Ментальні відмінності, породжені спорідненою лексикою, в українській та російській мовах



Сторінка1/23
Дата конвертації29.12.2017
Розмір5.05 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВІТАЛІЙ ЖАДЬКО

МОВА ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДНО-МЕНТАЛЬНОЇ МОТИВАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

(ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗМІСТУ ІМЕННИКІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ МОВАХ)

З А П О Р І Ж Ж Я – 2 0 1 5

УДК 140. 8 : 81

ББК 87

Ж 15

Мова як чинник формування світоглядно-ментальної мотивації діяльності людини (Порівняльний аналіз змісту іменників в українській та російській мовах). – Запоріжжя, ЗДМУ. – 2015. – 248 с.

Автор:


Жадько Віталій Андрійович – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри суспільних дисциплін

Рецензенти:



Турган Ольга Дмитрівна – доктор філологічних наук, профессор, зав кафедри культурології та українознавства ЗДМУ

Бутченко Тарас Іванович – доктор філософських наук, професор, зав. кафедри соціальної філософії ЗНУ

У монографії проаналізовані споріднені за змістом іменники в українській та російській мовах та їх вплив на визначення світоглядних позицій та способу мотивації поведінки як окремої людини, так і народу загалом. Наукова розвідка адресована перш за все людям, що мають схильність до аналітичних досліджень проблема людської поведінки.

© Жадько В.А. 2015 р.

Запорізький державний медичний університет, 2015 р.

З М І С Т

Передмова ………………………………………………………. 3
Глава 1. Світоглядні відмінності, зумовлені категоріями буття 9

Глава 2. Світоглядні відмінності, зумовлені категоріями свідомості 24

Глава 3. Зміна родів у змістовно спорідненої лексики 27

3.1. Зміна ментальних орієнтацій в іменників чоловічого роду 27

3.2. Зміна ментальних орієнтацій в іменників жіночого роду 84

3.3. Зміна ментальних орієнтацій в іменників середнього роду 152

Післямова 184

Література 187


П е р е д м о в а

Діяльність людини як соціальної істоти значною, навіть – вирішальною, мірою визначається тим змістом, який несе система її мовлення. Тут потрібно виходити з аксіоми, що «людину творить мова», яка для неї є «домом її буття». Так визначав статус мови філософ №1 ХХ ст. (звичайно, це умовно, але підтверджено відповідними рейтинговими оцінками експертів) М. Гайдеггер. І, додам, не лише ним. Це аксіоматична позиція переважної більшості видатних мислителів, включно з класиком марксистської філософії Ф. Енгельсом. Цю аксіому закріплено у релігійній філософії християнства. І не лише в ній, але й у всіх світових релігіях, які свій людино-творчий поклик вбачають у тому, щоб людина благоговійно ставилась до мови: щоденно повторюючи молитви, свідомість людини поступово наповнюється тими мотиваційними смислами, які вона містить у собі.

Я наголошую на аксіоматичному людино-творчому статусі мови через те, що як в історії людства, так і особливо в історії українського народу такий статус за українською мовою заперечувався його колонізаторами. Насамперед російськими. Головна причина: колонізатори завжди інтуїтивно відчували, що підкорені ними народи, спілкуючись своєю мовою, не можуть органічно й гармонійно увійти в соціум народу-поневолювача. Звідси заборона мов підкорених народів, як, звичайно, і властивих їм звичаїв, традицій, культури загалом. Гіпотеза [у сфері соціальних явищ не буває абсолютних наукових, тобто виключно об’єктивних істин – це також класичне положення Ф. Енгельса (нагадую для тих, хто не зовсім добросовісно вивчав класиків марксизму)] видатних лінгвістів (саме так їх оцінюють відповідні фахівці) Сепіра та Уорфа свідчить про це.

Наведу її зміст: «Людська сутність живе не в одному тільки об’єктивному світі, не в одному лише світі соціальної діяльності, як це, зазвичай, вважається. Значною мірою людина перебуває під владою конкретної мови, що є для даного суспільства засобом вираження. Було б заблудженням вважати, що людина пристосовується до дійсності абсолютно без участі мови і що мова є всього лише випадковий засіб вирішення специфічних проблем спілкування чи мислення. Насправді «реальний світ» більшою мірою будується підсвідомо, на основі мовних норм даної групи… Ми бачимо, чуємо і сприймаємо дійсність так, а не інакше, суттєвою мірою тому, що мовні норми нашого суспільства схиляють до певного вибору інтерпретації» [22; с.198].

Слід зазначити, що образотворча діяльність людини починається не зі слова, а з його складового – звуку, який, проте, відображає органічну ціліс-ність тіло-будови в її душевно-чуттєвому, а не тілесно-фізіологічному, як це має у тваринній фонетиці, вимірі. Ця висока духовна цілеспрямованість властива ранньому дитячому віку, безтілесно-ангельському через свою звукову, а не словесну, спорідненість зі світом Божим. Справа в тому, що не світ речей, не їх образ, а звучання образів звуків творить їх душу й пробуджує до свідомого духовного життя.

Варто також навести думку відомого радянського вченого Ф. Поршнєва, який, посилаючись на цю ж гіпотезу, у праці «Про початок людської історії», по-перше, дав ще більш виразний її переклад. А саме: «мова нав’язує(курсив мій – авт.) людині норми пізнання, мислення і соціальної поведінки: ми можемо пізнати, зрозуміти і здійснити тільки те, що закладено в нашій мові» [18; с.183]. По-друге, відзначив, що таке нав’язування являє собою примусову світоглядно-мотиваційну духовну силу слова. «Слова, проголошені одним, невідворотним «роковим» чином визначають поведінку іншого, якщо тільки не наштовхуються на негативну індукцію, контрсугестію, що, зазвичай, шукає опору в словах третіх осіб або ж оформлюваних за такою моделлю. У чистому вигляді сугестія є мовлення мінус контрсугестія. Остання на практиці іноді виражена з повною силою, але іноді в пониженій мірі – в оберненій залежності від ступеню авторитету особи, яка є джерелом сугестії» [18; с.187].

Для визначення предмета дослідження даної праці варто навести ще одне посилання на авторитетну думку Ф. Поршнєва. Він, як і лінгвістична наука,лінгвістична філософія загалом, розглядав мову як засіб комунікативної соціалізації, як основу соціальної психології. Так, він стверджував, що «ненормальність з точки зору психології – це ненавіюваність. Таке визначення справедливе для будь-якого суспільства, будь-якої епохи. Що саме навіюється, які саме норми поведінки, мови і мислення – це історично змінюється» [18, с.361]. Звідси випливає, що лексично і семантично розвинена мова органічно трансформується у практику мовомислення, роблячи людину суб’єктом суспільства, а не об’єктом маніпуляцій з боку «лукавих», зацікавлених в тому, щоб мова не була засобом аналітичного мислення, а всього лише засобом говоріння. Адже нерозвиненість мови асоціалізує людину, опускаючи її до рівня біологічних стадних істот, які, хоча й ведуть стадний спосіб життя, але це сукупність особин в обмеженому просторі, а не щось соціально-духовне, цілісне, свідоме своєї сутності. «Тварини, навіть у стаді, є перш за все індивідуальними організмами. Людина, навіть в усамітненні, є, в першу чергу, носієм другосигнальних впливів і тому соціального досвіду і соціальної історії» [18, с.410].

Пошлюсь також на авторитетну думку видатного українського мовознавця О. Потебню, для якого, в свою чергу, безумовним авторитетом був видатний німецький лінгвіст Гумбольдт. Він стверджував: «Кому траплялось спостерігати, як дитина неодноразово повторює про себе незрозуміле слово, як вона бавиться рухом своїх органів слова, хто скільки-небудь пам'ятає своє раннє дитинство, той погодиться, що «задоволення, що дістається людині від членороздільного звуку, надає цьому звуку визначеність, різноманітність і багатство сполучень». Дитина сприймає звук із набагато більшою визначеністю, ніж тварина; в цей звук вона переводить своє суб'єктивне задоволення від руху органів і, знаходячи в ньому самому естетичну ціну, зупиняє на ньому увагу. ...Вже для дитини проголошення звуків є не тільки задоволення, але й робота. «Людина – говорить Гумбольдт, – устремлінням своєї душі вимушує у своїх тілесних органів членороздільний звук». Це «устремління душі» тотожне тому, яке утворює мова, і взагалі робить можливим людський розвиток. .. «Намір надати значення і здатність слова мати його, і притому не значення взагалі.., а якраз відображати думку: ось усе, що характеризує членороздільний звук; крім цього, не можна в ньому знайти жодної відмінності від тваринного крику, з одного, і музичного тону, з іншого боку» [19; с.87-88]. Причому, ці наміри не результат свідомої роботи дитячого духу, а прояв його об'єктивної дії, яка знаходить своє цілісне довершення в людині засобами розвитку її мови.

Це вкрай важливо брати до уваги, читаючи наведені в наступних розділах мої інтерпретації значень, які мають обрані суб’єктні іменники в українській та російській мовах.

Наведені посилання достатні для того, аби визначити зміст дослідження. Для цього я виокремлю такі їх визначальні моменти.

1. У природі людини, в її генетиці вже міститься її всесвітня соціальна сутність, прихована в мові як засобі соціалізації, комунікації. Тваринний та неорганічний світ також комунікує, але сама комунікація не є для його об’єктів предметом дослідження. Соціальне тут проявляється у вигляді закону природи, втіленому в тілі кожного об’єкта. Для людини, як це випливає зі змісту гіпотези Сепіра-Уорфа, соціальне як закон приховане у мові, яка, будучи об’єктивним природним матеріальним феноменом, нав’язує їй «норми пізнання, мислення і соціальної поведінки». Отже, щоб стати свідомим суб’єктом суспільного буття, вона зобов’язана робити мову об’єктом власного дослідження, тобто – розвивати аналітичне пізнавальне мислення.

2. Оскільки людина як суспільна істота роззосереджена в природному просторі, тобто перебуває в певному біогеоценозі, мова як атрибут буття диференційована на різні у фізичному просторі та історичному часі мови, які для різних народів є первинними генетично закріпленими носіями загального закону соціалізації. Звідси й «підсвідомий вибір інтерпретацій» загального, яке для кожного народу явлене особливим чином. Звідси й проблеми порозуміння, оскільки лише розум загального, а не особливого, соціалізує їх в єдиний світовий загальнолюдський соціум.

3. Порозуміння між різними народами значною, а то й визначальною, мірою залежить від здатності носіїв особливих народних мов асимілювати зміст лексики інших народів, а не відкидати її, аби не докладати необхідні для цього пізнавальні зусилля. Ось чому потрібно постійно виробляти волю до спротиву об’єктивній, але суто інстинктивній, схильності до негативної індукції, протиставляючи їй позитивну, оскільки вона навіює загальне як різноманітне, а не всього лише одне, налаштовує на прозріння єдності народів і людей в різноманітному як способі існування єдиного, способі існування Мови як засобу вселюдського спілкування. На це здатні авторитетні для певного народного загалу особи завдяки усвідомленню того, що «у чистому вигляді сугестія є мовлення мінус контрсугестія». А «чистий вигляд» – це усвідомлення загального розуму, з якого походять всі особливі форми його прояву.

4. Духовне багатство людства, яке формують різні народи з властивими їм мовами, можливе шляхом подолання асоціальності, зумовленої нездатністю значних мас людей до навіювання на певний спосіб життєдіяльності засобами запозиченої лексики. Це і є психічна хвороба, діагноз якої – ненавіюваність, небажання включити у свій душевний і духовний простір «норми пізнання, мислення і соціальної поведінки», до яких схиляє, які навіює лексика й семантика мов інших народів. Або ж небажання, користуючись запозиченою лексикою, визнати цей цивілізуючий факт. Так, лексика української та російської мов на майже 60% збагачена запозиченими словами, термінами, поняттями, але чи всі користувачі навіяні від цього почуттям вдячності до інших народів [11; с.56].

Зважаючи на наведені міркування, у даній праці я хотів би показати суттєві відмінності в лексиці української й російської мов і дати певну інтерпретацію тих «норм пізнання, мислення і соціальної поведінки», до яких схиляє автохтонна лексика її носіїв. Це дозволить, з одного боку, спростувати нав’язуваний століттями міф про те, що українці й росіяни – це один народ, з іншого, запропонувати представникам одного з них стати на шлях порозуміння не засобами негативної індукції, яка в наш час набула форми фактичної ненависті, засобом якої стала війна, а засобом вивчення мови дружнього народу. Цілком очевидно, що йдеться про російський народ як носій асоціальності, що досить яскраво проявляє себе в діяльності очільників Російської держави фактично в усі часи її існування, оскільки навряд чи знайдеться в Україні хоча б декілька десятків осіб, які не знають, хоча б на побутовому рівні, російської мови та не здатні спілкуватись нею. Йдеться також про тих громадян України, які, десятиліттями проживаючи в ній, не мають бажання увійти в душевний і духовний простір української мови як дому буття українського народу. Переконаний, що свідоме й неупереджене прочитання даної праці, як і багатьох інших, хоча б якоюсь мірою подолає властиву їм ненавіюваність. Адже разом із таким усвідомленням стане зрозумілим, чому ставлення україномовних українців і свідомих людино-творчого гуманістичного статусу мови російськомовних громадян України до російськомовних росіян, попри всі історичні приниження та образи, загалом дружнє, а не вороже.

Ще одне. Усвідомлення того факту, що лексика давніх народів, як і лексика сучасних цивілізаційно й культурно розвинених народів, робить і нас – громадян України – причетними до їх досягнень, більше того, дозволяє нам не тільки користуватись ними, але й робити свій соціокультурний духовний внесок, сприятиме, поза всякими сумнівами, зняттю проявів негативної індукції по відношенню до цивілізованих держав. Без цього у нас не відбудеться цивілізаційного й культурного прориву до Європейського Союзу, навіть якщо такий документ на державному рівні існує. Нам потрібно пройти період Просвітництва. Для цього якомога більша кількість населення має бути свідома того, що джерело світла – не Сонце чи електрична лампочка, а Знання себе як мікрокосму, як соціально-духовного витвору природної еволюції. Просвітити темні душі можна лише світлом знань, які несе мова, що стає мовомисленням.

Методологія дослідження буде базуватись на дедуктивно-інтуїтивному виведенні зі змісту понятійно-термінологічної лексики тих світоглядно-мотиваційних домінант, які, на мою думку, яку я намагатимусь максимально, настільки це можливо людині як суб’єктивній істоті, спрямовувати в об’єктивне річище. Мені, як щирій (щирість, за Конфуцієм, це шлях Неба, шлях істини) українській людині, не враженій вірусом нелюбові до представників інших народів (навчаючись у школі, я щиро вірив і формував свою свідомість на засадах інтернаціоналізму в його мовній, а не класовій, інтерпретації, тому ніколи не мав упередження проти іншомовних людей, як це, на превеликий жаль, властиво багатьом людям, як правило – російськомовним, що завжди закликають «разговаривать с ними по-человечески»), здається, що такий тягар під силу.

На підтвердження цього, наведу автобіографічний приклад. Восени 1966 року, коли я закінчував навчання у Московському інституті нафто-хімічної та газової промисловості, мене викликали в деканат. Причина: сказали, що помилково записали в дипломі прізвище Жадьков, а не Жадько, і просили з цим погодитись. На мою відмову секретар відповіла: «Щоб ви, хохли, всі подохли!». Це у 1966 році, коли тільки-но почала виконуватись Програма КПРС по побудові комунізму на засадах інтернаціональної єдності та перспективи злиття націй. Але я не образився. Вже навчаючись на філософському факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, який я закінчив у 1976 році, маючи бажання розібратись зі складнощами й очевидними протиріччями між офіційними заявами КПРС та практикою суспільного життя, та працюючи викладачем філософії, починаючи з 1973 року, я мав змогу ознайомитись із тим, що кожен народ проти кожного іншого, особливо ж сусіднього, має подібні неприязні й навіть ворожі поговірки. Це об’єктивно, адже в природі діє закон виживання, а людина значно більшою мірою природно-біологічна, аніж соціальна істота. Звідси її завдання: стати соціальною, подолати в собі егоцентризм біології. Цьому найбільшою мірою допомагає саме філософська освіта. Згідно Гегеля: «Завдання філософії – осягнути те, що є, адже те, що є, є розум. Що стосується окремих людей, то, звичайно ж, кожен з них син свого часу; і філософія є також час, осягнутий в мислях» [7; с.55].

Отож як син свого часу, натхнений сучасним та історичним часом, пропоную можливому читачеві, а швидше самому собі, оскільки філософія закликає до самопізнання, дану пізнавально-дослідницьку розвідку. Матеріалом для неї є відібрані мною близько двох з половиною тисячі слів української та російської мов, які виражають спільний об’єкт позначення і, відповідно, пізнання, але фонетично, отже, і за мотиваційно-світоглядним змістом спонукають до відмінностей у способах життєдіяльності, дають різне бачення, відчуття і сприйняття дійсності. Без такого розуміння статусу мови говорити про братське порозуміння між українцями й росіянами безперспективно і контрпродуктивно. Знаючи дві мови, українці по-дружньому ставляться до росіян; натомість росіяни, повністю ігноруючи вивчення української мови, час від часу доходять до почуття ненависті по відношенню до носіїв української мови та українського народного об’єктивного духу. Зняти такий антагонізм потрібно перш за все серед громадян України. Але не утвердженням російської мови як другої державної, оскільки цілком зрозуміло, що таке утвердження дає можливість не вивчати української мови, а свідомим її вивченням. Тоді з’явиться розуміння української душі і зникнуть звинувачення в націоналізмі та, о, боже!, у фашизмі. Як і з’явиться бажання всебічно укріплювати власну державу, адже сформується усвідомлене розуміння державотворчого статусу мови. Російська держава, вірніше, її правителі, бачачи нашу мовну роз’єднаність та виходячи з особливостей своєї мови, про що буде йтись у науковій розвідці, виносить на перший план міждержавних відносин саме статус російської мови в Україні.
Глава 1. Світоглядні відмінності, зумовлені категоріями буття

Говорячи про них, в першу чергу потрібно визначити зміст поняття світогляд. Як і методологічний статус понять, оскільки наукове мислення передбачає наявність у дослідника саме понятійного рівня свідомості. Знову пошлюсь на Гегеля, адже саме він підняв філософію на рівень науки логіки, а не просто любові до мудрості, заснованій на схильності кожної людини до глибокодумності на засадах власного життєвого досвіду.

Отже, наведу деякі методологічні визначення поняття. Перше. «Предмет, яким він є без мислення і без поняття, є деяке уявлення або навіть тільки назва; лише у визначеннях мислення і поняття він є те, що він є. Тому в дійсності справа в них одних; вони істинний предмет і зміст розуму, і все те,що зазвичай розуміють під предметом і змістом на відміну від них, має значення тільки через них і в них» [6; с.298]. Ось чому тільки людина, здатна подолати схильність висловлювати якісь судження про предмет дослідження на основі уявлення, яке є проявом чистої суб’єктивності, може претендувати на статус науковця. Фактично, тільки володіючи понятійним рівнем мислення, можна вважати себе науковцем. Тобто, лише в такому разі може відбутись діалектична єдність об’єкта і суб’єкта пізнання, наслідком чого людина ніби стає самим поняттям і їй відкривається світло істини. Ще виразніше: істина не належить об’єктам пізнання, оскільки є надбанням пізнавального процесу, категорією теорії пізнання, категорією розуму і самим розумом.

Друге. «Поняття є не тільки душа, але й вільне (російською – свободное – Ж.В.) суб’єктивне поняття, яке є для себе и тому володіє особистістю, – є практичне, в собі і для себе визначене, об’єктивне поняття, яке як особа є непрониклива, неділима суб’єктивність, але яке точно так же є не виключна одиничність, а всезагальність і пізнання для себе і в своєму іншому має предметом свою власну об’єктивність» [6; с.288].

Коротко кажучи, тут висловлена аксіома про органічну тотожність людини як прояву одиничності та всезагальності буття завдяки тому, що душа, будучи органом пізнання, спрямовує свою суб’єктивність на цілісність, яку забезпечує історія пізнання, відокремлена від тих уявлень, які породжують безпосередні об’єкти чуттєвого сприйняття без знання внутрішніх законів їх існування. Тобто, суб’єктивне лише на шляху пізнання набуває статусу суб’єктного, отже, об’єктивного, такого, яке відкриває істину як категорію буття розуму, а не природи, оскільки та не перебуває в стані пізнання. Вона просто існує. Як і людина поза пізнанням є також природною істотою.



Третє. «Метод виник як поняття, що знає саме себе, що має своїм предметом себе як стільки ж суб’єктивне, скільки й об’єктивне абсолютне і, отже, як повна відповідність між поняттям і його реальністю, як існування, яке є саме поняття» [6; с.290]. Це означає, що, йдучи шляхом пізнання, людина діє згідно змісту «мислення і поняття», а не тих вражень, які справляють на неї об’єкти сприйняття. Тобто, людина ніби стає самим поняттям, яке «лікує» її від суб’єктивних помилок і оманливості, оскільки метод тотожний поняттю. Саме тому «метод є душа і субстанція, і щось осягнуте в понятті і пізнане у своїй істині лише тоді, коли воно повністю підпорядковане методу; він власний метод будь-якої справи, адже його діяльність полягає в понятті» [6; с.291]. Ще раніше Р. Декарт відзначав, що без методу краще не починати пізнавальний процес [2; с.276].

Тепер, знаючи вагу понятійних визначень, можна навести визначення поняття світогляд. Отже, це форма самосвідомості, яка визначає мотивацію життєдіяльності людини. Зверну увагу на те, що це форма саме індивідуальної свідомості, адже кожна людина як мікрокосм адекватна макрокосму, в тому числі суспільному, а не лише природному, фізичному. Якщо визначати світогляд так, як це було в радянську добу, тоді з людини забирається свобода її індивідуальності, тому що світогляд визначався як система наукових поглядів на природу, суспільство, пізнання, яка й визначає місце людини в ній. Звичайно, так можна визначати, але це знімає і фактично знімало з людини відповідальність за спосіб її життєдіяльності. Більшість людей це влаштовувало, але саме таке визначення і призвело до відставання країни в усіх сферах суспільного буття, врешті, до розпаду такої патерналістської організації суспільства.

Головна причина – людина не формувалась як відповідальний суб’єкт власного буття. Вона існувала згідно змісту гасла: «Советский человек может быть уверен: там, где партия, там успех, там победа!», висунутого ХХУ з’їздом КПРС у 1976 році. І досить швидко переконалась в тому, що немає ні успіху в побудові комунізму у 1980 році, як це було урочисто обіцяно на ХХІІ з’їзді у 1961 році, ні в перемозі табору соціалістичних країн, які «не похоронили» капіталізм, а, навпаки, майже всі стали на шлях ринкової економіки та побудови демократично-правової держави, яка передбачає суб’єктність кожної людини, її відповідальність за свою долю.

Якщо б КПРС в особі її очільників насправді йшла ленінським шляхом, вона б засобами своєї потужної пропагандистської роботи формувала у радянських людей не віру в себе як нібито «розум, честь і совість» епохи свого монопольного панування в країні, а те, до чого закликав В. Ленін у своєму виступі перед молоддю на ІІІ-му з’їзді комсомолу. Там він тричі наголосив на тому, що півмільйонна армія комсомольців має продемонструвати всьому народові приклад розумно-вольової, а не свавільно-афективної, побудованої на ентузіазмі без знання законів і цілей розвитку суспільства, організації [ див. 14].

Важливо також визначити свідомість як «внутрішній стан матерії», в даному випадку під матерією слід розуміти мову як засіб соціалізації людини. Вона є водночас і голосом буття всіх об’єктів природи, і їх логосом. Для тварин голос проявляє себе у запахах, кольорах, смаках, звуках; для людини, крім цих голосів, є голос і голосіння (справді, якщо людина не робить предметом пізнання голос мови, щоб відкрити у ньому і ній логос, то голосіння виявляє себе у плачу) мови, яка ніби закликає людину до відкриття в ній законів природи. Адже закон визначається як прояв загально-об’єктивного, внутрішньо-необхідного взаємозв’язку всіх природних об’єктів. Тобто, закон має статус соціальний, загальний, на основі якого твориться загал, община.

Звідси логічним є питання: «Чому світогляд є мотиваційно-спонукальною формою самосвідомості?» – Тому, що людині здатність до мовлення дається поза її свідомими зусиллями, як необхідний природно-еволюційний атрибут її буття. В українській мові це особливо чітко видно: новонароджена дитина називається немовлям. І батьки після благополучного народження з певною тривогою очікують, коли немовля почне говорити. Бажано, щоб вони не зупинялись на цьому очікуванні, а процес дорослішання пов’язували зі сприянням тому, щоб процес мовлення трансформувався в процес мово мислення і проявлявся б не тільки в здатності повідомлень про об’єкти сприйняття. Знов-таки пошлюсь на авторитет Гегеля: «Хоч зародок і є в собі людиною, але він не є людиною для себе; для себе він такий лише як розвинений розум, який перетворив себе в те, що він є в собі» [5; с.11].

Розвиває розум філософський тип світогляду, за якого людина свідомо й відповідально долучає свою свідомість до всього духовно-пізнавального досвіду людства. Без такого рівня її світоглядна мотивація буде визначатись міфологічними та релігійними категоріями свідомості. У першому випадку вона буде сподіватись на чудо як ефект швидкодії: «Промовила чарівне слово і бажання задовільнилось»; у другому сподівання на поміч Бога, оскільки він милостивий до «вбогих духом». В обох випадках суб’єктивне бажання не набуває суб’єктного характеру і воно не задовільняється. Напроти, за умови свідомого формування філософського типу світогляду в тому вигляді, як він вище охарактеризований класиком світової думки Гегелем, людська суб’єктивність стає об’єктивною, такою, яка формує розумно-вольовий спосіб діяльності, яка забезпечує їй щасливу долю. Більш детально про всі форми світогляду викладені в моїх монографіях, на основі яких була захищена докторська дисертація «Соціально-духовні виміри світоглядної свідомості».

Якщо людину творить мова, а це аксіома навіть для діалектико-матеріалістичної філософії, то комунікація між людьми має здійснюватися засобами свідомого сприйняття навіювання, засвоєння змісту навіюваного іншою мовою, а не її відкидання. Вся історія українського народу, на жаль, є історією заперечення колонізаторами за нею статусу його душевної та духовної складової, якою є українська мова. Скільки образ на неї з боку російської (у певні періоди польської) держави і, що особливо прикро, навіть з боку освічених росіян, в тому числі відомих письменників як у минулому, так і тепер, не кажучи вже про пересічну людину, що їх і не перелічити. Тому я спеціально наведу порівняльний аналіз світоглядних орієнтирів, на які наштовхує семантика відповідних слів.

Мова як дух народу дихає саме його, а не чиєюсь іншою мудрістю. Це настільки очевидно проявляється у категоріях роду – чоловічого, жіночого та середнього, що просто-таки дивно, як можна не бачити суттєвих відмінностей у світоглядній лексиці, властивій усім народам без виключення, в тому числі й споріднених – українського й російського.

Чоловічий рід – це дух активної життєдіяльності, дух суспільної соціально-духовної життєтворчості, дух самостійності й автономності, мовою філософії – дух суб’єктності. Ось чому Бог – творець, батько, суб’єкт.

Жіночий рід – дух залежності, підлеглості, вдячності, самовідданості й любові до творця і створеного ним. Проте це також дух суб’єктності, але з суттєвим домішком суб’єктивності.

Середній рід – дух становлення, невизначеності, вибору шляху й майбутньої долі, дух суб’єктивності, свавільності, не піднятий до цілеспрямованої суб’єктності.

Візьмемо фундаментальні поняття, які відображають субстанціональні засади світобудови. Але попередньо відзначимо, що їх суб’єктність, тобто пізнавально-духовна і водночас практично-діяльна спрямованість у лінгвістичному розумінні, виражається перш за все чоловічим родом. Жіночим також, але дещо меншою мірою, що підтверджується тим, яка стать домінує в історії наукового пізнання.

Головними світоглядними категоріями, які виробила історико-філософська думка для позначення Буття, є категорії, виражені автохтонними словами – Всесвіт, рух, розвиток, простір, час. Відповідно, російською мовою це Вселенная, движение, развитие, пространство, время. Аналітико-пізнавальний погляд відразу ж відзначає суттєву різницю в роді даних слів-понять. Для української мови всі вони чоловічого роду, а для російської перше поняття жіночого, всі інші – середнього роду.

Яким чином це впливає на мотивацію поведінки людини, домом буття якої є українська мова?

Дослідники української ментальності відзначають такі її атрибутивні ознаки – кордоцентризм, антеїзм та космізм. Виходячи з аксіоми тотожності людини як мікрокосму з макрокосмом, можна пояснити властивий українській людині суб’єктивний ідеалізм як основу індивідуалізму. Звідси цілком логічне й виправдане бажання надати суб’єктивним рисам характеру статусу суб’єктності як основі автономної індивідуальної творчості. Адже суб’єктом є кожна окрема людина. Не завжди така суб’єктність має наукове спрямування, яке передбачає підпорядкування індивідуального загальному як прояву дії об’єктивного закону. Цим можна пояснити прояви схильності українського народу до анархізму, недовіри до дисципліни, якої вимагає демократія, постійне неприйняття диктатури як способу управління суспільством і намагання досягти такого рівня управління соціальними процесами, який би дозволяв, настільки це можливо, максимально враховувати думку окремої людини, окремої громади, об’єднаної спільним інтересом.

Індивідуалізм як суб’єктність не тотожний егоцентризму, що є проявом крайнього егоїзму. Навпаки, це прояв об’єктивної світової тенденції, згідно якої загальне є внутрішнім станом будь-якого окремого простором і часом визначеного об’єкта особливим чином. Повною мірою це відноситься до людини, яка не є суто природним об’єктом, в якому загальне проявляється однаковим чином в будь-якому окремому, а є також соціально-духовним суб’єктом, здатним до свідомого виявлення властивої йому індивідуальності.

На підтвердження таких міркувань позиція видатного мислителя Гегеля, який визначав людину як виокремлену особливу всезагальність; Фейєрбаха, який відзначав, що «індивідуалізм – це соціалізм», але не егоцентризм, тому у своїх філософських розвідках постійно наголошував на тому, що він індивідуалізує загальне та узагальнює індивідуальне в людині. Крім того, до цього українську, як і будь-яку іншої національності, людину підштовхує зміст української мови, як це чітко відображено в цитованій вище гіпотезі Сепіра-Уорфа. Найперше тим, що головні категорії світобудови мовно-граматично визначені іменниками чоловічого – суб’єктного(!!) – роду.

З іншого боку, в українській мові зовсім не знімається суб’єктність, закладена в іменниках жіночого роду та, відповідно, української жінки. Вона сприймається як єдино-сутнісна та єдино-рідна з чоловіком. Якщо в чоловіка особливість, яку потрібно враховувати, зумовлена об’єктивним потягом до права на висловлення своєї думки й необхідності іншим її почути та взяти до уваги, то в жінки особливість також і в тому, що вона має народити не лише свою власну думку, але й нову людину, а не просто мати статевий потяг без такого народження. Таку жіночу суб’єктну позицію маємо в українській історичній традиції, вираженої словами пісні: «Ой, там, на тічку, на базарі – Жінки чоловіків продавали». Як і в традиції, за якою жінка давала згоду на одруження, як і на вибір чоловіка. Так і в традиції поетичного оспівування жінки чоловіками.

Аналогічно з поняттями рух, розвиток, простір, час. Якщо рух – це будь-які зміни, то це чітко проявляється в схильності української людини до динамічного способу життя, освоєння нових земель, мандрівного способу життя, досить потужного бажання мати освіту, причому – вищу. Серед 150 країн світу ми перебуваємо на 31-му місці за таким показником на 10 000 населення. Все це тісно пов’язано з бажанням духовно-пізнавального розвитку, тобто не просто зі зміною в просторі й часі, як це властиво змісту категорії рух, а з якісними змінами у сфері соціально-духовній, врешті – мотиваційній в сенсі світоглядній. Ось чому поет М. Петренко у поезії «Дивлюсь я на небо», оспіваній народом, відобразив, з одного боку, трагедію української людини, «чужої у долі» серед земних людей, з другого, бажання пошукати і знайти «ласку у сонця і зірок» на підставі наявного відчуття й почуття своєї причетності до Всесвіту як батьківського лона свого буття.

Безмежність простору проявлена в органічній схильності до оволодіння не лише безмежним простором і вічним часом, але й безмежним полем, степом. Бо «степ широкий – то ж мій брат» – слова відомої народної козацької пісні. Час як вічність проявляється у невмирущій вірі у безсмертя, відсутності страху перед смертю. Також у створеному народом природному календарі як вимірі часу, жорстко не прив’язаного до однієї доби. Як і не схильності до відзначення власне одного дня народження (це традиція, яка прийшла в останні десятиліття від інших народів), оскільки через «нашу думу, нашу пісню», яка «не вмре, не загине», минуле постійно причетне до сьогодення. Цього, звичайно, недостатньо, але народна душа, народна психологія є саме такою. Якщо забрати цю основу, а її постійно відбирають чужоземці, в яких відсутня така основа часу як модусу вічності, то відбирається душа народу, його життєва енергія.

Яким чином ці категорії впливають і визначають мотивацію поведінки людини, домом буття якої є російська мова?

Вже первинна категорія буття виражена іменником жіночого роду – Вселенная. Жіночий рід як залежний, а не рівноправний, проявляється в тому, що жінка в історії Росії ніколи не мала того суспільного статусу, який вона мала в історії України. На цю особливість звернув увагу К. Маркс, заявляючи, що в Росії, якщо чоловік не б’є жінку, то це ознака того, що він її не любить. Жінку беруть не до шлюбу, не до подружжя, а до упряжки як додаток робочої сили супругу. (Цікаво, що в українців є такий протестний вільнолюбивий вислів: «Не нукай! Не запрягав!»). Українською мовою любов є умовою для подружжя, жінка є дружиною, другом чоловіка, підсиленням його душевних і духовних звитяг. Статус російської жінки виразно проявляється поговіркою «стерпится – слюбится». Натомість українська пісенна поезія промовляє: «Ти навіки мій коханий (ти навік моя кохана) – Лиш смерть одна розлучить нас». З релігійної православної точки зору, а російська людина схильна до сприйняття Бога як Творця Всесвіту, причому Бог – це Христос як боголюдина, богом для жінки є її чоловік, супруг, що запряг її примусом, а не любов’ю. Для народу в цілому – це барин, який розсудить, адже свого розсуду бракує, або ж він не береться до уваги ані самою людиною, ані, тим паче, барином. Звідси імперський, тиранічно-деспотичний державний устрій, який домінує в історії Росії. І який ми нині маємо під назвою «керованої демократії».

У повісті О. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» цей персонаж твердив, що сонце перебуває в зеніті о 12-й годині, а не о13-й, як це згідно більшовицького Декрету. І був дуже вражений: «Невже й Сонце їхнім декретам підпорядковане?». Справді, підпорядковане, адже Бог (для православної Росії це завжди цар як адекватний представник на землі Бога-Сина) творить Вселенную, а не вона у своїй фантазії творить божества.

Щоб виявити відмінності, треба взяти до уваги, що іменникам чоловічого роду в граматиці у філософській теорії пізнання відповідає запозичене з грецької мови поняття суб’єкт. А суб’єкт – це творець, самодостатня істота, джерело пізнавального саморозвитку, залежна від самої себе сутність. Іменники жіночого роду також мають суб’єктний статус. Вони відображають самодостатність у творчості, але, якщо підійти до них з філософської та суспільно-історичної точок зору, такий статус отримують завдяки органічній діалектичній залежності від первинного, тобто чоловічого роду. Діалектичні протилежності визначаються як своє інше, своє рідне, посутнісно споріднене своєрідне, а не чуже. Вони пов’язані як провідне, визначальне, основне, домінантне й похідне з основи, залежне. Цьому відповідає й онтологічний статус чоловіків і жінок в історії пізнання. А саме: домінуючу роль в науці, навіть за умови соціальної рівності, займають чоловіки.

Що стосується середнього роду, то він означає невизначеність, не-определенность. У психоаналізі, який подає схему свідомості у вигляді «Воно» – «Над-Я» – «Я», цьому роду якраз і відповідає «Воно». Завдання пізнання полягає в тому, щоб дати чітке визначення понять, якими оперує наукове, тобто об’єктивне пізнання. Російською мовою – надо дать определения понятий, то есть – найти пределы методологической применимости его содержания. Це досить складно за умови, коли категорії буття виражені іменниками середнього роду. Напроти, для української мови ця чіткість більш виразна, адже потрібно знайти значення, виражені іменниками чоловічого роду. Адже це першооснови Буття, які відкриває людина як суб’єкт, творець із себе самої як природного психофізіологічного об’єкта самодостатньої в своєму саморозвитку активної цілепокладальної істоти.

Зверну увагу на те, що предел – іменник чоловічого роду, а значення – середнього. Така родова відмінність відіграє неабияку роль у мотивації поведінки українця та росіянина (русского). Перший спонукається до автономних пошуків значень, сенсів, смислів свого власного індивідуального буття, особливо не дослухаючись до чітко визначених відповідними поняттями меж їх змістовного впливу на поведінку. Тут і позитив – власні роздуми, але й негатив – досить складно вдається українцям бажана всіма суспільна єдність. Другий задовольняється тими межами (пределами), які йому накидає його господар, починаючи від Бога, царя-батюшки й закінчуючи начальником. Так з’явилась відома життєва максима поведінки: «Я начальник – ти дурак, ти начальник – я дурак». Якщо брати міфологічну казкову творчість, то Іванушка-дурачок, принципово неможливий в українській міфології, легко стає Іваном-Царевичем – достатньо, наприклад, скупатись у молоці.

Категорії природного Буття, як відзначав Г. Гайдеггер, це ніщо інше, як «поклик Буття сущого», який має стати для неї аксіоматичною мотиваційно-життєдіяльною цінністю. Тому відносно чогось невизначеного, середнього іронічно говориться: «Ще й воно на щось претендує!», не будучи дозрілим до визначення поняття в його значимості. Тому буття природи й людини в українській ментальності опоетизоване, сакральне, благоговійне у своїй значимості. В той же час семантика російськомовних категорій Буття налаштовує людину не на саморозвиток, а на залежність від якогось потойбічного людині і світу суб’єкта – Бога.

Відносно існування Бога у русского человека не може бути жодних сумнівів. Натомість для європейської людини як автономного суб’єкта само-пізнавального розвитку, згідно Канта, властиві постійні роздуми над тим, що таке Бог, свобода та індивідуальне безсмертя. Без таких роздумів неможливо сформувати розумно-вольовий спосіб мислення. Тому в Європі відсутні диктаторські політичні режими.

Якщо брати суспільний вимір, то це повна залежність людини від царя, монарха, тобто якоїсь однієї особи, Причому, не йдеться про те, щоб вона мала якісь гуманістичні моральні цінності, володіла розумно-вольовим характером. Що не випадково, адже категорії середнього роду, з одного боку, підштовхують до наполегливого пошуку потужного моністичного начала, звідси справді глибокі екзистенціальні глибини, властиві російській літературі та філософії; з іншого, для переважної більшості пересічного населення, яке не володіє науковими методами пізнання, це фактичне виправдання свавілля випадкових рис характеру, які проявляються неконтрольовано, а тому не підлягають обмеженню. Не випадково, в усі часи, особливо тепер, досить популярним у широкому вжитку російськомовних людей, тим паче власне росіян як у самій Росії, так і за її кордонами, є слово «беспредел». Причому, всі похваляються розгулом і розмахом проявів стихії невизначених сил характеру, відриваючись, так зараз модно виражатись, «по повній програмі».

Це властиво й освіченим людям. Так, дивлячись популярну в добу СРСР телепередачу «Кінопанорама», мене завжди вражало бажання популярних акторів зіграти героя з сильним характером, отримати так звану «характерну роль». Звідси й моє бажання зрозуміти, в чому саме сила характеру, які риси людського характеру його приваблюють. Партійна ідеологія щодо сфери мистецтва намагалась спонукати таких акторів до виконання ролей позитивних героїв. Але вони чомусь не подобались ані акторам, ані глядачам. Що зрозуміло – позитивні риси часто-густо були створені письменниками, сценаристами, драматургами штучно, на замовлення партії. Отже, не знаходили адекватного відгуку в душі акторів. Тут самі собою напрошуються відомі поетичні рядки про те, що «Умом Россию не понять, Аршином общим не измерить».

Завдання ума-розуму якраз і проявляється в умінні дати чіткі визначення відносно будь-якого об’єкта дослідження. Ясна річ, що людину визначити однозначно не можна. Але розум науки й не повинен визначати її однозначно. Його завдання, очевидно, в тому, щоб дати більш-менш чітку ієрархію цінностей, усвідомлення значення яких людиною дає їй реальні можливості впорядкувати стихійні душевні порухи. В цьому, власне, й полягає «поклик Буття сущого» відносно людини: вона зобов’язана, народившись як біологічна істота, стати людиною в соціально-духовній іпостасі. Тут не можна шукати кінцеву межу, окончательный предел, тому що відносно людини його просто немає. Тут бажання «во всём дойти до сути» недоречне в суспільно-практичному сенсі, оскільки її просто не існує. Звідси й сакралізація Бога як кінцевої сутності й фактично зневажливе ставлення до людини. Велика психологічно вмотивована російська класична література, глибокі релігійно-філософські міркування видатних російських мислителів і богословів, безумовно, заслуговують на повагу. Проте й самі їх автори не є зразком для наслідування, якщо брати їх життєву поведінку. Принаймні, переважної більшості з них.

Тут також слід звернути увагу на те, що предел в російській мові іменник чоловічого роду, а в українській мові значення – середнього роду. Йдеться, не забуваймо цього, про визначення/определение понять. Тому й беруться ці іменники. Буквальний переклад определения – обмеження – не є, на мою думку, адекватним ментальним мотиваціям росіянина (истинно русского человека, як вони полюбляють патріотично висловлюватись ). У той же час в українській мові зв'язок очевидний: відносно людини ментальна мотивація ціннісних значень має бути обмежена тими з них, які впливають на утвердження миру і злагоди між своїми побратимами. Саме побратимами, адже побратимство ще донедавна (я в дитинстві ще застав його утвердження заради підкріплення дружнього товаришування) було досить розповсюдженим засобом духовної соціалізації поміж українцями. Іменник межа жіночого роду, а це вже пом’якшення предела (чол. рід), отже, наближення до матері-жінки, до чуттєвості, до родини як безумовно первинної Батьківщини, а не держави, не царя-батюшки. Звідси у П. Тичини опоетизоване «чуття єдиної родини», а не держави-Родины, як це тлумачили в радянську добу відомі поетичні рядки: «Я є народ, якого правди сила – Ніким звойована ще не була». Тут Я – сама людина, в даному випадку П. Тичина. Так, він славив партію, державу, але суто зовнішнім чином, через примус, а не з власної душевної щирості. Партійно-державне керівництво, яке послуговувалось виключно ментальними спонуканнями російської мови, не відчувало духу мов інших народів, тому звично шукало серед його видатних представників зрадників.

Звичайно, що не так легко кількісно визначити змістовні межі морально-етичних категорій, ціннісні значення яких можуть скласти межу, достатню для створення соціально-духовних спільнот. У своїй історії людське суспільство знайшло її у вигляді десяти заповідей, які потім знайшли своє категоріальне визначення/обмеження у золотому правилі моральності. У релігійно-філософському християнському вченні це діалектично поєднані мотиваційні спонукання пізнавальної любові до себе як мірі любові до будь-якої іншої людини, яка йде таким же шляхом, або ж готова до такого шляху. Але для цього потрібно не просто повторювати заповіді, а молитовно-благоговійно намагатись відкрити в них любов як принцип народження людини соціальної, духовної, суспільної. Це не дається легко і українській душі, і ще важче російській. Не випадково Ф. Достоєвський з певним відчаєм писав про широту російської душі, яку варто було б обмежити в її схильній до свавільного беспредела беспредельности.

Категорії движение, развитие, пространство, время як іменники середнього роду спрямовують колективну психологію російської людини на постійний пошук визначеності, определенности. З пізнавальної точки зору це безумовний позитив, оскільки спонукає до постійних духовних пошуків глибинних вимірів людської душі. Проте в суспільно-практичному сенсі це проявляється як постійна агресія людини як проти себе самої – невизначеність не є благо, постільки формує свавільний спосіб життя у різноманітних формах, так і проти інших людей та народів, адже спонукає до «собирательства земель руських», які, не будучи такими, не сприймають такі нібито благі наміри. Історія Росії та Радянського Союзу як фактично Радянської Росії цьому свідчення. Сучасні події також підтверджують визначальну й вирішальну роль мови у формуванні світоглядно-мотиваційних орієнтацій не лише окремих людей, але й держав. Вимога (?!!!) Росії до України: «Надайте російській мові державного статусу і ми не будемо мати до Вас претензій». Справді, не будуть, тому що з часом, причому – досить нетривалим, відбудеться органічне злиття двох народів в один та, ясна річ, в одну державу.

Кожен, хто усвідомить такий спонукально-мотиваційний вимір російської мови, здатен під таким кутом зору розглянути як минулу, так і сучасну поведінку російської людини, уособленої насамперед у її правителях. Відоме гасло «Никому не отдадим ни пяди своей земли!» досить виразне у своїй парадоксальності. Не маючи своєї історичної землі, на якій би був сформований власне російський народ/етнос, (твори відомих російських вчених, серед яких історик В. Ключевський та видатний радянський російський культуролог і етнолог Л.М. Гумільов, підтверджують, що це змішаний етнос, в якому досить мало слов’янського елементу. Хоча Л. Гумільов як російська людина не визнає українського етносу як самостійного, тобто зраджує науковій об’єктивності), цей народ щиро вважає всі завойовані землі «исконными». Навіть слово, що визначає приналежність до якогось народу, не є іменником, а прикметником – русский, тобто «який», а не «хто».

Не будучи визначеним, движение, стає фактично развитием, але не якісним, а кількісним, тобто механічно приєднаним (в українській мові якість і кількість – іменники жіночого роду, а качество и количество – знову середнього, невизначеного), а не проявом органічної діалектичної єдності протилежностей, які є «своїм іншим», а не «своїм ворожим, чужим». Ось чому, починаючи від Петра І й до нинішнього часу, така агресія проти української мови. Бо вона – інший світогляд, інша мотивація. Аналогічно з категоріями пространство та время, які в такому разі не тільки і не стільки категорії душевного простору людини, скільки фізичного, земного, територіально-географічного. Адже ідеї, поняття, категорії – це реалії душі як суб’єкта пізнавальної активності, а не образи речей, що існують поза нею та позначаються словами. Так говорить історико-філософська думка. В даному випадку Б. Спінози, якого в його позиції підтримували не лише Гегель, але й Маркс та Енгельс, на філософії яких формувались ми в попередню добу. Проте хтось догматично, а хтось діалектично.

Тепер повернімось до тих мотиваційних ментальних спонукань, на які спрямовує чоловічий та середній рід категорій буття.

Всесвіт налаштовує щирого українця на те, що він є для неї домом її власного індивідуального буття. Справа в тому, що іменники чоловічого роду налаштовують людину на таку органічну спорідненість. Це проявляється об’єктивно – жінки від самої природи речей тягнуться до чоловіка з бажання знайти в ньому силу, розум, мудрість, врешті, захист від власної незахищеності, з бажання народити від нього на основі любові і злагоди дитину, причому, як правило, хлопчика. Що цілком виправдано – має бути єдність протилежностей: інше, проте своє, рідне. Так, у відомій народній пісні[а саме «наша дума, наша пісня – не вмре, не загине»], є такі промовисті слова: «Візьми моє серце – Дай мені своє». Це про кохання між чоловіком та жінкою, але таке ж ставлення української матері до своєї дитини. Це батько вустами Тараса Бульби може сказати відоме гоголівське: «Я тебе породив – я тебе й уб’ю! », але в жодному разі не мати. На противагу відомому вислову Г. Жукова про те, що «русские бабы еще нарожают!». Або недавнє урочисте освячення РПЦ військ, що відправлялись на «зачистку» Чечні, тобто на вбивство своїх же громадян. Як і освячення новітньої ракетної зброї в наші дні в Москві та зброї сепаратистів-терористів у нашому Слов’янську.

Вселенная – жіночий рід даного слова вже налаштовує на думку про щось похідне від чогось первинного. «Всю то я Вселенную проехал – нигде я милой не нашел. А в Россию возвратился – сердцу видится привет». І не можна знайти, оскільки пошук завжди спрямований на породжуючу першооснову. Вона, зважаючи на безмежність Всесвіту, не може бути знайдена на такій жіночій основі. Жіноче – таємне, чоловіче – відкрите. Тому чоловіки відкривають аксіоми і тим самим започатковують процес наукового пізнання. Можливо, що жіноче начало більш допитливе, але дещо менш суб’єктне, тому Єва першою стала на шлях пізнання, який починається від сильних вражень, але доручила це Адаму, тому що початок пошуку відповіді дає аксіома, яку слід допустити розумом, а не враженнями. Наукове пояснення такого розподілу пізнавально-пошукової практики в тому, що чоловіки, як правило, однопівкульні, а у жінок обидві півкулі мозку працюють одночасно і понятійне абстрагування для них більш складне.

Щоб перевірити таке допущення, слід звернутись до витоків філософії. Так, logos у значеннях слово, гострота, жарт, байка, розум у грецькій мові належать до чоловічого роду [12, с.599]. І це принципово, адже людину творить первинний суб’єктний рід. При перекладі на інші мови рід може змінюватись, але не рід розуму як творчого начала. (До речі, латинські іменники lex, legis – закон, юридична норма – належать до жіночого роду, а в українській та російській мовах закон чоловічого роду. Тобто, також є над чим поміркувати). Людина без нього – залежна істота, разом із ним – автономна, самодіяльна. Знайти розум можна не у Вселенной, а долучаючись до першоджерел, до мови науково-пізнавальних текстів тих народів, представники яких започаткували процес пізнання.

Таким чином, вже перші вихідні слова, що позначають універсальні прояви Буття, по-різному налаштовують дім людського буття, яким для українців і росіян є їх рідні мови.

Рух позначає щось аксіоматичне, а саме: будь-які зміни, які фіксують органи людського відчуття. Знов-таки, це іменних чоловічого, тобто світо-творчого роду. Отже, не постає питання про предмет дослідження – рух об’єктів, їх взаємодія поміж собою. Натомість движение підстав для такої необхідної для пізнання аксіоми не породжує, а без аксіоми, як відзначив Філософ – Аристотель – пізнавальний процес не може розпочатись. Справді, щось невизначене не можна брати за наріжний камінь. Завжди будуть безплідні суперечки відносно того, з якого рогу почати, від якого кута танцювати. Звідси й «традиционные русские вопросы: «С чего начать?, «Что делать?», «Кто виноват?»». Звідси й суспільно-політична практика деспотизму, авторитаризму, тиранії з боку однієї особи, виправдана бажанням припинити безплідний пошук початку, начала. Звідси й згода населення на такий тип політичного режиму суспільства, адже він знімає з нього особисту відповідальність. Відповідь проста: «Винен монарх, який вів народ невірним шляхом». Тим самим воно (народонаселення) визнає себе отарою, яку поганяє й пасе пастух. Хоча пастух, згідно християнської філософії, має пасти нижчих від людини за розумом істот – тварин. Святий Августин, говорячи про творіння Богом, себто розумом, світу відзначав: «Він хотів, щоб розумне за образом його творіння панувало тільки над нерозумним: не людина над людиною, а людина над твариною. Тому перші проповідники явились більше пастирями тварин, ніж царями людськими: бог і цим навіював, чого вимагає порядок природи, до чого примушують гріхи. Дається зрозуміти, що стан рабства по праву визначений грішнику» [1; с.603].

Це означає, що людина має бути сама собі поводирем, бо в ній закладена розумна воля, яку й потрібно розвивати засобами пізнання, а не впізнання засобами органів відчуття предметів природи, які раніше сприймались. Впізнають і тварини. Інший класик історії філософії І.С. Еріугена зазначав: «Адже нас не відмовляють, а, напроти, заохочують досліджувати себе самих; як сказав Соломон: «Якщо не пізнаєш самого себе, ступай на шляхи тварин». Бо недалеко пішов від безсловесних тварин той, хто не знає ні себе самого, ні загальної природи роду людського». І Мойсей говорить: «Слухай себе самого і читай, наче в книзі, історію діянь душі». Адже якщо ми не бажаємо пізнати й досліджувати самих себе, це очевидним чином означає, що у нас немає прагнення повернутись до того, що вище нас, тобто до нашої причини; і через це нам доведеться лежати в плотській домовині матерії і в тій смерті, яка є невігластво» [1; с.789-790].

Дуже відверто й цілком об’єктивно позначена сутність гріховної волі людини – невігластво, небажання обрати для себе шлях самопізнання, шлях пошуку субстанціальної основи Буття. Відкривши її, можна стати на шлях, в якому поєднується світопізнання і самопізнання. Це шлях, де душа постійно перебуває в стані змін, але не стихійних, сумбурних, свавільних, а цілеспрямованих. Адже пізнання – процес, який не можна зупинити, тому що пошук істини безкінечний. Навпаки, якщо йти шляхом впізнання, то завжди будуть зупинки через самовпевненість з її максимою: «Я вже це бачив, чув, пробував». Між тим ціль пізнання – відкриття закону буття об’єкта, а не опис зовнішніх його ознак, які завжди обмежені. Звідси й обмеженість логіки здорового глузду й проблеми спілкування науковців, філософів зі звичайними пересічними людьми.

Що стосується категорії розвиток, то вона відображає насамперед духовно-пізнавальний процес існування людини, її прагнення до самовдосконалення, до індивідуалізації, до утвердження тих особливостей, які відрізняють її від інших людей. Будучи іменником чоловічого роду, її зміст інтуїтивно, оскільки це прояв самої природи речей, їх внутрішньої сутності, налаштовує на необхідність чимось виділитись серед них. Можна припустити, що це одна з головних причин властивої українцям схильності до індивідуалізму. Але не егоцентризму. Кожен має непереборне бажання до висловлення свого власного бачення щодо будь-яких проблем природного чи суспільного буття, як і бажання бути вислуханим, почутим. У цьому можна вбачати одну з причин того, чому так складно вдається українцям об’єднатись у найвищу форму політичної соціалізації – державу. Адже «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Звісно, що не тільки хаті як оселі, але й хаті як специфічній формі свідомості, сумірній зі Всесвітом. Оскільки кожен хоче бути почутим і не завжди чути другого, то спілкуються з природою, оживляють її, олюднюють. Хочуть, як у пісенній поезії «ласки у сонця, у зірок прохать, і в світі їх яснім – себе показать». Українське мистецтво наскрізь просякнуте міфологічними сюжетами. Причому, українська міфологія одна з найбільш розвинених міфологій народів світу. На відміну від російської, багато в чому запозиченій від греко-римських сюжетів. Ясна річ, і привласненій українській.

Російська мова відносить категорію развитие до іменників середнього роду. Звідси невизначеність напрямку існування людини, адже такий рід не надає їй можливості чітко спрямувати свою діяльність в якомусь певному напрямку. Він визначається не стільки свідомо поставленою ціллю, скільки випадковими проявами внутрішньої психофізіологічної енергії як реакції на ті чи інші зовнішні природні та суспільні події. Звідси, можливо, безперечне багатство фантазії, властивої російській душі, втіленої у найрізноманітніших видах і жанрах мистецтва. «Воно» проявляє себе постійно, але не стільки у сфері наукового пізнання (майже нічого не відкрито власне російськими, як і українськими, вченими у царині природознавства), скільки сфері художньо-естетичної творчості. Звичайно, існують наукові досягнення, проте на основі, по-перше, відкриттів європейських вчених; по-друге, знання європейських мов; по-третє, відвертих крадіжок та привласнення чужого та проголошення його своїм. Причому, без мук сумління.

Чому так? – Тому що моральні обмеження для «настежь расстегнутой души русского человека» просто не існують. Існує беспредел, разгул и загул. Зверну увагу на те, що все це іменники чоловічого, тобто суб’єктного, активно-діяльного, опоетизованого за «героїзм» роду. Не буде великою похибкою саме цим пояснити надмірну любов, яку герої російських романів та драм виявляють до запрошення циган на свої загули. «Ой да загулял, загулял, загулял, Парнишка молодой, молодой. В красной рубашеночке Хорошенький такой». Наслідки таких загулів прогнозовані, адже «на миру и смерть красна». Думаю, що неупереджений фахівець може навести достатньо прикладів подібного розгулу пристрастей. Але в цьому також сила та велич російської класичної літератури, адже мистецтво є засобом передачі людських почуттів, засіб виявити їх соціалізуючу чи асоціальну спрямованість. Біда тільки в тому, що й саме суспільно-політичне життя в такій державі не вдається впорядкувати, воно постійно тяжіє до того, щоб бути художньо-естетичним, не завжди гуманним, не «возвышенным и прекрасным, а низменным и безобразным».





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка