Матеріали ІV міжнародної науково-практичної конференції



Сторінка3/17
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17



РОЗДІЛ 1 СТРАТЕГІЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН
РАЗДЕЛ 1 СТРАТЕГИИ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ СТРАН
SECTION 1 STRATEGIES FOR SOCIO-ECONOMIC DEVELOPMENT OF THE COUNTRIES

___________________________________________________________
СТРУКТУРНЫЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ЭКОНОМИКЕ, ИХ ВЛИЯНИЕ НА МАРКЕТИНГОВЫЙ ЭКОМЕНЕДЖМЕНТ
Андерсон Н. В., м.н.с.

Институт проблем рынка и экономико-экологических

исследований НАН Украины, Украина
В отечественной экономической науке анализ структурных изменений традиционно проводился с позиций изучения изменений, протекающих в межотраслевом балансе. С точки зрения такого подхода выделяют следующие типы структурных изменений: отраслевой структуры экономики, под которой понимают трансформацию пропорций межотраслевых комплексов; воспроизводственной структуры, отражающей использование произведенной продукции по секторам экономики; технологической структуры, характеризующей соотношения технологических укладов; стоимостной структуры и экономической структуры, отражающей соотношение различных форм собственности; внешнеэкономической структуры. В 1990-е гг. важным фактором усиления внимания к проблемам охраны окружающей среды стали изменения в структуре потребительского спроса, рост популярности экологичных товаров и увеличение доли экологичных товаров в общем объеме потребления.

Информация об изменениях в отраслевой структуре экономики тесно связана с данными о складывающихся стоимостных пропорциях и ситуации в области международной торговли и международного разделения труда. Например, удорожание сырьевых ресурсов приводит к росту в цене продукции затрат на покупку сырьевых составляющих, что в условиях конкурентной рыночной экономики способствует рационализации производства и сокращению потребления сырьевых материалов. В то же время, если страна располагает значительным природно-ресурсным потенциалом, позволяющим осуществлять экспорт сырьевых материалов, рост цен на сырьевые ресурсы служит стимулом для развития экспортно-ориентированных сырьевых отраслей. В эти же отрасли при увеличении прибыльности экспортных операций направляются основные объемы инвестиций. Вследствие этого происходит изменение отраслевой структуры экономики и структуры промышленности в пользу отраслей добывающего и топливно-энергетического секторов, что вызывает рост нагрузок на окружающую среду за счет исчерпания природных ресурсов и загрязнения отходами. Основное влияние на процессы природопользования оказывают изменения в сфере производства и особенно в структуре промышленности. К изменениям в сфере производства помимо изменений в структуре промышленности относятся: изменения в структуре использования основных факторов производства, изменения в отраслевой структуре промышленности, изменения в структуре производства товаров.

Наиболее важными предпосылками для изменений в сфере производства являются появление новых технологий (трансформация технологической структуры) и изменения в структуре цен. Значительную роль при возникновении структурных изменений в сфере производства играет макроэкономическая политика. Макроэкономическая политика может выполнять роль регулятора структурных пропорций. За счет использования экономических механизмов она способствует трансформации ценовых пропорций и тем самым в дальнейшем влияет на структурные изменения в экономике. Так, например, увеличение в ВВП доли личного потребления при устойчивом экономическом подъеме способствует росту благосостояния граждан. С одной стороны, это ведет к увеличению потребления товаров и росту за счет этого нагрузок на окружающую среду, с другой – когда завершается этап первичного насыщения рынка и потребители начинают ценить не только наличие самого товара, но и его качество, требования к экологичности продукции повышаются.

Структурные изменения, особенно связанные с трансформациями в структуре промышленности, в значительной степени вызваны изменениями в ценах на потребительские товары или в ценах на производственные ресурсы. Это естественно, так как в условиях рыночной экономики все экономические решения относительно целесообразности выпуска новых товаров или расширения производства принимаются на основе информации о ценах. Поэтому необходимо изучать возможности и эффективность различных форм и методов продаж товаров, осуществлять работу по формированию запросов населения, повышению престижа предприятия или компании. В таких условиях особое значение имеет рассмотрение вопросов сущности маркетингового управления. Интерес к маркетинговой деятельности и, соответственно, заинтересованность в наиболее эффективном маркетинговом управлении усиливается, так как это способствует успешной, результативной деятельности компаний на рынке.

Одним из ключевых факторов, способствовавших улучшению экологической ситуации в европейских странах во второй половине 1970-х гг., стал фактор структурной перестройки экономики и маркетинга менеджмента и экоменеджмента. Удорожание сырьевых ресурсов привело к массовой масштабной переориентации инвестиций из отраслей тяжелой промышленности в сферу услуг и в высокотехнологичные отрасли, мало зависимые от потребления сырья. Одновременно сократились нагрузки на природную среду. Обеспеченность страны природными ресурсами влияет на структуру промышленного производства, структуру рынка труда и маркетингового управления.

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА
Бутенко В. М., доц.

Сумська філія Харківського національного

університету внутрішніх справ, Україна
Сучасна соціально-економічна та політична ситуація в Україні вимагає розгляду історичного досвіду формування соціального партнерства. Економічні та соціальні реформи, які проводяться на сучасному етапі розвитку країни, супроводжуються суттєвими змінами соціальної структури суспільства, висувають складні задачі з перетворення соціально-трудових відносин, відзначаються пошуком ефективних способів та шляхів узгодження інтересів різних соціальних груп, прошарків, класів. Тому особливої значимості набуває необхідність регулювання соціально-трудових відносин на основі принципів соціального партнерства.

Вивчення процесу історичного формування та розвитку системи соціального партнерства дозволить розкрити закономірності та тенденції розвитку ринкової системи відносин, виявити механізми та типи солідарної поведінки в соціально-трудовій сфері, знайти оптимальні шляхи узгодження інтересів різних соціальних груп, прошарків та класів.

Соціальне партнерство – це ідеологія, форми та методи узгодження інтересів найманих працівників, роботодавців та їхніх представницьких органів шляхом прагнення до спільних домовленостей, досягнення консенсусу, опрацювання і спільної реалізації заходів із різноманітних напрямків соціально-економічного розвитку.

Проблеми соціального партнерства, як правило, розглядають виходячи із досвіду країн Західної Європи, який сформувався після Другої Світової війни. Проте необхідно зазначити, що основні ідеї узгодження інтересів антагоністичних класів були сформовані набагато раніше. Адже необхідність регулювання соціально-трудових відносин виникає одночасно із розвитком капіталістичних товарних відносин, коли в якості основних суб′єктів трудових відносин виокремилися два основні класи – клас власників засобів виробництва та клас найманих робітників. Існування цих класів, інтереси яких були цілком протилежними, уже викликає необхідність пошуку шляхів та можливостей їх урегулювання, процедури та механізмів врегулювання конфліктів, які неодмінно виникнуть в результаті зіткнення різнонаправлених інтересів.

Соціальне партнерство досліджували різні економічні школи. Необхідно відмітити, що аналіз поглядів представників цих шкіл щодо розвитку соціального партнерства дав можливість виокремити два основних способи, за допомогою яких можна узгодити інтереси учасників соціально-трудових відносин. Перший – це революційний шлях, коли знищується приватна власність на засоби виробництва і запроваджується державне управління підприємствами. Другий – це погодження інтересів власників і найманих робітників, не виключаючи можливість задіяння посередників (держава, громадські організації, профспілки).

Марксистська школа підтримувала перший спосіб, оскільки її представники вважали, що інтереси двох основних класів є непримиренними і їх можна задовольнити лише шляхом зміни суспільного ладу.

Представники класичної школи (Ш. Фур’є (1772–1837), А. Сен-Сімон (1760–1825), Р. Оуен (1771–1858) зазначали про необхідність конструктивного діалогу та співробітництва між працею та капіталом. А Джон Стюарт Міль (1806–1873) визначив, що існують альтернативні шляхи узгодження інтересів: об′єднання працівників з власниками капіталу або об′єднання працівників між собою.

А. Маршал (1842–1924) наголошував на необхідності та обов′язковості співробітництва між працею та капіталом, оскільки вони не можуть існувати один без одного. Займалися проблемами налагодження соціального партнерства і такі відомі економісти, як Вільгельм Репке (1899–1966), Альфред Мюллер-Армак (1901–1978) і Людвіг Ерхард (1897–1977). Вони розробили концепцію соціального ринкового господарства, яка ґрунтується на поєднанні конкуренції, економічної свободи підприємств і активної політики держави у сфері перерозподілу доходів.

Таким чином, вивчення історії становлення партнерських відносин дає можливість розглянути дане явище в його розвитку, у зв′язку з іншими факторами соціально-економічного та політичного життя, дозволить проаналізувати наслідки історичного досвіду впровадження даних відносин та визначити найбільш оптимальні форми, методи та принципи побудови моделі соціального партнерства в Україні.

Реформування фінансового забезпечення охорони здоров’я в Україні
Ілляшенко Т.О., доц., Захарченко С.І.

Сумський державний університет, Україна
В системі охорони здоров’я однією з головних проблем є нестача коштів, які забезпечують її функціонування. У суспільстві сформовано три альтернативні моделі організації та фінансового забезпечення охорони здоров’я: бюджетна, страхова та приватна. Спільним для цих моделей є те, що вони використовують багатоджерельний механізм фінансового забезпечення з метою залучення всіх можливих фінансових ресурсів.

В Україні діє бюджетна модель охорони здоров’я (основна частина фінансування виділяється загалом із державного (14-28%) та місцевого (71-85%) бюджетів). Останнім часом спостерігається стійке зростання бюджетного фінансування сфери медичного обслуговування. Державні витрати з 2002 по 2011 рік зросли більш ніж у 6 разів і досягли 3,4% ВВП. За цей же період частка заробітної плати лікарів і медперсоналу в загальній структурі витрат зросла з 59% до 70%, а витрати на закупівлю медикаментів знизилися з 14% до 11%, близько 8% витрат припадає на сплату комунальних послуг.

Протягом останніх десятиліть в Україні спостерігається негативна динаміка таких показників людського капіталу, як тривалість життя, захворюваність та рівень смертності. Також присутній від’ємний приріст населення.

Можна зробити висновок, що наявне бюджетне фінансування є недостатньо ефективним, а тому постає питання про залучення додаткових коштів для забезпечення населення України гарантованою медичною допомогою.

Такими додатковими джерелами, відомими в інших країнах можуть стати добровільне медичне страхування та благодійництво. Благодійництво та спонсорство є інвестиціями у сферу охорону здоров’я України. Крім того, є можливість додаткового фінансування галузі за рахунок коштів проектів міжнародної допомоги. А саме:


  • “Покращання репродуктивного здоров’я в Україні, 2006–2015 рр.” вартістю 9750 тис. дол.;

  • “Фінансування та управління охороною здоров’я, 2003–2006 рр.” вартістю 3195 тис. дол.;

  • “Профілактика та первинні заходи охорони здоров’я, 2002–2005 рр.” вартістю 3417 тис. дол.

Але останнім часом значна частина іноземних благодійних організацій стали більше приділяти уваги фінансуванню країн третього світу, а не Україні.

На сьогодні і Україні локальна благодійна та спонсорська допомога (на рівні окремих населених пунктів, закладів охорони здоров’я тощо) має тенденцію до зниження, що обумовлене необґрунтованим та нецільовим використанням наданих коштів. Загалом в Україні частка приватних витрат у фінансування сфери охорони здоров’я є найбільшою порівняно з іншими країнами і становить 3% від ВВП. До цієї частки входять видатки населення на придбання лікарських засобів і виробів медичного призначення, видатки лікарняних кас, видатки на приватну медицину, фінансування Світового банку й Глобального фонду боротьби з туберкульозом, ВІЛ/СНІДом та малярією, на 0,1 – 0,2% ВВП забезпечують фонди допомоги хворим, діяльність яких управляється та фінансується неурядовими організаціями та благодійними фондами. Україна має несприятливий профіль стосовно неофіційних платежів у сфері охорони здоров’я серед інших країн Центральної та Східної Європи.

Тому для більш ефективного використання ресурсів зміни та докорінної перебудови потребує сама структура організації медичної галузі. Існування неофіційних платежів за медичне обслуговування як у розвинених країнах, так і в Україні, викликає загрозу для реформування сфери охорони здоров’я, заважає офіційним системам оплати медичних послуг і погіршує доступ до медичного обслуговування. Особливо гострою ця проблема є у тих країнах (для прикладу пострадянські країни), де заробітна плата медичних працівників залишається традиційно низькою. Медичні працівники переживали економічні труднощі за рахунок неофіційних платежів. Проте це призводило до відмови у наданні медичних послуг тим категоріям населення, які були неплатоспроможними чи з хронічними захворюваннями.

Для України є доцільним впровадження зарубіжного досвіду фінансування сфери медицини, щоб мати змогу перейти до трансформації галузі, зробити її більш якісною та продуктивною. Необхідним для цього є формування ефективної системи фінансування охорони здоров’я. Найприйнятнішою для України є бюджетно-страхова модель. В цій моделі джерелами фінансування виступають бюджет та фонд соціально-медичного страхування.



СТРАТЕГІЯ ФІНАНСУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО

РОЗВИТКУ В ЄВРОСОЮЗІ
Макаренко М. І., д-р. екон. наук, проф.

ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ», Україна
Фінансування економічного розвитку регіонів з бюджету співтовариства є важливим аспектом європейської інтеграції, вагомим чинником визначення поточної політики Європейського Союзу.

На неоднаковий рівень та нерівномірну динаміку розвитку регіонів зверталась увага ще на етапі становлення ЄС. Проте від 50-х до середини 70-х років XX століття країни ЄС здебільшого орієнтувалися на рівність регіонів у ресурсному, у тому числі й фінансовому забезпеченні. І лише з поглибленням кризи 1973-1975 рр. та загостренням проблеми безробіття актуалізувалося завдання щодо забезпечення економічного зростання через розвиток конкурентних умов господарювання та зниження безробіття.

Сьогодні в межах структурної та регіональної політики ЄС відзначено 6 основних програмних завдань, серед яких 4 стосуються регіонального розвитку:


  • сприяння розвитку і структурному вирівнюванню відсталих регіонів;

  • трансформація регіонів, що страждають від спаду виробництва;

  • стимулювання розвитку і структурного вирівнювання сільських регіонів;

  • стимулювання розвитку і структурного вирівнювання північних регіонів (для окремих краін).

Логічне обгрунтування необхідності реалізації певної регіональної стратегії є основою для вибору індикаторів оцінки нерівномірності розвитку регіонів і, відповідно, критеріїв вибору регіональної політики. На рівні країн-членів ЄС типи індикаторів, що використовуються для виміру ступеня вирівнювання розвитку регіонів, можна поділити на такі групи.

1. Фізичні індикатори (пов'язані з географічними або природними умовами), які використовуються в країнах Північної Європи. У цих країнах основний фокус регіональної політики сконцентровано на питаннях периферійності та проблемах розвитку регіонів з низькою щільністю населення. Регіональна політика інших країн, як, наприклад, Італії, також спрямована на вирішення проблем, пов'язаних з периферійністю. Регіональна політика Франції, Німеччини, Великобританії та Австрії певною мірою виходить також з оцінки фізичних факторів.

2. Індикатори економічної нерівності. Ці індикатори мають найбільшу вагу в таких країнах, як Німеччина та Італія. Бельгія, Фінляндія та Нідерланди використовують показник ВВП в розрахунку на одну особу як індикатор регіонального багатства. Німеччина, Франція, Швеція та Великобританія приймають рішення щодо регіональної політики на основі міжрегіональних відмінностей в структурі зайнятості. Німеччина і Португалія оцінюють рівень розвитку інфраструктури регіонів. Більшість країн беруть до уваги потенційний вплив демографічних тенденцій.

3. Показники, що вимірюють соціальну нерівність, а саме різницю в якості життя і доходах. У Німеччині та Іспанії існують конкретні зобов'язання, записані в Конституції, щодо вирівнювання якості життя. У більшості інших країн соціальні відмінності вимірюються через рівень безробіття чи зайнятості.

4. Інші індикатори вирівнювання містять майбутні тренди зайнятості економічно активного населення, рівня особистих доходів та якості робочої сили.

З метою моніторингу ситуації та тенденцій у міських та сільських місцевостях і регіонах Європейська комісія ввела типологію регіонів на основі чисельності та щільності населення. Договір про Європейський союз (Маастрихтський договір), зокрема, містить положення, що особлива увага повинна бути приділена сільській місцевості та сільським регіонам.

До Лісабонського договору (2007 р.) включено положення про територіальну згуртованість поряд з економічною та соціальною згуртованістю в якості мети ЄС. Ця нова концепція була представлена в "Зеленій книзі з територіальної згуртованості – запровадження територіальної різноманітності в дію" (2008 р.) та узагальнена в дебатах щодо «Шостої доповіді про хід економічної та соціальної згуртованості» (2009 р.).

Регіональна стратегія ЄС спрямована на подальшу економічну, соціальну і територіальну єдність шляхом скорочення розриву в розвитку між регіонами та між державами-членами ЄС. Вона передбачає пріоритетне фінансування конкретних проектів для регіонів і міст, спрямованих на створення робочих місць, забезпечення конкурентоспроможності бізнесу, стимулювання економічного зростання, підвищення якості життя та підтримання сталого розвитку. Зазначені пріоритети фінансування регіонального розвитку знайшли відображення у стратегії «Європа 2020».

Протягом терміну дії нинішньої програми фінансування регіонів, розрахованої на період з 2007 по 2013 р., на заходи економічної та соціальної політики згуртованості в різних регіонах загалом буде виділено понад 347 млрд. євро. З них близько 82% отримають слаборозвинуті країни і території, де регіональний ВВП на одну особу нижчий за 75% від середнього рівня у співтоваристві; 16% фінансування надходить іншим країнам і регіонам на підвищення регіональної конкурентоспроможності та створення робочих місць; зрештою, близько 2,5% буде використано на розвиток європейської регіональної співпраці. Інституційно надання фінансової допомоги регіонам здійснюється через Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), Європейський соціальний фонд (ЄСФ) та Фонд згуртування, кожен з яких має чітко визначене цільове призначення та відповідні джерела формування.

Податкова політика як фактор регулювання соціально-економічних процесів
Пилипенко Н. М., доц., Пилипенко В. В., доц.

Сумський національний аграрний університет, Україна
Важливим інструментом регулювання економічних процесів у суспільстві є податкова політика. Вона відіграє важливу роль у розвитку національної економіки. Використання податкової політики для регулювання економічних процесів є досить складною і актуальною проблемою, яка привертає увагу вчених не одне століття. Податкова політика повинна забезпечити створення необхідних умов для ефективного функціонування національної економіки, враховуючи при цьому інтереси всіх суб’єктів оподаткування та забезпечивши соціальну справедливість. Вона має важливе значення для економіки країни, визначає характер податкової системи та спрямовує її розвиток до соціально-економічної мети. Саме на основі податкової політики формується податкова система. Завдяки реалізації податкової політики має бути забезпечено справедливий підхід до всіх категорій платників податків та створення умов для подальшої інтеграції України у світове співтовариство.

Розвиток та вдосконалення системи оподаткування слід розглядати через призму забезпечення соціальної справедливості. Проведений аналіз свідчить про порушення принципу соціальної справедливості при реформуванні податкової системи в Україні. Не забезпечує дотримання критерію справедливості запроваджене плоске оподаткування доходів фізичних осіб та використання єдиної ставки податку на додану вартість. Орієнтиром при досягненні соціальної справедливості є розмір доходів після сплати податків, необхідних для підтримання добробуту на певному рівні. Саме використання прогресивного оподаткування дає можливість збільшити споживання та змінити його структуру в національній економіці. Спільною рисою прямого оподаткування розвинених країн є використання прогресивної шкали оподаткування та використання соціальних пільг. Вплив прогресивного оподаткування на економічну циклічність та обсяги кінцевого споживання досліджувався багатьма вченими. Але головним завданням є перерозподіл доходів між прошарками населення з метою зменшення диференціації доходів, подолання бідності та соціальної напруги в суспільстві. Податок на доходи фізичних осіб є важливим соціально-політичним регулятором взаємовідносин держави з громадянами. Платниками податків з доходів фізичних осіб в розвинених країнах є середній клас та заможні громадяни. Поглиблення соціальної диференціації суспільства негативно впливає на економічні процеси та динаміку макроекономічних показників.

Справедлива система оподаткування означає недопущення різних підходів щодо оподаткування галузей, підприємств, регіонів. Використання численних пільг у вітчизняній системі оподаткування призводить до зменшення надходжень до бюджету і до перерозподілу податкового навантаження, перекладаючи податковий тягар на чесних платників податків, створює нерівні конкурентні умови, підтримує низький технологічний рівень виробництва. Значна кількість пільг є проявом податкової дискримінації і порушує принцип рівності та справедливості в оподаткуванні та є однією з найнегативніших рис податкової системи України. Україна йде по шляху високих податків та численних податкових пільг, альтернативою якого є низькі податки і відміна податкових пільг. За оцінками спеціалістів МВФ, в країнах, що розвиваються, спостерігається несприятлива ситуація щодо податку на прибуток юридичних осіб, як основного джерела доходів. Особливе занепокоєння викликає зміна бази оподаткування по податку на прибуток. Величина суми податку на прибуток по відношенню до ВВП зменшується в країнах, що розвиваються. Таким чином ефект від скорочення ставки по податку на прибуток юридичних осіб посилюється скороченням податкової бази. Зменшення ставки оподаткування прибутку не гарантує розширення бази оподаткування та подолання проблеми технологічної відсталості.

При побудові оптимальної податкової системи для певної країни слід виходити з економічних та неекономічних особливостей, які характерні для економіки країни на певному етапі її розвитку. застосування диференційованих ставок дасть можливість перерозподіляти податковий тягар з менш забезпечених верств населення на заможніших. Податки на споживання не призведуть до різкого скорочення попиту населення і до занепаду галузей економіки. Оподаткування споживання має високу фіскальну надійність та ефективність, так як ухилитися від сплати таких податків набагато складніше, ніж від сплати податків на прибуток чи дохід. Недоліком споживчого оподаткування є негативний вплив на споживання осіб з низькими доходами та провокування підвищення рівня інфляції. Але ці недоліки можна легко усунути застосуванням диференційованих ставок. Диференціювання ставок ПДВ дозволить здійснити вплив на ціни по окремих групах товарів та суттєво знизити ціни на товари першої необхідності, зростання цін на які є поштовхом до росту інфляції. Це буде досить ефективним заходом в умовах значних розмірів тіньової економіки, коли неможливо оподаткувати доходи, слід оподатковувати споживання, особливо предметів розкоші.



Основними напрямами податкової політики повинні стати:

  • запровадження прогресивного оподаткування, як одного із „автоматичних стабілізаторів гнучкості” та засобу усунення значного розриву у диференціації доходів населення, розробивши відповідну шкалу оподаткування; шкала оподаткування повинна змінюватися щорічно в залежності від зростання заробітної плати, так як шкала що застосовувалася в Україні не зовсім була прогресивною і справедливою: передбачала стягнення 30 % з досить різних за своїми доходами груп населення. Відповідно повинна змінюватися і сума, яка звільняється від оподаткування.

  • звільнення від оподаткування мінімальної заробітної плати, необхідно встановити неоподатковуваний мінімум на рівні, достатньому для проживання працівника.

  • встановлення пільги по індивідуальному оподаткуванню, а саме: на кожну дитину (з доходу одного з батьків) шляхом зменшення суми, що підлягає оподаткуванню на суму прожиткового мінімуму дитини певного віку. використання пільг буде більш ефективним, справедливим та прозорим у порівнянні з пільговим оподаткуванням виробників.

  • зміщення акцентів з оподаткування доходів до оподаткування ресурсів. На нашу думку визначальну роль в оптимально побудованій податковій системі повинні відігравати умовно-фіксовані податки. податки на майно і на використання природних ресурсів не залежать від економічних показників діяльності, будуть стабільними і стимулюватимуть ефективне використання ресурсів. Їх дія має бути доповнена і відкоригована дією умовно-змінних податків.

  • досягнення збалансованості витрат бюджету з податковими надходженнями.

Так як одним із завдань податкової політики є забезпечення доходів бюджету з метою виконання державою своїх регулюючих функцій, тому непомірний рівень податкового навантаження тісно пов’язаний із видатками бюджету. Першочерговою проблемою реформування системи оподаткування є скорочення витрат на утримання апарату державного управління.

  • зменшення навантаження на фонд оплати праці.

Вирішення проблеми структури податків є одним із напрямків удосконалення податкового механізму. Структура податків має бути такою, щоб сприяти економічному зростанню.

  • введення податку з продаж, запровадивши при цьому різні ставки оподаткування. Крім стандартної слід використовувати знижені (для товарів першої необхідності) та підвищені (для предметів розкошу) ставки. Використання єдиної ставки податку на додану вартість не забезпечує дотримання критерію справедливості та гнучкості, застосування ж диференційованих ставок дасть можливість перерозподіляти податковий тягар з менш забезпечених верств населення на заможніших. Це буде досить ефективним заходом в умовах значної тінізації економіки, коли неможливо оподаткувати доходи, слід оподатковувати споживання, особливо предметів розкошу. Податки на споживання не призведуть до різкого скорочення попиту населення і до занепаду галузей економіки. Проблема полягає не в попиті (досвід показує, що стимулювання попиту призводить до збільшення його, але в основному на дорогі імпортні товари, що не рятує нашу економіку), а в неефективному, неконкурентоспроможному вітчизняному виробництві, яке є технологічно відсталим, базується переважно на використанні ручної праці, ресурсо- та енергомістким.

- значно скоротити податкові пільги виробникам, використання яких не призвело до бажаних результатів, замінивши прямою цільовою підтримкою із бюджету відповідних галузей та використовувати інші методи економічного регулювання – пряму підтримку зі сторони держави науково-інноваційної діяльності та підтримку технічного переоснащення виробництва. Стабільність, помірність і зрозумілість податкової системи мають, у порівнянні з податковими пільгами, більш довгостроковий стимулюючий ефект

Таким чином, виходячи з принципу соціальної справедливості, враховуючи зарубіжний досвід та реалії сьогоднішнього економічного становища необхідно диференціювати ставки ПДВ та податку на прибуток, а також запровадити прогресивну шкалу в оподаткуванні доходів фізичних осіб. Критерієм оцінки справедливості в оподаткуванні доходів громадян повинен бути розмір доходів після сплати податків, необхідних для підтримання добробуту на певному рівні. Це дозволить підвищити темпи економічного зростання, досягти підвищення добробуту громадян, зменшити диференціацію доходів населення та знизити соціальну напругу в суспільстві. Податкове регулювання економіки є вкрай необхідним і потребує вдосконалення. При розробці податкової політики слід враховувати безліч факторів: стан економіки країни, рівень та диференціацію доходів населення, досвід інших країн. Здійснення послідовних і зважених заходів податкової політики сприятиме соціально-економічному зростанню України.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка