Методичні рекомендації до проведення заходів оформлення експозицій книжково-журнальних виставок Тема бесіди для учнів старших класів



Скачати 264.79 Kb.
Дата конвертації05.01.2018
Розмір264.79 Kb.
ТипМетодичні рекомендації


Бібліотечна довідка

90 років від дня народження Дмитра

Михайловича Гнатюка (народився 1925)
ЗМІСТ

Стор.

1. Біографія………………………………………………………… 1

2. Список пісень у виконанні Дмитра Гнатюка………………… 5

3. Розмова з Дмитром Гнатюком……….…………………… 5

4. Інтерв’ю Д. Павличка про творчість автора……………… 11

5. Методичні рекомендації до проведення заходів ……………… 14

3.1. Оформлення експозицій книжково-журнальних виставок………… 14

3.2. Тема бесіди для учнів старших класів………………………………. 15

3.3. Засідання «круглого столу» для учнів старших класів………………. 15

3.4. Організація перегляду відео про Дмитра Гнатюка………………….. 15

6. Бібліографія …………………………………………………… 15

4.1. Цікаві інтернет-ресурси………………………………………………. 15

4.2. Список рекомендованої літератури…………………………………. 15

Ключові слова……………………………………………………………. 16
1. Біографія

Дмитро́ Миха́йлович Гнатю́к (*28 березня 1925, Старосілля – тепер Мамаївці, Кіцманський район, Чернівецька область) – видатний український оперний співак (баритон), режисер, педагог. Народний артист України. Народний артист СРСР. Герой Соціалістичної Праці. Герой України. Перший виконавець хітів 1960-тих – пісні «Два кольори» та «Мій Київ».
Якби зібрати всі букети квітів, які подарували співакові за понад шістдесят років творчої діяльності, то це була б територія, може, більша за футбольне поле. Якби виміряти довжину всіх доріг під час гастрольних поїздок (літаком, поїздом, автобусом, автомобілем), які за життя здолав Дмитро Михайлович, то, певно, можна було б досягти Місяця. Якби зібрати разом усі публікації різними мовами, присвячені його виступам в Україні та на різних континентах, то вийшло б багатотомне видання.

Він співав не тільки для Сталіна, Хрущова й Брежнєва, а й у простих сільських будинках культури по всій Україні, а також у багатьох престижних залах зарубіжних країн. Як це вдалося простому буковинському хлопцеві? Як розгадати феномен величі митця, дивовижне поєднання в ньому простоти й аристократизму, від спілкування з яким кожен стає одухотворенішим, прекраснішим, благороднішим?!


Дмитро Михайлович народився у простій селянській родині на Буковині. Батько, Михайло Дмитрович, був інвалідом Першої світової війни, де він втратив ногу, і решту життя ходив на дерев’янiй. Але це була високоморальна, набожна, добра, працьовита людина, яка користувалася пошаною і авторитетом у своєму селі. Недаремно його обрала громада церковним старостою. Під час німецької окупації він, ризикуючи життям усієї своєї родини, маючи шестеро дітей, переховував у себе єврея-лікаря Мориця, за що після війни одержав почесне звання Праведника світу. Але від вшанування, яке йому призначили, відмовився, мотивуючи тим, що рятував людину за покликом душі й Господніми заповідями, а не з честолюбних помислів.

– Я народився не від світу цього! – посміхаючись, розповідає про своє раннє дитинство Дмитро Гнатюк. – Ніхто в сім’ї не співав, батьки – прості селяни, лише дідусь грав на сопілці та любив утяти з троїстими музиками гуцульських запальних мелодій.

Потреба співати у малого Дмитра була така, як у спраглої людини – напитися води. Він мав виспіватися, щоб потім спокійно щось робити. Для цього зачинявся у прибудові біля стайні і співав до знемоги. Церковний хор, де він почав співати з восьми років, був для нього великою радістю. Керував хором молодий панотець Мирослав, який мав добру музичну освіту і розпізнав у малого хлопця талант. Зайнявся ним окремо, і вже підлітком Дмитро оволодів музичною грамотою, вивчивши сольфеджіо.

Ще навіть не знаючи слів «режисер» і «режисура», у 14 років Дмитро організовує у школі гурток художньої самодіяльності і ставить виставу «Сватання на Гончарівці» (у нього теж роль – Олексія). Показ відбувається в стодолі (клуні), бо клубу в Мамаївцях не було. І то лише тоді, коли сіно й солому з неї винесли для худоби. Сцена – самотужки зроблений поміст, декорації – кілька килимків, глядацька зала – сяк–так облаштована середина клуні. Але успіх вистави – величезний. Цікаво відзначити, що у 1941 році на місцевій олімпіаді художньої самодіяльності ця вистава одержала високу оцінку і направлення в Київ на фестиваль. Але... почалася війна.

– Перші незабутні уроки людяності я отримав в дитинстві. Ще не було такого дня, щоб я не думав про свою рідну землю, про Мамаївці. Я щасливий, що саме там народився. Дуже важливо для становлення митця, у якому середовищі він зріс... У селі була досить висока культура! Пригадую, мені років вісім, біжу вулицею, зупиняє вуйко, нібито вперше мене бачить, хоч я там завжди бігаю: «А йди-но сюди! Ти чий? Щоб син газди Михайла отак пробіг і не поздоровався?». Або інший випадок. У нас заведена була церемонійність, наприклад, гостей до столу треба було кілька разів припрошувати, одразу погодитися було непристойно. Мама мене малого послала до бабусі нарвати грушок. Бабуся на городі сапає картоплю. Я привітався, бабуся каже: «Ходи нарви грушок». Але я повернувся додому без нічого й у сльозах: «Мало просили»...
– Вступив до консерваторії одразу після Великої Вітчизняної війни. Ходив по Києву голодний як вовк (посміхається), але навчання не думав полишати. Відгомін голодомору в Україні я пам’ятаю з дитинства. Буковина, моє рідне село Мамаївці біля Чернівців були тоді в складі боярської Румунії. Голоду в нас не було. Навпаки, по селах збирали гроші на допомогу голодуючій Україні. Мені було вісім, і я ходив по статечних газдах, випрошуючи 2-3 лева: «Вуйку, дайте на Україну, бо там люди вмирають»...

Уже в складі СРСР, у 1947–му, Буковина теж пережила жах голоду: «І досі моторошно, як згадаю початок літа 1947-го. Був студентом 2-го курсу консерваторії і приїхав додому на канікули з Києва, а батьки їдять борщ, зварений тільки з листя буряку, та кашу з цвіту акації, а самі пухлі від голоду. Саме тоді я познайомився з майбутньою дружиною Галиною. Ми були такі бідні, що навіть студентське весілля не було за що справити. Але щасливі, і ось уже шість десятиліть разом».

Галина Макарівна Гнатюк, дружина співака, пригадує: «Була морозна й голодна зима 1950 року. Ми, щасливі наречені, їдемо до моїх батьків на Черкащину. Доїхали поїздом до Звенигородки і ніч чекаємо в натовпі на вокзалі. Дмитро, незважаючи на мороз, у капелюсі. І раптом до нас підходить літній незнайомий чоловік і каже, що виділив нас серед усіх, бо в нас такі щасливі, сяючі обличчя. Ми сказали, що ми одружуємося. Тоді він так щиро й сердечно привітав нас зі шлюбом і побажав усякого добра. Так повторювалося ще двічі – чоловіки інтелігентного вигляду, мабуть, сільські вчителі, підходили до нас і говорили приблизно те, що й перший. Це було диво – нас вітали незнайомі люди тому, що у нас сяяли від щастя очі! На ранок за нами приїхали на санях, закутали по вуха у кожухи. У селі Козацькому в колі родичів ми й відгуляли своє скромне весілля. Але ті побажання простих людей ще й досі гріють серця!».
Творчу роботу Дмитра Михайловича – співака, режисера, професора-викладача – високо було оцінено ще радянським урядом. Він одержав звання народного артиста СРСР, низку орденів і медалей, а також звання Героя Соціалістичної Праці. Із цим званням його вітали з усіх кінців Союзу. Дуже зворушливою була телеграма відомого поета Расула Гамзатова з Дагестану: «Поздоровляю. Радію. Кидаю свою шапку вище Кавказьких гір». Немало високих нагород співак одержав і в незалежній Україні, найзначніша серед яких, звичайно, – звання Героя України з орденом Держави і Зіркою.

І сьогодні Дмитро Гнатюк працює і повен нових планів і задумів, дбайливо плекає талановиту молодь і щедро передає свій досвід юним співакам. А вчити і згадувати Гнатюкові є про що, адже йому аплодував увесь світ! Про гастролі у різних країнах на всіх континентах свідчать томи вирізок із зарубіжної та вітчизняної преси у сімейному архіві, який дбайливо упорядковує дружина співака. «Прес-конференція Дмитра Гнатюка в Сіднеї вчора була однією з найдивніших і найприємнішій з усіх, на яких тільки мені доводилося бувати. Він вийшов на сцену, поляскав себе по оглухлому вусі (він щойно перелетів через Тасманське море) і заспівав. То була ніжна пісня з України – хлопець зустрічається з дівчиною, а тут весна і так далі. Здавалося нам, його країна – це країна кохання і квітів...» – написав 30 грудня 1974 року у своїй статті кореспондент сіднейської газети.

У США, в Нью Йорку, де Дмитро Гнатюк давав сольний концерт у 70-х роках у знаменитому концертному залі Корнегі-Холл, після завершення програми публіка влаштувала овації і вимагала співати «на біс». Співак почав виконувати прохання публіки, аж поки це «на біс» не переросло в повноцінне третє відділення. Закінчивши співати, Гнатюк пішов у гримерку. Але натовп глядачів кинувся за ним брати автографи. Двері не витримали і зламалися. Імпресаріо, який ангажував цей концерт, потім скаржився, що йому довелося платити додатково – за час третього відділення («на біс») і поламані двері... Подібну картину неймовірного ажіотажу можна було спостерігати в Росії, Канаді, США, Польщі, Болгарії, Японії та інших країнах, де великий співак давав сольні концерти.
Кілька років тому в газеті «Культура і життя» було опубліковано статтю Дмитра Гнатюка «Ще раз про українську національну ідею», де є такі рядки: «Праматері України – Київській Русі з її міцною державністю і авторитетом у світі було зламано хребет навалою монголо-татарської орди, ханом Батиєм та його наступниками. Пізніше самодержавницька Російська імперія скрутила в’язи Україні, яка піднялася з руїн і створила козацьку державу. Радянська ж влада стала остаточно добивати Україну, прикриваючись фальшивими гаслами про рівноправність націй, що входили до складу СРСР. Знищивши в Україні фізично мільйони людей голодомором, жахливими розстрілами (червоний терор), масовими репресіями, радянська влада намагалася виховати покірних рабів – радянську націю. Страх, що проник до мозку кісток, робив свою справу. Люди жили подвійним життям: було те, про що можна тільки думати, і те, про що можна говорити. Пригадую одну свою розмову наприкінці 1980-х років з Олесем Терентійовичем Гончарем, людиною високої громадянської позиції. Про цей страх, який скував наших людей, він говорив з великою гіркотою. Все, що було горде, бунтівливе, з високою національною свідомістю, безжально знищувалося. І тим, хто умів перебороти цей страх і йшов «на барикади», треба віддати велику шану».

«Виключали мене з комсомолу двічі (і знов поновлювали), – пригадує Дмитро Михайлович. – Вперше, коли заспівав на академічному концерті козацьку думу «Віє вітер» – спокійну, журливу, без жодних революційних закликів. Та для влади навіть натяк, спомин про волю, свободу був страшним... Вдруге це сталося, коли охрестив у церкві новонароджену доньку мого друга Червонюка. Як хрещений батько я домовився з батюшкою здійснити таїнство хрещення рано-вранці, але все одно на нас донесли. Завжди мав багато прикрощів через так званий «український націоналізм» – це, без перебільшення, у сталінські часи був шлях по лезу ножа. Але ніколи від патріотичного шляху не відступав».


«Пісня про рушник» («Рідна мати моя») завоювала надзвичайну популярність не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Вона була невід’ємною у кожному виступі Дмитра Михайловича. Але коли мати Дмитра Михайловича померла, він припинив її співати, було тяжко, міг розплакатися. І саме в такий період у нього був запланований сольний концерт у Ленінграді. У програмі «Пісні про рушник» не було. Після першого відділення концерту публіка почала вигукувати «Браво!», «Біс!» і скандувати «Руш–ник», «Руш–ник». Але Дмитро Михайлович покланявся і пішов за лаштунки. Не встиг він зайти в гримерку, як слідом влетіла жінка і почала просити, щоб заспівав «Рушника». Дмитро Михайлович пояснив, чому не може її співати. Помовчавши хвилину, жінка впала на коліна, промовляючи: «Мы все просим... весь зал... В память о вашей матери, спойте».

Дмитро Михайлович не витримав, друге відділення почав iз «Рушника» і проспівав на прохання публіки двічі. Коли почав співати цю пісню, глядачі піднялися і слухали стоячи. Потім влаштували овації. Довелося співати її ще раз...».



(Свій 87-й день народження відзначає співак Дмитро Гнатюк [Електронний ресурс] // Рідна країна. – Режим доступу : http://ridna.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014)).


2. Список пісень у виконанні Дмитра Гнатюка

  • «Де ти, голубко» (Н. Андрієвська – ?)

  • «Забіліли сніги» (О. Білаш – Б. Олійник)

  • «Карпатські гори» (О. Екімян – М. Воньо)

  • «Квітка з полонини» (Р. Савицький)

  • «Летять ніби чайки» (Ю. Рожавська – Л. Рева)

  • «Осінь» (С. Сабадаш – Т. Коломієць)

  • «Очі волошкові» (С. Сабадаш – А. Драгомирецький)

  • «Пісня вірності» (К. Мясков – Д. Луценко)

  • «Пісня з полонини» (С. Сабадаш – О. Пономаренко)

  • «Пісня про рушник» (П. Майборода – А. Малишко)

  • «Проходять весни» (Костецький)

  • «Сивина» (І. Марченко – Д. Луценко)

  • «Спасибі вам, мамо» (О. Екімян – Д. Луценко)

  • «Спогад» (С. Сабадаш – Д. Луценко)

  • «Черемшина» (В. Михайлюк – М. Юрійчук)

  • «Чуєш, кохана» (Ю. Рожавська – С. Рочінь)

3. Розмова з Дмитром Гнатюком

Дмитро Гнатюк: я прожив життя змістовно, не розтрачав його на дурниці й пустощі


Автор: Каміль ГАРЄЄВ

Ми сидимо з легендарним українським співаком і актором, якому аплодував увесь світ, в одному з класів Київської консерваторії.

Слухаючи пісні Дмитра Гнатюка, що зворушували моє серце, запитував себе: чому вони, створені за десятиліття до мого народження, такі близькі мені? Як і в яких утаємничених куточках людської душі народжується це диво співпереживання, попри те, що артиста і слухача розділяє ціла епоха?

Про життєвий шлях і щасливу творчу долю великого співака — в ексклюзивному інтерв’ю з патріархом українського вокального мистецтва Дмитром ГНАТЮКОМ
Вашим першим учителем був регент церковного хору…

— Не регент — панотець Мирослав. Він закінчив вищу духовну семінарію в Бухаресті: тоді Буковина була під Румунією, і я закінчив румунську середню школу. Він був з роду священиків, надзвичайно цікава, розумна людина, молодий, красивий мужчина з сильним голосом. Якби він пішов по стезі артистичній, був би кращим співаком у світі! Він учив мене музиці майже 7 років.

При нашій церкві був дуже гарний хор. Вчитель нотної грамоти заставляв нас проспівати кілька мелодій. Я дуже любив співати по нотах, це мене захоплювало. У цьому хорі й помітив мене панотець. Він брав на скрипці ноту, а я тягнув. Так він поставив мені голос.

Пам’ятаю, рочків у 5—6 мене шукала вся сім’я. Батькам кажуть: «Ідіть, там недалеко весілля, він там слухає троїсті музики!» Було холодно, я дуже змерз, але не йшов, так мені подобалось!

Я перший раз почув серйозну симфонічну музику, коли мені було вже років 17, адже у селі не було нічого. Але та проста музика, що звучала в хорі, й духовна музика у церкві була дуже мила і потрібна моєму серцю! 

Велика Вітчизняна війна вас також зачепила…

— Мені було 18 років, але я б міг не йти на фронт: закінчив учительські курси. У рідному селі Мамаївці я організував школу, зробив ремонт, зібрав учнів, почалися заняття. І тут приїжджають з фронту хлопці, мої товариші: хто без ноги, хто без руки… «Ні, думаю, іду на фронт!»

Я пішов на фронт — і попав під таке страшенне бомбардування, ви собі не уявляєте! Мене контузило, і я впав трохи раніше, а інші — вже мертві — на мене падали, і це мне врятувало.

Відлежав два тижні у шпиталі. Потім нас посадили у вагони, ми думали, що їдемо на фронт. А через відкриті двері товарняків читаю: «Волга». Кажу: «Хлопці, ми їдемо в тил!»

Навіть у тилу, на заводі ви організували самодіяльний хор.

— У місті Нижня Салда я працював сталеваром. Це недалеко від Нижнього Тагілу, де був величезний завод і ми збирали танки. Біля мартенівських печей навіть при 40-градусних морозах було жарко.

Так от там я зібрав хлопців, чоловік 500, і коли вони заспівали «Закувала зозуля» — це було щось надзвичайне. Люди плакали!

З вашим приїздом до Києва також пов’язана цікава історія.

— Так. Генерал-майор Олексієнко після Дня Перемоги сказав мені: «Назви талановитих хлопців, і ми вас демобілізуємо, щоб учились». Я назвав чоловік десять. Вже 16 червня ми поїхали до Києва. Я приїхав у Київ, не знаючи його. В мене нічого з собою не було. Від вокзалу дійшов до бульвару Шевченка і думаю, куди мені: чи вниз іти, чи вгору? І мене повело вгору, я дійшов до Бессарабки, через весь розбитий Хрещатик добрів до філармонії. Дивлюся — боже, Святий Володимир! Я побіг до нього, а там поруч була альтаночка. І от я там чотири ночі переночував.Потім мені дали гуртожиток, але я це місце вже ніколи не забував.

Ви стали народним артистом Радянського Союзу в 35 років. Це на вас якось вплинуло?

— Мене це надихало іще краще співати, грати, віддавати всього себе сцені. Мене часто запрошували на гастролі за кордон.



Коли співали на концерті до 70-річчя Сталіна, вам був 21 рік. Пам’ятаєте ті враження?

— То ціла історія, як я до Москви попав. Григорій Верьовка, який створив славетний Український державний народний хор, був депутатом Верховної Ради УРСР від Київської області. Він часто запрошував мене як студента з ним поїхати десь у район співати, але тихенько, бо Паторжинський забороняв нам співати у хорі чи ансамблі, тільки соло.

Був повоєнний час, у мене костюма не було, і Верьовка казав: «Ти виходь на сцену, усміхайся. Проспіваєш, і так задком-задком за лаштунки, щоб не бачили латки на штанях». Ну, я так і робив.

Одного разу Верьовка дав мені грошей, і я (а через дорогу від консерваторії був комісійний магазин) купив собі костюм, дуже гарний, темно-зеленого пляшкового кольору, білу сорочку, червону краватку і туфлі! Верьовка мене побачив і каже: «Поїхали в Москву». Ну а я думаю: Москву ж треба побачити! І поїхав без дозволу Паторжинського. А це був 1949 рік.

Наш концерт дуже гарно приймали. У правій ложі сиділи Мао Цзедун і Сталін. Після концерту до Верьовки підходить якийсь чиновник: «Вы можете дать певца, чтобы он спел пару украинских песен?» — «Є студент Гнатюк». І той чиновник до мене: «Мы завтра вас заберем». А як наступного дня поїхали, я помітив тільки, що вернула машина у Кремль. Ага, думаю, мабуть, це пов’язане з урочистостями до ювілею Сталіна.

Запрошують мене у двері. Я зайшов, подивився — а це Георгіївський зал, люстри сяють, публіка розкішна. Я страшенно хвилювався, мало не вискакувало серце. Проспівав «Дивлюсь я на небо». Піднявся Сталін і каже до мене:

— Где работаешь?

— Я студент консерваторії.

— У кого учишься?

— У Івана Сергійовича Паторжинського.

— Славный певец! Поклон ему передай.

Чи правда, що Хрущов любив у вашому виконанні «Пісню про рушник», а Брежнєв завжди плакав, коли чув «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»?

— Звичайно! В мене самого теж не раз падала сльоза, зачіпало за душу!Паторжинський вчив мене: співати треба душею і серцем. Іншого він не визнавав. Ми знаємо його по ролі Карася у «Запорожці за Дунаєм». Але коли я у 1946 році вперше послухав його у ролі Тараса Бульби, мріяв співати, як він, хоч і не можна було: він бас, а я баритон.

У вашій біографії є рідкісний випадок: в Австралії вас 25 разів викликали на біс виконувати «Черемшину».

— Так. На відміну від Європи, Сполучених Штатів чи Японії, в Австралії, Новій Зеландії, Африці глядачі не звикли до нашого співу, тому що у них більш етнічна музика. А тут вони послухали мелодію, задушевні пісні, як-то кажуть, з широким диханням, і це викликало в них захоплення.

Вважаю, що це велике щастя для співака, коли він володіє piano, pianissimo, mezza-voce*. Це мене і спасло, коли ми, пам’ятаю, контракт підписали на 20 спектаклів «Ріголетто» за один місяць у Чехословаччині: а це страшна партія, її неможливо витримати! Я вивчив її італійською мовою для гастролей. Але як узнали, що я співаю українською, то попросили всі 20 спектаклів співати українською. З публікою тоді творилось щось неймовірне.

Вас звинувачували у націоналізмі, утискали після виконання пісні «Україно моя». Як дивитеся на це сьогодні?

— Дурість колосальна! Але вона й тепер існує! Чесно вам скажу, буває, дивлюся і думаю: нічого не змінилося, повторюються такі самі дурниці. Ну що ти зробиш, коли людина любить свою Батьківщину! Ти зламаєш цю любов? Ні, бо вона в людини з дитинства.Така любов підтримувала мене все життя. Якби залишився на Заході, без України не зміг би не тільки співати — не зміг би жити! Від ностальгії я б помер.



Життєві труднощі, що випали вам, якось загартували вас як художника?

— Чим більше було труднощів, тим я більше віддавав сил творчості.Коли вчився в консерваторії, Максим Тадейович Рильський дав мені козацьку думу. Останні слова там такі: «Моя доля козацькая, стоптана волами, сів козак і заплакав гіркими сльозами». Прекрасна дума, я її любив і заспівав на академвечорі. Ой, я мав неприємності!



Це тоді вас виключили з комсомолу?

— Потім поновили! До речі, мене прийняли на Уралі, під час війни, і то справжнє, тому що ледащих та п’янчуг в комсомол не брали. Але викликали мене у КДБ. Я щось не так відповів, і мені кажуть: «Тебе советская власть дала возможность учиться в консерватории в столице, а ты про каких-то бандитов поешь?!» Це було образливо, ніби я зробив щось непристойне! А Паторжинський сказав: «Ти хочеш співати? Ото закрий свою пельку і не говори зайвих слів! Співай!»

Було й так, що співав і приносив мільйони прибутку державі — а тобі порівняно з цим платили мізерні гроші. Наприклад, я в Австралії заробив півмільйона доларів. Це була одна із перших моїх значних поїздок. Правда, я там перетрудився, тому що Госконцерт уклав контракт, який фізично витримати неможливо: 57 концертів за два місяці! Це ж кожного дня співати! І ви думаєте, що я отримав 50 тисяч за контрактом? Мені дали 20!

Іще попросили, щоб я привіз ті гроші, тому що тоді не було валюти в Госконцерті. Через посольство в Австралії мені вручили кейс і замкнули на руку наручниками. З Австралії летіли з пересадкою у Бомбеї. Коли прибули у Москву, питають мене: «Що це у вас?» Кажу: «Долари». — «Скільки?» — «Півмільйона». — «Ви збожеволіли! Вас же могли в Бомбеї вбити!» Дзвонять чекістам: «Чого ви не зустрічаєте Гнатюка?» — «Він через годину прилітає». — «Та він уже прилетів!» Розкрили кейс, рахують гроші, до 20 тисяч дорахували, і все. Питаю: «А коли іще 30 тисяч?» — «Не положено!» — «А 57 концертів положено співати?!»



Відомо, що платівка з записом вашої «Пісні про рушник» вийшла накладом 17 000 000 екземплярів.

— Так. Міністр культури Катерина Фурцева якось на зборах говорила дуже гарно про людей, які, так би мовити, віддають себе мистецтву, служінню народу. І зазначила: «Давайте привітаємо Дмитра Михайловича Гнатюка з тим, що в нього вийшло 37 мільйонів пластинок». Ви уявляєте?! А я з цього абсолютно нічого не маю.

Та це й добре, що гроші не впливали на моє життя: в мене прекрасна родина, я отримую велике задоволення від роботи, від людей, з якими спілкуюся. І мені комфортно! Я можу гордитися: маю усі визначні ордени Радянського Союзу, Золоту Зірку Героя Соцпраці, Героя України. Це високі нагороди. Людина, яка не розбирається в мистецтві, може сказати: «Та що там він, подумаєш, вийшов на сцену, проспівав, і за це йому дали ордени! Ми всі співаємо — як вип’ємо».

Але життя артиста надзвичайно напружене, це тяжка праця. Я часто думаю: як могло моє серце, легені витримати таке навантаження, співати дуже складні програми, сольні концерти? Я вдячний долі, що в дитинстві загартував своє тіло, бігав босими ногами по стерні, пас худобу по холодній росі.



Як співаку досягти перевтілення у свого героя?

— Тільки великою працею і здібностями. Є співаки, які мають прекрасний голос, але не сприймають музичного перевтілення, створення музичного образу. Мабуть, це має бути вроджене, щоб артист розкривав музичну драматургію, грав і співав на одному рівні. Тоді це справжній оперний співак.

Коли виконуєш ту чи іншу арію або співаєш у концерті, ти все одно перевтілюєшся голосом, краску голосу підбираєш до того чи іншого героя. Не можна князя Ігоря співати так, як Фігаро, або якогось героя-коханця чи блазня. І голос можна теж міняти: є радісний, а є жорстокий голос, є ліричний, а є драматичний. Кожна нотка, кожна фраза повинна відображати той стан, який створено у пісні або в арії. Це моє кредо.

Що думаєте про нинішню духовність?

— Я народився і виріс в селі й пишаюся, що я звідти — від землі. Це мені давало дуже багато духовності. Батько говорив: «Щоб стати вчителем, треба вчитися 15 років. А щоб стати людиною, треба вчитися все життя». Мудро, правда? А він був простий селянин.

Нас виховувала сільська громада. Якось біжу кудись і не помітив свого дядька, чи як у нас казали — вуйка. Він мені кричить: «Чекай! Ану йди сюди! Ти чий син?» Кажу: «Михайлів». А він: «Ні, в Михайла нема таких синів. В нього дуже чемні діти». Це був простий житейський урок чемності. Нам прививали християнську любов до ближнього.

Мені буває так боляче за розгільдяйство молоді: немає культури, немає духовності, немає контакту батьків з дітьми, дітей з батьками. А в нас на селі отой контакт ішов через духовне виховання.



Чому саме музика здатна так зворушувати серця?

— Можу сказати про ті пісні, які виконував. Їх писали кращі композитори свого часу. І коли я вибрав пісню, я підбирав її для своїх душевних струн.

Був випадок з Платоном Майбородою і Андрієм Малишком. Їхня «Пісня про рушник» звучала в кінофільмі «Годы молодые». Вона мені подобалась. Ми зустрілися з авторами, і коли я перший раз заспівав, Платон Іларіонович каже: «Темп трошки розтягнутий». А Андрій Самійлович йому: «Не вмішуйся. Ми з тобою написали, а він нехай створює образ. Він краще знає, тому що співає душею».

Ці великі митці створили тоді епоху пісні. Зараз теж непогані пісні пишуть, але, як то кажуть, незмістовні.



Справді, коли ви вперше заспівали «Пісню про рушник» (а це було на партз’їзді), то оплески не стихали, і ви виконали її вдруге.

— Так. Хоча дехто з партдіячів сказав: «Занадто сентиментальна».



Якими особистими якостями має володіти співак, артист, щоб його творчий шлях був успішним?

— Перш за все повинна співати душа. Саме душа, серце співака передають почуття, всі нюанси радості, смутку чи горя.

Коли вийшов на сцену, повинен забути, хто ти є. Тепер деякі співаки себе так поводять, ніби вони великі майстри! Ніякої скромності.

Вас упізнають на вулицях?

— І вітаються! Стали мені звільняти місце, коли заходжу в метро: «Сідайте». Я кажу: «Ні, ні, я іще постою!»



Так ви ж їздите за кермом!

— Вже не їжджу після того, як погано з серцем стало. А в мене авто було, «Бьюїк». На одному поверсі зі мною жив секретар американського посольства, я з ним знайомий був, тому що він українського походження. Я закінчив депутатську каденцію, і він каже: «Візьміть «Бьюїк». І уступив мені машину.

Я був дуже задоволений, машина красива. Я нею тільки на дачу їздив. А тепер насилу її продав, і от я уже не їжджу, син мене возить.

Ви й досі полюбляєте працювати на дачі?

— В мене з дитинства ця любов, ще в тринадцять років я посадив сад!



По-вашому, у чому сенс життя?

— Творити добро! Нести для суспільства свою лепту доброти, щирості, а якщо маєш талант — передати його. Кращого я не знаю.

Я вже вступаю в зиму свого життя. Але я прожив його змістовно, не розтрачав його на дурниці й пустощі.

У моїй долі були і голод, і холод, і страшна війна, і безвихідь. І все ж коли ти маєш мету і добиваєшся її здійснення, коли вдалося зробити щось талановите, дякуй Богові, що не змарнував своє життя.

4. Інтерв’ю Д. Павличка про творчість автора

Дмитро Павличко: «Пісню «Два кольори» КДБ вважало гімном ОУН»


Михайло Маслій

Дмитро Павличко написав «Два кольори» на з’їзді комсомолу...

Високосний 1964 рік. 29 лютого. Київ. З’їзд комсомолу України. Серед обраних у Верховній Раді УРСР (тоді парламентську залу використовували для компартійних та молодіжних зібрань) нудьгують композитор Олександр Білаш і поет Дмитро Павличко. Раптом погляд Білаша зупиняється: попереду сидить Боже створіння з накинутою на плечі хусткою. На чорному тлі — червоні троянди, такі яскраві, що вбирають очі! “Бачиш оту жіночку? — спитав Павличка. — Дивись, яка хустка — червоне і чорне…”. “Червоне — то любов, а чорне — то журба”, — відповів експромтом Дмитро Васильович. Ось так народилася головна пісня їхнього творчого тандему, яка стала улюбленою для багатьох поколінь українців. “Два кольори” — монолог вірного сина, який знаходить найніжніші слова, щоб висловити любов і вдячність рідній матусі. Павличкові вдалося у невеличкому за розміром творі вмістити усе життя: від того часу, коли він “малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами”, до того, коли йому “війнула в очі сивина”. Та на всіх життєвих дорогах супроводжувала сина вишита материнська сорочка, захищала його, додавала сил, наснаги у важкі часи. Білашеві у трьох хвилинах музики вдалося дібрати ті акорди, які додали твору безсмертного звучання. На геніальний вірш народилася геніальна музика. Пісня “Два кольори” завдяки своїй ліричності, задушевності, теплу і мелодійності стала народною, її любитимуть завжди. Вона українська за духом, за суттю. Її важко перекласти іншими мовами, адже сорочка-вишиванка, оберіг — це споконвічні українські традиції, народні символи. Саме з таких почуттів, як любов і щастя, сум і журба, радість і печаль, складається людське життя. І вони життєво поєднуються та переплітаються, як червоні і чорні нитки на рідному до болю маминому вишитті...

— Бог подарував вам, Дмитре Васильовичу, талант вишуканої поезії. Мабуть, пишучи перші вірші, й самі не сподівалися, що напишете й першу пісню.

— Якщо говорити про першу пісню (а їх було відразу дві), то нею став твір до кінофільму Київської кіностудії імені Олександра Довженка “Роман і Франческа”, який зняв 1960 року режисер Володимир Денисенко. Тексти, які стали піснями, а це пісня Романа “Впали роси на покоси”, і пісня Франчески “Чайкою в морі любов моя літає”, яку співала українською Людмила Гурченко, були написані у 1958 році. Мій перший пісенний текст народився у 1957-му. Його назва - “Над морем”. Правда, піснею став через 10 років, у 1967-му. Написав теплу та ліричну музику на нього Володя Івасюк. Спеціа­льно для Івасюка я нічого не писав, мого вірша він сам знайшов.



— І все ж нашу пісню не можна уявити без “Двох кольорів”, на яку надихнула вас вродлива буковинська дівчина.

— У 1964 році в Києві відбувався черговий республіканський з’їзд комсомолу. Ми з Олександром Білашем були делегатами, нудьгували, оглядалися навкруги: очима шукали гарних комсомолок (усміхається).

Я побачив перед собою гарні плечі гарної жінки. Це була тодішня ланкова-кукурудзівниця зі села Бочківні Хотинського району Чернівецької області Люба Молдован (пізніше стала відомою вченою в галузі сільського господарства, доктором наук). Люба приїхала у маминій, а може, й бабусиній шеляновій чорній хустці з великими червоними трояндами.

І я нагадав собі такі хустки у моєму селі Стопчатові, що у Косівському районі на Івано-Франківщині. Нагадав і вишивані сорочки, в яких сам ходив. Хустка Люби навіяла мені спогад про батькову улюблену пісню, що вишита хустка любить молдаван. Від тих спогадів я на тому з’їзді на колінах написав першу строфу:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними,

Червоними і чорними нитками...

Кажу другові: “Сашо, пишеться пісня!”. Прочитав йому написане. Білаш від почутого запалився і підскочив. Ми вискочили з “урочистості” й поїхали до Будинку творчості композитора у Ворзелі, що під Києвом. Білаш мав там свою кімнату і перебував певний час на відпочинку. Там для праці та натхнення стояв рояль. Пісня народилася за півгодини. Заспівав її Олександр Білаш.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

 

Мене водило в безвісті життя,



Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Щасливі і сумні мої,

Щасливі і сумні мої дороги.

 

Два кольори мої, два кольори,



Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

 

Мені війнула в очі сивина,



Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

I вишите моє життя,

I вишите моє життя на ньому.

 

Два кольори мої, два кольори,



Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який заспівав її на художній раді на Українському радіо, яка визначала долю твору: записувати його чи ні. Проти музики заперечень не було. А ось у тексті знайшли “блуд”.

У строфах “Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому...” якийсь мудрагель запитав: “А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що — з тюрми повертається?”. Зондеркоманда з худради відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо.

— Ось тоді й сказав своє вагоме слово Дмит­ро Гнатюк.

— Дмитро Михайлович був у фаворі, йому більше прощали, більше, звісно, й дозволяли. Ось він записав її на радіо до “Жовтневих свят”, тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь світ почув “Два кольори” з його голосу. Пісня полетіла за океани і моря. Її співали в Канаді, Америці, Аргентині, Австралії. Всюди...



— Як сприйняло пісню КДБ?

— Партійно-радянська цензура “Два кольори” охарактеризувала як націоналістичну, як гімн ОУН. Вони у своєму репертуарі мали подібну пісню, ми з Білашем про це не знали. Там були такі слова: “Наш прапор червоно-чорний. Червоний — то добро, а чорний — пекла дно...”.

Через якийсь час мене і Сашка Білаша кадебісти запросили в партійну школу на вечерю. Там почали мене розпинати за те, що написав гімн бандерівцям. А Білаша попередили, що Павличко може його підвести: “Ти з Полтавщини, а Дмит­ро Васильович з Галичини...”.

Проте Білаш не побоявся сказати: “А хіба на Полтавщині не такі рушники? Не така вишивка? Що ви вишукуєте в тій пісні!? Вона про людське життя. Я її написав і не відцураюся від неї!”.



— А якими щасливими мали би бути за пісню ваші батьки?

— Цього не забуду ніколи. Коли приїхав у своє село, і ми ввечері з татом йшли від моєї сестри додому через Стопчатів, через відчинене вікно когось із односельчан почув, як по радіо передавали “Два кольори”. Співав Дмитро Гнатюк. Мій батько вже чув її, і вона справила на нього велике враження. Перше, що сказав мені: “Зупинись! Послухай, дуже цікава нова пісня “Два кольори”. Того вечора татові не зміг сказати, що це я написав слова до неї. Витирав сльози в темноті... Тоді був найщасливішою людиною у світі. Звісно, батько пізніше дізнався усю правду.



— Мабуть, не могла вас не ощасливити своїм дивовижним виконанням “Двох кольорів” і Квітка Цісик.

— Мені котилися сльози. Сльози радості. Через стільки років з дня написання нашої пісні я знову відчув себе щасливою людиною. Почув “Два кольори” з чистесенького, як гірське повітря чи джерельна водиця, Квітчиного голосу в кінці 1980-х. З наших виконавців ніхто так не передав задуму авторів, як вона. Співала не лише голосом, а й духом своїм. Живучи стільки років далеко від батьківщини, Квітка зуміла зрозуміти і передати нашу пісню якнайкраще. Вдало її, вслід за Цісик, заспівав і Василь Зінкевич.



— На цьому ваша співпраця з Олександром Білашем не припинилася?

  • Звичайно, ні! Ми ж дружили не один десяток літ. Згодом нам пощастило написати “Пісню про Україну”. Невдовзі — “Явір і яворину”. Так само, як і “Два кольори”, хто їх тільки не співав, подібне сталося з “Явором і явориною”. А послухайте, як вона звучить у записах Раїси Кириченко чи нашого квартету “Явір”! Заслухаєшся!

(Дмитро Павличко: «Пісню «Два кольори» КДБ вважало гімном ОУН» [Електронний ресурс] // Високий Замок. – Режим доступу : http://www.wz.lviv.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014)).


5. Методичні рекомендації до проведення заходів
ЗАХОДИ ДО ВІДЗНАЧЕННЯ:

    1. Оформлення експозицій книжково-журнальних виставок:

  • «Душа української пісні Дмитро Гнатюк»;

  • «Легенда оперного співу Дмитро Гнатюк».


епіграфи до книжково-журнальних виставок:

Душа до сьогоднішнього дня співає – навіть у ночі.

Дмитро Гнатюк

Боже мій, хіба я зможу покинути свою рідну Україну?



Дмитро Гнатюк
3.2. Тема бесіди для учнів старших класів: «Змістовне життя Дмитра Гнатюка».
3.3. Засідання «круглого столу» для учнів старших класів на тему: «Феномен Дмитра Гнатюка».


    1. Організація перегляду відео про Дмитра Гнатюка:

  • Дмитро Гнатюк. Черемшина [Електронний ресурс] // You Tube. – Режим доступу : https. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).

  • Два кольори. Дмитро Гнатюк [Електронний ресурс] // You Tube. – Режим доступу : https. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).

4. Бібліографія

4.1. Цікаві інтернет-ресурси

  • Дмитро Гнатюк – пісні, біографія [Електронний ресурс] // Українські пісні. – Режим доступу : http://www.pisni.org.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).

  • Дмитрий Гнатюк: «Дом – это замок моей души» [Електронний ресурс] // Столичная недвижимость. – Режим доступу : http://100realty.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).

  • Дмитро Гнатюк: «Мою «Черемшину» навіть японці співають» [Електронний ресурс] // Релігія в Україні. – Режим доступу : http://www.religion.in.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).

  • Дмитро Гнатюк. Аудіозаписи. Українські народні пісні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://proridne.com. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).

  • Дмитро Гнатюк: «Никогда не забуду страшную бомбежку под Польшей» [Електронний ресурс] // Факты. – Режим доступу : http://fakty.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).

  • Гнатюк Дмитро [Електронний ресурс] // Золотий Фонд української естради. – Режим доступу : http://www.uaestrada.org. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).

  • Текст, акорди «Два кольори» [Електронний ресурс] // Українські пісні. – Режим доступу : http://www.pisni.org.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).

  • Дмитро Павличко: «Пісню «Два кольори» КДБ вважало гімном ОУН» [Електронний ресурс] // Високий Замок. – Режим доступу : http://www.wz.lviv.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 17.12.2014).


4.2. Список рекомендованої літератури

  1. Герасимчук, Д. Той голос явився… [Текст] // Вітчизна. – 1987. – № 3. – С. 198–203.

  2. Гнатюк, Д. «Якби передбачав своє майбутнє, взяв би прізвище матері» [Текст] : інтерв’ю із співаком // Голос України. – 1997. – 25 лист.

  3. Жулинський, М. Лицар українського співу [Текст] // Літ. Україна. – 2012. – 8 листоп. – С. 12.

  4. Кагарлицький, М. Пісня над планетою [Текст] // Велич творчої праці. – К., 1986. – С. 139–166.

  5. Кагарлицький, М. У пісні життя його [Текст] // Вітчизна. – 1983. – № 12. – С. 162–167.

  6. Омельченко, В. Гнатюки: діаманти української культури : [Про родину співака Дмитра Гнатюка] [Текст] // Укр. газета. – 1997. – 22 трав. – С. 5; 5 черв. – С. 5; 19 черв. – С. 5; 10 лип. – С. 5; 24 лип. – С. 5.

  7. Сингаївський, М. Голос – театр [Текст] // Демократ. Україна. – 1995. – 30 берез.

  8. Сингаївський, М. Чаром голосу і слова: До творчого портрета нар. артиста України Миколи Гнатюка // Демократична Україна. – 1993. – 14 верес. – С. 4.

  9. Станішевський, Ю. О. Дмитро Гнатюк: Популярний нарис [Текст]. – К., 1991. – 167 с.

  10. Станішевський, Ю. Митець у плині часу [Текст] // Музика. – 1995. – № 3. – С. 10–12.

__________________________________

Ключові слова: Гнатюк, опера, співак.



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка