Міжнародна журналістика



Сторінка1/11
Дата конвертації22.12.2017
Розмір1.98 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Оксана Кирилова

МІЖНАРОДНА ЖУРНАЛІСТИКА

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара

Оксана Кирилова



МІЖНАРОДНА ЖУРНАЛІСТИКА

Дніпро, 2016


ББК 76.0 (3)

     
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України



(лист № від р.)

                         

Рецензенти:

д-р іст. наук, проф. І. В. Крупський

(Львівський національний університет імені Івана Франка);

д-р філол. наук, проф. Н. М. Поплавська

(Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка);

д-р філол. наук, проф. О. Г. Ткаченко

(Сумський державний університет)

      Кирилова О.

Міжнародна журналістика : Навчальний посібник / О. Кирилова; за наук. редакцією В. Д. Демченка. – Д. : 2016, – 170 с.

       ISBN

Використовуючи досвід провідних медіасистем світу, проаналізовано стан міжнародної журналістики, специфіку її функціонування та сучасні трансформації. Для студентів вищих навчальних закладів освіти та широкого кола читачів.
                               

ББК 76.0 (3)

                                    

                          

 ISBN © О. Кирилова, 2016




ПЕРЕДМОВА


Словосполучення «міжнародна журналістика» ще з минулого століття приваблює молодих медійщиків своєю вибірковістю та елітарністю. У колишньому СРСР спочатку освіта, а потім посада журналіста-міжнародника відкривала чисельні можливості, і була омріяна мільйонами абітурієнтів. Саме таку посаду свого часу обіймав Всеволод Овчинніков, представляючи могутню газету «Правда» у Китаї, Японії, Великобританії. Томас Колєсніченко працював від цього ж видання у США, Великобританії, країнах Центральної й Східної Африки. Оглядачем міжнародного відділу «Последних известий»1 був відомий радянський політолог, американіст, телеведучий, письменник Валентин Зорін. Міжнародником радянської газети «Известия» тривалий час працював Мелор Стуруа. ХХ ст. дало світу династію журналістів-міжнародників Івана та Спартака Бєглова. Наприкінці 1970-х кар’єру лікаря на журналіста-міжнародника змінив Савік Шустер, почавши висвітлювати військові операції в Афганістані, Лівані, Ізраїлі, Нікарагуа, Чаді для видань Newsweek, Der Spiegel, Libération, La Repubblica.

Українська школа журналістів-міжнародників розвивалася досить мляво. Вже на початку ХХІ ст. у 2003 р. на сайті «Телекритика» знаходимо наступний крик душі: «Оскільки з роботою наших фахівців-журналістів поки що не складається (гуманітарна допомога з-посеред працівників дипломатичних місій, яких називають кореспондентами, або з-посеред представників діаспори – це не зовсім те, що треба. Зрештою, які українські телеканали, газети мають власні корпункти за кордоном?), йтиметься насамперед про необхідність підготовки журналістів-міжнародників.

У переліку спеціальностей, зареєстрованих в Україні, є понад 4 000 позицій. Проте там немає «міжнародної журналістики». У радянські часи й не могло бути. Тут все зрозуміло – пріоритетне право на підготовку й залучення кадрів для роботи за кордоном залишала собі Москва. Але ми 12 років живемо в незалежній державі!»1.

Через 5 років ситуація потрапляє до уваги науковців. 2008 р. Мар’ян Житарюк публікує у «Наукових записках Інститут журналістики» статтю на тему «Міжнародна квазіпроблематика ЗМІ України як наслідок нефункціональності української міжнародної журналістики», де наголошує на необхідності «вироблення нових конкурентних стандартів для успішного подолання національною медіасистемою комплексу провінційності»2.

Сучасний стан міжнародної журналістики можна описати за допомогою оксюморону як потенційно-актуальний. Певні зрушення вже спостерігаються, але неможна сказати, позитивні вони чи негативні. Словосполучення «міжнародна журналістика» продовжує вабити як початківців, так і досвідчених медійщиків. Підхід до підготовки відповідних кадрів не має поки системного характеру. Нормативна дисципліна «Міжнародна журналістика» має на меті ознайомити майбутніх фахівців з особливостями роботи журналіста-міжнародника з урахуванням специфіки медіамоделей світу.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І.
МІЖНАРОДНА ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ПРЕДМЕТ ВИВЧЕННЯ

«Міжнародна журналістика невіддільна від міжнародної політики, тому що міжнародна журналістика своєю контентною тканиною входить до міжнародної політики. У світі міжнародна журналістика не переживає кризи зацікавленості в собі, тому що люди зберегли бажання цілісно сприймати світ. В кожному з нас живе громадянин світу, і це запорука неперебутньої зацікавленості у новому», – саме таке ставлення до предмету, що вивчається, знаходимо в інтерв’ю головного редактора всесвітньовідомого журналу «Международная жизнь» Армена Оганесяна1.


Тема 1. Теоретичний базис міжнародної журналістики


Аналіз комунікативних процесів у системі міжнародної журналістики слід розпочати зі з’ясування специфіки даного сегменту медіа-простору та його місця у системі світового інформаційного потоку.

По-перше, визначимось з базисним поняттям курсу. Міжнародна журналістикаце розділ журналістики, який вивчає міжнародні аспекти діяльності журналістів і засобів масової інформації; міжнародні та регіональні організації, що розробляють стандарти, правові та етичні норми збирання, створення, обробки, зберігання і розповсюдження інформації через канали масових комунікацій.

Мова про міжнародні аспекти діяльності журналістів і медіа буде йти нижче. Поки що визначимося з поняттям міжнародних стандартів і тими структурами, які ці стандарти розробляють і впроваджують. Знання особливостей правового регулювання медійної сфери допомагає не лише вирішувати питання на місцях у межах юридичного права, але й розуміти специфіку національних ринків ЗМІ.

Головним джерелом права в державі є конституція, але в самому її тексті нерідко визнається, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори цієї країни є складовою частиною національної правової системи. У конституції часто встановлюється, що при появі розбіжності (колізії) між нормами міжнародного договору та законами, прийнятими у відповідній державі, повинні діяти правила договору. Так, Стаття 9 Конституції України передбачає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України»1.

Створення правового громадянського суспільства стало одним із загальновизнаних необхідних умов просування будь-якої сучасної держави на шляху великих соціально-економічних реформ, однією з цілей його модернізації. Ця ідея увійшла до законодавства і суспільної свідомості цивілізованих країн і народів. Вищим мірилом ступеня цивілізованості суспільства стала ситуація з правами людини в тій чи іншій країні. На думку автора навчального посібника «Міжнародні стандарти і зарубіжна практика регулювання журналістики» Андрія Ріхтера, «свобода вираження думок і переконань, свобода масової інформації становлять основи розвитку сучасного суспільства і демократичної держави. Ступінь цих свобод, у свою чергу, неабиякою мірою залежить від того, наскільки закони даної держави відповідають загальноприйнятим міжнародним нормам, інтересам громадянського суспільства в цілому і окремого індивідуума зокрема»2.

Основні права людини, в тому числі свобода думки і слова, свобода інформації, є стрижнем багатьох міжнародних угод. Майже всі вони – безстрокові. На основі угод формуються міжнародні організації – Організація Об’єднаних Націй (ООН), Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Рада Європи та ін. Крім декларування свободи вираження думки міжнародні договори передбачають можливість встановлення в національному праві тих чи інших обмежень цієї свободи.

Вперше свобода інформації як фундаментальне і абсолютне право збирати і поширювати інформацію незалежно від кордонів і поза будь-яким контролем держав формально зафіксована у статті 19 Загальної Декларації прав людини1. Двома роками потому у менш ліберальній формі, оскільки містить уже і підстави для обмеження, вона закріплена у статті 10 «Свобода вираження поглядів» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (скорочено – Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ)), яка ратифікована в Україні Законом № 475/97-ВР від 17.07.97:



«Стаття 10 

Свобода вираження поглядів

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду»1.

Українська Конституція містить статтю 34, яка забезпечує право на свободу дотримуватися та вільно виражати власні погляди та переконання, вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір2.

До найрозповсюдженіших міжнародних стандартів зазвичай відносять:


  • стандарти ООН;

  • стандарти Ради Європи;

  • стандарти Європейського Союзу;

  • стандарти Організації з безпеки і співробітництва в Європі;

  • американську систему захисту прав людини;

  • африканські стандарти захисту права на свободу вираження поглядів;

  • міжнародні стандарти он-лайн-журналістики.

Як вже йшлося, міжнародні правові норми, ратифіковані країною, входять до складу національного законодавства. З огляду на демократичні процеси, що є на сьогодні домінуючими у країнах з розвиненою системою засобів масової інформації, у якості головних принципів національної правової системи обираються свобода засобів масової інформації і право людини на свободу отримання інформації, свободу думки, право оприлюднювати власні погляди та переконання, вільну конкуренцію думок, підзвітність медійної системи суспільству тощо. Система законів у цих країнах складалася у плині сторіч і розвивалася в напрямку розвитку й збереження тендітного, тонкого балансу між свободою засобів масової інформації й обмеженням останніх в ім’я права на повагу особистого життя, права кожної людини на свободу вираження своєї думки та в ім’я збереження плюралізму в суспільстві. Таким чином, функції й місце ЗМІ в суспільстві визначаються як засіб інформування суспільства, і як спосіб контролю суспільства за діяльністю влади, що, природно, як правило, виключає можливість влади безпосередньо керувати засобами масової інформації, використовуючи їх задля своїх цілей. Але, проте, влада, держава зберігають деяку можливість регулювати й контролювати процеси в області ЗМІ1.

Свобода інформації є конституційним правом приблизно в 80 країнах. Шведська закон про пресу від 1766 р. розглянутий багатьма як перший законодавчий акт про свободу інформації включено до конституції країни. В деякі давніші конституції внесені поправки про право на отримання інформації. Молоді демократії Центральної, Східної Європі та Латинської Америки включили в текст своїх конституцій положення про доступ до інформації. Але навіть якщо конституції не містять чітко сформульованих положень на цей рахунок, конституційні суди низки країн, зокрема Південної Кореї, Японії та Ізраїлю, уклали, що право на свободу слова або друку увазі право на доступ до інформації.

Ще понад 70 країн прийняли закони про свободу інформації. Це право має досить глибокі корені в Європі і на американському континенті, однак воно менш міцно вкоренилося в Азії, Африці і на Близькому Сході. Однак у всьому світі очевидна тенденція до більшої прозорості у діяльності урядів.

Так, наприклад, Стаття 25 Конституції Бельгії, прийнятої в 1831 році, говорить: «Преса користується свободою; цензура ні за яких обставин не допускається; не можна вимагати застави від письменників, видавців або друкарень. У тих випадках, коли письменник відомий і проживає в Бельгії, ані видавець, ані друкарня, ані розповсюджувач не можуть піддаватися судовому переслідуванню». Настільки ж категоричний характер носить і формулювання Першої поправки до Конституції США, ратифікованої у 1791 році: «Конгрес не повинен видавати жодного закону, що відноситься до встановлення релігії або забороняє вільне її сповідання, або обмежує свободу слова або друку, або право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями про задоволення скарг»1.

Головним гарантом свободи слова, друку та інформації, наприклад, у Німеччині є її Основний закон (конституція)2. Стаття 5 Основного закону, зокрема, говорить: «Кожен має право вільно висловлювати і поширювати свою думку усно, письмово і за допомогою образотворчих засобів, безперешкодно отримувати інформацію з усіх доступних громадськості джерел. Свобода друку і свобода інформації в сфері мовлення радіо і кіно гарантується. Цензура забороняється»3. У країні діють досить схожі один з одним закони про ЗМІ земель (суб’єктів федерації). Більшість з них збігається: обов’язкова публікація вихідних даних, право на спростування у разі опублікування недостовірної інформації, право відмови дачі показань свідків. Однак деякі важливі параграфи носять самостійний характер. У законах земель описаний обов’язок редактора перевіряти підготовлений до виходу або публікації матеріал на наявність в ньому кримінально караних відомостей. Є і норма про розмежування реклами та редакційної діяльності – основа існуючого високого статусу німецької преси і поваги до неї.

Кожен із земельних законів визначає рамки для регіонального публічно-правового та приватного мовлення. Земля встановлює організаційну структуру, цілі і завдання теле- і радіомовних компаній. Закони земель включають в себе вимоги про ліцензування приватних програм теле- і радіомовлення.

В Італії стаття 21 Конституції4 гарантує свободу вираження і свободу друку в наступних нормах:

«Кожен має право вільно висловлювати свої думки усно, письмово і будь-яким іншим способом поширення думок. Преса не може підлягати дозволу або цензурі.

Конфіскація може бути застосована лише на підставі мотивованого акту судової влади у випадках таких правопорушень, при яких Закон про пресу прямо дозволяє конфіскацію, або в разі порушення правил, які цей закон наказує виконувати для встановлення відповідальних осіб.

У випадках абсолютної невідкладності і за неможливості своєчасного втручання судової влади конфіскація періодичних видань може бути проведена посадовими особами судової поліції, які повинні негайно і не пізніше, ніж протягом 24 годин повідомити про це судову владу. Якщо остання не затвердить конфіскацію протягом наступних 24 годин, то конфіскація вважається скасованою і втрачає силу.

Забороняються друковані твори, видовища і всякого роду вистави, противні добрим звичаям. Закон встановлює заходи, що забезпечують попередження і припинення таких порушень»1.

Згаданий у Конституції Закон про пресу в Італії встановлює відповідальність за дифамацію, порушення моральних норм, наприклад підбурювання до самогубства і злочинів, а також особливу відповідальність видань, адресованих дітям і молоді. У законі є вимоги до реквізитів періодичних видання. Він також містить чимало положень, які торкаються питань розподілу газетного паперу, пільгових поштових, телефонних і телеграфних тарифів, державних субсидій на технологічне переоснащення видавничих підприємств, ціни на газети, антитрестовські положення2.

В інших національних конституціях право на свободу самовираження визнається, але не розглядається як абсолютне. Подібних положень нема у Великій Британії й Австралії. Законодавці цих країн стверджують, що свобода вираження думок гарантована в їхніх неписаних конституціях. У Німеччині й Іспанії вважається, що представники преси мають більші, ніж хто-небудь, права збирати й поширювати інформацію. Ці права є наслідком особливої ролі засобів масової інформації у формуванні суспільної думки й служінні суспільним інтересам. У деяких країнах на уряд покладено обов’язок підтримувати свободу засобів масової інформації і плюралізм думок (на додаток до традиційного ліберального обов’язку утримуватися від втручання) відповідно до положень Конституції (Нідерланди, Швеція) або із судовим тлумаченням (Франція, Німеччина). Найбільше захищено свободу засобів масової інформації, у Конституції Швеції.

У країнах цивільного права, подібних Німеччини та Франції, існує детально розроблене і чітко визначене законодавство про права та обов’язки журналістів. У Великобританії, Сполучених Штатах та інших країнах, де панують традиції загального права, свобода друку визначається широкими юридичними принципами на основі комплексу законодавчих заходів, державних правил і судових прецедентів, не завжди безпосередньо відносяться до сфери діяльності журналістів.

Слід зазначити, що навіть у тих країнах, які не мають базових національних законів про друковані ЗМІ та права журналістів, є закони про телерадіомовлення, що регулюють питання функціонування громадського та приватного телебачення і радіо, видачі ліцензій, реклами, захисту інтересів неповнолітніх тощо.

На відміну від країн «континентального» права, в країнах з системою англосаксонського, або «загального» права (до яких відносяться Великобританія і всі її колишні колонії) велике значення має те, як суди інтерпретують закони, своїми прецедентами, по суті, творячи право.

Рішення суду по якійсь справі стає джерелом права, офіційною підставою для аналогічного рішення іншого суду за схожим справі. У країнах англосаксонської правової сім’ї прецедент є основою системи так званого «загального права». У той же час навіть у деяких країнах континентальної системи права (наприклад, у Франції), прецеденти використовуються для заповнення прогалин у законодавстві.

Японія являє собою приклад змішаної моделі правової системи, в якій судовий прецедент, запозичений з англосаксонської правової системи, з одного боку, визнається джерелом права, але нарівні з ним все ж визнається і кодифікація права, що характерно для континентальної правової системи.

Існує ієрархія прецедентів, згідно з якою рішення, прийняті вищестоящими судами (наприклад, палатою лордів в Англії), обов’язкові для нижчестоящих при розгляді аналогічних або схожих ситуацій. Англійські прецеденти діють і в колишніх колоніях цієї країни, ними можуть керуватися суди Індії або Шрі-Ланки. Причому самі вищі суди не зв’язані своїми прецедентами і можуть не дотримуватися своїх колишніх рішень, незважаючи на схожість обставин справ. У такому випадку вони створюють новий прецедент1.

Базові гарантії прав людини і основних свобод в США закріплені в Конституції2 і законах країни, а також у конституціях і законах штатів та інших суб’єктів федерації. На практиці здійснення цих гарантій в кінцевому рахунку залежить від наявності незалежних суддів, наділених повноваженнями визнавати недійсними акти інших гілок влади, які суперечать цим гарантіям. Збереження республіканської форми правління, підкріпленої міцними демократичними традиціями, обрання представників виконавчої влади та законодавців народним голосуванням, а також вкорінені традиції правового захисту, свободи думок і їх вираження та свободи преси є факторами, що сприяють огорожі основних прав від обмеження і посягань з боку державної влади.

Конституція включає 27 поправок, які були додані до її тексту за час з 1791 року. Для включення поправки до Конституції потрібно її затвердження двома третинами членів кожної палати Конгресу або загальнонаціональним конвентом, після чого потрібно її ратифікація трьома чвертями штатів країни. Перші 10 поправок (Біль про права) забезпечують базовий захист багатьох прав особистості, які складають фундамент демократичної системи правління. Вони і донині, як і два століття тому, є центральним елементом правової системи США, хоча конкретні права, які гарантовані ними, були з плином часу ґрунтовно деталізовані судовими органами. Громадяни можуть відстоювати ці права від зазіхань державних органів у судах.

Перша поправка до федеральної Конституції стала досі невідомим світу експериментом з надання пресі нечуваних досі повноважень та прав. Якщо детально проаналізувати текст цього знаменного документа, то згадувані вище слова можуть означати таке:

а) у 1791 р. сучасних засобів масової комунікації (радіо, телебачення, комп’ютерних технологій, Інтернету) неможливо було навіть уявити, але поняття свободи преси стосується всіх цих джерел інформації. Усі американські засоби мовлення користуються правами, гарантованими Першою поправкою;

б) свобода самовираження означає також визнання того факту, що громадяни можуть ефективно впливати на уряд, коли вони діють разом. Автори Першої поправки, усвідомлюючи це, забезпечили людям право мирно збиратися та звертатися із скаргами, щоб уряд прийняв відповідних заходів. Роберт Пек у роботі «Під захистом Конституції» проводить паралель між США та Англією, кажучи, що «передбачене в Першій поправці право звертатися з петиціями за відшкодуванням збитків бере початок у британській правовій традиції – випадок зіткнення баронів з королем у Ранніміді, в Англії, коли короля Джона у 1215 р. змусили підписати Велику хартію вільностей1.

Правові спекти регулювання засобів масової інформації формувались історично, адаптуючись до вимог часу, суспільних, політичних, економічних трансформацій. ХХ ст. привнесло у цей процес новий фактор – технологічний. Поява спочатку радіо, потім телебачення, розширення технічних можливостей друку, модернізація алгоритму розповсюдження накладів, поява мережі інтернет, трансформація моделей пошуку, збирання, інтерпретації, зберігання, поширення інформації призвели до переосмислення не лише ролі медіа, а й до розуміння необхідності оперативного правового реагування на технологічні інновації у медіасфері.

Особливу увагу дослідників у галузі стандартів міжнародної журналістики привертає трансформація засобів масової інформації в умовах формування інформаційного суспільства і поява «нових» ЗМІ (new media), що виникли в результаті синтезу мультимедіа і глобальних мереж зв’язку з використанням методів крос-медійної комунікації.

Ряд структурних підрозділів ООН, так чи інакше торкається у своїй роботі проблем, пов’язані з діяльністю засобів масової інформації. Областю нових медіа та інтернету переважно займаються два підрозділи ООН: Міжнародний союз електрозв’язку (МСЕ) та Спеціальний доповідач з питання про заохочення і захист права на свободу думок та їх вільне вираження (далі – Спеціальний доповідач).

Міжнародний союз електрозв’язку є спеціальним закладом ООН, завдання якого – координувати глобальні мережі й послуги електрозв’язку. Спеціальний доповідач – тематичний експерт Ради з прав людини, допоміжного органу Генеральної Асамблеї ООН. Разом з тим тематичні експерти не є співробітниками ООН і працюють на громадських засадах.

Найбільш значущим для прав людини в інтернеті можна назвати Щорічну доповідь Спеціального доповідача, зроблену ним у 2011 р., хоча робота з вироблення міжнародних стандартів регулювання нового медіа-середовища почалася ще в 1998 р. У доповіді, зокрема, йшлося про кілька основних проблем, пов’язаних з правами людини в інтернеті:


  • блокування або фільтрація контенту;

  • криміналізація вираження думки;

  • встановлення відповідальності для провайдерів;

  • цілеспрямоване відключення користувачів від інтернету, включаючи відключення з причини порушення прав інтелектуальної власності;

  • кібер-атаки;

  • недостатній захист анонімності і персональних даних1.

Особливу увагу світові медійники приділяють аспекту цитування, який за умов всебічного поширення інтернету є гостро актуалізованим. Незважаючи на те що більша частина публікованих в періодичній пресі матеріалів охороняється авторським правом, існують випадки, в яких законодавство дозволяє їх (або їх частини) вільне використання, тобто без дозволу авторів та інших правовласників, але з обов’язковим згадуванням їхніх імен і джерела запозичення. Подібні випадки стосуються в тому числі цитування матеріалів ЗМІ або їх передруку в інформаційних цілях.

На сьогодні рідкісний випуск здебільшого регіональної української газети чи матеріал в інтернет-виданні обходяться без використання матеріалів (або їх частин) інформаційних агентств або ж видань-конкурентів. При цьому дуже часто подібні запозичення даються без посилань на першоджерела, що призводить до конфліктів, які у світовій практиці часто закінчуються судом.

Подібний стан справ не дивує. Світові та великі національні медіа-об’єднання мають досить серйозний фінансовий і людський потенціал, що дозволяє їм мати власні корпункти або кореспондентів у різних куточках світу, і повідомлення про події приходять саме від них. Тобто великі видання в більшості випадків мають можливість створювати новиннєвий контент власними силами, не вдаючись до цитування інших видань.

Дрібні медіа зі штатом не більше 10 осіб завдяки інтернету успішно формують власний контент завдяки безкоштовному доступу до медіаджерел у Всесвітній мережі. Буденна практика пропонує звертатися до інформаційних потоків через передплату на новиннєві стрічки інформагенцій, моніторингу сайтів відомих інформаційних ресурсів. І в даному випадку цитування та передрук повідомлень неминучі. При цьому постає питання про оригінальність контенту і про можливі обсяги цитування, випадки та умови, що дають можливість працювати в межах національного і міжнародного законодавства. Стаття 21 Закону України «Про авторське право і суміжні права» дозволяє використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів в обсязі, виправданому поставленою метою, в тому числі цитування статей з газет і журналів у формі оглядів преси, якщо воно зумовлено критичним, полемічним, науковим або інформаційним характером твору, до якого цитати включаються; вільне використання цитат у формі коротких уривків з виступів і творів, включених до фонограми (відеограми) або програми мовлення без згоди автора вільно використовувати твір із зазначенням імені автора. Знов-таки із значенням імені автора не забороняється відтворення у пресі, публічне виконання чи публічне сповіщення попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних, релігійних та соціальних питань чи публічно сповіщених творів такого ж самого характеру у випадках, коли право на таке відтворення, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення спеціально не заборонено автором, також відтворення з інформаційною метою у газетах та інших періодичних виданнях, передача в ефір або інше публічне сповіщення публічно виголошених промов, звернень, доповідей та інших подібних творів у обсязі, виправданому поставленою метою1. Однак у Законі не обумовлено, який саме обсяг є виправданим поставленою метою. Олексій Тимофєєв пропонує звернутися до досвіду радянського авторського права, або ж до досвіду США чи Великобританії: «у радянські часи допустимим обсягом було цитування не більше 1 авторського аркуша одного учасника (ст. 492 ЦК РРФСР 1964 р.). У США вважається нормою вільне використання не більше 5% цитованого тексту. Зараз в Англії одна цитата не може бути більше 300 слів (а в цілому дозволено використовувати не більше 800 слів в одному творі)»1.

Ще один полемічний момент полягає у тому, що поява кожного нового засобу зв'язку супроводжується спробами держави поставити його під свій контроль. Деякі країни, включаючи Китай, Іран, Саудівську Аравію і Туніс, блокують доступ до певних веб-сайтам, політичне або культурне зміст яких не влаштовує владу, тримають під наглядом те, чим займаються в інтернеті певні особи, і накладають суворі обмеження на діяльність інтернет- провайдерів. Навіть зрілим демократіям, у тому числі Австралії, Франції, Індії і Сполученим Штатам, трапляється блокувати доступ до інтернет-матеріалами, які держава вважає негожими, або карати за їх публікацію.

Інтернет відкриває перед людьми безпрецедентну можливість спілкування в обхід газет, телебачення і будь-яких інших традиційних засобів масової інформації. Але в багатьох країнах залишаються в силі закони, прийняті ще в ті часи, коли, за висловом співробітника журналу New Yorker Ліблінга, «свобода друку була надбанням власників друкованих органів»2. У деяких країнах закон наділяє приватних осіб правом відповіді на статті, які вони вважають не відповідними дійсності, неточними, наклепницькими або брехливими. Логіка таких законів полягає в тому, що, оскільки радіостанції, телевізійні канали та газети знаходяться в руках небагатьох, принцип вільного обміну ідеями вимагає, щоб вони надавали незгодним з ними можливість бути почутими.

Закріплене законом право на відповідь, в основі якого лежить уявлення про те, що новиннєва організація повинна бути неупередженою, узурпує прерогативи редактора, змушуючи його публікувати те, що, будь його воля, він не став би друкувати. Коли редактори пом’якшують тон висвітлення, щоб їм не доводилося публікувати відповіді, результатом стає розширення самоцензури і скорочення кількості публікацій, здатних викликати неоднозначні відгуки. Як зазначив один із членів Верховного суду США у вирішенні про скасування закону штату Флорида про право на відповідь «газета чи журнал не є комунальною службою підлягає «розумному» державному регулюванню щодо журналістського судження про те, що слід публікувати»1.

За іронією долі інтернет, який, здавалося б, дозволяє будь-якому, хто має до нього доступ, виступати в ролі видавця, проте, дав поштовх вимогам права на відповідь, що пред’являються блогерам і іншим електронним журналістам. У 2006 році Європейський парламент прийняв рекомендацію Ради Європи зробити право на відповідь обов’язковим для онлайнових ЗМІ. Рада Європи вказала на фізичні просторово-часові обмеження, які впливають на традиційні види ЗМІ. Начебто газет чи телебачення втрачають свою силу в кіберпросторі, а це різко здешевлює витрати у зв’язку з дотриманням права на відповідь. У 2009 році філіппінський парламент прийняв на розгляд законопроект, який зобов’язує кожного, хто виступає в інтернеті, включаючи блогерів і учасників інтернет-форумів на сайтах соціальних мереж, надавати право на відповідь кожному, хто вважатиме, що з ним обійшлися несправедливо. Примусову публікацію при бажанні цілком можна розцінювати як різновид цензури.

Таким чином можну зауважити, що системність міжнародної журналістики визначається історичними, соціальними, культурними, політичними, економічними та іншими факторами, що акцентують її поліфункціональність, міжкультурний масштаб, соціальну мобільність та технологічну опосередкованість. Тісний зв’язок міжнародної журналістики з аспектами міжнародної політики та міжкультурної комунікації вимагає від журналіста-міжнародна розуміння усіх аспектів зазначеної системності.

Сучасна міжнародна журналістика, як і міжнародна політика, – процес неоднозначний. Його критика як з боку дипломатичних кіл, так і з гетерогенних аудиторних сегментів – явище природне і навіяно воно не сьогоденними реаліями, а специфікою комунікативної активності. Залучення до процесу новітніх технологій ускладнюють розуміння причинно-наслідкових зв’язків і призводять до підвищення рівня критичного осмислення повідомлень. За словами російського професора Ясена Засурського, з одного боку, доступ до міжнародної інформації дуже простий – комп’ютери дозволяють користуватися безліччю сайтів (газетних, журнальних, радіо, телевізійних та окремих центрів) і доставляють цю інформацію. З іншого боку, кваліфікована обробка цієї міжнародної інформації відстає від обсягу інформації. Звичайно, у цьому сенсі міжнародна журналістика на виконує своїх завдань, бо наші традиційні ЗМІ мало приділяють уваги міжнародним проблемам. Навіть коли відбуваються такі події, як проміжні вибори в США, вони не викликають великої зацікавленості у наших медіа. Міжнародна журналістика – це не лише інформація про те, що сьогодні відбувається, це важлива частина нашого сприйняття світу як цілісності. У якості прикладу Ясен Миколайович приводить наступне: «Сьогодні ми втрачаємо це сприйняття і відстаємо від розвитку нашого світу. Світ змінився. З’явилися нові лідери. Коли говорять про найважливіші індустріальних державах, традиційно кажуть: США, Англія, Франція, Німеччина, а насправді зараз – це Індія і Китай. Можна по-різному ставитися до Китаю. У Китаї – я про це прочитав у The New York Times – створено найшвидший суперкомп’ютер1. Насправді, це не вирощування рису, випуск шовку або черевиків, це не ширвжиток – такий комп’ютер один і лише в Китаї. Таким чином, Китай є тут лідером. І ми, може бути, з прорахунків нашої міжнародної журналістики, не знаємо цього»1.

Говорячи про міжнародну журналістику, слід виокремити дві проблеми, які існують сьогодні. Перша – компетенція журналістів в питаннях міжнародної політики. На жаль інститут власних кореспондентів, який активно функціонував протягом ХХ ст., сьогодні переживає не найкращі часи. Власкорів у популярних країнах тримають лише деякі вітчизняні медіареусри, серед яких «1+1», «Інтер», «Дзеркало тижня», «УНІАН», «Укрінформ», «Голос України», «Урядовий кур’єр» тощо. При цьому це явище притаманне не лише Україні. У 2011 р. у межах скорочення бюджету Всесвітньої служби ВВС (Великобританія) зникли Сербська, Албанська і Македонська служби, зачинені редакції, які випускали програми для Карибського регіону англійської мовою і португальською – для Африки. Припинено радіомовлення російською (за винятком окремих програм), азербайджанською, українською, турецькою, в’єтнамською та китайською (мандарин) мовами2. Як тут не пригадати слова видавця російської газети «Коммерсант» початку 1990-х рр. Володимира Яковлєва: «Навіщо тримати корпункт і витрачатися на нього? Якщо є цікавий привід, я відправлю кореспондента спеціально в ту чи іншу точку, він про все дізнається, напише». Сьогодні йому категорично опонує декан факультету міжнародної журналістики МГІМО Ярослав Скворцов: «… людина, необізнана в деталях, без знань історії, лінгво-культурологічної, політичної, який завгодно специфіки, приїжджає в країну на 3–4 дні і часто упевнена в тому, що бесіда з одним або двома політологами дає уявлення про політичну ситуацію в тій чи іншій країні.

Тому, кажучи про те, як сьогодні готувати журналістів-міжнародників, ми, наприклад, на факультеті обрали шлях – регіонознавчий, якщо бажаєте, лінгво-країнознавчий. Людина повинна бути експертом країни, мову якої він вивчає, як мінімум вона має говорити тією чи іншою іноземною мовою. Роль англійської очевидна і безумовна. Але якщо ти хочеш зрозуміти француза, то англійської тобі явно не вистачить. Треба знати мову країни, треба розуміти її культуру, потрібно знати її особливості. Тоді ти будеш з здебільшого впевнений, що не став іграшкою в чиїхось руках, що тобою не маніпулюють, а ти реально можеш зважувати ту інформацію, яку отримуєш, можеш її зіставляти з тими знаннями про країну, які в тебе є, і не обманювати свого читача, глядача, слухача»1.

Друга проблема полягає у методах роботи з джерельною базою. Декілька років тому на сайті «Медіаграмотність» з’явилася публікація Тетяни Неймаш і Олексія Коваля «Як стати хорошим журналістом-міжнародником»2. Стаття не лише цитувалася українськими медіа, але стала приводом до низки публікацій на російських ресурсах. Автори, екс-працівники міжнародного відділу служби новин українського телеканалу Інтер, констатують, що для міжнародника в існуючій ситуації зв’язки з реальними людьми на місцях у більшості випадків замінюється базою інтернет-джерел, звідки можна взяти інформацію. Крім того, навіть визнані банки новин (Associated Press, Reuters та Agence France-Presse) не уникли фреймінгу3 через те, що:

«- у них своя інформаційна політика, яка не завжди співпадатиме з вашою – якщо подивитись на відеоновини Reuters про Колумбію, життя там складається з автобусних аварій, паводків та вилучення партій кокаїну – вас же можуть цікавити інші теми;

- у країн-засновників є історично обумовлені інтереси в цих країнах, і вони подаватимуть інформацію у певному ключі і під певним кутом, тоді як з України картина може виглядати зовсім інакше;

- великі агенції підганяють інформповідомлення під свої формати, в яких можуть загубитися цікаві деталі і занадто спроститися картина подій загалом»1.

Таким чином серед сучасних тенденцій розвитку міжнародної журналістики можна виокремити наступні:


  1. Суттєве скорочення кількості корпунктів багатьох ЗМК у зарубіжних країнах.

  2. Розширення практики використання в ЗМІ зарубіжної інформації, отриманої із вторинних джерел.

  3. Повсюдне скорочення обсягу розділів та рубрик міжнародного життя на газетних шпальтах и відповідних програмах радіо й ТБ.

  4. Зниження професійного рівня публікацій на міжнародні теми.

Питання для самоконтролю:

  1. Що собою являє міжнародна журналістика як розділ журналістики?

  2. Чим різняться міжнародні та національні стандарти?

  3. Як Європейська конвенція з прав людини тлумачить принципи свободи вираження поглядів?

  4. Назвіть найрозповсюдженіші міжнародні стандарти.

  5. На прикладі однієї з зарубіжних країн охарактеризуйте національні стандарти свободи інформації.

  6. Які нововведення у розуміння принципів свободи інформації ввів технологічний фактор?

  7. У чому полягає проблема цитування?

  8. Проаналізуйте сучасні проблеми міжнародної журналістики.



ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ.
СОЦІОКУЛЬТУРНІ ТИПИ ЖУРНАЛІСТИКИ



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка