Методичні рекомендації для самостійної підготовки для занять студентів напряму підготовки



Сторінка1/4
Дата конвертації11.05.2018
Розмір0.72 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
  1   2   3   4

МІНІСТРЕСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

Навчально-науковий Юридичний інститут

Кафедра кримінального права і процесу

РЕГУЛЮВАННЯ СПАДКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН У НОТАРІАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Методичні рекомендації для самостійної підготовки

для занять студентів напряму підготовки

8.03040101 «Правознавство»

Затверджено на засіданні кафедри «___»__________20___р., протокол №___

Укладач: ст. викладач Марініченко О.С.

КИЇВ – 2015

ЗМІСТ

стор


ВСТУП 3

Модуль 1. Загальні положення про спадкування 4

Тема 1.1. Поняття спадкування та його види 4

Тема 1.2. Підстави спадкування за заповітом 8

Тема 1.3. Спадкування за законом 16



Модуль 2. Оформлення нотаріусом спадкових прав 22

Тема 2.1. Здійснення права на спадкування 22

Тема 2.2. Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна 27

Тема 2.3. Видача нотаріусом свідоцтв про право на спадщину 30

Тема 2.4. Особливості спадкування окремих об’єктів 35

Тема 2.5. Повноваження виконавця заповіту 40

Тема 2.6. Судова практика за справами про спадкування 43

Список джерел 48

Вступ

Важливою складовою підготовки у вищих навчальних закладах висококваліфікованих фахівців є самостійна робота студентів.

Інформаційно-методичним забезпеченням самостійної роботи студентів слугує перелік питань для самостійної підготовки, що передбачені планами практичних занять, а також список літератури до теми.

Основна рекомендація із самостійного одержання і поглиблення знань з дисципліни – опрацювання нормативно-правових актів, що регулюють питання оформлення спадкових прав, опрацювання та критичне осмислення рекомендованої літератури з цих питань, а також вирішення казусів та складання процесуальних документів.

Самостійна робота студентів покликана сприяти досягнення мети, яка поставлена перед навчальною дисципліною. Приступаючи до самостійної роботи студент має освідомити мету дисципліни та ті завдання, які стоять перед ним. Метою навчальної дисципліни є формування у студентів сучасного погляду на права й обов’язки нотаріуса і його ролі у забезпеченні прав спадкоємців на майно, допомога студентам всебічно і глибоко зрозуміти природу і суть нотаріальних процесуальних відносин у сфері спадкування, розвинення у студентів вміння приймати обґрунтовані рішення і підготовка їх до практичної діяльності як кваліфікованих фахівців у галузі спадкового права.

Завдання для самостійної роботи спрямовані на закріплення навчального матеріалу. Їх виконання передбачає засвоєння основного змісту тем дисципліни. Разом з тим, виконання таких завдань потребує творчого підходу з боку студента, вміння самому ставити додаткові питання та давати на них відповіді, оцінювати результати власної роботи та порівнювати їх з іншими, аналізувати типові і нестандартні ситуації.



МОДУЛЬ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАКУВАННЯ

Тема 1.1. Поняття спадкування та його види

План

  1. Особи, які мають право на спадкування.

  2. Усунення від права на спадкування.

Методичні рекомендації

Вивчаючи дану тему, студентам перш за все необхідно визначитись із поняттям спадкування, об’ємом спадкових прав та обов’язків особи, що входять до складу спадщини, часом і місцем відкриття спадщини, а також видами спадкування.

В залежності від виду спадкування визначається і коло спадкоємців. Так, спадкоємцями за законом можуть бути лише фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Коло спадкоємців за заповітом значно ширше. Крім вищезазначених фізичних осіб спадкоємцями за заповітом можуть бути також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (держава Україна, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права).

Студенти мають розуміти і запам’ятати положення статті 1223 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) згідно якої пріоритет у сучасному спадковому праві надається волі заповідача. Тому право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У спадкоємців за законом виникає право на спадкування лише у разі або відсутності заповіту, або визнання заповіту недійсним, неприйняття або відмови від прийняття спадщини всіма спадкоємцями за заповітом, або не охоплення заповітом усієї спадщини.

Окремо має бути опрацьовано студентами питання щодо підстав і порядку спадкування комморієнтами. Так, якщо особи, які могли б спадкувати одна після одної (комморієнти) померли однієї протягом однієї доби незалежно від конкретної години смерті (ч. 3 ст. 1220 ЦК України), або померли під час спільної для них небезпеки і точний час їх смерті встановити неможливо (ч. 4 ст. 1220 ЦК України) спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожного з комморієнтів. Це означає, що комморієнти не спадкують один після одного; спадкоємці того з комморієнтів, хто помер останнім не спадкують за правилами спадкової трансмісії; право на спадкування набувають спадкоємці кожного із комморієнтів окремо. Якщо після смерті першого із комморієнтів (осіб, які б могли спадкувати одна після одної) другий із комморієнтів помер наступної доби (незалежно від конкретної години смерті) спадщина відкривається в загальному порядку. Це означає, що другий із комморієнтів, як спадкоємець, набуває право на спадкування після смерті першого з них; якщо він не встиг прийняти спадщини, його спадкоємці спадкують за правилами спадкової трансмісії; якщо другий із комморієнтів вважається таким, що прийняв спадщину, його спадкоємці за законом або за заповітом набувають право на спадкування в загальному порядку.

До прикладу: якщо дружина та чоловік загинули внаслідок автомобільної аварії протягом однієї доби, але з певним проміжком у часі, спадщина відкривається одночасно. Внаслідок цього, той з подружжя, який помер першим, не стає спадкодавцем другого і, навпаки, той з подружжя, який помер останнім не набуває права на спадкування майна. Після смерті кожного з них право на спадкування набувають спадкоємці кожного з подружжя. Якщо ж особи помирають один після одного навіть з невеликим розривом у часі, але протягом різних діб, спадщина відкривається на загальних підставах і особа. Яка померла останньою вважається померлою після відкриття спадщини. Якщо вона не встигла її приймати, то право на прийняття належної їй частки переходить до її спадкоємців за правилами спадкової трансмісії (ст. 1276 ЦК України). Якщо ж особа вважається такою, що спадщину прийняла (ч.3, ч.4 ст. 1268 ЦК України), то в залежності від конкретних обставин її спадкоємці спадкують за законом або за заповітом належну їй частку у спадщині.

Студенти також мають знати і за необхідності, застосовувати у практичній діяльності положення ЦК України щодо осіб, які за наявності певних обставин і підстав, мають або можуть бути усунені від права на спадкування. З аналізу статті 1224 ЦК України можна дійти висновку, що в ній визначаються дві моделі відносин, які пов’язані із позбавленням спадкоємця права на спадкування. Так, частинами 1-4 статті 1224 ЦК України передбачається, що спадкоємці взагалі не мають права на спадкування, а отже немає необхідності позбавляти їх такого права. Це дуже схоже з конструкцією нікчемного правочину, коли, незважаючи на наявність формального моменту (вчинення правочину в належній формі) юридичні наслідки для його учасників та інших осіб не виникають. Так само і при спадкуванні: спадщина відкрилася, однак у випадках, визначених у законі, спадкоємці права на спадкування не набувають. Щодо таких осіб юридичних наслідків взагалі не виникає і рішення суду про позбавлення особи права на спадкування не потрібне.

Спадкоємці, які не мають права на спадкування, поділяються на дві категорії:



  • спадкоємці, які не мають права на спадкування як за законом, так і за

заповітом;

  • спадкоємці, які не мають права на спадкування за законом.

З аналізу статті 1224 ЦК України можна дійти висновку, що існують

спадкоємці, які не мають права на спадкування як за законом так і за заповітом. Навіть якщо спадкодавець складе заповіт щодо такої особи в неї право на спадкування не виникає. Частиною 2 статті 1224 ЦК України передбачено, що не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині. Суду достатньо встановити одну з вказаних обставин для того, щоб вважалося, що спадкоємець не має права на спадкування.

Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців, або вчинили замах на їхнє життя. Проте, вказані положення закону не застосовуються до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом. У часовому вимірі події мають розгортатися таким чином:

- здійснюється замах на життя спадкодавця або будь-кого з можливих спадкоємців;

- спадкодавець дізнається про цей факт;

- спадкодавець складає заповіт щодо особи, яка вчинила такий замах.

З аналізу цієї норми можна зробити висновок, що призначення особи спадкоємцем має здійснюватися після того, як спадкодавець дізнався про злочин і не розрахована на випадки, коли спадкодавцем спочатку складено заповіт, потім він дізнається про скоєний злочин і не змінює заповіт.

Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини (ч. 3 ст. 1224 ЦК України). Позбавлення батьків батьківських прав разом з тим не впливає на право дитини бути спадкоємцем після смерті батьків. Статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина, має право на одержання в установленому законом порядку в спадщину майна і грошових коштів батьків, чи одного з них, у разі їх смерті або визнання їх за рішенням суду померлими, незалежно від місця проживання. Дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, не втрачає права на успадкування їх майна.

Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом. Це положення стосується осіб які згідно з нормами Сімейного кодексу України зобов’язані були утримувати спадкодавця. Факт ухилення особи від виконання цього обов’язку встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади).

Частиною 4 статті 1224 ЦК України передбачено, що не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним (стаття 43 Сімейного кодексу України).

Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуто ними за час шлюбу.

На відміну від випадків, коли особа не має права на спадкування, закон передбачає випадки, коли особа може бути усунена від права на спадкування. Для цього передбачається лише одна підстава. Так відповідно до частини 5 статті 1224 ЦК України, особа може бути усунена від спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може бути пред’явлена особою, для якої таке усунення породжує пов’язані із спадкуванням права та обов’язки.

Студентам необхідно мати на увазі, що положення статті 1224 ЦК України поширюються абсолютно на всіх спадкоємців, у тому числі і на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Джерела: [2]; [3]; [5]; [11]; [14]; [15]; [17].

Запитання для самоперевірки:


  1. Визначити коло осіб які можуть бути закликані до спадкування за

законом.

  1. Визначити коло осіб які можуть бути закликані до спадкування за

заповітом.

  1. Який вид спадкування є пріоритетним.

  2. Перелічити підстави закликання до спадкування спадкоємців за законом.

  3. Охарактеризувати підстави та порядок спадкування комморієнтами.

  4. Підстави усунення від права на спадкування осіб, ухилялися від надання

допомоги спадкодавцеві.

  1. Охарактеризувати підстави та порядок усунення від права на спадкування

осіб, які позбавили життя спадкодавця, або перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт.

  1. Межі дії положень статті 1224 ЦК України.


Тема 1.2. Підстави спадкування за заповітом

План

  1. Види заповітів, їх особливості.

  2. Порядок визначення обов’язкової частки у спадщині.

Методичні рекомендації

Приступаючи до самостійної підготовки з питань даної теми студент повинен знати і належним чином орієнтуватися в нормативно-правових актах, що регулюють поняття заповіту, вимоги до його форми та змісту, а також суб’єктів, що мають право на його укладення, їх права на призначення спадкоємців і визначення обсягу спадщини, в тому числі і питаннях обмеження прав спадкоємців за заповітом. Також студент має орієнтуватися у підставах, які дають можливість визнати заповіт недійсним та умовах, згідно яких заповіт є нікчемним. Студенти повинні визначитися з колом осіб, які мають право посвідчувати заповіти та з умовами, дотримання яких є необхідними для визнання цього правочину дійсним.

Право на заповіт є узагальнюючим поняттям. Воно складається з окремих прав, що належать спадкодавцю. Зміст заповіту, як віддзеркалення волі заповідача, можуть складати:


  • загальні розпорядження заповідача щодо спадщини (розпорядження

заповідача щодо призначення спадкоємців, визначення обсягу спадщини);

  • особливі розпорядження заповідача.

До таких особливих розпоряджень заповідача зокрема належать:

  • заповідальний відказ (легат) (ст.ст. 1237-1239 ЦК України);

  • покладення на спадкоємця обов’язків немайнового характеру

(ст. 1240 ЦК України);

  • визначення умови отримання спадщини (ст.1242 ЦК України);

  • під призначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК України);

  • встановлення сервітуту (ст.1246 ЦК України);

  • призначення виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК України).

Заповідальний відказ (легат) означає, що заповідач у заповіті покладає на

спадкоємця зобов’язання передати іншій особі (відказоодержувачеві) у власність або за іншим речовим правом майнові права або речі, що входять або не входять до складу спадщини. При заповідальному відказі правовідносини виникають між спадкоємцем, який зобов’язаний передати відказоодержувачу майнове право або річ, що належали спадкодавцеві і відказоодержувачем (легатарієм), який має право вимагати від спадкоємця передачі йому права або речі. За заповідальним відказом майно заповідача може переходити відказоодержувачеві у власність або у користування. При цьому, закон виходить з того, що права відказоодержувача носять особистий характер, тому вони не передаються та не переходять до інших осіб. Крім того заповідальний відказ має певні межі. Права спадкоємця, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, не можуть бути порушені. Тому спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно (ч. 3 ст. 1238 ЦК України).

Крім легату, який завжди передбачає зобов’язання майнового характеру, спадкодавець може покласти на спадкоємців і деякі інші обов’язки. На відміну від заповідального відказу, який має майновий характер, покладання обов’язків немайнового характеру мають назву «заповідального покладання» і можуть мати особистий або суспільний характер. При цьому розпорядження спадкодавця не можуть мати протиправний характер або суперечити моральним засадам суспільства. Детальне врегулювання даного питання передбачене статтею 1240 ЦК України.

Заповідач може визначити в заповіті певні умови отримання спадкоємцем спадщини. Відповідно до частини 1 статті 1242 ЦК України заповідач може обумовити виникнення права на спадкування умовою, як пов’язаною, так і не пов’язаною з поведінкою спадкоємця. Разом з тим, розпорядження такого роду мають бути зроблені у певних межах і не можуть порушувати особисті права спадкоємців. Тому не буде дійсним заповіт, яким обмежується можливість фізичної особи здійснити право на вибір роду занять, місця проживання, право на свободу пересування тощо. Якщо заповідач хоче в заповіті обумовити право на спадкування із наявністю певної умови, він може це зробити таким чином, щоб не обмежувати особистої свободи спадкоємця.

Окремим розпорядженням заповідач може підпризначити спадкоємця (ст.1244 ЦК України). Спадкодавець не може заздалегідь передбачити усіх життєвих обставин, що виникнуть після укладення заповіту, але деякі з них він може визначити, зробивши про це спеціальну вказівку в заповіті. Так, заповідач може вказати не тільки основного, але й іншого – підпризначеного спадкоємця. Закон передбачає, що під призначений спадкоємець набуває прав, якщо:


прийме спадщину або відмовиться від її прийняття або буде усунений від права на спадкування;

  • обставини, визначені у заповіті як умови одержання спадщини, будуть

відсутніми.

Таким чином замість основного спадкоємця спадкуватиме під призначений.

При цьому прийняття спадщини є його правом, а не обов’язком потенційного спадкоємця і він може відмовитися від прийняття спадщини. За таких обставин спадкування за заповітом діяти не буде, оскільки не має жодних із визначених спадкодавцем в заповіті осіб, які б виявили бажання прийняти спадщину. Тому в цій частині або повністю (якщо заповідано все майно) будуть застосовуватися правила щодо спадкування за законом. Наприклад, спадкодавець усе своє майно заповідає своєму старшому сину. При цьому він вказує в заповіті, що якщо син помре до відкриття спадщини або з інших підстав спадщину не прийме, то іншим спадкоємцем буде рідна племінниця спадкодавця (дочка його рідного брата). Основний спадкоємець (син заповідача) помер до відкриття спадщини. Після смерті заповідача і відкриття спадщини племінниця (під призначений спадкоємець) відмовилася від прийняття спадщини. У зв’язку з цим спадкування за заповітом не застосовується і право на спадкування набувають спадкоємці за законом (ч. 1 ст. 1223 ЦК України). У зв’язку із смертю сина спадкодавця його син (внук спадкодавця) може спадкувати майно за правом представлення (ст. 1266 ЦК України).

Своїм розпорядженням заповідач в заповіті може встановити сервітут, відповідно до якого володілець сервітуту набуває право користування чужим майном – майном, яке за заповітом переходить у власність спадкоємця (ст. 403 ЦК України). Сервітут встановлюється виключно щодо нерухомого майна (земельної ділянки, будинку, квартири, садового будинку, гаража, нежитлових приміщень). Встановлений в заповіті сервітут набуває юридичного значення після смерті заповідача та одержання спадщини спадкоємцями і зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно щодо якого він встановлений. Сервітут не підлягає відчуженню.

Особливим розпорядженням заповідач може призначити виконавця заповіту – фізичну або юридичну особу, як із числа спадкоємців, так і з тих, які не є спадкоємцями (ст. 1286 ЦК України). Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою, яка може бути викладена на тексті самого заповіту або додана до нього. Однак дане розпорядження заповідача може бути скасоване рішенням суду за позовом спадкоємців про усунення виконавця заповіту призначено заповідачем, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача.

Окремими видами заповітів є секретний заповіт та заповіт подружжя.

Для більш повного і всебічного захисту інтересів заповідача і збереження таємниці заповіту, передбачається можливість складення секретного заповіту, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Самостійний характер такого заповіту обумовлюється процедурою його посвідчення та подальшого оприлюднення. Так особа, яка склала секретний заповіт, подає його у заклеєному конверті нотаріусу. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт і опечатує. Як і звичайний заповіт, секретний заповіт набуває юридичного значення у сукупності з іншими юридичними фактами, зокрема, фактом смерті спадкодавця та відкриття спадщини. Саме тут особливості природи секретного заповіту набувають свого яскравого виразу, оскільки секретний заповіт підлягає прилюдному оголошенню. Згідно із частиною 1 статт1250 ЦК України, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення заповіту. Про цей день він повідомляє членів сім’ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. У визначений день та в присутності заінтересованих осіб та двох свідків, нотаріус відкриває конверт, в якому зберігався заповіт та оголошує його зміст. Для забезпечення прав спадкоємців та запобігання порушення волі спадкодавця, про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту (ч. 3 ст. 1250 ЦК України). Секретний заповіт після його оголошення залишається в матеріалах нотаріальної справи в державній нотаріальній конторі (приватного нотаріуса), у яких зберігався секретний заповіт.

Заповіт подружжя є новацією цивільного законодавства. З аналізу статті 1243 ЦК України можна зробити висновок, що для чинності заповіту подружжя необхідна совокупність наступних умов:



  • належний суб’єктний склад цього правочину (заповіт можуть укладати

лише особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі і укладений заповіт втрачає чинність у разі розірвання шлюбу чи визнання його недійсним);

  • належний об’єкт правочину (подружжя може скласти спільний заповіт

щодо майна, яке належить йому лише на праві спільної сумісної власності);

  • наявність спільної волі подружжя щодо розпорядження майном (відмова

одного з подружжя від спільного заповіту причиняє припинення дії заповіту в цілому, а не в частці);

Закон передбачає дві основні стадії розвитку подій після укладення подружжям спільного заповіту:



  1. помирає один із подружжя:

  • визначається його частка у праві спільної сумісної власності (вона

складає ½ частку у праві власності на спільне майно);

  • ця частка переходить до другого з подружжя який його пережив;

  • щодо цієї частки спадщина не відкривається і спадкоємці права на майно

не набувають.

  1. помирає другий із подружжя:

  • право на спадкування набувають особи визначені подружжям у заповіті;

  • інші спадкоємці не набувають прав щодо майна, визначеного у заповіті

подружжя.

Якщо дружина та чоловік помирають одночасно, наприклад, під час аварії, то спадкоємці, визначені подружжям у заповіті, одразу набувають право на спадкування. За таких обставин частка одного з подружжя до другого не переходить.

Необхідно зазначити, що в законі усі аспекти заповіту подружжя виписані чітко, в зв’язку з чим виникає немало питань, зокрема щодо питання реєстрації прав на нерухоме майно, що складає предмет заповіту подружжя, порядку накладення заборони відчуження на майно, що є предметом заповіту подружжя. І взагалі, ведення спільного заповіту подружжя як новели законодавства викликає значні сумніви. Важко передбачити усі наслідки, які можуть виникнути у практиці застосування цієї норми. Внаслідок складення спільного заповіту спадкоємці з того подружжя, який помре першим, (в тому числі й ті, які мають право на обов’язкову частку) фактично усуваються від прийняття спадщини. З іншого боку, той з подружжя, хто залишається живим, протягом свого життя не буде мати права відчужувати майно, яке є предметом спільного заповіту, оскільки на нього буде накладено заборону відчуження. При цьому, пряма вказівка закону не дозволяє здійснення відмови від спільного заповіту після смерті першого з подружжя.

Студентам необхідно мати на увазі, що права спадкоємців за заповітом обмежуються положеннями статті 1241 ЦК України, якою визначається коло осіб, які, незалежно від змісту заповіту, мають право на обов’язкову частку у спадщині, а також визначається розмір цієї частки і можливість лише на підставі рішення суду зменшити цей розмір.

При вирішенні питання про здійснення спадкових прав осіб, визначених у частині 1 статті 1241 ЦК України (малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець), непрацездатні батьки) необхідно мати на увазі наступне:


  • право на обов’язкову частку виникає у спадкоємця тоді, коли він не

вказаний у заповіті зовсім або йому залишена частка спадщини, менша від належної йому обов’язкової частки;

  • право на обов’язкову частку не залежить від згоди інших спадкоємців,

волі спадкодавця, інших обставин;

  • право на обов’язкову частку вищезазначені особи набувають за умови,

що їх непрацездатність за віком або станом здоров’я мала місце на час відкриття спадщини.

Визначення обов’язкової частки здійснюється за наступними правилами.



  1. Закриваємо заповіт. Оскільки обов’язкові спадкоємці спадкують

незалежно від змісту заповіту його положення не мають враховуватися при визначенні обов’язкової частки. Зміст заповіту набуватиме значення в подальшому після визначення обов’язкової частки і розподілу майна в натурі.

  1. Визначаємо частки у спадщині за правилами спадкування за законом. Для

цього встановлюємо коло спадкоємців за законом, обсяг спадкового майна, частку кожного із спадкоємців за законом. Коло спадкоємців за законом визначається за правилами частини 1 статті 1222 ЦК України. Навіть якщо спадкодавець вказав когось із спадкоємців за законом, (перетворивши) їх на спадкоємців за заповітом, ця обставина не має значення. При визначенні обов’язкової частки у спадщині враховуються усі спадкоємці за законом, які могли б бути закликані до спадкування. При цьому не має значення воля таких спадкоємців щодо реального прийняття спадщини або відмови від неї.

Особи, які претендують на одержання спадкового майна як обов’язкові спадкоємці, повинні підтвердити наявність необхідних підстав. При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус вимагає доказів, які підтверджують право таких спадкоємців на одержання обов’язкової частки. Спадкоємцю, який має право на обов’язкову частку у спадщині, нотаріус роз’яснює його право на одержання свідоцтва про право на спадщину за законом на обов’язкову частку. Однак такий спадкоємець може подати заяву про те, що вимоги статті 1241 ЦК України йому роз’яснено і на одержання такого свідоцтва він не претендує, так як його частка у спадщині забезпечена за рахунок іншого спадкового майна. У такому випадку спадкоємець має право одержати свідоцтво про право на спадщину за законом або за заповітом на заповідане йому майно і не одержувати свідоцтво про право на спадщину на обов’язкову частку.

Необхідно також визначити спадкового майна, що належить спадкодавцеві на день смерті (ст.1218 ЦК України). при визначенні обов’язкової частки враховується усе майно, що входить до спадщини (речі, майнові права та обов’язки спадкодавця). Враховується як заповідане так і не заповідане майно спадкодавця. Частиною 2 статті 1241 ЦК України встановлено, що до обов’язкової частки у спадщині також зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку у спадщині, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. До складу спадкового майна входить також право на вклад у банку (фінансовій установі). Згідно зі статтею 1228 ЦК України право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним. На цій підставі при визначенні обов’язкової частки у спадщині необхідно враховувати і розмір вкладу. Як відомо порядок спадкування вкладів принципово змінився. Згідно із статтею 564 Цивільного кодексу Української РСР порядок розпорядження вкладами на випадок смерті вкладника визначався статутами кредитних установ та відповідними правилами. Тому вклад, щодо якого було зроблено заповідальне розпорядження, не входив до спадкового майна і мав окремий правовий режим. Сьогодні ці правила діють лише у тому випадку, якщо спадщина відкрилася до 1 січня 2004 року і до цієї дати була прийнята хоча б одним спадкоємцем (п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України). Наступним кроком є визначення частки кожного із спадкоємців за законом у спадщині. Згідно із частиною 1 статті 1267 ЦК України части у спадщині кожного із спадкоємців є рівними. Розмір частки залежить від кількості спадкоємців за законом.


  1. Серед спадкоємців за законом визначаємо тих, хто має право на

обов’язкову частку у спадщину.

  1. Виходячи з положень частини 1 статті 1241 ЦК України від цієї частки,

яка належить за законом обов’язковому спадкоємцю вираховуємо обов’язкову частку у спадщині.

  1. Позбавлені спадщини спадкоємці за законом, які не мають права н

обов’язкову частку у спадщині, лише враховуються при визначенні розміру обов’язкової частки і в подальшому не спадкують.

Наприклад батько передав усе своє майно сторонній особі. Тим самим позбавивши спадщини непрацездатну дружину та трьох своїх синів: двох повнолітніх та одного неповнолітнього. Як бачимо, право на обов’язкову частку у спадщині має дружина та неповнолітній син. Розраховуємо розмір належної кожному з них частки. Для цього визначаємо частки у спадщині за правилами спадкування за законом:

а. коло спадкоємців за законом. У нашому випадку ними є дружина та три сини спадкодавця;

б. обсяг спадкового майна (права та обов’язки спадкодавця);

в. частку кожного із спадкоємців за законом. У нашому випадку при спадкуванні за законом дружина та кожен із синів мав би право одержати ¼ частку у спадщині.

За нашим прикладом право на обов’язкову частку у спадщині має непрацездатна дружина та неповнолітній син. Половина від ¼ частки, яку мали б отримати кожен із спадкоємців за законом, складає 1/8 частку у спадщині. Таким чином непрацездатна дружина та неповнолітній син мають одержати обов’язкову частку у спадщині у розмірі 1/8 частки. Інша частка у спадщині (1-1/8-1/8=3/4) перейде до спадкоємця за заповітом. Два повнолітніх сина спадкодавця не отримають спадщини і їх фактично позбавлено права на спадкування.

Такий порядок визначення розміру обов’язкової частки має місце у тому випадку, коли заповідач передав за заповітом усе належне йому майно.

Певні питання щодо визначення обов’язкової частки у спадщині виникають у випадку, коли заповідач визначив у заповіті долю не усього майна, а лише його частки, тобто коли існує заповідане майно та не заповідане майно. За таких обставин стосовно заповіданого майна виникає право на спадкування за заповітом, а щодо не заповіданого – право на спадкування за законом. Співвідношення першого та другого видів майна набуває при цьому вирішального значення.

Для визначення порядку спадкування обов’язкової частки, у разі існування як заповідуваного так і не заповідуваного майна необхідно здійснити кілька кроків:


  • визначити розмір обов’язкової частки у спадщині;

  • визначити обсяг заповіданого та не заповіданого майна;

  • співставити розмір обов’язкової частки і розмір заповіданого та н

заповіданого майна;

  • по можливості передати обов’язковим спадкоємцям майно, яке

залишилося вільним.

Закон надає пріоритет волі спадкодавця. Саме він має право визначати долю майна на випадок своєї смерті. Для того, щоб у найбільш повному обсязі виконати бажання спадкодавця, основна увага має бути спрямована на майно, яке залишилося незаповідуваним. Саме з такого майна і має надаватися обов’язковому спадкоємцеві належна йому частка у першу чергу. І лише у разі, коли розмір незаповідуваного спадкодавцем майна є меншим, порівняно із розміром обов’язкової частки у спадщині, інтереси обов’язкового спадкоємця забезпечуються за рахунок і заповідуваного майна.



Джерела: [2]; [4]; [5]; [9]; [12]; [14]; [15]; [17].

Запитання для самоперевірки:

  1. Визначити коло осіб які мають право на укладення заповіту.

  2. Особливості посвідчення заповіту подружжя.

  3. Особи, які мають право посвідчувати заповіт.

  4. Які із нижче наведених тверджень є правильними:

а. право на обов’язкову частку у спадщині мають лише непрацездатні

вдова (вдівець) та непрацездатні діти;

б. розмір обов’язкової частки у спадщині складає половину частки, яка

належала кожному із спадкоємців першої черги у разі спадкування за законом;

в. розмір обов’язкової частки у спадщині може бути збільшений за домовленістю між спадкоємцями;

г. розмір обов’язкової частки може бути лише зменшений судом;

є. до обов’язкової частки у спадщині не зараховується вартість заповідального відказу.


  1. Визначити розмір обов’язкової частки у спадщині за наступних умов:

а. заповіт складено на доньку спадкодавця. На час відкриття

спадщини, крім доньки, спадкоємцями за законом були дружина (інвалід 2 групи), повнолітній працездатний син спадкодавця;

б. заповіт складено на сторонню особу. На час відкриття спадщини у спадкодавця живим був непрацездатний син спадкодавця та двоє онуків, дітей померлої до відкриття спадщини доньки спадкодавця.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка