Міністерство оборони україни



Сторінка5/22
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Протидія НАТО сучасним викликам та загрозам. Сучасною військовою операцією НАТО є «Активні зусилля», а також операція під егідою ЄС “Аталанта”, яка проводиться з метою боротьби проти піратства на морі. Ще навесні 2014 року безпосередню участь у цій операції брав флагман Військово-Морських Сил України фрегат “Гетьман Сагайдачний”.

З початком російської анексії Автономної Республіки Крим та прихованих під видом так званого “народного повстання”, або гібридної війни на Сході України (на Донбасі), артилерійських і ракетних обстрілів, обстрілів та збиття літаків, особливо цивільного літака Малазійських авіаліній “Боінг-777”, обстрілів місій ОБСЄ під Луганськом і Донецьком, а також небезпечних польотів військових літаків та походів кораблів і підводних човнів Росії у Європі, НАТО стало вживати превентивних заходів безпеки.

Першочергово посилилися усі види розвідки, від космічної до агентурної, деякі розвідувальні дані окремі країни НАТО надають Україні. Також окремі країни НАТО надають Збройним Силам України деяку матеріально-технічну допомогу медичними препаратами, взуттям, одягом, амуніцією тощо. Першими надали допомогу Україні англомовні країни блоку НАТО: Канада, Сполучені Штати Америки та Великобританія.

НАТО є міжнародною, але не наддержавною організацією, де ключову роль відіграє система прийняття рішень шляхом консенсусу. Тому політичні консультації є основним елементом процедури прийняття рішень. Коли немає розбіжностей серед держав-членів НАТО для прийняття спільного рішення жодних проблем не виникає.

Але у випадку незгоди однієї чи декількох країн, сторонами докладаються зусилля для зменшення непорозуміння і досягнути компромісу. Жодна із країн НАТО не може бути примушена до дій або схвалення рішень, які суперечать її волі, інтересам і власному баченню.

Це створює сприятливі умови для поглиблення співпраці як між країнами в Альянсі, так і поза його межами.

Висновки: Україна історично і ментально належить до європейської спільноти. До того ж і географічний центр Європи знаходиться саме в Україні, яка є найбільшою за територією суто європейською країною. Відтак без стабільності та безпеки в Україні неможлива стабільність та безпека в усій Європі загалом, про що свідчать уроки Першої, Другої та Третьої (“Холодної”) Світових війн.

На сьогодні в Україні набуває актуальності питання стосовно об’єктивного інформування нашого суспільства про діяльність військово-політичного блоку НАТО як структури, яка відіграє ключову роль у забезпеченні миру та стабільності у регіональному та світовому масштабі.

Таким чином, інформаційно-психологічні операції російських спецслужб і ЗМІ щодо відвернення України від вступу до Європейського Союзу і НАТО забезпечили анексію українського Криму Російською Федерацією та її агресію на Донбасі, щоб утримати Україну під впливом Росії. Бо на думку Путіна, Україну, в якій іде збройний конфлікт, не приймуть до НАТО, відтак керівництво Росії буде намагатися якомога довше затягнути цей конфлікт з обстрілами та захопленнями заручників.

Путін, як офіцер “КГБ-ФСБ” і узурпатор влади, часто вихваляє тоталітарний режим Й. Сталіна, але під кінець 1952 року зі 160 млн. населення Радянського Союзу у концтаборах “ГУЛаг” було 16 млн. засуджених, тобто кожний 10-й, або 10% усього населення “тюрми народів – СССР”. Тепер Путін намагається відновити СССР під своєю владою.

Саме тому серед населення України, а також українських військовослужбовців-учасників АТО на Донбасі поширене російськомовне гасло, яке відображає саму сутність відношення патріотів України до життєво важливої необхідності якнайшвидшого вступу України до Північноатлантичного Альянсу.
Рекомендована література:

1. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003 № 964-ІV (зі змінами).

2.  Указ Президента України “Про затвердження Стратегії України щодо Організації Північноатлантичного Договору (НАТО)” від 03.07.2002.

3. Хартія про Особливе партнерство України з НАТО від 09.07.2007.

4. План дій щодо членства Україна – НАТО (ПДЧ “Україна – НАТО”).

5. Вступ до НАТО крізь призму якості життя. В.М. Фурашев. – К.: Прес-КІТ, 2008.

6. Атлантична панорама №1 (1), березень 2006.

7. Указ Президента України “Про Цільовий план Україна – НАТО на 2008 рік” від 01.04.2008 р. №289/2008.

8. Закон України “Про основи внутрішньої та зовнішньої політики України” (зі змінами від 23.12.2014).

6. Військово-політичні стосунки з Росією

в контексті історії українського державотворення. Міфи і реальність
Українсько-російські відносини у військовій та політичній сфері сягають у часі кількох століть. За цей тривалий період навколо них сформувалася значна кількість міфів, стереотипів, штампів, які спотворюють правду, але міцно вкорінені у свідомості кількох поколінь росіян і українців. “Міфологізованими” є фактично усі періоди цих відносин, від козацької доби до сучасності. Розглянемо деякі з найбільш поширених міфів, які й нині часто повторюються у засобах масової інформації, кіно, літературі тощо.

Зокрема, достатньо розповсюдженим є твердження про те, що українські козаки зазвичай виступали союзниками Московського царства у боротьбі з іноземними загарбниками – поляками, литовцями, кримськими татарами, турками. Як один із найвагоміших аргументів зазвичай наводиться фактор релігійної спільності, адже і українці, і росіяни є православними християнами.

Однак козаки далеко не завжди підтримували Москву. До епохи Хмельниччини вони як піддані Речі Посполитої (польсько-литовської держави) воювали у складі її армії проти північно-східних сусідів, брали участь у таких масштабних конфліктах, як Лівонська війна 1558 – 1583 років, російсько-польська війна 1609 – 618 років (так звані “Смутні часи”), Смоленська війна 1632 – 1634 років.

Лівонська війна взагалі вважається першою офіційною війною в історії українського козацтва. Воно брало участь на боці польських військ в облозі російських фортець Ула та Псков. Саме під час Лівонської війни, у 1572 році, король Речі Посполитої Сигізмунд II Август заснував реєстрове козацьке військо, яке було невід’ємною складовою польської армії.

Коли у вересні 1609 року король Сигізмунд III Ваза оголосив Московському царству нову війну і почав облогу Смоленська, суттєві надії він покладав на військову допомогу українських добровольців, яких спішно вербували королівські посланці. У середині жовтня 1609 року на допомогу Сигізмунду III під Смоленськ прибуло 30 тисяч українських козаків на чолі зі старшим реєстровців Олевченком. Взимку 1609 – 1610 років під Смоленськом було вже понад 40 тисяч українських козаків, у масі яких польське військо (8 тисяч вояків) фактично розчинилося. Ще один сильний козацький корпус під командою старшого полковника Андрія Стороженка взимку 1609 – 1610 років взяв Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп, Брянськ, Козельськ та інші міста. На весну 1610 року його кількість збільшилась до 15 тисяч чоловік. Загін отамана Іскорки несподіваним штурмом оволодів Стародубом.

Під час цієї війни у 1610 році польські війська захопили Москву, а московський уряд (“Семибоярщина”) визнав 15-річного польського королевича Владислава російським царем. Наступного року російське ополчення спробувало визволити Москву і взяло місто в облогу. Проте, після взяття у червні 1611 року Смоленська, Сигізмунд III направив на допомогу обложеним 15-тисячний козацький корпус. Його прибуття до Москви прискорило розпад ополчення. Всього ж на території Московщини влітку 1611 року діяло 30 тисяч козаків під командуванням Будила і Струся. Окремі козацькі загони здійснювали рейди територією Московського царства і у наступні роки.



Один із яскравих епізодів в історії українського козацтва – похід 20 тисячного козацького війська Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву у серпні–жовтні 1618 року, на той час уже звільнену від поляків російським ополченням. Під час походу були спустошені Путивль, Єлець, Лебедянь. Сагайдачний розбив ополчення князів-воєвод Пожарского та Волконского, і 20 вересня безперешкодно об’єднався з рештками польського війська королевича Владислава. У Москві почалася паніка. В ніч на 1 жовтня почався штурм міста. Козаки вже виламали Острожні ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, але раптово Сагайдачний дав відбій. Він наказав припинити облогу й відступити. За легендою, опівночі в усіх московських церквах задзвонили дзвони і це мало психологічно-моральний вплив на козаків, які наступали, бо вони також були православними. Проте історики, зокрема Михайло Грушевський, висувають більш прагматичні пояснення – зокрема такі, як готовність міста до оборони та нерозсудливі дії польського командування.

У 1632 – 1634 роках Московське царство здійснило спробу відвоювати Смоленськ. На допомогу обложеним полякам прибуло 12-тисячне козацьке військо із 10 гарматами, очолюване Гетьманом Тимофієм Орендаренком. Козаки виявили хоробрість у боях, успішно виконували розвідницькі завдання.

Уже ці наведені факти спростовують поширювану тезу про те, що “українці і росіяни як братні народи ніколи не воювали між собою”. Насправді ж прикладів українсько-російських конфліктів можна навести безліч. Згадаємо хоча б українсько-московську війну за гетьманування Івана Виговського і переможну Конотопську битву 1659 року, участь козаків Івана Мазепи і Пилипа Орлика у 1708 – 1714 роках у війнах Швеції і Туреччини проти Росії, участь західних українців, зокрема січових стрільців, у складі австро-угорської армії в боях проти російської армії під час Першої світової війни 1914 –1918 років, українсько-більшовицькі та українсько-білогвардійські війни 1917 – 1921 років, збройну боротьбу ОУН і УПА проти радянського режиму у 1939 – 1950-х роках тощо.

Розповсюдженим ще з дореволюційних часів, і особливо розвиненим у часи радянські твердженням є те, що Богдан Хмельницький розпочав і очолив національно-визвольну війну українського народу проти польського панування заради об’єднання (“приєднання”, “возз’єднання”) із Московським царством. Фактично ж Гетьман вважав Московське царство лише одним із партнерів, які могли надати допомогу у боротьбі з Річчю Посполитою. Подібні переговори проводилися з Османською імперією, Трансільванією, Молдавією, Швецією. Кримське ханство до 1654 року взагалі було головним союзником Війська Запорозького. Угоду з Московським царством 1654 року, відому як Березневі, Московські статті або статті Богдана Хмельницького, Гетьман сподівався укласти на засадах військово-політичного партнерства, васальної залежності зі збереженням якнайширших повноважень свого уряду.

Значні розбіжності між позиціями української та російської сторони виявилися вже під час знаменитої Переяславської ради (січень 1654 р.). Б. Хмельницький, вихований на традиціях польської політичної культури, де монарх присягав своїм підданим після обрання на престол, вимагав і від московських послів скласти присягу від імені царя. Але боярин Василь Бутурлін категорично запротестував, оскільки московський цар ніколи не присягав підданим, лише навпаки. Після тривалих і напружених дискусій Б. Хмельницький зі старшиною був змушений погодитися з такими умовами, аби цілковито не зірвати укладення козацько-московської угоди.

Майже одразу після “возз’єднання” з Росією Б. Хмельницький активізував переговори зі Швецією і Трансільванією, а також почав відновлювати контакти з Кримським ханством. Особливо ж відносини з Московським царством погіршилися після того, як у 1656 році воно уклало Віленське перемир’я з Річчю Посполитою. Гетьман цілковито розчарувався у московському векторі зовнішньої політики, наслідком чого став союз із Трансільванією і спільний козацько-трансільванський похід на Польщу у 1657 році.

У дореволюційній, радянській та сучасній російській історичній науці неодноразово стверджувалося, що майже всі Гетьмани підросійської України, у період після смерті Б. Хмельницького і до смерті Петра I, виявлялися зрадниками – Росії, України, українського народу. Мова йде про Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Якима Сомка, Івана Брюховецького, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Павла Полуботка.

Проте в даному випадку йдеться радше про діаметральну протилежність політичних курсів. Гетьмани прагнули збереження широкої автономії, козацьких станових та власних гетьманських привілеїв, російський уряд – обмеження автономії Війська Запорозького та його інкорпорації до складу Російської держави. Неодноразово практикувалося усунення від влади одного Гетьмана і заміна його на іншого, більш лояльного до Москви. Так, у 1657 – 1658 роках московський уряд підтримав повстання Мартина Пушкаря і Якова Барабаша проти Івана Виговського, який схилявся до союзу із Річчю Посполитою і Швецією. У 1660 році, коли після поразки козацько-московських військ Юрій Хмельницький був змушений укласти з поляками Слободищенський трактат, московський уряд підтримав обрання наказним Гетьманом Лівобережжя Якима Сомка, цим самим стимулювавши розкол козацької держави по Дніпру та початок сумнозвісної доби Руїни. У 1663 році на ніжинській “чорній раді” вже Я. Сомко був усунутий від влади і невдовзі страчений, а замість нього обраний ставленик Москви Іван Брюховецький. Але у 1668 році І. Брюховецький, рятуючись від народного повстання на Лівобережжі та не отримавши військової допомоги Москви, сам перейшов на бік повсталих і незабаром загинув. У 1669 році на Лівобережжі обрали Гетьманом Дем’яна Многогрішного, та вже у 1672 році його заарештували і вислали до Сибіру. Така ж доля чекала у 1687 році на його наступника, Івана Самойловича. У 1723 році Петро І у відповідь на чолобитну наказного Гетьмана Павла Полуботка із проханням розширити автономні права Війська Запорозького ув’язнив його у Петропавлівській фортеці, де той і помер.

Дуже багато історичних міфів стосуються постаті Гетьмана Івана Мазепи. Один із найбільш поширених полягає в тому, що шкода, заподіяна переходом Мазепи на бік Карла XII, була набагато більшою, ніж шкода, яку завдавала російська імперська політика. Однак Петро І здійснював конкретні кроки, спрямовані на ліквідацію української автономії – створення Київської губернії, переведення основних фортець у підпорядкування російських воєвод, створення спеціальних полків, зміна адміністративної структури. І. Мазепа вбачав порятунок у переході під зверхність Швеції, географічно віддаленої країни, залежність від якої могла бути лише номінальною. Перехід І. Мазепи і запорозьких козаків Костя Гордієнка на бік шведів не стали й безпосередніми причинами остаточної ліквідації автономії Війська Запорозького: у 1708 – 1709 роках Петро І наказав спалити гетьманську столицю Батурин, зруйнувати Чортомлицьку Січ, однак дозволив обрати наступним Гетьманом Івана Скоропадського, а процес інкорпорації українських земель до Російської держави затягнувся ще на три чверті століття і був завершений лише Катериною ІІ у 1770-х – 1780-х роках.

Стосовно ж знищення Запорозької Січі у 1775 році, то за офіційною версією воно було мотивоване регулярними козацькими заколотами, розбоями і заворушеннями, непокорою законам, ворожим ставленням до осілого господарського життя. Істинні ж причини крилися зовсім у іншому: після переможного завершення російсько-турецької війни 1768 – 1774 років та виходу до Чорного моря, а також стрімкого й катастрофічного послаблення Речі Посполитої, зникла потреба Росії у запорозькому козацтві як військовій силі. Крім того, Катерина ІІ вирішила покарати козаків за участь у повстанні під проводом Омеляна Пугачова.

Ще більше історичних міфів, попри здавалося б кращу джерельну насиченість, стосуються новітньої історії українсько-російських відносин, яка бере початок від 1917 року – часу розпаду Російської імперії та виникнення на її уламках Української Народної Республіки.

Часто можна зустріти твердження (неодноразово на нього посилається у своїх промовах і президент РФ В.Путін), що більшовики “подарували” Радянській Україні у 1919 – 1920 роках Донбас – територію, яка нібито є споконвіку російською, а не українською. Варто одразу ж зауважити, що протягом багатьох століть цей регіон був малозаселеним і належав кочовим народам – печенігам, торкам, половцям, монголам, татарам. У XVIII ст. територія Донбасу аж до гирла річки Дон входила до складу Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового (Нової Січі). Від листопада 1917 року, за Третім Універсалом Центральної Ради, більша частина Донбасу відходила до складу Української Народної Республіки, а у 1918 році вона належала до Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. Крім того, тогочасні українські уряди претендували і на інші території на сході, що зараз належать Росії, зокрема Таганрозький округ, оскільки за даними перепису населення 1897 року українська мова була рідною для 61,7 % місцевого населення. Таким чином, Донбас був приєднаний не більшовиками, а урядом УНР, і звісно ж не до Радянської України, а власне до українського національного державного утворення, яким і була Українська Народна Республіка. Поява цього міфу пояснюється тим, що історія як УНР, так і Української Держави (Гетьманату П. Скоропадського) протягом багатьох десятиліть у Радянському Союзі замовчувалася.

Українські ж більшовики вважали кордони УНР кордонами і Радянської України. 10 березня 1919 року уряд Радянської Росії підписав договір про кордони із урядом Радянської України та погодився із входженням Донбасу до її складу, користуючись насамперед міркуваннями економічної доцільності – надважливий вугільний регіон варто було підпорядкувати єдиному центру. До того ж, столицею Радянської України, де перебували її центральні органи влади, на той час було місто Харків, розташоване у безпосередній близькості до Донецького басейну.

Наступний популярний міф, сформований радянською пропагандою, полягає у тому, що Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія під час Другої світової війни були фашистськими, колабораціоністськими організаціями, що активно співпрацювали з нацистами. При цьому зазвичай замовчується, що Радянський Союз і сам був союзником гітлерівської Німеччини від самого початку Другої світової війни до 22 червня 1941 року, згідно з домовленостями від серпня-вересня 1939 року (пакт Молотова – Ріббентропа про ненапад, додатковий таємний протокол, договір про дружбу та кордони). Ці відносини було розірвано тільки з нападом Німеччини на СРСР.

Українські націоналісти співпрацювали з Німеччиною лише на півтора тижні довше – до початку липня 1941 р. У відповідь на проголошення 30 червня 1941 року у Львові акту відновлення української державності, німці одразу розпочали репресії проти діячів ОУН(б) – прихильників Степана Бандери. Внаслідок цього ОУН(б) перейшла до підпільної боротьби з німецькими окупантами.

Менш чисельна і потужна ОУН(м) – прихильники Андрія Мельника – уникали переслідувань до листопада 1941 року, навіть змогли заснувати в окупованому німцями Києві Українську Національну Раду та видавати газету “Українське слово”. Однак і проти них за націоналістично-самостійницьку діяльність німці розпочали репресії. Так, у Бабиному Яру Києва протягом 1941 – 1943 років вони розстріляли 621 діяча українського націоналістичного руху, зокрема в лютому 1942 року – видатну поетесу Олену Телігу.

Долучилася до боротьби з нацистськими окупантами і створена оунівцями Степана Бандери у 1942 – 1943 роках Українська повстанська армія. Загалом за роки Другої світової війни націоналістичний рух опору в Україні знищив 12–13 тисяч німців і їх союзників (насамперед румунів і угорців), що в цілому коригується із втратами, що їх завдали окупантам радянські партизани й підпільники.

Після капітуляції Німеччини у травні 1945 року головний командир УПА Роман Шухевич звернувся із привітанням до українських повстанців, відзначивши їх внесок у розгром гітлеризму: “Гітлерівська Німеччина остаточно розгромлена і розбита… Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські Повстанці. Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі і вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому грабити українського села, не допускали до вивозу в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і палення сіл… У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанча Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу”.

Ще одним дуже популярним міфом є твердження про те, що Крим у 1954 році був подарований Україні Микитою Хрущовим на честь 300-річчя “возз’єднання” з Росією. Однак факти свідчать про те, що, як і у випадку з Донбасом, тут головну роль відігравали економічні чинники. Перебуваючи у складі Радянської Росії, тодішня Кримська область залишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними. Радянська Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Рішення про передання Криму належало не лише М. Хрущову, оскільки на той час його позиції у партії і державі не були настільки сильними. У перші роки після смерті Й.Сталіна в Радянському Союзі зберігалося так зване “колективне керівництво”, до якого, окрім М. Хрущова, входили Г. Маленков, Л. Каганович, В. Молотов, К. Ворошилов, М. Булганін. На відміну від М. Хрущова, який до певної міри виступав “лобістом” інтересів Україні на вищому союзному рівні, у цих людей не було особливого ставлення до України і українців. Скоріше навіть навпаки. Варто нагадати, що Л. Каганович і В. Молотов були одними із головних організаторів Голодомору 1932 – 1933 років, внаслідок якого загинули кілька мільйонів українців.

Тож 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР одностайно ухвалила Указ “Про передання Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР” із мотивуванням – “враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і міцні господарчі й культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР”. Радянська Україна отримала територію, спустошену війною та примусовим виселенням кримськотатарського населення, де показники більшості галузей народного господарства не досягали довоєнного рівня. В наступні роки за рахунок зменшення капіталовкладень в інші українські області почалася швидка відбудова Криму.

Отже, підсумовуючи вищесказане, необхідно зазначити, що українсько-російські відносини є однією із найбільш міфологізованих сторінок вітчизняної історії. Ця обставина дає змогу вправно маніпулювати свідомістю і суспільною думкою десятків мільйонів росіян і українців. Історичне минуле і України, і Росії містить чимало суперечливих і неоднозначних моментів, які вимагають ретельного і незаангажованого дослідження. Будь-яка інформація історичного характеру, особливо оприлюднена у ЗМІ та ненауковій літературі, має сприйматися критично і перевірятися даними принаймні кількох незалежних одне від одного джерел.
Рекомендована література:

1. Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська рада 1654 року. – К., 2005. – 368 с.

2. Галушко К. Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и Зачем придумал Украину. – К.: Темпора, 2010. – 632 с.

3. Ковальчук М. Війна з більшовицькою Росією за незалежність. 1917 – 1920. – К., 2007. – 72 с.

4. Патриляк І.К. “Перемога або смерть”: український визвольний рух у 1939 – 1960-х рр. / Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Часопис, 2012. – 512 с.

5. Пиріг Р.Я. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. – 209 с.

6. Сергійчук В. Український Крим. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. – 304 с.

7. Інформаційно-психологічні операції у сучасних військових конфліктах. Шляхи та способи протидії негативному інформаційному впливу на свідомість та психіку особового складу
Основні поняття інформаційно-психологічної операції. Провідні країни світу живуть у постіндустріальному, тобто інформаційному суспільстві, де основним засобом та продуктом виробництва і споживання є інформація. А що ж таке інформація?

Відповідно до Закону України “Про інформацію” від 13 січня 2011 року інформація – це будь-які відомості та дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

У більш широкому сенсі під інформацією розуміють оброблені та осмислені дані та відомості, тобто їх змістовність, значення (сутність), знання або висновки, що отримані на їх основі незалежно від форми подання.

Також вищезазначеним Законом визначена масова інформація, як інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб. Вона поширюється друкованими (пресою), електронними, аудіовізуальними, а також мультимедійними засобами масової інформації (ЗМІ). Військово-політичне керівництво Російської Федерації ще задовго до застосування своєї зброї проти України почало транслювати через ЗМІ брехливі, спеціально спотворені дані та відомості у вигляді дезінформації – свідомо хибної, неправдивої інформації, що поширюється з метою введення в оману. Носії інформації (даних) – це матеріальні об’єкти, що забезпечують отримання, запис, зберігання і передавання інформації (даних) у просторі та часі. Носіями інформації (даних) також можуть бути люди, матеріальні тіла (макрочастки), фізичні поля (випромінювання), елементарні частки (мікрочастки) тощо.



Інформаційний простір є середовищем існування інформації, в якому відбуваються усі інформаційні процеси та інформаційні відносини зі створення, збирання, одержання, зберігання, перетворення, обробки, використання, поширення, охорони, захисту і знищення інформації, а також інформаційних продуктів та інформаційних ресурсів.

Інформаційна боротьба – комплекс скоординованих заходів, які проводяться органами державного і військового управління, окремими особами та визначеними силами і засобами протиборчих сторін з метою завоювання і утримання інформаційної переваги над противником шляхом впливу на його інформаційну інфраструктуру і інформацію, що в ній існує, а також підриву морально-психологічної стійкості особового складу військ і населення противника з одночасним захистом від аналогічного впливу з його боку. Формами ведення інформаційної боротьби є: інформаційна війна, інформаційна кампанія; інформаційна операція; інформаційний удар; інформаційна акція; інформаційна атака; інформаційний захід. Різновидом інформаційної операції, де інформація впливає на людину є інформаційно-психологічна операція.

Інформаційно-психологічна операція (ІПсО) – система узгоджених та взаємопов’язаних за метою, завданнями, об’єктами і часом інформаційних акцій, атак і заходів, що проводяться одночасно або послідовно за єдиними замислом і планом для вирішення завдань інформаційно-психологічного впливу на цільову аудиторію. ІПсО проводяться і в мирний час, і в особливий період, ще задовго до початку відкритих бойових дій. А з початком бойових дій ІПсО мають завдання їх інформаційно-психологічного забезпечення.

Інформаційно-психологічна зброя – вид інформаційної зброї як сукупність засобів, форм, способів та прийомів прихованого впливу (маніпулювання) інформацією в інформаційному просторі протиборчої сторони (зокрема через ЗМІ) для ураження індивідуальної і масової свідомості та підсвідомості людей, з метою зміни їх поведінки.

Впровадження інформаційних технологій у збройних силах є нагальною вимогою сучасності. Перевага у часі та ступені інформованості стає неодмінною умовою перемоги у війні, що переконливо доводить досвід останніх збройних конфліктів і локальних війн. Особливо наочно це виявила сучасна, так звана гібридна війна Росії проти України, яка прихована під виглядом “народного повстання так званих ДНР і ЛНР”. При майже однаковому рівні звичайних озброєнь і військової техніки, воєнно-політичне керівництво Росії здобуло перевагу при анексії Криму та захопленні міст Донецької та Луганської областей саме завдяки заздалегідь спланованим і проведеним інформаційно-психологічним операціям як на державному (стратегічному) так і на оперативно-тактичному рівнях. Використання інформаційної боротьби приховало межу між війною і миром. Збройні сили Росії та їхні інформаційні структури ще у мирний час вирішували задачі, що характерні для війни. Інформаційно-психологічна війна керівництвом Росії проти України хоч фактично офіційно не оголошувалася, але й ніколи практично не припинялася.

Інформаційно-психологічні операції є складовими частинами інформаційно-психологічної війни, як форми інформаційної боротьби. Вони ведуться таємно, не обмежені державними кордонами, погодою, порою року чи доби та жодними морально-етичними рамками, в усьому глобальному інформаційному просторі. Інформація стала чинником, здатним не лише спровокувати військовий конфлікт, але й призвести до поразки у війні. Інформаційна боротьба стала обов’язковою складовою боротьби збройної.

Усім відомий вислів “Хто володіє інформацією, той володіє світом” у сучасних умовах інформатизації, розвинений американським дослідником М. Маклюеном так: “Справжня тотальна війна – це війна за допомогою інформації”.

Інформаційно-психологічні операції під час війни ведуть методами і засобами інформаційно-психологічного впливу, які мають тисячолітню історію. У біблійній легенді згаданий Гедеон, який під час воєн регулярно вдавався до залякування і омани ворога. Одного разу він так заплутав противника, що той розгубився і вдарив по своїх військах. Прикладів інформаційного впливу на моральну та духовну стійкість противника можна знайти чимало і у давній Греції та давньому Римі.

Системну сутність інформаційно-психологічних операцій, як інформаційної боротьби у воєнних діях, виклав давньокитайський військовий діяч і філософ VІ – V століття до н.е. Сунь-Цзи (Сунь-У): “розкладай усе добре у країні противника; підривай престиж керівництва ворога і виставляй його у потрібний час на ганьбу суспільства; розпалюй свари, розбрат і зіткнення серед громадян противника; використовуй співпрацю з найпідлішими людьми у стані противника; підбурюй молодь ворога проти старшого покоління, його солдат проти командирів, командирів – проти правителя; заважай усіма засобами роботі уряду; перешкоджай усіма способами нормальному постачанню ворожих військ і підтриманню в них порядку; сковуй волю воїнів ворога піснями та музикою; знецінюй традиції ворогів та підривай їх віру у своїх богів; засилай жінок-розпусниць для розкладання військ; будь щедрим на посули і подарунки для купівлі інформації та спільників, не економ на грошах і обіцянках, бо вони окупляться ресурсами захоплених земель…”.



Чінгіз-хан, використавши цей китайський досвід, попереду своїх військ висилав провокаторів для вербування зрадників і поширення чуток про звірячі покарання для усіх, хто не підкориться йому та захопив Китай за 4 роки. Наполеон казав, що краще мати 100-тисячну газету, ніж 100-тисячну армію. А Ленін писав, що з усіх мистецтв… найголовнішим є кіно (за масовістю поширення інформаційно-психологічних впливів). Гітлер на початку Другої світової війни визнав, що успіхами “бліц-кригу” і славі непереможного Вермахт зобов’язаний Міністерству пропаганди Геббельса.

Путін після анексії українського Криму нагородив разом із військовиками велику кількість російських журналістів за дезінформацію і пропаганду. Зараз у зоні АТО ці російські диверсанти б’ють, викрадають, катують і вбивають представників українських та іноземних ЗМІ, блокуючи правдиву інформацію, а влада Росії ввела цензуру.

ІПсО – це протиборство сторін за завоювання переваги у кількості, якості і швидкості здобування інформації, її вчасному аналізу і застосуванню.

ІПсО проводиться з метою послабити моральні і матеріальні сили противника та посилити власні. Вона передбачає заходи пропагандистського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній сферах. Очевидно, що ІПсО – складова ідеологічної боротьби. Вона, на перший погляд, ніби то не призводить безпосередньо до кровопролиття, руйнувань, при її веденні не має жертв, ніхто не позбавляється їжі, даху над головою. І це породжує небезпечну недбалість у ставленні до неї, адже руйнування, яких завдає ІПсО у суспільній психології, психології особи, за масштабами і за значенням цілком рівнозначні, а часом і перевищують наслідки збройних конфліктів.

Головне завдання ІПсО полягає у маніпулюванні масами. На оперативному рівні мета ІПсО – вплинути на рішення противника таким чином, щоб він не знав, що на нього впливали, а вважав це рішення своїм власним.

Інформаційно-комп’ютерні технології відкривають широкі можливості для впливу на народи та владу, маніпулювання свідомістю та поведінкою людей навіть на віддалених просторах. Беручи до уваги процес глобалізації телекомунікаційних мереж, що відбувається у світі, а також аналіз ІПсО Росії у Криму і на Донбасі, можна стверджувати, що саме інформаційним видам агресії вже відданий пріоритет. Щоб уникнути найбільш негативних наслідків цієї війни не лише для України та Росії, а й для усього людства, потрібна негайна серйозна увага фахівців різного профілю до цього питання,

Інформаційно-психологічний вплив – це вплив на свідомість інформаційно-психологічними або іншими засобами, який викликає трансформацію психіки, зміну поглядів, думок, відносин, ціннісних орієнтацій, мотивів, стереотипів особистості з метою вплинути на її діяльність і поведінку. Кінцевою його метою є досягнення певної реакції, поведінки (дії або бездіяльності) особистості, яка відповідає цілям психологічного впливу.

Інформаційно-психологічна зброя – вид інформаційної зброї як сукупність засобів, форм, способів та прийомів прихованого маніпулювання інформацією в інформаційному просторі протиборчої сторони для ураження індивідуальної і масової свідомості (підсвідомості), зокрема через друковані, електронні та аудіовізуальні засоби масової інформації.

Джерела інформаційно-психологічного впливу на особовий склад:

засоби масової інформації й спеціальні засоби інформаційно-пропагандистської спрямованості;

глобальні комп’ютерні мережі й програмні засоби швидкого поширення в мережі пропагандистських інформаційних матеріалів;

засоби, що нелегально модифікують інформаційне середовище, на підставі якого людина приймає рішення;

засоби створення віртуальної реальності;

засоби психосемантичного впливу;

засоби генерування акустичних й електромагнітних полів.

До спеціалізованих засобів інформаційно-пропагандистської спрямованості належать мобільні радіомовні і телевізійні центри, пропагандистські пересувні гучномовці, переносні мегафони (жерстяні рупори) плакати, газети, листівки тощо. Технології їх застосування відпрацьовані й подальший їх розвиток пов’язаний насамперед з методами прихованого впливу на підсвідомість військовослужбовця.

Вплив інформаційного простору на особистість військовослужбовця може здійснюватись різними способами, серед яких слід виділити: дезінформацію, поширення чуток, залякування (терор), емоційне придушення, ініціювання агресивних емоційних станів, демонстрацію, маніпуляцію.

Сутність дезінформації полягає у навмисному наданні суб’єктом свідомо зміненої інформації об’єкту з метою його дезорієнтації. Для дезінформації особистості свідомо надають помилкові дані. Основними інструментами стратегічного дезінформування є ЗМІ: газети та журнали, радіо, телебачення, інтернет. Листівки і портативні радіоприймачі є найбільш ефективним засобом психологічного впливу на людей.

Наступним способом психологічного впливу є специфічний вид міжособистісної комунікації – поширення чуток. Поширення чуток здійснюється, як правило, в умовах відсутності достовірної інформації та діє ефективно у великих колективах, де є значна кількість об’єктів сприйняття інформації.

При здійсненні інформаційно-психологічного впливу, залякування й емоційне придушення часто застосовуються комплексно. Залякування, або терор спрямовані насамперед на ініціювання реакції страху, паніки серед людей з метою викликати певну поведінку індивіда. Емоційне придушення спрямоване на виклик астенічних станів тривоги, депресії, апатії, а у кінцевому підсумку, бездіяльності особистості, нездатності її адекватно сприймати дійсність та діяти відповідним чином. Демонстрація – спосіб спеціального висвітлення, показу потрібного аспекту, елементу чи об’єкту.



Маніпуляція – спосіб психологічного впливу, що використовується для досягнення однобічного виграшу за допомогою прихованого спонукання кого-небудь до здійснення певних дій. Спроба маніпуляції лише тоді має шанси на успіх, коли факт впливу на певні недоліки людини не усвідомлюється об’єктом і кінцева мета йому не відома.

Таким чином, інформаційно-психологічний вплив містить у собі сукупність методів, видів і способів, уміле використання яких дозволяє ефективно впливати на поведінку особистості, особливо у незвичайних умовах.

У США, як однієї з найрозвиненіших країн, інформаційна операція (ІО) є інтегруючою формою застосування різних складових, які у свою чергу поділяються на основні, підтримуючі та пов’язані з проведенням ІО.

Основні складові інформаційних операцій: психологічні операції (Psychological Operations, PSYOP); уведення противника в оману (Military Deception, MILDEC); забезпечення інформбезпеки операцій (Operational Security, OPSEC); радіоелектронна боротьба (Electronic Warfare, EW); дії у комп’ютерних мережах (Computer Network Operations, CNO).

Підтримуючі складові інформаційних операцій: інформаційне забезпечення (Information Assurance, IA); фізичний захист об’єктів інформ. інфраструктури (Physical Security); вогневе ураження інформоб’єктів противника (Physical Attack); контррозвідка (Counterintelligence, CI); фото, відеозйомка та документування бойових дій (Combat Camera, COMCAM).

Безпосередньо пов’язаними з проведенням ІО складовими є: громадські заходи (Public Affairs, PA); цивільно-військові операції (Civil-Military Operations, CMO); оборонна підтримка публічної дипломатії (Defense Support to Public Diplomacy, DSPD).

У Росії Федеральне агентство урядового зв’язку та масової комунікації (ФАПСиМК), яке дуже часто міняє свою назву, але лишає незмінним свою негативну сутність, має одне з основних завдань – забезпечення використання військових і цивільних засобів масової інформації у потребах міністерства оборони, збройних сил і спецслужб, головними задачами яких є проведення інформаційно-психологічних операцій усіх рівнів.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка