Міжнародно-правове регулювання проведення операцій ООН по підтриманню миру (опм)



Сторінка3/7
Дата конвертації23.10.2017
Розмір0.91 Mb.
ТипРеферат
1   2   3   4   5   6   7

1.4 Виникнення операцій ООН по підтриманню миру


Уся історія ООН є історією пошуків форм і методів боротьби за збереження і зміцнення миру. На шляху цієї боротьби виникали чисельні перешкоди, пов’язані з глобальним протистоянням Сходу із Заходом, Півночі з Півднем, тощо. Події в світі після Другої світової війни розвивалися складно, суперечливо і далеко не завжди так, як це бачилося в період утворення ООН. “Холодна війна” серйозно паралізувала діяльність Ради Безпеки і заморозила втілення в життя механізму колективної безпеки, передбаченого Статутом ООН. В той самий час життя породжувало конфлікти, які не можна було вирішити лише шляхом переговорів на основі глави УІ Статуту. Це спонукало вдаватися до кроків, які не були передбачені Статутом, забезпечуючи їх відповідність основному духу і змісту головного правового документа організації. Так був знайдений такий засіб миротворчої діяльності, як операції ООН з підтримання миру, котрі, як відомо, Статутом не передбачені й істотно відрізняються від дій, про які йдеться в главі УІІ.

Щоби зрозуміти саме правову сторону проведення сучасних ОПМ, слід, насамперед, детально розглянути систему колективної безпеки, яка була запроваджена Статутом ООН, та дослідити причини її неефективності.

В політичних промовах та судженнях більшості фахівців найчастіше йдеться про операції по підтриманню миру, правовою основою проведення яких в одних випадках є положення глави УІІ Статуту ООН, а в інших глави УІ. Така зручна, однак помилкова інтерпретація правової природи ОПМ, до певної міри схиляє до думки, що ці різновиди миротворчої діяльності ООН прямо передбачені Статутом. Насправді ситуація інша. За іронією долі, основоположним документом ООН було передбачено лише один вид миротворчих операцій – операцій, жодну з яких не було, і, очевидно, вже не буде проведено.

Глава УІ Статуту ООН носить назву “Мирне вирішення спорів”. Положення цієї глави зовсім не передбачають проведення воєнних акцій в будь-якій формі. Однак, багато фахівців вважають, що місії спостереження та традиційні операції по підтриманню миру відносяться до дій, передбачених цією главою, оскільки в статтях 33-38 наводиться широкий спектр заходів, які втілюють в собі мирні засоби вирішення конфліктів. Зрозуміло, що з функціональної позиції такі аргументи є щонайменше неточними.

При написанні глави УІ Статуту ООН, причетні до цього процесу фахівці на мали наміру створити політичну, стратегічну чи оперативну основу для проведення воєнних операцій ООН. Мирні заходи, передбачені в цій частині Статуту, завжди розглядались як виключно дипломатичні міри. Саме через цю обставину колишній Генеральний Секретар ООН Даг Хамершальд відносив цей вид діяльності ООН до умовної глави УІ з половиною. Провідні фахівці ООН вказують, що миротворчі операції – це акції, які передбачають заходи, які функціонально не відповідають тому, що передбачене главою УІІ, однак перевищують суто дипломатичні засоби вирішення спорів глави УІ29.

На відміну від глави УІ, положення глави УІІ мали на меті створити політичну, стратегічну та оперативну основу для проведення операцій по підтриманню миру. Положення цієї глави встановлюють систему послідовних дій ООН при врегулюванні конфлікту. За статтею 39, Рада Безпеки визначає існування загрози міжнародному миру та безпеці і потім, керуючись положенням статті 40, щоб запобігти погіршенню ситуації, вимагає від сторін клнфлікту виконання тих тимчасових заходів, які він вважатиме необхідними або бажаними30. Якщо цього досягти неможливо, Рада Безпеки уповноважена накласти економічні, політичні та дипломатичні санкції, на що вказує стаття 41; якщо ж і ці заходи не призводять до бажаного результату, то РБ ООН вдається до військових морських, повітряних або наземних акцій, які будуть необхідними для відновлення миру та безпеки. Такі акції здійснюються військами, які надаються в розпорядження Ради Безпеки державами-членами через підписання спеціальних договорів на підставі положень статті 43.

На цій стадії реалізація системи колективних заходів по збереженню миру зупиняється. За всю історію ООН не було підписано жодного договору, за яким держави б зобов’язувались надати свої національні збройні формування в розпорядження ООН. Ця прогалина позбавила Об’єднані Нації здатності імплементувати в життя механізм мобілізації збройних сил держав-членів. Зрозуміло, що наступні положення глави УІІ, в яких йшлося про методи організації та стратегії дій об’єднаних збройних сил теж залишились тільки на папері.

Важливо зазначити, що Військово-штабний Комітет, створення якого було передбачене в статті 47 і який мав стати координуючою інстанцією для проведення миротворчих місій, теж ніколи не було створено. В результаті, ООН залишилась без компетентного, професійного військового органу, який би діяв на постійній основі31.


За таких умов, продиктованих здебільшого геополітичними чинниками, ООН була вимушена “імпровізувати” у вирішенні проблеми міжнародного миру та безпеки, шукаючи нові шляхи формування міжнародного військового контингенту, яке в більшості випадків відбувалося шляхом прийняття резолюцій Ради Безпеки32. Не дивно, що за період з 1948 по 1988 рік було проведено тільки 13 операцій по підтриманню миру, в яких в цілому було зайнято в цілому всього 11 тисяч військового та цивільного персоналу33.

1948 року перед ООН постала необхідність втрутитися у врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, оскільки його ескалація загрожувала міжнародному миру та безпеці. Вирішення цього конфлікту мало би відбуватись в три етапи та проходити за сценарієм, передбаченим системою колективної безпеки Статуту ООН. Перший етап: після виявлення одним із уповноважених на це Статутом ООН суб’єктів конфліктної ситуації навколо проблеми створення держави Ізраїль, такий суб’єкт повинен був повідомити про це Раду Безпеки34. Після констатації Радою Безпеки наявності конфліктної ситуації, яка загрожує миру, повинно було вжити заходів для розв’язання конфлікту мирними засобами, перебаченими главою УІ. Другий етап: використавши засоби глави УІ, у випадку якщо бажаного результату досягнути не було, Рада Безпеки повинна була вжити заходів, не пов’язаних із застосуванням військової сили (стаття 41 Статуту ООН). Третій етап: в ситуації, коли б і ці засоби були б недостатніми, Рада Безпеки була б уповноважена застосувати для усунення загрози миру та безпеці військові заходи такої форми та за таким механізмом, як це передбачено відповідно в статтях 42 та 43 Статуту.

Однак, така логіка вирішення конфлікту була порушена вже на першому етапі. Після посилення напруги між євреями та арабами Палестини, викликаної перспективою створення на її території єврейської держави, Генеральна Асамблея ООН (ГА), презюмувавши наявність загрози міжнародному миру та безпеці, почала де-юре діяти на підставі положень глави ІУ про її функції. Однак, де-факто акції, до яких вдалася ГА, не зовсім відповідали нормам Статуту. Спеціальна сесія ГА, що відбулася в квітні – травні 1947 року, утворила Спеціальну комісію з питань Палестини, яка розробила план розв’язання палестинського питання. Цей план був схвалений у листопаді 1947 Генеральною Асамблеєю та передбачав розділ території Палестини і утворення арабської та єврейської держав. Такий крок можна розглядати як дії на основі статей 11 п. 2 та 14 Статуту ООН35.

Арабська сторона не була згодна з планом розподілу і напруга продовжувала зростати. У травні ГА призначила посередника ООН, мета якого полягала у сприянні мирному вирішенні спору. По суті, діючи в такий спосіб, ГА вже якоюсь мірою перевищила свої повноваження, оскільки в Статуті ООН нема прямого посилання на те, що ГА уповноважена вдаватись до таких заходів, як призначення посередника в зоні конфлікту. Спектр можливих дій ГА з мирного врегулювання конфлікту обмежений. За Статутом ООН ГА може тільки:



  1. обговорювати будь-які питання, що відносяться до рідтримання міжнародного миру та безпеки (ст. 11 п.2);

  2. звертати увагу Ради Безпеки на ситуації, які могли б загрожувати міжнародному миру та безпеці (ст. 11 п.3);

  3. рекомендувати мирні засоби вирішення спору (ст. 14).

Зрозуміло, що призначення посередника не можна розглядати як один з цих трьох можливих варіантів дій36.

Мова йде про те, що Генеральна Асамблея не наділена оперативними функціями в галузі забезпечення міжнародного миру. В цій сфері вона здійснює виключно регулятивні та контрольні функції37. Відповідно до цього, розглянувши та обговоривши ситуацію, переконавшись, що рекомендовані нею мирні засоби не призвели до бажаного результату, ГА повинна була проінформувати РБ.

Після того, як 14 травня 1948 року було проголошено державу Ізраїль, вона підтримувана сусідськими арабськими країнами, розпочала військові дії проти. Після шести тижнів війни Раді Безпеки вдалося досягти укладення перемир’я на чотири тижні, після якого збройна боротьба відновилась. Виникла необхідність конкретнішого втручання ООН. Історія зробила свій вибір – 29 травня 1948 року, замість застосування дій за ст. 42 Статуту ООН, Рада Безпеки прийняла резолюцію 50 (1948), за якою було створено групу воєнних спостерігачів під назвою Організація Об’єднаних Націй для спостереження за виконанням умов перемир’я (UNTSO). Це була перша в історії операція по підтриманню миру. В її складі було 648 військових та цивільних спостерігачів; вона виконувала багато різних завдань, які пізніше стали типовими для місій спостереження або підтримання миру: контроль за дотриманням угоди про припинення вогню і встановлених кордонів, установлення демілітаризованих зон та нагляд за ними, передача військовополонених, тощо.

Одним з аргументів на користь правомірності запровадження Радою Безпеки ООН нового засобу колективного вирішення міжнародних конфліктів є положення статті 29 Статуту ООН, згідно з якою Рада Безпеки може створювати такі допоміжні органи, які вона вважатиме необхідними для виконання своїх функцій. Зрозуміло, що розглянуту вище місію спостереження не можна беззастережно ототожнювати з категорією “допоміжний орган”. Тим не менше, положення цієї статті виправдовують значною мірою пошук Ради Безпеки ООН нових шляхів та засобів виконання покладених на неї міжнародною спільнотою функцій.


Резолюція 50 (1948) створила прецедент, який став основою для проведення операцій по підтриманню миру ООН в майбутньому, і який можна вважати точкою відліку історії цього нового та необхідного виду діяльності ООН.
Новий етап миротворчої діяльності ООН розпочався із закінченням “холодної війни”. Докорінне оздоровлення політичної атмосфери у світі і в ООН створило умови для перегляду підходів до проблеми дотримання міжнародного миру і безпеки. Виникли сприятливі умови для реалізації положень глави УІІ у повному обсязі. А еволюція змісту і характеру конфліктів вимагала відповідних змін у формах і методах операцій з підтримання миру.

Як вже було згадано, історичні зміни у сучасному світі супроводжуються надзвичайно суперечливими тенденціями. З одного боку, відбуваються інтеграційні процеси, що особливо рельєфно проявляється в розвитку Європейського Союзу, з іншого – вибух етнічних, соціальних та інших суперечностей, що поставили під загрозу міжнародний мир і безпеку (події в Югославії, на території колишнього СРСР та ін.).

Складна й небезпечна проблема виникла у світі з появою суперечності в реалізації двох принципів: принципу суверенітету й територіальної цілісності держав і принципу самовизначення народів.

ООН незмінно підтримує обидва принципи, але життя вимагає вдумливого, зваженого ставлення щодо їх здійснення. Як цілком правомірно підкреслив у своїй доповіді “Порядок денний для миру” Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі, “якщо кожна етнічна, релігійна або мовна група буде претендувати на державність, то не буде межі дробленню, а загальний мир, безпека, економічний добробут стануть ще більш важко досяжною метою”38.

1948 р. у зв’язку з арабо-ізраїльською війною була створена Організація ООН для спостереження за виконанням умов перемир’я (UNTSO). 1949 р. сформовано групу ООН для спостереження в Індії й Пакистані (UNMOGIP). Досвід цих перших груп став основою вироблення інших форм і методів підтримання миру: місій для з’ясування фактів, спостереження за проведенням плебісцитів, місій добрих послуг, груп примирення, посередників та спеціальних представників.

У ті роки ще не фігурував термін “операції з підтримання миру”. Вживалися такі назви, як “легіон ООН”, “польові кадри ООН”, “варта ООН”. Термін “підтримання миру” вперше увійшов у лексикон 1956 р., коли у зв’язку з конфліктом Англії, Франції й Ізраїлю з Єгиптом перша надзвичайна спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ухвалила резолюцію про створення Надзвичайних Збройних Сил ООН (UNEF4), які діяли в зоні Суецького каналу понад 10 років.

Після 1956 р. вживалися такі терміни, як “міжнародні сили ООН”, “поліцейські сили ООН”, “сили миру”, “сили з підтримання миру” та ін.

Назва “операції ООН з підтримання миру” утвердилися у 1965 р., коли Генеральна Асамблея створила Спеціальний комітет з операцій по підтриманню миру (Комітет 33-х, а 1988 р. після приєднання Китаю – Комітет 34-х). Сьогодні, коли мова заходить про військові формування, які служать під блакитним прапором з емблемою ООН, ми знаємо, що це війська ООН, які несуть мир та стабільність у різні частини земної кулі.

Історія проведення Операцій ООН по підтриманню миру знала і злети, і падіння. Об’єднані Нації звинувачувалися в бездіяльності, ставилися під сумнів ефективність та доцільність ОПМ, стверджували, що тільки діяльність регіональних організацій колективної безпеки може гарантувати стабільність в окремих регіонах, так і в світі в цілому.

6 жовтня 1998 року на урочистій сесії Генеральної Асамблеї ООН Генеральний Секретар Кофі Анан в своїй доповіді заявив, що сьогодні близько 14 тисяч військовослужбовців, воєнних наглядачів, цивільних службовців та фахівців з різних країн світу служать в 17 Операціях по підтриманню миру. “Будучи неспроможними відповідати на всі конфлікти, які виникали впродовж п’ятдесяти років, миротворці ООН врятували десятки тисяч людей”, - такий головний аргумент Кофі Анана щодо ефективності операцій по підтриманню миру39.




  1. Міжнародне-правове регулювання проведення ОПМ

2.1 Поняття ОПМ

Операції ООН з підтримання миру виникли деякою мірою несподівано у відповідь на зміни в міжнародному політичному житті. Цей елемент несподіваності обумовив відсутність на момент їх виникнення як міжнародно-правового, так і теоретичного обгрунтування цього засобу вирішення міжнародних конфліктів.

Відсутність загальновизнаного визначення сутності операцій з підтримання миру зумовила різне тлумачення цього виду діяльності ООН. Одні автори розглядають ОПМ як заходи з підтримання миру із застосуванням збройних сил, але не на основі глави УІІ. Інші фахівці відносять до миротворчих операцій всі миротворчі зусилля ООН з урегулювання міжнародних конфліктів, включаючи в цю категорію і заходи превентивної дипломатії, і безпосередньо ОПМ по урегулюванню вже існуючих конфліктів, і заходи з постконфліктного миробудівництва.

Концепцію ООН щодо сутності операцій з підтримання миру грунтовно виклав на початку 80-х років заступник Генерального Секретаря Б. Уркварт, який протягом багатьох років безпосередньо відповідав за цю ділянку діяльності ООН: “ОПМ – це використання Об’єднаними Націями воєнного персоналу й угрупувань не як бойової сили, а як механізму припинення ворожнечі і буфера між конфліктуючими сторонами. Фактично, вони є створеною міжнародними зусиллями передумовою для припинення воєнних дій конфліктуючих сторін і механізмом угоди про припинення вогню”40. Однак, таке визначення не повністю відображає реалії сучасних ОПМ, оскільки подекуди обсяг покладених на них функцій може бути значно більшим та складнішим порівняно з наданим в даному визначенні переліком.

Визначення операцій по підтриманню миру, як одного з засобів вирішення, було дано в 1992 року доповіді Генерального Секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі “Порядок денний для миру”. В цьому документі серед основних напрямків діяльності ООН по збереженню міжнародного миру та безпеки в період після закінчення “холодної війни”, Генеральний Секретар визначає підтримання миру за допомогою ОПМ в ситуаціях, коли збройна боротьба вже припинена, але мир залишається неміцним, та сприяти дотриманню угод, які були досягнуті в результаті попередньої миротворчої діяльності Організації41.

Розділ ІІ “Порядку денного для миру” носить назву “Визначення”. Операції по підтриманню миру в ньому визначені як розгортання присутності ООН на території конфлікту, за погодженням з усіма сторонами конфлікту, яке, як правило, здійснюється шляхом залучення воєнного та/або поліцейського персоналу ООН та також часто цивільного42. Це визначення не набагато відмінне від попередніх. Однак, воно дає змогу побачити одну з важливих рис, які необхідно враховувати при визначенні ОПМ: етап конфлікту, на якому запроваджується конкретна операція. Якщо в попередньому формулюванні ОПМ починались, або принаймні могли починатись, за наявності безпосередніх збройних зіткнень між сторонами, то на думку Бутроса Галі, вони запроваджуються вже тоді, коли такі зіткнення припинені і досягнене перемир’я. На це слід звернути увагу.

Слід зазначити, що визначення ОПМ в “Порядку денному для миру” важливе не стільки через свій зміст, скільки через форму його закріплення, про що детальніше мова буде йти в наступних частинах цього дослідження.


Розглядаючи проблему поняття та суті ОПМ, польський професор В. Моравецький керується іншим критерієм їх визначення. Він відносить ОПМ до різновиду оперативних функцій ООН. Він стверджує, що ОПМ можна назвати лише ті функції організації, які провадяться в результаті прийняття Радою Безпеки рішень, на основі яких держави-члени надають в розпорядження ООН воєнні засоби, які підпорядковуватимуться керівництву ООН та використовуватимуться відповідно із вказаними рішеннями Ради Безпеки. Не носять характеру ОПМ заходи, коли Рада Безпеки покладає їх виконання на держави-члени43. Однак, така позиція по суті не дає власне визначення, а скоріше створює ті рамки, в яких воно повинно відбуватись.

Відомий фахівець з міжнародного права І. Лукашук, розглядаючи операції з підтримання миру, зосереджує свою увагу на їх відмінності від примусових заходів ООН із застосуванням сили на основі глави УІІ Статуту ООН. Він пише: “На відміну від них миротворчість означає операції збройних сил без застосування зброї, за винятком випадків самооборони, які здійснюються за згодою основних воюючих сторін і призначені для спостереження за дотриманням угод про перемир’я”44. Це визначення миротворчих операцій виявляє наступний важливий компонент поняття ОПМ: незастосування сили персоналом ООН.

Марак Гулдінг, який протягом довгого часу очолював миротворчу діяльність ООН, визначав операції з підтримання миру як акції, що здійснюються ООН за згодою сторін конфлікту, під її командуванням та управлінням, з метою допомоги в контролі та врегулюванні конфлікту між ними, витрати в яких покриваються колективно Членами Організації, які теж надають необхідний військовий та цивільний персонал та обладнання45, та яка діє нейтрально по відношенню до сторін конфлікту та вдається до застосування сили в мінімально необхідному обсязі46. Порівняно з попередніми визначеннями цей варіант охоплює майже всі аспекти поняття ОПМ. Зокрема, слід звернути увагу на те, що ця дефініція встановлює гнучку формулу застосування миротворцями сили. Якщо Лукашук виключає застосування сили при проведенні ОПМ взагалі, інші фахівці вважають застосування сили допустимим лише у випадках самооборони47, то Марак Гулдінг розглядає “необхідність” як основний критерій застосування сили.

Різні погляди фахівців на основні елементи поняття миротворчих операцій є явищем невипадковим. Справа в тому, що є всі підстави розрізняти ОПМ періоду “холодної війни” та операції, які запроваджувались після її закінчення. Дійсно, можна провести умовну лінію розділу між традиційними операціями з підтримання миру часів “холодної війни” та багатонаціональними воєнними операціями ООН другого покоління48. Ось приклади миротворчих операцій ООН, які проводилися в ці ідеологічно різні періоди.



Організація Об’єднаних Націй для спостереження за виконанням умов перемир’я 1948 р. (UNTSO) Була заснована після досягнення перемир’я між Палестиною та Ізраїлем для спостереження за дотриманням перемир’я та встановлених кордонів в Палестині. Початкові функції, які з часом були розширені, обмежувалися лише цим видом діяльності.

Індо-пакистанська місія ООН по спостереженню 1965 – 1966 рр. (UNIPOM) Дана місія була заснована, як і попередня, для контролю за припиненням вогню вздовж індо-пакистанського кордону за межами штату Джаму та Кашмір та виводом всіх військових угрупувань на позиції, які вони займали до фактичного початку конфлікту. Після виконання цих завдань місію було згорнуто.

Місія добрих послуг ООН в Афганістані та Пакистані 1988 – 1990 рр. (UNGOMAP) Була запроваджена для того, щоб допомагати особистому представнику Генерального Секретаря виконувати його функції з надання добрих послуг сторонам у справі забезпечення виконання досягнутих сторонами угод.

Операція ООН в Мозамбіку 1992 – 1994 рр. (ONUMOZ) Мандат цієї ОПМ був набагато ширший та містив: неупереджене сприяння здійсненню Загальної Угоди про встановлення миру, підписаної 4 жовтня 1992 року Президентом Республіки Мозамбік та головою Мозамбікського національного опору, здійснювати нагляд за припиненням вогню, демобілізацією сторін, збереженням та знищенням зброї, забезпеченням повного виводу військ та безпекою в транспортних коридорах, наданням технічної допомоги та здійсненні контролю за процесом виборів, здійсненням координації та контролю над операціями з надання гуманітарної допомоги, вирішенням проблеми біженців, вимушених переселенців та постраждалого населення, тощо.

Операція ООН в Сомалі І 1992 – 1993 рр. (UNOSOM I) Запроваджена як механізм спостереження за припиненням вогню та для забезпечення безпеки персоналу ООН, безпеки на території морських портів та аеропортів, здійснення конвоювання доставки гуманітарної допомоги з них до місця призначення. В зв’язку з бандитськими нападами на контингент ООН Рада Безпеки вперше в практиці миротворчої діяльності санкціонувала застосування сили. Однак, недовершеність планування цієї операції призвела до поновлення випадків нападу на миротворчий контингент, в результаті чого першопочаткова мета місії не була виконана.

Операція ООН в Сомалі ІІ 1993 – 1995 рр. (UNOSOM ІI) Ця операція була продовженням попередньої. На відміну від попередньої ОПМ вона була запроваджена не для спостереження за можливими нападами на миротворчий контингент, а для припинення триваючих. Сили ООН отримали дозвіл вживати силу тоді, коли це буде необхідно. Рада Безпеки зобов’язала контингент ООН посилити дії, спрямовані на роззброєння всіх сомалійських угрупувань, установити порядок у Сомалі, застосовуючи відповідні методи покарання проти порушників миру. Ця ОПМ відіграла велике значення в нормалізації ситуації в Сомалі та увійшла в історію як перша ОПМ, в якій було застосовано силу.

Як бачимо, основною відмінною рисою двох поколінь ОПМ є коло покладених на них функцій та обсяг їх мандату. Спектр дії сучасних операцій значно ширший. Зрозуміло, що вказані відмінності між ОПМ двох поколінь ускладнюють завдання вироблення універсального значення ОПМ, яке можна було б застосувати до всіх миротворчих акцій ООН за весь період її існування. Очевидно, що при формуванні поняття сучасних ОПМ доцільно більшу увагу концентрувати саме на нових моделях миротворчих місій, оскільки вони на сьогодні складають основу діяльності ООН в сфері підтримання миру.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка