Міністерство оборони україни



Сторінка20/22
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.96 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

31. Патріотизм, вірність військовому обов’язку – важливі ціннісні орієнтири військовослужбовців
Патріотизм – одна з найбільш значних, неперехідних цінностей, притаманних усім сферам життя суспільства, держави, яка є важливішим духовним набутком особистості, характеризує високий рівень її розвитку і проявляється в її активно-діяльністній самореалізації на благо Вітчизни. Ідея патріотизму в усі часи займала особливе місце не тільки в духовному житті суспільства, а й у всіх значущих сферах його діяльності – ідеології, політиці, культурі, економіці.

Зміст і спрямованість патріотизму визначаються насамперед духовним і моральним кліматом суспільства, його історичним корінням, що живить суспільне життя поколінь. Роль і значення патріотизму зростають у ті історичні періоди, коли об’єктивні тенденції розвитку суспільства супроводжуються підвищенням напруги сил його громадян (війни, навали, соціальні конфлікти, революційні потрясіння, кризові явища, загострення боротьби за владу, стихійні й інші лиха). Прояв патріотизму у такі періоди відзначений високими благородними поривами, особистою жертовністю в ім’я Батьківщини, свого народу, що дозволяє віднести це явище до одного з найбільш складних і неординарних.

Слово “патріотизм” походить від грецького patris – батьківщина, вітчизна. Патріотизм – це любов до Батьківщини, відданість своїй батьківщині, прагнення служити її інтересам і готовність до її захисту, аж до самопожертви, це почуття безмірної любові до свого народу, гордості за нього, це хвилювання, переживання за його успіхи і гіркоти, за перемоги і поразки.

На особистісному рівні людину-патріота характеризують такі риси, як наявність сталого світогляду, моральних ідеалів, дотримання норм поведінки. На громадському рівні патріотизм можна розуміти як прагнення підсилити значимість своєї держави, підвищити її авторитет у світовому співтоваристві. Патріот любить свою батьківщину не за те, що вона дає йому якісь блага і привілеї перед іншими народами, а тому, що це його Батьківщина.

Носієм патріотичної ідеї в усі віки завжди була і залишається армія. Саме вона зберігає і примножує у своєму середовищі патріотичні традиції, символи, ритуали, захищає свідомість військовослужбовців від сумнівних політичних ідей. У військовослужбовця патріотизм, у його вищій пробі, повинен проявлятися у вірності військовому обов’язку, у самовідданій службі Батьківщині, у захисті Вітчизни – це обов’язок патріота.

Патріотизм завжди знаходить своє вираження в почутті обов’язку перед Батьківщиною. У якому б вигляді обов’язок не виступав, він завжди пов'язаний із суспільними інтересами, з моральними цінностями і вчинками. Високе почуття обов’язку допомагає кожному з нас встояти від спокус, від невірного кроку, зберегти совість і гідність.

У мирному повсякденному житті ратний обов’язок вимагає від кожного військовослужбовця глибокого розуміння особистої відповідальності за захист Батьківщини, майстерного володіння ввіреною йому технікою і зброєю, удосконалення своїх морально-бойових і психологічних якостей, високої організованості та дисципліни.

Бути вірним військовому обов’язку – значить усіма своїми справами і вчинками підвищувати бойову готовність, зміцнювати бойову міць країни, а якщо буде потрібно – встати на її захист. Українським військовослужбовцям є з кого брати приклад. У літопис Вітчизни золотими літерами вписані немеркнучі подвиги українського воїнства, якими пишається вся країна. Наш воїн завжди знав, за що він боровся, і тому почуття патріотизму, обов’язку було притаманне і воїнам княжих дружин, і українським козакам, і хоробрим синам України – воїнам Великої Вітчизняної війни.

Пройдений історичний шлях України свідчить, що її воїни, зберігаючи спадковість, із покоління у покоління не тільки зберігали, а й накопичували бойові традиції, примножували славу батьків. З набуттям досвіду у захисті Вітчизни військовий героїзм знайшов силу міцної моральної традиції, перетворився на норму поведінки для українського воїнства.

Сьогодні Збройні Сили України продовжують залишатися школою патріотизму, життєвого гарту, соціальної зрілості та професійної майстерності для десятків тисяч військовослужбовців. Для нинішнього захисника вітчизни, як і раніше повинні залишатися святими такі поняття, як вірність присязі, беззаперечне виконання наказу і прояв військової честі. Усі ці складові, що мають прояв у особистих якостях кожного військовослужбовця, відображаються у характері військового колективу та мають значущий вплив на виховання патріотичних цінностей кожного.

Найсуттєвішою особливістю військового колективу, яка відрізняє його від багатьох інших колективів нашого суспільства, є особлива спільна значущість мети і завдань його практичної діяльності. Перед військовим колективом стоїть тільки йому властива задача: збройний захист суверенітету і національної незалежності України. Військовий колектив об’єднує людей не тільки метою, родом діяльності, яка носить яскраво виражений колективний характер (її завдання виконуються у складі екіпажу, відділення і т.д.), а також єдиною ідеєю, свідомістю, здатністю, за необхідності, самопожертви заради спасіння колективу.

Усі ці фактори викликають необхідність високої відповідальності, моральної залежності кожного військовослужбовця від колективу, від товаришів. Взаємозалежність воїна і колективу неперервно зростає по мірі розвитку й удосконалення бойової техніки та зброї, об’єктивно породжує у військовослужбовців почуття відповідальності за загальний успіх.

Важливою особливістю військового колективу є виключно чітка і статутна (правова) зумовленість його організації. Йому властива сувора, продумана до деталей організаційна структура, чітка погодженість і обов’язковість виконання статутних норм і правил поведінки в службі, у бою. Військовими статутами, настановами, наказами і розпорядженнями начальників регламентується не тільки службова діяльність і поведінка, але й взаємостосунки між військовослужбовцями.

Вірність військовому обов’язку, відданість своїй справі, дотримання вимог статутів сприяють формуванню у кожного військовослужбовця дисциплінованості, акуратності, закаляють волю і характер, виробляють злагодженість і звички колективних дій.

Родом своєї діяльності військовослужбовці покликані не тільки протистояти ворогові, його діям, але й перемогти його. Це зобов’язує кожного військовослужбовця загартовувати у собі мужність, сміливість, настирливість, витривалість, прагнення до професійного оволодіння воєнними знаннями і навичками, бути вірним своєму обов’язку та ідейним цінностям. Виховання патріотів Української держави має бути в своїй основі національним завданням і відповідати вимогам її Конституції, законів.

Головною метою виховання військовослужбовця повинно стати формування його як громадянина, патріота своєї держави, який на основі набуття соціального, військового досвіду, фізичного удосконалення, успадкування духовних надбань українського народу досягне достатнього рівня розвитку політичної, військової, правової, моральної, трудової, художньо-естетичної культури, здатний відстояти національні інтереси України.

Пріоритетними напрямами системи патріотичного виховання військовослужбовців мають стати:

формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання всіма силами забезпечувати розквіт держави, готовності зі зброєю в руках захищати її суверенітет і незалежність;

забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, до жінок, до дітей, до героїчного минулого рідного народу, до історії України;

формування почуття поваги до Збройних Сил України, ветеранів визвольної боротьби, любові до бойової техніки та зброї, гордості за досягнення національної військової науки;

прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну та народів інших держав;

формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою й українською військовою термінологією;

виховання поваги до Конституції, законодавства, статутів Збройних Сил України, державної та військової символіки України;

пошук шляхів для розвитку індивідуальних здібностей, талантів військовослужбовців і забезпечення необхідних умов для самореалізації особистості;

формування у військовослужбовців готовності до безконфліктного, толерантного спілкування з іншими у більш екстремальних умовах військової служби, виключення випадків нестатутних взаємостосунків;

подальше поглиблення розвитку таких загальнолюдських якостей, як патріотизм, відповідальність, справедливість, правдивість, колективізм, доброта та інших доброчинностей.

Формування особистості патріота повинно будуватись на національних засадах, на суспільно-історичному досвіді України, на невіддільності його від національного ґрунту, на врахуванні історичного досвіду, народних традицій у вихованні молоді, підготовці її до захисту незалежності України, на розвитку патріотичної свідомості кожного громадянина України незалежно від його національності, віросповідання, соціального положення тощо.

Слід творчо підходити до упровадження народних, національних звичаїв, форм роботи з військовослужбовцями з метою розвитку у них високого рівня національного патріотизму, вірності, свідомої готовності до захисту національних інтересів.


Рекомендована література:

1. Біла книга – 2012: Збройні Сили України. – К.: МО України, 2013 – 78 с.

2. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава.: Полтавський вісник, 1994.

3. Закон України “Про Збройні Сили України”, Київ, 1991, № 1934-XII від 06.12.91.

4. Закон України “Про оборону України”, Київ, 1991, № 1932-XII від 06.12.91.

5. Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2012 року “Про Концепцію реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року” (Введено в дію Указом Президента № 772/2012 від 29.12.2012).

6. Сухушин М.П. Методичні рекомендації з військово-патріотичної роботи. – Миколаїв, 2007.

7. Темко Г.Д., Томчук М.І. Методичні основи виховання воїнів Збройних Сил України. – К.: Варта, 1997.



32. Крим і Донбас – невід’ємна частина України
Загальні відомості про Крим та основні правові норми, порушені Росією при його анексії. Автономна Республіка Крим – адміністративна одиниця на півдні України, розташована на Крмському півострові. Територія Криму перебувала під контролем різних сил багато разів протягом своєї історії. Кіммерйці, греки, скіфи, готи, болгари, хазари, держава Киїівська Русь, візантійські греки,кипчаки, османські турки, татари Золотої Орди і монголи контролювали Крим протягом періоду ранньої історії. У ХІІІ столітті частковий вплив мали венеційці і генуезці; їх замінили Кримське ханство й Османська імперія в XV – XVIII ст., Російска імперія з XVIII по ХХ ст.

Найбільш значимі історичні дати:

1774 – Згідно Кючук-Кайнарджийським мирному договору Крим оголошений незалежною державою на чолі з власним ханом.

1776 – російський полководець О. Суворов переселяє вірмен і греків з Криму в Азовську губернію.

19 квітня 1783 – імператрицею Катериною II виданий Маніфест про приєднання до Російської імперії Криму і Таманського півострова.

1791 – Туреччина визнала анексію Криму по Ясскому світу.

1853–1856 – Кримська війна (Східна війна).

1917–1920 – Громадянська війна. На території Криму кілька разів змінюють один одного “білі” і “червоні” уряду, в тому числі Радянська Соціалістична Республіка Тавриди, Кримська Радянська Соціалістична Республіка і ін.

18 жовтня 1921 – утворена Автономна Кримська Радянська Соціалістична Республіка у складі РРФСР.

25 червня 1946 – скасування автономії, перейменування населених пунктів на півострові і в прилеглих районах Кримської області.

19 лютого 1954 року на підставі відповідного указу Президії Верховної Ради СРСР Кримська область зі складу РСФСР була передана до складу УРСР. Незважаючи на те, що видання указу часто називають особистою ініціативою тісно пов’язаного з Україною Першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова, сучасні історики стверджують, що дане твердження не зовсім відповідає істині. Як вважають деякі українські дослідники, ця передача виявилася вимушеною мірою через надзвичайно важку економічну ситуацію на півострові, викликану післявоєнною розрухою і браком робочої сили після депортації кримських татар, та відсутністю у переселенці з російських регіонів навичок ведення господарства в степових зонах Криму. Тому в 1954 році Кримська область була передана Україні з наступним формулюванням: “Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР”.

Відповідь щодо головної причини передання Криму України, на думку дослідників, лежить площині будівництва Північно-Кримського каналу. Цією передачею відповідальність за будівництво кримської частини була покладена на Українську РСР.

Натомість Україна передала до складу РСФСР частину своїх історичних територій, які межували зі Смоленською, Курською, Білгородською, Воронезькою областями. Ростовській області було передано велике місто Таганрог з Таганрозькою округою, де переважна більшість населення на той час визнавала себе українцями, а також до Росії перейшла Шахтинська округа на Донбасі та Стародубщина на Сіверщині. Усього було передано до складу РРФСР земель з українським населенням понад 1,2 млн. осіб. Передані до складу РСФСР українські землі за своєю площею дорівнювали території Автономної Республіки Крим.

Анексія Криму та Севастополя Росією представляла собою військову агресію Росії, спрямовану на насильницьке протиправне відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації на правах суб’єктів РФ, що було здійснено протягом кінця лютого – березня 2014 року. Перед цим російськими спецслужбами було здійснено захоплення держустанов і військових об’єктів України на півострові, до чого були залучені так звані “козаки” (завезені з Росії) і “сили місцевої самооборони” (російські військовослужбовці без знаків державної приналежності на уніформі).

17 березня 2014 року після фіктивного референдуму Автономна Республіка Крим, влада в якій за підтримки Росії була захоплена самопроголошеними маріонетковими лідерами В.А. Константиновим і С.В. Аксьоновим, проголосила незалежність як Республіка Крим і звернулася до Російської Федерації із “пропозицією” про прийняття до її складу як нового суб’єкта зі статусом республіки. 18 березня 2014 Державна дума РФ ухвалила “Договір про входження Криму до складу РФ”, а 21 березня 2014 президент Путін підписав указ про ратифікацію цього Договору та надання Криму статусу “федерального округу у складі РФ” та статусу міста федерального значення Севастополя.

Насильницька анексія Криму не визнається українською державою, Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеціанскої комісії, натомість російською владою трактується як “повернення Криму до Росії”. Згідно з Законом України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України територія Кримського півострова внаслідок російської окупації вважається тимчасово окупованою територією.

У серпні призначений російськими військами т.зв. “керівник Криму” Сергій Аксьонов проговорився, що ініціатором анексії Криму був особисто В. Путін.

Офіційні державні структури та посадові особи нашої держави засудили військове втручання Росії і заявили, що за Конституцією та українськими законами вищезазначений референдум в Криму є нелегітимним. Виконуючий обов’язки Президента України Олександр Турчинов звернувся до Президента Росії Володимира Путіна “негайно припинити провокацію і відкликати військових з Автономної Республіки Крим” та зауважив, що разом з США та Великою Британією Росія є гарантом недоторканості території України. 7 березня 2014 року він підписав указ про призупинення рішення кримського парламенту про референдум щодо статусу Криму. Колишні Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко у спільній заяві назвали дії Росії у Криму прямим втручанням у внутрішні справи України.

У Центральній виборчій комісії України наголосили, що в українському законодавстві не передбачене проведення “місцевих референдумів”. Головне слідче управління Служби безпеки України розпочало розслідування за ознаками частини 3 статті 110 Кримінального кодексу України – зазіхання на територіальну цілісність і недоторканність України. 14 березня 2014 року Конституційний Суд України визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), Постанову Верховної Ради Автономної Республіки Крим “Про проведення загальнокримського референдуму” і прийняв рішення щодо припинення діяльності Комісії Автономної Республіки Крим із проведення загальнокримського референдуму, територіальних та дільничних комісій, створених для проведення цього референдуму, припинення фінансування заходів щодо проведення референдуму та забезпечення знищення бюлетенів, агітаційних матеріалів. Проте, самопроголошена влада Криму, спираючись на російську військову підтримку, не виконала законні рішення української влади.

З 15 квітня 2014 року Автономна республіка Крим і м. Севастополь мають статус тимчасово окупованої території України. Цей статус, зокрема, визначено законом України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”. Як йдеться у зазначеному законі, “Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом. При цьому порушуються Конституція та закони України, Гаазькі конвенції 1907 року, IV Женевська конвенція 1949 року, Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України по Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та інші міжнародно-правові акти”.

Які ж положення Конституції України порушені під час анексії півострову? Основний закон не передбачає можливості довільного відокремлення будь-якої частини України. Це визначається такими положеннями:

1. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2).

2. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ст. 5).

3. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8).

4. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст. 73).

5. Призначення всеукраїнського референдуму з питання зміни території України належить до повноважень Верховної Ради України.

6. Територіальний устрій України, а також організація і порядок проведення виборів і референдумів визначають виключно законами України.

7. На території України забороняється функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом (ст. 17).

8. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території (ст. 132).

9. Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання (ст. 134).

Іншим нормативно-правовим актом, грубо порушеним Росією, став Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією і Україною Київ від 31 травня 1997 року. Згідно ст. 2 цього документа “Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів”. Стаття 3 вказаного Договору визначає, що обидві країни будують відносини один з одним на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечок, незастосування сили чи загрози силою, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Своїми незаконними діями Російська Федерація також порушила Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум) – міжнародну угоду, укладену 5 грудня 1994 року між Україною, США, Росією та Великою Британією про неядерний статус України. У документі, зокрема, йдеться про надання Україні гарантій безпеки та територіальної цілісності з боку Російської Федерації, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучених Штатів Америки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не володіє ядерною зброєю та зобов’язанням України про видалення всіх ядерних озброєнь з її території. Як і інші держави-гаранти, Російська Федерація взяла на себе, крім іншого, зобов’язання щодо утримання від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, не використання ніякої зброї проти України, крім цілей самооборони або яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй.

В результаті анексії Криму Російська Федерація також не дотрималась положень Заключного актуНаради з безпеки і співробітництва в Європі (також відомого як Гельсінський заключний акт, Гельсінські угоди або Гельсінкська декларація) – документа, підписаного главами 35 держав у столиці Фінляндії Гельсінкі 30 липня – 1 серпня 1975 року року. Зокрема, згідно із зазначеним документом міждержавні домовленості в міжнародно-правовій сфері передбачають закріплення політичних і територіальних підсумків Другої світової війни, виклад принципів взаємовідносин між державами-учасниками, в тому числі принципу непорушності кордонів; територіальну цілісність держав; невтручання у внутрішні справи іноземних держав.

Іншими порушеними Росією нормативно-правовими актами, як йшлося вище, Гаазькі конвенції 1907 року, IV Женевська конвенція 1949 року та ін., які не передбачають можливості довільних змін території і кордонів країни.

Потурання російським керівництвом правових засад відбувалась водночас із відвертим порушення ним моральних норм, зокрема, президент Росії В.Путін у своєму інтерв’ю щодо 4 березня 2014 року, зазначив: “Наши войска станут позади женщин и детей. И пусть кто-то из украинских военных попробует стрелять в своих людей, российские военные будут стоять позади людей, не спереди, а сзади”. Таким чином, керівником суміжної держави фактично було запропоновано взяти на озброєння практику німецько-фашистських загарбників, яка застосовувалася ними у роки Другої світової війни.

Цілком неправомірним і аморальним стала заява президента России про те, що він начебто має “своє право” (!) щодо введення війск в Украину і він скористається ним лише у крайньому випадку. На думку російського керівника, таким випадком могла би стати необхідність “захистити українських громадян”.

Пізніше під тиском очевидних фактів влада РФ визнала несанкціоноване перебування своїх військ на території півострову під час кримської кризи. Таке перебування є грубим порушенням Конституції України, яка забороняє знаходження на своїй території незаконних збройних формувань, та низки інших нормативно-правових актів.

Окремо слід сказати про порушення на території Криму після його анексії прав громадян різних національностей. Так, за словами голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова “кримська влада заражена шовінізмом… Влада анексованого Криму своїми діями відносно кримських татар підтвердила, що не сприймає нічого не російського”. Стали звичайними обшуки у домах кримських татар і навіть мечетях. Глава Меджлісу вважає, що з точки зору міжнародного права і навіть законів самій Росії, права людей в Криму повністю ігноруються… Сьогодні Крим повернувся в часи репресій 1937 року”.

Незаконність анексії Криму підтверджена також світовою спільнотою. Зокрема, 27 березня 2014 року Генеральна асамблея ООН більшістю голосів підтримала резолюцію, якою визнається непорушність територіальної цілісності України і визнається недійсним “Референдум про статус Криму”. За відповідну резолюцію проголосували 100 країн-членів ООН.

З метою створення позитивного інформаційного клімату усередині своєї країни російська влада намагається героїзувати анексію Криму. Про це, зокрема, свідчить:

1. Заснування у березні 2014 року відомчої нагороди Міністерства оборони Російської Федерації – медалі “За повернення Криму”.

2. Написання композиторами для Двічі Червонопрапорного Академічний ансамблю пісні і танцю Російської Армії імені О.В. Александрова гімну “Вежливые люди”, в якому незаконні дії окупаційних російських військ на українській території подаються як приклад сумлінного виконання військового обов’язку (цей гімн був виконаний у квітні 2014 року).

3. Потужна інформаційна кампанія в російських державних структурах і ЗМІ щодо підтримки анексії Криму Росією та ін.

Належність Криму до України підтвердила також на своєму 195-му засіданні підтвердила виконавча Рада Юнеско (Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка