Матеріали ІV міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка6/17
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
РАЗДЕЛ 3 УПРАВЛЕНИЕ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКИМ РАЗВИТИЕМ РЕГИОНА И ПРЕДПРИЯТИЯ
SECTION 3 SOCIO-ECONOMIC DEVELOPMENT MANAGEMENT OF REGION AND ENTERPRISE

___________________________________________________________


Екологічна політика територіального РОЗВИТКУ

(НА ПРИКЛАДІ ВИНОГРАДНО-ВИНОРОБНОГО

КОМПЛЕКСУ АР КРИМ)
Баштова М. О.

КНУ імені Т. Шевченко, Україна
Поняття екологічної політики полягає у збереженні природних систем, підтримці їх цілісності й функцій життєзабезпечення для сталого розвитку суспільства, у підвищенні якості життя, поліпшенні здоров’я населення і демографічної ситуації, забезпеченні екологічної безпеки країни.

Головними цілями її є підвищення рівня суспільної екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки, досягнення безпечного для здоров’я людини стану довкілля, забезпечення екологічно збалансованого використання природних ресурсів та підвищення рівня суспільної екологічної свідомості.

Сутність державної екологічної політики полягає в сукупності стратегічних заходів, засобів, механізмів, інструментів та взаємоузгоджених дій органів державної влади та місцевого самоврядування для забезпечення розвитку держави в цілому та сталого збалансованого розвитку її регіонів, відповідно до поставлених цілей: створення повноцінного життєвого середовища для людей на усій території України; забезпечення просторової єдності держави; сталого збалансованого розвитку її регіонів.

Виноградно-виноробний комплекс в екологічній політиці займає важливе місце, адже він є достатньо прибутковим в нашій країні, тому необхідно здійснювати комплекс заходів, спрямованих на його розвиток. Вони можуть бути реалізовані через удосконалення матеріально-технічної бази, яка знаходиться далеко не на найкращому рівні, та створення умов для широкого впровадження нових біологічних засобів захисту виноградників.

На сьогоднішній день виноградно-виноробний комплекс (ВВК) є важливою складовою економіки АР Крим, проте характеризується дещо нестабільною ситуацією. Займаючи незначну питому вагу в площі сільськогосподарських угідь, ця галузь суттєво впливає на рівень соціально – економічного розвитку регіону. Сучасний стан виноградно – виноробного комплексу характеризується скороченням загальної площі виноградних насаджень, зменшенням валового збору винограду. За даними 2011 року виробництво виноградного вина становило 5092,7 тис. дол., виробництво коньяку – 1074,4. Проте слід зазначити, що суттєве зменшення сировинної бази галузі не відобразилося на загальних обсягах виробництва виноробної продукції у регіоні. Тенденції щодо виробництва винопродукції в Криму навіть поліпшились.

На даний час виноградарством в АРК займаються 78 господарств 14 адміністративних районів. Однак наявні у Криму потужності виноробних заводів використовуються не повною мірою. Існуюча нині в АРК система управління виноградарсько – виноробним комплексом не має єдиної, чітко вираженої підрядності, що гальмує його збалансований розвиток.

Проте цей район має найсприятливіші в усій країні умови для процвітання галузі, тому саме тут зосереджена велика кількість виноробних підприємств, які відомі не лише в Україні, а й за її межами. Особливо багатий район Південного берега Криму. Серед найбільших підприємств варто відмітити «Інкерман», «Масандра», «Завод шампанських вин «Новий світ», «Золота балка», «Коктебель» та «Магарач».

Одним із найбільш відомих є «Інкерманський завод марочних вин». Він визнаний одним з кращих виноробних підприємств світу рішенням Міжнародної організації винограду і вина (МОВВ). Загальна площа виноградників становить близько 3 000 га, виробнича потужність заводу становить 33 млн. пляшок на рік. У компанії працює близько 1500 чоловік. Продукція поставляється не тільки на внутрішній ринок, але й на експорт – зокрема, в Росію, США, Німеччину, Польщу, Білорусію, Китай.

Національний інститут винограду і вина «Магарач» – один із найстаріших науково-дослідних закладів України, де народилась і сформувалась вітчизняна наука про виноград і вино. Сьогодні інститут – арена міжнародних зустрічей виноградарів і виноробів різних країн.

Проте сучасний стан галузі як регіону, так і країни загалом має нестабільний характер. Основними причинами, які зумовлюють виникнення проблем можна вважати економічну кризу України, недосконалість чинного законодавства з питань власності на землю, а також низький рівень доходу працюючих у виноградарстві. [1, C. 168–170] За технічним рівнем виноробство в країні і в регіоні відстає від країн Європи приблизно на 40 років. Технологічне устаткування винзаводів морально і фізично застаріло (ступінь його зношеності перевищує 50%). У той же час випуск устаткування для галузі практично припинений.

Ситуація, що склалася в галузі на сьогодні, не дає можливості подолати зазначені негативні явища.

Оптимальним є комбіноване вирішення проблеми: поступове зниження імпорту виноматеріалів і наливом вина з одночасним розвитком вітчизняної сировинної бази на основі впровадження інноваційно-інтенсивних технологій виробництва винограду, які забезпечують його ефективність за рахунок зростання врожайності виноградних насаджень та підвищення якості продукції.

Згідно Програми розвитку виноградарства та виноробства на період до 2025 року розвиток виноградно-виноробної галузі регіону забезпечується шляхом:

– визначення пріоритетів розвитку виноградарства з урахуванням зональних та регіональних особливостей;

– подовження терміну дії Закону України «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства»;

– розробка юридичного та технічного оформлення права оренди землі під виноградниками, формування ринку земель сільськогосподарського призначення;

– здійснення заходів щодо забезпечення якості продукції, регулювання попиту і пропозиції, захисту ринку від імпортної винопродукції та сировини низької якості;

– здійснення заходів щодо збільшення ємності ринку винограду та продуктів його переробки з урахуванням потреб населення, його купівельної спроможності та максимальних можливостей експорту;

– інноваційно-інвестиційного зміцнення матеріально-технічної бази виноградно-виноробної галузі, впровадження екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій;

– удосконалення системи управління у виноградно-виноробній галузі.

Інтенсифікація розвитку виноробного комплексу України має здійснюватись з використанням особливостей свого експортного потенціалу. Це стосується експортної орієнтації випуску кріплених вин типу портвейн, херес, мадера. Зональні особливості досліджуваної території в нашій країні сприятливі для вирощування сортів винограду, які є сировиною для виробництва даної продукції. Лише дві країни в Європі мають потенційні можливості для розвитку даної підгалузі – це Україна і Португалія.

Наприклад, для виробництва сухих вин необхідне вирощування виноградників, які потребують більше радіаційної сонячної енергії, ніж вона є на території навіть Південного берега Криму. Для виробництва ж коньячних виробів вирощування виноградників має бути орієнтоване на меншу кількість сонячної енергії, ніж ми її маємо на території АРК.

Отже, можна зробити висновок, що Україна має ефективно здійснювати свою діяльність в галузі виноробної промисловості, використовувати всі потенційні можливості для її інтенсивного розвитку, в даному випадку, точки зростання робити там, де є відчутні переваги. І звичайно, ж країна має забезпечити екологічну безпеку всіх виноградників і територій, які займає галузь виноробної промисловості АРК.

Основними пріоритетами екологічної політики стосовно ВВК має виступати створення умов для забезпечення екологічно збалансованого та ефективного використання і розвитку сировинної бази, широкого впровадження екологічно орієнтованих технологій ведення господарства в цій галузі, а також здійснення дієвого контролю процесу виробництва екологічно якісної виноробної продукції.




  1. Розвиток виноградарства і виноробства на Півдні України: ретросп. бібліогр. покажч./ Уклад.: О. Г. Пустова, О.О. Цокало, Д.В. Ткаченко, М. О. Семиліт. – Миколаїв: МДАУ, 2010. – 440 с.

  2. Формування та реалізація національної екологічної політики України / [Веклич О.О., Волошин С.М., Жарова Л.В. та ін.]; за наук. ред. С.О. Лизуна; ДУ «ІЕПСР НАНУ». – Суми: Університетська книга, 2012. 336 с.



ПРИНЦИПИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Білецька Н. І.

Український північно-східний інститут

прикладної й клінічної медицини, Україна
Незалежно від пріоритетів соціально-економічного розвитку держави здоров’я громадян знаходиться за межами її концептуальних векторів чи ситуаційної багатофакторності. В галузевому розрізі охорона здоров’я посідає особливе місце в системі національної економіки та відіграє визначальну роль у рамках реалізації соціальної політики країни.

Станом на сьогоднішній день в Україні, – і це оптимістичне припущення, – лише 42% населення вважаються умовно здоровими, інші потребують лікування на системній основі. Серед причин смерті населення в нашій країні протягом 2010–2011 рр. перші два місця посідають хвороби системи кровообігу та новоутворення [1]. При цьому незаперечним є факт впливу екологічних чинників на вказану невтішну статистику.

Крім того актуальним є врахування територіальних відмінностей екологічно спричиненої захворюваності населення. За показниками загальної захворюваності населення, захворюваності на рак тощо в результаті аналізу, викладеного в роботі [2], регіони України згруповані наступним чином: група із найнижчими показниками захворюваності: Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська та Чернівецька області; група із гіршими за середні в державі показниками захворюваності: Волинська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Полтавська, Харківська, Сумська області та м. Київ; група з критичними показники захворюваності: Вінницька, Чернігівська, Запорізька, Київська, Черкаська Кіровоградська та Луганська області; група з катастрофічними показниками захворюваності: АР Крим, Херсонська, Одеська, Дніпропетровська, Миколаївська та Донецька області.

Загалом у Європі антропогенні екологічні чинники (забруднення води, забруднення повітря в приміщеннях і на відкритих територіях, хімічні відходи, транспорт і фактори, які викликають стрес, зокрема шум і робота) є причиною виникнення наступних основних захворювань: діареї, респіраторних інфекцій, онкологічних захворювань, психоневрологічних розладів, серцево-судинних захворювань, астми, захворювання опорно-рухового апарату, тілесних ушкоджень унаслідок дорожньо-транспортних пригод, отруєння хімічними та отруйними речовинами тощо [3].

Принципами формування та реалізації регіональної екологічної політики в галузі охорони здоров’я є наступні: передусім, визнання здоров’я людей пріоритетом, а постійне підвищення його якісних показників, у порівнянні з існуючими на сьогодні, – одним із основних векторів державного управління та соціально відповідального бізнесу; по-друге, застосування положень концепції стійкого розвитку; по-третє, орієнтація на завдання забезпечення екологічної безпеки з урахуванням відповідних економічних і соціальних чинників тощо.

Держава має встановлювати “правила гри”, а також виконувати роль координатора процесів взаємозв’язку між основними складовими (аспектами) стійкого регіонального розвитку, а саме: соціально-економічних (СЕКП), соціально-екологічних (СЕЛП) і еколого-економічних (ЕЕП) процесів щодо формування системи забезпечення здоров’я людей у межах певного регіону (рис. 1 – на основі використання моделі “здоров’я та суспільної екосистеми” Т. Хенкока [4]).




Рис. 1 – Здоров’я як пріоритет регіональної екологічної політики в умовах стійкого суспільного розвитку




  1. Трикоз І.В. Оцінка соціально-економічного стану сфери охорони здоров’я / І.В. Трикоз // Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу. – 2011. – №4(16). – С. 93–97.

  2. Мезенцева Н.І. Суспільно-географічний аналіз захворюваності населення регіонів України / Н. Мезенцева, С.П. Батиченко // Часопис соціально-економічної географії: Міжрегіональний зб. наукових праць – Х.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2009. – Вип. 7. – С. 130–134.

  3. Захворювання в Європі, спричинені екологічними факторами [Електронний ресурс] / проект “Зелений пакет”, 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://cd.greenpack.in.ua/zahvoryuvannya-v-yevropi-sprychyneni-ekologichnymy-faktoramy/.

  4. Hancock T. Health, human development and the community ecosystem: three ecological models / T. Hancock // Health promotion international. – 1993. – №8. – P. 41–46.



Урахування ризиків при виборі стратегій

розвитку промислових підприємств
Божкова В. В., д-р. екон. наук, проф., Дериколенко О. М., канд. екон. наук

Сумський державний університет, Україна
Всі економічні процеси проявляються через дії економічних суб’єктів і, отже, економічна стратегія має бути, прямо чи опосередковано, спрямованою на діяльність цих суб’єктів і сформованою з розрахунку на їхню реакцію. Чинники зовнішнього середовища, що постійно змінюються, з одного боку, та реалізація власної місії, з іншого, змушують вітчизняні промислові підприємства до постійного моніторингу ринку, пристосування до зовнішніх умов, визначення вірних стратегічних пріоритетів. Стратегія має адекватно реагувати на сигнали ринку, формувати ефективні специфічні рішення і забезпечувати підприємству реалізацію найскладніших цілей. Таким чином, важливою і актуальною є здатність економічних суб’єктів розробляти та впроваджувати власні ефективні економічні стратегії.

На рівні промислових підприємств урахування факторів ризику з метою обмеження стратегічних рішень необхідно здійснювати на етапах розроблення стратегії і формуванні тактики діяльності.

Ризик підприємства визначається двома найважливішими складовими: об'єктом і характером ресурсів, які має в своєму розпорядженні підприємство; ринковими позиціями і загальногосподарською структурою [1, С. 298].

Стратегія – генеральна, комплексна програма дій [2], спрямована на досягнення мети підприємства (для більшості головною є висока прибутковість), яка впроваджується завдяки зусиллям команди маркетологів, економістів і менеджерів підприємства.

Французькі вчені і практики виділяють 4 основних типи стратегій, залежно від видів ризику [1, С. 23-25]:


    • стратегія всередині підприємства – формується на основі оцінки витрат та перспектив розвитку виробничих потужностей, аналізу конкурентних позицій підприємства; передбачає оцінку конкурентного ризику, «імітаційного» ризику, ризику можливого скорочення попиту;

    • стратегія взаємодії підприємств – заснована на концепції «підряду» та оцінці можливого розподілу та передачі партнерам економічного ризику;

    • стратегія інтернаціоналізації – при виході на нові ринки збуту; оцінка міжнародного ризику;

    • стратегія диверсифікації – акцентується на можливостях підприємства в умовах економічного спаду; оцінка ризику при заміні продукції або ринку її реалізації (аналізують різні за ризиком проекти).

Ці стратегії нами пропонується обирати ще й залежно від розмірів ризику, згідно табл. 1.

Таблиця 1

Шкала вибору стратегій, залежно від розмірів ризику

Діапазон значень Рі

Можливі стратегії

0,00 < Рфакт ≤ 0,25·Рмах

Стратегія всередині підприємства


Стратегія диверсифікації

Стратегія інтерна-ціоналізації

0,25 ·Рмах< Рфакт ≤ 0,50·Рмах

0,50 ·Рмах< Рфакт ≤ 0,75·Рмах

Стратегія взаємодії підприємств

0,75·Рмах< РфактРмах

Відмовитись від реалізації проекту

З цією метою в матрицю вихідних даних щодо визначення можливих стратегічних рішень пропонується заносити інформацію з ключових позицій:



  • ризику [3];

  • ринкових сигналів [4];

  • потенційних можливостей підприємства.

Потім на основі поєднання та комбінування стратегічних рішень між собою обирають найприйнятніший варіант стратегії [5]. Такий підхід дозволяє комплексно враховувати особливості мінімізації ризиків та ринкові умови.

Підсумовуючи вищевикладене, відзначимо, що на основі виокремлення стратегічних переваг конкретного підприємства, ризиків його проектів та «сигналів» ринку запропоновано формулювати комплексну стратегію підприємства, яка сприяє підвищенню ефективності управлінських рішень.

Отримані результати можуть бути використані при виборі стратегічних приорітетів розвитку вітчизняних промислових підприємств та покладені в основу подальших досліджень.


  1. Бузько И.Р. Экономический риск (методы анализа, оценки и ограничения). – Донецк: ИЭП НАН Украины, 1996. – 331 с.

  2. Мак-Дональд М. Стратегическое планирование маркетинга. – СПб.: Питер, 2000. – 320 с.

  3. Вітлінський В.В., Наконечний С.І. Ризик у менеджменті. — К.: ТОВ «Борисфен-М», 1996. – 336 с.

  4. Гайденко Т.А. Маркетинговое управление. Полный курс МБА. Принципы управленческих решений и российская практика. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 480 с.

  5. Дериколенко О.М. Визначення інноваційних стратегій для малих та середніх підприємств / О.М. Дериколенко // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки, 2009. – № 5. – Т. 3. – С. 11–13.


АКТУАЛЬНІСТЬ УПРАВЛІННЯ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА
Гайдай Р. Ф., Пугаченко І. В.

Автомобільно-дорожній інститут ДВНЗ «ДонНТУ», Україна
Розвиток сучасного суспільства характеризується посиленням ролі інформації, інтелектуальних продуктів в різних сферах життя, і в першу черзі в економіці. Це вимагає посилення теоретичних досліджень сутності інтелектуальних факторів виробництва та розробки механізмів практичного управління ними. Незважаючи на зростаючу увагу в науковій економічній літературі до питання інтелектуальних чинників виробництва, залишається актуальним питання встановлення чіткої сталої термінології відносно таких основних понять, як „інтелектуальні ресурси”, „інтелектуальний капітал”, „інтелектуальний потенціал”, що стримує науково обґрунтовану розробку і використання механізмів управління ними в межах підприємств.

Починаючи з другої половини минулого століття низка науковців (Д. Рісмен, Д. Белл, П. Дракер, Т. Стюарт, Г. Беккер, Л. Едвінсон, Е. Брукінг, Л. Прусак) розпочали аналіз впливу інтелектуальних чинників на якісний відрив економіки розвинених країн. Зазначені автори підкреслюють, що успіх економіки сучасних найбільш розвинених країн базується на впровадженні техніко-технологічних, маркетингових, організаційних й інших інновацій, розвитку знань, широкому залученні у виробництво інформаційних ресурсів, тобто на тих активах, які поступово прийняли позначення „інтелектуальний капітал підприємства”.

Інтелект людини, суспільства, з погляду на нього як економічний ресурс, не являє собою принципово нової наукової проблеми. Класики світової і вітчизняної економічної думки певною мірою торкалися цього питання, досліджуючи проблеми взаємодії факторів виробничого процесу, підвищення ефективності використання трудових ресурсів тощо. Однак безсумнівно вирішальної значущості інтелектуально-інформаційні ресурси набули саме у другій половині ХХ ст., коли знання, інформація, інформаційні системи і технології продемонстрували свою провідну роль у забезпеченні успіху не тільки в межах окремих компаній, галузей, але й в цілому країн та світової спільноти, яка позначається як „економіка знань”.

Характерними рисами економіки знань є: зміна пропорцій між сферами матеріального виробництва і сферою послуг (в розвинених країнах переважають сфера освіти, науки, культури, тобто галузі, що забезпечують всебічний розвиток людини); стрімкий розвиток галузей, що широко застосовують досягнення науки; зростання витрат виробництва на придбання комп’ютерів, програмного забезпечення, інформаційних мереж; високі й подалі зростаючі вимоги щодо освітньо-професійних, творчих, креативних властивостей працівників, залучених у виробництво. Це зумовлюється набуттям провідної ролі інформації, знаннями, інтелектом людини серед ресурсів виробництва. Нові умови об’єктивно вимагають уведення в економічний обіг категоріального апарату, що описував би механізм функціонування інтелектуальних чинників.

Під інтелектуальним потенціалом підприємства, на наш погляд, слід розуміти кількісну характеристику результативності інтелектуального капіталу, або максимально можливий результат використання наявного інтелектуального капіталу за збігом сприятливих умов середовища.

Процес управління інтелектуальним потенціалом підприємства охоплює поряд з безпосередньо управлінням інтелектуальним капіталом дії з узгодження його з внутрішнім і зовнішнім середовищем.

Зауважимо, що результат управлінських зусиль у напрямку інтелектуального потенціалу підприємства має простежуватись як за критеріями економічної ефективності, так і за показниками розвитку людських ресурсів, задоволення споживачів, повноти використання інформаційних технологій, а також непрямими індикаторами – ринковою вартістю компанії, вартістю продуктів фірми, розвитком інфраструктурних галузей.

конкурентоспроможність території як одна з передумов забезпечення її стабільного розвитку
Дриль О. І.

Національний університет «Львівська політехніка»
На сучасному етапі розвитку економіки України основною проблемою виступає її низька конкурентоспроможність.

Факторами конкурентоздатності згідно із стратегією ЄС є поняття конкуренції, просторовий вимір, мета зростання добробуту, роль урядів і економічної політики, роль знань [1, с. 14].

Конкурентоспроможність формується на різних рівнях: товару, підприємства, території, галузі, регіону, країни.Як відомо, на мікрорівні та мезорівнях конкурентоспроможність являє собою здатність підприємств, на макрорівні – територій конкурувати між собою, активно і багатогранно розвиватися, що і слугує цілі максимізації прибутку підприємств, зростання доходів населення, підвищенням якості життя на певній території та держави зокрема. Також показником успішної комерційної діяльності підприємства на ринку є його здатність конкурувати з аналогічними підприємствами на певній території в межах певної галузі.

Конкурентоспроможність також можна розглядати і в просторовому вимірі, зокрема [2, с.92]: конкуренція в просторі, конкуренція просторів.До просторової конкуренції можна віднести боротьбу як за території, так і територій, тому що територія може виступати як об’єктом, так і суб’єктом в конкурентному середовищі.

Основними джерелами конкурентоспроможності територій є впровадження інновацій у діяльність територіального апарату, наявність ресурсів та засобів праці, а також їх ефективне використання.

Глобалізація економіки дає змогу територіям, які процвітають розвиватися успішно і інтегруватися в Європейський економічний простір, що навпаки негативно впливає на «депресивні» території.

Формування конкурентної політики, яка включає ряд факторів є необхідною передумовою забезпечення стабільного розвитку як території, так і підприємства в сучасних умовах. Даний процес повинен бути послідовним, щоб досягти бажаного довготермінового результату. Для забезпечення конкурентоспроможності територій необхідно спрямувати значні зусилля на поліпшення інфраструктури, а також підтримки тих галузей, які забезпечують робочі місця, розвиток людських ресурсів.
1.Шульц С. Економічний простір України: формування, структурування та управління / С. Шульц. – Львів: ІРД НАН України, 2010. – 408 с. (Серія «Проблеми регіонального розвитку»).

2.Тарнавська Н.П. Інноваційне управління конкурентоспроможністю логістичних ланцюгів: Монографія / Н.П. Тарнавська, Р.Б. Сивак. – Тернопіль: Підручники та посібники, 2011. – 240 с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка