Матеріали міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка9/11
Дата конвертації23.10.2017
Розмір2.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Семенюк О.Г.

к.ю.н., начальник відділу нормативно-правового забезпечення Департаменту охорони державної таємниці та ліцензування Служби безпеки України


Актуальні проблеми дотримання міжнародних зобовязань у сфері охорони секретної інформації
Питання національної безпеки в будь-якій державі розглядається в контексті захисту та забезпечення її інформаційної безпеки, однією зі складових якої є державна таємниця. Незважаючи на те, що державна таємниця, фактично, є елементом суверенітету держави, сучасні тенденції розширення співробітництва між країнами в рамках політичної, економічної, військово-технічної співпраці, протидії міжнародному тероризму, наркобізнесу, транскордонній та іншій організованій злочинній діяльності вимагають від держав розширення інформаційного обміну, в тому числі й відомостями, що становлять державну таємницю.

Станом на 1 березня 2013 року Україною підписано 45 міждержавних та міжурядових договорів у сфері охорони інформації з обмеженим доступом, у тому числі 2 з міжнародними організаціями (НАТО, ЄС), та 43 двосторонніх угоди з іноземними державами. Всі вони ратифіковані Верховною Радою України (крім Угоди про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом з Об’єднаними Арабськими Еміратами, яка знаходиться у процесі підготовки для подання на ратифікацію). На стадії підписання знаходяться 4 угоди з державами-членами НАТО (Бельгія, Іспанія, Румунія, Португалія) та 1 з державою-учасником СНД (Киргизією). На підставі відповідних доручень Кабінету Міністрів України опрацьовуються питання укладення двосторонніх угод з Перу, Аргентиною, Бразилією, Монголією, Саудівською Аравією та Катаром.

Відповідно до Указу Президента України «Про деякі питання передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній організації» від 14 грудня 2004 року № 1483/2004, підготовка проектів міжнародних договорів України про взаємну охорону секретної інформації здійснюється Службою безпеки України, як спеціально уповноваженим державним органом у сфері забезпечення охорони державної таємниці.

Текст міжнародних угод, предметом яких є секретна інформація, є типовими і містять наступні положення:

порядок взаємної охорони секретної інформації (відповідно до національного законодавства сторін, актів міжнародної організації, узгоджених правил);

зобов’язання сторін щодо забезпечення охорони одержаної секретної інформації, в тому числі недопущення доступу до неї третьої сторони, а також недопущення використання секретної інформації з метою, що не відповідає цілям передачі такої інформації;

порядок надання доступу до секретної інформації представникам сторін;

зобов’язання щодо засекречування, зміни ступеня секретності, розсекречування секретної інформації (матеріальних носіїв такої інформації);

порядок передачі секретної інформації;

зобов’язання щодо взаємного інформування в разі порушення вимог стосовно охорони секретної інформації та вжиття заходів щодо притягнення до відповідальності винних у цьому осіб;

строки, протягом яких сторони зобов’язуються забезпечувати взаємну охорону секретної інформації;

вимоги до виконавчих договорів, що укладаються між уповноваженими суб’єктами сторін, про передачу секретної інформації (матеріальних носіїв такої інформації);

порядок вирішення спірних питань;

визначення органів сторін, на які покладається здійснення співробітництва за договором.

Зазначені угоди надають можливість органам державної влади приймати активну участь у реалізації зовнішньополітичного курсу держави, і в той же час, вимагають від них виконання взятих Україною зобов’язань щодо порядку поводження із секретною інформацією, отриманою від іноземної сторони в рамках такої угоди. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань - один з найстаріших функціональних принципів системи міжнародного права. Обов'язки держав, обумовлені цим принципом, полягають у взаємній повазі правосуб'єктності один одного в галузі міжнародного нормотворення; визнання пріоритету зобов'язань по міжнародному праву відносно національного права; приведення національного законодавства у відповідність з узятими на себе міжнародними зобов'язаннями [1, с.88]. Натомість, існуюче на сьогодні законодавство у сфері охорони державної таємниці дозволяє ставити під сумнів можливість дотримання українською стороною зобов’язань із вжиття заходів щодо притягнення до відповідальності винних у порушенні вимог стосовно охорони секретної інформації.

Кримінальний кодекс України встановлює кримінальну відповідальність за шпигунство (ст.114), розголошення державної таємниці (ст.328), втрату документів, що містять державну таємницю (ст.329), та розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрату документів чи матеріалів, що містять такі відомості (ст.422) [2].

Предметом цих злочинів є відомості, що становлять державну таємницю України. Відповідно до положень ст.ст. 1 та 7 Закону України «Про державну таємницю», віднесення інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням державного експерта з питань таємниць з установленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включенням цієї інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, та з опублікуванням цього Зводу, змін до нього [3].

Отримана від іноземної сторони в рамках міжнародної угоди секретна інформація до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, не вноситься і статусу державної таємниці України не набуває, продовжуючи залишатися секретною інформацією іншої держави.

Отже, якщо предметом державної зради, шпигунства, розголошення державної таємниці, втрати документів, що містять державну таємницю, та розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрату документів чи матеріалів, що містять такі відомості, є секретна інформація іншої держави, такі дії не тягнуть за собою кримінальної відповідальності за ст.ст. 114, 328 та 422 КК України.

Ситуація, що склалася, створює сприятливі умови для використання території України як плацдарму для ведення шпигунських дій щодо інших держав [4, с.76] та може негативно вплинути на політичний імідж нашої держави внаслідок неможливості недотримання взятих на себе міжнародних зобов’язань. Для вирішення цих питань застосовуються різні підходи. Перший, це безпосередня криміналізація діянь, пов’язаних із порушенням правил поводження з секретною інформацією, що отримана від іноземних держав. Так, у статті 3 Закону про державну таємницю Великобританії (прийнятий 11 травня 1989 р.) зазначається, що «Несанкціоноване розголошення службовцем або урядовим підрядником інформації, що стосується міжнародних відносин, або інформації, отриманої в конфіденційному порядку від іноземних урядів чи міжнародної організації, вважається кримінальним злочином, якщо ця дія призводить чи може призвести до одного з таких наслідків: завдання шкоди інтересам Великобританії за кордоном, серйозні ускладнення в їх реалізації або захисті, виникнення загрози безпеці британських громадян за кордоном.

Термін «міжнародні відносини» означає відносини між державами, міжнародними організаціями, між будь-якою кількістю держав і міжнародних організацій. До інформації, що підлягає захисту, відноситься будь-яке питання щодо відносин Великобританії з іншими державами і організаціями, розголошення якого може негативно вплинути на ці відносини. Будь-яка інформація, документ чи інший матеріал, отримані від іноземної організації, вважаються конфіденційними, якщо цього вимагають умови їх одержання» [5]. Цей спосіб дозволяє забезпечити виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань про взаємну охорону секретної інформації в частині притягнення до відповідальності винних у розголошенні таких відомостей. Але криміналізація лише одного виду порушення (розголошення) унеможливлює притягнення до кримінальної відповідальності за втрату матеріальних носіїв секретної інформації або предметів, відомості про які становлять державну таємниці, створення передумов до розголошення секретної інформації тощо. Для цього всі статті кримінального кодексу про порушення встановленого порядку поводження із секретною інформацією мають містити примітки, що предметами цих злочинів, крім відомостей, або матеріальних носіїв секретної інформації, що становлять державну таємницю власної країни, є також секретна інформація (її матеріальні носії) іноземних держав (організацій), що передана країні на підставі міжнародних договорів про взаємну охорону секретної інформації.

При цьому слід зазначити, що криміналізація таких діянь залишає за межами нормативного регулювання порядок обліку, зберігання, схоронності, передачі та транспортування матеріальних носіїв такої інформації, що також є суттєвою умовою виконання цих міжнародних зобов’язань.

Другий підхід – це включення до національних законів про державну таємницю положень, які прирівнюють правовий статус власної та іноземної секретної інформації. Так, відповідно до пункту 4 статті 2 Закону Латвійської Республіки «Про державну таємницю» (1996 р., в редакції закону від 26.02.2004), «Положення про державну таємницю повною мірою поширюються на засекречені відомості Організації Північноатлантичного договору (НАТО), Європейського союзу, іноземних і міжнародних організацій і структур, якщо інше не передбачено іншими регулятивними нормативними актами» [6].

У статті 3 Закону України «Про державну таємницю» зазначається, що «Передані Україні відомості, що становлять таємницю іноземної держави чи міжнародної організації, охороняються в порядку, передбаченому цим Законом. У разі, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, установлено інші, ніж передбачені цим Законом, правила охорони таємниці іноземної держави чи міжнародної організації, то застосовуються правила міжнародного договору України» [3].

Такий спосіб є більш конструктивним. Але доповнення закону про державну таємницю окремою нормою щодо поширення на засекречені відомості іноземних держав та організацій правил поводження з власною секретною таємницею, не виключає аргументованих заперечень щодо законності притягнення до кримінальної або іншої відповідальності за порушення цих положень. Більше того, закріплення вітчизняними законодавцями необхідності «охорони» таких відомостей в порядку, визначеному для державної таємниці України, залишає за межами регулювання порядок обліку, користування, зберігання, схоронності, передачі та транспортування, допуску та доступу громадян до секретної інформації іноземних держав та організацій.

Враховуючи викладене та з метою забезпечення виконання всіх взятих на себе Україною міжнародних зобов’язань про взаємну охорону секретної інформації, пропонується внести до Закону України «Про державну таємницю» такі зміни та доповнення:

Абзац другий статті 3 «Сфера дії Закону» викласти у такій редакції:

«Вимоги до обліку, користування, зберігання, схоронності, передачі та транспортування, допуску та доступу громадян до секретної інформації (її матеріальних носіїв) іноземних держав (організацій), що передані Україні на підставі міжнародних договорів про взаємну охорону секретної інформації, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, відповідають єдиним вимогам поводження з державною таємницею України, встановленим Кабінетом Міністрів України. У разі, якщо такими міжнародними договорами установлено інші, ніж передбачені цим Законом, правила охорони таємниці іноземної держави чи міжнародної організації, то застосовуються правила міжнародного договору України».

Статтю 39 «Відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю» доповнити абзацем другим:



Всі види відповідальності за передбачені даною статтею порушення застосовуються до осіб, які їх вчинили щодо секретної інформації (її матеріальних носіїв) іноземних держав (організацій), що передані Україні на підставі міжнародних договорів про взаємну охорону секретної інформації, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Статті 114, 328, 329 та 422 Кримінального кодексу України необхідно доповнити примітками, що предметом цих злочинів, крім державної таємниці України, є секретна інформація (її матеріальні носії) іноземних держав (організацій), що передані Україні на підставі міжнародних договорів про взаємну охорону секретної інформації, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.


Література


  1. Международное публичное право: учеб. / Л. П. Ануфриева, Д. К. Бекяшев, К. А. Бекяшев, В. В. Устинов [и др.]; отв. ред.К. А. Бекяшев. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. – 784 с.

  2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

  3. Закон України „Про державну таємницю‟ від 21 січня 1994 року / Відомості Верховної Ради України. -1994. - N 16. - ст.93.

  4. Шлапаченко В.М. Державні секрети як предмет злочинів, передбачних Кримінальним Кодексом України / В.М.Шлапаченко // Державні секрети України: нормативно-правове та наукове забезпечення (обговорення проекту Закону України «Про державні секрети»): матеріали науково-практичної конференції, 25 червня 2008 р., м.Київ. – К.: Наук. – вид. відділ НА СБ України, 2008. – С.74-79.

  5. Закон о государственной тайне Великобритании. - Режим доступу: http://lib.rada.gov.ua/LibRada/static/LIBRARY/catalog/law/gbr_tajna.htm.

  6. Закон Латвийской республики «О государственной тайне». – Режим доступу: http://new.medialaw.ru/law_CIS_Baltic/texts/464/



Терещенко О.В.

аспірантка кафедри міжнародного права

Українського державного університету

фінансів та міжнародної торгівлі


Міжнародний суд ООН та його роль в межах своєї юрисдикції
Держави як суб’єкти міжнародного права діють по реалізації політики в межах конституції та законів, враховуючи, що виникають питання по розгляду спорів за участю Міжнародного Суду ООН. Існування такого суду, як головного судового органу ООН є важливим досягненням людства, як засіб вирішення спорів, суперечок мирним шляхом. Сам Суд розташований у Гаазі, однак, це не перешкоджає йому виконувати свої функції в будь-якому іншому місці. Відповідно до пункту 1 статті 23 Статуту Суд засідає постійно, за винятком судових вакацій, строки й тривалість яких встановлюються Судом.

Держави визнають юрисдикцію Міжнародного Суду, але, відповідно до статті 94 Статуту ООН, якщо по конкретній справі вони її визнали, то зобов’язані виконати рішення Суду по такій справі. Після винесення Судом рішення, що є остаточним і оскарженню не підлягає, сторони мають лише право звернутися в Суд із проханням витлумачити рішення (у випадку суперечки про зміст рішення або сферу його дії).

У пункті 2 статті 94 передбачений спосіб забезпечення виконання рішення Міжнародного Суду. Так, якщо яка-небудь сторона в справі не виконує зобов’язання, покладених на неї рішенням Суду, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки, що може, якщо визнає це необхідним, зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для приведення рішення до виконання.

Держави запрошують відповідно до функцій Суду консультації і Суд має право давати консультативні висновки по будь-якому юридичному питанню, по запиту будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити самим Статутом ООН або відповідно до цього Статуту. Це прямо передбачено у статті 96 Статуту ООН і статті 65 Статуту Міжнародного Суду ООН. У відповідності зі статтею 96 Статуту право запиту в Міжнародний Суд щодо консультативних висновків по будь-якому юридичному питанню належить Генеральній Асамблеї й Раді Безпеки. Інші органи ООН, а також спеціалізовані установи ООН, яким Генеральна Асамблея може надати в будь-який час право на це, також можуть запитувати консультативні висновки суду по юридичних питаннях, що виникають у зв’язку з їхньою діяльністю.

Слід зазначити, що загальноприйнятим є положення, відповідно із яким держава-позивач повинна обґрунтувати компетенцію Суду в розгляді даної суперечки по суті. Більш того, саме на цю державу покладається обов’язок довести факт існування суперечки і його юридичну природу. Порушення цього положення робить претензію безпредметною й, таким чином, неможливим застосування юрисдикції Міжнародного Суду ООН.

Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль над законністю рішень міжнародних організацій, виступати як апеляційна інстанція і виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних трибуналів.

Рішення Міжнародного Суду повинні стосуватися національних судів у наступних випадках: рішення і консультативні рішення Міжнародного Суду використовуються при встановленні й застосуванні норм міжнародного права як допоміжні засоби; якщо Міжнародний Суд використовує рішення національних судів як допоміжні засоби для визначення правових норм, то тим більше це доречно щодо актів такого авторитетного органу як Міжнародний Суд; рішення зобов’язує державу і, отже, всі державні органи, включаючи судові, повинні ним керуватися. В даному разі не тільки держави, що брали участь у справі, а й треті сторони зобов’язані виходити з такого рішення.

Проблема визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН сьогодні знову стає актуальною. Радикальні зміни в міжнародних відносинах, які відбулися в минулому десятилітті, зокрема, зміна позицій ряду держав відносно юрисдикції Міжнародного Суду ООН й визнання його обов’язкової юрисдикції, можуть привести до більше частішого використання процедури Суду. В останні роки відзначається значний ріст кількості декларацій про визнання, причому цей ріст відбувається переважно за рахунок декларацій держав що розвиваються, які раніше негативно ставилися до обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду. Все більше держав знімають застереження про невизнання юрисдикції Суду, зроблені раніше до багатосторонніх договорів з їхньою участю.

Найбільш розповсюдженою формою визнання обов’язкової юрисдикції в теорії міжнародного права визнається укладення сторонами суперечки спеціальної угоди, якою визнається юрисдикція Міжнародного Суду ООН по конкретній справі, приєднання до міжнародних договорів, що містять положення про передачу спорів в Міжнародний Суд ООН, прийняття державою однобічної декларації про визнання факультативної клаузули про обов’язкову юрисдикцію.

Важливою для міжнародної практики визнання юрисдикцію Міжнародного Суду ООН є форма із використанням однобічної декларації. Сукупність однобічних декларацій держав про визнання обов’язкової юрисдикції створюють міжнародний договір suі generіs.

У міжнародному праві, на відміну від національного, не існує ніякої презумпції відносно наявності юрисдикції у міжнародного судового органу. Тому в різних випадках Міжнародний Суд ООН використовує різні підходи до трактування наявності й обсягу своєї юрисдикції залежно від форми вираження згоди держав на юрисдикцію. Суд дотримується обмеженого тлумачення своєї юрисдикції, щоб не вступити в конфлікт із принципом згоди держав.

Аналіз розвитку сучасного міжнародного права й міжнародних відносин показує, що Міжнародний Суд перетворився в один з важливих центрів дослідження й тлумачення сучасного міжнародного права. Його високий статус та рішення, що виносяться ним, а також консультативні висновки впливають на доктрину міжнародного права й істотно впливають як на процес універсалізації, так і кодифікації міжнародного права.

Позитивний внесок Міжнародного Суду в урегулювання міжнародних суперечок і врегулювання міжнародного правопорядку міг би бути більшим, на це, зокрема, вказується в доповіді Генерального Секретаря ООН “Порядок денний для миру – превентивна дипломатія, миротворчість й підтримка миру”: “Реєстр справ, переданих у Міжнародний Суд, збільшується. Більше широке використання Суду стало б важливим внеском у миротворчу діяльність ООН”.

Тимченко Л. Д.

д.ю.н., профессор

Национальный университет

государственной налоговой службы Украины


Международно-правовой статус коренных народов и тенденции его развития
Главная тема нашей конференции, как и деятельность всего мирового сообщества, в том числе в нормативной составляющей, имеет одну единую цель – это повышение уровня обеспечения и защиты прав человека. Особенно четко правозащитная тенденция стала прослеживаться после окончания Второй мировой войны с ее ужасами, трагедиями и горем. Создание Организации Объединённых Наций имело своей целью возродить веру в достоинство человека, в равенство мужчин и женщин, больших и малых народов. И правы те ученые юристы, которые говорят, что вторая половина ХХ ст., первая половина ХХІ ст. – это эпоха международных организаций, эпоха защиты прав человека, поскольку, действительно, трудно найти какую-либо и региональную и универсальную международную организацию, которая серьезным образом не занималась бы проблемой защитой прав человека. Цель этой правозащитной деятельности на международном уровне – прежде всего обеспечить более высокий уровень защиты наиболее уязвимых слоев населения: детей, женщин, инвалидов, этнических и религиозных меньшинств, жертв вооруженных конфликтов и террористических актов. Естественно, к такой группе относятся и коренные народы. Следует отметить, что ООН уделяет повышенное внимание проблеме прав коренных народов. 1993 год в рамках ООН был объявлен Годом коренных народов. А в 2004 году завершилось международное десятилетие прав коренных народов. Важным заданием этого десятилетия была разработка универсального международного политического документа, который бы зафиксировал основные направления развития прав коренных народов в обозримом будущем. Таким документом стала Декларация ООН о правах коренных народов.

В науке международного права до сих пор остается дискуссионным само понятие «коренной народ». Трудности в дефиниции указанного понятия начинаются с того, что бытовое понимание «коренной народ» накладывает негативный отпечаток на процесс формирования юридической сути данного термина. Чаще всего это понятие анализируют вместе с понятием «национальное меньшинство». Так, довольно часто, эти понятия отождествляют. Представитель Украины в рабочей группе ООН по коренным народам рекомендовал дать толкование понятия «коренной народ» или «коренная нация» в Декларации прав коренных народов. При этом украинский представитель отмечал, что ни одно национальное определение указанного понятия не может претендовать на универсальный характер. Необходимо подчеркнуть, что украинское законодательство не имеет такого определения. Однако, в Украине в 1992 году был принят Закон «О национальных меньшинствах», который содержит дефиницию данного понятия. К национальным меньшинствам относятся группы граждан Украины, которые не являются украинцами по национальности, проявляют чувства национального самосознания и общности между собой (ст. 3 указанного закона). В Конституции Украины имеется ст. 11, которая устанавливает: «Государство способствует консолидации и развитию украинской нации, ее историческому сознанию, традициям и культуре, а также развитию этнической и культурной, языковой и религиозной самобытности всех коренных народов и национальных меньшинств». При этом, дефиниция понятия «коренной народ», как и их перечень в Конституции Украины отсутствует. Российский исследователь Ф.Р. Ананидзе предлагает такие критерии для идентификации коренных народов:



  1. это представители разных рас, культур, религий, которые живут на всех континентах;

  2. они находятся на разных этапах развития, при этом некоторые племена живут еще в каменном веке и некоторые маргинальные группы практикуют каннибализм;

  3. у них разные интересы, стремления и требования.

Как видно, исходя из указанных критериев, трудно дать определение понятию «коренной народ», чтоб оно могло претендовать на широкое признание. В этой связи Э.-И. Даэс отмечает, что вообще ни одна дефиниция не может охватить всего разнообразия реалий, которые окружают коренные народы в существующем мире. Логично задать вопрос: «Содержат ли действующие международно-правовые акты определение искомого понятия?». К сожалению, можно констатировать, что по состоянию на 1 января 2013 года не существует международно-правовой дефиниции понятия «коренной народ». Этот вывод относиться и к доктрине международного права, которая не выработала широко признанного определения указанного понятия. Конвенция МОТ № 169 «О коренных народах и народах, ведущих племенной образ жизни в независимых странах» 1989 года содержит некоторые юридически значимые характеристики коренных народов. Преамбула и ст. 1 этой конвенции, но дефиниции самого понятия в конвенции нет. Декларация прав коренных народов, принята в 2007 году, также не содержит определение понятия «коренной народ». Необходимо отметить, что в разработку понятия внес определенную лепту Международный банк реконструкции и развития. В рабочих документах этого международного органа приводится ряд характеристик, позволяющих идентифицировать ту или иную группу населения как коренной народ. К таким характеристикам МБРР относит:

- близкую принадлежность к наследственным территориям и природным ресурсам;

- самоидентификацию и идентификацию другими как особой культурной группы;

- наличие собственного языка, отличного от официального языка;

- наличие обычных норм и собственных политических институтов;

- производство основано на первичных материальных методах.

Последнее положение очень важно и применяется, практически, ко всем коренным народам, особенно в контексте украинских реалий. Украинский юрист-международник, Д.М. Киценко, проанализировав положения международно-правовых актов, как универсальных, так и региональных, а также основные доктринальные подходы к определению понятия «коренной народ», пишет: «Коренные народы могут быть идентифицированы в определенных географических районах при наличии таких характеристик:

1) самоидентификация и идентификация другими как определенной культурной группы;

2) тесная связь с территорией проживания их предков и природными ресурсами в этих районах;

3) собственные исторические традиции, социальные и политические институты, системы и органы самоуправления, иные традиционные институции, которые реально используются представителями народа;

4) родной язык, отличный от официального (ых);

5) выразительная ориентация на традиционные методы обеспечения существования;

6) ориентация на сохранение, развитие и унаследование потомками земли своих предков и собственных этнических особенностей как основы продолжения существования своего народа в соответствии со своими культурными традициями, социальных институтов и правовых систем»6.

Данная характеристика коренных народов, которая одновременно может считаться и в определенной степени доктринальной дефиницией этого понятия, выглядит логично и вполне, на наш взгляд, приемлемая. В 1982 году ЭКОСОС учредил рабочую группу по вопросам коренных народов, одной из целей которой была выработка стандартов по правам человека, которые бы защищали коренные народы. В 1985 году рабочая группа по коренным народам приступила к разработке Декларации о правах коренных народов. Она завершила составление проекта в 1993 году. В 1995 году Комиссия по правам человека учредила межсессионную рабочую группу открытого состава для рассмотрения текста проекта декларации, который был представлен в подкомиссию по предупреждению дискриминации в защите прав меньшинств. В деятельности этой рабочей группы приняли участие представители более 100 организаций коренных народов. Рабочая группа комиссии ежегодно собиралась на свои двухнедельные сессии, которые обычно проходили в ноябре. Более 20 лет проходило обсуждение и составление проекта декларации. И только 13 сентября 2007 года она была принята Генеральной Ассамблеей ООН. При этом 144 государства проголосовали «за», 4 «против» и 11 воздержались. В документе подчеркиваются права коренных народов жить в достойных человеческих условиях, сохранять и укреплять их собственные институты, культуру и традиции, а также осуществлять свое развитие в соответствии с их собственными потребностями и устремлениями.

Б. Молчанов, С. Горбунов, Ф. Ширинходов и Ж. Ндама-Ассана абсолютно правильно отмечают, что все теории и практики расового, этнического, культурного или религиозного превосходства над коренными народами, с правовой точки зрения, преступлены, социально несправедливы и морально осуждаются.

Декларация 2007 года подтвердила, что коренные народы равны со всеми другими народами, и одновременно признала право всех коренных народов отличаться друг от друга, считать себя отличающимися от других и пользоваться уважением в таком своем качестве. Также, декларация подтвердила, что всякие доктрины, политика и практика, которые основаны на превосходстве народов или людей по признаку национального происхождения или расовых, религиозных, этнических или культурных различий, или которые утверждают такое превосходство, являются расистскими, научно не состоятельными, юридически не действительными, морально предосудительными и социально несправедливыми.

Декларация 2007 года утверждает, что: «Коренные народы для осуществления своих прав должны быть свободны от какой бы то ни было дискриминации» (преамбула). В этом же документе указывается, что Устав ООН, Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах, Международный пакт о гражданских и политических правах, а также Венская декларация и Программа действий подтверждают основополагающее значение права на самоопределение всех народов, в силу которого они свободно устанавливают свой политический статус и свободно осуществляют свое экономическое, социальное и культурное развитие. В этом документе также фиксируется, что ничто в нем не может быть использовано для отказа любому народу в его праве на самоопределение, осуществляемое в соответствии с международным правом. Данное положение преамбулы нашло закрепление в тексте ст. 3 Декларации 2007 года. Это очень важная норма Декларации прав коренных народов, которая подтвердила статус коренных народов эквивалентный статусу всех иных народов через их право на самоопределение.

В соответствии с нормами современного международного права только народ имеет право на самоопределение. Статья 3 развила положения ст. 1 и 2 Декларации 2007 года, которые установили, что коренные народы имеют право, коллективно и индивидуально, на полное осуществление всех прав человека и основных свобод, признанных в Уставе ООН, Всеобщей декларации прав человека и нормах международного права, касающихся прав человека. Лица, принадлежащие к коренным народам и народы свободы и равны со всеми другими народами и отдельными лицами из их числа, имеют право быть свободными от какой бы то ни было дискриминации при осуществлении своих прав, в особенности дискриминации на основе их коренного происхождения и самобытности.

Положение ст. 3 знаменует собой очевидный прогресс в развитии международно-правового статуса коренных народов по сравнению с норами Конвенции МОТ № 169 относительно того, что термин «коренные народы» не предусматривает предоставления бенефициариям каких бы то ни было прав в соответствии с международным правом (ч. 3ст. 1 Конвенции МОТ № 169). То есть в Конвенции МОТ как бы подчеркивалось, что коренные имеют определенные права, но эти права не эквивалентны праву народов на самоопределение.

Вместе с тем реализация права на самоопределение коренных народов имеет свою специфику. Она отражена в ст. 4 Декларации 2007 года. Ее положения звучат следующим образом: «Коренные народы при осуществлении их права на самоопределение имеют право на автономию или самоуправление в вопросах, относящихся к их внутренним и местным делам, а также путям и средствам финансирования их автономных функций». Иными словами, реализация права на самоопределение коренными народами имеет четко выраженный в Декларации внутренний аспект, так называемое право на внутреннее самоопределение и не должно нарушать территориальной целостности государств проживания коренных народов.

Следует подчеркнуть, что положения ст. 4 Декларации 2007 года отвечает букве и духу Устава ООН и Декларации о принципах международного права, касающихся дружеских отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН 1970 года. Как отмечает азербайджанский юрист-международник Ф. Мирзоев, право на внутреннее самоопределение было отражено в 1970 году в Декларации относительно принципов международного права, касающихся дружеских отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН, право на внешнее самоопределение было применимо, в основном к колониальным ситуациям. Далее, Ф. Мирзоев справедливо подчеркивает, что право народов на самоопределение в форме сецессии принадлежит только колониальным народам.

Ф. Мирзоев делает вывод, что на современном этапе развития международных отношений право народов на самоопределение имеет определенные легитимные ограничения, которые наряду с защитой прав человека нацелены и на защиту территориальной целостности государств, интересов общества и в основном на поддержание международного мира и безопасности7. С таким выводом нельзя не согласиться.

Декларация прав коренных народов является важной вехой в деле утверждения коллективных и индивидуальных прав коренных народов. И, несмотря на то, что положения Декларации не являются обязательными для государств-членов ООН, они позитивно были восприняты правительствами и парламентами многих стран мира. Нет сомнения в том, что и Организация Объединенных Наций, и мировое сообщество в целом будут в дальнейшем прилагать значительные усилия в деле трансформации норм «мягкого права» («soft law») применительно к коренным народам в нормы «твердого права» («hard law»). И призывать государства, на территории которых проживают коренные народы, к более высокому уровню закрепления их прав в национальных правовых системах. Не вызывает сомнений тот факт, что Декларация 2007 г. имеет обязательный политический характер в целях поощрения, соблюдения и осуществления прав коренных народов по всему миру. Данная Декларация является значимым инструментом для ликвидации нарушений прав человека в отношении свыше 370 миллионов представителей коренных народов, а также помогает коренным народам и государствам в борьбе с дискриминацией и маргинализацией. Также Декларация 2007 года позволяет на качественно новом уровне рассмотреть проблему коренных народов в Украине. Это весьма важно в контексте набирающего обороты нового этапа конституционной реформы в нашем государстве.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка