Михайло галевич



Сторінка1/6
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1.16 Mb.
  1   2   3   4   5   6


МИХАЙЛО ГАЛЕВИЧ

ТАЄМНИЦІ СИВОГО КАМІННЯ

твір-легенда


м. Старий Самбір


2009 – 2010 рік


Передмова автора
«Дерево життя» минуле, сучасне, майбутнє українського народу.
З давніх-давен людям відомо: «дерево життя» – гілка, на якій ростуть три листки:

­ – перший листок – символ минулого часу;

­ – другий – символ сучасного;

­ – третій – символ майбутнього.

Зображення «дерева життя» зустрічається з давніх часів і воно свідчить про те, що люди ще в сиву давнину знали про нерозривний зв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Усе навколишнє – наслідки минулих подій, і в тому, що відбувається зараз, народжується майбутнє. Отже, щоб вірно орієнтуватися у житті, треба вивчати минуле свого народу, його історію, а вона, як і життя людей, має героїчні і трагічні, щасливі і нещасливі сторінки. Оскільки в героїчному найбільше проявляється національний характер народу, його душевна краса, таланти, то й ці сторінки особливо хвилюють почуття національної гордості, яке нині таке необхідне для становлення нової держави. І нам є чому повчитися у минулого.

Перший листок «дерева життя» списаний увесь. Починається історія з малюнків давніх людей, продовжена літописцями і писарями. Найбільшої уваги, як найважливішому моментові, приділено козацтву і Запорізькій Січі – неповторному і легендарному явищу нашої минувшини, яке тривало протягом XVI-XVIII століть. Попри багаточисленні суперечки більшість учених підтримують думку, що українське козацтво виникло із тих верств населення, які найбільше страждали від феодального і духовного гноблення польського панства.



До 1556 року ­ – заснування легендарним Байдою-Вишневецьким Запорозької Січі – на берегах Дніпра виникли перші козацькі поселення, які згодом стали основою для майбутньої нездоланної військової сили, що захищала мирне населення спочатку від нападів татар, а потім стала визволителем нашого народу від польського гноблення.

Козаки ­ – люди особливі. Вони понад усе цінували свободу і справедливість, саме вони є творцями першої, говорячи сучасною мовою, демократичної республіки на території України. На Січі були свої закони і правила, порушити які не міг ніхто. Військова справа козаків привертала увагу не тільки польського Сейму, як потенційна небезпека, але і західно європейців. На той час Військо Запорозьке було наймогутнішою армією усієї Європи. Особливістю його, зокрема французькі майстри військової справи, відзначали те, що козаки воюють не зброєю, а й за допомогою слів. Кожне слово козаків важило багато, і до нього прислухалися. Говорити про подвиги запорожців можна багато, так само багато є чого сказати і про значення, наслідки цих подвигів для нашої історії. Це і захист півдня України від нападів татар у XVI-початок XVII століть. Вони взялися за цю справу (саме завдяки цій місії для козаків було створено реєстр. Досі немає визначеної думки з цього приводу: реєстр ­ – визначення сили й могутності козаків чи спроба їх закріпачити). Козаки гідно виконали свій обов’язок перед людьми, адже пообіцяли, а слово козака ­ – закон. Це вони стали ініціаторами народно-визвольної війни 1648-1657 років. Усі свої надії український народ покладав на Січ, і на цей час Січ виправдала усі сподівання, її слова і діла змогли пробудити в нашому народові національну свідомість, змогли підняти його на збройну боротьбу із гнобителями і перетворити козацьке повстання у народний рух – у справжню війну. Після Богдана Хмельницького, одного з найвидатніших гетьманів українського козацтва, в Україні панували незгода і розруха, її розділяв Дніпро на Правобережну і Лівобережну, і саме в наступні століття цей поділ був не лише географічний, а й, на жаль, духовний. Із зруйнуванням у 1735 році Запорозької Січі українське козацтво заснувало нові Січі – Задунайську, на Кубані, але ці Січі не можна назвати спадкоємицями у повному смислі слова. Проте дух козацтва не загинув, оскільки його не можуть здолати жодні негаразди. Ще з часів створення Запорозької Січі козацтво приділяло багато уваги національному і загальнолюдському вихованню, недаремно православ’я було однією з найважливіших умов прийому до лав козацтва, яке жило за десятьма християнськими заповідями, і на Січі обов’язково була церква, яка вважалася найбільшою святинею. Багато козаків мали вищу освіту, здобуту у найвідоміших європейських університетах, а в реєстрі, поряд з прізвищем козака, часто зазначали його вчений ступінь, тож козацтву, дійсно, було що сказати. Після закінчення війни у 1657 році, коли військова могутність козацтва витрачалася на гетьманські міжусобиці, частина козацтва приділяла багато уваги розвиткові освіти в Україні. Це і Києво-Могилянська академія (до 1701 року ­ – колегіум), і Львівський університет, і відроджений Острог. Слово було головною зброєю для учасників братств – Київського, Львівського, саме там розпочинав свою суспільно-політичну діяльність П. Скоропадський. Козаки ніколи не залишалися без діла, бо їх ділом було слово, віра і прагнення до кращого життя українського народу. Вони справді зробили усе для нього.Так написано на першому листкові «дерева життя», листкові минулого, усе це наша історія, яку ми повинні знати і поважати. Листок списано увесь, але щомиті на ньому з’являються нові слова –про вчорашнє сучасне.

Другий листок ­ – хроніка сьогодення. Записи у ній роблять сучасні діячі культури і науки, політики і суспільні діячі. Ці записи – це становлення нової незалежної, але історично древньої держави. Сьогодні згадується історія такою, якою вона була насправді, повертаються віковічні традиції, серед яких і козацтво: усе нове-добре забуте старе, але зроблене по-новому.

Сьогодні козацтво ­ – єдина для всього українського народу популярна форма відродження національної ідеї на принципах духовності, патріотизму і соборності.

Не існує нації без національної ідеї, як об’єднуючого і спрямовуючого фактора історичного її розвитку.

Нині українська нація підійшла впритул до початку різкого підйому в усіх сферах свого життя – бо вона розвивається в незалежній державі.

Не потрібно забувати минуле і сьогодення, потрібно жити так, щоб усі записи у «книзі життя» були пронизані головною ідеєю, і тільки однією: усвідомлення національності і дотримання традицій, а наші традиції не зрадять нас і завжди вкажуть правильний шлях у майбутнє.

Сьогодні вже настав час об’єднати козацьку силу під одним керівництвом Гетьмана України та творити добрі справи на славу України.

Свій твір-легенду присячую

коханій дружині Надії і сину Володимиру.

  Була весна...Цвіли гаї й шуміли,


 Травневий дощ вмивав дороги і поля,
 Пахучі трави оксамитом зеленіли
 І розцвітала навкруги уся земля!
   Легенький вітер розчесав хмаринки білі
 І вплів у них промінчик сонця золотий,
 А голуб білий досягнув своєї цілі
 Й розсік крилом його віддих легкий.
   Пташиний щебет розливався у долині,
 Пробуджуючи навкруги життя,
 Й волошки, наче чисте небо, сині
 Збирало мамі ще мале дитя.
   Ходили босоніж усі колись у росах,
 Збираючи пахучий цвіт весни,
 Фіалки розцвітали в довгих косах
 Тоді, коли кругом жив інший світ.
   Той світ, що дихає, що плаче і всміхається,
 Шумить дощами, шелестить травою,
 В якому рух постійний відбувається,
 В якому всі й ніхто - усе саме собою.

Марічка Ільїна «Була весна....»

І, немовби в сиву давнину,

Ми знову на коні в’їжджаєм.

І з віків струснувши пелену

Та далека правда оживає
Автор невідомий



Лише через п’ять днів змогли поселенці Дністрика Головецького спуститися з гір до свого села. П’ять днів тому вони бачили, як татари розпочали штурм укріпленої возами скали на березі Дністра. Ця скала нависала над рікою в найвужчому місці русла. На правому березі ріки, перед скалою, було величезне поле, засіяне житом, що тепер рясно полите кров’ю та переоране копитами коней. Два дні козаки, очолювані сотником Степаном, та досвідчені в боях добровольці села відбивали напади татар. До лівого берега ріки в цьому місці впритул росли вікові ялини. В густому підліску знову співали птахи. Звідси кращі лучники села два довгих дні стріляли по татарах, що хотіли перейти брід та оточити захисників скали. В останній день бою люди з жалем і відчаєм, що не можуть допомогти, спостерігали, як татари лавиною скотилися на скалу з прилеглої гори. На самому вершечку скали, в променях сонця, яке ховалося за горою, розгорівся запеклий бій сотника і двох його побратимів з чорною масою татар. Люди бачили, як падали на скалі один за одним пробиті стрілами тіла героїв. Сум і горе оповило землю, пронеслося над лісами і горами та поплило по воді старого Дністра.

З броду татари витягнули борони, які захисники закинули у воду, щоб перешкодити переправі загарбників, та покинули їх на березі ріки. Два дні тому татари перейшли брід і рушили дорогою на Лімну. Ще густим смердючим димом курилися спалені козацькі вози. Яскравою плямою свіжо насипаної землі під березовим гаєм, неподалік від скали, виділялася могила, що її спорудили татари над останками своїх одновірців. Люди з болем дивилися на понівечене поле. Хтось сказав: «Ось і по січі». Посіч – саме та назва, що, як пізніше виявилося, сподобалася жителям. Вони навіть просили власника села Яна Комарницького дати нову назву поселенню. Та назва села залишилася лише посеред людей, а поле стали називати Посіч. Людям вже ввижалася страшна мара – голод, що прийде цього року в село.

Над потолоченим полем чорними хмарами крутилися круки, чуючи собі велику здобич, а з лісу всі ці дні щоночі підходили голодні вовки, отруюючи повітря своїм огидливим виттям.

Тут же, на скалі та у її підніжжі лежали проштрикнуті стрілами та пошматовані шаблями тіла козаків та добровольців зі села. Отець Григорій зразу ж розпорядився збирати полеглих в одне місце. Жінки обмивали тіла чистою водою Дністра та вдягали їх у чисті лляні сорочки, які знайшли в своїх клунках, бо зовсім був пошматований одяг героїв.

Місцеві бойки добре знали, що червоною китайкою козаки вкривали тiло загиблого товариша. Бо не тiльки на вiйнi, а й в умовах мирного життя українцi вважали червоний колiр головним траурним кольором. У костюмi козакiв червоний колiр активно використовувався. Смужкова шапка мала червоний верх, синi жупани мали червонi одвороти на рукавах або червону китайчату пiдкладку, крайки були також червонi. Пiд жупан козаки одягали сорочку, вишиту червоними нитками. Чоботи також були червонi. Так виглядав козак у парадному святковому одязі.

У повсякденні козаки носили полотняні сорочки зі стоячим коміром. Колір – рудий, бо полотно змащували дьогтем – ефективним побутовим антисептиком. На сорочці було мало прикрас: стрічка-зав’язка і трохи вишиття по коміру та грудях. Комір розстебнутий, бо козак любив волю. Стрічка – це мотузочок, сплетений із кольорових ниток, які мали певне значення: червоні та сині носили молоді чоловіки та парубки, а зелені та чорні – люди старші.

Штани у козака широкі, східного крою, зовні схожі на великий мішок, що називалися шароварами. Шили їх із зеленого чи синього атласу чи тафти. Із верхнього одягу на козакові мав бути довгий жупан із дорогої штофної тканини коричневого чи малинового кольору з жовтим орнаментом. Комір, рукави та поли обшиті смушком, що надає одягові більшої пишності та привабливості.

Були в козаків і шапки. Здебільшого шили їх зі шкіри молодої вівці або козеняти з нашитим золотистим кантом. Верх шапки дещо приплющений, а на ньому шлик червоний, як вогонь.

Козак мав списа, а також ножі, кинджали, келепи. Списи виготовляли з тонкого і легкого древка з наконечником на верхньому кінці і на нижньому з двома невеличкими, одна під одною, дірочками для пасткової петлі, що одягалась на ногу. Зброя потрібна була козакові не лише для боротьби та самооборони: вона вважалась ознакою чепурності та багатства. Найбільш шанованим видом зброї була шабля. Козацька старшина мала не лише бойові шаблі, а й дорогоцінні, з коштовним оздобленням для урочистих випадків. Невеличка, з вигнутим і гострим на кінці клинком, перехрестям у вигляді літери “S” заховувалася шабля в піхви, виготовлені з чорного сап’яну. Ручка мала вигляд закрученого золотого шнура, оздоблена золотом. До повного озброєння належав пістоль або коротка легка рушниця, подеколи прикрашена сріблом чи золотом.

Ріжок-порохівниця часто виготовлявся з буйволового рогу, рідше – зі шкіри, дерева, металу. У ньому зберігали порох і носили на поясі, тому він мав покришку і ланцюжок, за допомогою якого його чіпляли козаки. Ріжок прикрашався орнаментом.

Козаки використовували вогнепальну зброю, але не забували про лук та стріли. Лук носили у спеціальних чохлах – налучах, а стріли – в сагайдаку, що прикривався чохлом-накидкою. Налучі та сагайдаки виготовляли зі шкіри сап’яну, оздоблювали золотом і сріблом.

Неодмінним елементом козацького обладунку вважалася люлька. В народі куріння називали ділом гріховним, проте козак не міг розлучитись зі своєю розвагою серед степової самотності. Люлька була ознакою молодості, молодечості, що особливо шанувалося козаками. Нею хизувалися, за неї й голови клали. Тому козак не уявляв себе без люльки. Спис, козацький штоф та чарка були пов’язані зі смертю козака. Спис ставився на місці поховання, штоф та чарка клалися у могилу.

Та не було всього того, що належалося козакові. Татари одне знищили, друге забрали зі собою. Лише чисті лляні сорочки вкривали пошматовані тіла.

Староста села Стефан розділив чоловіків села на три групи: одна мала опікуватися сторожею округи, інша допомагала жінкам готувати до похорону оборонців краю. Третя група, озброївшись кайлами і лопатами, клинами і молотами рушила до розлому в скалі. Тут, за згодою всіх жителів села, вирішено було спорудити місце спочинку для полеглих героїв.

До самого підвечір’я чоловіки лупали скалу. Нарешті яма була готова.

Над полем неслися приглушені вигуки і прокляття татарам. Розхвильована громада не мала сили для гніву. Дужі парубки понесли хоронити загиблих козакiв, попереду небiжчиків iшов отець Григорій. За ним – староста села Стефан, притуляючи до боку пов'язану закривавленою хусткою руку. Далі несли сотника Степана і його побратимів. Сильний зойк і причитання спричинили жалiбну пiсню, яку пiдхопила добра сотня голосiв. Розлягався той спiв, як гомiн Днiстрових порогiв, що шуміли поряд. І чулася в ньому невимовна туга, скарга та прокляття.

Отець Григорій розпочав похорон. Журлива мелодія уцілілого на дзвіниці дзвону несла незрадливу душу героїв у вічність. Жителі села і козаки проводжали їх в останню дорогу. Люди молилися. Тужливий спів разом з вечірніми сутінками огортав землю. Одне за одним тіла розміщали в могилі. Обряд поховання завершився. Зважаючи на те, що сонце вже сховалося за горою, староста розпорядився завершити спорудження надгробку на другий день. А поки що в козацьку могилу встромили у землю спис, пов'язаний червоною китайкою. Таке дійство було пов’язано із поховальним обрядом: спис ставили на могилі як символ глибокої шани і скорботи за померлим козаком, як символ слави козацької.

У тяжкій задумі розходилися люди до своїх уцілілих з Божої волі осель. Через три дні вони мали святкувати Зелені свята, а зараз дякували Богу, що вберіг їх та їхні оселі від наруги ворогів. Будівлі були пограбовані, майно, що не пригледілося завойовникам, понищене. Жодна хата, як і церква Івана Хрестителя, не була спалена. Лише повалені паркани та потоптані квіти вказували на те, що селом пронеслася орда. Більшість хат, в оточенні грушевих та яблуневих садів, що рясно цвіли, була на правому березі Дністра. Церква і лан поля біля неї були на лівому березі. Впритул до церкви підступали могутні дуби. До старого козацького табору вирушили і новоприбулі сотні. Потомлені денною працею і пережитим страхом, люди готувалися до сну. Власники села так і не з’явилися. Десь там, в стороні Ріп’яної, Лімни та Головецька перегукувалися вартові та блимали вогники смолоскипів. Село Дністрик Головецький поринало в нічну темінь.



Річка на околиці села Дністрик наробила лиха. Після весняної повені тут, на закруті ріки Дністер, біля скали, оголилися пороги. А там, на лівому березі біля церкви, що вже тисячу років стоїть на одному місці, вода винесла останки людей, заржавілі залишки шабель, кінські голови. Місцевий уповноважений служби порятунку Михайло Спис ще вчора повідомив у департамент адміністративного округу у Львові про незвичайну знахідку та надзвичайну ситуацію. Сьогодні на березі Дністра в променях ранкового сонця вже мірно гуділи механізми, скануючи береги. На зеленому килимі поля, що мало стародавню назву «Посіч», розмістився наметовий табір служби порятунку, археологів, техніків та вчених. У підніжжя скали розмістився намет координатора робіт, де під захисним куполом мала відбутися нарада.

До намету з поселення наближалася група людей, які декілька хвилин тому віддали шану Всевишньому в місцевому храмі Івана Хрестителя, що розмістився на одному з пагорбів Дністрика. Тепер вони мали розпочати свою роботу і один за одним входили до намету та займали місця довкола столу.

Іван Хреститель – це той, хто через хрещення приніс на Землю покаяння і в такий спосіб проклав дорогу до зустрічі з Ісусом Христом. Церковне свято збігається із язичницьким святом молоді – Купала. Як розповіли спеціалісти із департаменту інформації, Ісус Христос назвав Івана Хрестителя найбільшим із народжених від жінок. Ці слова свідчать про те, що Іван Предтеча, інша назва Івана Хрестителя, – одна з найвизначніших постатей в історії християнства. Біля Ісуса Христа було дві найближчі особи – Діва Марія та Іван Хреститель. У церковному календарі, крім Різдва Господнього, відзначали лише два – Богородиці та Івана Предтечі. Останній празник почали відзначати у IV столітті літочислення Землі. Святий Августин про цей день згадує так: «Сьогодні празнуємо день Різдва cвятого Івана. Це ­ – честь, якої, на нашу думку, не має ні один святий». Празник Івана Хрестителя «вставили»у язичницьке свято Купала, аби з часом його витіснити. «Християнство в кожній культурі мало інкультуризуватися, тобто язичницькі свята мають набути християнського забарвлення, - розповідалося в історичній довідці. ­ – Наприклад, Різдво Ісуса Христа також «вставили» ­ – у язичницьке свято Сонцестояння. Колись його широко відзначали. В наш час воно забулося. До речі, під час Літургії у цей день Ісуса Христа називали сонцем».

Пророк Іван, Святий Предтеча і Хреститель Господній, проголосив пришестя на землю Сина Божого, охрестив Ісуса Христа у водах Йордану. Про мученицьку смерть Предтечі і Хрестителя Господнього Івана розповідають євангелісти Матвій і Марк.

«Після Хрещення Господнього святий Іван Хреститель був ув’язнений за наказом Ірода Антипи, правителя Галілеї. Пророк Божий відкрито звинуватив Ірода у тому, що той покинув законну дружину і жив з дружиною свого брата Іродіадою. На свій день народження Ірод влаштував бенкет, на якому для гостей танцювала Саломія, донька Іродіади. Її танець був таким гарним, що Ірод заприсягся дати будь-що, що вона попросить, навіть половину свого царства. Танцівниця, на прохання своєї матері Іродіади, попросила подати їй на тарелі голову Івана Хрестителя. Ірод наказав зітнути голову святому Івану і віддати Саломії».




На столі лежали відомості та фотографії – результати сканування берегів. Розрахунки потужних комп’ютерів, що розмістилися в наметі поряд, вказували на те, що загрози руйнуванню берега немає. Водою вимило лише м’яку породу землі та останки, які було виявлено нижче за течією. Цікавість присутніх викликали фотографії, що відображали порожнечу в скалі, яка була заповнена кістками, дуже подібними на людські.

Іван Савич Петровський – координатор робіт, керуючий регіональною службою порятунку, професор Львівського університету, тримав у руці декілька фотографій. Він швидко пройшовся наметом та кинув погляд на дисплеї. Там не було нічого нового. Він знову підійшов до столу, довкола якого сиділи керівники груп і спеціалісти.

– У кого які будуть думки, панове?

Довкола стола всі пожвавішали. Кожен хотів наввипередки висловити свої припущення. Першим, піднявшись з місця за столом, заговорив Степан Піхо – керівник археологічної експедиції.

– Вважаю, починати потрібно з підготовки до відкриття могили. Що це могила – у нікого немає сумнівів. А беручи до уваги те, що вимила ріка, могила може мати такий же вік, що й знайдені останки. Результати аналізів останків і матеріалів показують, що це приблизно кінець XVI століття за тодішнім літочисленням на Землі.

Архівні документи підтверджують нам, що саме на цій місцевості тисячу років тому відбувалися місцеві бої жителів і козаків з татарами, що вели неперервні війни з однією із наймогутніших держав того часу – Польщею.

Через півгодини я зможу надати Вам архівні матеріали про події тої доби. Але хочу попередити, що архівних документів про події тої доби саме на цій місцевості практично немає.

Ми можемо відкрити могилу, використавши всі засоби перестороги, та дослідити останки, які там знаходяться. Що ж, власне, тут сталося? Навіщо була закладена ця могила в такому трудоємкому місці? Та багато чого іншого ми практично не зможемо пояснити. Потрібне дослідження.

– Отже, археологія майже безсила, – сумно пожартував Іван Савич, а пізніше запитав.

– А що може нам порадити служба культурної спадщини та історії?

Піднявшись зі стільця, слово взяв Федір Кравець.

– У випадках, коли знахідки неможливо підтвердити достовірними історичними фактами, ми створюємо так звану легенду. Пізніше цю легенду досліджують і поступово вимальовується картина історичної події.

– Поясніть, будь ласка, детальніше, – прозвучало за столом.

– Ми добре знаємо, – продовжив Федір, – що в легендах є частина достовірності. Без факту події не формується легенда. Одна і та ж подія може по-різному звучати в легендах різних регіонів. Відбираючи раціональне зерно події, яка нас цікавить, ми складаємо цілісну картину. Наші спеціалісти будуть працювати над цим. З Вашого дозволу я б хотів зупинитися на дещо іншому.

Колись один автор казав, що замкові вежі, фортечні мури, кам’яні твердині залишаються на землі, горді в своїй самотності. Довго дід-час розписує старе сиве каміння лише йому відомими знаками. Порозписував – та й сам стирає написане – то дрібними осінніми дощами, то пекучими сонячними променями, то гострими січневими морозами. Інколи каміння розмовляє з вітром, який полегшуючи його старечу долю, зализує йому рани, нанесені в лютих і жорстоких січах нападниками, та свіжі, теперішні, тими людськими руками завдані, що розтягують пощерблені мечами та стрілами кам’яні манускрипти на підмурок огорож та хлівів.

Фізики на Землі розробили новий метод дослідження історичних подій. Суть його полягає в тому, що кожен предмет, знайдений в землі, а особливо дикий камінь-валун, має здатність пошарово зберігати частину інформації події, яка відбувалася безпосередньо біля нього. Вчені дослідили, що така інформація записувалася на відстані чутливості людського голосу. Таким чином, якщо на місці події були камені-валуни, то кожен з них записав частину інформації. Сучасні прилади та механізми дають змогу зчитати і розшифрувати таку інформацію. Достовірність такої інформації становить 95%. Вчені вже навчилися розшифровувати, до якої епохи належить ця історична подія.

– Що саме мається на увазі? – нетерпеливо спитав координатор.

– З вашого дозволу наведу приклад, а пізніше скажу, що мається на увазі. Можуть відбутися в конкретно визначеній місцевості битви, що належать до різних епох. Камінь, що записав інформацію про ці битви, пролежав тут віками і був свідком історичних подій. Тоді лише за характером битви можна визначити, до якої епохи вона належить. За результатами досліджень можна відтворити битву навіть на відео. А ось тепер, відповідаючи на запитання, хочу довести до відома присутніх, що в нашому розпорядженні є така апаратура. Характер місцевості, зокрема, наявність каменів-валунів може дати нам підставу для проведення досліджень. Приймаймо рішення.

– Ну що ж, це вже ближче до діла. Характер руйнувань, нанесених водою, дозволяє провести відновлювальні роботи дещо пізніше, – сказав Іван Савич. Зараз, Федоре Кириловичу, прошу Вас розробити план робіт і дати розпорядження для використання апаратури. Про кожну нову інформацію з питань досліджень прошу доповідати мені щоденно в будь який час. Термін проведення всіх наших робіт на цих теренах сім днів. Два дні відведено на ліквідацію надзвичайної ситуації. Отже, Ви маєте п’ять днів. Якщо Ваші спеціалісти згідні, то можете працювати вночі, але належно оформіть усю дозвільну документацію. У випадку необхідності прошу всіх присутніх надати повну допомогу у процесі проведення досліджень як енергетичними ресурсами, технікою, так і людськими силами.

– У кого будуть ще якісь пропозиції?

Присутні на нараді висловили згоду на сприяння у проведенні досліджень.

– На цьому завершуємо нашу нараду. Запрошую всіх до роботи. З Богом! – сказав на завершення Петровський.

У намет зайшов черговий оператор та повідомив, що присутні можуть познайомитися з архівними документами з питань досліджень.

Присутні покинули намет, а Іван Савич натиснув кнопку роздруківки документів на комп’ютерному столі. Принтер почав друк. Матеріалів було небагато.

Зручно всівшись за столом, координатор почав читати.






Впродовж багатьох століть страшним лихом для українських земель були спустошливі турецько-татарські набіги. Події цих далеких часів знайшли своє відображення у численних народних переказах. Скупі рядки архівних документів, літописів і хронік найчастіше повідомляють лише рік чергового ворожого нападу і описують заподіяну ним шкоду. Використовуючи леґенди і перекази, ми можемо значно повніше реконструювати цю минулу епоху. Проте безжальний час встиг знищити чимало цих дорогоцінних перлин народної творчості. Лише незначна частина леґенд і переказів була записана і частково опублікована. Але, незважаючи на це, закарбований у народній пам'яті відгомін цих далеких подій значно доповнює скупі рядки письмових документів. На жаль, переважна більшість населення на той час була неписьменною. А тому до нас не дійшли детальні відомості про ці набіги. Лише народний фольклор доніс до сучасності пам’ять про численні сімейні трагедії, спричинені нападами кочівників. Але не тільки про нещастя, заподіяні татарськими ордами розповідають леґенди і перекази, в них також відображена і завзята боротьба народу проти іноземних зайд.



У середньовіччі татарські набіги були настільки частими, що вороги робили їх добре второваними дорогами. До Галичини вів Покутський шлях, між Прутом та Дністром. Головний шлях мав багато другорядних доріг та переходів.

Напади татарських орд найчастіше бували несподівані. Страшним смерчем налітали ці орди на мирні міста і села. Щоб не бути захопленими ворогами зненацька, населення виставляло вартових. В давнину на могилах (насипані кургани) стояли вартові і були стовпи, обв'язані соломою і облиті смолою. Якщо вартовий побачив пожежі чи татарів, негайно запалював стовпи, попереджаючи таким способом про небезпеку.

Старі перекази про Дністрик Головецький оповідають, що в давні часи поселення було розташоване на правому березі Дністра. Один з переказів розповідає, що на полі біля села Дністрик Головецький колись була дуже запекла битва з татарами, від чого й походить одна з його назв – Посіч.

На горі Пагор, при в’їзді в село стояв на чатах вартовий, який сповіщав селян про наближення ординців. Тоді поселенці Дністрика переходили Дністер і добиралися до лісу, у якому рятувалися від татарського нападу. З собою вони брали все необхідне з господарства і, звичайно, домашніх тварин. Для худоби в лісах будували хліви, а для себе споруджували землянки, в якій проживало до шести осіб. Істи готували в спеціальних ямах, де горів вогонь, але дим розходився лісом і ніколи не піднімався стовпом у небо. Такі схованки жителів охороняли виділені групи вартових, що розміщалися далеко на окраїні лісу. Про небезпеку сповіщали умовним криком птаха в наперед визначеній послідовності.

Неподалік від Головецька колись знаходилась могила, у якій, за переказом, мав бути похований татарський хан, що загинув під час облоги села. З того часу це урочище почали називати Підтатарином.



Перший великий похід кримських татар відбувся восени 1482 року. Хан Менґлі Ґерай із усією ордою вдарив на Київ. Старий київський замок був слабо підготовлений до оборони. 1 вересня татари здобули укріплення, запалили місто, пограбували церкви, позабирали в неволю велику силу людей, навіть воєводу Івана Ходкевича з родиною, і з великою здобиччю вернулися до Криму. Цей погром давньої столиці зробив величезне враження на Україні й у цілому великому князівстві. Великий князь Казимир Ягайлович оголосив загальний похід на Крим із цілої держави, до Київщини вислано 40 тисяч війська. Київський замок почали відбудовувати: до праці позганяли все селянство з околиці – при будові працювало 20 тисяч сокир. Всі розуміли грозу татарської небезпеки.

Але татари не налякалися цих робіт. Спробувавши раз, вони повторяли наїзди з року в рік, з усе більшим завзяттям. У 1485-1487 роках вони нападали й зруйнували Поділля. Не допомогло й те, що королевич Ян Ольбрахт погромив їх під Копистерином у 1487 році. Два роки пізніше ціла орда зі 100 тисяч коней знову напала на Київ. У 1490 році татари поруйнували Волинь, пройшли Галичину й загналися аж під Люблин. Щойно, коли поверталися з великим ясиром, литовське військо заступило їм дорогу під Заславом і так їх погромило, що вся орда пішла врозтіч. У 1494-1497 роках знову було п’ять великих татарських походів на Волинь. Хоч у деяких місцях їх побито, та все ж вони зруйнували більшу частину волинської землі й повиводили силу народу в полон. В 1498 році ходили кримці тричі на Галичину і знищили багато визначних міст, навіть Перемишль, спалили передмістя Львова. В 1500 році вони цілу осінь пробули в землях Галичини. Поруйнувавши Галичину та Холмщину, сягнули аж до Вісли. З походу привели 50 тисяч невільників. Такі напади відбувалися щорічно, а то й два-три рази на рік – і не було кінця. У 1594 році турецький хан Махмед ІІІ збирає понад 30-ти тисячне військо і вторгається на землі Прикарпаття. Причиною цього вторгнення стала участь Речі Посполитої у війні спільно з російським царством Івана Грозного проти Туреччини. Війська турків пройшли спустошливим походом, захопивши все Прикарпаття. Міста і села були спалені. Махмет ІІІ дійшов до Добромиля. Недалеко від цього містечка 10-ти тисячне військо поляків на чолі з Яном Замоським здобуло перемогу над передовими силами турків. Далі Добромиля турки не пішли, а повернули на Карпати, знищуючи все на своєму шляху. Населення цих земель залишалося без захисту, без порятунку...



Орда йшла широким фронтом, по 100 вершників у одному ряді, тобто 300 коней, бо кожний татарин вів по два вільні коні, щоб, як що до чого, їх змінювати. У глибину таке військо мало від 800 до 1000 рядів коней: коли ряди йшли тісно, то така армія займала від 10 до 15 миль., а то і більше. «Це дивовижа для того, хто бачить це вперше, бо 80 тисяч вершників має більш, ніж 200 тисяч коней, які вкривають степ густіше, ніж дерева у лісі, – оповідає Боплан. Здалека здається, що це на обрії наче хмара підіймається, росте й росте все більше і водночас зближається і наводить страх і на найвідважніших». Татари посувалися вперед дуже скоро, але щогодини давали коням короткий відпочинок.

У віддалі двох-трьох миль від ворожого кордону орда спинялася в вигідному, забезпеченому місці й тут відпочивала два або три дні. Тут татари готувалися до бою. Військо ділилося на головний корпус або кіш, що обіймав дві третини бойових сил, та на два менші крила. Так уладжена орда йшла далі дуже швидким походом, день і ніч, доки не ввійшла на 30-40 миль у глибину краю. Там кіш спинявся, а крила йшли направо й наліво на грабунки. Такий відділ, що мав до 10 тисяч людей, ділився на менші ватаги по 500-600 татар, і вони розбігалися на всі сторони, нападали на оселі, грабували все, що можна було взяти, і з награбованим верталися до коша. На місце тих, що вернулися, виходили два нові 10-ти тисячні відділи, і так усе свіжі сили йшли грабувати. Потім кіш починав відворот, звичайно вигинаючи свій шлях у дугу, щоб вертатися іншими околицями. Чорним слідом по такому поході залишалася широка витоптана смуга – «татарський шлях».



Коли в похід ішло не все військо, а тільки менша ватага, татари намагалися непомітно ввійти на Україну, висилали наперед сторожу, що ловила «язика», поділялися на невеликі відділи, що їхали кожний зокрема, продиралися глибокими балками, де їх не можна було зауважити. Коли хотіли у степу заховатися перед ворогом, то з незвичайною зручністю і темпом розпадалися на малі ватаги. Боплан у своїм «Описі України» подає опис такого відступу: «Відділ з 400 татар ділився на 4 відділи по 100 людей, що розбігалися на чотири сторони світу на віддаль якої милі; там знову сотня розпадалася на три ватаги по 33 людей, які розходилися в різних напрямах; ватага знову ділилася на три десятки, що безслідно пропадали у степових ярах; по якомусь часі вони в означеному місці збиралися разом».

Татари нерадо ставали до одвертого бою з ворогом. На це не дозволяла їм їхня зброя. Воліли здалека обстрілювати противника з луків. «Вони ніколи не вживають копій, тим-то не стрічають ворога лице-в-лице, суцільною лавою й у бойовому ладі, а тільки раз-у-раз нападають і відступають. Нараз завзято й нестримно нападають на ворога й потім так само нагло кидаються навтікача. Зараз опісля вони знову сполучують свої лави і стараються якнайтісніше окружити й замкнути ворога. Але залишають усе вільний прохід для тих, що далі непокоять ворогів своїми атаками. При всьому цьому зберігають якнайкращий лад, і до цього зводиться їх воєнне мистецтво й дисципліна. Але, коли раз поталанить спинити або збентежити їх ряди, то вони вже ніяк не можуть упорядкуватися й біжать настрімголов». (Б. де Віженер).



Татарські напади несли руїну всім і все населення мусіло дбати про свій захист і оборону. У певній мірі організацією оборони займалися пани, власники великих земель, що подеколи займали вищі посади в Польщі. На місцях обороною займалася шляхта. Скрізь виставлялися залоги, що складалися з найманих рот або «драбів», переважно найманих козаків. Зорганізовано також розвідчу службу – так звану польову сторожу. Це були невеликі кінні козацькі відділи, що стояли на шляхах переходів татар, особливо на вищих місцях, на старих валах або могилах та розглядали околицю – чи не наближається ворог. Сторожа спершу не була постійна, а тільки «на час потреби, коли вистерігаються людей неприятельських» і також у часі польових робіт, щоб забезпечити селян, що працювали в полі.

Часті татарські напади змусили місцеву шляхту вживати заходи для їхнього попередження і відбиття. На сеймику було ухвалено рішення про організацію служби, яка мала повідомляти населення про напад. Оповіщала про татарські набіги «стража польна», зачитуючи на ринкових площах поселень попереджуючі універсали. На перших порах це спрацьовувало бездоганно. Населення встигало заховати продукти, зібрати найнеобхідніші речі і втекти разом із худобою. Провівши кілька невдалих походів, татари вирішили поміняти тактику. Відтепер вони часто різко змінювали напрям руху, швидкими рейдами раптово нападали на невеликі міста. «Стража польна» не могла вчасно повідомляти про такі напади. Місцеве населення перебрало функції оповіщення про напади на себе. На вершинах пагорбів, видних здалеку складалися високі вогнища. При наближенні ворога варта із міщан запалювала їх. Таким чином, естафетою з одного населеного пункту до іншого передавалось повідомлення про наближення ординців. В самому поселенні, після виявлення запаленого вогнища, про небезпеку повідомляв бій церковних дзвонів. Почувши набат, люди тікали в ліси та болота. Непрохідні хащі служили найкращою схованкою від жорстоких ординців. В ліси вони не наважувалися заходити.



Першого липня 1569 року укладено Люблінську унію (об'єднання Польщі з Литвою), за якою землі Галичини разом з Волинню відійшли до Польщі і були власністю спольщеного Януша Збаразького, Кременецького підстарости, що відступив від своєї віри і народу (в той час волинські роди князів і магнатів окатоличувалися і спольщувались).

З 1569 року на землі Прикарпаття почали масово напливати польські міщани і жиди. Вони орендували у великих землевласників все можливе: корчми, млини, води, ліси, фільварки, а навіть церкви – і використовували їх для свого збагачення.

Збіднілі міщани, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу в містах, тепер були зрівняні в правах, хоч на ділі, завдяки своєму багатству, вони й далі високо підіймалися над іншими жителями, тримаючи на своїй службі не раз цілі юрби бідняків-найманців. Податки і військову службу з них було знято, вони тепер не мали майже ніяких обов’язків, а отримували величезні права. Їх стали називати шляхтою. До них належало законодавство на сеймах і вони кермували ним на свою користь. Шляхта вибирала з-поміж себе судів і інших урядників. Коронні землі роздавалися шляхтичам у довічне користування і вони правили ними, як поміщики. Ніхто крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного. Шляхта правила всім, всім кермувала собі на користь, і король мусів робити, що вона хотіла Влада королівська, взагалі всяка публічна влада була дуже слабка: все було повернено так, щоб, боронь Боже, шляхтича не ущемлено ні в чому. Не було на шляхту ніякого суду ні управи, так що шляхтич міг собі робити, що хотів, не боячись ніякої кари навіть за найтяжчі вчинки – навіть ті, що були заподіяні шляхтичеві, не кажучи вже про те, коли покривджено не шляхтичів. При такій безправності і безсудності шляхтичі звикли доходити всього силою, тримали оружні ватаги на своїх дворах, зводили не раз часті битви між собою.

Однак, щоб вижити на новій території, поселенцям доводилося захищатися від нападів татар.

Старости вважали козаків єдиною реальною силою в боротьбі проти татарської агресії, про що неодноразово доповідали уряду. Проте уряд не мав наміру витрачати кошти на будівництво замків і споруд для залоги. Тому пішов простішим шляхом – наймом козаків на службу. Уряд прагнув не стільки залучити козаків на державну службу, скільки встановити контроль над групою населення (козаками), що дедалі зростала й не бажала визнавати жодної влади.

Вже у 1568 році пробує прихилити до себе козаків польський король Жигмонт Август. Він закликає їх покинути Дніпровий Низ, й затягнутись до нього на службу за відповідну плату. Коронному гетьманові Язловецькому звелів король списати 300 козаків у «реєстр» і вийнявши їх з-під старостинської влади, перебрати під свою руку та запевнити їм деяку внутрішню самоуправу. Зведені в реєстр козаки мусіли слухати наданого їм «старшого», що, будучи їх начальником, був би й козацьким суддею. Таким старшим для зареєстрованих козаків назначено тоді ж шляхтича Івана Бадовського. І справді, деяка частина козацтва перейшла на королівську службу, але, порівняно з рештою козацтва, тих 300 «реєстровиків» було краплею в морі.

Все ж таки перша спроба польсько-литовської влади прибрати козаків у руки мала для дальшого розвитку козаччини величезну вагу. Воно зрозуміло, що на них зважають, шукають порозуміння й злагоди, для чого готові поступитися навіть самою владою. Автономія дана тільки частині козацтва, втягнутого в реєстр, була прийнята козацьким загалом як основа для створення нової суспільної верстви з особливими завданнями і такими самими привілеями.

Розуміючи значення козацтва як у воєнному, так і суспільно-державному аспекті, литовські князі, а потім польські королі намагалися використати його у власних цілях, підпорядкувати своїй владі і контролю. З цією метою вже 1572 року, за часів гетьмана Івана Свірговського, польським урядом був запроваджений так званий «козацький реєстр», в який записувалися прийняті на королівську службу козаки, що вважалися реєстровими і, на відміну від інших; користувалися певними привілеями (винагородою за службу, звільненням від податків тощо). За короля Стефана Баторія козацький реєстр нараховував до 1000 козаків, а згодом і більше.

Відлік часу «золотої доби» союзної польсько-литовської держави – Речі Посполитої – розпочинається з десятилітнього правління (1576–1586) польського короля Стефана Баторія. Син князя Трансильванії (Семигороддя) Стефана IV, угорець за походженням, в історичному пантеоні наших сусідів посідає місце нарівні з королем Яном III Собеським – уславленим переможцем турків під Віднем 1683 року.

По смерті 1586 року Стефана Баторія, який зумів перемогти Московію, реєстровці продовжували служити новим польським королям, очікуючи від них нових привілеїв, але й віддаючи життя в сумлінному служінні монархові. Вони під час придушення селянсько-козацьких повстань кінця XVI – початку XVII століть часто брали участь у каральних акціях польського уряду, але й нерідко переходили на бік повстанців (насамперед через утиски на національно-релігійному ґрунті та невиконання королівською владою своїх зобов’язань).

На початку 1593 року Туреччина разом з кримським ханом починає війну з Австрією та Угорщиною. Австрійський імператор Рудольф ІІ хотів використати у війні Австрії проти Туреччини запорожців. Козаки під керівництвом Гетьмана Г. Лободи здійснили цілий ряд походів проти татар і турків.

На початку 1594 року турки знову погрожують війною, тепер вже Польщі, і польська влада звеліла польному Гетьману Яну Замойському запросити на службу козацькі загони. Було сформовано хоча й мало чисельне, та все ж професійне військо. В міру можливості окремі козацькі загони розміщалися на ймовірних шляхах нападу татар для допомоги місцевому населенню. Цього року турецький султан, ідучи походом на козаків і ляхів, наказав татарській орді вступити до Польщі.

Навесні 1594 року за згодою князя Константина (Василя) Острозького Северин Наливайко (козацький Гетьман) зібрав велике козацьке військо для оборони козацького краю від турецького і татарського натиску. Успішні дії козаків Наливайка викликали антитурецькі повстання в Молдавії і Валахії, сприяли визвольній боротьбі народів цих князівств, яку очолив тоді Михайло Хоробрий. Повернувшись в Україну, більша частина якої була в складі Речі Посполитої, після недавнього походу Наливайко пішов повстанським шляхом Криштофа Косинського (ватажок повсталого люду і козаків). Рятуючись від утисків польських магнатів Правобережжя Дніпра, жителі сіл і містечок створювали нові повстання проти гнобителів. Селяни і міщани проголошували себе козаками і громили магнатські та шляхетські маєтки. Момент для повстання було обрано дуже вдало: у цей час Річ Посполита вела війну з Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата – Сімеона Могилу. Скориставшись з малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники захопили незабаром під своє управління більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання сприяло піднесенню антишляхтської боротьби в Україні. Шляхта Польщі, налякана повстаннями, запропонувала королеві найняти ще більше козаків на службу, щоб внести роздори в козацтво. Декілька десятків загонів були найняті до польської армії. Однак Річ Посполита вже завершила перемогою війну в Молдавії і польські війська коронного Гетьмана Станіслава Жолкевського вирушили на Україну. Наливайко був змушений відступити, ведучі жорстокі бої з карателями. Татарська орда скористалася боротьбою між польськими і козацькими військами і розпочала навальний наступ на Угорщину і Польщу. Татари без особливих боїв пройшли через Молдавію і Покуття, пустивши з димом сотні сіл і містечок, але так і не здобули Галича. Тоді вони рушили на Самбір.

У травні 1594 року Ян Замойський з 10-ти тисячним військом, в якому були й козацькі загони, заступив татарам дорогу на ріці Стрий. Татари, уникаючи зіткнення з поляками, розділилися на декілька загонів. Один з них, проведений циганами через Сколівські гори, вирушив у напрямку на Мукачево. Інший загін, йдучи вгору по Дністру, дійшов до Дністрика Головецького.

Місцеве населення сховалося від нападників в горах і робило напади на татарські чамбули, які йшли долиною. Малочисельний козацький загін рушив на допомогу жителям села. За іншими даними, ця залога перебувала на час бою в Дністрику. На березі Дністра, між селами Дністрик Головецький і Лімна, відбувся кровопролитний бій. Загони народного ополчення і козаків були дощенту посічені татарами. З цього часу ця місцевість носить назву Посіч. Частину татар знищили козацькі загони, а інші прорвалися на територію тогочасної Польщі. Король Зигмунт ІІІ закликав всіх шляхтичів збиратися для оборони під Жешувом.

Уціліле населення Дністрика після відходу татар на полі Посіч, на одному з пагорбів поховало загиблих і при в’їзді в село зі сторони Лімни встановило великий кам’яний козацький хрест. Згідно інших даних, це був просто великий камінь з якимось написом чи зображенням.

З інших джерел Польських хронік, які видані у XIX столітті, згадується про цю могилу: «Загиблих під час бою було поховано на скалі, де було видовбано братську могилу. Місцеві жителі встановили на ній великий камінь. Згідно переказу, його поклали на місці братської могили полеглих козаків. На початку XІX століття на камені ще розрізнялися окремі букви, але повністю прочитати напис було вже неможливо.»

Тепер люди з Дністрика розповідають таку легенду. Вони стверджують, що хрест на цьому місці поставлений в пам’ять про скасування панщини. Цей хрест один з небагатьох, який не був знесений за радянських часів у ХХ столітті. Очевидно, він не муляв очі районному начальству, і легенда про встановлення хреста на честь скасування панщини була прийнятна. Таким чином до наших днів збереглася козацька могила і пам'ять про славних захисників краю.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591-1596 років польський уряд, магнати і шляхта продовжували захоплювати українські землі, збільшувати панщину та інші повинності, закріпачувати селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом Речі Посполитої.

У другій половині XVII століття татарські набіги на Галичину порідшали, а на початку XVIII століття припинилися зовсім.



Нечисленні леґенди і перекази, що збереглися до наших днів, змальовують яскраву картину важкого становища і боротьби місцевого населення в часи турецько-татарських набігів. У наш час важко або й зовсім неможливо перевірити достовірність наведених леґенд і переказів. Напевно, з плином часу одні їх деталі забувались, інші перекручувались і, можливо, з’явились і видумані фраґменти. Але, незважаючи на це, закарбований у народній пам'яті відгомін цих далеких подій значно доповнює скупі рядки письмових документів.

Повертаються лелеки з далеких країв, приносячи на своїх крилах весну. Знову земля квітчається різноманітним зелом, цвітуть сади, засіваються поля. Одні народжуються, стають під вінець, інші, проживши відміряний Господом час, відходять у вічність. Так було, так є, і так буде…

Мине час, і ця напіввигадана подія стане теж легендою. А для нас є ще одним свідченням Божої незбагненної, невидимої сили, під якою ми всі ходимо на цій землі.





В променях полудневого сонця, тут, під скалою, робот-сканер схилив свою «руку» над валуном. Потужний переносний комп’ютер миттєво видав на дисплей дані спектрального аналізу. Оператор, що обслуговував робота, щось підкрутив на панелі його управління та ввів у дію програму сканування, яка визначала проникнення променів углиб валуна, до місця, що відповідало часу подій, які мали бути досліджені. Розмірено гудів сканер, зчитуючи інформацію, яка записувалася на кристалі. Червоний вогник на панелі управління сповістив, що інформація записана. Комп’ютер видав команду, і робот слухняно попрямував до іншого валуна. Інший робот поніс комп’ютер, слідом рушив оператор. На іншому березі такі ж дії повторювали другий оператор і роботи, яких він обслуговував.

Так розпочалося вивчення інформації з валунів, які були розкидані по правому і лівому березі Дністра. Майже півкілометра мали пройти роботи від каменя до каменя. Інші групи людей та роботів досліджували поодинокі камені на полі та саму скалу. Ще інша група працювала на скалі, досліджуючи могилу.

Через деякий час у намет почали надходити кристали з записаною інформацією. Комп’ютери зі спеціальною програмою розшифровували записи і вносили їх в загальний каталог. Вже через годину роботи механізмів і розумних машин почала формуватися історія подій, що відбулися в цих краях рівно тисячу років тому.

Степан Піхо – керівник археологічної експедиції, почав вчитуватися у відшукані дані, одночасно віддавши команду формувати архів і сортувати події у хронологічній послідовності.

Іван Савич Петровський – координатор робіт, очікував перших результатів.



Зовсім мало прожили в цій місцевості люди, які любили свобідне життя і довгі віки жили ним в інших краях, де оборонялися і ворогам не здавалися. Та все ж покинули рідні краї, і якихось п’ятдесят років тому поселилися в місцині, що так нагадувала луки і річку рідного краю.

Бойківщина – це гори, це частина Карпат. Це Бескиди – лісисті, зелені, з віковічними лісами і зеленими полонинами,що розкинулися понад лісами. На верхах гір тягнеться просторий килим буйних зелених трав, на яких випасають влітку стада худоби, овець і табуни коней.

Кожна полонина, подібно як і село чи присілок, має свою назву. Понижче полонин – джерела, що дають початок численним гірським потокам. Пробиваються вони крізь темні ліси й несамовито продираються до Дністра.

Ліси ж простягались нижче полонин: там ростуть стрімкі ялиці, ще нижче – смерекові ліси, листкові, букові, часто й мішані, ростуть також клени й явори.

Все це лісове багатство «Боже й наше, людське», як казали місцеві жителі. Коли ж Галичина, а з нею і Карпати Бойківщини дістались польській короні, то пани загарбали майже всі ліси. Громаді залишили «общинний ліс», як на посміховисько – пару моргів на село. Та пан вимагав податків. Люди крадькома раз у місяць влаштовували полювання, як у свому, так і в панському лісі. Керувалися при цьому переконаннями, що звірі та птахи – сотворіння Божі, отже полювати на них має право кожен.

Основою ж життя й добробуту жителів були вівці, корови й воли. Рідко хто мав коня. Невичерпним джерелом багатства була дика звірина, що наповнювала ліси. На неї полювали всі – як жителі, так і пан. Ловили її в «сильці», полювали на облавах та мали із неї м’ясо й хутро. В лісах плодились і жили ведмеді, вовки, рисі, дикі свині, олені, сарни, лисиці, зайці, куниці й видри та безліч птаства. Потоки й ріки кишіли від риби – пстругів (форелі) і головлів.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка