Міністерство оборони україни



Сторінка12/22
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.96 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

18. Історичний аспект формування бойових традицій Українського війська
Нинішні події і процеси, учасником яких є Україна, є надзвичайно напруженими та відповідальними. Неприхована жорстока агресія суміжної країни, розв’язана з метою захоплення українських земель та дестабілізації ситуації у суспільстві, призвела до численних жертв серед військовослужбовців і мирного населення, руйнації інфраструктури великого промислового регіону. Ці події ставлять питання про саме існування України як незалежної суверенної держави.

У таких надзвичайно нелегких умовах з особливою гостротою постає питання подальшого зміцнення Збройних Сил України. Природно, що армія не може бути потужною без патріотично налаштованого особового складу, який знає славетні бойової традиції українського війська та готовий їх зберігати і розвивати. Поважне ставлення до бойових традицій та орієнтація на них у військовій службі позитивно впливатиме на зміцнення боєготовності українського армії та досягненню перемоги над ворогом.

Питання використання потенціалу бойових традицій знаходить своє відображення у відповідних нормативно-правових актах. Зокрема, закон України “Про Збройні Сили України” визначає виховання військовослужбовців на патріотичних, бойових традиціях Українського народу однією із засад діяльності Збройних Сил України. Згідно із законом України “Про оборону України” військово-патріотичне виховання громадян, підготовка молоді до служби в Збройних Силах України віднесені до однієї із складових підготовки держави до оборони. У Військовій присязі, статутах і відповідних нормативно-правових документах визначаються інші аспекти формування в особового складу патріотизму. Це зобов’язує військовослужбовців всіх категорій розглядати питання збереження та помноження бойових традицій як важливе державне завдання.

За весь період української історії життєдіяльність військових формувань була пов’язана з дотриманням воїнами певних традицій і норм, які несли в собі відповідний моральний та патріотичний зміст і сприяли підвищенню бойового духу війська. Звичайно, що повсякденна діяльність сучасних Збройних Сил України також тісно пов’язана з бойовими традиціями наших попередників.

Бойові традиції в українському суспільстві мають глибокі корені. Можна припустити, що серед пращурів українців традиції патріотизму існували ще за найдавніших часів. Зокрема, дослідниками була знайдена так звана присяга херсонесців, датована ІІІ ст. до н.е., текст якої викарбуваний на колоні одного зі стародавніх палаців і може служити взірцем патріотизму: “Я буду єдинодумним про врятування і свободу держави та громадян … Я буду служити народові і радити йому найкраще та найсправедливіше…”.

Витоки бойових традицій, зокрема хоробрість і військова майстерність воїнів, простежуються також у згадках про давніх слов’ян й український народ. Перші описи слов’ян пов’язуються з військовою справою. Вони змальовуються як хоробрі й здібні до військової справи люди. Так, візантійський письменник Прокопій Кесарійський при описі подій 549 року звертав увагу на високий бойовий дух слов’ян: “...військо... чисельністю не більше, ніж три тисячі, перейшло річку Істр, причому ніхто не виявив їм опору... І ось архонти ромейського війська в Іліріці та Фракії, вступивши у бій і з тими, і з іншими, несподівано зазнали поразки... хоч ці (слов’яни) сильно поступалися їм у чисельності”.

З появою Київської Русі і створенням регулярної армії військові традиції та елементи військово-патріотичного виховання набувають більшого значення і взаємозв’язку. Носіями традицій, правил і звичаїв були батьки. Патріотична свідомість дітей та молоді формувалась у сім’ї, або ж опосередковано, всією громадою. Це відбувалося через їх ознайомлення з традиціями роду, прикладами його героїзму, розвиток у них моральної свідомості, почуття патріотизму, відповідальності за долю народу. Після виховання у сім’ї юнаків брали з собою у військові походи.

Важливою передумовою формування у воїнів патріотизму стали розвиток лицарства і воєнних звичаїв. Лицарство як еліта війська мало свій “...неписаний кодекс принципів, форм і звичаїв...”, які “ніхто не міг... легковажити під карою сорому й ганьби”. Йому були властиві такі ознаки: хоробрість, що була на першому місці; вірність своєму князеві; особливо святе, шанобливе ставлення до тих, хто загинув у бою, та їх урочисте поховання; вшанування місць, де в бою склали свої голови рядові вояки та ін.

У суспільній свідомості формувалися й отримували подальшого розвитку такі військові традиції й патріотичні почуття: глибока повага до свого війська, котре, як вважалося, добувало державі силу й могутність; готовність у разі необхідності йти на ворога, як писали літописці “всім від малого до великого”. Патріотичний дух тієї доби яскраво ілюструють, наприклад, слова князя Святослава: “Не осоромимо землі руської”, і строки Волинського літопису: “Лучче на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути!”. Природно, що така соціально-психологічна атмосфера справляла позитивний вплив на формування особистості захисника Батьківщини та розвиток бойових традицій.

Таким чином, за часів Київської Русі набули розвитку такі традиції – любов до рідної землі, свого народу; готовність їх захищати; шанобливе ставлення населення до свого війська та ін.

Татаро-монгольська навала ХІІІ ст. призвела до занепаду держави, розмежування суспільства, загальмувала розвиток національно-історичних і бойових традицій. Звільнення давньоруських земель від татаро-монголів відбувалося поступово. Проте згодом майже всі землі України опинилися під владою Литви, а після об’єднання останньої з Польщею – Речі Посполитої. При цьому формуванню патріотичної свідомості населення та збереженню бойових традицій чинила шалений опір польсько-литовська влада, яка проводила політику ополячення і покатоличення українців.

Але і тоді існувала реальна сила того часу, яка була здатна чинити духовний опір поневолювачам – українське православне духовенство. Православні церкви та монастирі були осередками культури, національно-історичних і бойових традицій, джерелом патріотичних ідей.

XV-XVIII ст. знаменують собою надзвичайно важливу, багато в чому унікальну добу в історії України, – період козаччини. Поступово у свідомості народу починає формуватися образ нового захисника – козака: лицаря, патріота, людини вільної, рішучої та хороброї. Заснування князем Дмитром Вишневецьким у 1553-1554 рр. на дніпровському острові Мала Хортиця першої Січі стало значним позитивним чинником для розвитку Козацької держави.

Поступово впроваджувалась спеціальна система військового виховання юнаків – козацька педагогіка. Одними із її завдань були збереження і розвиток бойових традицій та відповідних морально-бойових якостей воїнів, перш за все готовності боротися за волю, честь і славу України.

Виховання молоді на духовних і бойових традиціях українського народу розпочиналося в сім’ї з раннього дитинства. Козацька сім’я відзначалася глибоким демократизмом, рівноправністю чоловіка та жінки, духовними традиціями. Керуючись лицарськими чеснотами, чоловік, як правило, робив поступки дружині в розв’язанні багатьох сімейно-побутових питань, створював їй психологічний комфорт, що благотворно впливало на виховання дітей. Усвідомлення матір’ю необхідності захисту України від чужоземних загарбників, виживання в тяжких, почасти екстремальних умовах (під час Визвольної війни, повстання, проживання у прикордонній смузі та ін.) обумовлювало те, що вона формувала у своїх синів мужність, твердість і рішучість, інші вольові якості характеру. Виховуючи дітей на козацькому фольклорі, вона не лише співала відомі пісні про козаків, їх походи, традиції, але й творила нові.

Сімейні виховні традиції, зокрема батьківські, продовжували досвідчені козаки у школі джур. Від своїх наставників джури переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах, високий рівень військової майстерності, патріотичні почуття і мотиви, які були нерозривно пов’язані з військовими традиціями. Разом з тим, джури жили в куренях і одночасно обов’язково вчилися в січових школах, де їх привчали до національного способу життя і поведінки, оборонно-військової справи. По закінченню січової школи найздібніші хлопці вступали, як правило, до Києво-Могилянської академії, а частина працювала церковнослужителями і вчителями в козацьких школах. З них виростали загартовані і мужні воїни.

Козацька духовність розвивалася на основі багатогранних національних традицій і християнської віри, яку козаки шанували і використовували її об’єднуючи миротворчі засади в інтересах самостійності України. Як і весь український народ, козацтво збагачувало християнську мораль своїми гуманними традиціями, звичаями і обрядами. Об’єднані національно-визвольними ідеями, високими цілями та ідеалами, козаки постійно зміцнювали свої лави. Козацькі об’єднання вражали багатьох іноземців згуртованістю, одностайною волею до перемоги, бойовою звитягою, а в разі необхідності – задля свободи України – жертовністю.

В духовному житті молоді особлива роль відводилась лицарській честі та звитязі, які становили основу відповідних національних і бойових традицій. Неписані закони кодексу лицарської честі передбачали:

любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини – України;

готовність захищати слабших, турбуватися про молодших;

шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, працьовитість і скромність тощо);

відстоювання свободи і незалежності особистості, народу, держави;

турботу про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей всього організму;

уміння скрізь поступати благородно, шляхетно, виявляти інші чесноти.

Також із століття в століття у козацької молоді формувалися такі героїчні якості, що складали кодекс лицарської звитяги:

готовність боротися “до загину” за волю, честь і славу України;

нехтування небезпекою, коли йшлося про життя друзів, побратимів та України в цілому;

ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників;

героїзм, подвижництво у праці і в бою тощо.

Крім того, важливі військові традиції козаків формувались в ході фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь. Загартовуючи себе і готуючи організм до складних випробувань, козаки влітку спали “просто зоряного неба”. Вони ґрунтовно знали медицину, її рецепти, які забезпечували міцне здоров’я, повноцінне довголіття. Французький інженер Г.Боплан, який у 1630-1640 роках знаходився на польській службі, переважно на території нинішньої України, писав: маючи міцне здоров’я, козаки майже не знають хвороб.

Як і козаки, молодь на свята народного календаря у процесі народних ігор змагалася силою, спритністю винахідливістю, точністю попадання в ціль тощо. Традиційними були різноманітні змагання на конях (скачки, перегони та ін.). Козаки любили своїх коней і це ставлення закріплене у теплих зверненнях до них (“брате мій”, “товаришу мій”), у прислів’ях (“козак без коня – не козак”).

Існувала ціла система відбору і вишколу молодих людей до військової служби. Досвідчені козаки, козацька старшина уважно і прискіпливо перевіряли загартованість і витривалість новобранців. Тим, хто хотів бути козаком, ставилися вимоги – бути сильною, вольовою і мужньою людиною, володіти українською мовою, присягнути на вірність України, сповідувати християнську віру. Є наукові відомості, що новобранців-козаків піддавали певним випробуванням.

Всебічно розвинені, козаки блискуче володіли в бою не лише різними видами зброї (рушницею, мушкетом, шаблею, списом, арканом та ін.), а й своїм тілом. Так, вінницький полковник Іван Богун заслужено вважався кращим фехтувальником Європи: він по-лицарські бився двома шаблями в руках, перемагаючи в боях одразу кількох противників.

Інші військові традиції, які отримали розвиток у добу козаччини, пов’язані із високим мистецтвом козаків вести наступальні й оборонні бої, створювати неприступні для ворога споруди з дерева і землі, каміння, рити шанці, володіти всіма видами вогнепальної та холодної зброї, опануванням системами єдиноборств (найвідоміша з яких лягла в основу козацького танцю гопака), зокрема таких, як гойдок і спас, вмінням боротися (навкулачки, “на ременях”, “навхрест”, “на палицях” тощо), здібністю козаків спеціальними вправами досягати неймовірного ефекту, коли “тіло грає” (в такому разі больові удари супротивника не відчувалися) та ін.

Отже, військові традиції за часів козаччини отримали надзвичайно великого розвитку та мали в своїй основі потужну патріотичну складову. Тому не випадково, що до них звертались і звертаються їх наступники, у тому числі військовослужбовці сучасних Збройних Сил України.

У XVIII ст., внаслідок політики Катерини ІІ щодо русифікації України, почався період поступового занепаду Козацької держави. Із втратою державності система козацького виховання поступово згорталася, однак тогочасне козацтво не втратило боєздатності, високого морального стану та традицій. Так, німецький мандрівник Гаммард, який подорожував Україною у 1783 році, писав, що козаки “…незрівнянні з іншими арміями. Їх відвага, мужність, хоробрість, послух перевищують вояків найкращих армій Європи”.

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. український народ зазнавав постійних утисків з боку польської та російської влади, що негативно відображалося на стані його духовності та збереженні традицій. Так, на початку ХVІІІ ст. Правобережна Україна ввійшла до складу Польської держави. Після знищення Січі частина запорожців втекла у Туреччину, решта – розсіялася по інших територіях. Поява у 1787 р. чорноморського козацтва та його перетворення на кубанське відбувалися водночас із переселенням козаків у 1792–1794 рр. з Очаківської області до Таманського півострову, що, на жаль, не припинило негативні тенденції.

За таких умов важливим чинником збереження козацьких традицій стало п’ятдесятирічне існування нащадка Запорозької Січі – Січі Задунайської, яка нагадувала її “...і зовнішнім виглядом, і внутрішнім устроєм”, а також азовського козацтва. Утім, на початку 60-х років ХІХ ст. рештки козацтва розпорошилися серед населення Російської імперії.

У таких задушливих умовах значущими подіями, які дозволили зберегти традиції та патріотичні засади українців, стало відкриття першого південного університету в Харкові у 1804 р., а у 1834 р. – Київського університету ім. Святого Володимира. Інтелігенція, яка працювала в них, зробила значний внесок у розвиток національної свідомості українського народу, збереження традицій. Величезну роль у цьому відіграли також видатні педагоги і просвітителі XIX–XX ст. – К.Д. Ушинський, М.І. Костомаров, П.О. Куліш, М.П. Драгоманов, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, видатні поети і письменники – Л. Українка, І.Я. Франко, Т. Г. Шевченко та ін.

Новий підйом національно-визвольної боротьби українського народу розпочався на початку ХХ ст., центром якої стала Галицька Україна, де зародився молодіжний стрілецький рух. Утворюються таємні громадсько-політичні гуртки української молоді та стрілецькі товариства. Назву “Січ” одне з таких товариств запозичило від січового козацтва. Поповнювалось воно за рахунок пластунів – членів дитячих молодіжних товариств. Пластуни навчались фізичним вправам, влаштовували вечори, де читали реферати, співали пісні, випускали газети, журнали на патріотичну тематику тощо. У такій діяльності в учнів формувались патріотичні почуття, а їх виховним ідеалом були січові стрільці, героїчна історія козацтва, що свідчило про спадковість традицій українського народу.

Товариства “Січ” і “Сокіл” відігравали значну роль у розвитку бойових традицій. Виходили перші військові підручники українською мовою – “Правильник піхотинця”, “Польова служба” та ін., розроблялась українська військова термінологія. При цьому основою виховання у цих товариствах також були традиції Запорізької Січі.

Суттєвим чинником збереження бойових традицій стало утворення з початком Першої світової війни Легіону Українських січових стрільців, вояки якого неодноразово проявляли зразки мужності й патріотизму.

За часів визвольних змагань 1917–1921 рр. система військово-патріотичного виховання українських вояків набула певного розвитку, але проходило це здебільшого стихійно, оскільки за часів Української Центральної Ради тогочасне керівництво закріпило антимілітаристський курс державного розвитку. Позитивним чинником розвитку бойових традицій стало створення Центральною Радою спеціального органу – Українського Генерального Військового Комітету на чолі з С.М. Петлюрою, який взяв на себе функцію організатора процесу формування українізованих частин.

Багато уваги проблемі збереження бойових традицій приділяв гетьман П.П. Скоропадський, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. і розпочав якісно новий етап розбудови українських збройних сил. Ним був відданий наказ про відновлення кадетських корпусів і передачу їх до Військового міністерства. У відкритих військових юнацьких школах в основу виховання було покладено почуття любові до Батьківщини, проведена ґрунтовна робота зі створення власної військової форми з урахуванням національної атрибутики, відновлення та розвитку бойових традицій.

За часів Директорії військові традиції були покладені в основу військово-патріотичного виховання у Першій козацько-стрілецькій дивізії (сірожупанників) і Українській Галицькій Армії, в якій воно ґрунтувалося на ідеї соборності українських земель та єдності нації. Цікавим є вислів генерала Генштабу Армії Української Народної Республіки М.О. Капустянського, якій відмітив, що “Галицька Армія витворила… національно вихований, з палкою любов’ю до свого краю елемент…”.

Важливими датами для розвитку національно-історичних і бойових традицій вітчизняної історії стали 22 січня 1918 р., коли IV Універсалом Україна була проголошена державою незалежною, вільною і суверенною, а також 29 січня цього ж року, коли поблизу Крут під час бою українська молодь виявила взірець героїзму та палкої любові до своєї Батьківщини.

Розвитку бойових традицій серед українських вояків сприяла активізація діяльності національних засобів масової інформації, зокрема військових. Так, у Легіоні Українських січових стрільців видавалися журнали “Червона калина”, “Бомба” та ін., а у Галицькій Армії – “Козацький голос”, “Стрілецький шлях”; було вжито державні заходи щодо відродження українських військових відзнак і нагород; прийнято власну військову присягу; відроджено стрілецькі пісні; присвоєно пам’ятні імена військовим частинам (полки ім. І. Мазепи, П. Дорошенка, П. Конашевича-Сагайдачного тощо); введено у практику оголошення командуванням подяки окремим корпусам, бригадам за успішні бойові дії, відзначення державних свят; введено військову уніформу.

Таким чином, аналіз поглядів науковців дозволяє зробити висновок, що на початку ХХ ст., особливо у період визвольної боротьби 1917–1921 рр., відбувся значний розвиток військово-патріотичного виховання та традицій воїнів українських збройних формувань. Були збережені та отримали подальшого розвитку такі військові традиції та патріотичні почуття: любов до Батьківщини, прагнення до боротьби за її свободу і незалежність.

Після втрати Україною незалежності та входження у склад СРСР наші відомі співвітчизники плекали національну ідею, підтримували моральний дух українців, їх патріотичні почуття й традиції. У Радянському Союзі розвиток суто українських бойових традицій було згорнуто. У передвоєнні роки в засобах масової інформації, художній літературі переважали заклики, гасла, а в розуміння понять “патріотизм”, “військові традиції”, які майже не мали національного відтінку, закладався партійно-класовий зміст.

Масовий героїзм і патріотизм проявили українці у лавах Радянської Армії за часів Великої Вітчизняної війни. На всіх її етапах вони складали значну частину військ, що билися з ворогом на терені рідної землі. Серед Героїв Радянського Союзу – вищої відзнаки СРСР – українці становили 18,2% – 2072 особи. Із 115 двічі Героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання під час війни – 32 українці та уродженці України, а один – І.М. Кожедуб – тричі Герой Радянського Союзу.

Радянське керівництво під час війни стало приділяти більше уваги вихованню у воїнів патріотизму і відновленню бойових традицій. Так, з метою піднесення бойового духу в Діючій армії Президія Верховної Ради СРСР затвердила нове положення про Бойові прапори, які мали напис “За нашу радянську Батьківщину” і вручалися кожній частині та з’єднанню. Велике моральне значення надавалося запровадженню ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів. Цим кроком не лише підкреслювалася повага до національних почуттів українців, але й необхідність їх спільної боротьби з іншими народами СРСР проти загарбників.

За часів Другої світової війни українське військо також існувало у вигляді партизанських формувань, діяльність яких включала елементи військово-патріотичного виховання і бойових традицій. Так, у першому значному партизанському формуванні – “Поліській Січі” Української Повстанської Армії – такі елементи містились у так званому “Законі Українського Партизана”. Основним виховним ідеалом вважалася ідея незалежної держави – самостійної України.

Найсерйознішим недоліком радянської системи військово-патріотичного виховання та бойових традицій було те, що у ці поняття здебільшого вкладалися штучні ідеологічні стереотипи і догми, позбавлені національного змісту. Вони були важко зрозумілими для народів СРСР, у тому числі й для українців, не відображали їх національних прагнень і не могли слугувати підґрунтям патріотичних переконань у широкому смислі цього слова. Утім, багатий досвід виховної роботи, набутий за радянських часів, і відповідні військові традиції потребують уважного вивчення, аналізу та узагальнення.

У 1991 році із проголошенням нашою державою незалежності та утворенням Збройних Сил України почався якісно новий етап розвитку бойових традицій, коли військовослужбовцями були продемонстровані героїчні приклади збереження і помноження бойових традицій. Одним із найбільш яскравих є подвиг молодшого сержанта служби за контрактом 95-ї окремої аеромобільної бригади Північного оперативного командування Василя Мельникова, який 21 листопада 2002 року, під час здійснення чергового стрибка з парашутом, ціною власного життя врятував свого молодшого товариша Павла Солоніцина, якій дезорієнтувався у повітрі і почав хаотичне падіння, допомігши йому відкрити парашут. Проте самому рятівникові не вистачило висоти. Указом Президента України від 20.02.2003 року № 145/2003 за здійснення героїчного вчинку молодшому сержанту за контрактом 95-ї окремої аеромобільної бригади Північного оперативного командування Василю Мельникову присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

Показовими також є мужні професійні дії льотчика бригади тактичної авіації м. Івано-Франківськ майора І. Лободи під час виконання ним польотного завдання 23 квітня 2003 року. На винищувачі МіГ-29, який він пілотував, відмовив інформаційний комплекс курсовертикалі. Без цього приладу неможливо визначити ані потрібний курс, ані положення літака у просторі. Здійснити посадку літака вдалося завдяки високому рівню професіоналізму і майстерності льотчика та блискавичним і точним розрахункам офіцерів групи керівництва польотами. За високопрофесійні дії, які дозволили зберегти життя льотчика та авіаційну техніку, майора І. Лободу та офіцерів групи керівництва польотами нагороджено цінними подарунками.

3 липня 2003 року під час виконання польоту на літаку Л-39, яким керував екіпаж учбової авіаційної бази м. Чугуїв у складі льотчиків капітана В. Степанова та майора О. Касьянова, виникла позаштатна ситуація – було виявлено обтяження важеля управління двигуном. Здійснивши точний розрахунок, екіпаж розпочав виконання заходу на посадку та, діючи грамотно, холоднокровно та високопрофесійно, чітко посадив аварійний літак.

У 2010 року у льотчика бригади тактичної авіації (м. Івано-Франківськ) капітана В. Самуся під час виконання навчального польоту на літаку МіГ-29 відмовив двигун. Пілот холоднокровно виконав нештатний розрахунок на посадку та зумів безаварійно посадити літак. Льотчик не тільки запобіг можливій катастрофі, але й врятував для держави дорогу повітряну машину. Офіцера нагороджено відзнакою Міністра оборони України “Доблесть і Честь”.

У Збройних Силах України знаходить своє підтвердження традиція мужності та готовності військовослужбовців виконувати поставлені завдання, незважаючи на загрозу смерті. Так, 22 березня 2012 року під час збройного нападу на вартове приміщення 164-ї радіотехнічної бригади повітряного командування “Центр”, начальник варти старший лейтенант О. Гурін і вартовий солдат І. Шило дали гідну відсіч нападникам. Вони не дозволили бандитам заволодіти зброєю, і, незважаючи на загибель солдата В. Березюка від чисельних ударів ножем та отримані ними самими поранення, застрелили одного із злочинців, а другого знешкодили. Указом Президента України від 30 березня 2012 року № 220/2012 за мужність і самовіддані дії, виявлені під час виконання військового обов’язку, солдата Березюка В.В. (посмертно), старшого лейтенанта Гуріна О.О. та солдата Шила І.І. нагороджено орденом “За мужність” ІІІ-го ступеню.

З особливою силою вірність українських воїнів бойовим традиціям проявилася під час проведення Антитерористичної операції. За мужність і героїзм нагороди отримали сотні захисників Вітчизни, а вісім з них отримали звання “Герой України” (шість – посмертно).

Таким чином, бойові традиції як сукупність елементів бойової спадщини передаються від покоління до покоління захисників Батьківщини. Вони уособлюють норми і правила поведінки воїнів у бойових умовах та мобілізують військовослужбовців на самовіддане виконання військового обов’язку. На сучасному складному етапі, в умовах агресії суміжної країни військовослужбовці Збройних Сил України залишаються вірними кращим бойовим традиціям і помножують їх своїми практичними справами. На нинішньому етапі бойові традиції є важливим ціннісним орієнтиром для українських воїнів, який нагадує їм про подвиги попередніх поколінь захисників Вітчизни та мобілізує на сумлінне служіння своєму народу зі зброєю в руках.
Рекомендована література:


  1. Андрушко С.М. Безсмертя бойових традицій / Сергій Миколайович Андрушко // Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941–1945 / Голова Головної редакційної колегії І.О. Герасимов. – К.: Пошуково-видавниче агентство “Книга Пам’яті України”, 2000. – С. 587–603.

  2. Афанасьєв А. Національні військові традиції та ритуали у Збройних Силах України – основа формування в особового складу патріотизму та активної громадянської позиції // Народна армія. – 2012. – 6 квітня.

  3. Гломозда К. Українське військо: повернення до традицій // Військо України. – 1995. – № 1–2. – С. 22–27.

  4. Голоднюк О. День Сухопутних військ Збройних Сил України / О. Голоднюк // Військо України. – 2010. – № 12. – С. 18–23.

  5. Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. – К.: Дніпро, 2006. – 976 с.

  6. Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах ХVІ – середини ХVІІ століття. – К.: Вид-во “Україна”, 1991. – 253 с.

  7. Скоростецький В. Полковий щит неба // Народна армія. – 2011. – №134 (4742). – 26 липня.

  8. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVІІ cт. Книга перша: Воєнні дії 1648–1652 рр.: Наукове видання. – Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ, 1996.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка