Методичні вказівки до вивчення теми Поняття та типи фінансової політики



Скачати 467.21 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації27.10.2017
Розмір467.21 Kb.
ТипМетодичні вказівки
  1   2
Тема 2

ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ
1. Методичні вказівки до вивчення теми

2.1. Поняття та типи фінансової політики.

2.2. Характеристика сучасної фінансової політики України.

2.3. Фінансовий механізм.

2.4. Управління фінансами в умовах ринкової економіки.
2.1. Поняття та типи фінансової політики

Складовою частиною економічної політики держави є фінансова політика. Фінансова політика комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансової діяльності суб'єктів господарювання та фінансових інститутів, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей.

У фінансовій політиці конкретизуються головні напрями розвитку економіки; визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їх джерела, шляхи використання; розробляються механізми регулювання і стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами.

Фінансова політика охоплює широкий комплекс заходів, серед яких:



  • розробка загальної концепції фінансової політики, визначення її основних напрямів, цілей і головних завдань;

  • створення адекватного фінансового механізму;

  • управління фінансовою діяльністю держави і суб’єктів господарювання.

Суб’єктом вироблення фінансової політики є держава в особі вищих органів влади та управління і основних фінансових органів – Міністерства фінансів та Центрального банку, а суб’єктами реалізації – фінансові органи та інститути. При цьому формування фінансової політики включає концептуальне визначення засад і напрямів цієї політики з позицій вирішення поставлених завдань соціально-економічного розвитку (вищі органи влади та управління) і розробка конкретних заходів щодо реалізації поставлених завдань (Міністерство фінансів та Центральний банк).

Фінансова політика включає наступні напрями:



  • вирішення проблем фінансово-економічної діяльності, ефективного функціонування фінансів підприємств і галузей економіки, незалежно від форм власності;

  • розв’язання проблем зростання виробництва, доходів суб’єктів господарювання, механізму планування, регулювання відносин з бюджетами, податковими, банківськими, страховими та іншими установами;

  • бюджетна політика доходів і витрат державного та місцевих бюджетів, що спрямована на досягнення їх збалансованості, забезпечення потреб держави в проведенні ефективної соціально-економічної політики, утриманні органів управління, армії, міліції тощо;

  • інвестиційна політика, спрямована на стимулювання залучення капіталів вітчизняних і закордонних інвесторів в економіку країни;

  • податкова політика, що полягає в розробці форм і методів роботи податкових органів, законодавчо-правове забезпечення системи оподатковування, що забезпечує стабільні фінансові зв’язки і фінансове регулювання економічних відносин;

  • політика в сфері фінансового планування, використання балансового методу, сучасних економіко-математичних методів і комп’ютерної техніки, прогресивних науково- техніко- і економічно обґрунтованих фінансових норм і нормативів.

При розробці фінансової політики слід виходити з конкретних особливостей історичного розвитку суспільства, враховувати специфіку внутрішньої і міжнародної обстановки, реальні економічні і фінансові можливості країни. При проведенні фінансової політики особливо важливим є забезпечення її взаємозв’язку з іншими складовими частинами економічної політики – кредитною, ціновою, грошовою.

Головними цілями фінансової політики є мобілізація й ефективне використання фінансових ресурсів, регулювання економічних і соціальних процесів, стимулювання перехідних напрямів розвитку продуктивних сил.

Завдання фінансової політики можна сформулювати таким чином:


  • забезпечення умов для формування максимально можливих фінансових ресурсів;

  • встановлення раціонального, з погляду держави, механізму розподілу і використання фінансових ресурсів;

  • організація регулювання і стимулювання економічних і соціальних процесів фінансовими методами;

  • формування фінансового механізму і його розвиток відповідно до цілей та стратегій, що постійно змінюються;

  • створення ефективної і максимально дієвої системи управління фінансами.

В основу оцінки результатів фінансової політики держави покладено її відповідність інтересам суспільства, більшості соціальних груп, а також ступінь досягнення поставлених завдань.

Тип фінансової політики визначається особливостями поточного етапу розвитку економіки, соціальної сфери, інтересами правлячих партій, а також теоретичними концепціями, що впливають на економічний і політичний курс держави.

Виділяють три типи фінансової політики: класичний, регулюючий, планово-директивний.

Класичний тип фінансової політики панував до 20-х років XX ст. У її витоків стояли класики політичної економії Адам Сміт і Давид Рікардо.

Основа класичної фінансової політики – невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, використання ринкового механізму як головного регулятора господарських процесів. Така політика привела до обмеження державних витрат і податків, забезпечення умов для формування і виконання збалансованого бюджету. Державні витрати виступали, в основному, у вигляді військових витрат, виплат відсотків за державним боргом, його погашенням. Система податків включала найбільш прості й ефективні з погляду стягування непрямі й майнові податки. Управління фінансовою діяльністю в державі зосереджувалося в Міністерстві фінансів (Казначействі).

Перехід до регулюючої фінансової політики пов’язаний із загостренням економічних, політичних, соціальних проблем у 20-х роках XX ст. Вона дозволила протягом 30-х-60-х років забезпечити стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості, достатнє фінансування соціальних видатків у більшості європейських держав.

В основу регулюючої фінансової політики покладена економічна теорія Дж. М. Кейнса про необхідність втручання і регулювання державою циклічного розвитку економіки і соціальних відносин з метою забезпечення повної зайнятості населення. Основними інструментами втручання держави в економіку стають державні витрати, що формують додатковий попит. В остаточному підсумку забезпечується пожвавлення підприємницької діяльності, створення нових робочих місць, зростання національного доходу і скорочення безробіття.

На відміну від класичної фінансової політики головним механізмом регулювання стає податок з доходів фізичних осіб. Він забезпечує вилучення в суб’єктів господарювання доходів у вигляді заощаджень. Такий підхід дозволяє забезпечити збалансованість державного бюджету при високому рівні доходів. Дефіцит бюджету використовується для регулювання економіки. Зростає роль ринку позикових капіталів як джерела доходів бюджету. Проводиться широкомасштабна політика дефіцитного фінансування, коли держава активно використовує середньо- і довгострокові позики.

Управлінням фінансами займаються самостійні спеціалізовані служби. Вони здійснюють планування бюджету, контроль за надходженням податків, управління державним боргом.

В 70-ті роки XX ст. на основі неокласичного напряму економічної теорії регулююча фінансова політика одержала подальший розвиток. У результаті цього регулювання економіки стає багатоцільовим, тобто крім економічного зростання і зайнятості, держава регулює грошовий обіг, валютний курс, соціальну сферу, структурну перебудову господарства.

Головною метою стає скорочення обсягу національного доходу, що перерозподіляється через фінансову систему; зниження бюджетного дефіциту; стимулювання зростання обсягів заощаджень; зниження податкового тиску.

У країнах з адміністративно-командною системою застосовується планово-директивна фінансова політика.

Яскравим прикладом проведення такої політики був СРСР. Планово-директивна фінансова політика показала свою високу ефективність у роки Другої Світової війни, післявоєнного відновлення народного господарства. У цей період була потрібна максимальна концентрація фінансових ресурсів для фінансування надзвичайних витрат держави.

Планова система управління, заснована на державній формі власності, дозволяла здійснювати пряме директивне управління всією економікою, у тому числі і фінансами. Головна мета такої фінансової політики – досягнення максимальної концентрації фінансових ресурсів у держави в особі центральних органів влади. Подальший перерозподіл здійснювався відповідно до основних напрямків державного плану. Характерним було непродуктивне використання коштів державного бюджету. Значні ресурси йшли на фінансування оборонних галузей економіки, військові витрати. Мав місце залишковий принцип фінансування соціальної сфери. Держава цілком регулювала фінансову діяльність підприємств через вилучення чистого доходу за допомогою податку з обороту і наступних індивідуальних відрахувань від прибутку.

Визначався граничний розмір усіх витрат і надлишки прибутку вилучалися в бюджет. Іноді в бюджет надходило до 80 % чистого доходу підприємства.

Використання коштів населення регулювалося за допомогою прибуткового податку і часто примусових державних позик.

Бюджети місцевих органів влади знаходилися в залежності від обсягів, які виділялись їм з більш вищих бюджетів у порядку бюджетного регулювання. Самостійні джерела наповнення місцевих бюджетів обмежувалися і, як правило, не перевищували 10-15 % від загальної суми доходів.

Управління фінансами здійснювалося з єдиного центру – Міністерства фінансів.

Використання планово-директивної фінансової політики в умовах нормального функціонування економіки призводить до негативних наслідків. Як показує досвід практично всіх колишніх соціалістичних країн, результатами проведення такої політики було зниження ефективності виробництва, уповільнення розвитку соціальної сфери, різке погіршення фінансового становища держави.



Завдання і принципи фінансової політики

У державі, побудованій на демократичних засадах із ринковою моделлю економіки, основним завданням фінансової політики є забезпечення фінансової стабільності в державі і на цій основі – досягнення збільшення темпів економічного розвитку основного джерела підвищення суспільного добробуту.

Фінансова політика повинна бути підпорядкована основній меті – досягненню підвищення суспільного добробуту, що досягається завдяки зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріале- та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки тощо. Тому принципом фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

Іншим важливим напрямком фінансової політики держави є мобілізація й використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій. На сьогодні надання соціальних послуг населенню є однією з найважливіших функцій держави в економіці, де панує вільна конкуренція. Вони фінансуються з центрального та місцевих бюджетів. Обсяги соціальних гарантій значною мірою визначають розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет.

Третій напрямок фінансової політики спрямований на запровадження такого фінансового механізму, який зумовлює раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, що загрожують здоров’ю людини. І для цього держава, з одного боку, домагається від виробничих структур, здійснювати витрати з відшкодування й відновлення довкілля, а з другого боку, держава, використовуючи фінансові інструменти – податки, штрафи й інші санкції – домагається закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій.

Фінансова політика відображає усі сторони функціонування фінансів і охоплює:

1. Монетарну (грошово-кредитну) політику – це комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку, її механізм засновано на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів. Вона забезпечує стабільність грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у економіці і в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії і розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.

У грошово-кредитній політиці відносну самостійність набувають емісійна, цінова, валютна та кредитна політика – а в ній, у свою чергу, наприклад, процентна політика й інвестиційна політика.

2. Фіскальну політику – характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та його суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків. Фіскальна політика включає також політику у сферах фондового і страхового ринків та міжнародних фінансів.

Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інститути є самостійними комерційними структурами, держава може впливати на них, як і на інших суб’єктів підприємницької діяльності, тільки засобами регуляторної політики.

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов’язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями і фінансовими інститутами, членство в яких є добровільним. З одного боку, воно передбачає членські внески, а з іншого – можливості отримання фінансової допомоги. Сутність політики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях та інститутах і у встановленні засад співпраці.

Фіскальну політику дещо умовно можна поділити за двома напрямами – на податкову і бюджетну. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування – установлення видів та співвідношення податків, визначення платників та підходів до них (уніфікований чи диференційований), установлення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вплив податків на діяльність підприємств і громадян. Бюджетна політика – це діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи військове спрямування. Крім того, бюджетна політика визначає засади бюджетного устрою країни і побудови її бюджетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави. Вона починається з визначення співвідношення між податковими і позиковими фінансами. Перші засновуються на формуванні доходів бюджету за рахунок податків й обов’язкових платежів, а другі – на використанні в певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Фінансову політику можна класифікувати за рядок ознак (рис. 2.1).



Рис. 2.1. Класифікація фінансової політики

Фінансова політика залежно від тривалості періоду, на який вона розрахована, і характеру завдань, що вирішуються, включає фінансову стратегію і фінансову тактику.



Фінансова стратегія – це політика, що розрахована на довготермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку. Спрямованість фінансової стратегії визначається конкретними завданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку – досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. Водночас за будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб’єктів господарювання.

Фінансова тактика – це поточна політика, спрямована на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Вона здійснюється через переорієнтацію фінансових ресурсів та змін в організації фінансової діяльності. Фінансова тактика більш мобільна, оскільки полягає у вчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції, її головне завдання – досягнення стратегічних цілей розвитку.

Фінансова політика реалізується за двома напрямами: регламентування фінансових відносин у суспільстві та здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентування фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність – її тактику. Базовим елементом є регламентування фінансових відносин, яке може здійснюватись державою у законодавчій та адміністративній формах.

Законодавче регламентування полягає у прийнятті відповідних законодавчих актів, які встановлюють суб’єктів фінансових відносин, їх права і зобов’язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності тощо. Адміністративне регламентування передбачає надання прав регулювання фінансових відносин органам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабільну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

1. Жорстка регламентація полягає у тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими законами чи адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансової моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки підриває стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності – доходом – більше розпоряджається держава, ніж його власники – юридичні і фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП.

2. Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин – взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства загалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує останніх достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

3. Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб’єктів підприємницької діяльності та громадян в ефективному господарюванні. Регламентуються тільки взаємовідносини з державою, зведені до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних засадах між окремими суб’єктами.

Залежно від завдань, на розв’язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

1. Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Різновидами цієї політики є політика стабілізації після економічного спаду (має стимулюючий характер) та політика стабілізації в період економічного піднесення (має обмежувальне спрямування).

2. Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Фінансова політика економічного зростання може бути реалізована через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики “дешевих грошей”.

3. Політика стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Способами здійснення такої політики є скорочення державних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на:

1. Дискреційну політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі чи стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, що складається на даний час в економіці та фінансах.

2. Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів – “умонтованих стабілізаторів”, які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції “умонтованих стабілізаторів” виконують податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії.

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень, її формування починається з чіткого визначення цілей та постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики – жорстка чи помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішується, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які – фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дійовість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв’язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики.

Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між галузями і сферами економіки, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямках економічного і соціального розвитку.



Форми і методи реалізації фінансової політики

Важливим етапом здійснення фінансової політики в державі є вибір форм і методів її реалізації. Реалізація фінансової політики політичними силами, що перебувають при владі, є досить складним процесом, який потребує відпрацювання повної стратегії і тактики у використанні фінансів при управлінні економічними й соціальними процесами в державі.

За наявної практики для оцінки успішності проведення фінансової політики в державі використовують, як правило, два показники – рівень дефіциту бюджету та стабільність національної грошової одиниці. Однак це інтегральні показники, на кожного з яких впливає велика кількість факторів, що можуть складати самостійні напрямки фінансової політики.

Так, рівень дефіциту бюджету перебуває в прямій залежності від проведення бюджетної і податкової політики. Реалізація бюджетної політики, яка б сприяла скороченню дефіциту бюджету і тим самим недопущенню інфляції потребує насамперед приведення витрат бюджету у відповідність із наявними доходами.

Доходи бюджету можуть скорочуватися як в результаті об’єктивних, так і суб’єктивних причин, проте держава не завжди своїми діями приводить у відповідність видаткову частину бюджету з наявними доходами. В результаті виникає дефіцит, який може покриватися внутрішніми, або зовнішніми запозиченнями, а в разі їх відсутності – додатковою емісією грошей.

Зовнішні та внутрішні запозичення тимчасово зменшують фінансові негаразди в державі, проте вони потенційно сприяють збільшенню дефіциту бюджету в подальшому, коли настає строк повернення запозичень і виплати процентів за ними. Але у тому разі, якщо внутрішні та зовнішні запозичення використані на фінансування капітальних вкладень або високоефективних економічних програм, то їхній інфляційний вплив буде дещо нейтралізований, оскільки одержаний ефект частково перекриє майбутні витрати, спрямовані на повернення боргів і виплату процентів за ними. Якщо ж запозичення використані на фінансування поточних витрат, то це лише відстрочена інфляція.

Конкретні форми та методи реалізації бюджетної й податкової політики передбачають:


  • знаходження й використання науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему відповідно до рівня економічного розвитку держави, використання методів державного регулювання економічного та соціального розвитку;

  • удосконалення бюджетного процесу, запровадження його чіткої регламентації на стадіях розробки проекту бюджету, його виконання й контролю за витрачанням коштів, створення науково обґрунтованої системи прогнозування показників бюджету, поступовий перехід до середньострокового та перспективного фінансового і бюджетного планування;

  • скорочення обсягу окремих видів дотацій та субсидій, які надаються з бюджету, з одночасним посиленням соціального захисту малозабезпечених верств населення;

  • постійне здійснення фінансового контролю за діяльністю державних підприємств, організацій та установ з метою запобігання безгосподарності та марнотратству, ефективне використання бюджетних коштів і державного майна;

  • удосконалення міжбюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів і своєчасному справлянні податків;

  • досягнення стабільності податкової системи та її спрощення, зниження податкового навантаження, справедливий підхід до всіх платників податків, скасування чисельних пільг, що негативно позначається на формуванні вартісних показників в економіці держави;

  • при оподаткуванні юридичних осіб необхідно поступово зменшувати нарахування на фонд оплати праці, які впливають на рівень цін, їх структуру, конкурентоспроможність українських товарів.

Важливе значення для здійснення фінансової політики та оздоровлення фінансового становища в державі має розвиток фінансової інфраструктури (впровадження медичного й соціального страхування, розширення страхування житла, транспортних засобів, майнової відповідальності, емісія цінних паперів, їх розміщення серед населення).

Вилучення з обігу вільних готівкових коштів сприятиме також стабільності грошової одиниці, що є одним із важливих показників фінансової політики. Цьому повинна сприяти також капіталізація банків шляхом залучення ними додаткового акціонерного капіталу, капіталізації свого прибутку, реорганізації банків через злиття або приєднання, запровадження жорсткого контролю за регулюванням ліквідності комерційних банків; розробка стратегії забезпечення стабільної роботи великих банків на основі реалізації програм збільшення їх капіталу та реструктуризації активів; удосконалення механізму залучення коштів іноземних інвесторів до банківської системи країни.

Напрямом реалізації фінансової політики, спрямованої на досягнення фінансової стабільності, є подальше розширення безготівкових форм розрахунків комерційних банків із фізичними особами у торговельній, побутовій та інших сферах обслуговування населений завдяки створенню системи електронних пластикових карток, переведення доходів громадян на вклади та розрахункові рахунки в установах банків, проведення розрахунків чеками, перерахування коштів із банківських рахунків населення за придбані ним товари, одержані послуги, комунальні платежі тощо.

Важливою складовою фінансової політики в державі є здійснення заходів щодо успішного функціонування фондового ринку, який сприяє обігу та раціональному розміщенню фінансових ресурсів, створює умови для залучення вітчизняних та іноземних інвесторів, для добросовісної конкуренції та обмеження монополізму. Для подальшого розвитку й ефективного функціонування фондового ринку важливого значення набуває пріоритетний розвиток корпоративних цінних паперів, розбудова інфраструктури фондового ринку, в тому числі створення надійної централізованої системи – національного депозитарію.


2.2. Характеристика сучасної фінансової політики України

З 1991 року почала проводитися принципово нова фінансова політика. На першому етапі вона була спрямована на вихід із глибокої кризи. Це вимагало збалансування виробництва, нарощування його обсягів і значного зростання національного доходу, створення науково обґрунтованих взаємин у розрахунках із закордонними партнерами, формування й ефективного використання валютних ресурсів. У галузі бюджетної політики необхідною була збалансованість державного і бюджетів місцевого самоврядування, створення фондів стабілізації, дотацій для ефективного впливу на стан розвитку матеріальної і нематеріальної сфер, забезпечення потреб держави в проведенні ефективної соціально-економічної політики.

Інвестиційна політика передбачала стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок власних коштів, державних органів, бюджетних вкладень, вкладень іноземних інвесторів в економіку України, кредитних засобів. У податковій системі фінансова політика повинна була створити не фіскальну, а регулюючу, стимулюючу довгостроково-діючу систему оподаткування, а також системи ефективних зв’язків органів господарювання з бюджетами.

На другому етапі фінансова політика повинна концентруватися на досягненні макроекономічної стабільності, а також на ефективності розподілу фінансових ресурсів. Фінанси, що відіграють контролюючу і стимулюючу роль, спрямовані на формування ефективної структури виробництва, стимулювання науково-технічного прогресу, ресурсозбереження і підвищення ефективності праці. При цьому бюджетна політика органічно пов’язана з функціонуванням інших інструментів і відіграє роль їх координатора на загальнодержавному рівні. Бюджетний дефіцит не фінансується за рахунок інфляційного податку, не перевищує очікуваного реального зростання й економічні суб’єкти повинні бути впевнені в стабільності податкової системи.

Таким чином, в умовах формування ринкової економіки фінансова політика – це сукупність заходів держави щодо мобілізації і розподілу фінансових ресурсів з метою досягнення росту ВВП і подолання економічних проблем розвитку. Фінансова політика України повинна враховувати реальні фінансові ресурси, основним джерелом яких є ВВП. Значне місце у ньому займають прибуток, платежі і відрахування, що відносяться на собівартість продукції. Тому необхідним є сполучення державної підтримки галузей економіки з вимогами ринку. Держава повинна зробити економічно доцільний вибір пріоритетних галузей, які в основному формують доходну частину державного бюджету. Необхідно визначити критерії фінансової допомоги суб’єктам господарювання, з огляду на соціально-економічні особливості окремих регіонів. Також варто враховувати, що успіх фінансової політики залежить і від планування, яке не може бути припинено й в умовах наявності різних форм власності. Планування потрібно використовувати в тісному взаємозв’язку з вимогами об’єктивних економічних законів.

Фінансова політика повинна враховувати стан української економіки, її потенційні можливості, реальні джерела фінансування.

Держава через фіскальну, податкову, грошово-кредитну політику здійснює управління економікою, забезпечує фінансову стабільність. Кабінет Міністрів, як найвищий орган виконавчої влади, формує бюджет, основні макроекономічні показники економічного і соціального розвитку, і здійснює фінансову політику. Міністерство фінансів України, відповідно до Закону України “Про бюджетну систему України”, визначає параметри державного бюджету, надає обґрунтування і роз’яснення щодо обсягів витрат.

Верховна Рада щорічно розробляє Бюджетну резолюцію, що визначає головні напрями бюджетної політики. Національний банк України розробляє основні засади грошово-кредитної політики, а також здійснює контроль, послідовно проводить політику забезпечення стабільності гривні.



2.3. Фінансовий механізм

Реалізація фінансової політики здійснюється з допомогою досить складної системи впливу на різні сторони фінансової діяльності окремих суб’єктів – фінансового механізму. Основою цього впливу є взаємовідносини держави, яка виробляє і реалізує фінансову політику, із суб’єктами господарювання, що забезпечують виробництво ВВП.



Фінансовий механізмце сукупність фінансових методів і форм, інструментів та важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства, за допомогою яких забезпечується здійснення системи розподілу, перерозподілу, контролю як функцій фінансів; створення, мобілізація і використання децентралізованих і централізованих грошових доходів, фондів і резервів. Він забезпечує організацію, планування і стимулювання використання фінансових ресурсів.

Фінансовий механізм це, по суті, методичні, організаційні й правові положення та заходи, які визначають функціонування фінансів в економіці держави, їх практичне використання для досягнення визначених відповідними програмами цілей і завдань.

До структури фінансового механізму входять п’ять взаємозалежних елементів (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Елементи структури фінансового механізму


з/п

Вид елементу

Сутність елементу

1

Фінансові методи

Способи впливу фінансових відносин на господарський процес. Цей вплив здійснюється через управління рухом фінансових ресурсів, порівняння витрат і результатів, матеріальне стимулювання і відповідальність за ефективне використання грошових фондів. До фінансових методів відносять: планування і прогнозування, інвестування, кредитування і самокредитування, оподатковування, матеріальне стимулювання і відповідальність, страхування, заставні, трансфертні, трастові операції, оренду, лізинг, факторинг та ін.

2

Фінансовий важіль

Прийом дії фінансового методу. До них належать: прибуток, доход, амортизаційні відрахування, фінансові санкції, ціни, орендна плата, дивіденди, відсоткові ставки за позиками, депозитами і облігаціями, інвестиції, валютні курси та ін

3

Правове забезпечення

Включає законодавчі акти, постанови, накази та інші правові документи органів управління

4

Нормативне забезпечення

Утворюють інструкції, нормативи, норми, тарифні ставки, методичні вказівки і роз’яснення

5

Інформаційне забезпечення

Складається з різного роду фінансово-економічної інформації, до якої відносять дані про фінансовий стан суб’єктів господарювання, фінансові процеси на внутрішньому і міжнародному ринках. Наявність надійної ділової інформації дає можливість швидко приймати фінансові та комерційні рішення, які забезпечують максимізацію прибутку

Виходячи з того, що держава через фінансовий механізм здійснює свою діяльність в області фінансів, можна виділити директивний фінансовий механізм і регулюючий.



Директивний фінансовий механізм розробляється для фінансових відносин, у яких держава бере участь безпосередньо (податки, державний кредит, витрати бюджету, бюджетне фінансування, організацію бюджетного устрою і бюджетного процесу, фінансове планування). Держава детально розробляє обов’язкову для всіх учасників систему організації фінансових відносин. Іноді директивний фінансовий механізм може поширюватися на фінансові відносини, у яких держава не приймає участі (відносини, які мають велике значення для реалізації усієї фінансової політики (наприклад, ринок корпоративних цінних паперів) або одна зі сторін цих відносин – агент держави (наприклад, фінанси державних підприємств)).

Регулюючий фінансовий механізм розробляється для конкретного сегменту фінансових відносин, який прямо не зачіпає інтереси держави. Він характерний для організації фінансових відносин на приватних підприємствах. У цьому випадку держава встановлює загальний порядок використання фінансових ресурсів, що залишаються на підприємстві після сплати податків і обов’язкових платежів, а підприємство самостійно розробляє форми, види грошових фондів і напрями їх використання.

Структурними підсистемами фінансового механізму, що характеризують зміст впливу фінансів на різні сторони розвитку суспільства є фінансове забезпечення і фінансове регулювання.

Фінансове забезпечення переважає в умовах адміністративно-командної системи управління. Ресурси, які виділяються на основі рішень відповідних адміністративних органів, є їх матеріальним забезпеченням. Фінансове регулювання в цих умовах підпорядковане завданням створення відповідних грошових фондів, насамперед – бюджету держави. В умовах ринкових відносин на перший план виступає підсистема фінансового регулювання, яка регулює ринок.

Структурна будова фінансового механізму наведена на рис. 2.2.

Надійність фінансового механізму визначається достатнім забезпеченням потреб кожного суб’єкта у коштах на основі оптимізації співвідношення між формами фінансового забезпечення.

У процесі реалізації фінансової політики держава може впливати на соціально-економічний розвиток через усі форми фінансового забезпечення. Але можливості такого впливу і механізми його реалізації при використанні кожної з цих форм суттєво відрізняється.

Ефективність фінансового механізму залежить від цілеспрямованого вибору фінансових інструментів та дійовості їх впливу на окремі сторони соціально-економічного розвитку.



Рис. 2.2. Структура фінансового механізму
2.4. Управління фінансами в умовах ринкової економіки

Практичне використання фінансового механізму безпосередньо пов’язане з цілеспрямованою діяльністю держави з управління фінансами.

Управління містить ряд функціональних елементів: прогнозування, планування, оперативне управління, регулювання і контроль. Вони забезпечують проведення фінансової політики в поточній діяльності державних органів, юридичних та фізичних осіб.

Об’єктами управління виступають:



  • грошовий обіг як рух суспільних фондів у грошовій формі в процесі відтворення;

  • кругообіг капіталу, що охоплює його авансування, використання у виробництві, реалізацію виробленого товару і повернення капіталу до вихідної форми;

  • фінансові ресурси і їх джерела у вигляді грошових фондів, що використовуються для забезпечення безперервного функціонування і розвитку виробництва, соціально-культурної сфери;

  • фінансові відносини, які виникають між підприємствами і державними установами, а також відносини між торговими, комерційними та іншими структурами.

Управління фінансами на рівні держави здійснюється системами законодавчої і виконавчої влади. В Україні це Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України. Безпосередньо оперативне управління фінансами покладено на Міністерство фінансів і підзвітні йому регіональні та місцеві органи. Вищий орган законодавчої влади – Верховна Рада затверджує державний бюджет і регулює найважливіші відносини у фінансовій діяльності. Це здійснюється шляхом прийняття законів з фінансових питань.

Кабінет Міністрів України формує та здійснює фінансову і грошово-кредитну політику, розробляє і подає Президенту України проект державного бюджету, організовує його виконання, приймає рішення про випуск державних внутрішніх позик, здійснює грошову емісію.

Міністерство фінансів розробляє баланс фінансових ресурсів, організовує роботу зі складання проекту державного бюджету, контролює випуск і обіг цінних паперів, бере участь у роботі органів управління фондових бірж. В системі Міністерства фінансів функціонують Державна контрольно-ревізійна служба і Головна державна податкова адміністрація України, їх очолюють голови, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Головним завданням контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за використанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом та достовірністю бухгалтерського обліку і звітності. Державна податкова адміністрація забезпечує відповідність законодавства про податки, повний облік усіх платників податків, здійснення контролю і забезпечення правильності розрахунку й сплати податків, контроль за законністю здійснення валютних операцій.

Державне казначейство здійснює оперативне управління витратами державного бюджету, також займається збором, обробкою й аналізом інформації про стан державних фінансів, надає вищим законодавчим і виконавчим органам державної влади звітність про фінансові операції уряду і стан бюджетної системи.

Єдину грошово-кредитну політику і регулювання грошового обороту здійснює Національний банк України.

На підприємствах управління фінансами безпосередньо здійснюють фінансові служби, головне завдання яких полягає в реалізації функцій фінансів.

Завданнями фінансових служб є:


  • створення фінансових ресурсів для виробничого і соціального розвитку, забезпечення зростання прибутку, підвищення рентабельності;

  • виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом, банками, працівниками, постачальниками;

  • сприяння найбільш ефективному використанню виробничих фондів і інвестицій;

  • розробка і реалізація фінансових планів;

  • здійснення заходів для ефективного використання виробничих фондів, оборотних засобів, контроль за правильним використанням фінансових ресурсів.

Таким чином, фінансове управління включає проведення загальної фінансової політики держави, здійснення функцій планування і координації фінансових ресурсів, розробку фінансового законодавства та бюджету, збір податків, випуск позик, управління державним боргом. Комплексне управління фінансами здійснюється шляхом використання фінансового планування.

Фінансове планування – процес розробки і затвердження фінансових планів як засобу збалансування фінансових потреб і можливостей, що забезпечують реалізацію фінансової стратегії підприємства в майбутньому періоді.

Об’єктом фінансового планування є фінансові ресурси, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу ВВП, а результатом – різні види фінансових планів і прогнозів.

Вихідними передумовами фінансового планування на підприємстві є:


  • фінансова стратегія підприємства і система цільових фінансових нормативів, розроблені на перспективу;

  • фінансова політика з окремих аспектів фінансової діяльності підприємства;

  • планові обсяги операційної та інвестиційної діяльності підприємства;

  • показники, що характеризують розвиток фінансового ринку в розрізі окремих його аспектів;

  • результати фінансового аналізу за попередній період і оцінка фінансового стану підприємства на початок планового періоду.

З метою забезпечення досягнення цілей управління завданнями фінансового планування є:

а) обґрунтування обсягів і пошук децентралізованих та централізованих коштів, необхідних для вирішення виробничих, невиробничих, територіальних і загальнодержавних проблем;

б) забезпечення необхідних умов ефективного функціонування фінансів;

в) досягнення нових доходів, фондів, резервів.

Фінансове планування охоплює три основні види (табл. 2.2).

Таблиця 2.2. Види фінансового планування і форми представлення його результатів


Види фінансового планування

Форми подання результатів планування

Період планування

1. Прогнозування фінансової діяльності

Загальна фінансова стратегія і фінансова політика з окремих аспектів фінансової діяльності підприємства

3-5 років

2. Поточне планування фінансової діяльності

Фінансові плани з окремих аспектів фінансової діяльності

1 рік

3. Оперативне планування фінансової діяльності

Бюджети

Місяць, квартал



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка