Міністерство оборони україни



Сторінка3/22
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Етап третій заключний. На завершальному етапі (тривалість необмежена) агресором проводиться наступна робота щодо закріплення своїх позицій в країні-об’єкті агресії:


надається всебічна підтримка новій (колишній опозиційній) владі в країні-об’єкті агресії або сепаратистським режимам в її окремих регіонах (включно зі створенням органів влади та силових структур сепаратистів);

надається допомога у проведенні “референдумів” щодо спрямованості зовнішнього та внутрішнього курсу країни-об’єкта агресії, статусу її регіонів, тощо, а також у проведенні “виборів” центральних та місцевих (у т.ч. сепаратистських) органів влади;

легалізуються самопроголошені державні утворення в країні-об’єкті агресії, затягуються процеси врегулювання ситуації на її території під виглядом посередницької участі у мирних переговорах. При цьому, країна-агресор жодним чином не визнає себе стороною конфлікту;

створюються умови для забезпечення військової присутності агресора в країні-об’єкті агресії на довготривалій / постійній основі (у вигляді “миротворчих сил” або збройних формувань сепаратистів), а також для реалізації інших, у т.ч. економічних інтересів.



Починаючи з другої половини 90-х років минулого століття, елементи та технології концепції гібридних війн застосовувались Росією у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі, а також США, НАТО і ЄС у Косові, Іраку, Лівії та Сирії. З початку ХХІ ст. аналогічний сценарій активно використовується Російською Федерацією також і щодо України (у рамках встановлення російського контролю над пострадянським простором під гаслом побудови “російського світу”).

Гібридна війна Росії проти України. Головна мета РФ щодо України  послабити та децентралізувати нашу державу, привести до влади проросійське, підконтрольне Росії керівництво, зірвати її європейський курс, повернувши Україну під контроль Російської Федерації. При цьому стратегія та тактика дій Москви проти України включає послідовні кроки з реалізації розглянутих вище підходів.

Перший етап. На першому (підготовчому) етапі з початку 2000-х років до середини 2013 року, такі дії включали:


У період другого президентського терміну Л. Кучми посилення російського впливу на керівництво України та проведення через нього вигідних для Росії рішень. Наслідком цього стала відмова української влади від курсу на вступ до НАТО та ЄС (у 2003 році після так званого “кольчужного скандалу”), а також “визначення” спадкоємцем Л. Кучми ставленика Росії В. Януковича. Однак через помаранчеву революцію Росія не досягла бажаного.

За президентства В. Ющенка проведення масштабних заходів щодо дискредитації ідей помаранчевої революції, а також керівництва України та його європейського і євроатлантичного курсу; дестабілізація обстановки в Україні та поглиблення розколу в українському суспільстві на прихильників Заходу і Росії; підрив української економіки скороченням торгівельно-економічних зв’язків з Російською Федерацією та використанням енергетичного чинника в якості інструменту тиску на Україну (у т.ч. у рамках т.зв. газових війн). Це створило передумови для перемоги В. Януковича на президентських виборах та для “розвертання” вектору руху нашої держави із Заходу на Схід.

Під час правління режиму В. Януковича закріплення досягнень Російської Федерації в Україні та остаточна її переорієнтація на Росію у спосіб: підкупу та корупціоналізації представників української влади (у т.ч. на вищому рівні); впровадження агентів російського впливу у керівництво України; послаблення та деморалізація українських силових структур, насамперед в Криму (керівниками майже всіх силових відомств України за часів В. Януковича були громадяни Росії); посилення російської присутності в українській економіці; поширення у нашій державі ідей приєднання до російських інтеграційних ініціатив в обмін на кредити та економічні преференції; розгортання масштабних проросійських рухів в Україні та її окремих регіонах (у першу чергу на Кримському півострові та у східних і південних областях).

Наслідком такої політики Москви стала відмова керівництва України від підписання Угоди про асоціацію з ЄС у листопаді 2013 року та переорієнтація на Росію і Митний союз, що спровокувало розгортання в Україні революції гідності.

Зазначимо, що масштабне “бомбування” як російського суспільства, так і частини українського населення на основі ідей російського великодержавного шовінізму сформували передумови для реалізації наступних етапів гібридної війни проти України в плані анексії Криму та провокування збройного конфлікту на сході нашої держави (у рамках проекту створення т.зв. Новоросії).

Другий етап. На другому (активному) етапі орієнтовно з початку листопада 2013 року, вживаються наступні заходи:


У період підготовки до захоплення Криму та подальшої дезінтеграції України розгортання масштабної інформаційної кампанії з дискредитації революції гідності в Україні (як “фашистського заколоту”) та нової влади нашої держави (як “військової хунти”), а також нав’язування ідеї щодо “необхідності захисту російськомовного населення на українській території”; організація в Криму та на Сході України т.зв. загонів самооборони з числа місцевих жителів та російських громадян, у т.ч. співробітників спецслужб, військовослужбовців сил спеціального призначення, членів козачих та інших напіввійськових формувань; створення угруповань військ, призначених для вторгнення до АР Крим та демонстрації сили поблизу кордонів України під виглядом проведення навчань та забезпечення безпеки Зимових олімпійських ігор у Сочі в січні-лютому 2014 року. При цьому свої активні дії в українському Криму Росія розпочала у найбільш сприятливий для неї момент, який характеризувався послабленням української влади через об’єктивну тимчасову відсутність президента, прем’єр-міністра та керівників силових відомств (які втекли до Росії), а також деморалізацією особового складу українських правоохоронних органів в умовах революційних подій у нашій державі.

Під час анексії Криму захоплення російськими спецслужбами (під виглядом “невідомих осіб”) урядових будівель у Сімферополі та усунення від влади керівництва АРК; розгортання в Криму т.зв. загонів самооборони (“зелених чоловічків”), які взяли під контроль владні структури Кримського півострова та ключові об’єкти його інфраструктури, блокували підрозділи силових структур України на території АР Крим; введення російських військ до Криму під виглядом військових навчань та під прикриттям відповідних статей Угоди про умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України; “легалізація” факту окупації Криму шляхом проведення “референдуму” з питання статусу АР Крим, а також прийняття відповідних рішень парламентом та президентом Російської Федерації щодо включення Криму до Росії як суб’єкту РФ; остаточна ліквідація органів української влади в Криму, а також витіснення українських військ з території Кримського півострова.

У такий спосіб Росія анексувала Крим та створила “підстави” для його інтеграції до складу Російської Федерації. У той же час російська анексія Криму не була визнана переважною більшістю країн та викликала негативну реакцію США, ЄС і їх партнерів, які ввели санкції проти Росії.



Під час створення т.зв. Новоросії та розв’язання збройного конфлікту на сході України дестабілізація східних та південних областей України шляхом організації масових антивладних (“антимайданівських”) акцій протесту, сутичок з правоохоронними органами та прихильниками єдності України, а також захоплення адміністративних будівель; реалізація “кримського” сценарію у Донецькій та Луганській областях, у т.ч. встановлення контролю над частиною їх територій, створення “загонів ополченців” з числа представників російських спецслужб, криміналізованих правоохоронних органів та місцевих проросійських сил; “легалізація” т.зв. Донецької та Луганської народних республік (ДНР і ЛНР) шляхом проведення відповідних “референдумів”, а також “виборів” їх “органів влади”; надання Росією всебічної підтримки сепаратистам, у т.ч. щодо фінансування їх діяльності, підготовки бойовиків та постачання їм зброї, військової техніки і боєприпасів, а також введення російських військ на територію ДНР і ЛНР; здійснення Російською Федерацією політичного та економічного тиску на Україну, а також нарощування угруповання збройних сил РФ поблизу українського кордону; дискредитація військової операції України проти російсько-терористичних угруповань та дезінтеграція країни, намагання подати цю операцію як “каральну проти власного населення”.

У той же час, активна протидія України наведеним заходам Російської Федерації, у т.ч. із застосуванням військової сили, не дала можливості в повній мірі реалізувати “кримський” сценарій на сході нашої держави. Фактично, гібридна війна Росії проти України перетворилася у збройний конфлікт між двома країнами з безпосереднім залученням військ обох сторін. При цьому, незважаючи на спроби російської сторони приховати участь своїх збройних сил у зазначеному конфлікті, даний факт був визнаний переважною більшістю світової спільноти, що призвело до посилення санкцій США та ЄС у відношенні Росії.



Основні висновки. Зараз Росія намагається реалізувати другий етап гібридної війни проти України та водночас (з вересня 2014 р. після досягнення Мінських домовленостей) виконати окремі елементи третього етапу. Наприклад, Російська Федерація намагається “заморозити” конфлікт на Сході України, примушуючи нас визнати сепаратистів “стороною переговорного процесу” та розпочати з ними переговори на їхніх, а фактично російських умовах. З цією метою Росія посилює тиск на Україну, у т.ч. збільшуючи кількість своїх військ біля українських кордонів та на наших окупованих територіях. Росія заперечує свою участь у конфлікті та одночасно проводить масштабну інформаційну кампанію антиукраїнської спрямованості.

Виходячи із зазначеного, слід мати на увазі, що Росія намагатиметься реалізувати свої плани як у формі продовження гібридної війни (повзучого поширення нестабільності на інші українські регіоні), так і відкритої агресії з масштабним застосуванням військової сили.
3. Міжнародні системи колективної безпеки.

Інтеграція України у європейську систему колективної безпеки як основа формування системи національної безпеки України
Однією з найважливіших цілей світового співтовариства є забезпечення міжнародної безпеки. Під міжнародною безпекою розуміється такий стан міжнародних відносин, при якому виключаються загрози миру, порушення миру та акти агресії в якій би то не було формі, а відносини між державами будуються на нормах та загальновизнаних принципах міжнародного права.

Відповідно до ст. 1 Статуту ООН однієї з найважливіших цілей цієї організації є підтримання міжнародного миру та безпеки та прийняття з цією метою ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру та здійснення мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного права, залагодження або вирішення міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть призвести порушення миру.

Особлива роль у забезпеченні міжнародної безпеки належить міжнародному праву. В даний час у міжнародному праві склалася відносно самостійна галузь право міжнародної безпеки, яка є підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного права.

Норми права міжнародної безпеки закріплені у багатьох міжнародно-правових актах, насамперед у Статуті ООН, статутах регіональних організацій колективної безпечне, договорах про роззброєння, обмеження збройних сил, угодах про заходи довіри і ряді інших. Ядро галузі права міжнародної безпеки складають основні принципи міжнародного права, такі, як незастосування сили та загрози силою, невтручання у внутрішні справи, та інші. У той же час у праві міжнародної безпеки є і свої спеціальні принципи - принцип рівної безпеки і принцип нанесення шкоди безпеці держав.

Встановлені міжнародним правом засоби забезпечення міжнародної безпеки можна розділити на наступні групи:

а) за змістом (мирні засоби і примусові заходи);

б) за роллю в забезпеченні міжнародної безпеки;

в) за сферою застосування (в межах території однієї держави, в межах регіону, в масштабах всього світу).

Існує широкий комплекс міжнародно-правових засобів забезпечення міжнародної безпеки. Він включає в себе зокрема:

мирні засоби розв'язання міжнародних спорів;

системи колективної безпеки (універсальну і регіональні);

заходи із запобігання гонці озброєнь і роззброєння;

неприєднання та нейтралітет;

заходи довіри.

Однією з найважливіших заходів підтримки міжнародного миру є система колективної безпеки. З точки зору міжнародного права, колективна безпека являє собою сукупність спільних заходів держав і міжнародних організацій із запобігання та усунення загрози міжнародному миру та безпеки і припинення актів агресії й інших порушень миру. Юридично система міжнародної безпеки оформлена міжнародними договорами.

Розрізняють загальну і регіональні системи колективної безпеки.

Загальна (універсальне) система колективної безпеки передбачена Статутом ООН і передбачає наступні заходи:

засоби мирного вирішення міжнародних суперечок;

заходи щодо забезпечення миру з використанням регіональних організацій безпеки;

тимчасові заходи для припинення порушень міжнародного миру та безпеки;

примусові заходи щодо держав-порушників без використання збройних сил;

примусові заходи щодо держав-агресорів з використанням збройних сил.

Регіональні системи колективної безпеки створюються відповідно до гл. VIII Статуту ООН «Регіональні угоди». Статут ООН ні в якій мірі не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення таких питань, як підтримання міжнародного миру та безпеки, які є придатними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи та їх діяльність сумісні з цілями і принципами ООН. Держави, які уклали такі угоди або складають такі органи, повинні докладати всі свої зусилля для досягнення мирного розв’язання місцевих конфліктів за допомогою таких регіональних угод або таких регіональних органів до передачі цих суперечок до Ради Безпеки ООН.

На рубежі ХХ та ХХІ століть світ вступив у якісно нову епоху розвитку системи міжнародних відносин. Процеси глобалізації, усвідомлення народами взаємної відповідальності за мир та безпеку спонукали до переосмислення ролі і місця держав, міжнародних організацій та воєнно-політичних союзів у новій архітектурі міжнародної безпеки. Динамічні зміни системи міжнародних відносин характеризуються новою якістю взаємин, а також новими вимірами традиційних та виникненням нетрадиційних викликів та загроз. Виникнення нових та постійне зростання вірогідності і небезпечності нетрадиційних загроз міжнародній безпеці викликало необхідність перегляду всього комплексу проблем забезпечення політичної, економічної, воєнно-стратегічної стабільності, розробки та опанування адекватних форм і способів реагування.

Нові реалії визначають нові обриси безпеки початку ХХІ століття. Перш за все, зростатиме роль і значення регіональних систем безпеки та співробітництва у забезпеченні стабільності у різних регіонах світу, набуватиме вирішального значення тісна взаємодія глобальних та регіональних систем колективної безпеки у врегулюванні конфліктів.

Характерні риси воєнно-політичної обстановки в різних регіонах світу визначатимуться кількістю держав, причетних до її формування, ступенем взаємної залежності та важливості воєнно-політичних проблем. Україна визначає високий авторитет ООН та ОБСЕ у вирішенні проблем урегулювання конфліктів, реалізації міжнародних домовленостей та режимів. Водночас вона вважає, що їх роль і вага у прийнятті та реалізації відповідних рішень повинні постійно підвищуватися.

НАТО та ЄС і надалі будуть життєво важливими організаціями для підтримки миру і стабільності. Трансформація відносин і спільних поглядів на зовнішню політику та політику безпеки в рамках цих міжнародних організацій стане визначальною при формуванні нової архітектури безпеки в Європі та поза її межами. (Схеми № 1,2)

А європейсько





Інтеграція України у європейську систему колективної безпеки, як основа формування системи національної безпеки України. Історичний досвід і логіка розвитку міжнародних відносин переконливо свідчать про надзвичайно важливу роль низки чинників у забезпеченні міжнародної безпеки, з огляду на які наша держава має багато переваг. Насамперед це пов'язано з її надзвичайно вигідним географічним положенням, яке часто визначають поняттями «географічний центр Європи»

Сьогодні стратегічне завдання зовнішньополітичного курсу України  забезпечення умов  її  розвитку  як  незалежної  країни  та  досягнення  високого  рівня конкурентоспроможності держави і суспільства. Європейські цінності, що визначають національну  ідентичність  українського  суспільства,  спроможні  стати  опорою  для модернізації нашої країни, її політичної системи, економіки, соціального і гуманітарного поля. На користь такого підходу свідчить приклад сусідніх країн Центральної та Східної Європи.

Розвиваючи стратегічне партнерство із США, Україна виходить з чіткого розуміння ролі, яку ця наддержава відіграє у системі політичних, економічних, науково-технологічних, воєнно-політичних координат нинішнього світу. Хартія Україна США про стратегічне партнерство 2008 р. зазначає, що підтримка    суверенітету,    незалежності,    територіальної цілісності й непорушності  кордонів  складає  основу двосторонніх відносин. Основою цього стратегічного партнерства є взаємне розуміння та визнання того, що  демократія  є  головною гарантією  безпеки,  процвітання   та свободи.  Сполучені   Штати   Америки  зберігають зацікавленість  у  сильній,  незалежній  та демократичній Україні. Поглиблення  інтеграції України  до  євроатлантичних  структур  є спільним пріоритетом. Значення в міжнародній політиці США традиційно відводиться питанням глобального характеру. Проте внаслідок несприятливого розвитку подій в Іраку зменшуються ресурсні можливості США, необхідні для здійснення впливу в глобальному масштабі. Навіть державі, чий військовий бюджет, дорівнює військовим бюджетам усіх інших країн, разом узятих, не вдається досягти своїх цілей шляхом односторонніх силових дій.

Європейська інтеграція  головний та незмінний зовнішньополітичний пріоритет України. Цей курс продиктовано самим фактом належності України до європейської цивілізації. Вступ до ЄС  стратегічна мета України, досягнення якої залежить як від результативності українських зусиль, так і готовності Європейського Союзу до такого рішення. Важливим етапом інтеграційного процесу всередині самого Європейського Союзу стало підписання у грудні 2007 р. Лісабонського договору. Певні можливості для вирішення питання про європейську перспективу України відкриває Угода про асоціацію  між Україною та ЄС, процес підготовки якого почався в лютому 2007 р. Нова  угода замінить Угоду про партнерство та співробітництво (УПС), яка вже не відповідає    сучасному рівню співробітництва між Україною та ЄС. З боку Євросоюзу Україні пропонується співробітництво  в  межах  Європейської  політики  сусідства  (ЄПС),  яка  передбачає  для держав-сусідів «привілейовані відносини», що мають будуватись на взаємному визнанні спільних цінностей, принципів ринкової економіки та сталого розвитку. Перспективним є започаткування в травні 2009 р. ініціативи ЄС «Східне партнерство». З європейською перспективою пов’язане й питання про майбутнє кордонів України з країнами-членами ЄС. Традиційно  ЄС  у  питанні  безпеки  цілком  покладався  на  політико-оборонний  механізм НАТО. Але за сучасних умов ЄС виявляє намір посилити власну спроможність вирішувати проблеми як європейської, так і міжнародної безпеки. Повноцінним учасником європейської системи безпеки може бути й Україна. Повнота участі нашої держави у формуванні цієї системи безпосередньо залежить від ініціативності та активності України як співтворця міжнародної безпеки.

Україна вже тривалий час є активним учасником багатостороннього співробітництва у сфері міжнародної безпеки, має досвід спільних дій під егідою ООН, ОБСЄ та НАТО і здобула, завдяки участі в них, вагомий міжнародний авторитет.

Україна має об’єктивні   передумови для того, утвердитись у ролі регіонального політичного лідера. Для цього, разом з урахуванням закономірних амбіцій і національних інтересів, їй треба поступово посилювати конструктивний вплив на загальну ситуацію в регіоні. Важливу роль тут можуть відіграти активне співробітництво й лідерство України у Балто-Чорноморському партнерстві. Не менш перспективний для України Чорноморсько-Каспійський напрямок розвитку співробітництва з країнами цього регіону, який сприяє диверсифікації паливно-енергетичних потоків. Напрямки міжнародної діяльності України дуже різноманітні, але головні серед них ті, що визначають її роль як стратегічної держави, що може стати магнітом, який з’єднує  Східну та Західну Європу.

Послідовне взаємовигідне співробітництво в питаннях, що становлять національний інтерес України, уникнення різкого хитання від одного стратегічного напрямку до іншого мають лягти в основу стратегії України в існуючому  міжнародному середовищі.

Узагальнення поглядів провідних фахівців та результати аналізу сучасного стану в галузі національної безпеки приводять до наступних висновків. Нині відбуваються суттєві зміни у сфері міжнародної безпеки, здебільшого пов’язані з активізацією міжнародного тероризму. До загострення політичних, економічних, етнічних, релігійних та інших суперечностей додається нагромадження і неконтрольоване розповсюдження звичайних озброєнь та зброї масового ураження. Посилюється небезпека появи нових та реанімації збройних конфліктів, їх швидкої ескалації та залучення до них сусідніх держав.

Формування нових умов розвитку систем безпеки європейських країн обумовлено також  процесами  глобалізації  та  інтеграції  на  євразійському  континенті,  які характеризуються зростанням ролі регіональних факторів та особливостей. Це потребує уточнення кожною європейською державою напрямів забезпечення власної національної безпеки та перегляду питань, пов’язаних із політичною, економічною, інформаційною і воєнною стабільністю на глобальному і регіональному рівнях.

Певні кроки у напрямі консолідації зовнішньополітичних інтересів Європи вже зроблені. Поряд із формуванням спільної європейської політики у сфері безпеки і оборони має місце тенденція до розширення рамок європейських стратегічних інтересів на східному та південному напрямах — насамперед у Центральній та Східній Європі і далі на схід до Кавказу та Центральної Азії. Зрозуміло, що Україна може пов’язувати своє майбутнє з парадигмою, що побудована на консолідованих інтересах європейського світу.

Подальше розширення сфери діяльності НАТО на схід призвело до того, що Україна вздовж західних, південно-західних та південних кордонів межує з країнами Північноатлантичного альянсу. В цілому це розглядається як стабілізуючий чинник для воєнної безпеки нашої держави. Крім того, важливе значення для України має готовність НАТО до подальшого розвитку співробітництва з Україною, в тому числі принципова згода на її інтеграцію до Альянсу.

Україна не може залишатися осторонь загальноєвропейських інтеграційних процесів, зокрема у сфері безпеки. Відповідь на виклики часу полягає у консолідації демократичних країн на основі спільних цінностей. Враховуючи, що у сучасному глобалізованому світі найнадійнішим захистом середніх та малих держав залишається колективна оборона, для України було б нелогічним і надалі дотримуватися де факто позаблокового чи прагнути нейтрального статусу. Низка загальноєвропейських тенденцій дає вагомі підстави вважати, що  позиція  нейтралітету  в  сучасному  світі  поступово  і  неухильно  втрачає  сенс.  В  цих умовах, виходячи із спектра загроз національній безпеці та реалізації і захисту національних інтересів, Україна чітко визначилася щодо свого подальшого розвитку.

Тенденції розвитку глобального безпекового середовища поставили Україну перед необхідністю трансформації національної оборонної політики та реформування відповідних силових структур. Виходячи з цього, оборонна політика і заходи з реформування Збройних Сил України мають бути адаптовані до нових глобальних реалій, подальшого розвитку воєнно-політичних, воєнних і воєнно-технічних взаємовідносин між сусідніми державами та оборонними   союзами.   Реформа,   що   проводиться,   покликана   забезпечити   подальший розвиток демократичних цивільно-військових відносин, усунути в  низку негативних явищ і процесів, що накопичилися в оборонній сфері.

Процес зменшення чисельності Збройних Сил України проводиться з метою створення сучасних, боєздатних збройних сил, спроможних якісно виконувати покладені на них завдання, ефективно функціонувати в   умовах сучасного світу, нових та «традиційних» викликів безпеці, відповідати реальним економічним можливостям держави, здатним оперативно трансформуватися до змін форм і способів ведення збройної боротьби.

Важливим питанням з точки зору входження України до європейського і світового безпекового  простору  є  її  участь  у  миротворчій  діяльності,  що  сприяє  підвищенню авторитету нашої держави на світовій арені. Зокрема, співпраця з європейськими регіональними організаціями у сфері безпеки просуває повномасштабне входження України до загальноєвропейського простору і дає змогу використовувати можливості цих організацій для забезпечення національних інтересів. Послідовно нарощуючи свій внесок у  миротворчу діяльність, Україна створює навколо своїх кордонів стабільну, сприятливу обстановку, покращує імідж і підвищує важливість своєї ролі на європейському континенті.

Отже, виходячи із загроз, що виникають або загострюються у сучасних умовах, для України, яка перебуває на стику глобальних та регіональних інтересів багатьох країн світу, найважливішими є питання наявності або відсутності надійних союзників, потенціал яких можна було б залучити у разі потреби для вирішення проблем у сфері національної безпеки.

Сучасні економічні та політичні реалії об’єктивно вимагають створення нових форм і структур забезпечення стабільності та безпеки в Чорноморсько-Каспійському регіоні, який є принципово важливим для сталого розвитку євразійського простору.

Україна   має   активізувати   участь   у   процесах   регіональної   і   континентальної інтеграції. Регіональні проекти з організації взаємодії в економічній, політичній, військовій та  енергетичній  сферах  надають  Україні  необхідний  простір  для  маневру  та  реалізації власних ініціатив (проектів). Ними можуть стати вихід нашої держави на провідні ролі в межах регіональних структур та створення за її ініціативою нових структур у регіоні між Балтійським, Чорним і Каспійським морями для подолання сучасних загроз.

Входження України до інтегрованого глобального та європейського простору безпеки є для нашої держави велінням часу і усвідомлюється на рівні визначення загальної стратегічної мети. У ширшому значенні можна говорити про цей процес як про одну із вагомих складових української національної ідеї, закономірний шлях утвердження України як незалежної держави. Реалізація цієї мети сприятиме формуванню стабільної і потужної системи європейської безпеки, розвитку рівноправних і динамічних відносин з іншими країнами СНД.

Отже, основними цілями європейської інтеграції України є забезпечення сталого економічного зростання та входження до системи колективної безпеки в європейському просторі, що є однією з найважливіших гарантій захисту національних інтересів, суверенітету, цілісності території, тобто забезпечення в найширшому розумінні безпеки держави, її суверенного розвитку. На перший план співпраці виступають завдання посилення взаємодії зі стратегічними партнерами та запровадження нових координаційних механізмів як  на  внутрішньодержавному,  так  і  на  регіональному  рівнях.  Для  досягнення  цього необхідно: вдосконалити систему державного управління, забезпечити стале економічне зростання регіонів, ефективне реформування збройних сил та сфери безпеки і оборони загалом, вести масштабну інформаційну політику серед місцевого населення та в країнах Євросоюзу, розробити та реалізувати програми, спрямовані на попередження та нейтралізацію існуючих і нових загроз національній безпеці.

Об’єднання ж українського суспільства навколо європейської ідеї, стабільна, економічно розвинена, інтегрована в європейські структури Україна є, безумовно, істотним позитивним чинником стабільності та безпеки в Європі.

Євроатлантична система безпеки могла б гарантувати Україні захист від будь-якої зовнішньої агресії. У Північноатлантичному  договорі  (ст.  5)  записано,  що  напад  на  одну  з  країн  учасниць  є нападом на всіх. Тобто, оголошення війни невеликому Люксембургу автоматично ставить агресора в стан війни із Сполученими Штатами Америки й іншими країнами членами. Це означає, що кожна країна член захищена всією потужною воєнно-політичною організацією. Така глобальна безпека є безперечно корисною не тільки в плані гарантування недоторканності кордонів і безпеки держави в цілому, але й створення безпекових гарантій для залучення іноземних інвестицій та стимулювання української економіки.

Співробітництво України з НАТО покликане прискорити реформування збройних сил України та оптимізувати Воєнну доктрину України. Альянс має можливості надати допомогу в проведенні експертних оцінок окремих рішень, в доступі до використання інформації з питань оборонного і бюджетного планування, підготовці військових кадрів для ЗСУ, досягненні сумісності в управлінні, тиловому та технічному забезпеченні.  Співробітництво з НАТО  відкриває  перед  Україною  широкі  можливості  у  таких  сферах: військової  освіти; підготовки військовослужбовців; створення системи управління оборонними ресурсами; розробки оборонних програм; бюджетного планування і фінансування; ліквідації надлишкових і застарілих боєприпасів; вирішенні проблем закриття військових баз та реалізації національної програми конверсії.

Цивільний контроль над структурами національної безпеки і оборони є інтегральним мірилом рівня демократизації держави та суспільства в цілому. Ефективний контроль – центральний елемент стратегії переходу від тоталітарних, авторитарних режимів до відкритого громадянського суспільства, заснованого на демократичних принципах. Країни НАТО надають переконливі приклади у забезпеченні соціально-економічних стандартів життя, які сформувалися в результаті розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки. Україна в нових міжнародних умовах виступає одним із ключових елементів системи європейської безпеки. Її співробітництво з Північноатлантичним альянсом сприятиме зміцненню стабільності та безпеки у Чорноморському регіоні.

Пріоритетним завданням України є органічне входження в європейську та світову спільноти, вихід у багатовимірний світ складних міжнародних відносин і нових структур безпеки глобального і регіонального рівня. Україні потрібно знайти власне місце в цьому просторі, яке відповідало б її потенціалу великої європейської держави і гарантувало її стабільність і розвиток. Пріоритетність відносин з європейським світом визначається  інтересами  України,  яка  прагне  інтегруватися  в  європейські  структури  з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. З іншого боку, на Заході існує чітке розуміння того, що Україна посідає виключно важливе місце в Європі. Стає очевидною важливість і необхідність активної участі України в новій системі європейської та євроатлантичної безпеки. Для нашої держави розвиток структур безпеки ЄС — це можливість паралельно зі зміцненням  партнерства з НАТО розвивати відносини у сфері безпеки та оборони з ЄС, вступ до якого є стратегічною метою України. Зосередження інтересів ЄС не лише в політиці та економіці, але й у сфері безпеки, збільшує шанси нашої країни на досягнення стратегічного завдання — членства в ЄС.

Поширення традиційних та формування нових глобальних ризиків і загроз (тероризм, наркотрафік, розповсюдження зброї масового знищення, піратство, торгівля людьми  тощо).  Україна  —  одна  з  найактивніших  транзитних  країн,  яка  пов’язує  країни Сходу і Заходу. Це створює серйозні загрози того, що її транзитний потенціал використовуватиметься в контексті зазначених ризиків та загроз. Україні слід інтенсифікувати: співпрацю у цій сфері з країнами партнерами, вдосконалення міграційного законодавства   відповідно   до   міжнародних   норм,   зміцнення   режиму   функціонування кордонів,  створення баз даних щодо перебування на території України мігрантів і членів міжнародних кримінальних угруповань. Європейські і євроатлантичні структури безпеки ще далеко не повністю  трансформували себе відповідно до фундаментальних змін в європейській безпеці. В Україні триває пошук власної  ідентичності, що співпав у часі з змінами структурних і функціональних принципів цих організацій та їх трансформацій.

Незважаючи на наявність низки проблем у цих сферах, за теперішніх умов потенціал поглиблення співробітництва України з ЄС, НАТО, ОБСЄ у сфері безпеки не варто недооцінювати. Саме співробітництво в галузі безпеки та оборони може надати потужний поштовх  Україні в  напрямку  її інтеграції до  європейської  спільноти.  Це  царина міжнародного співробітництва, в якій важливість та необхідність участі України є незаперечною.

Залучення України до участі в ЄПБО дозволяє нашій державі стати активним учасником формування системи забезпечення європейської безпеки, зниження рівня загроз та конфліктності на європейському континенті. Активність і продуктивність втілення такого задуму сприятиме європейській ідентифікації та інкорпорації України в політико економічний, соціальний та культурний простір Євросоюзу та одночасно наблизить у часі та збільшить шанси на повноцінну інтеграцію України в ЄС.

Як активний учасник багатостороннього співробітництва у сфері міжнародної безпеки Україна бере участь у спільних діях під егідою ООН, ОБСЄ та НАТО. Участь України в ЄПБО регулюється Угодою між ЄС та Україною про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз від 13 червня 2005 року. Україна була безпосереднім учасником Поліцейської Місії ЄС у Республіці Македонія (2003–2005 роки) та залишається учасником Поліцейської Місії ЄС у Боснії та Герцеговині (2003–2007 роки). Крім того, Україна отримує допомогу від ЄС у рамках спільної Місії з надання консультаційної та моніторингової допомоги на українсько-молдавському кордоні (EUBAM, тристороння угода, пролонгована до 2010 року).

 Виходячи з визначення європейської інтеграції України як стратегічного пріоритету державної політики, більш тісне залучення України до участі в ЄПБО відповідає національним інтересам нашої держави. Активні дії на цьому напрямі дозволять реалізувати такі цілі:

1. залучення   до   процесу   становлення   європейської   системи   безпеки,   що розширить можливості забезпечення національної безпеки;

2. розширення можливостей для інтенсифікації військово-технічної співпраці з державами членами ЄС, що служитиме розвитку та технологічній модернізації оборонно-промислового комплексу України;

3. сприяння залученню до європейського політичного процесу, що зміцнюватиме європейську ідентифікацію України;

4. сприяння зростанню партнерської довіри і створення ґрунтовних передумов справжнього союзництва;

5. сприяння  розгортанню  політичного  діалогу  щодо  європейської  інтеграції України;

 6 ствердження міжнародної репутації і ролі України в європейських справах як «надійного союзника і відповідального європейського гравця».

 Участь України в ЄПБО має стати предметом інтенсивного переговорного процесу з ЄС вже на сучасному етапі.  

Позитивними чинниками впливу на безпекове партнерство України з ЄС  участь в ЄПБО  є, зокрема, такі:

політика  ЄС  з  підвищення  власних  військово-політичних,  військово-технологічних можливостей, спрямована на загальне зміцнення європейської безпеки;

 розуміння   Євросоюзом   власної   нездатності   поза   участю   України забезпечити надійність і стабільність європейської безпеки;

миротворчий (військовий та цивільний) досвід України;

наявний  рівень  співпраці  України  з  ЄС  у  миротворчих  місіях  на Балканах у рамках ЄПБО;

 високий технологічний рівень ОПК України, потенціал у галузях авіа, ракето та суднобудування, бронетехніки, стрілецької зброї;

 значний досвід та можливості України щодо участі в Європейському управлінні повітряних перевезень;

прихильність громадян України до розвитку безпекової співпраці з ЄС на відміну від ставлення громадськості до партнерства з НАТО.

 З метою посилення участі України у формуванні європейської системи безпеки необхідно здійснювати активну політику з подолання перешкод участі України в ЄПБО. Можливими варіантами можуть бути такі: 1) ЄС утворює в межах ЄПБО окрему програму партнерства з третіми країнами (передусім з тими, хто є партнерами ЄС за програмою Ширшого сусідства); 2) асоційоване партнерство України з ЄС в рамках ЄПБО.

Другий варіант співробітництва є привабливішим для України, оскільки забезпечує більш тісну співпрацю з ЄС та інституціалізує участь України. Асоційоване партнерство України у ЄПБО потребує своєї політичної актуалізації під час нинішнього загального переговорного процесу з Європейським Союзом і наступного правового вирішення. Формат асоційованого партнерства України у ЄПБО має стати одним з важливих аспектів діалогу поряд зі створенням зони вільної торгівлі, полегшенням візового режиму, укладанням нової Угоди про партнерство та співпрацю.

Зусилля варто зосередити, зокрема, на налагодженні співпраці українських військових експертів з Європейським оборонним агентством та Військовим штабом Європейського Союзу. З-поміж іншого предметом співпраці мала б стати сфера аналізу та планування розвитку військових сил, зокрема питання уніфікації військового спорядження. Також важливим є відстеження розвитку подій у європейській оборонній індустрії (виставки, контракти, проекти, ключові політичні рішення на національному або європейському рівні тощо). Це сприятиме ефективному забезпеченню участі України в загальноєвропейській співпраці. Сфера європейських повітряних перевезень також залишається перспективним напрямом співпраці України з ЄС.

Отже,  залучення України до процесів становлення глобальної міжнародної системи безпеки  розширить  можливості  забезпечення  національної  безпеки.  Інтенсифікації військово-технічної співпраці з НАТО та ЄС сприятиме розвитку та модернізації оборонно-промислового комплексу України. Участь нашої держави в європейських регіональних системах безпеки зміцнюватиме європейську ідентифікацію України, стверджуватиме її міжнародну репутацію надійного і відповідального союзника.
Рекомендована література:

1. Міжнародне право: Підручник \ Отв.ред. В. І. Кузнєцов. – М:, 2005 – 672с.

2. Артьомов І.В. Проблеми і перспективи входження України в Європейський Союз. – Ужгород: Ліра, 2007. – 384с.

3. Гайдуцький П. Україна: проблеми інтеграції // Національна безпека та оборона. – 2013. – № 4–5 (141–142). – С. 78–89.

4. Кудряченко А.І. Європейський вибір України : досягнення, виклики та перспективи // Віче. – 2009. – № 16. – С. 2–4.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка