Міжнародно-правове регулювання проведення операцій ООН по підтриманню миру (опм)



Сторінка2/7
Дата конвертації23.10.2017
Розмір0.91 Mb.
ТипРеферат
1   2   3   4   5   6   7

1.1 Проблема миру в різні історичні епохи


Світ, вільний від війн та кривавих конфліктів, був ідеалом, який проповідували кращі представники та представниці політилогічної думки людства. Моделі світобудови, яка б не знала воєн, пропонував Імануїл Кант в своїй праці “Вічний мир”. Засновник позитивізму Огюст Конт в своїй концепції індустріального суспільства обгрунтовував думку про те, що колись в ньому війна буде анахронізмом. Війна, підкреслював Конт, була необхідна в доіндустріальну епоху для примусу до праці лінивих та схильних до анархії людей, а також для створення великих держав. Вона виконала ці функції. З приходом індустріального суспільства, де багатство залежить не від завоювань, а від наукової організації праці, зник воєнний клас, а з ним і причини воювати. Примат перейшов до трудової діяльності, трудових цінностей. Ось чому, стверджував Конт “всі істинно філософські мислителі повинні легко, з більшим інтелектуальним і одночасно моральним задоволенням визнати, що нарешті настала епоха, коли серйозні і довготривалі війни повинні повністю зникнути у кращої частини людства”.

Однак, як показує історичний досвід, людські співтовариства в різних формах та іпостасях доволі часто ставили під сумнів максиму “мир є вищим благом”. Виправдання для війни завжди знаходились переконливі: від підкорення інших народів, завоювання багатств, до священних походів задля відстоювання віри, підвищення іміджу держави на міжнародній арені, тощо. По різному в різні часи інтерпретувалися мотиви людської поведінки, що штовхали її воювати. Римський філософ Плутарх був переконаний, що “homo homini lupus est”4, тобто, що людина людині вовк, а тому війна для неї – нормальний природний стан. Пізніше цю думку використав та розвинув Томас Гобс. Він писав, що тільки частина людства, яка “нормальна”, прагне щастя та миру. Решта згодна зруйнувати в війнах свою домівку та цивілізацію в цілому, втягуючись до руйнівних воєн та катастроф.5 Не зважаючи на такі песимістичні спостереження, він вважав першим і основним законом природи максиму “pax quarenda est” (“необхідно шукати миру”).

Відомо також, що багато мислителів поділяли війни на справедливі та несправедливі, в залежності від мотивів участі держав у них. Вже в Стародавній Греції були розроблені критерії такого розподілу. Війна визнавалась законною, якщо вона була відповіддю на напад з боку іншої держави, якщо її метою був захист релігійних святинь або виконання союзних зобов’язань.6

Голландський філософ-правник ХVІІ століття, “батько” сучасного міжнародного права Гуго Гроцій вважав, що війна не заборонена ні божественними законами, ні правом народів.7 Однак, це не означало, що всі війни справедливі. Відрізняючи війни справедливі та несправедливі, Гроцій в дусі свого юридичного підходу до даної проблематики підкреслював, що “справедливою причиною початку війни може бути тільки правопорушення”. Справедливими він вважав, наприклад, війни для збереження територіальної цілісності та для захисту майна.

Нова в якісному та кількісному розумінні хвиля роздумів над складними питаннями війни та миру виникла в 20-му столітті.

Вже на цьому етапі даного дослідження важливо наголосити, що початок ХХ століття характеризується значним прискоренням суспільно-політичних процесів. Цей чинник безпосередньо вплинув на еволюцію як самих понять “війни” та “миру”, так і на їх теоретичне обгрунтування. Зрозуміло, що така ситуація стала результатом сублімації багатьох суспільних факторів, як то науково-технічного прогресу, викликаної ним універсальної переоцінки системи цінностей, все далі інтенсивнішої інтернаціоналізації системи міжнародних відносин, розпаду імперій та процесів деколонізації, спустошення двох світових війн тощо. Перелічені явища завжди мали резонанс в світі аналітиків та політологів. Слід також зазначити, що розвиток політичної думки в цілому та дослідження проблем війни та миру зокрема в ХХ столітті можна умовно поділити на три основні періоди: період до Другої Світової війни, з характерним йому ідеалістичним сприйняттям міжнародної політики; період після Другої світової війни до кінця 80-х років, відомий як період політичного реалізму, який супроводжувався ідеологічним протистоянням Сходу та Заходу; та період нереалізму, який почався після розпаду Радянського Союзу на початку 90-х років. Зміна одного періоду іншим, в свою чергу, була прямим наслідком вище згаданих історичних подій та процесів.8

Авторитетні представники різних політологічних шкіл та напрямків по різному трактували міжнародні конфлікти як явища. Окрім наведеної періодизації політичної думки в другій половині ХХ століття спостерігалася її своєрідна регіоналізація. Вона проявлялася, насамперед, в різному баченні однакових проблем вченими Сполучених Штатів Америки, які зазнали тоді значного геополітичного злету; вченими Західної Європи, чиї розробки стали продовженням традиційних поглядів, започаткованих їхніми попередниками; і, нарешті, вченими Радянського Союзу, чиї творчі починання переважно були щільно прив’язані до комуністичної ідеології, а відповідно, були значною мірою упередженими.

Однією з найвидатніших постатей серед тих, хто в американській науці міжнародних відносин намагався теоретично осмислити питання війни та миру, був Куінсі Райт. В його поглядах переважали миролюбні політичні позиції. На відміну від вчених, які вбачали джерело війни в агресивній природі людини, він писав: “Хоча в людині і закладені інстинкти, які уможливлюють війну, вони реалізуються тільки у відповідних соціальних та політичних умовах”9.

Тема міжнародного конфлікту як одна з центральних проблем теорії міжнародних відносин була об’єктом досліджень і багатьох західноєвропейських вчених. Зокрема, француз Р. Арон, подібно багатьом своїм американським колегам, базував свої дослідження на тезі про природну агресивність людини, вважаючи, що природі людини або групам людей внутрішньо притаманне прагнення до насильства та війни. Ще в одній з своїх ранніх праць “Війна та індустріальне суспільство” він писав: “…саме міжнародне життя несе в собі війну, як хмара – грозу”10.

Як бачимо, філософське бачення війни та миру було постійним супутником історії цивілізації. Маючи таку велику кількість різних, подекуди дуже переконливих бачень цієї проблеми, дуже важко прийти до спільного знаменника у вирішенні її для себе. Не викликає сумніву одне – війна, в любій її формі та прояві, не зважаючи на її причини та мотиви, є трагедією, яка тягне за собою незрівнянні руйнування здобутків людини та забирає в неї життя. Швейцарський вчений , Ж.-Ж. Бабель підрахував, що за 5500 років на нашій планеті відбулося 14513 великих і малих воєн у результаті яких загинуло 3640 млн. осіб. Пік ескалації інтенсивності міжнародних конфліктів припав на ХХ століття – людство зазнало страшних спустошень, спричинених двома Світовими війнами.



1.2 Засоби вирішення міжнародних конфліктів: історична перспектива


Філософське обгрунтування проблеми війни та миру є явищем об’єктивним. Якщо розглядати його в контексті процесу еволюції осмислення будь-якого суспільного феномену, то первинний збудник цієї проблеми знаходиться на рівні природних інстинктів. Зокрема, в цьому випадку мова йде про інстинкт самозбереження з одного боку, та інстинкт агресії до оточуючих з іншого. На певній стадії реалізації цього інстинкту суспільство починає шукати відповіді на запитання “Чому виникає конфлікт між групами людей?”, сподіваючись, що усунувши причини воєн можна буде запобігти їх виникненню в майбутньому. Цю задачу покликані вирішити філософи та політологи, про що йшла мова вище. Однак, практично реалізувати результати їх розумової діяльності, за винятком деяких випадків, дуже складно. Ось чому з давніх давен поряд з філософським осмисленням проблеми війни та миру суспільство шукало засоби практичного регулювання конфліктів. Іншими словами, “філософія миру” завжди розвивалася паралельно розвитку “праву миру”. В зв’язку з цим, мова далі піде про історію міжнародно-правового врегулювання суспільних відносин до, під час, та після міжнародних конфліктів.

Серед міжнародно-правових заходів, пов’язаних з проблемами війни можна виділити наступні: превентивна дипломатія, підписання мирних договорів, підписання договорів про перемир’я, створення військових союзів, накладення санкцій, захист полонених та інші. Зрозуміло, що в різні історичні періоди всі ці категорії, як і саме поняття міжнародного права, могли варіюватись. Однак, їх зміст, цілі, задля яких до них вдавалася міжнародна спільнота, були здебільшого однаковими: запобігання війні, вирішення конфліктних ситуацій мирними засобами, припинення війни, захист населення воюючих сторін, тощо.

Найдавнішою згадкою про спробу врегулювати відносини є договір між царем Хаттушилем та єгипетським фараоном Рамзесом ІІ, укладений близько 1300 року до Р.Х. В частині про цілі договору йшла мова про те, що “Бог не дасть завдяки договору статися ворожнечі між ними (між цими двома правителями авт.)”11.

В стародавній Греції вже в V – ІV століттях до Р.Х. існував досить відпрацьований набір правил, пов’язаних з питаннями війни. Греки розрізняли закони та такі, що не мали законних підстав.12 Греки не знали різниці між комбатантами та некомбатантами. Були норми, які передбачали обмеження використання певних видів озброєнь. Головними серед них були норми щодо нейтралізації храмів та інших культових закладів. Греки не знали режиму полонених. У більшості випадків війна між греками закінчувалась підписанням мирного договору, який забезпечувався клятвою13.

В контексті даного дослідження важливо вказати, що в Стародавній Греції вже були поняття нейтралітету та невтручання. При чому, перше могло бути тільки в період війни, а друге – і в мирний час.
Право війни в Стародавньому Римі було багато в чому схоже на грецьке, однак, воно було більш відпрацьованим та було більш релігійно та філософськи-політично обгрунтованим. Війна починалась з дуже складної процедури, як правило, була жорстокою, з позиції римлян завжди виправданою. Закінчувалась війна або підкоренням противника, або підписанням мирного договору, який часто мав форму договору про союз. Як і в Греції, в Римі був відомий інститут нейтралітету.

Протягом багатьох століть правове регулювання міжнародних конфліктів розвивалось саме в межах засобів та інститутів, започаткованих в Стародавній Греції та Римі. Розпад Римської Імперії, виникнення на її теренах великої кількості князівств, що невпинно вели між собою війни за територію та інші негативні фактори не могли не загальмувати подальший розвиток міжнародного права в цілому та на розглядувану його частину зокрема. Однак, в міжнародному праві середньовіччя інтенсивно почав формуватися інститут мирного вирішення спорів, найважливішими формами якого були третейські суди та арбітраж. Відомі були й інші мирні засоби вирішення спорів: посередництво, добрі послуги, дипломатичні переговори, жеребкування, тощо.14 Інституту некомбатантів в середні віки ще не існувало, а режим полону залежав від соціального статусу полоненого. Хоча й повільно, в середні віки починають юридично оформлюватись інститути нейтралітету та демілітаризації.

На подальший розвиток міжнародного права вплинули дві важливі події в історії Західної Європи: Англійська буржуазна революція, яка відбулася в середині ХVІІ століття, та Тридцятилітня війна (1618 – 1648). Ця кривава війна закінчилася підписанням Вестфальського миру, який не тільки сформулював ряд нових принципів та інститутів міжнародного права, але й суттєво змінив вже існуючі на той час. Це був перехід до нового буржуазного права.15 Вестфальський мир був першим загальноєвропейським договором, який хоча і не створював міжнародну організацію, однак, вже закладав перші цеглинки в її майбутній фундамент. В ньому говорилось, що “укладений мир повинен залишатись в силі і що обидві сторони зобов’язані відстоювати та захищати кожну статтю мирного договору, незалежно від релігії”. Цей договір був відправною точкою в розвитку інституту міжнародно-правових гарантій16. Слід зазначити, що положення трактату, покликані юридично врегульовувати питання політичного устрою в Європі, не були забезпечені механізмом відповідальності та санкцій. Зрозуміло, що це була основна підвалина неефективності цього документу. Тим не менше, важко переоцінити роль Вестфальського трактату в історії міжнародно-правового регулювання питань війни та миру. Головним же висновком для нас є факт усвідомлення європейською спільнотою необхідності вирішувати ці проблеми разом, координуючи свої зусилля через нові форми міжнародно-правового співробітництва, що стало визначальною рисою розвитку міжнародного права в майбутньому.

Наступним важливим кроком в розвитку права міжнародного конфлікту стали17 Гаазькі конференції миру, які відбувались в кінці ХІХ на початку ХХ століття.

Головним завданням, яке ставили перед собою 26 держав-учасниць, було забезпечення миру та обмеження озброєнь. Всього в Гаазі було прийнято 13 конвенцій та ряд декларацій, які охоплювали широке коло питань. Зокрема, І та ІІ конвенції були присвячені правовому регулюванню мирного вирішення спорів. Перша з конвенцій була своєрідним кодексом здійснення добрих послуг, посередництва та діяльності міжнародних слідчих комісій. Конвенція створила Постійну палату третейського суду, яка стала прототипом для майбутніх міжнародних судових органів – Постійної палати міжнародного правосуддя Ліги Націй та Міжнародного суду ООН. Як і в попередніх спробах закріпити принцип мирного вирішення конфліктів, в даному випадку не було створено систему спільних дій держав у випадку виникнення загрози миру. Саме ця недовершеність створила умови, за яких європейські держави були не в змозі протистояти ескалації міжнародного конфлікту, що призвів до Першої світової війни. Її масштаб та наслідки інтенсифікували пошук нових підходів до міжнародного регулювання питань війни та миру. Вперше в історії на порядку денному міжнародного життя з’явилась ідея колективної безпеки, яка знайшла своє відображення в положеннях Ліги Націй – першої в історії людства універсальної міжнародної організації для підтримання міжнародного миру.
Ліга Націй була створена 1919 року. В статті 16 Статуту було закріплено, що “якщо Член Ліги вдасться до війни, всупереч зобов’язанням, прийнятим в ст. 12, 13 або 15, то він ipso facto розглядатиметься як такий, що вчинив акт агресії проти всіх Членів Ліги”18. Відповідальність за таке порушення Статуту носила характер санкцій економічного та політичного характеру. На жаль, засновник ліги Націй знову допустилися серйозної помилки – не було юридично оформлено систему колективних дій держав-членів по врегулюванню міжнародних конфліктів. Ця та ряд інших об’єктивних та суб’єктивних причин призвели до неспроможності міжнародної спільноти протистояти агресії фашистської Німеччини. Крах Ліги Націй серйозно підірвав ідею колективної безпеки. Однак, сам факт створення постійної міжнародної організації загальнополітичного характеру з постійно діючим апаратом був подією важливого історичного значення19.

По закінченні 2-ї Світової війни було створено ООН – міжнародну організацію, метою якої, закріпленої в Статуті, стало підтримання миру та міжнародної безпеки. На відміну від Ліги Націй, в ООН було створено набагато дієвіший інституційний механізм, а нова процедура прийняття рішень, яка вже не потребувала виключно одноголосного схвалення, дозволяла ефективніше реагувати на катаклізми в міжнародному житті. В основу Статуту ООН та цсієї її миротворчої діяльності було покладено концепцію колективної безпеки. В Статуті. В главі VІІ, було закріплено інституційний механізм колективної безпеки, в основі функціонування якого мала стати діяльність Ради безпеки ООН. На створення нової системи колективної безпеки мали вплив теоретичні наробки провідних політологічних шкіл щодо нового бачення вітопорядку: стало очевидним, що попередити анархію у міжнародних відносинах можна було шляхом створення “світового уряду” та універсальної системи колективної безпеки20.


1.3 Еволюція міжнародного конфлікту

Система суспільних цінностей є категорією, яка змінюється залежно від конкретних історичних обставин та під впливом певних подій. При створенні Організації Об’єднаних Націй держави-засновники виходили з тогочасних реалій міжнародного життя, орієнтувались на певну систему цінностей, яка, власне, визначала суть та характер таких понять, як “міжнародний конфлікт”, “міжнародне право”, “дії по відношенню до загрози миру”, тощо. З огляду на цю обставину буде доцільним провести історичну ретроспективу категорії “міжнародний конфлікт”, оскільки еволюція конфлікту, як феномена, мала безпосередній вплив на створення Організації Об’єднаних Націй, та, зокрема, на її миротворчу діяльність.

В різні історичні періоди війна, конфлікт між різними суспільними групами об’єктивно відрізнявся за причинами, мотивами, формами, змістом, тощо. Відповідно, різною була реакція суспільства на це явище, а точніше, різними були засоби вирішення цієї проблеми.

В первісному світі, який ще не знав держави як форми організації суспільства, окремі його частини вступали в конфлікт, керуючись своїми інстинктами. Основними мотивами були здобуття їжі, вигіднішого за природними умовами ареалу для проживання, захоплення результатів праці та здобичі іншої групи людей. Такі конфлікти порівняно невеликими за масштабом, тривали короткий період часу, мали стихійний характер, велися за допомогою примітивного озброєння. Зрозуміло, що вони не підлягали регулюванню жодними нормами, за винятком впливу на них суєвірних остережень первісної людини.

З виникненням держави війни набули більш організованого характеру, збільшився їх масштаб, еволюціонували мотиви, що штовхали людину воювати: загарбання територій, захоплення полонених, з метою перетворити їх в рабів, поширення віри нападника (що в багатьох випадках було виправданням для розпалювання війни), збирання податків з населення захоплених територій, тощо21.

В період Середньовіччя значно зросла кількість невеликих за масштабами збройних конфліктів. Розпад Римської імперії обумовив виникнення великої кількості квазі-державних утворень, кожне з яких де-факто могло бути стороною в конфлікті. Це викликало до життя норми, які дозволяли оголошувати та вести війну тільки главам держав22. Держави воювали по тим самим причинам, які були перераховані вище.

В наступний історичний період мотиви та характер воєн залишалися майже незмінними. Характерною рисою міждержавних конфліктів того періоду є обмежене коло воюючих сторін. Завдяки цій характеристиці вони переважно мали локальний характер (відбувалися на території лише сторін конфлікту), хоча їх масштаби та тривалість часто були вражаючими.

Як вже згадувалось, в ХХ столітті почалася інтенсифікація суспільних процесів, пов’язана, насамперед, з науково-технічним прогресом. Іншим важливим фактором була поступова трансформація системи міжнародних відносин. Цей процес теж був обумовлений складними геополітичними та геоекономічними чинниками, які врешті-решт призвели до краху Австро-угорської та Російської імперій, розпаду колоніальної системи, і які були причиною розв’язання небаченої до того часу по масштабам війни. Перша Світова війна суттєво відрізнялася від попередніх міжнародних конфліктів: в неї було втягнено майже всі європейські держави, вона проходила на величезній території, в ній брала участь велика кількість людей, було запроваджено нові види озброєнь. З огляду на це, можна зробити висновок, що її головною рисою була універсальність, в широкому розумінні цього поняття.

Друга світова війна, не менш трагічна за своїми наслідками, мала подібні причини. Це була теж тотальна війна, в якій не було ні тих, хто виграв, ні тих, хто програв – було більше 50 мільйонів загиблих. Як і Перша світова, Друга світова війна була війною універсального характеру за поділ сфер впливу на європейському континенті, головними учасниками якої були держави, як суб’єкти міжнародних відносин.

Важливою особливістю конфліктів другої половини ХХ століття є їх “внутрішній характер”23. Переважна більшість їх виникла не в результаті міждержавних суперечностей, а на грунті гострого політичного, економічного, релігійного протистояння в самих країнах. В доповіді Генерального Секретаря ООН про діяльність організації 1998 року він зазначає: “…велика кількість конфліктів, які виникли після закінчення “холодної війни”, прийняли форму внутрішніх чвар із застосуванням насилля та громадянських безпорядків, що мають серійні міжнародні наслідки.24”. Так, із 10 конфліктів, що виникли у період з 1988 по 1992 роки і викликали необхідність операцій ООН, 9 були породжені внутрішніми причинами (Ангола, Камбоджа, Югославія, Сальвадор, Мозамбік, Сомалі, Пд. Африка, Зх. Сахара та Нікарагуа).

Іншою відмінною характеристикою конфліктів повоєнного періоду є те, що в багатьох з них захоплення територій або матеріальних благ противника більше не було основним мотивом воюючих сторін. Особливо це стосується конфліктів періоду після закінчення “холодної війни”. Тепер конфлікти, про внутрішній характер яких вже було сказано, виникали здебільшого на грунті етнічних або релігійних протиріч між окремими групами населення країн.

В фундаментальному дослідженні проблеми миротворчості ООН, проведеному американським Інститутом міжнародних досліджень, вказуються дві основні причини конфліктів періоду “холодної війни”: з одного боку це внутріполітична конкуренція в етноплюралістичних суспільствах, з іншого – недоліки системи міжнародних відносин, зокрема, економічних, які мають безпосередній вплив на конфлікти внутрішнього характеру25.

Слід зауважити, що ряд вчених і сьогодні вважає міждержавні конфлікти головним джерелом нестабільності міжнародного життя26. В Доповіді Генерального Секретаря про діяльність Організації за 1998 рік Кофі Анан зазначав, що “… вперше в цьому десятилітті (авт.: період 1988-1988 роки) виникла війна за територію між двома сусідніми державами – Еритреєю та Ефіопією27”.

На сучасному етапі розвиток цивілізації відбувається під впливом двох кардинально протилежних, але взаємопов’язаних тенденцій. З одного боку це глобалізація міжнародних відносин, з іншого – їх фрагментація. Ці два процеси значною мірою обумовлюють характер та зміст сучасних міжнародних конфліктів.

Ми бачимо, що міжнародному співтовариству дедалі важче протистояти виникненню нових конфліктів, які зароджуючись в окремих державах, порушують безпеку та становлять потенційну загрозу миру в цілих регіонах. Ця проблема є одним з проявів фрагментації міжнародних відносин, яка стає дедалі менше контрольованою.
Після закінчення “холодної війни” припинила існування ера біполярного світу, який. Як показують численні дослідження, в багатьох випадках гальмував виникнення конфліктів та був, значною мірою, стабілізуючим фактором міжнародних відносин. Багатополярність обумовила можливість реанімації історичних непорозумінь, які довгий час знаходились в замороженому стані. Як наслідок, одним з елементів процесу фрагментації стала інтенсивна боротьба окремих етнічних одиниць на територіях різних держав за самовизначення28. Як показує життя, етнічний фактор є однією з основних причин сучасного конфлікту.
Виходячи з розуміння універсального конфлікту в ХХ столітті, фундаторами ООН в основу миротворчої діяльності організації було покладено ідею колективної безпеки.

Колективна безпека, запроваджена Статутом ООН, передбачала систему спільних заходів держав з метою протистояння агресії. Наслідки протистояння США та СРСР, поряд з трансформацією міжнародного конфлікту, створили масу перешкод на шляху реалізації цієї ідеї. Конфлікти повоєнного періоду виявилися дещо іншим явищем ніж ті, для врегулювання яких було, власне, створено універсальну систему заходів з підтримання миру та міжнародної безпеки. Ці обставини призвели до того, що в перші повоєнні роки ООН зіштовхнулася з проблемою фактичної бездієвості системи колективної безпеки. Слід зробити застереження, що в даному випадку мова йде про систему колективної безпеки в її вузькому розумінні, яке не виходить за межі глави УІІ Статуту ООН.

Тим не менш, перед ООН знов поставала проблема вирішення питань миру та міжнародної безпеки. Виникла об’єктивна потреба розширення засобів врегулювання міжнародних конфліктів. Альтернативною формою провадження засобів врегулювання конфліктів в рамках системи колективної безпеки стало проведення операцій по підтриманню миру.

Трансформація характеру та причин міжнародного конфлікту вплинула на розширення поняття колективної безпеки, на перехід її в якісно новий вимір. Тепер до універсальної колективної безпеки стали відносити не лише заходи, передбачені главою УІІ Статуту ООН, а всі спільні дії держав-членів з використання воєнної сили, спрямовані на усунення загрози миру, безпосереднє врегулювання міжнародного конфлікту та забезпечення постконфліктного миробудівництва. Щодо, власне міжнародного конфлікту, то підводячи підсумок, можна сказати, що під міжнародним конфліктом 2-ої половини ХХ століття слід розуміти не тільки конфлікт між державами, а будь-який конфлікт, ескалація якого загрожує міжнародному миру та безпеці.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка