Міністерство оборони україни



Сторінка14/22
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.96 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Релігія і релігійне життя в Україні. Україна – багатонаціональна, в релігійному відношенні багатоконфесійна держава. Етноси, що мешкають в Україні, вбирають в себе її духовні скарби, зростають у силі. Кожна культура національних меншин, так чи інакше виявляючи риси спорідненості з українською, не втрачає за цим власної самобутності. Одночасно, повноцінне буття в лоні України етнічних культур збагачує її духовність, наснажує й витончує її дух.

Релігія – значний пласт у духовній культурі суспільства. Реальну наявність релігійних уявлень наука фіксує близько 40 тис. років тому. За тисячоліття, що минули, людство створило безліч різновидів релігій. Своєрідні релігії існували у древніх єгиптян та греків, вавілонян та євреїв. За часів середньовіччя релігія стає визначальним чинником культури, формує світогляд епохи.

У хронологічному порядку можна виділити такі форми релігії:

1. Племінні культи (магія, тотемізм, фетишизм, аніматизм, шаманізм, землеробські культи, культи вождя).

2. Національні релігії (індуїзм, іудаїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм, джайнізм, сикхізм).

3. Світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

4. Нетрадиційні культи (“Церква уніфікації”, “Сімя любові”, “Міжнародне товариство свідомості Крішни”, “Місія божественного світла” тощо).

Особливе значення релігії як форми суспільної свідомості пояснюється тим, що вона протягом тисячоліть існування людства домінувала над іншими формами суспільної свідомості: мораллю, мистецтвом, філософією, наукою, політикою та правом. Саме релігія піднімала проблему морально-духовного удосконалення людини. Тому не можна зрозуміти ні історію, ні культуру, зокрема нашого народу, якщо не враховувати вплив релігії, релігійної свідомості.

Релігієзнавча література має понад сімдесят визначень поняття “релігія” і десятки теорій її виникнення, що вказує на надзвичайну складність даного феномену. Деякі вважають, що релігія – похідне від латинського слова “religio”, що позначає благочестя, побожність, святиня, предмет культу. Інші вважають, що “релігія” означає поновлення зв’язку з Богом. Древні римляни позначали словом “релігія” все те, що було пов’язане із шануванням (культом) Богів. Перші християни також використовували цей термін, а вже через християнство це слово ввійшло згодом у всі європейські мови.

У наш час широкого розповсюдження набули так звані світові релігії: буддизм, християнство та іслам. Крім того, продовжують існувати і національні релігії та виникати нові – так звані неорелігії.

Специфіка сучасної ситуації в України полягає в тому, що після десятиліть панування державного атеїзму наш народ прагне вгамувати духовний голод і це приводить його в лоно церкви. Це не лише традиційна православна церква, а й інші конфесії, які отримали можливість вільно функціонувати на теренах нашої молодої держави. Надзвичайно актуальним є пошук шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання міжконфесійних конфліктів.

Релігія дуже складне явище, яке закономірно виникає у суспільстві й існує разом з ним. Воно виникає в процесі пізнання людиною сил природи. Релігія є не тільки уявленням про Бога. Це й реальне життя, дії людей, богослужіння, церковна організація, форми і принципи організації суспільного життя. Основним елементом релігії є релігійний культ, який базується на вірі в можливість установлення певних взаємовідносин між людиною та предметом її віри.

Першою ланкою інституту релігії є релігійна група. На чолі релігійних груп, релігійних організацій знаходяться служителі культу. Саме вони зайняті організацією і проведенням релігійних обрядів. Поняття “релігійні організації” охоплює “релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вище зазначених релігійних організацій” (Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”, ст.7).

Дослідники релігії виділяють чотири основні типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ та деномінація.



Церква – (від грецького kyriake – божий дім) – це тип релігійної організації, що склався в ході того чи іншого віровчення. Характерною ознакою церкви є чітка централізована та ієрархізована система взаємодій між священнослужителями та віруючими.

Секта виникає як результат відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів в результаті опозиції до пануючого в тій чи іншій країні релігійного напряму, що виражається в кардинальній зміні віровчення та культу.

Харизматичний культ можна розглянути як один із різновидів секти. На чолі такого культу стоїть харизматичний лідер, який своїми неординарними здібностями здатний зцілювати, творити чудеса, передбачати події тощо.

Деномінація – це перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та тенденції еволюції має риси церкви та секти.

Згідно з останніми даними зараз у світі проживає приблизно 2,2 млрд людей (32% від загальної чисельності людства), що сповідують християнство; 1,6 млрд (відповідно, 23%) – іслам; 1 млрд (15%) – індуїзм, 500 млн (7%) – буддизм, і 14 млн (0,2%) – іудаїзм. Приблизно 400 млн людей (6%) практикують різні традиційні релігії, а 58 млн вважають себе адептами “молодих” (у порівнянні з традиційними) конфесій – наприклад, синтоїзму, сикхізму, багаї тощо. 1,1 млрд осіб (16% населення) не ототожнюють себе з певною релігією: тобто, їх можна вважати третьою за чисельністю групою (втім, дуже багато хто з них у тій чи іншій формі вірять у Бога).

Православ’я сповідують близько 300 млн чоловік. У сучасному світі до країн з більшістю православного населення належать: Росія, Україна, Білорусь, Болгарія, Греція, Грузія, Кіпр, Македонія, Молдова, Румунія, Сербія, Чорногорія. Також Православ’я помітно присутнє у Боснії та Герцеговині, Фінляндії, Казахстані та на Алеутських островах американського штату Аляска.

Основні релігійні конфесії в Україні. На сьогодні провідні позиції в Україні залишаються за православ’ям (18811 громад), яке представлене, крім не чисельних угруповань, трьома Церквами.

Українська православна церква (УПЦ). З 2014 року Предстоятелем УПЦ є Митрополит Київський і всієї України Онуфрій (Березовський). Церква має 12 714 громад, що складає дві третини (67,5 %) усіх православних громад, або понад третину (35 %) громад країни. УПЦ має 214 монастирів, 20 навчальних закладів та 10456 священнослужителів.

Українська православна церква – Київський патріархат (УПЦ КП). З 1995 року Предстоятелем УПЦ КП є Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко). У складі УПЦ КП налічується 4 661 громада, що складає майже чверть (24,8 %) усіх православних громад, або 13 % усіх релігійних громад країни. У 2014 році більше 30 релігійних громад УПЦ прийняли рішення про перехід у підпорядкування УПЦ КП, мотивуючи його тим, що у важкі для країни часи вони мають бути разом з українською церквою, підтримувати стремління утворення єдиної помісної церкви. Звісно ж, на людей вплинули події на сході України та вороже ставлення російської держави до українців. УПЦ КП має 60 монастирів, 18 навчальних закладів та 3132 священнослужителя.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). З 2000 року Предстоятелем УАПЦ є Митрополит Київський і всієї України Мефодій (Кудряков). УАПЦ є меншою, порівняно з УПЦ та УПЦ КП, організаційною структурою. До неї належать 1185 громад, що становить 6,3 % усіх православних громад, або 3,3 % загальної кількості релігійних громад країни. УАПЦ має 12 монастирів, 7 навчальних закладів та 706 священнослужителів.

Друге місце, після православних за кількістю релігійних організацій посідає Українська Греко-католицька церква (УГКЦ). Діяльність УГКЦ в Україні відновлена у 1989 році. З 2011 року Главою УГКЦ є Верховний Архієпископ Києво-Галицький єпископ Святослав (Шевчук). До складу УГКЦ в Україні входять 3 765 громад, що становить 10,6 % загальної кількості релігійних громад в Україні. Громади УГКЦ переважають у Львівській області, де вони становлять 53 % загальної кількості громад, та в Івано-Франківській (51 %). Значними є частки греко-католицьких громад у Тернопільській (46 %) і Закарпатській (22 %) областях. УГКЦ має 120 монастирів, 16 навчальних закладів та 2625 священнослужителів.



Протестантизм представлений в Україні 40 напрямами. Серед них є чисельні течії, що нараховують десятки тисяч послідовників: євангелізм, баптизм, адвентизм, єговізм та ін. Є також дрібні групи, які не об’єдналися з єдиновірцями або сповідують специфічні версії протестантизму. Загалом частка протестантських громад становить 29 % загальної мережі релігійних громад України. Як і раніше, найбільшу кількість громад мають євангельські християни-баптисти (2 576), християни віри-євангельської-п’ятидесятники (1 616), Свідки Єгови (1 030) та адвентисти сьомого дня (1064).

Динамічний розвиток мусульманських інституцій в Україні започатковано у 1993–1996 рр., насамперед – з поверненням на батьківщину кримських татар. Єдиного інституційного оформлення конфесія не має: частка мусульманських громад у загальноукраїнській мережі становить 3,5 %. При цьому, іслам зберігає виразний регіональний характер: близько 90 % його громад зосереджено в АР Крим.



Буддизм на території України представлений лише окремими організаціями.

З початку 1990-х років в Україні поширюються новітні релігійні рухи (неорелігії) – тобто течії і напрями, що виникають, як правило, на основі існуючих релігій як їх синтез або модернізовані версії. Серед них: Товариство Свідомості Крішни – 42 громади; Рідна українська національна віра (РУН-віра) – 66 громад; Церкви Повного Євангелія – 675 громад та інші.



Іудаїзм представлений в Україні кількома інституційними структурами та напрямами (загалом 283 громади). Іудейські громади діють в усіх областях України та АР Крим, проте ніде вони не становлять значимої частки загальної мережі релігійних громад. У загальноукраїнській мережі їх частка складає близько 0,8 %.

Можна говорити, що для сучасної України є характерним: існування виразних відмінностей між регіонами у щільності релігійних громад; зосередження центру церковно-релігійного життя у Західному та Центральному регіонах (70 % усієї мережі релігійних громад країни); переважання православних релігійних осередків у загальній релігійній мережі країни; випереджаюче, порівняно із православ’ям, зростання кількості протестантських і харизматичних релігійних організацій; регіональний характер поширеності основних конфесій.

Таким чином, слід зазначити, що сьогодні релігійні організації мають значний духовний потенціал, який слід використати в інтересах зміцнення обороноздатності держави, подальшої розбудови Збройних Сил України.
Рекомендована література:

1. Конституція України. К.: Велес, 2011. – 48 с.

2. Директива Міністра оборони України від 21 квітня 2006 р. Д-25 “Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України”.

3. Про Концепцію гуманітарного та соціального розвитку у Збройних Силах України / Указ Президента України від 12 січня 2004 р. №28/2004.

4. Кротиков В.П. Душпастирська опіка у Збройних Силах України: досвід, проблеми, перспективи. К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2010. – 258 с.

5. Релігієзнавство: [навчально-методичний посібник] / автор-укладач: В. В. Білецький. – Донецьк: Східний видавничий дім, Донецьке відділення НТШ, 2012. – 220 с.

6. Ягупов В.В. Військове виховання: історія, теорія виховання: Навч. посібник. – К.: ВПЦ “Київський університет” , 2002. – 560 с.

21. Розпад Радянського Союзу.

Проголошення незалежності України
Суспільно-політична ситуація в УРСР у другій половині 80-х років ХХ століття. Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави. Наприкінці 80-х років ХХ ст. у політичному житті України почала зростати роль так званих неформальних, самодіяльних організацій, які склали серйозну конкуренцію КПРС. У червні 1989 р. їх було вже понад 47 тис., у тому числі 6 957 суспільно-політичних організацій. У червні 1988 р. у Львові відбулася зустріч представників національних рухів Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Естонії України. Її учасники висловилися за перетворення Радянського Союзу на конфедерацію незалежних держав.

13 листопада 1988 р. на екологічному мітингу у м. Києві Д. Павличко й Л. Тараненко запропонували ідею створення Народного руху України. Союз письменників України схвалив формування “Народного Руху України за перебудову”. У його програмі від 28 вересня 1989 р. визнавалися керівна роль КПРС у суспільстві, непорушність СРСР як єдиної держави. Рух підтримали такі організації, як “Зелений світ”, Товариство української молоді, “Меморіал”. У березні 1989 р. виник Тернопільський крайовий Рух, 7 травня – Львівський, а до червня цього року групи рухівців існували вже в семи обласних центрах і у м. Києві. 8–10 вересня 1989 р. у Києві відбувся Установчий з’їзд Руху. На ньому були присутні 1 109 делегатів від 280 тис. прихильників, 300 запрошених гостей. Головою Установчого з’їзду було обрано поета І. Драча. Помірковані лідери Руху (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко) захищали ідею незалежності України у рамках істотно реформованої союзної федерації, наполягаючи також на лібералізації діяльності КПРС. Радикали (В. Чорновіл, JI. Лук’яненко, М. Горинь, С. Хмара) сповідували політичний плюралізм, виступали за вихід України зі складу Радянського Союзу. До грудня 1989 р. Рух налічував 77 тис. членів, але в східних областях він мав лише шість, а в південних – 12 відсотків прихильників.

Погіршення соціально-економічного становища у шахтарських регіонах викликало страйк майже півмільйона гірників республіки, який почали 15 липня 1989 р. працівники шахти “Ясинуватська-Глибока” у Макіївці. Страйк підтримали колективи шахт не лише Донбасу, а й Луганщини та Львівсько-Волинського басейну. На багатьох шахтах страйкарі ліквідовували парткоми, висловлювали недовіру лідерам профспілок, примусили піти зі своїх посад кожного третього директора шахти і місцевих керівників у чотирьох містах (подеколи секретарям парткомів доводилося тікати через вікно).

Події прискорились у зв’язку із розвалом радянсько-партійної системи управління, зростанням активності молоді, передусім студентства. Уперше в історії УРСР комуністи опинилися в меншості у складі депутатів Івано-Франківської обласної ради, яку очолив демократично налаштований голова М. Яковина.

На виборах до Верховної Ради України у березні 1990 р. Демократичний блок завоював 25 % мандатів. У парламенті було сформовано опозицію – Народну Раду, яку очолив академік зі Львова І. Юхновський. Лідером комуністичної більшості (“За радянську суверенну Україну”, неофіційна назва – “Група 239”) було обрано О. Мороза. Із Народною Радою співпрацювала група “Демократична платформа в Компартії України” у складі 41 депутата.

Паралельно з поступовим формуванням національної свідомості, відродженням греко-католицької церкви, традицій козацтва, ланцюгом злуки від Києва до Львова 22 січня 1990 p. йшла війна символів, політизована заміна одних назв іншими, альтернативними.

Антикомуністичні сили поступово набирали впевненості. Про це свідчить, зокрема, гасло несанкціонованого мітингу під стінами Верховної Ради у лютому 1990 p.: створити свою Національну армію.

Вагомою силою став робітничий рух. На І з’їзді шахтарів СРСР у червні 1990 р. (понад половину делегатів і майже весь оргкомітет склали представники України) пролунали вимоги відставки уряду М. Рижкова, формування Кабінету народної довіри. У рішеннях з’їзду записано, що шахтарі не вважають більше КПРС партією, яка захищає інтереси пролетаріату. Проведена після з’їзду масова акція протесту проходила за участю робітників семи регіонів, які висунули головним чином політичні вимоги, у тому числі департизації на виробництві, в армії, правоохоронних органах.



Прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Важливим кроком на шляху здобуття незалежності стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР “Декларації про державний суверенітет України” (за неї голосувала і комуністична більшість – “Група 239”), яка, однак, не набула статусу конституційного акту. Занепокоєне тим, що з лав КПУ виходять сотні тисяч комуністів, керівництво партії почало маневрувати. У Декларації про державний суверенітет України, багато положень було запозичено з документів Руху.

Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку. В цьому документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації було внесено до чинної тоді Конституції УРСР як окрема стаття. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканність її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаблокового державою, яка дотримуватиметься без’ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

У жовтні 1990 р. Рух перетворився на правоцентристську антикомуністичну опозицію, вилучивши зі своєї назви слова “за перебудову”. Рухівці висунули гасло – “Бандитам – тюрми!” Участь членів КПРС у діяльності Народного Руху України категорично заборонялась (з 2 лютого 1993 р. Рух став політичною партією).

Після того як парламентська більшість схвалила курс на підписання нового союзного договору, Народна Рада закликала громадян суверенної України протидіяти цьому рішенню. З 1 жовтня 1990 р. почався політичний страйк за участю до 1 млн. осіб, відбулася маніфестація в Києві. Протягом 2–18 жовтня на площі Жовтневої революції (нині – майдан Незалежності) київська філія Української студентської спілки, Студентське братство зі Львова і Союз національної української молоді організували голодування 157 студентів вищих навчальних закладів України. Студенти висунули широкий спектр вимог: відставка голови уряду В. Масола, проведення виборів на багатопартійній основі, націоналізація майна КПРС і ВЛКСМ, відмова від підписання союзного договору проходження строкової служби у військах виключно на території України!

5 листопада 1990 р. було зареєстровано першу опозиційну комуністам партію – Українську республіканську партію на чолі з Л. Лук’яненком. За рік здобули право на легалізацію (тобто досягли чисельності три тисячі членів та більше) ще чотири партії: Українська соціал-демократична партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Партія демократичного відродження України. Однак жодна з них не могла тоді конкурувати з КПУ ні за чисельністю, ні в організаційному чи матеріальному плані.

19 листопада 1990 р. голова Верховної Ради Росії Б. Єльцин визнав суверенітет України, однак для нього це рішення було лише тактичним ходом. Маневрувала й Компартія України: у лютому 1991 р. її керівництво запропонувало, наслідуючи приклад Казахстану, обрати президентом республіки С. Гуренка. У Кремлі з березня 1991 р. розпочалася підготовка до можливого введення надзвичайного стану, про що неодноразово згадував і М. Горбачов.

Прагнучи зберегти унітарну державу, хай навіть із конфедеративними рисами, М. Горбачов ініціював проведення 17 березня 1991 р. всесоюзного референдуму щодо подальшої долі Радянського Союзу. В Україні паралельно з союзним пройшов республіканський референдум, а в Західній Україні був ще й третій бюлетень для громадян із за питанням про ставлення до політичної незалежності України. Більшість опитуваних (80,2 %) висловилися за входження республіки до Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет УРСР. Водночас за другими бюлетенями 70,5 % громадян проголосували за збереження СРСР в оновленому вигляді. Однак у Львівській області погодилися з такою ідеєю лише 14,7 % жителів, Івано-Франківській – 16,1 %, Тернопільській – 17,6 %, навіть у Києві – 44,6 %. Референдум виявив відсутність чітких уявлень у громадян УРСР про можливий розвиток подій далі, бажання перекласти рішення виключно на лідерів республіки. Але у лавах керівної партії загострювалася ідеологічна криза.

Зростанню відцентрових тенденцій істотно сприяли пропагандистські кампанії, в ході яких лідери республік звинувачували центр у нееквівалентності міжреспубліканського обміну. В Україні багато говорили про самодостатність її економіки, прибалтійські регіони вимагали від керівництва СРСР компенсації збитків від окупації їх Червоною Армією у 1940 році.

Лічені дні залишалися до кінця СРСР, адже в союзному референдумі не взяли участі, хоча й з різних мотивів, республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, Чечено-Інгушетія, Тува. Навіть З. Гамсахурдія в листопаді 1990 р. заявив, що Грузія вийде зі складу Радянського Союзу не раніше ніж через п’ять років.

Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. 19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про неможливість М.С. Горбачовим за станом здоров’я виконувати обов’язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г. Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Тим самим ДКНС, до якого увійшли, зокрема, віце-президент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго та міністр оборони Д. Язов, намагалися зірвати призначене на 20 серпня підписання нового Союзного договору. Вони зробили спробу обмежити “перебудову” й зберегти СРСР. 19 серпня 1991 р. командувач Сухопутних військ Радянської Армії генерал В. Варенников в присутності С. Гуренка фактично поставив Л. Кравчукові ультиматум – підтримати ДКНС. Адже на боці ДКНС були командувачі трьох військових округів України і Чорноморського флоту. Крім того, під Києвом знаходилися дві десантно-штурмові бригади, ще дві – на Кіровоградщині та Кременчуччині, де було ще 1200 бійців. Біля Одеського шосе стояв піхотний полк 72-ї дивізії чисельністю 1500 чоловік, в інших військових частинах налічувалося до 3 тис. вояків. ДКНС міг використати Деснянську танкову дивізію, на аеродромі Борисполя 20 серпня мав висадитися десантний полк із Бреста та інші військові частини.

Перед керівництвом УРСР була поставлена вимога про підтримку дій ДКНС. Проти Комітету рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали ДКНС. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дії ДКНС, приймає указ “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України”. 30 серпня того ж року була прийнята постанова “Про заборону діяльності Компартії України”.

Акт проголошення незалежності України. Невдача путчу 19–21 серпня 1991 р. дискредитувала КПРС, зате різко зросли шанси прихильників незалежності України.

24 серпня 1991 р. деморалізована більшість Верховної Ради під тиском опозиції та націонал-комуністів на чолі з Л. Кравчуком, який перехопив рухівські гасла, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, ухвалила Акт проголошення незалежності України.

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали: фіксація кордонів; визначення громадянства; визнання національної символіки як державної; запровадження власної грошової одиниці.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Вже 11 жовтня 1991 p. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних Сил України.

Оскільки світ не квапився визнавати Україну самостійною державою, деякі політичні сили в республіці запевняли, що народ негативно ставиться до Акту про незалежність. Вирішено було провести 1 грудня 1991 р. референдум з цього питання і водночас вибори першого президента Переважна більшість громадян (90,3 %), які брали участь у референдумі, підтримали Акт про незалежність України.

Своїх кандидатів на посаду Президента України висунули 109 партій, рухів та трудових колективів, 100 громадян подали заяви про самовисунення. Центрвиборчком зареєстрував лише сім кандидатів, серед яких найбільше голосів на виборах 1 грудня 1991 р. одержали Голова Верховної Ради України Л. Кравчук і один з керівників Народного Руху України В. Чорновіл. Оскільки рівень соціальної підтримки націонал-демократів не перевищував тоді 24 %, Президентом України було обрано Л. Кравчука (61,6 % голосів виборців).

Референдум 1 грудня 1991 p. надав нового імпульсу розбудові армії. Вже 6 грудня побачив світ Закон “Про Збройні Сили України”, у якому Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка