Матеріали міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка2/11
Дата конвертації23.10.2017
Розмір2.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

У цьому сенсі можна навести приклад небезпечної розмови про ефективність: «Пункт 4 статті 2 Статуту ООН, який забороняє застосування сили або погрози силою – неефективний, тому що збройні конфлікти досі існують». І міжнародне гуманітарне право також існує – для всіх тих, хто може стати жертвами збройного конфлікту, але воно абсолютно не гарантує відсутність жертв. Воно суворо обумовлене вузеньким простором між принципом гуманності з одного боку і принципом військової необхідності з іншого. При цьому міжнародне гуманітарне право переважно не розраховане на судове застосування. Воно розраховане на те, щоб його застосовували сторони під час збройного конфлікту. До суду ці питання доходять рідко, оскільки міжнародно-правова система передбачає, що для розгляду міжнародного спору між двома державами, вони обидві повинні співробітничати, надати згоду на передачу спору до міжнародної судової установи, співробітничати в рамках цього міжнародного судового процесу тощо.


Як правило, стосунки між сторонами збройного конфлікту мають такий характер, що про співробітництво, зокрема у рамках судового процесу, мова не йде. У цьому плані пригадаємо підхід англо-американських юристів, що був проголошений свого часу Альбертом Дайсі, який не тільки популяризував термін «rule of law» («верховенство права»), а ще й сказав, що право – це те, що може застосувати суд. Іншими словами, те, що застосовує суд – це і є право. У цьому сенсі міжнародне гуманітарне право довгий час було тим, що суд не застосовує, тому що воно насамперед не для того розраховане. Міжнародне гуманітарне право розраховане на те, щоб держави взяли відповідні зобов’язання, врегулювали певні питання, трансформували їх у свої військові статути, у керівництва для збройних сил тощо, дотримувалися, а потім притягали до відповідальності винних вже на національному рівні. Тому у ракурсі ефективності міжнародного гуманітарного права це питання дуже і дуже умовне. Якщо комусь від того, що міжнародне гуманітарне право є, стає краще, якщо отримали захист хоч якісь люди, які в іншому випадку були б вбиті, закатовані, втратили би своє майно тощо, то це вже добре. Тут навіть статистично незначний результат виправдовує існування всього цього масиву правових норм. Насправді ж, як свідчать дослідження поведінки осіб в умовах збройних конфліктів, міжнародного гуманітарного права дотримуються у дуже суттєвій кількості випадків.

Що стосується міжнародних судових установ та їх ефективності – це теж цікаве питання. Міжнародна ад'юдикація, взагалі застосування міжнародного права міжнародними судовими установами – це порівняно нове явище. Міжнародне право століттями існувало без цього. Лише з другої половини ХIX століття з’являються міждержавні арбітражі, лише у ХХ столітті – постійні міжнародні судові установи. Тому, в принципі, міжнародне право може існувати без судів. Це відрізняє міжнародне право від національного та пояснюється трохи відмінною функцією першого, але, безумовно, із судовими установами міжнародне право функціонує краще. Поява власних судів вказує на розвиток міжнародного права, на його вихід на нові щаблі розвитку.

Останнім часом можна говорити не тільки про фрагментацію міжнародного права, але й про таке явище, як проліферація міжнародних судових установ, тобто збільшення кількості міжнародних судових установ та їх проникнення у різноманітні спеціалізовані сфери міжнародно-правового регулювання. Сьогодні міжнародних арбітражних та судових установ, які застосовують міжнародне право, нараховують більше десяти типів. Міжнародні судові установи мають різне призначення, вони дуже не однакові, в цьому сенсі їх об’єднує тільки те, що це суд, тобто має місце впорядкований розгляд спорів між суб’єктами з юридичних питань, де заслуховуються сторони, де не є поширеною корупція, де судді ретельно мотивують свої рішення. Дві останні вимогами, які висуваються до міжнародних судів – відсутність корупції і ретельне мотивування своїх рішень, хотілося б застосувати і до національних судів в Україні. У кожному разі, на міжнародному рівні інакше суди не функціонують.

Міжнародні судові установи мають різні цілі. До міжнародних судових установ, які застосовують міжнародне гуманітарне право, відносяться: по-перше, Міжнародний Суд – один з головних органів ООН; по-друге, ми маємо міжнародні кримінальні суди й трибунали; по-третє, ми маємо регіональні суди з прав людини. Отже, ми маємо оці три категорії судових установ. Подивімося на них уважніше, як у загальному плані, так і щодо міжнародного гуманітарного права і ефективності його існування зокрема. У Міжнародному Суді ООН класичний міждержавний спір з питання міжнародного гуманітарного права – це надзвичайно рідкісне явище з причин, про які я вже зазначав. Необхідно погодитися на юрисдикцію суду, а кому це потрібно? У Справі про протоку Корфу, першій справі Суду, хоча не йшлося про збройний конфлікт, але, тим не менш, в ході її розгляду суд розробив концепцію «елементарних вимог гуманності», яка застосовується і до гуманітарного права, до прав людини, до інших сфер. Щодо рішення у Справі про військову та мілітаризовану діяльність (Нікарагуа проти США) 1986 року слід зазначити, що США відкликали свою декларацію про визнання юрисдикції Суду вже після того, як справа була визнана ним прийнятним, і Суд закінчував без них, що суттєво підірвало практичну вагу цього рішення. Хоча Суд в цій справі відповів на багато важливих питань з різних галузей міжнародного права, його внесок у міжнародне гуманітарне право є дуже помітним. Серед іншого, Судом було визнано звичаєву природу спільних статей 1 та 3 до Женевських конвенцій 1949 року. Наприклад, за ст. 1, спільною для чотирьох Женевських конвенцій, усі держави повинні дотримуватися гуманітарного права та забезпечувати дотримання його іншими, а США, як виявив Міжнародний Суд, займалися, наприклад, тим, що навчали контрас порушувати міжнародне гуманітарне право шляхом тероризування цивільного населення тощо.

У 2000-х роках Міжнародним Судом розглядалася справа за заявою Демократичної Республіки Конго проти Уганди про збройні дії на території Конго. Потрапила ця справа до Суду, мабуть, через особливості сприйняття міжнародного правосуддя африканськими державами. У африканських держав нерідко трапляється таке, що вони передають до міжнародного суду якесь питання через те, що вони хочуть більшої міжнародної уваги, вони бажають, щоб їм допомагали, вони визнають таким чином неспроможність вирішити питання самостійно. Зазначене вище, наприклад, було зроблено трьома африканськими державами, які несподівано для всіх після створення Міжнародного кримінального суду, самі на себе туди "заявили". Уганда, Центральноафриканська Республіка і Демократична Республіка Конго зробили це, мабуть, насамперед для того, щоб Міжнародний кримінальний суд розібрався з опонентами їхніх урядів, що з ними воювали. Такою була прагматична мета явища, відомого під назвою «self-referral», якого під час написання та прийняття тексту Римського Статуту ніхто не очікував. Його автори вважали, що встановлюють механізм передачі справи щодо подій в одній державі-учасниці Статуту іншою державою, а в даному випадку держави самостійно передають свої ситуації на розгляд Міжнародного кримінального суду.

Також у контексті застосування Міжнародним Судом міжнародного гуманітарного права доречно пригадати Справу про застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії). Відповідні події, зокрема геноцид у Боснії, відбувався в умовах збройного конфлікту і норми міжнародного гуманітарного права були застосовні, а отже весь цей правовий режим був важливим для ситуації.

Оцінка ж того, наскільки ефективно були розглянуті Міжнародним Судом ці справи, залежить від того, що чого ми очікуємо від цього суду. Наприклад, можна стверджувати, що Справу про протоку Корфу (Велика Британія проти Албанії) ефективно розглянули, тому що було обґрунтовано важливу для міжнародного права концепцію «елементарних принципів гуманності», було вперше (а фактично і востаннє) в практиці Міжнародного Суду ООН вирішене питання про матеріальну відповідальність за порушення міжнародно-правового зобов’язання. З іншого боку, ця справа – один з небагатьох прикладів серйозних проблем із практичним виконанням рішення Суду. Схожа ситуація зі Справою про військову та мілітаризовану діяльність (Нікарагуа проти США). З точки зору ситуації в Нікарагуа це рішення – абсолютно неефективне, бо ні до чого це не призвело. Фінансове питання Суд не вирішував до того часу, доки в Нікарагуа не змінилася влада і нова влада з США не домовилася, як вони будуть взаємні рахунки погашати. Проте для розвитку міжнародного права ця справа мала величезне значення, оскільки це – енциклопедія міжнародного права. Вивчати міжнародне право не прочитавши це рішення – неможливо. Щодо ситуації в Конго, сторони домоглися чого хотіли, Уганді потрібна була констатація того, що відбувався збройний конфлікт, констатація низки порушень, Суд це зробив і цим обмежився. На цьому я мушу завершити першу частину виступу, яка стосується Міжнародного Суду і гуманітарного права.

Стосовно міжнародних кримінальних судів ця тема невичерпна. Дійсно, навіщо існує міжнародна кримінальна юстиція і правосуддя? Про це можна дискутувати. Можна одразу пристати на дуже інтелектуально привабливу позицію Марті Коскенніємі, який називає усі міжнародні кримінальні суди компромісом між двома крайнощами: між показовими процесами і безкарністю. Щоб не робити ні того, ні іншого міжнародні кримінальні суди мають бути десь посередині, тобто процес має бути нормальний, і з безкарністю мають боротися, як це не було б важко.

Міжнародне гуманітарне право не може бути ефективним, якщо йдеться лише про відповідальність держав. Відповідальності держав в даному випадку замало, а тому ця галузь міжнародного права пішла шляхом подвійної відповідальності: відповідальності держав та індивідів за порушення цих норм. Не зачіпаючи питання про правосуб’єктність індивідів, тим не менш констатуємо: міжнародне гуманітарне право це зробило фактично. Наскільки ефективні ці процеси? Так, до певної міри вони ефективні. Ефективність роботи міжнародних кримінальних трибуналів, спочатку міжнародного військового трибуналу у Нюрнбергзі, Токійського трибуналу й іншої післявоєнної юстиції, потім трибуналу щодо колишньої Югославії, трибуналу щодо Руанди полягає в тому, що вони створили міжнародне кримінальне право, воно створено цими трибуналами, воно меншою мірою створено державами, більшою мірою створено практикою трибуналів – це теж об’єктивно треба визнати. З точки зору запобігання таким ситуаціям у майбутньому, Мирослава Михайлівна Антонович відповіла на це питання – не запобігають, погано запобігають. З іншого боку, в даному випадку неможливо теж підходити до цього абсолютно, так трапляється. Може, якби відчували повну безкарність, може траплялося ще більше. Може стримуючий ефект, все-таки, має місце в даному випадку. Може треба бути більш оптимістичними.

Міжнародний кримінальний суд – постійно діючий, підхоплює естафету спеціальних трибуналів, час для існування яких добігає кінця. Постійний міжнародний кримінальний суд, будемо сподіватися, функціонуватиме нормально. Хоча ефективність його роботи, на сьогоднішній день, відверто кажучи, слабка. Одне рішення. Вони компенсували це тим, що це рішення тільки в частині встановлення вини, без вироку, сягає 600 сторінок. Тим не менше цей суд почав працювати і, можливо, будуть скоро нові рішення не такого вже обсягу, бо вони основні свої параметри визначили і далі зможуть посилатися на попередні.

І остання група міжнародно-правових установ, де виникають питання міжнародного гуманітарного права – це суди з прав людини. Насамперед, слід сказати, що суди з прав людини не призначені для того, щоб юридичним способом відповідати на біди мільйонів людей. Вони призначені для того, щоб розглядати індивідуальні скарги і для того, щоб поліпшувати ситуацію в конкретних країнах з дотриманням їх зобов’язань за конвенціями з прав людини. Це не означає, що вони повинні відмовляти жертвам збройного конфлікту, та вони й не відмовляють. Але те, як вони були утворені і з якою метою вони були утворені, не відповідає потребі дійсно знаходити компенсацію для жертв збройного конфлікту, це не зовсім їхня робота. Це особливо цікаво було навіть не у Європі, а в Америці, оскільки, Міжамериканський суд з прав людини мав постійно справу зі збройними конфліктами і на певному етапі свого розвитку сміливо проголосив, що він буде застосовувати Женевські конвенції, тоді як Європейський суд з прав людини ніколи такого не скаже, він застосовує лише свою Конвенцію. Міжамериканський суд з прав людини відзначив, що оскільки міститься посилання в американській конвенції на те, що захищаються права людини, які гарантовані іншими міжнародними договорами, вони таким чином застосовують і Женевські конвенції. Потім від цього підходу відмовилися, трохи відійшли, тому що наплив справ і без того великий, а в даному випадку йдеться про тисячі людей. Яка тут ефективність? Скажімо так, це допоміжна функція, допоміжна роль. Допомагають вони національним судам, допомагають тим, хто повинен цим займатися в межах міжнародного гуманітарного права, хоча в міжнародному гуманітарному праві частина компенсації жертвам збройних конфліктів розвинута, напевно, найслабше. Тема продовжує бути на порядку денному багатьох організацій, юристів-міжнародників, Асоціації міжнародного права, де досі працює група, щось намагаються зробити, але, на мій погляд, великих успіхів не має.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка