Міністерство оборони україни



Сторінка13/22
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.96 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

19. Співпраця з представниками церков як важливий фактор духовної підтримки військовослужбовців Збройних Сил України
Церква в Україні відокремлена від держави. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Багато людей сьогодні розглядають церкву лише як будівлю. Але це не відповідає біблійному розумінню церкви. Слово “церква” походить від грецького “еклесіа”, що означає “зібрання” чи “скликані”. Основне значення церкви – не будова, а люди. Тому церква – це особливий тип релігійної організації, об’єднання послідовників того або іншого релігійного напряму на основі спільності віровчення і культу.



Зародження співпраці з релігійними організаціями в Україні. У духовному житті багатьох людей важко знайти фактор, який би відігравав важливішу роль, ніж релігія, що своїм корінням пов’язана з сивою давниною людства. Співпраця служителів віри та воїнів формується ще з перших віків поширення християнства на Русі. З часом вона міцніла і набирала конкретних форм. Не можна собі уявити війська у давньоруський період без проведення Божої служби, спілкування з представниками церкви, освячення священиками воїнів, воєнних атрибутів, без Божого благословення на ратні подвиги тощо. Всі ці заходи підтримували високий бойовий дух війська. Історії навіть відомі приклади самопожертви служителів церкви, які неодноразово ставали у лави захисників Вітчизни і мужньо боронили її від ворогів.

Козацький період історії нашої країни також багатий на факти тісної співпраці церкви і січового та реєстрового війська. Православ’я суттєво вплинуло на козацтво як на військову формацію. Тісні взаємозв’язки православної церкви та Січового козацького війська склалися лише з початку XVII століття за гетьмана П.Сагайдачного. Діяльність духовенства не обмежувалася лише релігійними рамками, мова йшла про військово-патріотичне виховання, а релігія розглядалася як важливий важіль такого виховання. Основна робота з релігійного навчання і виховання військових проводилися січовими, місцевими та полковими священиками. Існувала система підбору, призначення і підготовки духовенства на посади. Структура військового духовенства, існуючі форми і методи його діяльності дозволяли успішно проводити у козацькому війську роботу з релігійно-морального виховання, а при необхідності оперативно впливати на моральний стан військ.

Хоча існують певні відомості щодо участі православних священиків як рядових воїнів у боротьбі за визволення України, однак це були, скоріш за все, виключення. Важливо відмітити, що існувала певна межа впливу священиків на козацтво через залежність військового духовенства на Січі від кошового отамана, а у козацьких полках – полковника.

Практика ефективного співробітництва українського війська і церкви у впровадженні духовної опіки над військовослужбовцями знайшла подальший розвиток у добу боротьби за незалежність України у 1917 – 1921 рр. Саме в добу Директорії УНР в Українській національній армії відбулося повномірне становлення інституту душпастирства, незважаючи на воєнний стан і слабке матеріальне забезпечення.

Діяльність церкви і польового духовенства, зокрема, відіграли помітну роль у підтримці високого морально-бойового духу особового складу Української Галицької армії та вихованні його в дусі патріотизму й високої дисципліни. Цьому сприяли визначні особисті якості капеланів, висока освіченість, національна свідомість і самопожертва у ході кровопролитних битв за українську державність, вірність церковним ідеалам.

Співпраця війська і церкви мала свої позитивні прояви і в роки Другої світової війни. Особливо це стосується духовного виховання і духовної підтримки воїнів Української Повстанської армії.



Для Україні в сучасних умовах актуальним є пошук власних шляхів та механізмів взаємодії держави і Церкви у встановленні духовної опіки над Збройними Силами та іншими мілітаризованими формуваннями. У цьому плані корисним є, як вітчизняний історичний досвід, так і сучасний досвід країн НАТО. Основою для формування таких механізмів, без сумніву, має стати співпраця та взаєморозуміння між християнами різних конфесій.

Головними ознаками церкви на сьогодні є: наявність більш менш розробленої догматичної і культової системи; ієрархічний характер, централізація управління; розділення всіх, що належать до церкви, на професійних служителів культу (духівництво) і рядових віруючих (мирян).

Характерною особливістю сучасної релігійної ситуації в Україні є процеси поширення впливу релігії в багатьох сферах суспільства, зокрема у Збройних Силах. Співпраця українського війська та церков (релігійних організацій) удосконалюється як у кількісному, так і якісному вимірах та виступає важливим фактор духовної підтримки військовослужбовців Збройних Сил України.

Релігійні організації у нашій державі діють відповідно “Закону України про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991 р. (ще до отримання незалежності у 1991 році) та релігійного статуту. У відповідності з даним законом: “Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, їх управління і центри (з головами конфесій), монастирі, релігійні братства та ордени, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання можуть представлятися своїми центрами (управліннями) як в Україні так і поза Україною”.

Підручники подають більш просте визначення: “релігійна організація – це оформлене об’єднання віруючих однієї релігії, найчастіше очолюване служителями культу”.

Після прийняття Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, церкві знадобилось ще 5 років для того, щоб зрозуміти, що військовослужбовцям слід приділяти особливу увагу і зусиль парафіяльного духовенства для задоволення цієї потреби замало. У 1996 році почали виникати відповідні церковні структури, призначатись відповідальні від церкви за цей напрямок. Зокрема створюються: в Українській Православній Церкві (УПЦ) – Синодальний відділ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України; в Українській Православній Церкві Київського патріархату (УПЦ КП) – Синодальне управління духовно-патріотичного виховання Української Православної церкви у Збройних Силах та інших військових формуваннях України; в Українській Греко-Католицькій Церкві (УГКЦ) – Синодальний відділ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України. Римо-Католицька Церква (РКЦ) вводить посаду уповноваженого від Львівської митрополії Римської Католицької Церкви за душпастирську опіку військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань України. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) запроваджує посаду відповідального за співробітництво з Міністерством оборони України.

Подібні дії свідчать про високий рівень зацікавленості усіх діячів християнської церкви на території нашої держав, незалежно від конфесійної належності, у розповсюдженні та посиленні свого впливу на Збройні Сили України.

Незважаючи на подекуди складні міжконфесійні взаємини, глави традиційних для України конфесій – УПЦ, УГКЦ, УПЦ КП , УАПЦ та РКЦ у 2000 році підписали статут Всеукраїнського міжконфесійного релігійного християнського військового братства, яке розробило та затвердило “Концептуальні засади душпастирської опіки віруючих військовослужбовців”. Крім цього, була організована підготовка “капеланського резерву” для Збройних Сил України, формувалось спільне поле порозуміння представників різних релігійних традицій, представлених у нашій державі. Навчання здійснювалось на протязі 2000-2005 років. Всього слухачами курсів були близько 200 священиків та семінаристів, пастирів та активістів різних конфесій.

З 2004 року, згідно з рішенням Міністра оборони України, до складу українського миротворчого контингенту в Іраку, а з 2005 року і до підрозділів, що виконували миротворчі завдання на території колишньої Югославії, у структурі органів з гуманітарних питань була передбачена посада “офіцер з питань релігії”, яка комплектувалася представниками традиційних (для українського суспільства) церков.

У якості першої реальної спроби встановити правовий механізм реалізації законних прав і свобод військовослужбовців-віруючих необхідно окремо виділити Директиву Міністра оборони України від 21 квітня 2006 року № Д-25 “Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України”.

Згідно цього документу у питаннях задоволення релігійних потреб підлеглих командири і начальники мають керуватись Конституцією та законами України, не допускати будь-якого примусу щодо визначення військовослужбовцем свого ставлення до релігії, дотримуватись принципу рівності всіх церков, не допускати розпалювання міжконфесійних суперечок серед військовослужбовців і т.п. Прийняття цієї директиви свідчить про спроби Міністерства оборони України впорядкувати та регламентувати стосунки між військовими частинами та релігійними організаціями, які складаються на місцях.

У свою чергу це призвело до утворення 1 листопада 2008 року в структурі Департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України сектору роботи з релігійними організаціями.

Позитивним зрушенням у взаємостосунках Збройних Сил України і церков став такий програмний документ, як Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України, який був підписаний 10 листопада 2008 року на спільному засіданні Міністерства оборони України та уповноважених представників семи церков і релігійних організацій України, відповідальних за співпрацю зі Збройними Силами. У документі зазначена необхідність впровадження ефективної системи душпастирської опіки та створення інституту військового духовенства (капеланства) у Збройних Силах України, що має на меті “забезпечення конституційного права особового складу на свободу совісті та віросповідання, створення здорового психологічного клімату у військових колективах, родинах військовослужбовців, посилення військово-патріотичного виховання, формування засад моральності та духовності, об’єднання зусиль війська і церкви у належному формуванні багатого внутрішнього світу захисника Вітчизни та створення позитивної мотивації до військової служби”.

З того часу поступово створюється система душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України, яка складається з трьох рівнів.

1. Рада у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України.

2. Церковно-релігійні структури, які відповідають за душпастирську опіку над військовими.

3. Місцеві священнослужителі, уповноважені церквами (релігійними організаціями) відповідати за цей напрямок співробітництва з органами військового управління.

До церковно-релігійних структур, що відповідають за душпастирську опіку над військовослужбовцями належать:

Синодальний відділ Української Православної Церкви по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України. Керівник – Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Августин (Маркевич);

Синодальне управління духовно-патріотичного виховання Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв’язках із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України. Голова – протоієрей Димитрій Садов’як;

Департамент Патріаршої Курії Української Греко-Католицької Церкви у справах душпастирства силових структур України. Керівник – єпископ Сокальсько-Жовківський Михаїл Колтун;

офіс відповідального від Римо-католицької церкви за душпастирство над військовослужбовцями, Апостольський адміністратор Луцької дієцезії, Генеральний вікарій Києво-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк;

відповідальний за душпастирську опіку військовослужбовців від Української Автокефальної Православної Церкви єпископ Вишгородський і Подільський Володимир (Черпак);

офіс відповідального за співпрацю з Міністерством оборони України від Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів – Андрашко Михайло Михайлович;

відповідальний за взаємодію зі Збройними Силами України від Духовного управління мусульман України Гафурі Рустам Фаніс ули.

Для налагодження подальшої співпраці з релігійними організаціями Міністр оборони України своїм наказом № 115 від 17 березня 2009 року утворює Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України як міжконфесійний консультативно-дорадчий орган з окресленим колом обов’язків і повноважень. Першим очолив Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України (далі – Раду) керівник Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України (на той час) архієпископ Львівський і Галицький Августин. Далі її по черзі очолювали представники церков, що увійшли до Ради.

З метою забезпечення права на свободу совісті та віросповідання, вдосконалення механізмів задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України, визначення методологічних і методичних засад цієї діяльності, створення в майбутньому інституту військового духовенства (капеланства) у Збройних Силах України наказом Міністра оборони України від 22.04.2011 року № 220 “Про затвердження Концепції душпастирської опіки у Збройних Силах України” була затверджена Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України.

Завдання душпастирської опіки (згідно цієї Концепції):

навчання віруючих військовослужбовців основам віровчення;

виховання любові до Бога, готовності до самопожертви заради Батьківщини і ближніх;

розвиток у військовослужбовців стійких моральних якостей – справедливості, мужності, поміркованості, дисциплінованості, вірності своїм обов’язкам тощо;

виховання почуття любові до Батьківщини, поваги до загальнолюдських цінностей, культурного та духовного надбання.

Метою душпастирської опіки військовослужбовців у Збройних Силах є задоволення релігійних потреб віруючих військовослужбовців, забезпечення конституційних прав і свобод громадян відповідно до світових, європейських стандартів в гуманітарній сфері життєдіяльності суспільства загалом та створення сприятливого спонукально-мотиваційного комплексу реалізації особистісного потенціалу людини в умовах військової служби.

На території військових частин і установ Міністерства оборони України зусиллями церков самі військовослужбовці обладнали десятки військових храмів та місць для служіння. Попри існуючі непрості взаємини між церквами у богословських питаннях, не відмічено фактів ворожого неприйняття віруючими-військовослужбовцями однієї конфесії священика іншої конфесії. Згідно опитування, проведеного Науково-дослідним центром гуманітарних проблем Збройних Сил України, дві третини військовослужбовців позитивно ставляться до віруючих інших віросповідань, третина – терпимо і лише до 4 % – негативно. Загалом, наявність храму та прихильність командування дозволяє священику ефективно здійснювати душпастирську опіку військовослужбовців і позитивно впливає на морально-психологічний клімат у підрозділах.

Хоча абсолютна більшість військовослужбовців позитивно ставиться до співробітництва армії і церкви, духовного виховання, систематично відвідували і відвідують церкву переважно вихідці із західних областей України.

10 грудня 2014 року на посаду голови Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України було обрано єпископа Володимира (Черпака) Української автокефальної православної Церкви. Особливістю засідання Ради стало прийняття до її складу нових членів – Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської – п’ятидесятників та Союзу вільних церков християн євангельської віри України. Відтепер до складу Ради входять 9 релігійних організацій. 2014 рік виокремлюється між іншими роками функціонування Ради тим, що спільними зусиллями на рівні положення було офіційно задекларовано створення інституту військового капеланства.

Духовна підтримка військовослужбовців та співробітництво Церкви і Збройних Сил України на сучасному етапі. Задоволення релігійних потреб – важливий чинник духовного виховання особового складу Збройних Сил України. Серед багатьох видів виховання одним з найцікавіших, але й найскладніших, є виховання духовності, яке відрізняється своєю неоднозначністю і впливом на глибинні структури людської свідомості. Саме тому сьогодні надзвичайно актуальною є тема духовного виховання військовослужбовця-громадянина, патріота.

Кожна релігія по-своєму тлумачить, що таке духовність. Тому скільки релігій, стільки й шляхів до духовності. Згідно з Тлумачним словником української мови, духовність – це те, що стосується внутрішнього, морального світу людини. Крім того, духовність часто пов’язують з релігійністю і вірою в Бога. Тож людину, для якої важливі духовні чи релігійні цінності, можна назвати духовною.

Досвід взаємодії Збройних Сил України і церков у сфері задоволення релігійних потреб, а також залучення священнослужителів до духовного, морально-релігійного виховання військовослужбовців свідчить, що найкращі результати досягаються там, де ця діяльність носить постійний і системний характер.

Основні зусилля у своїй діяльності у Збройних Силах України церкви спрямовують на: проведення священнослужителями духовних бесід із військовослужбовцями, використання проповіді для моральної підтримки віруючих воїнів; висвітлення історичної ролі релігії в розвитку культури, мистецтва й моралі, збереження національних традицій при організації і проведенні виховної роботи; ознайомлення воїнів з основними пам’ятками духовної спадщини України; участь у проведенні урочистих військових ритуалів з включенням елементів культових обрядів; проведення релігійних обрядів, віддаючи останні почесті, освячуючи пам’ятники, меморіали загиблим воїнам.

У релігійній роботі з військовослужбовцями велике значення мають сповіді та індивідуальні бесіди духовної особи. Вони не тільки контролюють психічний стан кожного бійця, але й націлюють його на подальше виконання бойових завдань без страху і сумніву. Великий психологічний і виховний потенціал мають також і колективні богослужіння.

Слід зазначити, що представники церков беруть активну участь у душпастирському служінні з військовослужбовцями, які виконують свої обов’язки у зоні АТО. При цьому наражаючись на небезпеку, священики проводять служіння на передовому краї, блокпостах, освячують військову техніку, дають благословіння воїнам перед виконанням бойових завдань, відспівують загиблих, духовно підтримують поранених. У місцях постійної дислокації військових частин ведуть постійно роботу з сім’ями військовослужбовців.

Уповноважені за душпастирську опіку військовослужбовців від різних конфесій погоджують свою співпрацю через Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, а військові священнослужителі координують свою діяльність з командуванням військових частин (підрозділів).

Військово-релігійне співробітництво здійснюється за напрямками:



  • задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України та членів їхніх сімей

  • духовне, культурне, моральне та патріотичне виховання;

  • турбота про збереження моральності у військових колективах, профілактика правопорушень;

  • збереження, відродження і розвиток історичної та культурної спадщини;

  • соціальна діяльність церков (релігійних організацій), підтримка інституту сім’ї;

  • діалог з Міністерством оборони України та органами військового управління з питань, значущих для церков (релігійних організацій) і суспільства загалом;

  • участь у миротворчих операціях в складі національних контингентів.

Подальша активізація військово-релігійних відносин шляхом найбільш широкого використання у межах чинного законодавства потенціалу українських церков та релігійних організацій без сумніву сприятиме духовному, патріотичному та військовому вихованню особового складу Збройних Сил України.

Отже, із часів занепаду Київської Русі й до здобуття Україною незалежності у 1991 році духовно-релігійний компонент залишався подекуди чи не єдиним чинником, який дозволив нашому народові зберегти свою національну гідність і самобутність. З огляду на те, що протягом останніх років у Збройних Силах України спостерігається стала тенденція до зростання кількості тих, хто вважає себе віруючими, – організація задоволення релігійних потреб військовослужбовців у Збройних Силах вимагає певних змін. Це обумовлено загальними об’єктивними процесами утвердження в українському суспільстві демократії, світоглядного і конфесійного плюралізму та толерантності, а з іншої сторони – наповнення реальним змістом поняття правової держави, в якій забезпечуються не просто конституційні права громадян щодо задоволення релігійних потреб, а враховується і позиція невіруючих.

Залучення потенціалу українських церков до духовно-патріотичного виховання військовослужбовців та задоволення духовних потреб військовослужбовців, набуває все більшої актуальності. А створення сучасної моделі забезпечення конституційного права особового складу на свободу совісті та віросповідання сприяє зміцненню обороноздатності України.
Рекомендована література:

1. Конституція України. К.: Велес, 2011. – 48 с.

2. Директива Міністра оборони України від 21 квітня 2006 р. Д-25 “Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України”

3. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»

4. Кротиков В.П. Душпастирська опіка у Збройних Силах України: досвід, проблеми, перспективи. К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2010. – 258 с.

5. Наказ Міністра оборони України від 17.03.2009 № 115 «Про затвердження Положення про Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України»

6. Наказ Міністра оборони України від 22.04.2011 № 220 «Про затвердження Концепції душпастирської опіки у Збройних Силах України»;

7. Ягупов В.В. Військове виховання: історія, теорія виховання: Навч. посібник. – К.: ВПЦ “Київський університет” , 2002. – 560 с.



20. Релігія як складова духовної культури Українського народу.

Основні релігійні конфесії в Україні

Важко уявити собі процес утвердження та розвитку суверенної, незалежної України без підвищення культурного рівня її громадян. Зовсім невипадково розділ Конституції України, присвячений правам, свободам та обов’язкам людини і громадянина, має велику кількість положень, безпосередньо пов’язаних з питаннями та проблемами культури.

Ефективне вирішення питання захисту України, окрім іншого, передбачає наявність певного рівня культури усіх категорій військовослужбовців та цілеспрямованих зусиль щодо його підвищення. Чітке розуміння сутності та змісту духовної культури військовослужбовців – це важлива умова формування відповідальності кожного воїна на захист своєї країни, свого народу, умова узгоджених і якісних зусиль командирів, штабів, органів виховної та соціально-психологічної роботи в забезпеченні культурного росту військовослужбовців.

Духовна культура суспільства. Для людини військової культурні цінності завжди мають неабияке значення. Адже цивілізація вимагає від тих, хто володіє правом на застосування зброї, повне засвоєння і дотримання тих культурних цінностей, які панують на цей час у суспільстві. Інакше просто неможливо уявити собі, як військова людина зможе захищати свою країну, народ. Вивчення витоків культури, її трансформації і розвитку для військовика – річ необхідна. Тим більше, що людина в однострої в цивілізованих державах завжди вважалася мало не зразком у дотриманні багатьох культурних постулатів.

Ми часто говоримо: “культурна людина”, “моральна культура особистості”, “культура поведінки”, “політична культура”, “культура військовослужбовця”. А що ж таке “культура”?

Культура – надзвичайно багатозначне поняття. Слово “культура” (cultura) – латинського походження і спершу означало обробку землі, її культивування. У подальшому цим терміном стали позначати все створене людиною, а під культурою розуміти все, що відрізняє людину, суспільство від природи. В цьому значенні розвиток людства означає розвиток його культури.

Поняття “культура” складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н.е,). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого – засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття “культура” асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово “культура” набуває самостійного наукового значення.

Німецький філософ XVII ст. Й. Гейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов’язуючи його з розвитком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою становлення людини, її “другим народженням”.

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив питання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у символічній формі.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття “культура”. Ось деякі з них:

Культура – все те, що є результатом людської історії.

Культура – водночас історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у матеріальних і духовних цінностях, створених самою людиною.

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т.д.

Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором національної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить підґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Прогрес суспільства поєднується і супроводжується також культурним прогресом.

Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Українська культура – одна з найдавніших європейських культур. Формувалася протягом століть, в середовищі певного етносу, під впливом багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів. Духовна культура українського народу має яскраво виражений національний характер, вона самобутня і неповторна. Разом з тим, у цій культурі наявні загальнолюдські цінності. Вони складалися під впливом різних культур: індо-європейської, балканської, іранської, алтайської, античної, германської, візантійської, західно-європейської в динамічних процесах людських спілкувань. Сліди цих впливів простежуються у мові, археологічних пам’ятках, писемних джерелах, архітектурі.

Відповідно до двох головних сфер людської діяльності – матеріальної і духовної традиційно розрізняють два основні напрямки культури – матеріальний і духовний.

Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв’язку, пам’ятники і монументи тощо.

Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Тобто, духовна культура охоплює всю сферу духовного життя, всі сфери й напрямки її розвитку.

Матеріальна культура тісно пов’язана з культурою духовною. Обидві вони є результатом свідомої діяльності людини, що вже свідчить про її духовність. “Будь-яка культура (навіть матеріальна культура), – писав М.А. Бердяєв, – є культура духу; будь-яка культура має духовну основу – вона продукт творчої роботи духу над природними стихіями”. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як багатогранне і цілісне явище.

Кожна людина в тій чи іншій мірі може засвоювати досягнення як матеріальної, так і духовної культури. Освоєння культури – це процес виявлення творчих здібностей людини.

Необхідність та актуальність проблеми духовного виховання військовослужбовців відповідає завданням ідеологічної роботи у Збройних Силах України.

У застосуванні до військовослужбовців під культурою ми розуміємо рівень духовного і фізичного розвитку особистості, її творчих сил і здібностей, форми життєдіяльності, характер ціннісних орієнтацій і життєву позицію в процесі вирішення завдань зміцнення обороноздатності держави.

Культура особистості – це ступінь оволодіння конкретною людиною досягненнями матеріальної і духовної культури суспільства, усіма досягненнями цивілізації. Головними структурними елементами культури особистості є знання та переконання, якості особистості, навички, уміння і характер діяльності. Про культуру особистості ми судимо, перш за все, за рівнем освоєння та реалізації нею соціальних ролей, виконанням певних функцій, за опануванням механізмами засвоєння й розвитку соціального досвіду.

Культура військовослужбовця – складне явище системного характеру, в якому багато складових. Кожна складова – в свою чергу складна система. Якщо узагальнити, то в культурі військовослужбовця слід мати на увазі, перш за все, такі складові, як політична, моральна, професійна, гуманітарна, правова, естетична, екологічна, фізична культура та культура повсякденного спілкування.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка