Міжнародно-правове регулювання проведення операцій ООН по підтриманню миру (опм)



Сторінка5/7
Дата конвертації23.10.2017
Розмір0.91 Mb.
ТипРеферат
1   2   3   4   5   6   7

Принцип співпраці конфліктуючих сторін з силами ООН є однією з форм реалізації принципу співпраці держав, який, будучи однією з фундаментальних норм їх взаємовідносин та діяльності ООН, пронизує весь зміст Статуту.

Нормативний зміст принципу співробітництва держав детально розкритий в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.: “держави зобов’язані співробітничати одна з одною, незалежно від різниці їх політичних, економічних та соціальних систем, в різних галузях міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру та безпеки…”70. Таким чином встановлюється юридичне, міжнародно-правове зобов’язання держав співробітничати одна з одною.

Нормативна природа цього принципу міжнародного права презюмує обов’язок сторін конфлікту співробітничати з миротворчими силами ООН. Пріоритетною сферою миротворчої діяльності, яку покликаний регулювати розглядуваний принцип, є захист персоналу ООН, задіяного в конкретній ОПМ. В резолюції Ради Безпеки №868, яка була присвячена врегулюванню деяких спеціальних аспектів проведення операцій з підтримання миру, в п.3 було наголошено, що РБ ООН наполягає на тому, щоб держави та сторони конфлікту щільно співробітничали для забезпечення безпеки військових сил та персоналу ООН71.

Шостий принцип, згідно якого сили ООН озброюються лише легкою зброєю, є, як вже вказувалося, похідним з принципу незастосування сили контингентом ООН. Ці два принципи є, очевидно, найскладнішою “незручністю” для миротворців, бо непередбачуваність розвитку цієї чи іншої ситуації подекуди може ставити їх в ситуацію, за якої вони виявляться неспроможними захистити себе від нападів. Логічним, в зв’язку з цим, буде стан речей, при якому імплементація цього принципу проведення ОПМ буде адекватною стану конфлікту й стану дотримання сторонами конфлікту взятих на себе зобов’язань.



Принцип виключності повноважень Ради Безпеки передбачає, що жоден інший орган ООН або будь-яка держава не в праві виносити рішення з принципово важливих питань проведення миротворчих операцій. Походить цей принцип з положень статті 24 п. 1 Статуту ООН, згідно якої для забезпечення швидких та ефективних дій ООН Члени покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки та погоджуються з тим, що при виконанні його обов’язків, що витікають з цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їх імені.

До сфери виключних повноважень РБ відносяться такі аспекти миротворчої діяльності ООН, як:



  • визначення існування загрози миру;

  • заснування операцій по підтриманню миру;

  • визначення обсягу мандату кожної конкретної ОПМ;

  • встановлення тривалості ОПМ;

  • вирішення питання про продовження строку мандату миротворців;

  • санкціонування застосування сили контингентом ООН;

  • припинення операцій.

Практика показала, що в деяких випадках, переважно через параліч Ради Безпеки, Генеральна Асамблея намагалася вдатися до тих чи інших дій, які є виключними повноваженнями РБ ООН. Однак, сьогодні, як правило, цей принцип проведення миротворчих операцій не порушується.

Принцип виключного командування Генерального Секретаря та принцип фінансування ОПМ Організацією Об’єднаних Націй служить свого роду індикатором того, що тільки ті операції, які проводяться відповідно до цих принципів можна розглядати як операції з підтримання миру ООН. Справа в тому, що на сьогодні міжнародний механізм вирішення конфліктів передбачає можливість діяльності в цій сфері регіональних організацій, таких як, наприклад, НАТО, ОБСЄ або ЗЄС. Така діяльність міжнародних регіональних організацій базується на положеннях глави УІІІ Статуту ООН. Цивілізаційна трансформація міжнародного конфлікту з міждержавного у внутрідержавний підсилює важливість створення ефективних регіональних механізмів їх запобігання.

Окрім цього, професор Бруз стверджує, що навіть не всі дії міжнародної спільноти, проведені за згодою Ради Безпеки (тобто в рамках діяльності ООН), були юридично операціями ООН з підтримання миру, якщо не було дотримане цих двох принципів72. Як приклад він наводить операцію “Буря в пустелі” у зв’язку з агресією Іраку проти Кувейту.

Дотримання принципу виключного командування поряд з принципом фінансування ОПМ Організацією Об’єднаних Націй дозволяє чітко відокремити миротворчі операції ООН від решти міжнародних миротворчих операцій.

Визначальною ознакою всіх ОПМ було те, що в жодному випадку в рішеннях ООН не фігурували поняття “агресор”, “ворожа сторона”, не було визнано актів агресії. Операції ніколи не мали на меті когось розгромити, перемогти чи покарати. Вони були спрямовані на те, щоб сприяти припиненню війни, створити умови для мирного розв’язання конфлікту, не допустити його ескалації. Така практика є свідченням того, що при проведенні миротворчих операцій ООН дотримується принципу спрямованості ОПМ на припинення вогню та на відтворення умов мирного розв’язання конфлікту.


Принципи згоди сторін
Механізм цього принципу та його нормативна природа досить складні. Поряд з тим, що він один з основних принципів проведення ОПМ, який, на думку деяких авторів, служить критерієм відмежування їх від примусових заходів на підставі главі УІІ Статуту ООН, він не має аналога серед загальновизнаних принципів міжнародного права.

Запровадження цього принципу було певною мірою обумовлене необхідністю виправдати правомірність дій Організації Об’єднаних Націй при запровадженні операцій по підтриманню миру. Чому?

При визначенні поняття операцій по підтриманню миру увага зверталась на ту обставину, що до цього виду дій ООН можна віднести лише ті операції, які передбачають безпосередню присутність контингенту ООН в зоні конфлікту. Виникає питання: як узгоджується розгортання миротворчих сил на території інших держав з такими принципами міжнародного права як принцип недоторканості кордонів та принцип територіальної цілісності держав. Слід зробити застереження, що принцип згоди сторін знаходиться в органічному зв’язку лише з окремими елементами нормативного змісту кожного з перерахованих принципів.

Говорячи про принцип недоторканості кордонів слід, насамперед, зазначити, що це принцип звичаєвого міжнародного права, який не був закріплений в Статуті ООН. Треба також мати на увазі, що цей принцип відрізняється від принципу непорушності кордонів, закріпленого в Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. В даному випадку мова йде про принцип, згідно якого держави зобов’язані не допускати довільного переміщення ліній кордону на місцевості та її перетинання без відповідного дозволу або поза встановленими правилами. Нас цікавить один елемент цього принципу – перетинання кордону без відповідного дозволу або в порушення встановлених правил.

Принцип територіальної цілісності держав закріплений в п.4 ст.2 Статуту ООН, що говорить про його універсальність та імперативний характер. Розширене тлумачення цього принципу було дане в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. та в Заключному акті Нараді з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.: держави зобов’язуються утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями та принципами Статуту ООН, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності та територіальної цілісності будь-якої іншої держави. В розділі ІУ Декларації про принципи Заключного акту йде мова про те, що “держави-учасниці будуть однаково утримуватись від того, щоб перетворювати територію одна одної в об’єкт окупації або прямих чи непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права… Ніяка окупація такого роду не буде визнаватися законною73. Узагальнюючи можна сказати, що основна суть принципу територіальної цілісності – це заборона збройного вторгнення на іноземну територію.

Проведений вище аналіз нормативної природи двох принципів міжнародного права, пов’язаних з питаннями території та кордонів, доводить, що саме необхідність дотримання цих принципів при проведенні ОПМ ООН зумовило виникнення принципу згоди сторін. Якби операції з підтримання миру запроваджувалися без дотримання принципу згоди сторін, то їх дії можна було б кваліфікувати як збройне вторгнення на територію іншої держави. Такі дії були б порушенням принципів Статуту ООН, і як результат, підривали б авторитет ООН і унеможливлювали б існування операцій з підтримання миру як засобу колективного вирішення міжнародних конфліктів. Однак, практика показує, що на сучасному етапі розвитку ОПМ для їх проведення в окремих випадках потрібна згода лише однієї з сторін конфлікту. Правомірність таких кроків ООН в кожному випадку залежить від адекватності їх ступеню загрози миру у випадку, якщо ООН буде зволікати із втручанням у його врегулювання. Відповідальність за визначення загрози міжнародному миру та безпеці, за ст. 24 Статуту Організації Об’єднаних Націй несе Рада Безпеки ООН.


Буде справедливим стверджувати, що одним з найскладніших та проблемних принципів проведення миротворчих операцій є принцип незастосування сили контингентом ООН.

З моменту запровадження першої миротворчої операції 1948 до 1989 року Рада Безпеки санкціонувала застосування сили контингентом ООН лише один раз: при проведенні операції ООН у Конго (ONUC), в листопаді 1961 року, Рада безпеки прийняла резолюцію, за якою контингенту ООН, для збереження територіальної цілісності держави та відновлення закону і порядку було дозволено вживати заходи військового характеру, які б перевищували традиційні дії з метою самооборони.

При проведенні миротворчої операції ООН в Сомалі (UNOSOM) напади нерегулярних військових формувань створювали серйозні перешкоди для доставки гуманітарної допомоги голодуючому населенню країни, що призвело до прийняття Радою Безпеки резолюції 794, яка вперше в практиці миротворчої діяльності Організації санкціонували застосування сили для забезпечення доставки гуманітарної допомоги.

Ці два випадки, з одного боку, стали першими прецедентами застосування сили миротворчими силами ООН, а відтак заклали сумніви щодо необхідності категоричного дотримання принципу незастосування сили при проведенні операцій з підтримання миру, а з іншого, породили новий виток серйозних дебатів щодо правомірності операцій з підтримання миру, відповідності їх положенням Статуту ООН, викликали до життя чергові скептичні теорії щодо неефективності принципу незастосування сили та, в деяких випадках, щодо неефективності міжнародного права в цілому.

Як вже згадувалось, цей принцип є похідним від принципу незастосування сили чи загрози силою, закріпленого п.4 ст.2 Статуту ООН. Очевидно, що нормативна природа двох принципів знаходиться в тісному зв’язку.

Принцип незастосування сили або загрози силою був результатом досягнення міжнародною спільнотою високого рівня правосвідомості. Підписавши Статут ООН, держави-члени зобов’язалися не вдаватися до застосування сили чи загрози силою як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об’єднаних Націй. В Статуті передбачається лише два випадки правомірного застосування сили: в цілях самооборони, якщо буде мати місце збройний напад (ст.51) та за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії (ст.39 та ст.42). Як бачимо, застосування сили контингентом ООН при проведенні миротворчих операцій, як і самі ОПМ, прямо не передбачене Статутом. На якій же підставі Рада Безпеки санкціонувала у вищевказаних випадках застосування миротворцями сили?

Якщо слідувати правилам логіки, то для того, щоб вважати застосування сили контингентом ООП при проведенні операцій по підтриманню миру таким, що не порушує принцип п.4 ст.2, треба довести, що такі дії ООН можна кваліфікувати як дії на підставі тих статей Статуту, що обумовлюють правомірність застосування сили. Розглянемо спочатку особливості застосування миротворцями сили.

Якщо прослідкувати випадки застосування сили миротворцями ООН, то причини, які призвели до таких дій, можна звести в дві основні групи:



  • самооборона контингенту ООН;

  • невиконання сторонами конфлікту положень резолюцій Ради Безпеки, що ускладнює або унеможливлює функціонування ОПМ.

У першому випадку застосування сили передбачається вже в момент запровадження ОПМ, тобто діє звичаєва норма, згідно якої миротворці можуть застосовувати силу в цілях самооборони. Окрім цього, в окремих випадках Рада Безпеки може вживати додаткових заходів для забезпечення безпеки персоналу ОПМ. Про існування такої норми говорить закріплення в резолюції Ради Безпеки 868 (1993) наступного положення: “РБ ООН стверджує, що напади та застосування сили проти персоналу ООН, залученого в миротворчі операції, запроваджені Радою Безпеки, буде розглядатися як втручання у виконання Радою своїх зобов’язань і може тягти за собою рішення РБ вжити заходи, які вона буде вважати необхідними. Стверджує також, що якщо РБ буде вважати, що країна операції не в змозі або не сприяє виконанню своїх зобов’язань щодо безпеки персоналу операції Об’єднаних Націй, Рада розглядатиме, які треба застосувати заходи відповідно до ситуації, що склалася”74.

В іншому випадку, як правило, застосування сили відбувається на основі окремої резолюції Ради Безпеки, в якій вона викладає підстави прийняття рішення про застосування сили. Прикладом може бути рішення РБ по застосуванню миротворцями сили в Сомалі і Конго.

Як бачимо, випадки застосування сили миротворчим контингентом ООН були змодельовані на основі загальних винятків з принципу незастосування сили чи загрози силою. Маємо відповідність звичаєвої норми імперативній. Умовно це можна зобразити наступним чином:


Аспект порівняння

Винятки з принципу незастосування сили чи загрози силою

Винятки з принципу незастосування сили миротворчим контингентом ООН

Робляться на підставі

а) ст. 51 Статуту ООН;

б) ст.39 та 42 Статуту ООН, які реалізуються прийняттям РБ ООН відповідних резолюцій.



а) норма звичаєвого права;

б) резолюції РБ ООН.



Зміст

а) самооборона держав;

б) усунення загрози миру, порушення миру чи актів агресії.



а) самооборона миротворчого персоналу ООН;

б) усунення загрози миру та безпеці, що виникли у результаті невиконання сторонами конфлікту положень РБ ООН.


Таким чином, є всі підстави стверджувати, що приймаючи рішення про застосування сили при проведенні ОПМ Рада Безпеки діє, перш за все, відповідно до цілей та принципів Статуту ООН.

Проблема механізму принципу незастосування сили або загрози силою не вирішені в міжнародному праві. Навколо неї ведуться чисельні дебати, її розгляду присвячена велика кількість наукових праць вчених різних країн світу. Однак, ніхто не в змозі визначити повний деталізований перелік тих випадків, коли окремі держави або світова спільнота в особі Організації Об’єднаних Націй мають право, і навіть повинні, застосовувати силу з єдиною метою – збереження міжнародного миру та безпеки. Як вважають деякі фахівці, і що особливо важливо в контексті тематики даного дослідження, що проблему буде неможливо вирішити доти, доки не буде належним чином впорядковане діючу систему колективної безпеки. Зрозуміло, що цей процес повинен значною мірою бути сконцентрований на такому аспекті сучасної системи засобів колективного вирішення міжнародних конфліктів, як операції ООН з підтримання миру.
Серед основних принципів проведення ОПМ є принцип нейтральності та невтручання контингенту ООН у внутрішні справи сторін конфлікту. Цей принцип теж віддзеркалює один з основних принципів міжнародного права, закріплених Статутом ООН. П.7 ст.2 Статуту, який безпосередньо формулює принцип невтручання, зазначає: “Даний Статут в жодному разі не дає Організації Об’єднаних Націй права на втручання в справи, які по суті входять у внутрішню компетенцію бідь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об’єднаних Націй надавати такі справи на вирішення в порядку даного Статуту; однак, цей принцип не стосується застосування примуксових заходів на підставі глави УІІ”.

Як і в ситуації з попередніми принципами ОПМ, одною з функцій принципу нейтральності та невтручання є проведення операцій з підтримання миру у відповідність з принципами Статуту ООН. Ця обставина є об’єктивною передумовою нерозривного зв’язку його нормативного змісту з нормативним змістом принципу невтручання Статуту ООН.

Нормативний зміст імперативного принципу невтручання найбільш повно було розкрито в Декларації про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про відмежування їх незалежності та суверенітету прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 21 грудня 1965 року. Серед елементів нормативного змісту, які безпосередньо пов’язані з принципами нейтральності та невтручання при проведенні ОПМ, були, зокрема, наступні:


  1. “жодна держава або група держав не має права втручатися прямо або не прямо з якої-небудь причини у внутрішні або зовнішні справи іншої держави;

  2. жодна держава не повинна також організовувати, допомагати, розпалювати, фінансувати, заохочувати або допускати збройну, підривну або терористичну діяльність, спрямовану на зміну устрою іншої держави шляхом насильства, а також втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі;

  3. кожна держава має невід’ємне право вибирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання в будь-якій формі з боку будь-якої іншої держави;

  4. ніщо в наведених вище абзацах не повинно тлумачитися як таке, що торкається якимось чином положень Статуту, в яких йдеться про підтримання міжнародного миру та безпеки”.

Принцип невтручання був далі розвинутий та підтверджений в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі. В цьому акті нічого не було змінене по суті, він тільки ще раз підкреслив універсальність та імперативний характер цього принципу міжнародного права.

Розглядаючи нормативний зміст принципу нейтральності та невтручання контингенту ООН у внутрішні справи сторін конфлікту, слід звернути особливу увагу на три основні моменти:



  1. тенденція до зміни характеру сучасних міжнародних конфліктів з міждержавних до внутрідержавних;

  2. елемент імперативного принципу невтручання згідно якого держави не мають права втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі;

  3. елемент імперативного принципу невтручання згідно якого винятком для втручання у внутрішні справи будь-якої держави можуть бути дії на основі положень Статуту ООН про підтримання міжнародного миру та безпеки.

Як бачимо, ці три характеристики принципу невтручання тісно пов’язані між собою і, водночас, якщо розглядати їх через призму суті миротворчих операцій ООН, вони доволі суперечливі. В котре проблема зводиться до місця ОПМ в системі міжнародно-правових засобів вирішення міжнародних конфліктів. Адже, якби їх можна було беззастережно кваліфікувати як дії на підставі глави УІ або УІІ, то вони б підпадали під вказаний вище винятковий випадок дозволеності втручання у внутрішні справи іншої держави.

Беручи до уваги об’єктивні складності вирішення даної дилеми, при визначенні ступеню відповідності проведення ОПМ принципу невтручання слід керуватися виведеною в попередніх частинах даного дослідження детермінантою відповідності операцій ООН з підтримання миру цілям та духу Статуту Організації Об’єднаних Націй. Саме таке розширене тлумачення суті миротворчих операцій дає підстави стверджувати, що їх проведення не порушує основні принципи міжнародного права, викладені в Статуті ООН.

Що стосується безпосередньо нормативного змісту принципу нейтральності та невтручання ОПМ, то його основними елементами можна визначити наступні:


  • при проведенні операцій з підтримання миру сили ООН зобов’язані утримуватись від втручання у внутрішні та зовнішні справи держави або сторін конфлікту, за винятком сфер, визначених в мандаті конкретної операції;

  • сили ООН виконують свої функції на основі нейтральності щодо сторін конфлікту, відстоюючи інтереси виключно міжнародного співтовариства у особі Організації Об’єднаних Націй;

  • контингент ООН не надає ні матеріально-технічної, ні військової допомоги сторонам конфлікту;

  • миротворчий контингент, виконуючи покладені на нього функції, діє з урахуванням того, що кожна держава має невід’ємне право обирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему.

Підводячи підсумок, врахувавши всі розглянуті аспекти сутності ОПМ, можна дати наступне їх визначення: Операції ООН по підтриманню миру – це не врегульовані Статутом ООН, але створені відповідно з духом та цілями Статуту та з урахуванням об’єктивних реалій міжнародного життя міри та заходи ООН, з залученням міжнародного військового та цивільного контингенту, метою яких є врегулювання міжнародного конфлікту на трьох основних стадіях його ескалації, основними принципами запровадження яких є принципи згоди сторін, незастосування сили та невтручання у внутрішні справи.


  1. Інституційний механізм операцій по підтриманню миру

3.1 Поняття інституційного механізму ОПМ та його суб’єктний склад

Операції по підтриманню миру – це, хоча й новий, але інституціоналізований вид діяльності Організації Об’єднаних Націй. Інституціоналізований у тому сенсі, що нині вже чітко визначене коло суб’єктів, які беруть участь в миротворчій діяльності ООН, проведення операцій по підтриманню миру відбувається за певним алгоритмом, встановлені принципи проведення таких операцій, відпрацьовані різні типові моделі миротворчих місій та відповідна процедура прийняття рішень щодо їх заснування.

Інституційний механізм ОПМ є явищем складним в силу особливого місця самих операцій в міжнародній нормативній системі. Його юридичне відображення не можна знайти серед масиву імперативних норм міжнародного права, бо він був утворений та діє на основі норм договірного та звичаєвого характеру.

Перед безпосереднім розглядом конкретних елементів інституційного механізму ОПМ слід наголосити, що під цим поняттям розумітиметься система суб’єктів миротворчої діяльності та система їх координованих дій щодо проведення миротворчих операцій.

Суб’єктивну сторону інституційного механізму миротворчих операцій складають наступні учасники миротворчої діяльності: Рада Безпеки ООН, Генеральна Асамблея ООН, Генеральний секретар та очолюваний ним Секретаріат ООН, Департамент операцій по підтриманню миру ООН та держави-члени Організації.

Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі зазначав, що задля ефективного контролю та командування миротворчими операціями необхідно чітко розрізняти три рівня повноважень органів ООН щодо проведення ОПМ:


  1. рівень загально-політичної координації, який знаходиться в сфері повноважень Ради Безпеки;

  2. рівень адміністративного управління та командування, відповідальність за який покладена на Генерального секретаря ООН;

  3. рівень безпосереднього командування на місцях, для здійснення якого Генеральний секретар уповноважує голову ОПМ (спеціального представника військового командування /головного військового спостерігача).

Він продовжує, що цю різницю слід завжди мати на увазі, бо інакше може відбутися конфуз повноважень або відповідальності. Неадекватною була б ситуація, за якої голова місії вирішував би загальнополітичні цілі керованої ним ОПМ, або коли Генеральний секретар вирішував би питання, які потребують детального розуміння ОПМ в районі дій75.

Основною ланкою в інституційному механізмі провадження ОПМ є Рада Безпеки ООН. Саме на цей орган Статут ООН покладає виключні повноваження з підтримання миру та міжнародної безпеки. В ст.24 Статуту зазначене, що “для забезпечення швидких і ефективних дій Організації Об’єднаних Націй її Члени покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки”. Слід зазначити, що члени ООН не визнали діючим від їх імені ні один інший орган ООН: ні Генеральну Асамблею, ні Генерального секретаря. Це ще раз підкреслює виключність компетенції Ради Безпеки. Порядок прийняття особливо важливих рішень, який вимагає підтримки цих рішень



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка