Міністерство оборони україни



Сторінка7/22
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Перша група критеріїв (політичні):

забезпечення свободи парламентських, президентських виборів і виборів до місцевих органів влади;

створення та розширення діяльності демократичних інституцій, неурядових організацій, незалежних засобів масової інформації;

прийняття законодавства, що надійно захищає права меншин, і створення відповідних установ;

посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією;

вирішення питань правового забезпечення та посилення спроможності боротьби з відмиванням коштів;

створення надійно діючих інститутів у сфері юстиції і внутрішніх справ;

здійснення заходів з протидії дискримінації у всіх сферах суспільного життя;

гарантії незалежності судової влади, покращення функціонування судів;

захист особистих свобод.



Друга група критеріїв (економічні):

макроекономічна стабільність;

здійснення адміністративної реформи та структурних реформ;

наявність ринкових інститутів;

лібералізація торговельного режиму;

відповідне правове забезпечення ринкових перетворень;

поліпшення умов конкуренції;

створення середовища, сприятливого для підприємницької діяльності;

створення сприятливого інвестиційного клімату;

підвищення кваліфікації робочої сили;

здійснення промислової політики, спрямованої на зниження матеріало- та енергоємності виробництва.

Третя група критеріїв (“членські”):

визнання, прийняття, виконання та правове застосування “спільного доробку” ЄС, тобто сукупності правових документів, напрацьованих Співтовариствами (договори, постанови, директиви та інші акти).

Незважаючи на ряд важливих кроків, що зроблені Україною у євроінтеграційному напрямі, наша держава ще не повністю відповідає зазначеним критеріям.

Становлення відносин Україна – Євросоюз відбувалось поступово, що обумовлювалось низкою складників: набуття Україною без’ядерного статусу – відмова від ядерної зброї і приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї; закриття Чорнобильської АЕС і забезпечення ядерної безпеки нових реакторів (на Рівненській і Хмельницькій АЕС). Тільки укладення 14 січня 1994 року (Москва) Угоди між США, Росією та Україною про виведення ядерної зброї з України в Росію відкрило шлях до підписання Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС.

Підписана угода означала перехід відносин Україна – ЄС на якісно новий рівень, вона заклала правове підґрунтя для багатопланового співробітництва у торгівлі, економіці, соціальній і правовій сферах. Відповідно до Угоди сторони встановили і підтримують регулярний політичний діалог: проводяться переговори на найвищому політичному рівні в рамках саммітів. Для спостереження за впровадженням Угоди згідно з положеннями УПС створено Раду з питань співробітництва, яка проводиться на міністерському рівні щонайменше раз на рік. Раді з питань співробітництва у виконанні нею її обов’язків допомагає Комітет з питань співробітництва. Політичний діалог на парламентському рівні здійснюється в рамках цього Комітету.

Серед внутрішніх законодавчих актів України щодо ЄС слід виокремити: Послання Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки”; Постанову Кабінету Міністрів України “Питання діяльності Української частини Комітету з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом)”; Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу (затверджена Указом Президента України 11 червня 1998 р.); Указ Президента України “Про програму інтеграції України до Європейського Союзу” (1998); Указ Президента України “Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) і вдосконалення механізму співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом)” (1996); Указ Президента України “Про Державну раду з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України”; Постанова Верховної Ради України “Про рекомендації за підсумками парламентських слухань з питань реалізації державної політики інтеграції України до Європейського Союзу”.

Партнерський діалог Україна – ЄС розвивається під час проведення щорічних саммітів Україна – ЄС за участі Президента України; Ради з питань співробітництва за участі Прем’єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна – Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому та експертному рівнях. Важливою подією для розвитку взаємовідносин Україна – ЄС стало прийняття ЄС у 2000 році рішення про виведення України з переліку країн із неринковою економікою й визнання країною з перехідною економікою, що дало їй додаткові преференції в розвитку співробітництва з європейськими і світовими структурами.

Особливості поточного моменту співпраці Української держави з Євросоюзом характеризуються новими умовами розвитку розширеного Союзу, ставленням до країн-сусідів і формуванням у зв’язку з зазначеним оновленої політики щодо США. 20 березня 2009 року на самміті ЄС затверджено нову модель співробітництва з країнами, котрі межують з ЄС, – програму Східного партнерства, розраховану на Україну, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Молдову та Білорусь. Програмою передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів між цією шісткою пострадянських країн, розташованих у безпосередній близькості до кордонів ЄС. Це зокрема, співпраця в енергетичній сфері, створення інтегрованої системи управління кордонами як ефективного засобу протидії нелегальній міграції, допомога, спрямована на вирівнювання соціально-економічного розвитку окремих регіонів країн-учасниць програми Східного партнерства тощо.

Прийнята стратегія Східного партнерства може допомогти Україні виробити власний шлях і методологію успішної інтеграції до ЄС. Серед сучасних підходів щодо європейської інтеграції виокремимо три основні концепції:

1) “останніх кордонів”, до якої схиляється найконсервативніша частина політичної еліти ЄС. Основна її теза полягає в тому, що Європа “стомилася” від розширення;

2) “тривалого зближення”, яка визнає можливість приєднання до ЄС східних сусідів. Для України – це варіант політики Східного партнерства та зближення з європейськими країнами шляхом поступового розширення співробітництва;

3) “Великої Європи”, яка враховує існування двох основних центрів політичного та економічного тяжіння – ЄС і Росії. Ідея створення “Спільного Європейського економічного простору” передбачає тісний формат співробітництва у сферах – економіки, безпеки, науки і культури, що визначає його мінімізований інституціональний характер. Місце України у цій концепції, з геополітичної точки зору, – це “прикордонна” країна – як для європейського простору, так і для євразійського.

Останні роки політику євроінтеграції України можна визначити, з європейського боку, як етап швидкої зміни оптимістичних надій європейської спільноти розчаруванням інтеграційною риторикою України та прагнення ЄС до створення східної зони стабільності навколо власних кордонів. Але й у цьому варіанті, зупинившись в інтеграційному поступі на півдорозі, Європа ризикує знову стати континентом великих конфронтацій. Українське ставлення до євроінтеграційних процесів характеризує превалювання риторики над практичними реформаторськими кроками. Таким чином, є підстави говорити про досить значний термін, упродовж якого відбуватиметься підготовка України до вступу в ЄС. За цей період нашій державі необхідно буде: по-перше, забезпечити динамічний внутрішній розвиток, який передбачив би створення надійних механізмів для подолання потенційних ризиків євроінтеграції; по-друге, побудувати конкурентоспроможну економіку, здатну стабільно функціонувати в разі появи кризових явищ; по-третє, знайти оптимальну модель українсько-російських відносин.

Але, на жаль, за прогнозами економістів, наша країна до 2020 року не стане членом ЄС, оскільки на даний момент ЄС переживає кризу. Також вступ України до цього інтеграційного об’єднання унеможливлюється тим, що до ЄС приєднається країна, яка потребуватиме дуже серйозних компенсацій від закриття цілих галузей промисловості. Оскільки в ЄС є строго квотована планова економіка, яка передбачає, що кожна держава, яка вступає в Європейський Союз, повинна включатись у спільний ринок і відповідно вона повинна повинна запроваджувати квоти на виробництво тієї чи іншої продукції, тому для ЄС на даному етапі не вигідно приймати Україну до себе і це і є однією із проблем інтеграції України.

Ще однією проблемою інтеграції України до ЄС є не гармонізоване до європейських стандартів українське законодавство. Повинна здійснитись адаптація українського законодавства із європейським, це має здійснюватись за рахунок реформування української правової системи та поступове приведення її у відповідність із європейськими стандартами. Ця адаптація повинна охопити приблизно усі сфери права, такі як : приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, життя та здоров’я, навколишнього середовища та багато іншого. Але на даному етапі для України здійснення таких заходів є неможливими.

Економісти з різних країн ЄС заявляють, що нещодавнє парафування угоди про асоціацію і створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС все одно не дасть швидкого залучення України до європейського об’єднання. Парафування – це є фактично технічним узгодженням угоди. Після нього йде підписання, а потім і ратифікація.

Таким чином, процес європейської інтеграції України є складним і багатоплановим та таким, що вимагає всебічного захисту національних інтересів нашої держави. Тому на нинішньому етапі особливо важливим постає питання створення сприятливих умов щодо органічного та економічно обґрунтованого входження України до європейських структур.
Рекомендована література:

1. Артьомов І.В. Проблеми і перспективи входження України в Європейський Союз. – Ужгород: Ліра, 2007. – 384 с.

2. Бжезінський З. Україна у геостратегічному контексті. – К.: КМА, 2006.– 102 с.

3. Гайдуцький П. Україна: проблеми інтеграції // Національна безпека та оборона. – 2013. – № 4–5 (141–142). – С. 78–89.

4. Курс на євроінтеграцію є незмінним Голос України №235 (5735) 11 грудня 2013 р.

5. Європейська інтеграція України: внутрішні чинники і зовнішні впливи (аналітична доповідь Центру Разумкова) // Національна безпека та оборона. – 2013. – № 4–5 (141–142). – С. 2–54.

6. Закон України про основи національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

7. Кудряченко А.І. Європейський вибір України: досягнення, виклики та перспективи // Віче. – 2009. – № 16. – С. 2–4.

8. Пайфер С. Зовнішні впливи на європейську інтеграцію України // Національна безпека та оборона. – 2013. – № 4–5 (141–142). – С. 71–74.

9. Шлях України до ЄС: здобутки, виклики, перспективи (заочний круглий стіл українські державні та політичні діячі) // Національна безпека та оборона. – 2013. – № 4–5 (141–142). – С. 55–70.



10. Міжнародне співробітництво та участь Збройних Сил України у міжнародних миротворчих операціях
Важливою складовою діяльності Збройних Сил України є міжнародне співробітництво, яке має особливе значення для зміцнення національної безпеки і оборони держави. Україна доклала значних зусиль для розвитку своїх міжнародних контактів, які поступово поширилися на десятки держав різних регіонів світу, в першу чергу – країни євроатлантичної спільноти.

Особливості міжнародного військового співробітництва України. Міжнародне співробітництво Збройних Сил України було започатковане у 1992 році. Основою для такого співробітництва став Закон України від 6 грудня 1991 року “Про оборону України”, а також Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 року “Про основні напрями зовнішньої політики України”. Для щойно створених Збройних Сил України міжнародне співробітництво було абсолютно новою сферою діяльності, адже з самого початку його існування головною метою ставилося вивчення досвіду інших держав у розбудові сучасних збройних сил, підготовка високопрофесійних військових кадрів, пошук шляхів для модернізації власних озброєнь, можливостей військово-технічного співробітництва зі збройними силами інших держав, участь у миротворчих операціях під егідою ООН тощо.

Для організації міжнародного військового співробітництва згідно з директивою начальника Головного штабу ЗС України від 12 вересня 1992 року було створено управління зовнішніх зв’язків Головного, а пізніше Генерального штабу ЗС України. На управління було покладено всю організацію та здійснення співробітництва з іншими державами та їхніми збройними силами у військовій та військово-технічній галузях.

Співробітництво Міністерства оборони України з військовими відомствами інших країн є важливою складовою міжнародного співробітництва держави і має особливе значення для зміцнення національної безпеки і оборони України та розвитку самих Збройних Сил. Воно здійснюється відповідно до загального зовнішньополітичного курсу держави у межах компетенції Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Основна мета міжнародного співробітництва Збройних Сил України полягає у:

зміцненні воєнної безпеки держави та забезпеченні її національних інтересів у сфері оборони;

створенні і поширенні у світі образу України та її Збройних Сил як надійного партнера з прогнозованою політикою;

сприяння реалізації стратегії держави щодо входження до Євроатлантичних та Європейських структур безпеки;

досягненні відповідності Збройних Сил України сучасним вимогам, забезпеченні їх спроможності виконувати спільно з підрозділами збройних сил інших держав завдання, що відповідають інтересам національної безпеки та міжнародним зобов'язанням України;

підвищенні науково-технічного і оборонно-промислового потенціалу України та Збройних Сил України.

Суб’єктами міжнародного військового співробітництва на рівні держави виступають:

Президент України та інші вищі посадові особи держави;

Верховна Рада України як вищий законодавчий орган (який, зокрема, схвалює закони про участь українських військовослужбовців у міжнародних військових навчаннях та миротворчій діяльності за межами країни);

Кабінет Міністрів України, зокрема Міністерство закордонних справ України та ін.



На рівні Збройних Сил України суб’єктами військового співробітництва є:

керівництво Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України;

Департамент міжнародного оборонного співробітництва Міністерства оборони України;

Головне управління військового співробітництва та миротворчих операцій Генерального штабу Збройних Сил України;

інші посадові особи військового відомства за рішенням відповідних командирів (начальників).

Міністерство оборони України здійснює міжнародне співробітництво на двосторонній, багатосторонній (регіональне, субрегіональне) основі, а також в рамках міжнародних організацій.

Основними напрямами міжнародного співробітництва українського військового відомства є воєнно-політичний, військовий і військово-технічний. Крім того, Збройні Сили України здійснюють заходи міжнародного співробітництва у воєнно-науковій, воєнно-економічній, інформаційній, екологічній галузях тощо.

Двостороннє співробітництво останніми роками здійснювалося з оборонними та військовими відомствами багатьох країн, при цьому пріоритетним був розвиток співробітництва з державами-стратегічними партнерами України та країнами-сусідами.

Найбільш активно міжнародне співробітництво проводилося з оборонними та військовими відомствами: Сполучених Штатів Америки; Російської Федерації (до 2014 року); Федеративної Республіки Німеччина; Великобританії; Республіки Польща, Литовської Республікою та Турецької Республіки.



Багатостороннє співробітництво та співробітництво в рамках міжнародних організацій. Виконання заходів багатостороннього співробітництва пов’язано з тим, що переважна більшість з них мають практичну спрямованість та потребують концентрації зусиль і ресурсів Збройних Сил України.

Основні зусилля у багатосторонньому співробітництві зосереджувалися на підтриманні ефективного діалогу із ключовими міжнародними організаціями (ООН, Європейським Союзом, НАТО).

Основну увагу у питаннях співробітництва Міністерства оборони України із структурами Європейського Союзу зосереджено на продовженні плідного діалогу в сфері Спільної зовнішньої політики та безпеки. Варто зазначити, що курс на європейську інтеграцію надає Україні можливість залучитися до розбудови нової загальноєвропейської системи безпеки та утвердити себе у якості впливової держави через збільшення внеску в регіональну і глобальну системи безпеки. Водночас, це дає Україні змогу зменшити власний воєнний потенціал до рівня, який є достатнім для попередження кризових ситуацій, а у разі виникнення воєнного конфлікту - для його блокування та припинення в рамках колективної оборони.

В умовах загарбання Росією Криму та війни на Сході України інтереси національної безпеки і оборони України вимагають суттєвого поглиблення стосунків з Організацією Північноатлантичного Договору.

Вступ до Альянсу розглядається як найбільш надійний шлях до забезпечення національної безпеки України. Зокрема, і через модернізацію Збройних Сил України та набуття ними здатності до ефективних дій у складі коаліційних військових угруповань, створених для забезпечення міжнародної безпеки.

Встановлення і поширення між країнами євроатлантичного регіону відносин партнерства й довіри у воєнній сфері, поступове формування нової системи міжнародної та європейської безпеки зумовило зростання ролі міжнародного співробітництва Збройних Сил України.

Серед основних завдань, що стоять перед Міністерством оборони України на шляху до повномасштабної інтеграції до європейських та євроатлантичних структур:

подальше поглиблення співробітництва України з НАТО та ЄС;

вирішення питання потенційного членства у Раді міністрів оборони країн Південно-Східної Європи та набуття Україною статусу спостерігача при Багатонаціональних силах з підтримки миру країн ПСЄ;

залучення у якості спостерігача до Ради міністрів оборони країн-учасниць Співдружності центральноєвропейських націй на підтримку миру;

продовження активної участі у діяльності Спільної чорноморської групи військово-морського співробітництва “Blackseafor”.

Протягом останніх років значно активізувалося регіональне співробітництво Збройних Сил України. Цілеспрямоване просування державних інтересів у рамках діяльності регіональних угрупувань дозволило здійснити поступові кроки у процесах європейської інтеграції та сприяло широкому залученню України до участі у політичних та економічних процесах у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі.

Статус великої регіональної держави із значним потенціалом надає Україні досить широкі можливості щодо активної реалізації власних інтересів у Чорноморському регіоні. Розбудова системи чорноморського співробітництва повністю відповідає національним інтересам нашої держави і є одним з важливих механізмів включення країн Південно-Східної Європи (далі – ПСЄ) до процесів загальноєвропейської інтеграції.

Триває розвиток співпраці з країнами Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина). Зокрема, Україна зацікавлена у євроінтеграційному досвіді країн цієї четвірки, у подальшому розвитку прикордонного співробітництва у контексті розширення Євросоюзу.

Важливими заходами міжнародного військового співробітництва, що дозволяють в умовах, максимально наближених до реальних, всебічно вдосконалювати рівень бойової підготовки підрозділів Збройних Сил України та набувати рівень взаємосумісності і бойової готовності, необхідний для виконання ними миротворчих, гуманітарних, пошуково-рятувальних та інших завдань, є багатонаціональні військові навчання.

Проведення багатонаціональних навчань завжди має яскраво виражений приклад принципу “ціна/ефективність”. Основним чинником, що обумовлює існування згаданого принципу, є великий обсяг досвіду, що набувається за короткий час відпрацювання спільних дій у багатонаціональному середовищі. Видатки на проведення навчань здійснюються на взаємовигідній двосторонній основі. При цьому необхідно відзначити, що країни-партнери традиційно надають суттєву фінансову допомогу для проведення таких найбільш затратних навчань, як “Сі Бриз”, “Репід Трайдент” тощо.

Збройні Сили України беруть участь в міжнародних військових навчаннях, починаючи з 1995 року. Одними з перших міжнародних військових навчань на території України були українсько-американське військово-морське навчання серії “Cі Бриз” та тристороннє українсько-польсько-британське тактичне навчання аеромобільних підрозділів "Козацький степ". Вони були започатковані з метою підготовки та нарощення бойової готовності підрозділів Сухопутних військ Збройних Сил України та Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

На сьогоднішній день українське військове відомство здійснює співробітництво майже з 90 країнами світу. Зокрема, на основі міжнародно-договірної бази – близько 60 країнами.



Операції з підтримання миру та участь у них Збройних Сил України. Сучасні міжнародні відносини характеризуються наявністю багатьох протиріч і конфліктів, у тому числі воєнних. Це обумовило виникнення такої форми світового співробітництва як операції з підтримання миру (миротворча діяльність). Під ними розуміються колективні дії політичного й воєнного характеру, які здійснюються після виникнення конфліктної ситуації (конфлікту) й направлені на її припинення. Вони можуть включати посередницьку діяльність, дії з примирення конфліктуючих сторін, переговори, дипломатичну ізоляцію і санкції, підтримання миру.

Міжнародні операції з підтримання миру і безпеки – міжнародні дії або заходи, спрямовані на виконання миротворчих чи гуманітарних завдань, які здійснюються за рішеннями Ради Безпеки ООН відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, ОБСЄ, інших міжнародних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки. До міжнародних операцій з підтримання миру слід також віднести дії і заходи багатонаціональних сил, багатонаціональних військових формувань високої готовності, які проводяться під загальним контролем Ради Безпеки ООН з метою:

запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів;

врегулювання або створення умов для врегулювання міждержавних, а також внутрішніх конфліктів за згодою сторін конфлікту або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН, що може включати, зокрема, спостереження і контроль за додержанням угод про припинення вогню та інших ворожих дій, роз'єднання сторін, які конфліктують, роззброєння і розформування їх підрозділів, виконання інженерних та інших робіт;

боротьби з міжнародним тероризмом і піратством;

евакуації населення із зони конфлікту;

ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру;

подання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок міждержавних або внутрішніх конфліктів;

виконання міліцейських (поліцейських) функцій по забезпеченню безпеки і додержання прав людини;

подання допомоги у подоланні наслідків конфліктів та відновлення миру;

усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії.

Терміну “операції з підтримання миру” стали віддавати перевагу з часу участі ООН в Суецькій кризі 1956 року (Єгипет), а після припинення “холодної війни” і поширення спектру завдань, які вирішувалися в ході операцій, стали застосовувати і його синонім – “миротворчі операції”, особливо на пострадянському просторі, в тому числі й в Україні. Однак, сучасні дослідники застосовують обидва терміни рівнозначно.

Міжнародні миротворчі операції поділяються на:

операції зі встановлення (сприяння) миру;

операції з підтримання миру;

операції з примушення до миру;

операції з відбудови миру.

Виходячи  з сутності операцій з підтримання миру (миротворчих операцій), можна окреслити їх основні ознаки:

1. Згода конфліктуючих держав або держави на проведення операції, а також держав, що надають контингенти щодо участі у неї. Операції, які здійснюються міжнародним органом і мають, звичайно, дійсно воєнний або потенційно воєнний характер у існуючому або потенційному конфлікті або кризовій ситуації, підставою яких є елемент згоди з більшістю або усіх сторін цього конфлікту.

2. Міжнародна збройна присутність у будь-якій формі. Операції ООН з підтримання миру – дії з використанням Збройних Сил або військових спостерігачів держав-членів Організації Об’єднаних Націй (ООН), що здійснюються Радою Безпеки ООН щодо підтримання міжнародного миру й безпеки.

3. Суворе використання сили лише у відповідності до мети операції або самозахисту. Миротворчі сили, як правило, отримують наказ відкривати вогонь з метою самозахисту і уникати бойових зіткнень.

4. Мета – попередження або припинення насильства. Метою миротворчих сил є попередження бойових дій, створення буфетних зон, підтримання припинення вогню або допомога у забезпеченні громадського порядку. 

5. Створення умов для мирного врегулювання конфлікту. Операції з підтримання миру включають в себе й участь в підтримці місцевих законів й порядку або в створенні мирної обстановки щодо проведення виборів, плебісцитів тощо.

У воєнно-політичному конфлікті контингент, що проводить миротворчу операцію від імені міжнародної спільноти, виступає в ролі окремої сторони воєнного конфлікту з метою, обумовленою вимогами цієї спільноти щодо припинення бойових дій та врегулювання самого конфлікту.

Починаючи з 1992 року близько 40 тисяч військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у міжнародних миротворчих операціях. З цього часу загинули більше 50 військовослужбовець Збройних Сил України і понад 100 зазнали поранень. Військовослужбовці нашої держави брали участь у операціях з підтримання миру в Сьєрра-Леоне, Демократичній Республіці Конго, Ефіопії, Еритреї, Анголі, Східному Тиморі, колишній Югославії, Лівані, Таджикистані, Грузії, Афганістані, Молдові, Іраку та ін.

Військовослужбовці Збройних Сил України виконували завдання по підтриманню миру в операціях під егідою як ООН так і НАТО. Починаючи з 1992 року близько шести тис. українських військових брали участь у миротворчих операціях ООНтому числі Афганістані, Косово, Іраку, Лівані). Залучення України до участі у миротворчих операціях ООН стало результатом активізації участі України у миротворчій діяльності ООН в цілому, визнанням високого професійного рівня українських миротворців, надійності України, як важливого партнера ООН. Україна з року в рік розширює свою участь у міжнародних миротворчих операціях, що проводяться під егідою ООН та інших міжнародних і регіональних організацій з безпеки, наслідком чого є значне підвищення рівня бойової готовності її Збройних Сил.

Участь в операціях з підтримання миру під проводом НАТО є одним з важливих напрямів цієї діяльності. Практична співпраця Збройних Сил України з військовими формуваннями Північноатлантичного Альянсу у цій галузі бере свій початок з 1995 року із започаткуванням Сил Виконання Угоди (АЙФОР) та отримала своє логічне продовження у Силах Стабілізації (СФОР) у Боснії і Герцеговині та КФОР.

Протягом 2014 року міжнародні завдання з підтримання миру виконували близько тисячі українських миротворців. Не зважаючи на складну обстановку на Сході України, наша держава намагається виконувати взяті на себе зобов’язання. Наприкінці 2014 року 40 військовослужбовців Сухопутних військ Збройних Сил України вирушили у Косово для виконання завдань у складі багатонаціонального контингенту сил КFOR. До складу контингенту увійшли лише військовослужбовці, які брали участь в АТО на Донбасі.

У 2014 р. підрозділи Збройних Сил України брали участь у ряді міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки: у складі Багатонаціональних сил KFOR в Косово; в операції НАТО “Активні зусилля”; у місії ООН у Ліберії; в операції ООН у Кот-д’Івуарі; у Місії ООН зі стабілізації у Демократичній Республіці Конго.

Багатьох миротворців Збройних Сил України за зразкове виконання завдань було нагороджено урядовими нагородами іноземних держав, Організації Об’єднаних Націй та НАТО (медалями “За виконання завдань з підтримання миру”, “За участь у миротворчій операції в регіоні конфлікту”, “За службу у Боснії та Герцеговині”, “За службу у Косово”).

З початку участі Збройних Сил України в миротворчих операціях державними нагородами України та відзнаками Міністерства оборони України за мужність і героїзм відзначено понад 100 військовослужбовців миротворчих підрозділів. За зразкове виконання миротворчих завдань тисячі наших військових були нагороджені медалями ООН. Понад 200 військовослужбовців, що проходили службу у миротворчих підрозділах Збройних Сил України, нагороджено державними нагородами, ще більше – понад 10 000 – відзнаками Міністерства оборони України.

Отже, Послідовно нарощуючи свій внесок у превентивну миротворчу діяльність, Україна сприяє створенню навколо своїх кордонів стабільної, сприятливої обстановки, зміцнює свій авторитет і підвищує свою роль не лише на Європейському континенті, а й у світі.
Рекомендована література:


  1. Акулов С. Міжнародні миротворчі операції як політичний інструмент врегулювання воєнно-політичних конфліктів // Політичний менеджмент. – 2005. – № 2 (11). – C.165–172

  2. Біла книга-2013 (Оборонна політика) України. – К. – Міністерство оборони України, 2014. – 75 с.

  3. Міжнародна миротворча діяльність у системі забезпечення національної безпеки України: Монографія / [Руснак І.С., Кохно В.Д., Козинець І.П. та ін.]. – К.: НАОУ, 2007. – 204 с.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка