Методика викладання зарубіжної літератури



Сторінка16/16
Дата конвертації29.12.2017
Розмір2.93 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16
Мета: вчити описувати власні емоційні враження за допомогою образних слів та словосполучень; познайомити учнів з поетичним тропом – метафорою; навчити розрізняти мовну та поетичну метафору; розвивати зв’язне мовлення та образне мислення; доповнити особистісні учнівські асоціації поетичними; підготувати учнів до написання твору; виховувати любов до поетичного слова.

Обладнання: грамзапис музики М. Римського-Корсакова до опери “Снігуронька” (“Купальська ніч”); вірш Г. Містраль “Ронда вогню”; запалена свічка.


  1. Підготовка до написання творчої роботи

1.1. Знаходження особистих асоціацій на слово “вогонь”

– Назвіть ті образи, які виникають у вашій уяві, коли чуєте слово “вогонь”:

(Жар, червоний, сірники, пожежа, вогнище, смолоскип, камін, піч)

– Якій емоційний настрій викликають ці зорові образи?

(Загальне враження від асоціацій, пов’язаних із словом “вогонь” – це відчуття краси та водночас небезпеки).

1.2.Бесіда за змістом казки Р. Кіплінга “Мауглі”:

– Яку роль зіграв вогонь у житті героїв казки?

– Як саме мешканці джунглів реагували на вогонь?

– Хто підказав Мауглі для зустрічі з Шерханом озброїтися вогнем?

– Як називають вогонь мешканці джунглів?

Назвою “червона квітка” письменник передав погляд звірів, яких у творі він наділив людськими характерами, на загадкову, таємничу для них річ. Вогонь для звірів – символ людської сили та влади. Мешканці джунглів невідому для них річ називають за допомогою тих явищ, які вони добре знають. Спробуйте продовжити низку таких назв для позначення вогню, використовуючи ті речі та явища, з якими звірі добре знайомі: Червона змія, гарячий дощ, скажені оси, зірки, що кусають.

Поясніть, які якості живих істот або природних явищ передають ці назви вогню.

– Порівняйте цей ланцюжок слів із вашими асоціаціями на слово ”вогонь”.

– Чим вони відрізняються?

1.3. Словникова робота

Герої казки Р.Кіплінга у своїх назвах вогню підказали нам один із прийомів поетичної мови – метафору.

Метафора – (перенесення) один із основних тропів поетичного мовлення, коли певні слова і словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю або контрастністю.

Метафора ”червона квітка” побудована на основі перенесення якостей квітки (краса, колір, форма пелюсток, здатність до росту) на схожі риси вогню. Цей вираз примушує читача подивитися на явище, до якого і він звик, новим поглядом. Відомий лінгвіст Б. Томашевський називав метафору маленькою загадкою.

– Спробуйте створити загадки з тих метафор, що добиралися для назви вогню: Червона квітка росте, а від дощу гине,гарячий дощ усі джунглі з’їв, не сонце, а світить; не оси, а кусають, червону змію лише річка зупинить.

1.4. Міфологічний коментар

Розум людини підкорив вогонь – одну з примхливих космогонічних сил, зробивши своїм годувальником і захисником. Давні греки створили красиву легенду про Прометея, котрий вкрав вогонь у богів і віддав його людям. За це боги покарали героя, завдавши страшних тортур – кожен день орел клював печінку прикутого до скелі Прометея, щоб зранку вона відростала знов, і муки його продовжувалися. Люди уславили титана в художніх творах, картинах, п’єсах як символ благородства та самопожертви, а добутий ним вогонь набув значення сили людства, його надії, яку треба берегти та підтримувати.

Ніч Івана Купали святкувалася із 6 на 7 липня (23 на 24 червня за старим стилем) нашими предками у дохристиянські часи, коли вони поклонялися богам-ідолам. Вважалося, що у купальську ніч трави стають цілющими, а квітка папороті розкривається і вказує на місце, де зариті скарби. Але головним у це свято ставав вогонь. Парубки запалювали вогнища – чим вище воно, тим багатшим буде врожай, і усі стрибали через вогонь, очищуючи себе від хвороб. Вода у цей день також набувала символічного значення. Снігуронька, героїня російської народної казки, хотіла стати людиною, але, перестрибуючи через вогонь, розтанула і стала його сестрою – синьою водою. Вогонь та вода вважалися братом і сестрою, їхні кольори – жовтий і синій – на свято Івана Купали спліталися у стрічки та вінки.



(прослуховування уривку з опери М. Римського-Корсакова “Снігуронька” “Купальська ніч”)

– Які картини ви уявили, коли слухали музику? Чи побачили ви вогонь, який славили на свято Івана Купала?

– Як вам здалося, вогонь у цьому музичному уривку лагідний до людей чи ні?

– Який ланцюжок слів та образів більше підходить до музики російського композитора М. Римського-Корсакова – асоціативний (що записали першим), чи – метафоричний?

У християнський релігії, яка прийшла на зміну язичництву, символом віри став вогонь. Усім відомо, що маленькі вогники – свічки горять біля кожної ікони у церквах. Їх може запалити кожен, хто зайшов до храму, хто хоче звернутися до Бога – помолитися. Ще задовго до народження Христа праведнику Мойсею з’явився вогненний кущ, що горів, але не згорав. Цей кущ стали називати Неопалимою купиною. Відтоді вогонь став символом віри, бо Неопалима купина – це праобраз Христа, схожий на його життя, смерть та воскресіння. Свічка, яку ми запалюємо перед святим ликом – це прояв нашого єднання з Богом, прояв любові, надії та віри.


  1. Сприйняття вірша чилійської поетеси Габріели Містраль Ронда вогню

У цьому творі поєдналися майже усі образи вогню, які вже згадувалися на уроці – уявлення давньої людини, міфічне поклоніння вогню, християнська символіка, поетичні метафори. Габріела Містраль (1889-1957) народилася в чілійському містечку, що розташоване у долині Кордильєр. Містраль – це псевдонім, що означає холодний північно-західний вітер. У 1945 році Г.Містраль нагородили Нобелівською премією з літератури “за ліричну поезію, сповнену глибокими почуттями, що зробила її ім’я символом духовних прагнень усього латиноамериканського світу”. Саме так аргументувала Шведська Академія присудження найпрестижнішої літературної нагороди.



Ронда вогню

Квітка мужності одвічна,

золота моя лелітко,

Не з землі, стопелюсткова,

ти ростеш, вогненна квітко.

Квітку цю дарують радо

у купальську ніч на свято.
Квітко, наче лань, стрімлива,

невгамовна, яснолика,

Розквітаєш ти неждано

уночі, вогненна квітко.

Квітку цю дарують радо

у купальську ніч на свято.
Не з землі ростеш у лузі,

не колише тебе гілка –

Із землі любов черпаєш

і у небо линеш гінко.

Квітку цю дарують радо

у купальську ніч на свято.
Пестять тебе дроворуби,

щоб не йшла звірина дика,

Щоб примари ти вбирала

у пітьмі, вогненна квітко.

Квітку цю дарують радо

у купальську ніч на свято.
Запалю тебе й підхопиш,

завихриш мене ти швидко.

Скільки ти таїш любові,

зірвана вогненна квітко.

Квітку цю дарують радо

у купальську ніч на свято.

(переклад С .Борщевського)

2.1. Словникова робота

Рондо – (фр. rondeau – круглий) – форма віршованого твору зі складним повторенням рядків або слів.

– Якими кольорами описується квітка вогню?

– Доведіть, що вірш схожий на загадку.

– Із чим або ким порівнює вогонь поетка?

– Який вогонь називає Г. Містраль зірваною квіткою?

Вірш Г. Містраль є гімном вогню, але ніде, окрім назви, вогонь прямо не називається. Авторка постійно говорить метафорами, називаючи його вогненною квіткою, яка стає предметом поклоніння у купальську ніч, захистом від звірів для дроворубів, свічкою у храмі. Вогонь своєю швидкістю розповсюдження схожій на лань (“стрімлива, невгамовна”), зовнішнім виглядом – на стопелюсткову золоту квітку. Вогонь, або вогненна квітка – це символ мужності, бо приборкання вогню вимагає сили. Це символ людських сподівань, віри, любові, бо з давніх-давен маленький вогник (зірвана квітка) об’єднував навколо себе родину, друзів, однодумців.

Метафори Габріели Містраль:

Квітка мужності; золота лелітко; стопелюсткова; вогненна квітка; квітка любові; наче лань, стрімлива, невгамовна, яснолика.

– Порівняйте усі три записаних ланцюжки, пов’язаних із словом “вогонь” (учнівські асоціації, метафори-загадки та поетичні метафори).

– Чим відрізняються ці образні ланцюжки?

– Які з них вам найбільше сподобалися?

– Спробуйте і ви знайти красиві, багатозначні слова, що пов’язані за змістом зі словом ”вогонь“, але починатися вони повинні на літери цього слова:
В – Вогнище палає уночі

О – Очі дівчат розквітли

Г – Горять, як квіти папороті

О – Одна дівчина-снігуронька

Н – Ніч купальську чекає

Ь

Акровірш – (від rp. akros – зовнішній, крайній, лат. versus – повтор, поворот) поетичний твір, у якому початкові літери кожного рядка при читанні зверху вниз, розкодовують слово чи фразу.


3. Написання етюду

(Вчитель запалює свічку на столі)
Опишіть цей вогонь, використавши образні слова та метафори, які ми знайшли сьогодні у літературних творах, міфах, легендах. Опишіть, що ви бачите за цією пелюсткою вогненної квітки, яку люди спочатку побачили лише червоною, а потім відкрили у ній душу, сповнену любові та віри.


  1. Приклади творчих робіт учнів


Пелюстка вогню

Полум’я свічки схоже на пелюстку великої квітки. Але вона не така сильна, як вогонь. Якщо стопелюсткова квітка може спалити будинок, корабель у морі, ціле село, то вогонь свічки приборканий, він, навпаки, лагідний до людини, закликає її слухати голос Бога, усе робити правильно, з душею. Коли я довго дивлюся на червону пелюстку вогненної квітки, мені здається, що прийшло свято, і я радію.

(Оксана Б.).
Маленька червона квіточка

Квіточка виросла на свічці, її запалила рука людини, щоб вона раділа життю. Вогник росте і наче танцює під музику, яку чує тільки він сам. Пелюсточка то згинається, то стає стрункою, якщо повіє вітер. Яка вона мужня, ця ніжна вогненна квітка! Вона схожа на людину, що її видобула, титана Прометея, який страждав, але не зрадив людей. Маленькі вогники, наче червоні зірочки, освітлюють, у церквах ікони Божої Матері та Христа. Вони допомагають людям., котрі запалюють свічки, краще побачити святих, порозмовляти із ними. Хай завжди ростуть квітки любові у наших серцях!

(Сергій Л.)

Заключні методичні поради

Предметами для описів-етюдів можуть бути різноманітні речі, пов’язані із літературними творами, головне, щоб вони були багатозначними та викликали літературні асоціації. Пропонуємо такі теми для подібних творів:

Троянда Маленького принца” (за казкою Антуана де Сент-Екзюпері);

Рукавичка в лицарському світі” (за баладою Ф. Шіллера);

Флейта Гамлета” (за трагедією В. Шекспіра);

Перо, моя отрада” (за оглядовою темою “Від романтизму до реалізму”; за творчістю О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя);

Фіалки Елізи Дулитл” (за драмою Б. Шоу);

Шість струн і п’ять ножів” (за лірикою Г. Лорки);

Свеча горела на столе, свеча горела” (за лірикою Б. Пастернака або усього Срібного століття.
ТВОРЧА РОБОТА “АСОЦІАТИВНИЙ АНАЛІЗ ЛІРИЧНИХ ТВОРІВ

(М. ЛЕРМОНТОВ, А. АХМАТОВА, О. МАНДЕЛЬШТАМ, О. КУШНЕР)”


Природа ліричної поезії залишається великою таємницею як для її дослідників, так і самих творців. Підкреслена емоційність, мовна та ритмічна непередбачуваність, змістова алогічність роблять неможливою перевірку “алгеброю гармонію”. Формули, що пропонують самі поети: “чем случайней, тем верней”, “наймиліший спів – сп’янілий”, лише підкреслюють віртуальність поетичного слова, його здатність існувати поза межами логіки , легко переходити в інші контексти розуміння. Поетичний текст – підкреслено асоціативний, де кожне слово тягне за собою низку образів і мотивів. За висловом Й. Бродського, “поезія є мистецтвом асоціацій, натяків, мовних і метафоричних паралелей” [2, с. 87]. Асоціативна форма мислення, на відміну від логічної, захоплює сферу емоцій людини та підвалини підсвідомості. Випадкові, віртуальні, асоціативні зв’язки між поетичними образами сформовані інтуїтивною формою мислення. Видатний лінгвіст Ф. де Соссюр пов’язував парадигматичні (асоціативні) та синтагматичні (лінійні) відношення між членами поетичної групи з формами мислення. Мнемотичний ряд парадигматичних зв’язків будується, за його спостереженнями, за схемою, коли “кожен член групи можна розглянути як центр сузір’я, як точку, де збігаються інші члени, число яких безмежно... ” [8, с. 158]. Осип Мандельштам цей же процес створення асоціативного ряду уявляв у зворотному порядку. Як поет, він бачив, що асоціативні зв’язки не збігаються до центру, а розбігаються від нього: “пучки смислів стирчать з поетичного слова у різні боки” [6, с. 233]. Але і вчений, і поет солідарні у визначені природи й механізму функціонування поетичного тексту, головна особливість якого полягає у багатстві значень поетичного слова, здатного викликати ряди асоціативних уявлень. Асоціативне мислення покладено в основу метафор, у яких пов’язуються образи-уявлення реального світу; ремінісценцій, якщо зіставляються літературні образи; алюзій, коли перегукуються мистецькі та історичні артефакти.

Метафора, за теорією О. Веселовського, виникла як результат “гри паралелізму”, коли “між об’єктом і живим суб’єктом аналогія виявлялася особливо рельєфно, або утворювався цілий ряд перенесень” [3, c. 101]. Гра як примхливе, алогічне, суто емоційне явище щонайкраще просвітлює природу виникнення й сучасного існування метафори, чим зайвий раз підкреслюється відоме висловлювання Ю. Лотмана: “Мистецтво – гра, правила якої не дані раніше, а створюються у процесі гри” [6, c. 34]. Метафора є образом, об’єктом почуттєвого або понятійного порівняння з вилученим суб’єктом, коли почуттєвий план подається безпосередньо, а понятійні відмінності приховані та існують у підтексті. Поняття просвічують крізь образ, не руйнуючи та не притлумлюючи його.

Поетичні образи М. Лермонтова є класичними зразками співіснування у метафорі домінуючого чуттєвого плану та понятійного підтексту. Розглянемо рядок з вірша “Благодарность” та відновимо у метафорі суб’єкти порівняння:

За жар души, растраченный в пустыне…

Відновлена пара матиме такий вигляд:

Жар (огня, тела) – (наполненная чувствами) душа

На рівні почуттєвого сприйняття знаходимо схожість рухливого пломені вогню або чогось гарячого з душевною енергією, яку випромінює пристрасна людина. Відчуття жару в поєднанні з абстрактним поняттям (душа, душевне життя людини) утворюють символічний образ-характеристику ліричного героя. Доповнює це порівняння антитеза – пустеля, досить розповсюджений романтичний образ, що символізує безплідне, бездуховне життя людини або суспільства. Порівняння почуттів людини, ширше – її життя, з вогнем мають давню фольклорну традицію, підхоплену романтиками. Лермонтівська метафора не претендує на поетичну оригінальність, віна не є засобом самовираження поета, проте виконує власну партитуру в авторському задумі та має власну інтонацію, яка звучить лише у контексті. Метафора поза контекстом, вийнята з поетичного цілого втрачає свою унікальну інтонацію. Тільки у повному тексті актуалізується нескінченний зміст метафори, її семантична відкритість. У вірші “Благодарность” Михайло Лермонтов прощається з минулими захопленнями та ідеалами, перераховує душевні втрати, убираючи їх у знайдені раніше метафоричні форми – поетичні строї, які викликають у нього такі ж розчарування. Незважаючи на написання звернення (тебя, ты) з малої літери, подяка адресована найвищій інстанції – Богу. Вірш, як часто зустрічається у творчості Лермонтова, розривають протиріччя: цілком християнська вдячність за страждання та зухвалий виклик фінальних рядків:


Благодарность

За все, за все тебя благодарю я:

За тайные мучения страстей,

За горечь слез, отраву поцелуя,

За месть врагов и клевету друзей;

За жар души, растраченный в пустыне,

За все, чем я обманут в жизни был…

Устрой лишь так, чтобы тебя отныне

Недолго я еще благодарил [5, c. 197].
Д. Мережковський уважав Лермонтова поетом “сверхчеловечества”, оскільки той поєднав демонічне з божественним у власному характері, що відбилося на художніх мотивах і образах його творчості. З огляду на таку оцінку, в поетичних рядках вірша можна почути голоси і Демона, і Христа (гетсиманська молитва), які примхливо переплелися у сповідальному зверненні до Бога. Деякі образи вірша набувають буквального змісту, так метафора “отрава поцелуя” не тільки акцентує почуттєвий зміст, що підкреслює згубність пристрасті, а є прямою паралеллю зі зрадливим поцілунком Іуди, що прояснює богоборчі нотки двох заключних рядків.

Контекст поетичних метафор може розширюватися за рахунок їхнього включення в інші поетичні світи. Явище міжособистісного паралелізму, коли образи одного поета включаються в поетичні орбіти іншого митця, називають ремінісценцією, але його можна назвати і грою паралельних поетичних світів. Із поетичним світом Лермонтова майже через століття перетнувся поетичний всесвіт Ахматової. Форму подяки поетеса замінила на форму тосту, який викликає асоціації з чашею страждань, яку кожному треба випити до кінця.



Последний тост

Я пью за разоренный дом,

За злую жизнь мою,

За одиночество вдвоем

И за тебя я пью, –

За ложь меня предавших уст,

За мертвый холод глаз,

За то, что мир жесток и пуст,

За то, что Бог не спас [1, c. 193].
У тості Анни Ахматової повторюється анафорична композицію вірша Лермонтова і градація перелічення тих незмінних супутників поета, що супроводжують його у всі часи – самотність, зрада, розчарування. Ахматова зберігає християнську інтонацію свого попередника подякою за страждання, але вилучає з неї іронію та виклик. Метафоричні образи Лермонтова у творі “срібної” поетеси видозмінюються у бік понятійної конкретності, але їхня семантична подібність зберігається: “отрава поцелуя” змінюється на “ложь предавших уст”; “жар, растраченный в пустыне” – на “мир жесток и пуст”. Романтична почуттєвість метафор Лермонтова набуває в поезії пізньої Ахматової класичної ясності й конкретності (про яку так мріяли в свій час акмеїсти). Але головним залишаються не стільки розбіжності, скільки єдність двох творів, діалог двох поетів, коли про одне й те саме говорять по-різному, коли між образами, тропами, словами з’являються різнопланові асоціативні зв’язки, які розширюють контекст і збагачують художнє значення.

Собрат Анни Ахматової з акмеїстичного цеху Осип Мандельштам теж виголосив свій тост:



Я пью за военные астры, за все, чем корили меня,

За барскую шубу, за астму, за желчь петербургского дня.
За музику сосен савойських, Полей Елисейских бензин,

За розу в кабине роль-ройса и масло парижских картин.
Я пью за бискайские волны, за сливок альпийских кувшин,

За рыжую спесь англичанок и дальних колоний хинин.
Я пью, но еще не придумал – из двух выбираю одно:

Веселое асти-спуманте иль папского замка вино [6, c. 302].
Якби цей вірш не був датований квітнем 1931року, його можна було б розглядати як іронічний жарт або пародію. Але у “вовчий” час цькування, заборон і зрад перелік буржуйських дрібниць був героїчним кроком. Мандельштам із насолодою смакує нереальні для радянського громадянина реалії, які для поета асоціюються із вільним, відкритим світом, сповненим повітря, моря, краси. Поет свідомо балансує на грані життя і смерті, відстоюючи право на внутрішній культурний простір. Цю життєву позицію Осипа Мандельштама влучно характеризував поет Арсеній Тарковський: “нищее величие и задерганная честь”. Творчість Мандельштама продовжувала високі традиції російської літератури – мовчазне прийняття страждань і випробувань. Поет не говорить про це прямо, відкритим текстом, він ховає свій біль за вишуканими образами, він піднімає за них келих, він прощається з ними та благословляє на довге життя.

Аналізуючи поетичне слово Данте, О. Мандельштам писав про гераклітову метафору, яка “з такою силою підкреслює плинність явища і такими розчерками перекреслює його, що безпосередньому спогляданню, після роботи метафори, нічим поживитися” [6, c. 245]. Ці слова ілюструють тропи самого поета. Метафору “желчь петербургского дня” можна назвати гераклітовою, бо сучасний поету Петербург породжує плин асоціацій, пов’язаних із словом “желчь” у фізіологічному смислі, – це гіркота несвободи, хвороба суспільства, це роль петербурзької інтелігенції, яка завжди була каталізатором культурного та політичного життя Росії (як жовч при травленні). Ряд аналогій будується за кольором: жовтизна короткого дня північної столиці, домінування жовтого в образі Петербурга Достоєвського, сутінки замість світла (“сумерки свободы”). У творах О. Мандельштам кожний образ відлунюється рядом алюзій, що ховаються то у глиб століть, то виринають у сучасність, підкреслюючи та перекреслюючи плинність явищ.

Замикає ряд поетичних перекликів вірш сучасного петербурзького поета Олександра Кушнера, який не потребує спеціальних коментарів, настільки прозорі у ньому ремінісценції, асоціативні сходження, метафоричні паралелі з творчістю Лермонтова, Ахматової та Мандельштама:

За все, за все…

Лермонтов



За что? За ночь.За яркий по контрасту

С ней белый день и тополь за углом,

За холода, как помните, за астму

Военных астр, за разоренный дом.

Какой предлог! За мглу сырых лужаек,

За отучивший жаловаться нас

Свинцовый век, за четырех хозяек,

За их глаза, за то, что бог не спас.
За все, за все…Друзья не виноваты,

Что выбираем их мы второпях.

За тяжких бед громовые раскаты,

За шкафчик твой, что глаженьем пропах,

За тот смешок в минуту жизни злую,

За все, чем я обманут в жизни был:

За медь дубов древесную сырую

И за листву чугунную перил [ 4 , c. 114].
О. Кушнер об’єднав поетичні образи, створив своєрідний заповідник знайомих значень, тропів, інтонацій, конструкцій, не залишившись при цьому лише колекціонером. Молодший сучасник додав до аури поетичних метрів власні акценти, коментарі, образи. Він дозволив собі навіть сперечатися з великими. Про друзів, яких обирають випадково, Кушнір сказав, явно не погоджуючись із досить жорсткою оцінкою Лермонтова та Ахматової про зраду друзів. Найтісніші асоціації, на нашу думку, пов’язують О. Кушнера із поетичним світом О. Мандельштама, метафори обох поетів викликають плинні уявні картини, що уводять від чуттєвого споглядання предмета порівняння. Чого вартий “белый день”, пам’ятаючи про “желчь дня”, або “астма военных астр”. Астмою, непролетарською хворобою, докоряли Мандельштаму, а “военные астры”, можливо, зірки (грецькою – айстра), шлях до яких лежить через війну – тернії. Кушнер поєднав ці два поняття в одне, додавши образу ще більшого трагізму: зірка, що лине крізь війну-тернії, до того ж приречена на нерівне, астматичне дихання. Чим не блискуча метафора шляху поета, створена злиттям двох віддалених, розрізнених образів?

По-мандельштамівські О. Кушнер уходить від прямих значень слів, від відкритих назв почуттів, бо поетичні першопрохідці вже ними пройшли і дали точні назви, залишивши після себе карту зіркового неба і головні асоціативні орієнтири. “За все, чем я обманут в жизни был”, – пише поет і ставить дві крапки, але Лермонтов й Ахматова перерахували усі обмани, які може пережити поет. Кушнеру залишилось назвати лише оману мистецтва, вічну підміну та гру речей і явищ, об’єкта і суб’єкта: “медь дубов и листву чугунную”.

“Какой предлог! ”, – покликає поет і знову з’являється анфілада значень: “предлог” – це привід для роздумів, нових асоціацій або “предлог” у значенні “прийменник”. Захоплення поета адресується слову “за”, яке дозволило видатним його попередникам скласти подяку-тост, нанизуючи образи-намистини на сплетену з прийменників нитку. О. Кушнер писав у книзі “Аполлон в снегу. Заметки на полях” про гру поетичного паралелізму: “вірші не замикаються на тому предметі, про який вони говорять. У них є перспектива. Через голову даної речі вони звертаються до іншої, далекої від них. Так будується віршовий простір… Поети без поетичного родоводу схожі на однолітні рослини” [4, c. 104].

Дозволимо собі розповсюдити дані слова не тільки на поетичний, а й читацький родовід. Знаходити у поетичному всесвіті присутність улюблених майстрів, впізнавати їхні голоси, відчувати нову перспективу образів – це висока читацька співтворчість, про яку писав О. Мандельштам: “Читати поезію – велике та складне мистецтво, звання читача поезії не менш почесне, ніж звання поета…”


ЛІТЕРАТУРА
1. Ахматова А. Сочинения: в 2-х т.; [под общ. ред. Н. Н. Скатова] / А. Ахматова – М.: Правда, 1990. – Т.1. – с.448.

2. Бродский И. Сын цивилизации / И. Бродский // Звезда – 1990. – № 10. – С.85-88.

3. Веселовский А.Н. Историческая поэтика / А.Н. Веселовский. – М.: Высшая школа, 1989. – 408 с. – (Классика литературной науки).

4. Кушнер А. Аполлон в снегу: Заметки на полях / А. Кушнер. – Л.: Сов. писатель, 1991. – 512 с.

5. Лермонтов М. Собрание сочинений: в 2-х т.; [сост и комм. И.С. Чистовой] / М. Лермонтов – М.: Правда, 1988. – Т.1. – 720 с.

6. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров / Ю. Лотман. – М.: Языки русской культуры, 1999. – 412 с. .

7. Мандельштам О. Избранное: в 2-х т.; [сост., автор предисл. и коммент. П.М. Нерлер] / О. Мандельштам. – М.: СП Интерпринт, 1991. – Т.2. – 480 с.

8. Соссюр Ф. Труды по языкознанию;[пер. с фр.] / под ред. А.А. Холодовича / Ф. Соссюр. – М.: Прогресс, 1977. – 696 с. – (Языковеды мира).

ОПУБЛІКОВАНІ СТАТТІ Й РОЗРОБКИ УРОКІВ З КУРСУ

“ТЕОРІЯ ТА МЕТОДИКА ХУДОЖНЬОГО СПРИЙНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРИ”




  1. Асоціативний аналіз вірша Г. Гейне // Вікно у світ. – 1999. – № 3– С. 171-177.

  2. Червона квітка вогню у серці: розвиток зв’язного мовлення на уроках літератури //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – № 3. – С. 27-29.

  3. Шлейф асоціацій // Актуальні питання літературознавства: зб. наук. праць Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Вип. 2. – Полтава, 2007. – С. 86-92.

  4. Сприйняття як літературознавча проблема: Діалог О. Потебні та Л. Виготського // Філологічні науки: зб. наук. праць Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Вип. 3 – Полтава, 2009. – С. 37-43.

  5. Читацькі очікування як теоретична проблема // Філологічні науки: зб. наук. праць Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Вип. 2 (4) – Полтава, 2010. – С. 57-61.

  6. Сприйняття як методична проблема (Теоретичний аспект проблеми) // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2011. – № 2. – С. 14–19.

  7. Сприйняття як літературознавча проблема // Рідний край. – 2011. – №1 (24). – С. 115-125.

  8. Читач у структурі художнього твору // Філологічні науки: зб. наук. праць Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Вип. 2 – Полтава, 2011. – С. 58-62.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка