Методика викладання зарубіжної літератури



Сторінка2/16
Дата конвертації29.12.2017
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

У словнику “Психологія від А до Я” М. Кордуелла (1999 р.) сприйняття потрактовується як “процес, за допомогою якого інформація довкілля перетворюється в почуттєвий досвід про події, звуки, об’єкти тощо. Сприйняття – це поєднання фізіологічних процесів, пов’язаних із діяльністю органів чуття, і процесів усвідомлення, інтегруючих та інтерпретуючих сенсорні дані, що надходять до цих органів” [9]. На думку М. Кордуелла, саме ці процеси, які діють водночас, дали підставу для виникнення різних психологічних теорій сприйняття. Теорія прямого сприйняття базується на пріоритеті стимулів у роботі сприйняття. Альтернативна теорія зворотної обробки розглядає кінцевий продукт сприйняття як побудований за допомогою сенсорної інформації, очікувань і гіпотез. Сприйняття, на думку автора словника, є сукупним продуктом обох теорій.

Оксфордський тлумачний словник з психології” за редакцією А. Ребера (2002 р.) пояснює сприйняття як систему процесів, що забезпечують єдність сенсорного входу. Загалом, сприйняття охоплює усю послідовність подій – від уявлень фізичного стимулу до феноменологічного його переживання. Тому автор пропонує декілька значень процесу:

– усвідомлення та фактичне переживання ланцюга органічного процесу;

– синтез або злиття елементів відчуттів;

– проміжна внутрішня подія, що виникає під час стимуляції сенсорних рецепторів і яка впливає на рівень звички та потягу;

– інтуїтивне усвідомлення [17].

А. Ребер вказує на широкий діапазон значень сприйняття, що пояснюється комплексністю поняття та залежністю від багатьох факторів: уваги, константності, мотивації, цілісності (гештальти сприйняття), когнітивної або емоційної настанови, навчення, ілюзорності та ін.

Таким чином, у довідниковій літературі представлені різні розуміння сприйняття (перцепції), які, з одного боку, відбивають історію психологічних вчень і , з іншої – вказують на зміни суспільних пріоритетів. Сприйняття визначають як процес формування перцептивного або суб’єктивного образу, сукупність процесів сенсорного входу, впізнання почуттів, перетворення інформації про світ на інформацію індивідуального переживання. Різні, іноді протилежні підходи до тлумачення процесу сприйняття обумовлені впливом психологічних теорій: генетичної (М. Сечєнов, С. Рубінштейн, Б. Ломов), діяльнісної (О. Леонтьєв, В. Зінченко), гештальтпсихології (М. Вертгеймер, В. Келер, К. Коффка), когнітивної психології (Г. Лідсей, Д. Норман, Р. Солсо).

Сприйняття здебільшого визначається як процес або сукупність процесів, на складності й етапності яких наголошують усі дослідники. Використання інформаційної термінології характерне для досліджень когнітивної психології, вплив якої відчутний у потрактуваннях А. Ребера, натомість визначення Б. Мещерякова та В. Зінченка базуються на положеннях генетичної теорії. Спільним для усіх визначень є поєднання сприйняття зі сферою почуттів, врахування індивідуальних розбіжностей (апперцепції), наявність емоційних та когнітивних мотивацій і настанов у процесі сприйняття як предметів, явищ, подій, так і словесної інформації. У багатьох визначеннях підкреслюється інформаційна природа процесу сприйняття. Так, один із нових вітчизняних підручників з психології пропонує формулу розуміння сприйняття, співзвучну з тлумаченням М. Кордуелла, Р. та К. Вердерберів: “процес прийняття та перетворення інформації про реальність, знаходження об’єкта, визначення у ньому окремих ознак, виділення змісту та формування образу” [18, с. 141].

Сприйняття за філософською традицією, яка започаткована з часів Аристотеля, вважають початком процесу пізнання, який продовжується і завершується мисленням. Чуттєва та логічна ступінь пізнання взаємопов’язані та невіддільні одна від одної, проте сам механізм цієї взаємодії залишається предметом дискусій. На думку видатного психолога С. Рубінштейна, процес взаємодії чуттєвого та логічного пізнання нагадує не пряму лінію із чуттєвим початком та логічним завершенням, а безкінечну спіраль, коли “за кожним віддаленням від почуттєвого слідує нове повернення до нього, але точка, до якої при цьому повертається свідомість, весь час переміщається вперед у результаті безперервного відбиття в почуттєвому, у сприйнятті дійсності того, що відкрилося в ході абстрактного пізнання” [21, с. 95]. Сучасний російський дослідник психології сприйняття В. Барабанщиков доводить всеохоплюючу значущість сприйняття у житті людини, яке “висловлює невпинний зв’язок індивіда з середовищем, людини зі світом, у межах якого середовище, світ безпосередньо відкриваються людині й стають доступними для нього. Завдяки сприйняттю живі істоти відчувають причетність до дійсності, орієнтуються в ній і зберігають себе як види. У певній мірі життя та сприйняття невід’ємні” [3, с. 15]. Учений, урівнюючи поняття сприйняття та життя, підкреслив не ступеневе або етапне значення сприйняття в фізіологічній, психологічній і пізнавальній діяльності людини, а його глобальний біологічний, філософський та соціальний зміст. Спробуємо виділити з цих фундаментальних визначень психологічного статусу сприйняття ті його особливості, що характеризують і впливають на сприйняття мистецтва – художнє або естетичне сприйняття.



2.2. Структура процесу сприйняття
Наявність різновекторних теорій сприйняття пояснюється складною будовою самого процесу. Елементи рівневої структури сприйняття або самі рівні часто обиралися головною одиницею сприйняття, на яких будувалися психологічні теорії. Подія сприйняття має різнорівневу структурну будову, до якої належать чуттєві (сенсорні) відчуття, якості та виміри об’єкта й почуттєвий образ, що утворюється в результаті сприйняття. Живить образні уявлення чуттєве ядро – копилка образних уявлень реципієнта. Учений-психолог В. Барабанщиков виділяє в структурі сприйняття три площини, які дозволяють з різних боків розглянути процес:

– перцептивну подію як цілісний фрагмент буття людини;

– апперцептивний комплекс як включення індивідуального досвіду, властивостей, здібностей того, хто сприймає, у перцептивну подію;

– почуттєвий образ як головний ефект і результат сприйняття [3, с. 130-150].

Для усіх функціональних розгалужень сприйняття психологічна основа та структурні елементи є подібними: подія сприйняття, апперцептивний комплекс, перцептивний образ, пов’язаний із продукуючим образність ядром. Психологічний, педагогічний, філософський, методично-історичний, літературознавчий, художній функціональні аспекти сприйняття мають подібну будову (рис. 2):
Структурні рівні процесу сприйняття (рис. 2)

Кожна з площин процесу послідовно позначає об’єкт, суб’єкт сприйняття та їхню інтерактивну взаємодію, спрямовану пізнавальною потребою людини, яку називають по-різному – здібностями, настановою, гіпотезою, цілями (дослідження Дж. Брунера, Д. Узнадзе). Сприйняття не відбувається без внутрішнього налаштування людини на чуттєве споглядання об’єкта. Діалектична єдність об’єкта, суб’єкта та чуттєвого образу тісно пов’язана з життєдіяльністю людини, зокрема з її поведінкою, діяльністю (роботи О. Леонтьєва, Б. Ломова, С. Рубінштейна).

Апперцепція передбачає вплив індивідуальних якостей, здібностей, настанов, досвіду суб’єкта на перебіг і результат процесу сприйняття. Апперцепція – це комплекс механізмів, які змінюють, переробляють або перетворюють результати сприйняття відповідно до особистості реципієнта. Про складність індивідуального сприйняття свідчать рівні, які виокремлюють в апперцепції: конативний (перцептивна потреба, оцінка), когнітивний (схема), виконавчий (перцептивний план, операції), диспозиційний (перцептивна настанова, причетність) [3, с. 144]. Саме апперцепція сприяє унікальності як перебігу процесу сприйняття, так і його результату. Люди, які сприймають однаковий об’єкт, по-різному його відчувають і реагують, і як результат отримують різні уявлення залежно від власного настрою, настанови, емоційності, спостережливості та досвіду.

Перцептивний образ як характеристика, зміст і результат сприйняття має концептуальне значення. Сам процес сприйняття часто називають процесом зародження, функціонування та перетворення перцептивного образу, здатного відбивати предметні якості об’єкта – його чуттєві параметри, часо-просторові виміри та інформативний зміст. Коли перцептивний образ замінюється новим образом, він втрачає безпосередньо почуттєво-емоційну основу, але не чуттєвість взагалі, і переходить до статусу уявлень (А. Гостев). Вихідний образ при поділі залишається повноцінним перцептивним образом у ряді подібних, якими людина постійно оперує в процесі мислення. Психологи змоделювали структурну будову перцептивного процесу, який за формою нагадує живу клітину, здатну до постійного поділу. Водночас почуттєвий образ є особистісно унікальним, адже формується апперцептивним комплексом того, хто сприймає та містить відбиток його індивідуальності. Будівельним матеріалом перцепцептивної образності слугують почуттєві враження, що накопичуються протягом життя, від сили й яскравості яких залежить формування образів, осяяних емоціями та душевними порухами реципієнта. Одна людина дерево без листя сприйме як ознаку осені, а інша – побачить його позачасову “сліпонародженність” як, наприклад, поет Арсеній Тарковський. Перцептивний образ у поетичному творі набуває яскравої індивідуальності, змістової багатозначності, художності. Простежується така послідовність формування образності:

чуттєві враження – уявлення – перцептивний образ – художній образ

У перцептивному образі вчені-психологи виділяють ядро, яке містить найголовнішу почуттєву інформацію, здатну розвинутися в новий образ із зародкових клітин-гіпотез. На нашу думку, саме в ядрі знаходяться особистісно-унікальні образні уявлення, які емоційно переживаються реципієнтом і стають ґрунтом подальшого образного ряду. Ця унікальність перцептивних утворень закладена у генетичну систему людини й упливає на її схильність до художньої діяльності. Усі наступні процеси формування образності – відчуття, переживання, уявлення, перцептивні та художні образи, можливо активізувати, спрямувати та розвинути шляхом творчого читання художньої літератури й спеціальних тренінгів.

Таким чином, структура процесу сприйняття містить у собі такі складники: подія сприйняття як фрагмент взаємодії людини з довкіллям; внутрішній світ людини, що включається в діалог з дійсністю – комплекс апперцепції; перцептивний образ із почуттєвим ядром, здатним розділитися на нові образні утворення, зокрема й художні. Поліфонічна будова перцептивного образу, у надрах якого міститься матеріал для народження нових образних уявлень, свідчить про його структурну складність і змістову значущість. Образна тканина, яка об’єднує усі види та форми світового мистецтва від давнини до сучасності, починається зі сприйняття – відчутів, переживань, уявлень, перцептивних і художніх образів, розвиток яких так само залежить від вроджених і набутих якостей особистості.
2.3. Чуттєвість і предметність події сприйняття
Органи чуття, за допомогою яких основна чуттєва інформація надходить до людини, Аристотель класифікував за модальністю, виділивши зір, слух, смак, нюх, дотик. Існують також класифікації за видами енергії, які сприймаються органами (В. Вундт) та за положенням рецептора на поверхні тіла (Ч. Шеррінгтон) [18, с. 123]. Різні види відчуттів характеризуються спільними для них властивостями: якістю, інтенсивністю, тривалістю, просторовою локалізацією. Сприйняття, за теорією рефлексів І.Сєченова, визначається як процес, що починається і протікає як фізіологічний, але має психологічний результат – образ. Початковим ланцюгом у цьому процесі є певна дія на орган чуття, яка трансформується у нервовий процес і завершується створенням перцептивного образу. Фізіологічним апаратом відчуттів є аналізатори, що складаються з рецепторів, нервових шляхів та відповідної ділянки мозку (рецепторної зони). Об’єкт реального світу впливає на рецептор органа чуття, викликаючи подразнення рецепторів, яке по нервових клітинах передається у відповідну рецепторну зону. Чітких меж між рецепторними зонами не існує, і тому вони вільно можуть взаємодіяти між собою. Людина має сенсорні органи, щоб бачити, чути, нюхати, смакувати об’єкти сприйняття – стимули, посилати викликані дією подразників сигнали до центральної нервової системи та активізувати мислення. За думкою американського психолога Е. Борінга, головним завданням сприйняття є економія мислення шляхом “відбору та визначення того, що важливо для виживання та життєдіяльності організму” [23, с. 74]. Подібна селекція сенсорної інформації на різних стадіях розвитку людини набуває значення фізіологічного, суспільного або творчого відбору. Творчій відбір чуттєвої інформації – це вищий тип пізнання світу. Митець відбирає чуттєві враження, щоб втілити їх у своїх творах і передати своїм глядачам, читачам, слухачам, орієнтуючись на власні цінності та цінності того іншого, котрий буде це сприймати. У психологічній літературі часто цитують слова І. Тургенєва, які яскраво ілюструють процес творчого ставлення до чуттєвих вражень, зокрема звукових:

Перед тим, як заснути, я щовечора роблю маленьку прогулянку двором. Вчора я зупинився і почав прислухатися. Ось різні звуки, що я почув:



Шум крові у вухах і дихання.

Шелест – невпинний лепет – листя.

Тріск коників: їх було чотири на деревах у дворі.

Риби робили на поверхні води легкий шум, схожий на звуки поцілунку.

Час від часу падали краплі з легким сріблястим звуком.

Зламувалась якась гілка, хто зламав її?

Ось глухий звук…що це? Кроки дорогою? Або шепіт людського голосу?

І раптом найтонше сопрано комара, яке звучить під самим вашим вухом … [27, с. 8-9].

Автор, вслухаючись у літню ніч, намагається зафіксувати усі звуки стимулу чуттєвими аналізаторами. Унікальність письменницького слуху полягає в тому, що він не може обійтись без засобів художнього увиразнення, які додають зорової образності (риби, коники, дерева, гілка, дорога, комар), та орієнтують на присутність людини (поцілунок, кроки, шепіт). Наведений приклад цікавий ще й тим, що демонструє процес свідомого розширення та поглиблення сприйняття чуттєвої інформації, зорієнтованої на реагування на найменші подразники органів чуття. Чутливість автора до всіх порухів, що звучать навколо, змушує читача, котрий сприймає цей опис, теж вслухатися й уявляти живу картину природи.

Зорові, слухові та дотикові відчуття – це основа для сприйняття тих предметних описів, які сповнені літературні твори. На думку С. Рубінштейна, автор художнього твору аналізує власні відчуття та сприйняття певного предмета або явища для того, щоб викликати подібну реакцію в читача. Відчуття – це аналіз чуттєвих подразників зору, смаку, дотику, слуху, а сприйняття – це аналіз та синтез відбитих у відчуттях чуттєвих властивостей об’єкта. Учений постійно наголошував на тому, що сприйняття – це не тільки чуттєвість, а й мислення, як аналіз і синтез отриманих почуттів та вражень: “Відчуття, сприйняття, мислення – форми зв’язку суб’єкта з об’єктивним світом. Усі вони є результатом дії речей на мозок та діяльності віддзеркалення у процесі взаємодії людини зі світом” [21, с. 112]. У художній літературі процес сприйняття відбувається в іншій послідовності – авторські відчуття від стимулів надходять до читача у готовому, оформленому вигляді – образах. Художня література не вчить предметності сприйняття, бо читачу не треба пояснювати розмір, колір, форму предмета – ці властивості читач знає, адже йому цікаві моменти, яких він не помітив, асоціації, які він не продовжив, відчуття, яких він не пережив. Або, навпаки, свої уявлення, враження, асоціації читач зіставляє з авторськими, відшукуючи в них відмінності.

Одним з яскравих спроб зафіксувати механізм сприйняття здійснив О. Хакслі у відомій есеї “Врата сприйняття”. Заради творчого експерименту письменник описав дію наркотику мескаліна на своє сприйняття реальності. Загострення сприйняття, його багаторазове поглиблення вразило О. Хакслі: “Я бачив те, що бачив Адам ранком свого створіння – мить за миттю, чудо оголеного існування” [25]. Все, що сприймав письменник – квіти, книги, меблі, наповнювалися внутрішнім світлом, тактильною та змістовою значущістю. Ніжки стільця та складки на власних брюках здавалися рівними творам Ван Гога та Ботічеллі. Аналізуючи власні враження, письменник висунув теорію гальмування глибоких чуттєвих переживань захисним механізмом – редукційним клапаном. На його думку, людина протягом життя втрачає здатність переживати, адже чуттєве сприйняття стає автоматичним, відбувається інформаційний відбір того, що необхідно для виживання, для концентрації уваги на прагматичні справи. До того ж знакові системи, якими звикла користуватися людина, запобігають широкому проникненню чуттєвих стихій до мозкового простору. Тільки діти та люди мистецтва здатні бачити справжній, не редукований світ: “Художник володіє вродженими здібностями постійно бачити. Його сприйняття не обмежене тим, що корисно біологічно чи соціально. Частина знань Усього Розуму проходить крізь редукційний клапан мозку в його свідомість. Це й є істинними знаннями” [25]. Приклади Тургенєва та Хакслі, доводять, що для розуміння психології творчості слід знати психологічні механізми процесу чуттєвого пізнання. Слід визнати, що сприйняття творчої людини підтверджує структуру сприйняття (перцептивна подія, образ, здатний на поділ) та підкреслює силу її апперцепції.

У сприйнятті реального світу важливу роль відіграють просторові властивості та відношення предметів, які часто об’єднують одним поняттям – предметність сприйняття. Фізіолог І. Сечєнов спеціально виокремив значення розмежувальної лінії двох різнорідних сфер: зорової та дотикової – як першу найважливішу рису сприйняття предметів зовнішнього світу. “Відчуття обрису, – писав І. Сечєнов, – передбачає дві речі: розмежування двох дотичних різнорідних сфер і зброю для визначення форми прикордонної межі між ними” [22, с. 335]. Просторова відокремленість предмета та взаємозв’язок його властивостей, завдяки яким він виступає як єдине ціле, – важлива особливість сприйняття. Простір і час не можуть сприйматися окремо від сприйняття предметів та явищ. Перше, що сприймається людиною – це властивості матеріальної речі, її щільність, непрозорість, опірність. Зоровий образ формується не тільки зоровими рецепторами, які слугують відправними моментами зорового сприйняття, а й умовними зв’язками, що закріпилися у свідомості людини саме з цим предметом. Л. Рубінштейн пише про це так: “Константність сприйняття розміру, форми предмета полягає у тому, що ми сприймаємо розмір і форму, які залишаються постійним відповідно до його власних розмірів незалежно від змін умов їх сприйняття (їхньої відстані від нас, кута, під яким ми їх розглядаємо), проте відбиття їх на сітчатці при цьому змінюється” [21, с. 95]. Позицію І. Сечєнова активно розвивали вчені-психологи Б. Ананьєв, С. Рубінштейн, Б. Ломов, досліджуючи як психічні механізми рецептивної діяльності людини, так і кінцевий результат – перцептивний образ. “Психічне відображення (образ) існує не поза нейрофізіологічних процесів. Воно формується й розвивається в ході цих процесів, реалізується цими процесами. Психічне з’являється та розвивається не у кінці нейрофізіологічних процесів, а у ході їхнього розвитку” [14, с. 156], – так підсумував Б. Ломов експериментальні та теоретичні пошуки цього наукового напрямку.

Інший психофізіологічний погляд на механізм сприйняття отримав назву ”діяльнісного“, прибічники якого (О. Леонтьєв, В. Зінченко) вважали початковий сенсорно-перцептивний образ результатом цілеспрямованої системи певних дій суб’єкта, який усвідомлено будує та корегує його. Структурними одиницями процесу сприйняття, за думкою В.Зінченко, є перцептивні дії, до яких належать свідоме виділення того чи іншого чуттєвого аспекту в даній ситуації, порівняння об’єктів сприйняття з їх відображеннями або явищами, що зберігаються в пам’яті, впізнання, порівняння з уявними еталонами, класифікація, перетворення сенсорної інформації та подальша будова перцептивного образу. О. Леонтьєв порівнював чуттєве сприйняття з ударом по більярдній кулі, що посилається прямо до лузи. Цим динамічним образом вчений підкреслював швидкість і багаторівневу спрямованість процесу сприйняття. Мислення у порівнянні зі сприйняттям відбувається “складніше, хитріше: завжди є проникнення у міжпредметні відношення, коли необхідно вийти за пороги досить обмеженого почуттєвого діапазону, щоб оцінити одну річ за допомогою іншої, одні властивості за допомогою інших” [13, с. 331].

Сприйняття людиною предметів, речей є динамічним процесом, до нього включені рецепторні механізми органів чуття, які наче “ходять” по предмету, “намацуючи” та формуючи зліпок з нього, що потім надсилається до рецепторної зони. Експериментальні дослідження дозволили виділити основні стадії процесу чуттєвого сприйняття та формування картини світу від відносно глобального й нерозчленованого відображення дійсності до більш повного й точного, від слабко деталізованої загальної картини світу до структурованого цілісного його відображення. Закон перцепції М. Ланге (1893 р.) базується на ідеї фазовості змін процесу сприйняття від загального уявлення до конкретного, детального, диференційованого. У ході експериментальної діяльності були визначені чотири ступені перцепції: “1) “поштовх свідомості”, загальне враження, що щось відбулося; 2) усвідомлення роду подразника (зорового, слухового, дотикового); 3) усвідомлення загальних якостей подразника – кольору, висоти тону тощо; 4) усвідомлення локалізованої форми об’єкта ” [11, с. 263-264]. Закон перцепції Ланге ґрунтується на припущенні, що сприйняття є формою усвідомлення об’єкта за допомогою словесно оформлених суджень. Чилійський нейробіолог Ф. Варела в 80-х роках ХХ століття експериментально довів, що елементарному акту зорового сприйняття відповідає спеціальна нейрофізіологічна структура, яка утворена великою кількістю синхронних нейронів, згрупованих на вузькій ділянці мозку. Таке утворення він назвав кадром або рамкою [1, с. 142]. Роль сприйняття не обмежується отриманням чуттєвих даних від об’єктів, а полягає в обробці побаченого та почутого. Психологічні дослідження довели наявність актів копіювання – мультиплікативністі відображення (Р. Аткінсон), коли передача інформації з тимчасового сховища у довгострокове здійснюється не “перекачуванням”, а копіюванням: “Зберігаючи на короткий термін повний сенсорний відбиток, ми отримуємо можливість сканувати безпосередні події, “висмикуючи” найбільш рельєфні стимули та вишиковуючи їх у заплутану матрицю нашої пам’яті” [23, с. 74]. Зв’язок чуттєвих відчуттів у процесі сприйняття полягає в тому, що з усього багатства сенсорних сигналів людина обирає лише ті, що їй потрібні в даний момент. Сприйняття виконує функцію відбору порівнянням нових вражень зі старими, що зберігаються в пам’яті, впізнанням, зіставленням з уявними еталонами, класифікацією, інтерпретацією. І найбільш вражаюче відкриття психологів полягає в мультиплікативності механізму сприйняття – багаторазовому повторенні-скануванні перцептивних кадрів, у яких відбиваються зорові враження рецепції.

Психічні процеси відображення світу при зрозумілості для кожного (це відбувається в мені) мають певну загадковість. Санкт-Петербурзький психолог Л. Веккер дав назву такий прихованості – “чуттєва неприступність”, підкресливши закритість психічного процесу відображення та пізнання. У ході розвитку людини її перцептивні потреби розвиваються, ускладнюються, збагачуються, соціологізуються, але залишаються утаємниченими.

Чутливість органів чуття визначається подразниками, здатними викликати відчуття, мінімальне розходження між якими називають порогом розрізнення. Психологічні закони визначають, що диференційні пороги відчуттів для різних органів чуття різні, проте вони здатні змінюватися залежно від умов сприйняття, зокрема від апперцепції. Психологами експериментально доведено, що перевищення порогу відчуття призводить до блокування органа чуття. Максимально припустимий звук або світло викликають біль, а не відчуття. Музика, живопис, кіно безпосередньо пов’язані з використанням порогів розрізнення, бо роль слухових і зорових подразників виконують звуки, кольори, кадри, які сприймають слухачі та глядачі. Література у цьому плані діє набагато складніше – щоб усі зорові, слухові, тактильні образи почали сприйматися, необхідно, щоб вони виникли в уяві читача, щоб авторське слово викликало уявні подразнення певного органа чуття в межах потрібних порогів. Одним із складних питань психології сприйняття залишається рівень конкретності уявлень у процесі сприйняття художнього твору. Як писав М. Бахтін, “при художньому сприйнятті виникають не чіткі зорові уявлення тих предметів, про які йдеться у творі, а лише випадкові змінні та суб’єктивні уривки зорових уявлень, із яких неможливо побудувати естетичний об’єкт … твір не дає нам жодної вказівки, необхідних для побудови одиничного конкретного зорового уявлення” [4, с. 69]. Учений підкреслював фрагментарність чуттєвих образних уявлень, які виникають при сприйнятті художнього тексту. Автор літературного твору не ставить перед собою завдання створити конкретний чуттєвий образ з повним переліком властивостей, він обирає лише окремі деталі, які вже існують у свідомості читача, і поєднує їх на свій розсуд: групує, зіставляє, роз’єднує, підміняє, синтезує.

Л. Виготський, один із видатних дослідників психології сприйняття мистецтва, взагалі заперечував наочність художніх уявлень, підкреслюючи, що “усі художні описи будуються з таким розрахунком, що роблять неможливим переклад кожного вислову та слова в наочне уявлення. Як можна, наприклад, уявити в предметних образах наступний двовірш О. Мандельштама:


А на губах как черный лед горит

Стигийского воспоминанье звона [8, с. 61].

Майстерність поета полягає в тому, щоб вибірковістю, парадоксальністю, новизною, багатозначністю або детальністю власного сприйняття подіяти на аналізатори читача. Відповідно і майстерність митця можна визначити як віртуозне володіння диференційними порогами сприйняття, коли до органів чуття читача, глядача, слухача доходять сигнали потрібної сили, швидкості, темпу та викликають у свідомості реципієнта уявний образ чи картину, а не блокуються від занадто слабкої або надмірної дії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка