Матеріали міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка10/11
Дата конвертації23.10.2017
Розмір2.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Фединець Р.В.

аспірантка кафедри міжнародного права

Інституту міжнародних відносин

Національного авіаційного університету


Міжнародно-правовий вплив на геоекономічні чинники виникнення і ескалації тероризму
Актуальність теми дослідження зумовлена гострою необхідністю вдосконалювати та шукати нові способи встановлення миру в «гарячих точках», а також потребою всього суспільства в припиненні незаконної діяльності терористичних організацій та окремих осіб-терористів.

Сьогодні ми є свідками того, як тероризм, укорінившись у свідомості людей, став частиною нашого повсякденного життя, асоціюючись зі страхом смерті, відчуттям незахищеності і небезпеки. У своєму виступі, присвяченому 10-річчю трагедії 11 вересня, у 2012 році, Аша Роуз-Мігіро, перший заступник Генерального секретаря ООН, зазначив, що «….ціллю нападу [терористів] була не одна країна, а людство в цілому, його універсальні цінності і достоїнства світу, які ООН покликана захищати…» [1].

На сьогоднішній день міжнародне право у боротьбі з міжнародною злочинністю, та тероризмом зокрема, працює неефективно. Лише в системі ООН було прийнято 13 універсальних угод, серед яких Міжнародна Конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом 1997 року; Міжнародна Конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року, та багато інших.

В 2006 році були підготовлені рекомендації Кофі Анана з глобальної контртерористичної стратегії – Єдність в боротьбі з тероризмом, які стали частиною Глобальної контртерористичної стратегії ООН, прийнятої через 5 років після сумнозвісної «9/11» – як називають трагедію 11 вересня самі американці. Стратегія була прийнята державами-членами ООН 8 вересня в вигляді резолюції і Плану дій. Вважалось, що вона здатна укріпити національні, регіональні і міжнародні зусилля у боротьбі з тероризмом.

Проте статистичні дані наочно демонструють жахливі відомості про кількість терористичних актів, які вчиняються регулярно в усіх куточках світу. З 2000 по 2006 рік загальна кількість скоєних терактів склала 14 934. Середній показник скоєних терактів на країну - 133,3. Причому, серед них: Ірак - 4606 випадків скоєних терактів, Західний берег річки Йордан – 1927 терактів, Колумбія – 1135 терактів, Іспанія – 732 теракти, Таїланд – 691 теракт, Афганістан – 591 теракт, Індія – 509 терактів, Пакистан – 504 теракти, Туреччина – 477 терактів, Ізраїль – 463 теракти, Франція – 446 терактів, Непал – 379 терактів, Росія – 284 теракти, Греція – 230 терактів, Філіппіни – 213 терактів, Індонезія – 197 терактів, Шрі-Ланка – 131 теракт, Італія – 135 терактів, Бангладеш – 111 терактів, США – 98 терактів.[2] Статистика – суха, але за кожною цифрою ховаються сотні людських смертей, адже наведені країни – це лише частина тих, хто страждає від тероризму, проте тут терористичні акти відбуваються фактично кожного дня.

Логічно постає проблема ефективності міжнародно-правового механізму ліквідації тероризму – де, можливо, закралась похибка, а, можливо, невірним є і сам механізм. Враховуючи те, що тероризм є соціальним міжнародним явищем в усьому комплексі його політичних, економічних, культурних складових, то одним з дієвих способів боротьби є підвищення ефективності норм Міжнародного економічного права.

Дослідивши географічну карту спалахів тероризму і наклавши її на політичну карту світу, можна побачити, що країнами виникнення більшості терористичних організацій, а також «гарячими точками» на планеті є переважно бідні регіони, в яких довгий час тривають ті чи інші конфлікти, пов’язані з незаконним вторгненням інших держав, боротьбою за територію, владу. Але варто подивитись на проблему під іншим кутом. У несиметричних конфліктах і війнах країн-гігантів з нерозвиненими або просто біднішими країнами (скажімо, США – Ірак, Франція – Малі) тероризм часто є просто вираженням спротиву людей, доведених до межі бідності і відчаю.

До такої асиметрії в міжнародних відносин призвели глобалізаційні процеси, які в першу чергу вплинули на світову економіку. Перехід важелів впливу до Транснаціональних корпорацій, нерівномірний розвиток країн, що супроводжується стрімким поглибленням різниці у показниках соціального і економічного розвитку, ще більше зубожіння і так бідних регіонів. Ось далеко не повний перелік наслідків, які ми маємо сьогодні. Тому в таких умовах потрібно звернутись саме до геоекономічних чинників виникнення і ескалації тероризму, прогалин в міжнародній економіці, які спричинили конфліктогенність цілих регіонів.

Не зважаючи на десятки міжнародно-правових документів, що регламентують світову торгівлю і міжнародні економічні відносини (Статут ООН, Женевські «Принципи міжнародних торгових відносин і торгової політики» 1965 року, Маракешський пакет угод 1994 року, Угоди про створення СОТ, МВФ, ІКАО, Римський договір 1957 року, Маахстриський договір 1993 року, Угода про Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі – НАФТА, а також багато інших), діяльність міжнародних організацій, таких як ООН, СОТ, МОП, які пропагують надання преференцій країнам, що розвиваються, рівномірний розвиток всіх країн, спрощення митних кордонів та списання боргів – сьогодні спостерігаємо проблеми бідності, нехватки продовольства, забруднення навколишнього середовища продуктами виробництва. Все це, нагромаджуючись, утворює ту саму конфліктогенність, яка результує війни, збройні сутички і в тому числі тероризм.

Отже, міжнародне економічне право працює недостатньо ефективно. Адже у боротьбі з тероризмом не усуваються економічні чинники, які до нього призводять. Загострити увагу слід на нормах економічного права, які, за відсутності дієвого механізму їх застосування, є малоефективними, а отже, потребують реформування. Звідси, вбачається можливість боротися з тероризмом новим шляхом – через вдосконалення норм міжнародного економічного права.


Література


  1. http://www.un.org/russian/terrorism/

  2. http://www.terrorism.com/


Широкова-Мурараш О.Г.

к.і.н., доц.

Інститут міжнародних відносин

Національний авіаційний університет


Особливості застосування українськими науковцями історико-соціологічного підходу у дослідженні міжнародного права
Кризисні явища у міжнародному праві початку ХХІ ст.. вимагають постійного осмислення, ретельного вивчення та їх адекватного відображення юристами-міжнародниками в теорії міжнародного права, що пов’язано із пошуком нових методів дослідження міжнародно-правової дійсності.

Традиційний історичний описовий підхід має певні недоліки. Так, основний з них полягає в тому, що він ні націлює на пошук закономірностей функціонування міжнародно-правових систем, обмежуючись, як правило описом або аналізом окремих інститутів міжнародного права або добре відомих з класичних монографій аспектів розвитку міжнародного права. З середині ХХ століття юристами-міжнародниками починає активно застосовуватись історико-правовий підхід. Але, як вказує сучасний український дослідник Репецький В.М., «застосування історико-правового методу нерідко зводиться до наведення певних прикладів з історії міжнародного права, при цьому переважають загальні засади історії міжнародних відносин чи філософії міжнародного права. Дуже рідкісним явищем є здатність ученого розкрити крізь призму тексту певного міжнародного договору відповідну йому історико-правову думку епохи, коли зміст джерела міжнародного права може прочитуватися в контексті еволюції і відповідних їй міжнародно-правових поглядів» [3, с. 28-29].

Необхідність виявлення реальної дії міжнародного права у суспільстві, підвищення ефективності міжнародно-правового регулювання є сьогодні пріоритетним завданням для сучасної юридичної науки. Крім того на розвиток міжнародного права впливають різного роду фактори, як юридичного, так і не-юридичного характеру. Всі ці аспекти найбільш повно розкриваються у соціологічному підході до розуміння міжнародного права. Соціологічне право розуміння направлено на встановлення реальних механізмів дії права в суспільстві. Предметом конкретно-соціологічних досліджень дії права є не власно юридичні норми, а фактична поведінка осіб, що здійснюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Таким чином у міжнародному праві, це може бути фактична міжнародна політика держав та інших суб’єктів міжнародного права відповідно до існуючих міжнародно-правових норм, яка зумовлена їх потребами, інтересами, мотивами, цілями, специфікою історичного розвитку та іншими факторами.

Враховуючи вищезазначені моменти український професор О. Мережко пропонує використовувати для дослідження ідеї міжнародного права історико-соціологічний підхід, в основі якого лежить уявлення про міжнародне право як про феномен загальнолюдської культури та як систему норм, що визнається міжнародним співтовариством. Таке розуміння міжнародного права вказує на його соціальну природу.

Зрозуміло, що найперша сфера міжнародного права, до який застосування історико-соціологічного методу є найбільш виправданим, це – історія міжнародного права. Українські автори одноголосно стверджують про недостатність досліджень у цієї сфері. О.В. Буткевич, аналізуючи формування і розвиток української науки міжнародного права зазначає, що такі недоліки, як перебільшення етатичного та позитивістського підходу до історії розвитку міжнародного права, заперечення існування міжнародного права у позаєвропейських і нехристиянських регіонах світу, були характерні і для українських науковців, але в той же час вже із середині ХІХ ст. історія міжнародного права починає активно досліджуватися у працях викладачів Харківського та Київського університетів (А.М. Стоянова, В.П. Даневського, К.Неволіна, В. Незабитовського, О. Ейхельмана, В. Грабаря та інших), які з різних його аспектів стояли на прогресивних позиціях [2, с. 16]. Так, проф. О.Ейхельман висловив прогресивну на той час думку про соціальний характер міжнародного права, вказуючи на те, що воно існує від часу існування міжнародного суспільства (будучи прихильником концепції «де суспільство там і право»), а його розвиток є одним із законів історії людства [5, с. 25].

Протягом ХХ століття, особливо у радянський період, інтерес до історії міжнародного права падає і відновлюється лише у 90-х роках. Сьогодні фундаментальне висвітлення проблем історії міжнародного права (зокрема питання походження міжнародного права, його періодизації, історичних форм, особливостей історичного розвитку та становлення окремих міжнародно-правових інститутів) ми знаходимо у роботах О.В. Буткевич, А.І. Дмитрієва, Ю.А. Дмитрієвої, О.В. Задорожного, О.О. Мережко та В.Н. Репецького, які наголошують і на необхідності запровадження нових методів наукового дослідження.

Повертаючись до історико-соціологічного підходу, необхідно зазначити, що у зарубіжній науці цей метод активно розроблявся Р.Аароном, який порівнюючи відносини між грецькими полісами, європейськими монархіями ХУІІ ст.., державами Європи ХІХ ст.. і взаємодію сучасних йому систем Сходу та Заходу, шукав у них повторюваність, яка дозволила б йому виділити деякі загальні закономірності, що підтверджувалися уроками історичного минулого та вивченням сьогодення. Р.Арон вважав, що цей метод дозволить виявити ту долю соціального детермінізму, яка є у функціонуванні міжнародних відносин та, відповідно, міжнародного права [4].

Як вже говорилося вище, серед українських науковців, саме О.Мережко активно використовує цей підхід і досліджує міжнародне право в історико-соціологічному контексті, спираючись на ідею російського дослідника міжнародного права М.А. Ціммермана про те, що історія міжнародного права співпадає із всесвітньою історією людства. Обґрунтування ефективності запропонованого методу ми знаходимо у його праці «Ідея міжнародного права (історико-соціологічний нарис)», в який автор розглядає міжнародне право як історико-соціологічний феномен і надає ясну, позбавлену від перебільшення фактології, картину міжнародно-правового історичного процесу. Розглядаючи питання про виникнення міжнародного права, О.Мережко, зазначає, що одним з недоліків історіографії ХІХ ст., було те, що юристи-міжнародники розглядали та оцінювали міжнародні відносини стародавніх народів та цивілізацій через призму стереотипів власної європейської християнської культури, що заважало побачити їм риси міжнародного права в інших, більш давніх культурах. Іншою крайністю стало постійне змішування понять «міжнародне право» та «міжнародні відносини», внаслідок чого дуже часто історія міжнародного права перетворювалася на історію міжнародних відносин [2, с. 11].

Дослідуючи історію МП як складової глобальної історії, О. Мережко застосовує відповідно і методи цієї науки і за допомогою них пояснює формування різних історичних форм міжнародного права, зокрема: природно-географічний метод, завдяки якому, спираючись на теорію Л.Мечникова у розвитку міжнародного права виділяються три епохи: 1) річкова (регіональний характер МП); 2) середземноморська (Римська імперія); 3) океанічна – період географічних відкриттів (універсальне МП). В основі історико-антропологічного методу покладено теорія О.В. Ключевського про природні (джерелом яких є інстинкти) та штучні (джерело - усвідомлена мета) союзи. У межах цієї теорії поява МП як штучного (тобто усвідомленого) союзу характеризується як загальне благо, а метою якого є міжнародна спільнота. Метод анналів дозволяє сконцентрувати увагу у дослідженні міжнародного права певної епохи не тільки і не стільки на аналізі історичних документів, скільки на вивченні її історичної ментальності, розуміння якої необхідно для створення найбільш об’єктивної та реальної історичної концепції міжнародного права. Завдяки соціогенетичному та психогенетичному методам по новому розкривається історико-соціологічна ґенеза міжнародного права: у результаті демократизації міжнародних відносин на зміну олігархічній формі, де домінування одних суб’єктів над іншими здійснюється за допомогою сили, приходить взаємний контроль, що забезпечується верховенством міжнародного права. Синергетичний метод припускає, що розвиток і деградація соціальних систем відбувається від хаосу до максимальної детермінації. Міжнародне право виступає виразом та формальним закріпленням порядку, що формується із хаосу міжнародних відносин [2, с. 22-30].

Особливо цікавою та перспективною для розуміння історичного розвитку міжнародного права, на думку О.Мережко, є світосистемна теорія за авторством французького історика Ф. Броделя та американського соціолога І.Валлерстайна, яка надає можливість проаналізувати міжнародне право та його історію під новим кутом зору – як право світосистеми. Згідно світосистемного аналізу, до сьогодення світосистеми існували або у вигляді світоімперій або у вигляді світоекономік, відмінність між якими пов’язана із способом розподілу ресурсів. Сучасна світосистема є системою глобального капіталізму, що створює ієрархію, в якій позиції визначаються наявністю економічної влади у вигляді капіталу. З цього приводу О.Мережко зазначає, що міжнародне право вимушено виражати та закріплювати цю ієрархію, тому об’єктивно міжнародне право є буржуазним, оскільки забезпечує формальну рівність держав і народів і одночасно є інструментом зміцнення влади найбільш могутніх капіталістичних країн і ТНК [2, с.33].

Роботу О.Мережко характеризує парадигмальне мислення. Так, спираючись на світосистемну методологію Валлерстайна, він висуває дві історико-соціологічні парадигми (або види) міжнародного права: 1) міжнародне право світосистеми (ХУІ ст.) і 2) міжнародне право давніх світоімперій. Виходячи зі світосистемного аналізу, автор допускає, що міжнародне право існувало і у давнину, але воно суттєво відрізнялося від сучасного міжнародного права.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що ефективність міжнародного права багато в чому залежить від методології, яку ми використовуємо для об’єктивного пізнання міжнародно-правової реальності. Врахування особливостей історичного розвитку міжнародного права в межах світової історії дозволяє не лише побудувати цілісну і реалістичну концепцію, але і віднайти зв’язки та закономірності; прогнозувати міжнародно-правові явища та моделі розвитку міжнародного права у майбутньому. Врешті-решт завдяки історико-соціологічному підходу міжнародне право розглядається не лише як історичне явище, але і як соціологічний феномен, як право міжнародної спільноти.

Література
1. Буткевич О.В. Дослідження історії міжнародного права фахівцями кафедри міжнародного права Київського національного університету імені Тараса Шевченко: до 170-річчя кафедри / О.В. Буткевич // Український часопис міжнародного права. – 2012. – № 1-2. – с. 16-20.

2. Мережко О.О. Идея международного права (историко-социологический анализ) / О.О. Мережко. – К.: Юстиниан, 2010. – 136 с.

3. Міжнародне публічне право: підручник / за ред. В.М. Репецького – К.: Знання, 2011. — 437 с.

4. Циганков П.А. Политическая социология международных отношений: підручник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://society.polbu.ru/tsygankov_sociology/ch36_ii.html

5. Эйхельман О. Очерки из лекций по международному праву / О. Эйхельман. – 2-е изд., доп.. – Кіев: Типография И. И. Чоколова, 1905. – 394 с.
Яцишин М.Ю.

викладач кафедри міжнародного права

Інституту міжнародних відносин

Національного авіаційного університету


Сучасні тенденції у сфері міжнародно-правового регулювання кіберпростору
Однією із домінуючих тенденцій сучасного світу є інтенсивний розвиток та удосконалення науки і техніки, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Проголошена Резолюцією 3384 (ХХХ) ГА ООН від 10 грудня 1975 р. Декларація про використання науково-технічного прогресу в інтересах світу та на благо людства, підкреслює, що науково-технічний прогрес став одним із найважливіших факторів розвитку суспільства [1]. Безсумнівно, саме науково-технічний прогрес створює все більш широкі можливості для покращення умов життя людей та народів. Водночас, поява кіберпростору, як особливого середовища існування людини, уже призвела до значних змін у соціумі архітипів, ритмах функціонування, естетичних образах, моделях економічної діяльності та формах соціальних взаємодій [2, 17]. Таким чином, виникнення нового середовища для взаємодії суб’єків права обумовило виникнення набагато ширшого кола юридичних питань, на які до сих пір ще не знайдено відповідей.

Термін «кіберпростір» (cyberspace) все частіше використовується у правовій доктрині та практиці, хоча вперше його застосували письменники-фантасти: В. Гібсон, Б. Стерлінг, Дж. Барлоу. Сьогодні зазначене поняття можна зустріти в деяких міжнародно-правових актах, національних джерелах права (переважно англоамериканської правової сім’ї), а також в доктринальних працях зарубіжних та вітчизняних науковців. Однак, його застосування є достатньо умовним та суперечливим, а також часто пов’язується чи утотожнюється з поняттями: «інформаційний простір», «віртуальний простір», «комп’ютерна сфера», «Інтернет», «інформаційно-комунікаційні системи і мережі». Очевидним є той факт, що відсутність загальноприйнятого визначення поняття «кіберпростір» практично унеможливлює його правове регулювання.

Проаналізувавши визначення та рамки застосування понять «простір», «кіберпростір» і «кіберзлочин», які містяться як у внутрішньодержавних (в першу чергу, об’єктом дослідження стали законодавчі акти Англії, США, Німеччини та України), так і в міжнародно-правових актах (Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22.07.2000 р.; Конвенція про кіберзлочинність від 23.11.2001 р.; Доповідь Десятого конгресу ООН із запобігання злочинності й поводженню з правопорушниками А/CONF.187/15 тощо), а також у доктрині [3], приходимо до висновку, що кіберпростір – поле чи середовище, пов’язане із комп’ютерною технікою, системами та мережами, в рамках якого виникають, змінюються або припиняються правовідносини. На наш погляд, доцільним є подальше дослідження сутності зазначеної категорії, а також закріплення єдиного визначення в рамках універсального міжнародно-правового акту.

Тривалий час навколо питань необхідності, доцільності та можливості правового регулювання кібернетичного простору (зокрема Всесвітньої мережі Інтернет) точились гострі дискусії. Разом із проголошенням Декларації незалежності кіберпростору Дж. П. Барлоу [4], знаходить своє оформлення ліберальний рух, що повністю заперечував втручання держави до кіберпростору. Його прибічники вважали основою кібернетичного простору його екстериторіальність та не підвладність жодній державній юрисдикції.

За наслідками проведенего дослідження можна стверджувати, що станом на сьогоднішній день держави активізують співпрацю, в першу чергу, за такими напрямками як: формування системи кібербезпеки, міжнародне співробітництво в боротьбі із кіберзлочинністю, захист прав людини та інформації в мережі Інтернет, захист авторського права, електронна комерція. А це, в свою чергу означає, що кіберпростір уже практично став об’єктом правового регулювання, зокрема міжнародно-правового.

Разом із тим, питання юрисдикції у кібернетичному просторі залишається не вирішеним. Поняття юрисдикції першочергово пов’язане із поняттям територіального верховенства, згідно з яким і визначається право якої держави повинно застосовуватися для врегулювання тих чи інших відносин. Однак, в умовах віртуального середовища такі категорії як територія, місце, кордон практично позбавлені реального змісту [5, 286].

На наш погляд, розв’язання цієї проблеми полягає у двох послідовних кроках. По-перше, враховуючи те, що кіберпростір являє собою фактор руйнації Вестфальської системи, в тому числі і трансформації її стержня – інституту суверенітету, доцільним є збагачення традиційної концепції суверенітету віртуальною складовою, яка проявляється у праві держави на формування та здійснення національної політики щодо врегулювання відносин, які виникають у кіберпросторі, забезпечення розвитку і функціонування віртуального співтовариства, а також нейтралізації негативних наслідків функціонування кіберпростору [6, 40]. По-друге, актуальним є розмежування суверенних прав держав шляхом визначення відповідного правового режиму кібернетичного простору:


  • визнання його «міжнародною територією» res communis (territorium communis omnium), правове регулювання якої буде відбуватись згідно із нормами міжнародного права;

  • визнання його територією із змішаним правовим режимом, що буде визначатись поєднанням як норм національного, так і норм міжнародного права;

  • віднесення його в окремих випадках до державної території з відповідним національним регулюванням.

Разом із виникненням, розвитком, поширенням та використанням кіберпростору не лише розмиваються кордони держав, а й значно розширюється та зазнає змін соціально-культурне середовище виховання та існування людини. За таких умов, на нашу думку все більш обгрунтованою стає універсалістська концепція прав людини.

Важливою тенденцією в зазначеній сфері, як стверджують деякі науковці (серед них: Ю. А. Дмитрієв, С. І. Івент’єв, А. Б. Венгеров, О.П. Семітко, М.П. Авдєєнкова, Г. Б. Романовський, Ф.М. Рудинський та ін.), є також формування IV, а то й V і VI поколінь прав людини. Різноманість поглядів у доктрині свідчить про неоднозначність системи прав людини та необхідність її удосконалення. На нашу думку, узагальнивши всі існуючі підходи, можна законно стверджувати про існування IV покоління прав людини – «права людини в умовах науково-технічного прогресу». До складу цієї категорії слід віднести:

- Права людини, пов’язані із освоєнням космосу;

- Права людини, пов’язані із досягненнями в сфері біотехнологій та медицини;

- Права людини в кіберпросторі.

Разом із розширенням класичної концепції прав людини особливо важливим є забезпечення загальновизнаних прав і свобод в середовищі кіберпростору. Зокрема, на цьому наголошується в ряді міжнародно-правових актів (Туніська програма для інформаційного суспільства; Кодекс з захисту прав користувачів в кіберпросторі ЮНЕСКО; Резолюція ГА ООН A/HRC/20/L.13 від 29.06.2012; Резолюції ГА ООН A/HRC/17/27 від 16.05.2011 тощо). Не зважаючи на те, що зазначеній проблематиці приділяється досить багато уваги у порівнянні з іншими питаннями міжнародно-правового регулювання кіберпростору, на наш погляд, все ще залишається актуальним приведення принципів та стандартів основоположних актів у сфері захисту прав людини у відповідність до вимог та реалій кіберпростору.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що першочерговим для врегулювання правовідносин, які виникають, змінюються чи припиняються в рамках кіберпростору є визначення та універсалізація його поняття та правової природи. Це можна досягнути шляхом прийняття унівесального міжнародного договору. У той же час, незважаючи на те, що віртуальна сфера є особливим простором, в якому окремі аспекти правореалізації мають специфічний характер, загальні принципи права та основні принципи міжнародного права повинні також забезпечуватись.
Література


  1. Декларация об использовании научно-технического прогресса в интересах мира и на благо человечества от 10 ноября 1975 года. [Электронный ресурс]: Режим доступа – http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/science.shtml - Название с экрана

  2. Дзялошинский И. М. Особенности коммуникативного поведения в кибер пространстве. / И. М. Дзялошинский. – Материалы 85 Всероссийской научной школы для молодежи [«Проблемы взаимодействия языка и мышления»], (Москва, сентябрь 2010 г.) / Мин-во образования и науки РФ, Рос. гос. соц. ун-т. – Москва: Интеллект-Центр, 2010. – С. 16-41.

  3. Каламкарян Р.А. Понятие "пространство" в науке и практике современной международной юриспруденции / Р. А. Каламканян // Материалы ежегодной межвузовской научно-практической конференции [Актуальные проблемы современного международного права], (Москва, 9-10 апреля 2010 г). - М.: РУДН, 2011, Ч. 1. - С. 23 - 27; Debru C. Analyse et representation: De la theorie de l’espace: Kant et Lambert. – Paris, 1977. – P. 113 – 147.; Matore J. L’espace humain / L’expression de l’espase dans la vie, la pensee et l’art contemporain. – Paris, 1962 – P. 29–49; Мережко О. О. Проблеми теорії міжнародного публічного та приватного права / О. О. Мережко. – К.: Юстиніан, 2010. – 320 с.; Грибанов Д. В. Правовое регулирование кибернетического пространства как совокупности информационных отношений: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история правовых учений» / Д. В. Грибанов. – Екатеринбург, 2003. – 23 с.

  4. A Declaration of the Independence of Cyberspace. [Електронний ресурс]: Режим доступу – https://projects.eff.org/~barlow/Declaration-Final.html - Назва з екрану

  5. Мережко О. О. Проблеми теорії міжнародного публічного та приватного права / О. О. Мережко. – К.: Юстиниан. – 2010. – 320 с.

  6. Шарифов М. Ш. Суверенная власть в киберпростанстве и в сетевом пространстве / М. Ш. Шарифов // Современное право. – 2009. – № 6. – С. 40-44.

  7. Ансельмо, Эрин. Киберпространство в международном законодательстве: опровергает ли развитие Интернета принцип территориальности в одном праве? / Э. Ансельмо // Экономические стратегии. - 2006. - № 2. - С.24-31.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка