Михайло Кудрявцев, доктор філологічних



Скачати 185.16 Kb.
Дата конвертації05.01.2018
Розмір185.16 Kb.

Михайло Кудрявцев, доктор філологічних

наук, професор (м. Кам’янець-Подільський)

Протиборство надкласового гуманізму у його одвічному загальнолюдському началі і революційної безкомпромісності з її пролетарською нещадністю, ідейною непохитністю — головний конфлікт п’єси І.Дніп­ровського (Шевченка) “Яблуневий полон” (1926), що є одним із кращих драматургічних творів про громадянську війну в Україні.

П’єсі цій судився у свій час великий успіх на сценах професійних театрів. Майстерність у розкритті внутрішнього світу персонажів, у творенні соціально-політичного типажу, у зображенні суворої правди про трагічні перипетії громадянської війни докорінно відрізняло п’єсу від плакатно агітаційних агіток доби з усталеною ідейною проблематикою, соціологічною стереотипністю, фабульним схематизмом. Традиційна мелодрама про громадянську війну з фатальною кінцівкою для головного героя мала, безперечно, і трагедійні ознаки: відповідне для жанру вирішення конфлікту між непримиренним різко протиставленими силами, ситуація безвиході, що визначає подальшу запрограмованість трагічної розв’язки, зображення сильних і пристрасних натур (Зіновій, Ярослав, Сатана), які є рушійною силою конфлікту.

Авторська концепція твору у свій час трактувалась як ідейно-хибна через “романтизацію” постаті “зрадника”, який революційний обов’язок підпорядковував “потребам особистого щастя”[2; 96]. Інші критики долю головного героя трактували як “трагедію людини, що спіткнулася на шляху служіння народові, втратила класову пильність і була справедливо покарана за це” ”[3; 43]. Безумовно, що таких орієнтирів у трактуванні проблематики твору вимагали відповідні методологічні засади ідеократичної науки. Насправді ж у “Яблуневому полоні” бачимо трагедію моральних цінностей, поглинутих жорстокістю революційної доби, антигуманізму класових протистоянь, що руйнували людські душі, насаджуючи думку про вищість революційних ідеалів понад усе.

Проблема “любов і революція” досить поширена у новітній українській та інших літературах 20-30-х років. Вона є визначальною в оповіданнях “Роман Ма” Ю.Яновського, “Сорок перший” Б.Лавреньова, драмі “Невідомі солдати”, “Ваграмова ніч” Л.Первомайського, в “Патетичній сонаті” М.Куліша тощо. Трансформувалась ця проблема у стереотипно-традиційну у подальших творах про революцію у літературі соцреалізму. Досить тут згадати деякі п’єси М.Ірчана (“Підземна Галичина”), Я.Галана (“Вантаж”), М.Зарудного (“Ніч і полум’я”, “Сині роси”), О.Коломійця (“Горлиця”) та інші твори. Часто розв’язання даної проблеми (мається на увазі література, підпорядкована ідеократичним канонам) вимагало передусім утвердження непохитності у виборі: інтереси пролетарської революції, класова ідея мали ставитись вище будь-яких моральних і духовних цінностей.

Отже, в ім’я цих інтересів справжній революціонер мав би обов’язково зректися елементарного людського щастя, підпорядкувати його фанатичній ідеї. Таким скажімо був самозречений Павло Корчагін — герой відомого роману М.Островського. Підпорядкування загально-людського вузькокласовим інтересам стало на шляху червоного командира Зіновія, котрий, зустрівши випадково у поміщицькому маєтку вродливу панну Іву, після довгих років окопів і воєнних поневірянь, стомившись од кривавого безглуздя, спокусився елементарним правом людини на особисте щастя. Така головна колізія драми “Яблуневий полон”. На перший погляд, фабула твору пригодницька, розвивається стрімко і динамічно. Червоний полк, яким командує Зіновій, у складній обстановці боротьби з денікінцями і петлюрівцями виходить з оточення.

Змучений і потріпаний в боях полк розташовується на перепочинок у поміщицькому маєтку. Командир полку — людина талановита і винахідлива. В умовах паніки, що настає серед бійців полку під час небезпеки, Зіновій проявляє кмітливість: щоб уникнути бою з сильнішим ворогом, він піднімає петлюрівський прапор, вміло конспіруючись, видає себе і товаришів за “полк порятунку України”. Тут червоний командир справді проявляє витримку, силу волі, винахідливість і мужність, чим викликає захоплення бійців. Загін тепер може відновити свої сили після короткого перепочинку, уникнувши небезпечного бою, має рушити на з’єднання з регулярними частинами червоних військ. Уникнувши кровопролиття чи, може, петлюрівського полону, Зіновій, однак, попадає у “яблуневий полон” короткого щастя, що прийшло до нього в образі вродливої поміщицької доньки Іви.

Хоробрий і на перший погляд “залізний” командир виявляється людиною мрійливої, романтичної вдачі. Кохання до Іви, що так неждано спалахнуло, змушує несхитного у боротьбі з класовим ворогом червоного командира по-іншому глянути на світ: антилюдяна сутність війни постає перед ним в усій несумісності з призначенням людини, що створена любити, відчувати і розуміти прекрасне. “Скинь це страхіття. Шість років цей сірий кошмар — шинелі, кашкети, гімнастьорки. Дай мені єдину мить не бачити їх”[1; 133], — так висловлює Іві своє теперішнє ставлення до воєнного ремесла Зіновій, починаючи усвідомлювати увесь трагізм становища тих, хто зброєю збирається перекроювати світ, ігнорує моральні засади людського буття. Світ людського щастя, миру і спокою, так безглуздо втраченого колись через пошуки примарних ілюзій, постає у драмі в образі яблуневого цвіту — поетичного символу тих життєвих чинників, що сприятимуть прозрінню і покаянню.

Однак “розслаблення” Зіновія, його любов до Іви викликають у товаришів по боротьбі обурення. Давня як світ теза про воїнську малодушність: “... полк проміняв на бабу” — вступає у дію: зав’язується конфлікт, такий популярний у світовій літературі і народному епосі, між обов’язком воїна і коханням. Ситуація ускладнюється ще й тим, що найбільше про душевне сум’яття Зіновія докоряє його рідний брат — “залізний лицар” революції Артем, що прибрав собі відповідне за логікою діянь прізвисько Сатана. Артем за вдачею — пряма протилежність мрійливому й поетичному братові.

“Він такий суворий. Ми такі різні з ним. Він прізвище прибрав собі таке страшне, щоби зректися людських почуттів. Він зовсім неписьменний, простий робітник” (137), — так словами Зіновія характеризується не тільки морально-психологічне єство рідного брата, але й визначається у своїй основі соціально-етична сутність збільшовизованої маси, засліпленої жадобою помсти, прагненням звести рахунки зі “старим світом”.

Апологет робочої совісті і пролетарської диктатури Артем погрожує братові смертю, якщо той через жінку погубить полк: “Ти мені брат, але тоді своєю рукою... першу кулю тобі!..” (137).

Нагадування про революційний обов’язок , докори товаришів посилюють внутрішні сум’яття Зіновія, для якого яблуні тепер асоціюються з моральною розмагніченістю, ніби підкреслюють падіння і ганьбу, сором перед собою і перед друзями. “Ці яблуні так страшно пахнуть. Вони нищать мені душу” (138), — говорить він Іві.

Конфлікт революціонера із своїм внутрішнім, людським “Я” переданий у творі вірогідно і переконливо, відповідно до трагедійного жанру, герой якого мав пройти до фатального кінця через душевний злам, здолати психологічний бар’єр, і, врешті-решт, гинути з покаянням, з усвідомленням причини свого краху. І все це, безперечно, у “Яблуневому полоні” є. Не знімаючи з себе обов’язки командира, несучи відповідальність за полк, Зіновій разом з ординарцем китайцем Сафо іде в штаб петлюрівців (адже він конспірується перед ворогом, видаючи свій загін за полк порятунку України) — і там, не відаючи того, що попадає у пастку, зустрічає Ярославну, свою давню знайому, чоловіка якої (петлюрівського офіцера) вони з Сатаною розстріляли у Жмеринці.

Пригодницька колізія переходить у психологічну: вони (Ярославна і Зіновій) упізнають одне одного, хоча спершу не відкривають цього, між ними іде словесна дуель, котра випробовує на стійкість. Кожен із них бачить по-своєму суб’єктивно трагедію братовбивчої війни. Обручка, знята з руки вбитого чоловіка Ярославни, нагадує Зіновію минуле (тоді він ще не звідав щастя з Івою, “яблуневого” чару) у романтичному світлі:

“Уже не вернуться колишні дні. Був райський час. Земля вся пахла. Революція горіла фарбами, люди пахли, панелі пахли, слово пахло, гвинтівки пахли. Дитяча ніжність — вчинки печеніга. Котилися дивізії, полки і армії — а над землею тільки шум. (В екстазі). Усе так гарно!” (164).

То були часи, коли Зіновій з братом вогнем і смертю карали “ворогів революції”, серед них був страчений чоловік Ярославни, якій ця “героїка” запам’яталась зовсім інакше:

“Знаєте, як це було? Уявіть: перон, стіна. Він під стіною. А таким — плакат багряний. Робітник простягає руку. Отак. У мозок розстріляних отак спіралями. Їх два брати поруч. Кашкети червоні, револьвери. Чота солдат, тупа така, бездумна. А я — за два кроки. Один до мене — Сатана: “Благословіть!” А я: ха-ха-ха! Вони думали: я збожеволіла; а я ще дужче ха-ха-ха! Залп. А я: ха-ха-ха!” (165).

Так у певній конкретиці постає типова картина більшовицького терору часів громадянської війни в Україні. Як бачимо, тенденційність у зображенні конфліктуючих сторін не властива драматургу: у драмі засуджується будь-яке насилля, будь-яке ідейне протистояння, що приводить до трагедії. Авторський гуманізм у даному випадку є надкласовим. До речі, не є ідеалізованою у творі і Ярославна, яка по-садистському знущається над полоненим Зіновієм. Ще зовсім недавно критика, відзначаючи недостатній історизм у змалюванні червоного командира, нічим “не виправдані елементи символіки і умовності”, підкреслювала невмотивованість поведінки героя перед небезпекою розстрілу: “Глибшого художнього вмотивування потребував і злам у свідомості командира в сцені розстрілу його петлюрівкою Ярославною..., що спричинило до втрати художнього характеру: образ Зіновія вийшов недостатньо зрозумілим, йому бракувало вагомих реалістичних деталей, що розкривали б соціальну психологію героя, пояснювали круті злами в його поведінці” [3; 46].

Насправді ж поведінка Зіновія була цілком вмотивованою — витоки цієї мотивації у самих трагічних обставинах, у тому душевному сум’ятті, яке переслідує героя після зустрічі з Івою, що змусила його переосмислити минуле. Вагання Зіновія у ставленні до своєї короткочасної насолоди сімейною ідилією і обов’язком перед товаришами — закономірне явище. Як це властиво трагедійним персонажам, герой перед дилемою вибору опиняється у безвиході. Може, тому й шукає смерті, яка і не лякає його і змушує покаятись у колишніх злочинах. Коли Ярославна, погрожуючи смертю, одверто знущається над беззахисним Зіновієм, той залишається мужньою і непохитною людиною, заявляючи: “Стріляй” (181). Однак варто було їй проявити (нехай і удавану) великодушність (“Ідіть, ви вільні. Дякуйте богові, хтось за вас молився. Ну, чого ж ти? Не віриш? От чудак. Даю тобі слово. Дивись, — розряджаю револьвера”. — 181), як Зіновій, що внутрішньо був готовий до загибелі, і під впливом цього “благородного” вчинку, і з надією на моральне очищення заявляє:

“Повірте в мою щирість — я не винний” (181). Але катарсису мало передувати щире покаяння, усвідомлення свого злочинного минулого:

“Отут я зрозумів, що все було безумством. Все. Гори трупів — усе даремне. Клянуся вам, що вже не вб’ю нікого. Кину все. Як можете — забудьте ваше горе. Ви приймете мою щиру руку? Вона чиста” (181-182).

Контрастність у поведінці героя на протязі всього твору (він то “залізний”, твердої волі командир, що може бути грубим і нещадним до товаришів, то ніжний і мрійливий, схильний до самокритичності, до каяття) наче віддзеркалює дві сторони його буття, несумісність світлих проявів людської душі з антигуманізмом доби, що врешті-решт мало призвести людину до загибелі — фізичної чи моральної.

Тут, як бачимо, покаяння героя приводило до воскресіння душі. А це в умовах кривавого революційного розгулу можливе було лише при умові смерті фізичної. Випадково уникнувши кулі Ярославни, Зіновій, що знову намагається відродитись в іпостасі червоного командира, проявити характер вольового, суворого ватажка, закликає до знищення ворога (“Сюди, Артеме. Наган мені, Сафо! В бік, іззаду. Бий у горло! Назад! Тікай. Багнетами. Стріляй із кулемета! Стій, прокляття! Од мене не втечеш. За нею, вгору! Висить на волосинці. Сміється. В голову її!..” — 183), однак вороття до минулого немає — і тому, що не буде прощення від “залізних лицарів” революції, і тому, що спізнав світ краси, несумісної з антилюдяністю братовбивчої війни. Вирватись з “яблуневого полону” любові, повернутись у вир революційного шаленства означало для Зіновія лише одне — смерть. І загибель від своїх була карою за моральне розмагнічення, за ідейне відступництво, викликане любов’ю. Революція не могла простити за те, що її боєць “потрапив у полон до самого себе, до своєї слабості, розчуленості, ніжності” [3; 44].

Герой став жертвою власної непослідовності, заложником людяного, що збереглося в ньому і в умовах революційного фанатизму і ненависті не могло мати права на існування. Отже, пробуджена людяність вела до трагічної розв’язки. Перед смертю Зіновій бачить той світ, на який за революційними законами не мав права:

“Яблуні. До долі цвіт. Сонячна метелиця. А мій синок біжить, біжить, біжить. Маленькі ніженьки, рожеві ніженьки. Мамина голівка. Упав, упав. Несіть його до мене, мій дорогий, мій любий. Мої пахучі кучерята. Веселий сніг...”(184).

Жорстокі реалії часу перекреслювали ці ідилії, вимагали іншого:

“На яблунях набої, згрібайте їх в двоколки. Кладіть на серце. Білий дощ... Багнети під ногами, тачанок тьма, а руки, руки.., тучі рук... В атаку, полк вперед, бий диявола, хватай відьму, душіть її!..” (184).

Згідно естетичних концепцій соцреалізму фатальний кінець Зіновія трактувався як наслідок “трагічної помилки”, тобто випадковою закоханістю у представницю ворожого класу, ідейною розмагніченістю, нестійкістю. Саме те, що герой схибив, заблукавши на шляху перипетій класової боротьби, мало відповідати всім вимогам взірцевої трагедії за визначенням деяких критиків. Загалом аргументовно визначаючи ознаки жанру п’єси, один із дослідників творчості Дніпровського писав: “У ставленні автора до Зіновія і справді є елемент співчуття, бо гинула людина, гідна кращої долі, талановитий командир, сміливий боєць. Але співчуття зовсім не означало виправдання. І.Дніпровський стояв на чітких класових позиціях, художньо-філософська концепція п’єси виростала з класової ідеології пролетаріату. Письменник не надав своєму героєві мученицького ореолу (так би було, якби він гинув від рук ворога), його вбиває рідний брат, вбиває саме як зрадника революції (курсив мій — М.К.). Свідомо чи ні, драматург виконав у “Яблуневому полоні” всі вимоги взірцевої трагедії: були тут і трагічна помилка (кохання Зіновія до Іви), і конфлікт між близькими людьми (братами Зіновієм та Артемом), і трагічна розв’язка (смерть головного героя), і глибока внутрішня колізія почуття і обов’язку” [3; 45].

Безперечно, що у ставленні автора до головного героя бачимо не засудження, а співчуття. Але немає в авторській концепції класових пріо­ритетів — тут скоріше гуманістичне несприйняття засад рево­люційної моралі, абсурдності більшовицького стоїцизму, несумісного з лю­дяністю, співчуттям, неспівмірного із здатністю до усвідомлення про­вини і покаяння.

Саме покаяння у вчинених на безглуздій братовбивчій війні зло­чинах зажевріло у свідомості Зіновія під час зігрітою Івиною любов’ю корот­кого мирного перепочинку, у хвилини можливої розп­лати за скоє­не, коли в образі демонічної Ярославни на нього глянула смерть. Внут­рішнє сум’яття героя, що опинився в безвиході, врешті запрог­ра­мо­вана самими обставинами загибель і були тими головними фак­тора­ми, що визначали жанрову ознаку п’єси — трагедії з сильним лірико-психологічним началом. Тому можна вважати тепер безпід­став­ним твердженням про те, що вплив на головного героя “яблу­невого цвіту та красуні Іви не відповідало конкретно-історичному ана­лі­тико-романтичному художньому мисленню драматурга, вносило в трагедію мистецьки не виправдані елементи символіки та умов­ності” [3; 45]. Вбачаючи у яблуневому цвіті передусім авторські втілення елегійної краси як символу занедбаного й забутого у людській гріхов­ності раю, духовного і морального катарсису, що веде до воскресіння душі, виходячи не з класового, а з абстрактного гуманізму, можна з пев­ністю ствердити, що вузлова проблема “любов і революція” знай­шла майстерне, художньо аргументоване вирішення. Саме ці ідейно-естетичні аспекти у свій час змогла відзначити Н.Кузя­кіна, підкрес­люючи, що “Яблуневий полон” — це п’єса про знайдене героєм чисте, ніж­не, як пелюстки яблуневого цвіту, щастя, яке було роз­топтане чобіть­ми ворогуючих сторін [2; 96].

Однак дослідниця змушена була констатувати й “авторську про­вину” у виправданні героя, що не відповідав стереотипові залізного ли­царя революції: “Але для драматурга політичний провал Зіновія не грав ролі провини. Перед ним була тільки людина із своїм правом на щастя. І в ім’я цього щастя Дніпровський прощав героя. Звідси тон­кий ліризм п’єси і поетичність образу Іви. І все це з єдиною метою — поглибити відчуття чистоти знайденого щастя, посилити вра­ження від катастрофи його втрати. В цьому виправданні зради Зіно­вія потребами особистого щастя, в романтизації постаті зрадника і по­лягала явна ідейна помилковість, мистецька ущербність п’єси І.Дніп­ровського” [2; 96].

Як бачимо, усвідомлення героєм марності, невиправданості рево­лю­ційного шляху, немилосердного і кривавого, вагання, що виникло внас­лідок душевного зламу, могло трактуватися не інакше, як ідейне від­ступництво, як зрада інтересам пролетаріату. Хоч насправді, втра­чаючи у виборі волю над собою, Зіновій не зраджує нікого: він не про­дає своїх товаришів, готовий мужньо прийняти смерть, у таборі во­­рогів намагається витримати правила конспірації з метою вряту­ва­ти свій полк, мобілізує всі сили свого командирського хисту. Готов­ність (навіть бажання) умерти випливає з тієї безвиході, у якій опи­­няється заблукала душа, ставши перед проблемою почуття і обов’яз­­ку. Фізична загибель героя — це наслідок не зради, а каяття, що було несприйнятливим для ошалілої від крові і помсти, сліпої у не­на­­висті людності, погрузлої у перипетіях громадянської війни.

Трагедія людини, що поставила під сумнів необхідність і перспек­тиву жорстокого, антигуманного класового герцю, була запрограмо­ваною самою фанатичною ідеєю, що опанувала революційні маси. І не­має у “Яблуневому полоні” І.Дніпровського фальшивого пафосу тор­­жества і утвердження, властивих такому естетичному витвору доби, як оптимістична трагедія. (Досить згадати жертви, що виправ­дову­вались в ім’я оманливих ідей, з п’єс “Загибель ескадри” О.Корній­чука, “Оптимістична трагедія” В.Вишневського, “Іван Грозний” О.Тол­стого та ін.).

“Яблуневий полон” І.Дніпровського — це передусім трагедія осо­бис­тос­ті, немилосердно нищеної революцією, врешті-решт трагедія гума­­нізму, проростаюче віками пагіння якого в умовах народжуваної про­­летарської диктатури потрапляло під безжальну більшовицьку соки­ру. Головним носієм трагедійного начала у драмі є образ Зіновія — революціонера, який ще не втратив до кінця залишків людяності.

Моральним антиподом Зіновія виступає у п’єсі його брат Артем, що прибрав відповідне до своєї діяльності прізвисько Сатана. Негра­мот­ний, у минулому, безперечно, гноблений і знедолений, цей типо­вий, засліплений класовою ненавистю пролетар пройшов кривавий шлях братовбивчого розгулу. “Убивця української інтелігенції”, — так визначає його місце у революції Ярославна, згадуючи, як (“біль­шо­вицький комісар — такий високого росту, в червонім кашкеті, шрам на чолі...” — 142) розстрілював, по-садистському знущаючись з не­­щасної жінки, її чоловіка.

На відміну від мрійливого, схильного до самокритичності брата, Са­та­на — безпринципний фанатик, всякі моральні сентименти, що шко­­дять революції, йому чужі і ненависні. З усіма, навіть з това­риша­ми по класовій боротьбі “домовляється” тільки силою зброї. Він не зрікається земних радощів (“І так уже скоро в кожного з нас по дитині буде” — (135), — говорить брату, докоряючи за розслаб­лен­ня в “яблуневому раю”), однак не визнає ніяких проявів гуманізму, спів­­чуття, милосердя, врешті родинних почуттів, якщо ті стоять на шля­ху реалізації революційної програми. “Ти мені брат, але тоді своєю рукою... першу кулю тобі!” (137) — застерігає Артем Зіновія, погро­жуючи розплатою за втрачену душевну рівновагу.

Він і справді у фіналі приходить до брата як кат, караючи за малодушність, вага­ння, які можуть розцінюватись тільки як зрада революції:

“Продажник! Чого очима крутити? Та не дрижи, падлюко. Сиділа смерть в нагані, та я не знав, що це твоя. Зарийся в землю, щоб я тебе не бачив” (184).

Зараз, відкидаючи всі ідеологічні тенденції і соціологізаторські прин­ципи, можна з певністю сказати, що драматург, намагаючись у романтичній драмі бути вірним історичній правді у зображенні жит­тєво переконливих характерів і ситуацій, змалював Сатану як цікавий літе­ратурний тип, що уособлював найістотніші риси більшовицької когорти не тільки з її категоричністю і нетерпимістю, а й твердолобою безкомпромісністю, схильністю до моральної деградації.

Слід відзначити, що у зображенні Сатани і революційної маси автор, можливо, сам того не усвідомлюючи, тяжіє навіть до легкого шаржування, залишаючись при цьому прекрасним майстром соціаль­ного типажу, талановито втілюючи загальне в окремому індивіді, змальо­вуючи незабутні масові сцени, оригінальні у розкритті мораль­но-суспільної психології часів громадянських протистоянь.

Представ­ники революційної маси — чи то робітник, безмежно закоханий у мар­тени, чи то селянин, що не мислить життя без землі, чи то матрос, що хвалиться Тані знищенням “буржуйського кишла”, вбив­ством невин­них людей і разом з тим шукає “человеческої душі”, чи то повс­танець, який наслухає “сигнали комунізму”, — все це не тільки чітко окреслені характери, а й несвідомі носії певних мораль­них, політич­них, суспільних світоглядів, хоча часто вони самі, будучи залож­никами певних ідей, не можуть розібратись у складних пери­пе­тіях часу. Насправді їх об’єднує лише одна ідея — вирішення со­ціаль­­них питань, зрештою власних проблем, інтересів певних сус­піль­­них прошарків. Дехто з них навіть сумнівається у правильності виб­ра­ного шляху. Так повстанець 6-й, як носій селянської психології, вреш­ті національного “Я”, усвідомлює необхідність миру, спокою, влас­ної держави: “Якби були з Петлюрою пішли, давно б уже війну скін­чили” (139).

Цей, здавалось би, один із багатьох несвідомих заложників доктрини класової боротьби несе у собі нерозтрачену вірність своєму роду і племені, незнищенні ознаки національної сутності нашого народу, його найсокровенніші мрії і прагнення — бути господарем на своїй землі:

“Кинув би я к чортам це діло — та додому. До жіночки під бочок, а там земелька — така рахменненька, потряхла, як коржичок з сметаною...

Це ж вона скучає там без мене, бур’яном береться. А як загониш плуга в землю, а вона тобі аж сміється. Цілував би, браток, кожну грудочку землі. Це, брат, тобі не шахта. А сонечко уранці — як яблуко у мисочці: “здорово, брат!” Картуза золотого скидає, здоровкається” (139-140).

Однак для таких багатьох мрійників, обдурених організаторами класових битв, ідилічні картини праці на своїй вільній землі (згадаймо тут героїв української класики від Шевченка до Коцюбинського) зали­шились ілюзорним маревом, до речі, як і “жизнь” робітника, так прив’язаного до мартенівської печі (“Кончимо війну — візьму тебе на мартенівські печі. Побачиш жизнь” — 140).

Слід зазначити, що повстанська маса у драмі І.Дніпровського да­­­леко не ідеалізуєтся: ми бачимо тут і мародерство (“Два повстанці з реготом женуться по двору за курми та качками” — 127), і насміш­ку­вато-брутальне поводження з селянами, і відвертий цинізм горе-виз­­волителів, для котрих воля і світле майбутнє асоціюються з нероб­ством. Тут доречно було б нагадати суперечку апологетів майбутнього раю з селянкою:

“Селянка. Безстидники, безстрамники. Ти мені в сини годишся.

Матрос. Вареників, вареників дайош защитникам.

Селянка. Отож-то й є, що дайош. Усе з нас дайош. А що ти нам дайош?

Матрос. Я, тьотю, голову свою робочому класу даю. От! самоє драгоценноє. Жизнь человеческу!

Селянка. Робочий клас із своєю жизню не знає, що робити, а то ще й твою, на лиху годину. Ледащо! Хазяйські сини вже давно дома, тільки такі пройдисвіти шатаються по світу, — нема од вас спокою.

(По двору проходять повстанці з сіном).

Он бач як тягнуть чужу працю. Волочать по землі. Узяв би косу, попокосив, посмикало б тобі в плечі...

Матрос. Стой, тьотю, стой! Неправильна декларація.

Таня. Ми за бідний народ, тьотю. За женщин. Долой кухню. От.

Селянка. Чорта, доню, їстимеш. Комунія тебе нагодує. Гола й боса будеш” (121).

Як бачимо тут відбиті істинні взаємини між простим трудовим наро­дом і “борцями за його щастя”, котрі, не прагнучи і не бажаючи ство­рювати, претендують на месіанство, на захисників гноблених, на благодійників людських, а соціальне й духовне розкріпачення, в тім числі й жіночу емансипацію, розглядають у якомусь печерному ви­мірі.

З цього приводу варто було б нагадати ще одну цікаву сцену під назвою “Матроська ідилія”, де революційний боєць Таня і її друг мат­рос під впливом любовних почуттів (скоріше це грубі фізіологічні інстин­кти, що є контрастом до поетично прекрасних взаємин Зіновія та Іви), поринаючи у комфорті поміщицьких крісел, насолоджуються спогадами про криваві оргії, в яких безпосередньо брали участь (“Ех, Таню, і перетопили ж ми їхнього брата! — Та й ми, браток, чимало лок­шини з них наробили. Лафа!” — 148). Ця ідилічна картина завершується словами закоханого матроса, який виявляється, спіз­навши насолоди від людської крові, хоче претендувати на високу духов­ність: “Таню, нащо мені фабрика? Ти мені дучу человєчеськую дай” (149). Але ці “человєчеські” душі ніколи не гризтиме сумління за невинного пролиту кров (“З усього Севастополя зігнали їх, як ху­добу. Обчистили весь Севастополь, як орудію. Щоб на розплод не лишилось й пилячки”. — 148).

Образи представників революційної маси (не безликої, сірої у своїй одноманітності, а наповненої яскравими індивідуальностями) — одне з найбільших достоїнств драми, що відзначається багатством та оригінальністю характерів-типів і неординарністю ситуацій.

Глибоким ліризмом позначений у драмі образ Іви — поміщицької доньки, в полон пристрастей якої попадає червоний командир Зіновій. Дівчина ця не має нічого спільного з тими представницями ворожого табору, що діяли в іпостасі підступних спокусниць, прагнучи реалізувати передусім якісь політичні плани чи помститись ідейним ворогам. Як і Зіновій, Іва виявилась жертвою класових протистоянь. Палко покохавши червоного командира, намагаючись зберегти його для себе, дівчина опинилась перед жорстокими реаліями часу: любов двох виявилась безсилою перед всепоглинаючою ненавистю ідейних прот­ис­тоянь.

Виразними, життєвими, далекими від плакатно-карикатурних штам­пів постають у “Яблуневому полоні” образи представників петлю­рівського табору. І чи не кращим у драмі є образ Ярославни — дружини розстріляного Зіновієм і Сатаною петлюрівського офі­цера, у даний час начальниці контррозвідки. Це вольова, одержима здійс­ненням справедливої, на її думку, вендети, жорстока у своєму фана­тизмі жінка, за визначенням самого І.Дніпровського, “лицар аб­сурду”. Запалена жадобою помсти за смерть чоловіка, Ярославна (оче­видно, ім’я взято не випадково із давньоруського відомого епосу: під­креслюється відданість полеглому чоловікові та його справі) шукає вину­ватців її горя. Зустрівшись з Сатаною, а потім із Зіновієм, ця демо­нічна жінка прагне передусім моральної перемоги над ними. Ярос­лавні мало знищити вбивців свого чоловіка фізично — їй необ­хідно розтоптати їх морально, принизити, насолоджуватись слабкістю ворога. Навіть офіцери петлюрівського штабу безсилі перед фана­тизмом цієї жінки: вони не спроможні скасувати самосуд над поло­неним Сатаною, якому все-таки, підстреленому Ярославною, вдається втекти.

Садистичне задоволення пізнає Ярославна під час моральних тортур над полоненим Зіновієм: тільки задля того, щоб продовжити насолоду приниження ворога, вона ризикує власним життям. Не ідеалізуючи Ярославну як людину і разом з тим співчуваючи їй як покривдженій революцією жінці, автор створив повнокровний оригінальний характер, вихоплений з життєвих реалій воєнного часу, коли не ніжність і не моральність вважались ознаками жіночності і душевної краси.

Щось несе в собі цей персонаж від образів демонічних жінок сві­­тової класики (Шекспір, Дюма) до одержимих, непересічних жінок-особистостей революційної епохи (героїні творів Винниченка, М.Ку­ліша, К.Треньова та ін.). Разом з тим це суто національний характер, ще одна художньо узагальнена трагедія доби, ще одна втрачена внас­лідок кривавих вирішень конфліктів людська душа.

П’єса “Яблуневий полон” по праву може вважатися однією з кра­щих історико-революційних трагедій про громадянську війну в Украї­ні. Це змушена була визнати критика і тоді, коли твір вважався з відомих причин ідейно-хибним.

Так Н.Кузякіна відзначала, що драма “Яблуневий полон” “була першою значною українською п’єсою, в якій епоха громадянської війни поставала в серії виразних образів і цікаво задуманих характерів”[2; 97]. Інший дослідник, підкреслюючи її сценічний успіх, говорив, що “... романтична поетика, насичена конкретно-історичними реаліями, складні, часом суперечливі, але, безумовно, ймовірні й цікаві характери, бурхливі масові сцени, висока майстерність в опрацюванні центрального ідейного мотиву... зробило найбільш репертуарним твором кінця 20-х років” [3; 47]. Репертуарною, безперечно, ця п’єса залишається і на сьогодні, вимагаючи сучасного сценічного втілення, являючи собою не тільки пізнавальний інтерес.
БІБЛІОГРАФІЧНІ ДАНІ:

1. Дніпровський І. Яблуневий полон // Вибрані твори. — К., 1985. — С.133. (Далі посилання в тексті).



2. Див.: Кузякіна Н. Нариси української радянської драматургії. — Ч.1. — К., 1958. — С.96.

3. Михайлин І. Жанр трагедії в українській радянській драматургії. — Харків, 1989. — С.43.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка