Матеріали міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка4/11
Дата конвертації23.10.2017
Розмір2.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Григоров О.М.

кандидат юридичних наук, доцент

кафедри міжнародного права

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка


Особливості реалізації державами норм міжнародного повітряного права
В теорії міжнародного права існує багато концептуальних трактувань терміну «реалізація норм міжнародного права». Так, на думку професора Г.В. Ігнатенка (РФ) реалізація норм міжнародного права – це втілення норм міжнародного права у поведінці, діяльності держав й інших суб’єктів міжнародного права. Формами реалізації є: дотримання, виконання й використання [1, с. 176]. У свою чергу професор В.І. Муравйов (Україна), ведучи мову про тотожність термінів «реалізація» та «імплементація», виділяє такі форми реалізації норм міжнародного права як: дотримання, виконання, використання й застосування [2, с. 182-183].

Виходячи з вище вказаних доктринальних трактувань терміну «реалізація», проаналізуємо основні особливості реалізації норм міжнародного повітряного права у договірній практиці держав, яка на нашу думку є показником їх ефективності.

Згідно з главою VI ст.ст. 37–38 Чиказької конвенції про міжнародну авіацію 1944 року до компетенції Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО) віднесені повноваження з встановлення міжнародних стандартів й процедур у галузі міжнародної аеронавігації, що стосуються у тому числі й аеронавігаційного обслуговування, реєстрації й сертифікації повітряних суден, підготовки льотного й авіаційного персоналу, а також інших стандартів, пов’язаних з безпекою польотів. Водночас ст. 38 цієї конвенції дозволяє державі-учасниці «у випадку скрутного становища» встановлювати свої власні стандарти й правила, що відрізняються від розпоряджень ІКАО. Тим самим держава-учасниця отримує певний «правовий люфт» у рамках виконання її міжнародно-правових зобов’язань.

Наступною особливістю реалізації норм міжнародного повітряного права є тимчасове застосування міжнародного договору (або його окремих положень). Згідно з Монреальським протоколом від 10.05.1980р. у текст Чиказької конвенції була внесена нова стаття 83 «bis», яка регламентує порядок переходу повністю або частково функцій держави-реєстратора, передбачених ст.ст.12, 30, 31, 32 Чиказької конвенції, від однієї держави до іншої у разі оренди, фрахту або взаємного обміну повітряних суден. Не дивлячись на той факт, що 38 держав-учасниць Конвенції ратифікували цю поправку ще у 80-х роках, протокол вступив в силу тільки 20.06.1997 р. після його ратифікації 98 державами згідно з вимогою ст. 94 Конвенції.

Необхідність заповнення «правового вакууму» у ході такого довготривалого процесу вступу протоколу у силу скорегувала міжнародну правозастосовчу практику держав.

Так 09.12.1994 р. була укладена Угода про практичне застосування статті 83 «bis» Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію (держави-учасниці: Україна, РФ, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан). Ця «перехідна» міжнародна Угода базувалася на положеннях ст. 25 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Як наслідок – після вступу у силу статті 83 «bis» – держави-учасниці цієї Угоди внесли у повітряне законодавство відповідні зміни й доповнення.

Ведучи мову про дотримання норм міжнародної угоди, як однієї з форм реалізації можна навести наступний приклад.

Україна ратифікувала 06.06.2012р. Конвенцію про міжнародні гарантії стосовно рухомого обладнання 2001р. і Протокол про авіаційне рухоме обладнання 2001р. [3]. Але, нажаль, діючий Повітряний Кодекс України не містить положення, що стосуються правочинів з рухомим авіаційним обладнанням. Для порівняння, Російська Федерація є учасницею цієї Конвенції з 01.11.2011 р., і діючий Повітряний Кодекс РФ, зокрема ст. 37, регламентує порядок сертифікації рухомого обладнання: авіаційних двигунів й повітряних гвинтів.

Аналогічна ситуація складається з виконанням Україною зобов’язань, що витікають з Монреальської конвенції про уніфікацію деяких правил стосовно повітряних перевезень 1999р. [4]. Одне з основних положень стосовно відповідальності повітряних перевізників, передбачене главою III ст.ст. 17 – 38, не знайшло закріплення у діючому Повітряному Кодексі України. Також нова редакція Правил повітряних перевезень пасажирів й багажу 2012р. не містить норм відповідальності міжнародних повітряних перевізників. Важливою складовою Монреальської системи відповідальності є забезпечення державами-учасницями належного авіаційного страхування, передбаченого ст. 50 Конвенції. Нажаль, Повітряний Кодекс України у ст.ст. 117-118 містить тільки загальні «відсильні» норми, що стосуються авіаційного страхування. До того ж в Україні на сьогодні діють Порядок і Правила проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації у редакції 2002 року [5].

Тим самим складається досить неприглядна ситуація, коли дії (або бездіяльність) українського законодавця можуть бути кваліфіковані згідно з ст. 27 Віденської конвенції про правло міжнародних договорів 1969р., відповідно до якої держава-учасниця «не може посилатися на положення внутрішнього права у якості виправдання невиконання нею договору».

Ще одним цікавим прикладом особливої правозастосовчої практики держав у сфері міжнародного повітряного права є практика використання так званих «свобод повітря» у двосторонньому співробітництві. Як правило, в типових двосторонніх міжнародних угодах про повітряне сполучення, які на сьогодні є правовою базою забезпечення міжнародних повітряних перевезень, держави-учасниці надають на взаємній основі право користування 1-3 «свободами повітря». Виключення складають двосторонні угоди про «відкрите небо», а також Угода про повітряний транспорт ЄС та США 2008 року. Наприклад, на сьогодні Україна має 68 діючих двосторонніх угод про повітряне сполучення з країнами Європи, Америки, Азії, Середнього та Близького Сходу. При цьому Україна як й більшість її держав-партнерів за двосторонніми угода не є учасницею Угоди про повітряні перевезення 1944 року, більш відомої як Угоди про «п’ять свобод повітря». До речі, учасниками цієї Угоди на сьогодні є тільки 11 держав, серед яких до держав, що вносять «значний внесок» у розвиток повітряного транспорту, можна віднести тільки Нідерланди й Грецію.

Таким чином склалася цікава ситуація, коли численні постійні заклики ІКАО до держав-учасниць про скорішу ратифікацію Угоди про «п’ять свобод повітря» залишаються не почутими їх адресатами, але водночас ці держави активно використовують норми Угоди у своїй двосторонній правозастосовчій практиці для забезпечення міжнародних повітряних перевезень.

Особливо на нашу думку гострим питання ефективності є у галузі забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації. Як відомо, починаючи з прийняття у 1963 р. Токійської Конвенції про деякі правопорушення на борту повітряного судна [6], почалося формування інституту безпеки міжнародної цивільної авіації. На сьогодні в рамках сучасного міжнародного повітряного права рівень кодифікації рівень цього інституту занадто високий у порівнянні з іншими галузями міжнародного права, фактично це чотири конвенції та два протоколи. Всі ці міжнародні угоди без виключення містять положення про обов’язок держав-учасниць щодо покарання осіб, винних у вчинення актів незаконного втручання у діяльність міжнародної цивільної авіації. Так згідно з новою Пекінською Конвенцією про боротьбу з незаконними актами стосовно міжнародної цивільної авіації, прийнятої 10.09.2010р., держава-учасниця, на території якої опиняється можливий злочинець, не видає цю особу, то ця держава зобов’язана без будь-яких винятків передати справу до своїх компетентних судових органів для здійснення правосуддя. У протилежному випадку відмовою видачі цієї особи зацікавленій державі не можуть бути будь-які посилання на те, що акт незаконного втручання має політичні мотиви [7]. На жаль, як ми знаємо, практика різних держав у даному питанні часто пов’язується з «політичними уподобаннями» або поділом «повітряних піратів» на «хороших» та «поганих». Подібна практика подвійних стандартів призводить до «пробуксування» міжнародно-правового механізму з боротьби з актами незаконного втручання у діяльність міжнародної цивільної авіації.

Таким чином, як ми бачимо, практика держав-учасниць ІКАО щодо реалізації норм сучасного міжнародного повітряного права має низку особливостей, що свідчать про те, що проблема ефективності притаманна цій галузі міжнародного права. Крім того, проведений аналіз міжнародно-правової практики у галузі міжнародного повітряного права свідчить, на нашу думку, про актуальність й необхідність активізації роботи Комісії міжнародного права ООН з кодифікації сучасної міжнародно-правової практики держав щодо тимчасового застосування договорів, а також систематизації й аналізу договірної практики, пов’язаної з зобов’язаннями держав щодо покарання осіб, які вчинили протиправні дії, виходячи з принципу aut dedere aut judicare.


Література


  1. Международное право. Учебник для вузов. Ответственные редакторы – проф. Г.В.Игнатенко и проф. О.И.Тиунов. – М.: НОРМА-ИНФА, 1999.

  2. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

  3. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про міжнародні майнові права на рухоме обладнання та Протокол до Конвенції про міжнародні майнові права на рухоме обладнання з питань авіаційного обладнання» від 06.06.1012 № 4904-VI

  4. Дата вступу в силу для України 06.08.2009 р. Закон про приєднання до Конвенції № 685- VI (685-17) від 17.12.2008 р.

  5. Затверджені Наказом Міністерства інфраструктури України від 30.11.2012р. № 735.

  6. Вступила в силу 04.12.1967 р.

  7. Ст. ст. 10, 13 Конвенції.


Громівчук І.М.

аспірантка Інституту міжнародних відносин

Національний авіаційний університет, м. Київ

Проблема ефективності міжнародного антитерористичного права: вплив на стан дотримання прав людини

Звертаючись до такої важливої проблеми у теорії міжнародного права як його ефективність, видатний російський юрист-міжнародник І.І.Лукашук визначив, що «ефективність міжнародного права визначається тим, наскільки воно досягає поставлених перед ним цілей, якою мірою реальні відносини відповідають його нормам» [1, c.48]. Загалом сучасне міжнародне право відповідає своєму соціальному призначенню. У багатьох сферах міжнародної співпраці міжнародні норми добросовісно дотримуються суб’єктами міжнародного права. «Разом з тим, - як вказує інший спеціаліст в області міжнародного права Л.Х.Мінгазов, - ефективність міжнародно-правових норм у багатьох випадках залишається ще досить невисокою. У ряді областей співпраці вони часом порушуються… ці порушення мають місце у сферах, пов’язаних з підтримкою миру та безпеки, захистом прав людини, навколишнього середовища і т.д.» [2, c.5].

На сьогоднішній день у структурі міжнародного права виділяють таку міжгалузеву та міжсистемну галузь міжнародного права як міжнародне антитерористичне право, яка, за визначенням українського юриста-міжнародника В.Ф.Антипенка, представляє собою сукупність норм національного і міжнародного права, які направлені на запобігання, припинення і боротьбу з тероризмом та лежать в основі створення і діяльності як національних, так і міжнародних контртерористичних систем [3, c. 49].

Проте, незважаючи на те, що за останні півстоліття світове співтовариство досягло значних успіхів у справі прогресивного розвитку та кодифікації норм міжнародного антитерористичного права, ескалація тероризму продовжує мати місце. Тому виникає питання, чи досягають міжнародні антитерористичні норми своєї цілі? Наскільки вони є ефективними? Відомо, що тільки на універсальному рівні сьогодні діють 16 антитерористичних конвенцій та протоколів. Однак, багато науковців вказують на недосконалість сучасного антитерористичного конвенційного механізму. Справді, у роботі, спрямованій на вироблення концептуальних аспектів, пов’язаних з боротьбою з тероризмом, включаючи понятійні питання, немає вагомого прогресу. Однією з ключових проблем є відсутність єдиного загальнообов’язкового поняття тероризму. Оцінюючи цю проблему, А.Х.Абашидзе справедливо визначає, що «будь-яка модель, будь-яка конвенція про боротьбу з тероризмом за відсутності єдиного підходу держав до понятійного апарату і категорій… перетворюється у фікцію» [4, c. 37].

Зрозуміло, що дефініція тероризму є результатом узгодження воль та позицій більшості держав світу, інтереси яких досить сильно різняться. Як результат, задля досягнення консенсусу, договірні положення часто формулюються занадто широко і часто дозволяють підвести під склад тероризму багато інших кримінальних діянь, не кажучи вже про те, що занадто широке визначення надає державам можливість змінювати об’єм та зміст такої норми заради досягнення цілі.

Поряд з відсутністю визначення тероризму остаточно дискусійним серед юристів-міжнародників сьогодні залишається також питання, чи належить тероризм до ряду міжнародних злочинів, чи все-таки він є злочином міжнародного характеру? Згідно з п.3 Преамбули Статуту Міжнародного кримінального суду, можна зробити висновок, що міжнародне кримінальне право в якості основоположних цінностей міжнародного співтовариства охороняє «мир, безпеку та благополуччя» [5, c. 41, 675]. У той же час посягання на основоположні цінності міжнародного співтовариства надає злочину міжнародного виміру і «перетворює» його в злочин за міжнародним правом. Такі злочини викликають «занепокоєність всього міжнародного співтовариства» (абз. 4 і 9 Преамбули Статуту; ст. 5(1). А тим часом, по-перше, усе більшу занепокоєність міжнародного співтовариства безспірно викликає тероризм. По-друге, акти тероризму являють собою порушення загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, а також цілого ряду інших міжнародних документів. Тим не менше, однак, сучасне міжнародне право відносить акти тероризму до злочинів міжнародного характеру.

З огляду тільки на визначені дві суттєві проблеми, говорити про високу ефективність міжнародного антитерористичного права не доводиться. Це, відповідно, має певні негативні наслідки, які відбиваються на найбільш чутливій галузі міжнародного права – міжнародному праві прав людини. Зокрема, у питаннях визначення тероризму каменем спотикання є мотиви і цілі терористичних акцій, а також смисл, який вкладається у поняття «тероризм». Багатосторонні міжнародні угоди часто не містять надійних гарантій і механізмів реалізації закріплених у них положень, що дає можливість деяким державам діяти в їх обхід. Різні держави нерідко діаметрально протилежно розуміють його значення, тому у боротьбі з тероризмом зчаста мають місце т.з. «подвійні стандарти». Одні і ті ж акти кваліфікуються різними державами по-різному, а особи, які їх вчиняють, розглядаються як терористи одними та як борці за свободу іншими. Як наслідок, часто мають місце факти дискримінації осіб, після подій 11 вересня сильному переслідуванню були піддані біженці й вимушені переселенці, поширеним стало схематичне профілювання, яке відображає невивчені узагальнення.

Говорячи про визначення тероризму, слід зазначити, що більшість вчених однією з основних ознак тероризму виділяють політичну мотивацію. Однак, М.Л.Ентін справедливо зазначає, що так звані «антитерористичні» угоди, як правило, не беруть до уваги мотиви злочинів [6, c. 127]. Ця проблема має свої наслідки, оскільки, по-перше, визначення тероризму без зазначення остаточних цілей і мотивів злочину несе в собі елементи порушення прав людини, позбавляючи винну особу права на гуманне неупереджене правосуддя. А, по-друге, з політичним характером тероризму тісно пов'язане надзвичайно важливе питання у міжнародному праві прав людини, а саме: проблема співвідношення права на притулок з політичних мотивів і зобов’язання держав видавати міжнародних терористів. Великі труднощі при розгляді справ про тероризм традиційно створює застереження про політичні злочини.

Сьогодні загальновизнаним є те, що особи, які вчинили терористичні злочини, підлягають видачі (хоча тяжко заперечувати, що такі злочини є політичними злочинами) і це правило сьогодні вважається винятком з принципу невидачі. Тенденція до обмеження застосування принципу невидачі політичних злочинців щодо терористів знайшла відображення у багатьох міжнародних документах Антитерористичні конвенції та Типовий договір про видачу 1990 року можуть створити враження, що проблема застосування принципу винятку політичних правопорушень щодо більшості терористичних злочинів вирішена. Практика, однак, вказує на протилежне: незважаючи на те, що терористи регулярно екстрадуються протягом останніх років, відмови все ще мають місце. З іншої сторони, останні угоди, в яких правило невидачі політичних злочинців було обмежено шляхом прямого виключення терористичних злочинів із категорії політичних, теж піддаються критиці за те, що наражають на небезпеку політичних правопорушників, позбавляючи їх фундаментального права на захист. Тому можна сказати, що питання про те, наскільки принцип невидачі політичних злочинців відноситься до терористів, залишається відкритим.

Більше того, у боротьбі з тероризмом поширеною стала практика застосування «дипломатичних гарантій» як однієї з форм захисту від жорстокого поводження після видачі фізичної особи іншій державі. Але ряд авторитетних організацій (Human rights watch, REDRESS)ставлять під сумнів законність та ефективність цієї практики стосовно захисту прав людини і виконання державами їх безумовного зобов’язання не видавати, не переміщати, не висилати і не повертати будь-яку особу на територію, де є вагомі підстави для загрози, що до цієї особи можуть бути застосовані катування.

Важливо згадати і про принцип «aut dedere aut judicare», а саме про те, що держави все частіше зіштовхуються з дилемою щодо іноземних громадян, які підозрюються у причетності до тероризму. Ця дилема зводиться до того, що, з однієї сторони, за рядом причин держави не можуть добитися успіху в притягнення їх до відповідальності (за браком доказів), а, з іншої, підозрюваних не можна депортувати у країну походження через ризик застосування до них катувань чи інших видів жорстокого поводження. На нашу думку, міжнародне антитерористичне право потребує більш конкретних механізмів, котрі покликані не допустити безкарності за терористичне насильство і в той же час забезпечити захист від дискримінаційного переслідування. Можливим подоланням цієї обставини може стати укладення багатостороннього договору про видачу осіб, які вчинили акт міжнародного тероризму, де б цей злочин кваліфікувався як кримінальний і передбачався б єдиний порядок видачі, котрий не залежить від законодавства держав та політичної волі їх представників.

Насамкінець, хочеться зазначити, що відсутність загальноприйнятого визначення тероризму послаблює можливості для встановлення відповідальності за нього. Адже традиційно положення про кримінальну відповідальність і відповідні юридичні процедури розраховані перш за все на осіб, котрі фізично вчиняють протизаконні дії. Як результат, основний тягар відповідальності паде на фізичних осіб і з ціллю так же «ефектно» відповідати на «резонансні» терористичні акти на фоні недосконалості правових механізмів, держави створюють таємні тюрми, т.з. «чорні об’єкти», «ескадрони смерті», має місце практика позасудового фізичного знищення терористів, точкові ліквідації тощо. Вважаємо, що боротьба з тероризмом вимагає, щоб заходи впливу вживалися не лише до тих, хто встановлює вибухові прилади чи захоплює літаки (особливу увагу тут слід присвятити ролі держави, навіть без прямого зв’язку з терористами).

Таким чином, як ми бачимо, міжнародне співтовариство досягло консенсусу в тому, що тероризм являє собою потужну загрозу миру та безпеці всього людства, але значення цього консенсусу знижується відсутністю узгодженої позиції щодо змісту цього поняття. У даному випадку не можна посилатися на давній принцип omnis definitio in lege periculosa (будь-яке визначення у законі є небезпечним), оскільки в умовах боротьби з тероризмом він тягне за собою проблеми у сфері реалізації норм міжнародного права прав людини.
Література


  1. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть:учеб.для студентов юрид. фак. и вузов / И.И. Лукашук; Рос.акад. наук, Ин-т государтсва и права, Академ. правовой ун-т. – Изд. 3- е, перераб. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2008. – 432 с.

  2. Мингазов Л.Х. Эффективность норм международного права: Теоретические проблемы: автореф. дисс. на соискание науч. степенидокт. юрид.наук.:спец.12.00.10 - «Международное право» / Л. Х. Мингазов. – Казань: Министерство образования РФ. Казанский государственный университет, 2000. – 41 с.

  3. Антипенко В.Ф. Механизм международно-правового регулирования борьбы с терроризмом: автореф. дисс. на соискание науч. степени докт.юрид.наук: 12.00.11 / В.Ф.Антипенко; МГИМО (У) МИД России. – М., 2004. – 59 с.

  4. Абашидзе А.Х. Борьба с терроризмом, международный уголовный суд и Российская Федерация / А.Х.Абашидзе// Российский ежегодник международного права. Специальный выпуск. – 2003. – С. 35-40.

  5. Верле Герхард. Принципы международного уголовного права: учебник / Герхард Верле; пер. с англ.. С.В.Саяпина. – О.: Фенікс; М: Транслит, 2011. – 910 с.

  6. Энтин М.Л. Международное сотрудничество в борьбе с терроризмом: причины низкой эффективности международно-правового регулирования, пути и перспективы ее повышения / М.Л. Энтин // Советский ежегодник международного права, 1988. – С. 118-183.


Гутник В.В.

к.ю.н., доцент кафедри міжнародного права,

факультет міжнародних відносин,

Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів


Право обвинувачених на захист у проектах статуту Міжнародного кримінального суду
Для дослідження правової природи та змісту права обвинувачених на захист у Міжнародному кримінальному суді (далі – МКС) важливого значення має аналіз проектів його Статуту. Адже вивчення історія введення інституту права на захист дозволяє дійти висновку про первісний зміст та конструкцію цього права.

Створення постійнодіючого міжнародного кримінального суду має досить тривалу історію, яка сягає ХІХ століття. Однак вагомі кроки щодо створення МКС розпочалися тільки на початку 90-их років ХХ століття [1, p.110], після того, як Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції від 25 листопада 1992 р. дала доручення Комісії міжнародного права (далі - КМП) розробити проект статуту міжнародного кримінального суду [2, para.6].

Остання надала Доповідь по проекту МКС урядам держав для висловлення ними своїх коментарів. Станом на 22 липня 1994 року надійшло 23 таких коментарі. Стосовно права на захист, держави в основному схвалили проект КМП, однак висловили щодо нього свої зауваження. Найбільше зауважень викликало положення про можливість судового розгляду in absentia (за відсутності підсудного).

Так, уряд США звернув увагу, що за таких умов не можна вести мову про надання ефективного захисту, і як наслідок забезпечення справедливого судочинства [3, para.88]. Аналогічну точку зору висловили уряди Угорщини [4, para.46] та Мальта [5, para.13]. Інші держави головним чином підкреслили важливість обмеження можливості судового розгляду in absentia.

Врахувавши коментарів урядів держав, та доопрацювавши проект статуту міжнародного кримінального суду, КМП надала переглянутий статут Генеральній Асамблеї. У Проекті статуту МКС розробленому Комісією міжнародного права 1994 року право на захист було нормативно закріплене у статті 41 (права обвинувачених). Коментуючи цю статтю, Комісія міжнародного права звернула увагу, що вона містить мінімальні гарантії, на які обвинувачений має право у зв’язку з судовим розглядом. Зазначена стаття відображає, наскільки це можливо, основні права обвинуваченого, які викладені у статті 14 МПГПП [6].

Генеральна Асамблея ООН утворює Ad hoc комітет щодо створення міжнародного кримінального суду, Доповідь якого розглядалася на П’ятдесятій сесії Генеральної Асамблеї (1995 р). У зазначеній Доповіді, Ad hoc Комітет підкреслив, що права обвинувачених мають відповідати мінімальним гарантіям, які містяться у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. Комітет підкреслив необхідність розробки норм які б передбачали обов’язкове призначення захисника, а також містили положення щодо кваліфікації, повноважень, порядку оплати праці та особливості їх призначення судом [7, para.173-175].

Наступним кроком Генеральної Асамблеї було утворення Підготовчого Комітету, який надав ГА ООН доповідь з досить важливою деталізацією права на захист. Зокрема, Комітет звернув увагу, що сторона обвинувачення має по відношенню до сторони захисту досить ранній доступ до доказів та іншої інформації. Комітет рекомендував створити спеціальний механізм, який би виключав можливі переваги сторони обвинувачення над захистом [8, para.273]. Тобто фактично, мова велася про забезпечення принципу рівності сторін та їх можливостей у процесі провадження справи. Крім того, Підготовчий Комітет зауважив, що Статут повинен передбачати право обвинуваченого на призначеного захисника, якщо обвинувачений не міг собі дозволити його послуги за плату. Як наслідок необхідно створити список адвокатів для вільного вибору обвинуваченим свого захисника. Такий адвокат повинен відповідати таким критеріям, які висуваються у його країні для захисту прав обвинуваченого перед вищим кримінальним судом країни. На додаток до цього, Комітет наполягав на включенні до Статуту положення щодо забезпечення можливості конфіденційного спілкування між обвинуваченим та його захисником.[8, para.273]

В подальшому важливою значення у розробці Статуту МКС набули міжсесійні зустрічі. Найбільш відомою серед них була зустріч у м.Зутфені, Нідерланди. «Зутфендський проект» об’єднав різні пропозиції в єдиний текст. Зазначений проект був доопрацьований та наданий на розгляд Дипломатичний конференції, що відбулася у Римі з 15 по 17 липня 1998 р. На ній було прийнято Статут МКС. Як наслідок Статут МКС являє собою міжнародний договір.

У Статуті МКС праву на захист присвячено декілька статтей. Новелою Статуту МКС у порівнянні зі Статутами міжнародних кримінальних судів ad hoc було нормативне закріплення права на захист для підозрюваних. Зокрема, (п.2 ст.55 Статуту МКС передбачає право підозрюваних під час допиту користуватися правовою допомогою за власним вибором або якщо ця особа не користується правовою допомогою, отримувати призначену правову допомогу в будь-якому випадку, якщо це вимагають інтереси правосуддя і безоплатно для цієї особи в тому разі, якщо у неї не має достатніх засобів для оплати такої допомоги; бути допитаним у присутності захисника, якщо така особа за власною ініціативою не відмовилася від свого права на допомогу захисника. Однак суттєвим обмеженням права підозрюваного на захист є те, що п.2 ст.55 Статуту МКС передбачає права підозрюваних виключно під час допиту.

Право обвинувачених на захист передбачене ст.67 Статуту МКС. Разом з тим, ця стаття фактично повторює відповідні положення Статуту МКТЮ, Статуту МКТР, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (далі -- МПГПП) та Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі -- ЄКПЛ). Для обвинуваченого передбачено право захищати себе особисто або за допомогою призначеного ним захисника, бути повідомленим про це право, якщо він не має захисника мати призначеного йому Судом захисника в будь-якому випадку, коли того вимагають інтереси правосуддя і безоплатно для нього у кожному випадку, коли він не володіє достатніми засобами для оплати послуг захисника; право на достатній час і можливості для підготовки свого захисту; вільно спілкуватися з обраним захисником на умовах конфіденційності; висувати аргументи у свій захист і надавати інші докази, які є допустимими відповідно до Статуту МКС; без прийняття присяги виступати з усними чи письмовими заявами у свій захист та право бути вільним від тягаря доказування зворотного або обов’язку заперечення.

Статут МКС, на відміну від МПГПП та ЄКПЛ, не містить норм, які би зобов’язували держави у своїх національних правових системах забезпечувати відповідний рівень гарантій права на захист. В той же час, звертають увагу деякі науковці, Римський статут збагачує судову практику національних судів та стимулює обвинувачення і судовий розгляд, демонструючи значну увагу до попередження серйозних порушень прав людини [9, p.58]. Тому попри відсутність зобов’язання для держав дотримуватися відповідного рівня стандартів МКС, виходячи історії виникнення таких стандартів права на захист, їх правої природи, ґрунтуванні на положеннях МПГПП, ЄКПЛ, можна стверджувати, що норми Статуту МКС не прямо впливають і на внутрішньодержавне кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство.
Література


  1. Sands P. From Nuremberg to The Hague: The Future of International Criminal Justice / Philippe Sands. Cambridge University Press, 2003 - 208 p.

  2. Resolution A/47/10. Adopted by the General Assembly (on the report of Sixth Committee (A/47/586), 9 February 1992.

  3. General Comments of the United States of America on the report of the Working Group on a draft statute for an international criminal court (UN. Doc.: A/CN.4/458 and Add.1-8), 2 June 1994.

  4. General Comments of Hungary on the report of the Working Group on a draft statute for an international criminal court (UN. Doc.: A/CN.4/458 and Add.1-8), 20 June 1994.

  5. General Comments of the Republic of Malta on the report of the Working Group on a draft statute for an international criminal court (UN. Doc.: A/CN.4/458 and Add.1-8) 29 June 1994.

  6. Проект комментариев к частям 4 и 5 проекта Устава (статьи 25-47): Доклад Рабочей группы КМП по проекту Устава Международного уголовного суда // Док. ООН: A/CN.4/L.491/Rev.2/Add.2, от 18 июля 1994.

  7. Report of the Ad Hoc Committee on the Establishment of an International Criminal Court, UN Doc. A/50/22.

  8. Report of the Preparatory Committee on the Establishment of an International Criminal Court, UN Doc. A/51/22.

  9. Schabas W. An Introduction to the International Criminal Court / William A. Schabas. – Cambridge University Press, 2011 - 594 p.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка