Михайло чорнопиский



Скачати 141.22 Kb.
Дата конвертації11.06.2019
Розмір141.22 Kb.

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ

Серія філологічна.– 1999.– Вип. 70.– С.8-14.

VISNYK LVIV UNIV

Ser. Philolog.– 1999.– № 70.– P. 8-14.



ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ



Михайло ЧОРНОПИСКИЙ
ТОПОНІМІЧНА ФОЛЬКЛОРНА ПРОЗА:

СПЕЦИФІКА І ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Фольклористика, як і будь-яка інша галузь науки, має справу з такими об’єк­та­ми дослідження, які перебувають на стику суміжних галузей людських знань – істо­рії, етнографії, літературознавства, мовознавства й навіть... медицини (етномеди­ци­на) чи бота­ні­ки (етноботаніка). І це природно, бо фольклор, усна народна словесність – це най­уні­вер­саль­ніший вияв усього розмаїття етнокультури. Звернемо увагу на одну з таких перехідних граней між фольклористикою і лінгвістикою, де ці галузі філології наближа­ють­ся одна до одної, але на сьогодні, як ми вважаємо, у спільному об’єкті їх дослідження залишається маловивчений і найглибинніший пласт української пра­дав­ньої етнокультури – пласт дуже руйнований обставинами життя ХХ ст.

У складному і малодослідженому суцвітті жанрів фольклорної прози поши­ре­ни­ми є оповідки, зміст яких прив’язаний до назв географічних об’єктів різного харак­те­ру. Від різноманітності цих об’єктів залежить і розмаїття різних категорій топонімів: назви річок, водойм, озер відносять до гідронімів; горби, яри, долини, балки, тобто характер­ні особливості рельєфу іменують оронімами, а населені пункти (міста, села, селища, хутори, присілки) – ойконімами.

Категорії топонімів розрізняють і за величиною та важливістю географічних об’єк­­тів. Макротопоніми – це назви збірних об’єктів. Встановлені вони, скорше, не насе­лен­ням, що проживає на цій території, а науковою таксономією у працях гео­графів, на географічних, топографічних та адміністративних мапах тощо. Такими макро­топонімами є, наприклад, Волино-Подільська височина, Донецький кряж, Схід­­но-Європейська рівни­на. Найчисленнішу групу топонімів, широко відому насе­лен­ню і номен­кла­тур­но фік­со­ва­ну в офіційних реєстрах, документах, на географіч­них і адмі­ні­стративних мапах, становлять гідроніми, ороніми та ойконіми, і їх об’єдну­ють у кате­го­рії мезотопо­ні­мів. Назви найменших географічних об’єктів, які фіксу­ють­ся переважно у пам’яті населен­ня і дуже рідко трапляються в офіційних докумен­тах, є мікротопоніми. Це назви кутків у насе­ле­них пунктах, традиційні народні назви вулиць, місцин в околицях сіл і селищ – угідь, урочищ, балок, ярів, лугів, бродів, перевозів, горбів, джерел, струмків, маленьких хуто­рів, присілків та ін. За­ува­жи­мо, що це найпотужніший, найбагатший пласт топонімів, однак най­менш захи­ще­ний від забуття і втрат та найменш досліджений, – образно кажучи, майже цілком замулена байдужістю ділянка історії і культури українського народу. Отож однією з невід­кладних наукових проблем сьогодення, до вивчення якої повинне приступити українознав­ст­во, зокрема україн­ська лінґвістика (оно­мастика, діалектологія) та фольклорис­ти­ка, є необхідність дослідження мікротопоніміки. На цю проблему

хочемо звернути увагу україністів і проілюструвати підстави нашої тривоги (через байдужість до неї) конкретними прикладами.

Відомо, що топоніміка як галузь знань – це синтез багатьох наук. Вона не може обійти­ся принаймні без трьох суміжних наук – мовознавства, історії та географії. Мо­во­­знав­ці створюють різного профілю словники топонімів [1], дослі­джу­ють топоніми пев­них реґіонів у різних лінгвістичних аспектах [2]. Своє бачення топонімів мають історики [3]. Але топоніміка охоплює й інші галузі наук. Як справедливо зауважує білоруський автор вузівського підручника В. Жукевич, "сучасний розвиток наук дає нам все нові підтвердження того, що кастова замкненість тої чи тої науки не може сприяти вирішенню проблем, які стоять перед нею" [4, c. 66]. Лінгвістика, історія, гео­графія – це тільки домінуючі га­лу­зі наук, чий аналітич­ний "інструментарій" використовує топоніміка. Проте в багатьох випадках вона мусить його позичати і в інших науках, здавалося б, навіть віддалених, бо без них семантику топонімів важко розкрити. Наприклад, географія пояснює значення то­по­німів не тільки загально­гео­гра­фічного, ланд­шафт­ного характеру (степ, пустеля), оронімічного (пере­вал, ущели­на, підгір’я), гео­бо­таніч­но­го (ліс, пуща, бір), а й промис­ло­во-господарського, транспорт­но­го характеру (гута, рудня, папірня, кар’єр, пере­віз, канал). Топонімічний ландшафт краю, реґіону є важливим об’єк­том вивчен­ня не тільки загальної історії, а й спеціаль­них історичних дисциплін – археології, етнографії.

Оскільки всі назви на землі є відбитками народної свідомості різних епох, витво­ром часто образного осмислення тих чи тих прикметних ознак історико-географічних об’єк­тів, оскільки з цим осмисленням пов’язані певні естетичні уподобання далеких предків, які ще й переказані через багато поколінь у словесних творах, фольк­ло­рис­ти­ка не може залишати поза увагою цей топонімічний фонд народної словесності, а топоні­мі­ка, з свого боку, мусить нерідко зважати на висновки фольклористів. Однак умови тяжкої іноземної окупації, ціле­спря­мованого національно-культурного етноци­ду не дали змоги українським ученим у ХХ ст. належно розгорнути розпочаті студії у цій ділянці [5], і фольклористи повинні тепер надолужувати втрачене. На сьогодні вже багато дечого зроблено у цьому напрямі українськими лінгвістами, але вони не змогли розгорнути до­слідження національного топо­ні­мічного фонду в таких масш­та­бах, як осягнули мовознавці у Польщі, Чехії чи інших європейських кра­ї­нах (сумна одіссея українського діалектологічного атласу – яскра­вий приклад того "старшобрат­ньо­го" удушення!). До того ж головним об’єктом дослі­джень лінгвістів є все ж таки доку­менталь­но фіксовані топоніми (ойконіми, гідроніми), які належать до категорії мезото­по­німів.

Тлумачення топонімів лінгвістами обмежуються переважно рамками морфології та етимології і нерідко потребують допомоги з боку фольклористики та етнографії. Наприк­лад, на Волині в Локачинському районі з прадавніх часів існують села-сусіди Ко­ню­хи, Сви­нюхи і Коритниця. Вони розташовані на річці Свинарка (басейн р. Лу­га – правої при­то­ки Захід­но­го Бугу). У поясненні таких ойконімів лінгвісти обме­жують­ся вказівкою на те, що їх основою є апелятив характерної форми, що в них слово­твор­чим формантом є поєднання від­повідних афіксів тощо. Звичайно, такий коментар буде однобокий, непов­ний. Його сут­тє­во може доповнити фольклорист та етно­граф, для яких генезис цих топонімів цілком прозо­рий: вони є продуктом дуже давньої традиції взаємного передраж­ню­ва­н­ня сусідніх родово-общинних громад, яке збереглося у взає­ми­нах між жителями українських сіл ще й до нинішнього часу (це особливо ви­являється між молодими пастухами на суміжних громадських пасови­щах, на за­ба­вах молоді і навіть у весільних церемоніях, коли подружжя складається з пред­став­ників цих громад). Цілком імовірно, що фольклорист від мешканців згада­них сіл зможе почути дотепні гумористичні оповідки на топонімічну тему, особливо тепер, бо зі створенням колгоспів та їх укруп­нен­ням Свинюхи, ставши центром сільра­ди і колгоспної садиби, компартійними культур­тре­герами і їх місцевими прислужника­ми були пе­ре­йме­но­вані на трафаретне "Привітне". Курйоз у тому, що новоявлені "хрес­ти­­телі" тим "При­вітним" зруй­ну­ва­ли осмислений щед­рими на гумор гострословами-пращу­рами "паритет" дражливо-комічної взаємо­но­мі­нації сусідів і скривдили жите­лів Корит­ниці та Конюхів.

На рівні мезотопонімічному прикладів таких курйозів, такого руйнування істо­рич­­но­го топонімічного середовища безліч по Україні. Що ж до рівня мікрото­по­ні­міч­ного, то горе­звісна колективізація тут принесла просто-таки цілковите спустошення. Ось один тільки приклад. Невелике покутське село Віль­хів­ці, нині Городенків­сько­го району Івано-Франківської області, має давню свою історію. Перша документальна згад­ка про нього належить до 1447 р. У часи турецько-та­тар­­ських набігів у XVI-XVII ст. воно повністю ховалося у Лузі – у глибокій каньйоно­по­діб­ній долині з крутосхи­ли­ми обочами, що разом з річкою Потік між ними становить одне з відгалужень унікаль­ного на всю Європу Дністровського каньйону. Століттями тулилися одна біля одної селянські садиби у цьому обмеженому природою просторі. Потік ділив село на дві полови­ни – "ця гора" і "та гора". На півден­ній половині одна вулиця понад Потік мала назву "Осе­редок".

Селяни дуже цінили орну землю і нові садиби закладали на неужитку у тому ж Лузі, вибиратись на поле ніхто не прагнув, хоч сільська громада могла собі таке дозво­­ли­ти, бо порівняно з сусідніми мала більше поля для ріллі. Всі угіддя та урочи­ща громади мали свої назви: Волошка*, Хмарна Рудка, Попове Болото, Жидівське Болото, Печірки, Жилівка, Гертаня, Муйштир, Кривцева, Романівка, Іванів Клин, Хурмусюків Клин, Ви­со­кий Горб, Біла, Дорошівка, Лозівки, Липки, Глибока, Сіно­жа­ти, Ставище, Надста­ва­ми, Влога, Колопнище, Черезгорб, Натальщина, Потідня, Запотідня, Вік­ни­на, Могила, Барабашеві Вали. Кожна назва мала свою історію, відображала прикмет­ні озна­ки угіддя чи урочища. Багатий мікро­то­по­ні­міч­ний ланд­шафт села був оповитий ціка­ви­ми народ­ни­ми оповідками. Ніким не фік­со­ва­ні, вони забувалися з часом, але най­при­кметніші, пов’я­за­ні з історією краю, людська пам’ять не втрачала, і вони, до речі, цілком реалістичні.

До ХХ ст. Вільхівці цілком ховалися у глибокому Лузі, так що навіть з най­ближ­чих горбів за кілометр–два села не було видно. Там, у Лузі, був його центр. Ще й тепер старожили покажуть там покритий мохом кам’яний хрест, де за переказами стояв престол пер­шої церкви, мабуть, першої з часів прийняття християнства. Саме з народ­них оповідок діти ще в дошкільному віці дізнавалися про минуле свого краю. Уже самі його назви збу­джували в них цікавість. Буваючи з батьками у полі чи випа­са­ючи худобу на "Могилі" – на най­ви­що­му пагорбі за селом, на якому ще був поміт­ний за­ли­шок штуч­но­го насипу, діти запитували батьків: "Чия то могила? Хто там по­хо­­ва­ний? Чому не на цвинтарі, а серед поля?" І їм пояснювали, що то не поховання, що на тій могилі в часи нападів турків і татар стояла ви­со­ка сторожова вежа з боч­кою, заповненою смолою, що така ж вежа стояла і на Рашковець­ко­му Горбі (найвище міс­це в околиці за 9 км у південно-східному напрямі, де пролягав прото­рований ордин­ця­ми шлях), що запалена на вежах смола була сигналом готу­ва­ти­ся до оборони від нападників. Луг служив природною фортецею для села: його круті обочі важко здо­ла­ти навіть пішій людині, а для вершника вони зовсім не­при­ступні. Тому Барабашеві Ва­ли на узвозі до Лугу були своєрідною захисною брамою тої природної фортеці, в якій оборонялося село від чужинців-грабіжників.

Людська пам’ять добре берегла і топонімічні оповідки про незвичайні природні об’єкти. Старезні височенні верби Хмарної Рудки за селом у балці постійно при­йма­ли на себе удари усіх громовиць важких грозових хмар, що ніби виповзали з Дніст­ров­­ського каньйону саме тою долиною. Не менше розбурхувала людську уяву Вік­ни­на – оточена густи­ми лозами низовинна місцина, в якій б’ють потужні джерела, та такі потужні, що їх води можуть крутити млинове колесо. Моторошно ставало, коли опо­ві­дали, що те без­дон­не джерело колись безслідно поглинуло пана, паню і коні з бричкою, які, споло­шив­шись під час водопою, вскочили туди.

Насильницька колективізація за вказівкою Москви за декілька десятиліть спу­сто­ши­ла фізично і морально все етнокультурне середовище села так, як це не могла спусто­ши­­ти свого часу ні татаро-монгольська, ні турецько-татарська орда. Всі джерела і струм­­­ки, мочари, болітця на полях, з яких живиться Потік, селяни споконвіку ретель­но обса­джу­­вали вербами, лозами. Мабуть, серед тої флори була ще частина релік­то­вих гаїв понад тим Потоком, від яких, очевидно, і пішла сама назва "Вільхівці". Ті вер­бові та лозові гаї стри­мували змивання ґрунтів дощами і талими водами, служили при­­ста­но­ви­щем для різно­ма­нітного птаства, а в спекотну пору жнив давали затінок женцям в годину відпочинку. Ті гаї мали ще й практич­не господарське значення: з лози плели кошики, кошниці для куку­ру­дзи, тини, стіни госпо­дар­ських будівель, використовували для топлива.

Радянська влада відібрала землю, коні, худобу, поруйнувала стайні, стодоли (клуні). У корот­кому часі оголилися від гаїв усі поля, урочища, струмки і джерела, не зали­ши­лося жод­ного деревця у полі. Розвалені були всі водяні млини на Потоці, а їх упродовж якогось кілометра до Дністра було аж 8! Стало все, як у тій сатиричній пісні, що співали у вій­ну: "Сталін пише до Гітлє'ра: мелют жорна, як холєра! Гітлєр єму відпи­су'є, що вже жор­на конфіскує". Тепер Луг уже не міг захистити село, навпаки, він його душив. Закова­ні в колгоспне рабство селяни виживали тільки з того клап­­тика городу, що їм за невиконання мінімуму трудоднів чи несплату позик і податків постійно погрожували об­рі­за­ти аж по самий поріг. Мінялася забудова села. Тепер кожен прагнув отримати під неї ділянку у полі, бо там була та спасенна ла­точ­ка горо­ду, якої бракувало між тими обочами. За якихось 50 років село майже повністю вибра­лося з Лугу на поле. Луг спустів, залишилися лише зарослі бур’янами купи каміння – сліди колишніх садиб та млинів.

Важкою плитою забуття накрили історичний топонімічний ландшафт села земле­впо­рядники колгоспних угідь. Вони розбили їх на поля бригад, понумерували.

Так жахливо спустошена вся Україна. Східна аж надто, бо там до того ж голо­до­мо­­рами взагалі стерто з лиця землі тисячі-тисячі сіл, слобід і хуторів. Там уже нема кому, як у Вільхівцях, згадати мікротопонімічний ландшафт людських осель, а з ни­ми і знище­но­го величезного культурно-історичного пласту народної пам’яті, бага­тю­щого мовно-лексич­ного та фольклорного фонду. І все ж цілковито затоптати історич­ну пам’ять наро­ду, що вкорі­не­ний у своїй землі, навіть найзапеклішим укра­ї­но­­вбив­цям не під силу. Під час експедиції у 1981 р. на Краснокутчині Харківської області у великому колись ко­заць­кому селі Мурафа я був вражений, коли почув, що такий-то талановитий вико­на­вець пісень живе на п’ятій сотні, а такий-то на третій чи другій. І, як я згодом збагнув, така пам’ять про козацьку структуру осель Слобідщини зберегла­ся не в одній Мурафі.

Під час експедиції влітку 1997 р. у ще одному великому козацькому селі на Сло­бід­щині, що у Сватівському районі Луганської області – в Міловатці (колись тут було по­над 7 тис. мешканців, а нині тільки половина!),– уродженець того села, бага­то­річ­ний, тепер уже колишній голова сільради Василь Трохимович Кравченко розповів, що до 1967 р. в на­роді і в офіційних господарських реєстрах уся територія села мала поділ на 10 со­тень. Але під час чергового валу зросійщення краю, коли кремлівські правителі фор­со­вано твори­ли "один совєтский народ" і витравлювали з свідомості козаць­ких нащад­ків рештки історич­ної пам’яті, прийшов наказ усі ті сотні замінити іменами леніних, дзержин­ських, чапаєвих... Як 150 років тому царському цензорові різало вухо в Шевченковому "Кобзарі" "дуби з гетьманщини стоять" і він це викреслю­вав, так і но­віт­ні україножери боялися тих сотень. Боялися правди, правди історичної, яка може ожити, нищили її фундаментально, на рівні мікротопоні­мів, як сказали б лінгвісти.

Господи, думалося тоді мені, як не топталися по нашій славній Козаччині зайди, як не витравлювали її з пам’яті дітей у школах, а все ж таки навіть у найчорніші го­ди­ни нищен­­ня українців у свідомості того бідного школярика мусило зринати запи­тан­ня: "А чому то наші вулиці чи кутки називаються сотнями? А хто ж то були наші предки?"

Звісно, з топонімічним ландшафтом нашого краю органічно пов’язаний від­по­від­­ний фольклорний фонд – оповідання, перекази, леґенди. Його належить вивча­ти фольк­ло­­рис­там, вивчати не тільки на рівні мезо- а й мікротопонімічному. Тут для лінґ­віс­тів і фольк­лористів непочатий край роботи, невідкладної праці, бо, як ми ба­чи­ли, цей етно­куль­турний пласт дуже знищений і цілком не захищений від неминучих даль­ших втрат, а в той же час він є найпотужнішим у витворі цінного фонду топоні­міч­ної народної прози. Цінного з пізнавального погляду, бо в ньому дуже конкретно відо­бра­же­ні суспільно-істори­ч­ні проце­си, цінного з естетичного боку, бо безпосеред­ньо від­дзер­калює образне осмис­ле­ння народом реальної конкретики природного довкілля. Тому не можемо тут не зга­дати першу ластівку з поля топонімічної на­род­ної прози, яку випустив у світ науко­вець-фольклорист зі Львова Василь Сокіл. Його "Пи­са­на Кер­ни­ця" [6] переважно і сягає мікро­топонімічних горизонтів Бой­ківщини, Гуцульщи­ни та Лемківщини. Цінно те, що укла­дач збірника, добираючи тексти, на­да­вав пріоритет архів­ним записам і насамперед тим, які зберігали автентичні мовні особливості виконав­ців, а відкидав ті публікації, які оброб­ле­ні, відредаговані запи­су­ва­чами-дилетанта­ми і, як він зауважує, "позбавлені фольклорної основи" [6, c. 4].

На проблемі якісного запису фольклорної прози неодноразово наголошували І. Фран­­ко, В. Гнатюк. Франко присвятив їй одну з своїх розвідок "Bel parlar gentile", в якій на конкретних творах фольклорної прози показав, як виглядає "народна белет­рис­­ти­ка, на­род­ні новели та романи", як у ній, не зіпсованій мовним редагуван­ням, тими книж­ни­ми штампами, відображається навіть мовний індивідуальний колорит талановитих опо­відачів, їх "тонко розвинений артистичний талант" [7, c. 11]. Укладач "Писаної Керниці" пі­шов за прикла­дом корифеїв нашої фольклористики. До текстів він подав ретельно ви­ко­наний науковий апарат: бібліо­графічний опис джерел, при­міт­­ки, покажчики збира­чів, оповідачів, топоні­мів, слов­ник діалектизмів. Цим він на­га­дав українським фольк­лористам, що вже по­ра відновити започатковані НТШ серіа­ли наукових видань джерельних матеріалів з фольк­ло­ристики, етнології, діалек­то­логії, що до збирання і дослі­джен­ня цих матеріалів у наших вищих школах треба залучати студентів українознавчих кафедр.

Зважимо ще й на те, що в горах мікротопонімічний ландшафт стійкіший і менше зруйнований, як у хліборобських реґіонах. Тут останніми роками, тільки з виник­ненням самостійної державності України, вдалося призупинити ліквідацію так званих "не­перспек­тив­них" сіл. Нині почався в буквальному розумінні процес відродження цих сіл, процес про­бу­джен­ня їх жителів, їх історичної пам’яті, традицій. Увага лінґвістів, фольклорис­тів, істориків до обстеження і вивчення мікротопонімічного середовища цих та інших осель не тільки зба­га­чу­ватиме і розвиватиме нашу науку, а й спо­ма­га­ти­ме процес регенерації національної сві­до­мос­ті українців-аборигенів, ослаблюватиме психоз тої українофобії, який прагнуть і нині розпалювати імперські москво­цент­рич­ні служби, особливо в тих міґ­ра­н­тів, якими вони штучно заповнювали обезлюднені ними україн­ські оселі.

Зрозуміло, у рамках статті можна порушити тільки окремі проблеми вивчення то­по­німічної фольклорної прози. Твори цього тематичного пласта народної словес­нос­ті не мають свого традиційного жанрово-структурного окреслення, такого, як, ска­жі­мо, казки, анек­до­ти чи навіть легенди та небилиці. Це навіть не оповідання, а опо­від­ки, образність вислову в яких залежить від таланту та індивідуальності оповідача, а також від профе­сій­нос­ті записувача зафіксувати її.

Фольклористичну методику дослідження топонімічної прози треба ще роз­ви­ва­ти, беручи до уваги уже осмислене І. Франком, В. Гнатюком та ін. Вважаємо конечною пот­ре­бою загострити увагу лінгвістів, фольклористів, істориків та етнографів на записуванні й вивченні мікротопоніміки – цього незахищеного від руйнування часом та обставинами топо­ні­мічного та етнокультурного національного ландшафту. Очевид­но, у полі зору лінгвістів повинен бути весь лексичний фонд мікротопонімів, бо у них є багатющий матеріал для дослідження фонетики, словотвору, народної етимології, історії мови. Фольклористи, істо­ри­ки та етнографи до національного мікротопоні­міч­но­­го фонду підходитимуть вибірково. Історики зможуть на мікротопонімічному ма­те­рі­а­лі прояснити багато особливостей місцевої "малої історії". Наприклад, мікрото­по­німи рільничих угідь уже згадуваного покутського села Вільхівці Кривцева, Романів­ка, На­таль­щина, Іванів Клин та інших, що збереглися ще з княжих часів, засвід­чу­ють історикам та етнографам давнє інтенсивне рільництво в краю як головну галузь народного госпо­дар­ства. Фольклористів найбільше цікавлять ті топонімічні оповід­ки, в яких помітний примат художності, образності вислову, за словами Фран­ка, – при­род­ний артистичний інстинкт оповідача. Подібно як археологам у культурних шарах від­кри­ва­ють­ся цінні речові матеріали для з’ясування таємниць етногенезу, куль­ту­ри і побуту далеких пращурів, так фольклористам та етнографам глибоке вивчення мік­ротопонімів може дати цінні відомості для пояснення давніх світоглядних уяв­лень, вірувань, естетичних упо­добань наших предків, виявити релікти стертої часом демо­но­логії та міфології первісної етнокультури українців.

__________________________




  1. Словник гідронімів України.– К., 1979; Етимологічний словник літописних ге­огра­фічних назв Пів­ден­ної Русі.– К., 1985.

  2. Топоров В., Трубачев О. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднестровья.– М., 1962; Стрижак О. Назви річок Полтавщини.– К., 1963; Ковалик І. Словотворча будова української топо­німіки. Назви населених пунктів із суфіксом -иц-я (-ниц-я) // Питання українського мовознавст­ва.– Львів, 1960.– Кн. 4; Купчинський О. Двочленні географічні назви України на -jъ // Питання історії ук­раїн­ської мови.– К., 1970.– С. 101–129; його ж: Найдавніші слов’янські топоніми України як джерело історико-гео­гра­фічних досліджень: Географічні назви на -ичі.– К.,1981; Карпенко Ю. Топонімія Буковини.– К., 1973; Лобо­да В. Топонімія Дніпро-Бузького межиріччя.– К., 1976; Бучко Д. Походження назв населе­них пунктів Покуття.– Львів, 1990.

  3. Кордуба М. Що кажуть нам назви осель? – Львів, 1938.

  4. Жукевич В. Общая топонимика. 2-ге вид.– Минск, 1968.

  5. Франко І., Гнатюк В. Квестіонар для записування місцевих переказів // Хроніка Наукового това­рист­ва імені Шевченка.– Львів, 1907.– № 32.– С. 1–18.

  6. Писана Керниця. Топонімічні легенди та перекази українців Карпат. Зібрав і впорядкував Василь Сокіл.– Львів: Інститут народознавства НАН України, 1994.

  7. Франко І. Зібрання творів: У 50 т.– К., 1982.– Т. 37.



Mykhailo CHORNOPYSKIY

Toponimic folKlore Prose:

Peculiarity and Problems of study
Assents are made on the necessity of the study of folklore prose connected with microtoponims, on the junction of ethnography, folkloristics, history, linguistics, on the importance of the development of methods of collecting toponimic names together with their folk etymology and adjacent traditions and legends. The urgency of the raised problem is illustrated on the examples of a purposeful destruction of the toponimic landscape of Ukraine in the XX century by foreign invaders.
Стаття надійшла до редколегії 15.10.98

* З технічних причин наголос позначаємо підкресленням.

© М. Чорнопиский, 1999





Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка