Матеріали міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка7/11
Дата конвертації23.10.2017
Розмір2.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Костенко О.М.

д.ю.н., проф.

завідувач відділу Інституту держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України

академік НАПрН України
Методологічні проблеми сучасного міжнародного права (критика соціального позитивізму з позиції соціального натуралізму)
На початку варто сформулювати три проблеми, що, як уявляється, вимагають вирішення:


  1. чи існує криза міжнародного правопорядку;

  2. яку роль відіграє існуюча доктрина у виникненні цієї кризи;

  3. яка доктрина може сприяти подоланню кризи міжнародного правопорядку?

Існують проблеми з визначенням природи міжнародного правопорядку. У міжнародних конвенціях про міжнародні злочини частіше не йдеться про суб’єктивну сторону міжнародного злочину як про одну з його ознак. Суб’єктивна сторона не визначається, очевидно, через слабкість доктрини. У міжнародному праві існують проблеми з поняттям справедливості. Немає критеріїв справедливості у міжнародному праві, придатних до використання. У новітньому світі повертається явище рабства, хоча і в дещо інших формах. Спірним є визначення поняття суверенітету та міжнародної безпеки у міжнародному праві. Немає єдиного підходу до визначення гендерного рівноправ’я. Поняття гендерності трактується по-різному в різних країнах. У міжнародне право проникає так званий міжнародно-правовий волюнтаризм. У міжнародних відносинах мають місце прояви феномену сваволі, а також ілюзій. Ми втрачаємо, або скоріше не маємо якогось спільного знаменника, якоїсь спільної доктрини для вирішення зазначених вище проблем. Причина цього полягає у розбіжності інтересів різних держав. Інтереси окремих «гравців» на полі міжнародн0-правових відносин часто не узгоджуються із здоровим глуздом, який, на нашу думку, мав би відігравати роль «спільного знаменника» для усіх суб’єктів міжнародно-правових відносин.

Однією з причин неефективності сучасного міжнародного права є криза доктрини. Право та правопорядок страждають від цього. Раніше традиційно розвиток міжнародного права починався із висуванням нової якісної, цікавої та ефективної доктрини. За відсутності такої доктрини починалися симптоми кризи. Потрібна нова доктрина, яка б допомогла знайти спільний знаменник у вирішенні проблем міжнародного права. Попри те, що цілком така доктрина досі не вироблена, в окремих питаннях спільний знаменник таки знаходився. Виходячи з цього, я вважаю, що така якісна доктрина не є утопією. У зв'язку з викладеним, пропонується застосувати доктрину «природного права», як її використовував Гуго Гроцій. У сучасному міжнародному праві ця доктрина майже не застосовується. Одна з форм розвитку ідеології природного права – доктрина «соціального натуралізму». Вона ефективно підходить для аналізу проблем тероризму у міжнародно-правовому аспекті.

На перешкоді до прогресу у міжнародно-правових відносинах стоїть ураження суб’єктів міжнародного права соціальним позитивізмом, який першоджерелом права взагалі і міжнародного права зокрема вважає волю і свідомість людей, а не закони природного права. З позиції соціального натуралізму воля і свідомість людей – це не першоджерело права, у тому числі міжнародного права, а лише засоби, призначені для пізнавання першоджерела права, яким є закони природного права. На нашу думку, соціально-натуралістична доктрина дозволяє виробити і узгодити універсальне визначення поняття тероризму у наступний спосіб: тероризм – це явище, яке полягає у прояві неузгоджених із законами природного права волі і свідомості особи (осіб) у вигляді створення небезпеки для інших людей з метою впливу на їхню волю і свідомість через залякування.

Інший приклад – неоднозначне ставлення до легалізації одностатевих шлюбів. Хоча окремі країни, ЄС і США легалізують ці шлюби, проте Європейський суд з прав людини у рішенні справи подружжя Дюбуа не визнав права на одностатевий шлюб у якості одного з основних прав людини. На нашу думку, правильний критерій для ставлення до легалізації одностатевих шлюбів може дати доктрина соціального натуралізму, згідно з якою легалізація одностатевих шлюбів суперечить законам природного права.

Природне право часто неправильно тлумачиться і використовується, його сутність викривлюється. А з ідеології соціального натуралізму випливає, що природне право – це права і обов’язки, що випливають для людей із законів соціальної природи, а люди мають пізнавати ці природні права і обов’язки і втілювати їх у форму законодавчих актів, для того, щоб забезпечити реалізацію у суспільному житті людей їх природних прав і обов’язків.

Природне право було рушійною силою реформування правових систем країн Європи під час епохи Просвітництва. Доказом дієвості, живучості та ефективності доктрини «природного права» є римське право. Попри це, воно не достатньо сприймається сучасною юридичною наукою.

Застосування доктрини «природного права» у світлі соціального натуралізму сприятиме виробленню ефективної нової доктрини міжнародного права на якісно новому рівні, вирішенню багатьох проблем сучасності, а також допоможе виробити єдиний правовий підхід до протидії проявам сваволі і ілюзій у міжнародно-правових відносинах.

Кубальський В.Н.

к.ю.н., доц. кафедри міжнародного права

Національного авіаційного університету

науковий співробітник Інституту держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України
Міжнародні стандарти захисту прав людини в умовах правового режиму антитерористичної операції в Україні
При здійсненні протидії тероризму не повинні ігноруватися права людини. Конституція України (ст. 64) допускає окремі обмеження гарантованих нею прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, але не в умовах режиму антитерористичної операції. У ч. 2 ст. 22 Конституції України вказано: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». У зв'язку з ухваленням в 2003 р. Закону України «Про боротьбу з тероризмом» зазначений припис порушено. Очевидним є те, що якщо права отримують закріплення в Конституції, то і обмеження цих прав повинні бути передбачені в самій Конституції, а поточне законодавство може лише конкретизувати ці конституційні обмеження, не виходячи за їхні межі.

Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р. встановлено, що здійснення масових терористичних актів, що супроводжується загибеллю людей чи руйнуванням особливо важливих об’єктів життєзабезпечення може виступати підставою введення правового режиму надзвичайного стану (п. 2 ст. 4 Закону). У свою чергу, в ч. 2 ст. 64 Конституції України передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. При цьому передбачено, що не можуть бути обмежені певні права і свободи.

Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» визначає порядок його введення (вводиться Указом Президента і затверджується Верховною Радою України), відповідальність громадян і посадових осіб за порушення режиму, а також обов’язкове термінове повідомлення через Генерального секретаря ООН держав, які беруть участь у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов’язань за Міжнародним пактом, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення. Введення надзвичайного стану (як і воєнного стану) супроводжується багатьма стримуючими та контрольними процедурами.

Можливість введення деяких обмежень конституційних прав і свобод передбачена і при введенні режиму у районі проведення антитерористичної операції. При цьому обмеження прав і свобод, передбачені для цього режиму, слід визнати доволі суттєвими. Зокрема, відповідно до ст. 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» цей режим передбачає, зокрема, такі заходи і тимчасові обмеження, як право посадових осіб, залучених до операції, затримувати і доставляти в органи внутрішніх справ осіб, які вчинили або вчиняють правопорушення чи інші дії, що перешкоджають виконанню законних вимог осіб, залучених до антитерористичної операції, або дії, пов’язані з несанкціонованою спробою проникнення в район проведення антитерористичної операції і перешкоджання її проведенню; тимчасово обмежувати або забороняти рух транспортних засобів і пішоходів на вулицях та дорогах, не допускати транспортні засоби, у тому числі транспортні засоби дипломатичних представництв і консульських установ, та громадян на окремі ділянки місцевості та об’єкти, виводити громадян з окремих ділянок місцевості та об’єктів, відбуксировувати транспортні засоби та ін.

Якщо Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» передбачає можливість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина в разі здійснення масових терористичних актів, які супроводжуються загибеллю людей чи руйнуванням особливо важливих об’єктів життєзабезпечення (п. 2 ст. 4 Закону), то Закон України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає таке обмеження прав і свобод у випадку вчинення одиничного терористичного акту (ч. 1 ст. 11). В Указі Президента України про введення надзвичайного стану, як передбачено п. 4 ст. 6 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану», повинен бути визначений вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв’язку з введенням надзвичайного стану, а також перелік тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

В ст. 11 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» визначено, що «про рішення щодо проведення антитерористичної операції негайно інформується Президент України». Навіть в положеннях Закону РФ «Про протидію тероризму», який нещадно критикується багатьма правозахисниками, міститься вимога негайного обнародування рішення «про введення режиму контртерористичної операції» (включаючи визначення території (переліку об’єктів) в межах якої (на яких) такий режим вводиться, і переліку застосовуваних заходів і тимчасових обмежень)», так само як і рішення про відміну такого режиму.

Терористичний акт в Законі України «Про боротьбу з тероризмом» є підставою для проведення антитерористичної операції, яка передбачає застосування за своєю суттю окремих заходів надзвичайного характеру і тимчасових обмежень громадянських прав і свобод. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права допускає обмеження прав і свобод, що захищаються ним, але тільки за умови офіційного оголошення надзвичайного стану. Як випливає зі змісту ст. 27 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» здійснення масових терористичних актів є підставою для негайного через Генерального секретаря ООН інформування держав, які беруть участь у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов’язань за цим пактом, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення. У повідомленні зазначається також термін, на який вводяться відхилення від зобов’язань, передбачених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права.

Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає режим антитерористичної операції – фактично той же режим надзвичайного стану, але без його офіційного оголошення, без контролю, без передбачених Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» обмежень тощо. У цьому зв’язку окремі дослідники пропонують внести зміни до антитерористичного закону, які б конкретно визначали часовий проміжок і межі проведення контртерористичної операції [1]. Якщо поставлені цілі за даний проміжок часу не будуть досягнуті, то Указом Президента можна продовжити операцію на такий же проміжок часу, по закінченню якого, у випадку необхідності продовження операції, повинен бути введений надзвичайний стан. Інші дослідники пропонують до ст. 64 Конституції України внести відповідні корективи з метою легітимізації нового виду особливого адміністративно-правового режиму – правового режиму антитерористичної операції [2]. На наш погляд, враховуючи складність внесення до Конституції України змін, оптимальним слід вважати прирівняння режиму у районі проведення антитерористичної операції до правового режиму надзвичайного стану і внести відповідні зміни до Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» і Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Як вказують фахівці, усе чинне адміністративне, кримінальне і кримінально-процесуальне право повинно бути адаптоване до умов надзвичайного стану, в яких найчастіше відбувається боротьба з тероризмом [3].

Слід додати, що якщо надзвичайний стан – правовий режим, що передбачений Конституцієї України (ч. 2 ст. 64), вводиться на суворо визначений час (по усій території України – не більше як 30 діб, а в окремих місцевостях – не більше 60 діб) і пролонговується на більш як на 30 діб по тій самій ускладненій процедурі, то часовий проміжок проведення антитерористичної операції законом чітко не визначений, лише передбачено, що «антитерористична операція вважається завершеною, якщо терористичний акт припинено та ліквідовано загрозу життю і здоров’ю заручників та інших людей, які знаходилися в районі її проведення» (ч. 1 ст. 18 Закону України «Про боротьбу з тероризмом). На відміну від надзвичайного стану, у законодавстві не передбачається будь-яких гарантій прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб під час дії режиму у районі проведення антитерористичної операції. Рішення про припинення антитерористичної операції приймається керівником оперативного штабу з управління цією операцією» (ч. 1, 2 ст. 18). Щодо надзвичайного стану, то зазначений правовий режим в Україні або в окремих її місцевостях може бути скасований Указом Президента України.

Обмеження конституційних прав і свобод, передбачені режимом у районі антитерористичної операції, за своїм змістом в значній мірі ідентичні обмеженням, властивим правовому режиму надзвичайного стану. При цьому режим у районі проведення антитерористичної операції – це режим, що не передбачений Конституцією України, але який містить доволі суттєві обмеження конституційних прав і свобод. Щодо територіальних меж проведення антитерористичної операції, на якій можуть обмежуватися права і свободи і встановлюється особливий правовий режим, то в законі зазначається, що «керівник оперативного штабу визначає межі району проведення антитерористичної операції», що, звичайно, не слугує гарантією від можливих зловживань при цьому (ч. 3 ст. 12). Слід зазначити, що, наприклад, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» в Указі Президента про введення надзвичайного стану, який підлягає затвердженню Верховною Радою України, зазначаються, зокрема, межі території, на якій вводиться надзвичайний стан. Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України (ст. 5 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану). Рішення щодо проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту керівником Антитерористичного центру при Службі безпеки України за письмовим дозволом Голови Служби безпеки України або керівником координаційної групи відповідного регіонального органу Служби безпеки України за письмовим дозволом керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України, погодженим з Головою Служби безпеки України (ч. 1 ст. 11 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).

На наш погляд, деякі положення Закону України «Про боротьбу з тероризмом» не відповідають положенням, що містяться в ч. 3 ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права в тій частині, що «будь-яка держава, що бере участь у цьому Пакті і використовує право відступу, повинна негайно інформувати інші держави, що беруть участь у цьому Пакті, за посередництвом Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про положення, від яких вона відступила, і про причини, що спонукали до такого рішення. Повинно бути також зроблено повідомлення через того ж посередника про дату, коли вона припиняє такий відступ» [4]. В ч. 1 ст. 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» містяться норми, які свідчать фактично про відступ від положень Пакту. Таким чином, проведений аналіз норм Закону України «Про боротьбу з тероризмом» засвідчує, що в ньому відсутні спеціальні норми, що визначали б гарантії прав і свобод і були б спрямовані на недопущення зловживань при проведенні антитерористичної операції.

Міжнародно-правовим актом щодо проблем застосування у державах-учасницях Міжнародного пакту про громадянські і політичні права є «Сіракузькі принципи, що стосуються обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» (1984 р.), прийняті ООН і які рекомендовано застосовувати у питаннях тлумачення допустимих обмежень прав і свобод громадян з метою запобігання введенню законами невиправданих доцільністю обмежень. Сіракузькі принципи тлумачення обмежень і відступів від положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1984 р.) визначають, що такі обмеження і відступи держави-учасники можуть застосувати «тільки у випадках, виключної та дійсної чи неминучої небезпеки, яка загрожує життю націй» і «тільки тоді, коли існують достатні гарантії і ефективні засоби правового захисту проти зловживань. Забороняється застосування обмежень прав, якщо мова йде про запобігання «тільки місцевої чи відносно ізольованої загрози закону чи порядку». Можна дійти висновку, що положення, що містяться в ч. 1 ст. 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», суперечать існуючим зобов’язанням України за міжнародними договорами.

У звязку з викладеним вище, ст. 10 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» слід доповнити реченням наступного змісту: «Режим у районі проведення антитерористичної операції за своїм правовим змістом і наслідками прирівнюється до правового режиму надзвичайного стану. У районі проведення антитерористичної операції Президент України вводить надзвичайний стан в порядку, передбаченому Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану». У зв’язку з наведеним вище потребуватимуть подальших змін Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану», Закон України «Про боротьбу з тероризмом» та інші нормативно-правові акти у відповідній частині.

В ч. 1 ст. 11 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» речення «Про рішення щодо проведення антитерористичної операції негайно інформується Президент України» слід замінити реченням наступного змісту: «Рішення щодо проведення антитерористичної операції підлягає негайному оприлюдненню через засоби масової інформації або в інший спосіб». До ст. 11 зазначеного Закону слід додати ч.ч. 2, 3 наступного змісту (ч.ч. 2, 3 ст. 11 в редакції чинного Закону у зв’язку із запропонованими доповненнями стають відповідно ч.ч. 4, 5):

«Україна відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права при введенні надзвичайного становища негайно після його введення повідомляє через Генерального секретаря ООН держави, які беруть участь у цьому пакті, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов’язань за Міжнародним пактом, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення. У повідомленні зазначається також термін, на який вводяться відхилення від зобов’язань, передбачених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права. У такому ж порядку Україна повідомляє про зміни межі відхилень від зобов’язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права або строку дії обмежень прав і свобод.

Україна відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією і причини їх вжиття. Україна також інформує Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою».


Література
1. Зубова О.В. Терроризм и проблемы ограничения конституционных прав граждан в борьбе с ним: 12.00.02. Дисс. … канд. юрид. наук. – Елецк, 2004. – С. 125.

2. Настюк В.Я. Адміністративно-правові режими у сфері національної безпеки та протидії тероризму: Монографія. – К.: НКЦ, 2008. – С. 64.

3. Устинов В.В. Государственная антитеррористическая стратегия: общая концепция и правовые аспекты // Государство и право. – 2003. – № 3. – С. 17.

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_043




Невара Л.М.

здобувач кафедри міжнародного права,

Інститут міжнародних відносин,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка
Правовий статус мови меншин в національному законодавстві

країн Європи
Європа завжди була i є важливим регiоном, де численні мовні групи традиційно перебували в безпосередньому контакті та збагачували одна одну. I хоча це, так зване, спiвробiтництво мов є позитивним явищем для держави, все-таки не варто забувати про сучасний стан мов нацiональних меншин та їх мiсце в державi. Адже майже ніде в Європі ми не побачимо такого явища як використання мов на однаковому рiвнi та в однакових полiтичних, культурних, економiчних умовах. В деяких країнах напруженість, яка виникає з цього неоднакового застосування може бути незначною, але в інших вона є відкритою і серйозною проблемою. Такий стан щодо застосування мов може призвести, і ми є свідками призводить, до конфліктів між різними мовними групами часто спровокованими, скерованими та використовуваними їхніми політичними лідерами для набуття власного авторитету, а не для забезпечення загальнонаціональних інтересів в країні. Саме тому питання щодо правового статусу мов меншин або регiональних мов в країнах Європи є надзвичайно важливим та потребує вiдповiдного дослідження та врегулювання. У зв'язку з цим важливим є те, який статус надається мові національної меншини (її рідній мові) у державі проживання.

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин ухвалена Радою Європи в 1992 роцi (Хартія) зробила справжнiй прорив у розвитку «мовних прав». В нiй затвердженi норми та принципи, якi на вiдмiну вiд попереднiх документiв, мають визначену мету – сприяння розвитку та захист iсторичних регiональних мов i мов мешин у Європi. Хартiя наголошує на тому, що право на використання регiональної мови або мови меншин у приватному та суспiльному життi є невiд’ємним правом, а також пiдкреслює значення взаємного збагачення культур та рiзноманiття з урахуванням того, що захист i розвиток регiональних мов або мов меншин не повиннi здiйснюватися на шкоду офiцiйним мовам.

За підрахунками заступника голови Комітету експертів Європейської хартії регіональних або мов меншин, представника з Норвегії Сігве Грамстад [1], на час його дослідження мовного питання, тільки серед 20 країн з 25 держав-учасниць Хартії функціонують 142 регіональних мов або мов меншин (або мовних ситуацій), які використовують понад 37 мільйонів осіб.

Проте, 25 європейських країн, які ратифікували Хартію зобов’язалися узгодити положення Хартії з національним законодавством, що встановлює правовий статус мовних меншин (ст. 4). Новітнім засобом імплементації цього зобов’язання є ухвалення положень про мовні права у конституційному законодавстві країн. Конституції 37 країн Європи включають положення пов’язані з питаннями про мови. Більшість конституцій просто проголошують певну мову (чи кілька мов) як державну, офіційну або ту і іншу. Деякі конституції не переймаються питанням державної чи офіційної мови (8 країн). Є конституції, які обмежують себе забороною дискримінації за мовною ознакою. І тільки деякі країни Центральної та Східної Європи не тільки приєдналися до Хартії та Рамкової конвенції, але й деякою мірою визначили певні конституційні принципи захисту меншин та мов меншин.

Цікаво, що нав’язана цім країнам через вступ до Ради Європи конституційна модель гарантії прав меншин та мов меншин, не пов’язаних з державною мовою, майже не застосовується країнами Західної Європи. В їх Державних доповідях часто зазначається, що вони мають давні демократичні традиції і в ухваленні спеціального законодавства немає необхідності. І тут відкривається широке поле для подвійних стандартів і повчання нових демократій старими.

Наведемо декілька прикладів конституційного вирішення питання мовних прав у певних європейських країнах.

Відповідно п. 3 ст. 3 Конституції Німеччини 1948 р. «Нікому не може бути завдано шкоди або надано перевагу внаслідок його статі, його походження, його раси, його мови, його місця народження і спорідненості, його віросповідання, його релігійних або політичних переконань» [2]. За змістом конституційне положення не вирішує питання офіційної мови або мов меншин. Йдеться про заборону дискримінації за мовною ознакою. Будь які юридичні гарантії сприяння розвитку чи захисту таких мов не передбачається.

Стаття 8 Конституції Австрії 1983 р. проголошує «Німецька мова є офіційною мовою Республіки, без шкоди для прав, передбачених федеральним законом для мовних меншин» [3]. Конституція визначає офіційну мову, права мовних меншин визначаються спеціальним законом.

Стаття 70 Федеральної Конституції Швейцарії визначає: «1. Офіційними мовами Союзу є німецька, французька та італійська. У відносинах з особами ретороманської мови офіційною мовою Союзу є також ретороманська.

Кантони визначають свої офіційні мови. Щоб зберегти взаєморозуміння між мовними спільнотами, вони поважають традиційний мовний склад територій і беруть до уваги корінні мовні меншини.

Союз підтримує заходи кантонів Граубюнден і Тічино по збереженню та заохоченню ретороманської та італійської мов». Документ визначає чотири офіційні мови, посилається на коренні мовні меншини без їх визначення та визначає ретороманську та італійську офіційні мови як територіальні мови та мови меншин. Таким чином, будь-які позитивні мовні права у Конституції відсутні.

Вельми декларативними, як на наш погляд, є положення ст. 3 Конституції Іспанії 1978 р. де йдеться по те, що «1. Кастильська мова є офіційною мовою Іспанської держави. Всі іспанці зобов'язані знати її і мають право нею користуватися.

2. Інші мови Іспанії також є офіційними мовами автономних співтовариств відповідно до їх статутів.

3. Багатство різних мовних особливостей Іспанії є культурною спадщиною, яка користується особливою повагою і захистом» [4].

Пункт 2 ст. 68 Конституції Угорщини (у редакції 2004 р.) передбачає «Угорська Республіка забезпечує захист національних та етнічних меншин та забезпечує їх колективну участь у державних справах, зміцнення їхніх культур, використання рідної мови, освіти рідною мовою та використання імен в їх рідних мовах». У данному випадку в акті виділені конкретні мовні права на вживання рідної мови, освіту рідною мовою, використання власних імен рідною мовою. Освіта є провідним фактором для збереження і розвитку таких мов і тому право на освіту рідною мовою є провідним у шерегу заходів, спрямованих на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті країни.

Найбільш предметно, на наш погляд, це питання вирішено у Конституції Словацької Республіки 1992 р. Стаття 34 наголошує «1. Громадянам, які утворюють в Словацькій Республіці національні меншини чи етнічні групи, гарантується всебічний розвиток, зокрема, право спільно з іншими представниками меншості або групи розвивати власну культуру, поширювати і отримувати інформацію рідною мовою, об'єднуватись у національні об'єднання, створювати й утримувати заклади освіти та культури. Подробиці встановлюються законом.

2. Громадянам, які належать до національних меншин або етнічних груп, при умовах, встановлених законом, крім права на оволодіння державною мовою, гарантується:

b) право користуватися своєю мовою в офіційних стосунках;

с) право брати участь у вирішенні питань, що стосуються національних меншин та етнічних груп.

3. Здійснення прав громадян, які належать до національних меншин і етнічних груп, гарантованих цією Конституцією, не повинно створювати загрозу суверенітету і територіальної цілісності Словацької Республіки або призводити до дискримінації решти населення» [5].

Чітко протилежне рішення питання міститися у Конституціії Франції 1958 р.: «Стаття 2. (Конституційний закон N 92-554 від 25 червня 1992 р., ст. 1) "Французька мова є мовою Республіки" [6]. На території Франції присутні близько 10 національних меншин чисельністю понад 4 міл. осіб (наприклад, ельзасці, лотарингці, баски, корсиканці, італьянці, португальці та ін.). Проте Франція принципово не визнає а ні національні, а ні мовні меншини на своїй території. Французька Конституційна рада вважає, що таке визнання було б несумісним з принципами рівності громадян і єдності французької нації.

Східні підходи знаходимо у Конституції Туреччини 1982 р., члена Ради Європи з 1949 р. У ст. 3. йдеться: «Турецька держава, її територія та нація – єдине неподільне ціле. Офіційна мова – турецька», а абз.8 ст. 42 застерігає: «Ніяка мова, крім турецької, не повинна викладатися в якості рідної мови турецьким громадянам у будь-яких освітніх навчальних закладах» [7]. Такі підходи до мов меншин не тільки не відповідають європейським мовним стандартам, а відверто порушують останні.

На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що за своїм статусом право користуватися рідною мовою або мовою меншин, що містяться в конституціях європейських країн можна умовно поділити на шість категорій:

1. право на вільне використання рідної мови;

2. право на збереження мовної самобутності;

3. право отримувати освіту рідною мовою;

4. право на використання рідної мови у офіційних стосунках, тобто у державних установах;

5. інші права (культурні, у засобах масової інформації тощо);

6. визнання єдиної мови країни та ігнорування права інших регіональних мов або мов меншин.

Література




  1. Sigve Gramstad. Diversity of language situation in Europe // Minority language protection in Europe: into a new decade. Regional or Minority languages. – Strasbourg: Council of Europe Publishing, 2010. – No.8. – P. 29-30.

  2. Конституции стран мира (конституции и основные законы стран мира) // Режим доступу: http://www.uznal.org/constitution.php

  3. Там само.

  4. Там само.

  5. Там само.

  6. Там само.

  7. Там само.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка