 році до складу Української РСР входили 13 областей: Вінницька, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Житомирська, Запорізька, Кам’янець-Подільська, Київська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сталінська, Сумська. Після включення Західної України до складу УРСР 4 грудня 1939 року було створено ще 6 областей: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська.

7 серпня 1940 року до складу України була повернена Бессарабія, а на її українській території були створені 2 області – Чернівецька (з Хотинського району Бессарабії і Північної Буковини) і Акерманська (центр – місто Акерман (Білгород-Дністровський) – з південних україномовних районів Бессарабії). На більшій території Бессарабії 28 червня 1940 року була створена Молдавська РСР, до якої відійшла і половина території Молдавської Автономної РСР, що входила до УРСР.

7 грудня 1940 року центром Акерманської області став Ізмаїл, а сама область була перейменована в Ізмаїльську.

У 1940 році центром Кам’янець-Подільської області замість Кам’янця-Подільського став Проскурів (назва області при цьому не зазнала змін).

Під час Другої світової війни територія України була окупована і розчленована на частини, підпорядковані різним державам і адміністративним органам.

1. Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії були об’єднані у губернаторство “Трансністрія” і також включені до складу Румунії.

2. Західні землі – Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області – на правах окремого дистрикту (округа) під назвою “Дистрикт Галіцієн” (“Галичина”) приєднали до “генерал-губернаторства”, створеного на території Польщі, яке включало польські землі з центром у м. Краків.

3. Чернігівська, Сумська, Харківська області і Донбас як прифронтові зони підпорядковувались німецькому військовому командуванню.

4. Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату “Україна” з центром у м. Рівне. Він поділявся на шість округів.

5. Карпатська Україна з 1939 року була окупована Угорщиною.

У повоєнний період найбільш суттєвими територіальними і геополітичними змінами стали завершення процесу об’єднання українських земель і формування сучасної території України. Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна виділити:

По-перше, урегулювання територіального питання з Польщею. У вересні 1944 року за згодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі – 17 уїздів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, передавались Польщі. 16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою був укладений договір про радянсько-польський державний кордон, який закріплював кордон в основному по “лінії Керзона”, хоча і тут Москва пішла на поступки прорадянській політиці польського уряду – на окремих ділянках відхилення на схід (на користь Польщі) було до 30 км. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився у 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.

По-друге, приєднання Закарпаття до УРСР. У листопаді 1944 року І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України у Мукачеві прийняв маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 року договір між Чехословаччиною і СРСР юридично закріпив це рішення.

По-третє, установлення кордонів з Румунією. 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору була остаточно поставлена крапка у визначенні повоєнних кордонів України. Цим договором Румунія визнавала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїльщину, тобто були юридично визнані кордони, установлені у червні 1940 року.

Загалом цей процес мав позитивні наслідки, оскільки таким чином відбулося остаточне визначення кордонів республіки, які згодом були зафіксовані Актом про державну незалежність України у 1991 році. Територія УРСР була збільшена з 470 тис. км2 до 601 тис. км2, а її демографічний потенціал зріс на 8 млн. осіб.

Станом на 1 вересня 1946 року до складу УРСР входили 25 областей та одне місто республіканського підпорядкування (м. Київ).

У 1948 році зі складу Кримської області було виведено м. Севастополь і передано до всесоюзного підпорядкування.

У 1954 році в СРСР з великим розмахом відзначалося 300-річчя входження України до складу Російської держави (цей акт керівництво Радянського Союзу офіційно трактувало як “возз’єднання”). У зв’язку з цим, в адміністративному складі УРСР сталися значні зміни. 7 січня була створена Черкаська область (з частин Київської, Полтавської, Кіровоградської областей). 4 лютого Кам’янець-Подільська область була перейменована на Хмельницьку (назва адміністративного центру змінилася з Проскурова на Хмельницький). 15 лютого до Одеської області була приєднана Ізмаїльська область. При цьому деякі райони Одеської області перейшли до сусідніх Кіровоградської і Миколаївської областей. 19 лютого до складу УРСР була включена Кримська область РСФСР.

У подальшому на карті України відбулися такі зміни:

5 березня 1958 року Ворошиловградська область перейменована (разом з адміністративним центром) у Луганську область.

21 травня 1959 року до складу Львівської області були включені усі райони Дрогобицької області, яка була ліквідована.

9 листопада 1961 року Сталінська область перейменована (разом з адміністративним центром) у Донецьку область.

9 листопада 1962 року Станіславська область перейменована (разом з адміністративним центром) у Івано-Франківську область.

5 січня 1970 року Луганська область перейменована (разом з адміністративним центром) у Ворошиловградську область.

Таким чином, до складу Української РСР входило 25 областей.

Подальші зміни адміністративного поділу УРСР пов’язані лише з перейменуванням Ворошиловградської області на Луганську область (центр Луганськ) у зв’язку з перейменуванням обласного центу 4 травня 1990 року.

12 лютого 1991 року був змінений статус Кримської області на автономну республіку – Автономна Республіка Крим. Місто республіканського підпорядкування Київ було виведено зі складу Київської області.

За Конституцією України, прийнятою на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, Україна є унітарною державою, адміністративно-територіальними одиницями першого рівня якої є Автономна Республіка Крим, 24 області і 2 міста, що мають спеціальний статус – Київ і Севастополь.
Рекомендована література:

1. Бойко О.Д. Історія України: посібник / О.Д. Бойко. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 656 с.

2. Історія України (соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник. Частина І / Під загальною редакцією Б.П. Ковальського. – К.: НТУУ “КПІ”, 2003. – 166 с.

3. Лазарович М.В. Історія України. Навчально-методичний посібник / М.В. Лазарович. – Тернопіль, 2005. – 62 с.

4. Олійник Я.Б. Географія: Україна і світ. 2-ге вид., стер. / Я.Б. Олійник, П.Г. Шищенко, А.В. Степаненко, П.О. Масляк. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2008. – 456 с.

5. Сергійчук В.І. Етнічні межі і державний кордон України. Вид. 3-є, доповнене / В.І. Сергійчук. – К.: ПП Сергійчик М.І., 2008. – 560 с.



13. Основні причини виникнення та характер збройних конфліктів у світі на початку ХХІ століття
Війни супроводжували людство протягом усього його існування. Вони ставали все більш руйнівними, приносячи жертви і завдаючи страждань людям. На сучасному етапі розвитку людства причинами виникнення воєнних конфліктів можуть бути:

формування системи багатополярних відносин, установлення нового балансу сил та інтересів;

посилення суперечностей між провідними центрами сили щодо поділу сфер впливу;

посилення впливу провідних міжнародних корпорацій, загострення боротьби за природні ресурси, використання енергетичного чинника для досягнення політичних цілей;

зниження дієвості заходів, що застосовуються для запобігання та врегулювання криз і воєнних конфліктів провідними міжнародними організаціями;

прагнення окремих держав досягти переваг у військово-технічній сфері, створити можливості для виробництва ядерної зброї;

збереження ролі воєнної сили як засобу вирішення проблемних питань воєнно-політичних відносин;

посилення небезпеки неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї, її носіїв, матеріалів для їх виробництва, технологій подвійного призначення;

поширення тероризму (у тому числі кібертероризму), піратства, організованої злочинності, нелегальної міграції, незаконної торгівлі зброєю та наркотиками, торгівлі людьми;

прискорення розвитку інформаційних технологій, збільшення спроможностей держав щодо проведення інформаційних та інформаційно-психологічних операцій;

глобальні кліматичні зміни, зменшення запасів природних ресурсів, зростання дефіциту питної води, продуктів харчування і посилення міграційних процесів у світі.

Найбільш конфліктогенними регіонами світу є країни Середнього і Близького Сходу, а також африканського континенту.

На Близькому Сході зберігається значна кількість збройних протистоянь, які переросли з локальних війн у регіональні (Ізраїль і Єгипет, Ліван і Сирія). Отже, у країнах Середнього та Близького Сходу у даний час мають місце збройні конфлікти, що знаходяться у стані врегулювання та протиборства. Більшість діючих збройних конфліктів мають внутрішній характер і пов’язані з боротьбою за владу, тобто за формою і змістом являють собою громадянські війни. Крім цього, на території Іраку та Ємену ведуться превентивні дії в рамках багатонаціональної антитерористичної операції.

Моніторинг воєнних конфліктів країн Середнього Сходу показує, що міждержавний Індо-Пакистанський конфлікт має циклічний характер і є найбільш затяжним у даний час. Найактивніші контртерористичні дії здійснюються на території Філіппін та Індонезії. Сюди зміщується центр міжнародного тероризму.

У районі Великих Африканських озер (Країни Африки на південь від Сахари) має місце затяжна регіональна війна в її класичному розумінні. З різними цілями в ній ведуть збройну боротьбу шість держав (Ангола, Зімбабве, Конго (Заїр), Намібія, Руанда й Уганда) та три великих воєнізовані організації. Крім того, мають місце дві локальні війни: Ангола і Конго ведуть збройну боротьбу проти воєнізованого опозиційного ополчення, а Гвінея, Гвінея-Бісау та Сенегал – проти військової фракції. Разом із тим, у цьому регіоні має місце окупація Західної Сахари військами Марокко. Усі збройні конфлікти відносяться до війн 4-го покоління.

У межах Центральної і Південної Америки спостерігається стійка тенденція щодо збереження без’ядерного статусу Латинської Америки і ліквідації наявних конфліктів.

У регіоні Європи, Закавказзя і Центральної Азії більшість воєнних конфліктів пов’язані з розпадом федеративних, регіональних, поліконфесійних та поліетнічних держав.

Моніторинг воєнних конфліктів країн Південно-Східної та Південної Азії показує, що сьогодні конфліктуючі сторони мають усі види озброєння і військової техніки до 6-го покоління включно. Більше половини діючих збройних конфліктів пов’язані боротьбою за територію, у всіх діючих збройних конфліктах беруть участь неконституційні збройні формування.

Загалом, стає можливим стверджувати, що на теперішній час у світі склалася парадоксальна ситуація: чим слабкіша держава, тим вона небезпечніша, а чим сильніша – тим агресивніша. Так, один з найбільш кровопролитних в історії людства збройних конфліктів виник між єдинокровними голодуючими африканськими племенами Хуту і Тутсі, а на частку сучасних держав так званого “ядерного клубу” приходиться найбільш похмура воєнна статистика новітньої історії.

Другий парадокс полягає в тому, що у збройну боротьбу втягнені більше 100 країн і народів та не менша кількість незаконних воєнізованих організацій. Фактично йде світова війна у “тліючому” режимі, що відрізняється надзвичайною жорстокістю стосовно цивільного населення. Кількість біженців у світі досягла безпрецедентної величини – понад 30 млн. осіб.

Після Другої світової війни відбулося понад 400 значних воєнних конфліктів, в яких загинуло і постраждало понад 62 млн. осіб; більшість із них припинені й урегульовані політико-дипломатичними засобами. На сьогодні у світі триває понад 60 воєнних конфліктів, частина з яких знаходяться у стадії врегулювання (близько 50 %), решта – у стадії активного збройного протиборства ворогуючих сторін.

З огляду на тенденції розвитку воєнно-політичної обстановки у регіоні та світі Україна може бути втягнута у воєнні конфлікти, які відрізнятимуться за причинами виникнення, цілями сторін та наслідками, зокрема:

збройний конфлікт, що може виникнути у разі обмеженого збройного зіткнення на державному кордоні між Україною та іншою державою (збройний конфлікт на державному кордоні) або збройних зіткнень всередині України (збройний конфлікт всередині держави) за участю непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань. Негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як значні. За певних умов можливе переростання збройного конфлікту в локальну війну;

локальна війна, що може виникнути у разі збройної агресії проти України з боку іншої держави регіону. Негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як катастрофічні;

регіональна війна, що може виникнути у разі збройної агресії двох і більше держав проти України. Негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як незворотні.

При цьому Україна розглядає як воєнно-політичні ризики або виклики, що підвищують рівень загрози застосування воєнної сили проти України, так і наміри чи дії держав, коаліцій держав:

висування територіальних претензій;

заклики або спроби щодо перегляду наявних державних кордонів;

нарощення угруповань військ та озброєнь поблизу кордонів України, створення нових, розширення і модернізація наявних військових баз та об’єктів;

створення або закупівля нових, а також модернізація наявних систем озброєння і військової техніки, у першу чергу наступального характеру, що призводить до порушення балансу сил;

активізація розвідувальної діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також іноземних організацій проти України;

проведення інформаційно-психологічних заходів щодо дестабілізації соціально-політичної обстановки, міжетнічних та міжконфесійних відносин в Україні або її окремих регіонах і місцях компактного проживання національних меншин;

застосування політичних і економічних санкцій проти України;

застосування воєнної сили у регіоні або за участю держав регіону;

підтримка сепаратизму;

виправдання застосування воєнної сили як засобу вирішення міждержавних спорів;

послаблення законодавчих обмежень щодо застосування воєнної сили за межами власної території;

порушення державами міжнародних угод, договорів про нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки, здійснення контролю над озброєннями, обмеження і скорочення озброєнь або вихід з них (припинення участі у них);

стимулювання ескалації воєнних конфліктів у регіоні.

Результати аналізу сучасних воєнних конфліктів дає підстави стверджувати, що їм притаманні такі риси:

підвищення ролі політичних, економічних, інформаційних засобів під час підготовки і в ході воєнного конфлікту;

збільшення ролі інформаційно-психологічних операцій у досягненні цілей воєнних конфліктів;

створення коаліційних і багатонаціональних сил;

залежність політичного рішення щодо участі у воєнному конфлікті від суспільної думки на внутрішньому та міжнародному рівнях;

збільшення питомої ваги дій у повітряно-космічному просторі та розширення їх масштабів;

постійне удосконалення форм і способів ведення збройної боротьби, зокрема, асиметричних дій;

широке застосування новітніх систем озброєння та військової техніки, високоточної зброї, засобів повітряного нападу, розвідки і радіоелектронної боротьби;

підвищення оперативності та якості управління в результаті переходу до глобальних інтегрованих автоматизованих систем управління військами і зброєю;

високий ступінь одночасного ураження військ і об’єктів на всю глибину ведення воєнних дій, широкий і швидкий маневр військами (силами) і вогнем, використання мобільних угруповань військ (сил).

Наріжним каменем розв’язання завдань оцінки характеру воєнних конфліктів сучасності та їх запобігання воєнно-політичними засобами та політико дипломатичними є розроблення науково обґрунтованої типізації і класифікації воєнних конфліктів.

При цьому враховано ряд важливих обставин. По-перше, сьогодні для України, як і переважної більшості держав світу, вести війну без дотримання норм міжнародного права стає неможливим. По-друге, Україна ратифікувала практично всі конвенції з права ведення війни, що дає їй значну моральну і політичну перевагу над можливим агресором. По-третє, молоді держави, що виникли в результаті розпаду федеративних, регіональних, поліетнічних та поліконфесійних країн, відрізняються підвищеною агресивністю, а їх політичні лідери – схильністю до проведення короткочасних операцій, які часто перетворюються у воєнні авантюри. По-четверте, у ряді випадків політичні лідери почали не тільки видавати власні інтереси за національні, але й досить часто застосовувати збройну силу для приховування своїх персональних помилок. Отож, кількість причин і джерел воєнних конфліктів має стійку тенденцію до зростання, що обумовлює нестабільність у розвитку геополітичної обстановки.

В основу класифікації воєнних конфліктів покладено тріаду принципів. Перший принцип – врахування умов та факторів, які визначають виникнення та динаміку розвитку дій сторін. Другий – відбір об’єктивних показників, які дозволяють виявити характерні риси політичних і стратегічних цілей учасників конфлікту. Третій – типізація здійснюється на рівні загального характеру конфлікту, а класифікація – на деталізації його окремих рис. Разом із тим, в основу методичного підходу до класифікації покладено ознаку засобів вогневого, інформаційного, психологічного ураження (застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї не розглядається).

В основі виникнення воєнних конфліктів лежать специфічні причини та джерела. Як правило, причинами війн є територіальні, соціальні, економічні, технологічні й культурні протиріччя. Джерела війн – політична, ідеологічна, сепаратистська, конфесійна, кримінальна (піратська) агресивність держав, політичних лідерів та партій, юридичних та фізичних осіб.

Будь-який воєнний конфлікт характеризується, у першу чергу, зіткненням інтересів. У зв’язку з цим, стосовно національних інтересів воєнний конфлікт може набувати форми збройної агресії чи збройного конфлікту.

Аналіз структури й динаміки розвитку воєнних конфліктів сучасності дозволяє встановити, що вони все більше набувають форм збройного конфлікту, у той же час воєнні конфлікти за характером політичної мети можуть бути трьох типів. Перший тип – збройна боротьба за домінування (гегемонію). Політичною метою такого конфлікту може бути встановлення (відновлення втраченого) домінування (політичної, економічної, культурної, воєнної гегемонії) на глобальному, регіональному або локальному рівнях. Другий тип – збройна боротьба за територію. Політичною метою може бути захоплення додаткових (спірних) або визволення окупованих територій. Третій тип – змішаний. Політичною метою такого конфлікту може бути і захоплення територій, і розширення сфер домінування.

Стратегічна мета воєнних конфліктів усіх трьох типів може досягатися застосуванням різномасштабних угруповань військ (сил), тому за стратегічною метою буде правомірним виділити три підтипи:

перший – стратегічна мета досягається застосуванням угруповань військ (сил) стратегічного масштабу; другий – застосуванням оперативних угруповань військ; третій – застосуванням тактичних угруповань військ.

Наступним у систематиці є вид воєнних конфліктів. Беручи це до уваги, а також виходячи з політичних цілей ворогуючих сторін, агресії (війни) можуть поділятися на два види. Перший вид – оборонна війна, політичною метою якої може бути відбиття агресії та відновлення стану, що існував до її початку. Другий вид – наступальна війна, політична мета якої завжди агресивна.



Таким чином, класифікація воєнних конфліктів здійснюється на підставі сукупності найбільш істотних показників, що визначають їх характер. Показники класифікації при цьому формуються з урахуванням спільності їх однорідних істотних ознак – правових, культурних, соціально-політичних, стратегічних та якісних.

Правові та культурні показники. З правової точки зору, воєнні конфлікти можуть бути справедливими або конвенційними (такими, що не суперечать міжнародному праву) та несправедливими або неконвенційними (такими, що суперечать міжнародному праву). Виходячи з цього, збройні сили держави можуть бути конвенційними чи неконвенційними. Беручи до уваги те, що сучасні інтеграційні процеси у вигляді формування регіональних (східно-православної, західно-християнської, латиноамериканської, африканської, ісламської, індуської) та локальних (вірменської, іудейської та японської) цивілізацій супроводжуються загостренням їх історичних протиріч, як класифікаційні показники застосовується підгрупа культурних ознак: міжцивілізаційні та внутрішньоцивілізаційні.

Соціально-політичні показники. Ця група показників дає можливість підійти до класифікації воєнних конфліктів як до складного суспільно-політичного явища і виявити їх роль та місце в історичній епосі. За соціально-політичними показниками воєнні конфлікти можуть бути: міжкоаліційні, міждержавні та громадянські війни. При цьому важливо бачити характерну особливість часу: громадянський та міжнародний терор трансформується у специфічні форми громадянської війни у вигляді партизанських дій, застосовувати проти яких регулярні формування практично неможливо. У процесі партизансько-терористичних дій спочатку здійснюється силовий перерозподіл власності, а потім її обмін на владу. У цьому полягає велика небезпека тероризму.

Стратегічні показники. Сукупність стратегічних показників дозволяє характеризувати воєнні конфлікти: за масштабом (за розмахом, тривалістю в часі, місцем виникнення конфлікту і характером фізичного середовища); за напруженням; за засобами збройної боротьби та способами їх застосування.

За масштабом воєнні конфлікти можуть бути світові, регіональні, локальні, відбуватися у формі прикордонного зіткнення, збройного інциденту чи воєнної акції, які за тривалістю в часі будуть затяжні або швидкоплинні, а за місцем виникнення – внутрішньодержавні, прикордонні або віддалені від держави, за характером фізичного середовища – повітряно-космічні, наземні, морські чи змішані.

За напруженістю (динамічністю перебігу) воєнні конфлікти можуть бути високої, середньої, низької інтенсивності або незавершені (“тліючі”).

За засобами збройної боротьби війни класифікуються як конфлікти 1-го покоління (холодна зброя), 2-го покоління (вогнепальна гладкоствольна зброя), 3-го покоління (нарізна зброя), 4-го покоління (автоматична моторизована зброя), 5-го покоління (ядерна зброя), 6-го покоління (високоточна зброя), 7-го покоління (зброя на нових фізичних принципах), 8-го покоління (зброя з використанням біологічних компонентів та нанотехнологій – прогноз).

За способами застосування засобів збройної боротьби воєнні конфлікти можуть бути з масованим або обмеженим їх застосуванням. При цьому засоби інформаційного і психологічного протиборства можуть застосовуватися паралельно або послідовно з іншими засобами ураження. За способом розв’язання війни можуть починатися раптовим нападом або через ескалацію, з приводу або без нього.

Завершальну групу класифікаційних ознак складають якісні показники: за ступенем підтримки світовою спільнотою (безумовна, часткова, несхвальна, засуджена, в тому числі із застосуванням міжнародних санкцій); за характером участі (пряма та опосередкована); за якістю військових формувань сторін (регулярні, нерегулярні, партизанські, ополченські, змішані); за рівнем політико-економічного розвитку держав (між розвиненими; між країнами, що розвиваються; між країнами різного рівня розвитку; між державами федерації, що розпалася); за ступенем керованості дій сторін – чітке розмежування протиборчих угруповань; збройний хаос (“всі проти всіх”); війни-казуси (короткочасні, навмисні або ненавмисні зіткнення між різноманітними військовими підрозділами (об’єктами), що перебувають у режимі бойового чергування, плавання, польоту, прикордонного дозору тощо).

Таким чином, запропонований метод класифікації воєнних конфліктів дозволяє з минулого через сьогодення зробити погляд у майбутнє: якого типу воєнна доктрина потрібна та якого покоління збройні сили необхідно будувати. При цьому варто підкреслити, що сучасні воєнні конфлікти – це складний конгломерат військових, соціальних, економічних, політичних, культурних, етнічних та конфесіональних заходів. З іншого боку, запропонована класифікація воєнних конфліктів дозволяє стверджувати, що вже сьогодні Збройним Силам України потрібні професіонали, які здатні вести і класичні війни, і війни майбутнього, і боротьбу з іррегулярними збройними формуваннями та проводити миротворчі операції.
Рекомендована література:

1. Интернационализация диалога и переговорных процессов. Гостиный двор "Международной жизни" // Международная жизнь. – 1989. – № 1. – С. 147–157.

2. Капітоненко М.Г. Модель “гегемоністичної стабільності” і роль України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – Вип. 42, част. 2. – К.: ІМВ, 2003. – С. 41–47.

3. Капітоненко М.Г. Україна в постбіполярному світі // Актуальні проблеми міжнародних відносин – Вип. 57, ч. 1. – К.: ІМВ, 2005. – С. 23–30.

4. Ковалев А.Н. Азбука дипломатии. 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Международные отношения, 1988.

5. Кокошин А.А., Кременюк В.А., Сергеев В.М. Вопросы исследования международных переговоров // Мировая экономика и международные отношения. – 1988. – № 10. – С. 3–13.

6. Лебедева М.М. Вестфальская модель мира и особенности конфликтов на рубеже ХХ1 века. // Космополис, Альманах 1999. – С. 132-137.

7. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении. – М.: Аспект-Пресс, 1997.

8. Лебедева М.М. Трудный путь урегулирования конфликтов // Вестник Московского университета. Серия 18: Социология и политология. – 1996. – № 2. – С. 54–59.

9. Рубин Дж., Салакюз Дж. Фактор силы в международных переговорах // Международная жизнь. – 1990. – № 3. – С. 27–38.

10. Цыганков П.А. Международные отношения. – М.: Новая школа, 1996 (глава XI “Конфликты и сотрудничество в международных отношениях”). – С. 242–268.

14. Сучасні герої. Мужність, героїзм і самопожертва військовослужбовців під час виконання військового обов’язку у зоні проведення антитерористичної операції



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка