Мандрівні дяки та їх поезія значення парохіальної школи в давній Україні



Скачати 144.61 Kb.
Дата конвертації16.01.2018
Розмір144.61 Kb.

МАНДРІВНІ ДЯКИ ТА ЇХ ПОЕЗІЯ

  1. Значення парохіальної школи в давній Україні. З усіх шкіл давньої України найбільше наближався до смаку народних мас тип парохіальної школи. Засновували їх самі парохіяни, що й давали плату пану «директорові», себто дякові, бо посада дяка при церкві була дійсно пов?язана з посадою  шкільного вчителя. Школи в Україні будувалися при церквах і носили їх імена. Коли будували церкву, то будували при ній і кімнату, де жив звичайно «пан-дяк». Дяка вибирала парохія громадою за добрий голос і за знання церковної служби, з одного боку, й за вміння вчити в школі, з другого; в останній ролі він мав назву «пана бакаляра». При парохіальній церкві вчилися діти, головно беззахисні сироти, що жили в церковних домах і допомагали дякові в церкві та школі. Разом із дяком вони ходили  колядувати, співати духовні гімни, віршами і діалогами поздоровляли парохіян на Різдво й Великдень і т.д. Найстарший із помічників дяка називався піддячим, а інші називалися крилосниками, псаломщиками. Вивчившись в школі, вони ставали помічниками «пана бакаляра», а потім і самі робилися дяками. Деколи доходили шкільними до цієї  посади в пізньому віці.  Та й наука давалася їм не одразу. Доводилося мандрівкою здобувати ширшу освіту. Як це було з ремеслами, по цехах Західної Європи, де майстер не відкривав учневі всього свого ремесла та зневолював його мандрувати від одного майстра до другого, так і кандидати на дяків ходили від одного дяка до другого, зокрема йшли туди, де були славні вчителі, бо дяк тримався правила, що захожого юнака має так учити, щоб він не сів на місце дяка. Продиктоване спочатку потребою мандрування дяків перемінилося з часом у звичку.

  2. Стан освіти за Хмельниччини. Хоч яка примітивна була система навчання, все-таки їй багато завдячувала давня Україна. Про це маємо свідчення з середини XVIIст. в описі подорожі антіохійського патріарха Макарія, яку описав його син архідиякон Павло Алепський. Від першого міста при переході з румунської етнографічної території на українську «по всій землі Українців, – читаємо в описі, – ми запримітили гарну рису, що викликала в нас здивування: всі вони з виїмкою небагатьох, навіть більшість їх жінок і доньок, уміють читати та знають порядок церковних служб і церковні напіви; крім того, священики вчать сиріт і не дадуть їм крутитися по вулицях простаками. Як ми запримітили, в цім краї, себто в козаків, є незчисленна сила вдів та сиріт, бо від часу прояви гетьмана Хмеля й до цієї пори не переривалися страшні війни. Протягом цілого року по вечорах, починаючи від заходу сонця, ходять ці сироти по всіх домах просити милостиню, співаючи хором гімни пресвятій Діві приємним наспівом, що захоплює душу; їх голосний спів чути на далеку віддаль. Скінчивши співати, отримують вони від того дому, де співали, милостиню грішми, хлібом, стравою або чимсь іншим подібним, що підтримало б їх існування, поки не скінчать науки. Ось причина чому більшість із них письменна. Число письменних збільшилося особливо від часу появи Хмеля, котрий освободив ці землі й визволив ці незчисленні міліони православних від ворогів віри, проклятих ляхів.» Підкресливши многолюдність українських міст, запримітив Павло Алепський в іншому місці, що в них «діти численніші від трави й усі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цім краї маса; їх мужів повбивано в непереривних війнах». Зазначив також Павло Алепський, що «в усій землі козаків побудовані в кожнім місті для їх бідняків та сиріт доми наприкінці мостів або серед міста й ці доми служать для них захистом.»

  3. Бурсаки. При допомозі милостині прохарчовувалися бідні ученики також протягом XVIII ст. З кінця того ж століття маємо свідчення Шафонського, що бідні ученики жили в окремому до школи приналежному домі, який називався бурсою. Туди давав архієрей кілька разів на тиждень житній хліб і крупи на кашу, але всього того було так мало, що без іншої допомоги могли б були бурсаки повмирати з голоду та холоду. Шафонський жалкував і за сором вважав те, що студенти-бурсаки ходили, звичайно, по всьому місті, співали під вікнами духовні пісні й діставали за це гроші або їжу. На липень і серпень розпускалися ученики додому на вакації й тоді ходили бідні студенти по всій Україні, говорили вірші по домах і діставали за це винагороду. Це були так звані епетиції.

  4. 4. Культурна роль студентів Київської академії. Велика частина мандрівних дяків походила з недовчених студентів Київської академії. Із життя її студентів знаємо, що вони ходили зі звіздами, вертепом або райком на Різдво Христове по домах, опісля полишили маріонеткові вистави цеховим майстрам, а самі давали діалоги й драми. Під час літніх канікул творили артілі, ходили по різних губерніях і слобідських полках, співали по домах різні канти, виставляли діалоги, комедії і трагедії. Співоча й інструментальна музика на різних, у першій мірі на дутих інструментах, була улюбленим заняттям студентів. У часі трьох травневих рекреацій виходили всі учні й вчителі та всякі прихильники наук на гору Скавику в байраки при урочищі Глубочиця. Там забавлялися всі різними невинними іграми, а студенти співали канти. Учитель поезії мав обов?язок писати щороку для таких прогулянок комедії або трагедії, а інші вчителі – діалоги.

  5. Духовний банкет. Наведене свідчення авторитетного історика митрополита Євгенія цінне для вияснення тих родів українського письменства, котрі розвинулися в XVII і XVIII ст., як комедії, трагедії, діалоги, канти і вірші. Та допускаючи шкільні диспути рідною мовою, Київська академія мала вже готові зразки в таких речах, як «Духовний банкет»,  що постав у Західній Україні в другій половині XVII ст. Складається він із віршових пролога й епілога та прозового катихизму, що нагадує текст «Люцидарія»; останній наближається до відповідей «Бенкета» також апокрифічним налетом. Просячи вибачення в епілозі, закликає автор присутніх:

А своє діти до школи давайте,

Би ся учили в школі шанувати

Родичов своїх, як теж і Бога знати.

Не допощайте дітем своєї волі,

Не побажайте, хоч виб?ют в школі.

Слези то чистеє очі витискают,

Гди капость у школі діти приймают.

Але, як бачу, всі ходять по воли,

Аж хиба сотий дасть хлопця до школи.

Для того віра в Росії угасаєт,

Же справу дати, як вірить, не знаєт.

През що подданство строге настало,

Чем панство нашей Росії упало,

Поневаж вік свой в пестоті стравили,

А в науках бинамні ся не бавили.

Жаль то незносний мівши та не міти,

Прето давайте до школ свої діти.

Досить би би на том молитви уміти

І віру свою строха зрозуміти.

Прозовій частині «Банкету» відповідає так звана «Євангелістська пісня»; вона мандрівного характеру, можна вказати сливе дослівний моравський її варіант. Один із варіантів пісні починається ось так:



Ой ти, дячку учений,

Над школами вибраний,

Скажи,дячку, що єсть раз?

Далі йдуть такі самі запитання аж до дванадцяти і відповіді на кожне з них : один син Марії, дві Мойсейові таблиці, три божі особи й т.д.



  1. Вірші про школярські успіхи в науці. Той звичай, що бідні ученики жили з випрошеної милостині, вкоренився давно на Українській землі. Вже панегірик митрополитові Рагозі «Просфонема» згадує такий звичай в львівській ставропігійській школі. Зі Львова перенісся він до Києва, а звідти перейшов до інших шкіл по містах і селах із парохіальними школами. Вчив у них дяк школярів «Букваря», «Псалтирі» й «Часословця». Наука проходила нелегко. Про неї перейшов в народ такий школярський вірш:

Ой, як мене моя мама та дала до школи.

Ой, зазнав я бідний там тяжкої неволі.

Казав мені бакаляр промовити: аз, аз –

А як же я не вимовив, він по пиці раз, раз.

Крикнув він удруге: «А ну, кажи: буки».

Ой, ще ж бо я не вимовив, попав в його руки.

Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив: віде, –

А вже його жвава рука по чуприні їде.

Ой, як сказав учетверте: вимовляй – живіше!

Нуте ж, хлопці, зараз його на лаву кладіте.

І просився, і молився, а ще більше злякався,

Бо таку задали хлосту, що світа цурався…

Інший вірш оповідає, що першого дня дали школяреві їсти й пити доволі. Аж третього дня дістав він книжку в руки. Далі вичислені ті муки, котрі перейшов школяр, заки дійшов до нещасної фіти. Ще в XVI ст. увійшов у шкільні устави метод карати суботником того школяра, котрий не виголосив усього вивченого за тиждень перед бакаляром у суботу. Мета дяківської науки була вивчити «Псалтир» й «Часословець» і всі церковні наспіви. Та не всім школярам судилося опановувати цю науку; в одному вірші хвалиться школяр:



Я у письмі на коліна брожу:

Знаю я, що то за книга

Торколой, знаю, що псалтир,

На котрих так часто, хіба в рок читаю.

  1. Вірші про школярську нужду. Хоч цей малюнок науки в парохіальній школі схоплений з комічного боку, та нема сумніву, що він часто відповідав дійсності. Те саме треба сказати про зображення нужди в школярському вірші. В одному такому вірші  нарікає її декламатор чи, може, й автор, що не міг нічого зварити собі; коли б був хотів заложити кухню, мусив би заставити останню одежину, бо, в котрий кут не погляне, не бачить нічого, хіба табори вошей. Не дивно, що горби повиростали на хребтах дячків.

Маєм твари висхлиє каждий із голоду,

А нетерпілисмося зимна і холоду,

Кожного дня встаючи до церкви дзвонити.

А коли би не пішов, то дяк почнет бити.

Іди голий і босий до церкви читати;

Чи маєш ти чоботи, не будут питати.

Але скоро крикнет дяк: до церкви вставайте,

Зараз ся, небожата,за дзвона хватайте, -

То нищий за повороз скоро тілко порвет,

Юж руки од морозу не прудко одорвет.

Інший школяр оповідає у вірші, що має дорогу одіж, яку латає сім літ, але коли прийшов до того містечка, де з своїм віршем ходив по домах, то подер її.



І мав?єм штани, щом їх пу року латав,

І так наш пан-дяк прибрав та їх у мене украв.

Я неборак у штанах добрих хотів піти на вечірниці,

А наш пан-дяк, приоздобившися, у моїх штанах пішов до молодиці.

Ще інший школяр робить свої слабі успіхи в науці залежними від голодування:



Юж бим я і много дотихчас того писма знав

Коли би ми дяк частенько їсти давав.

Але часом два рази або раз

І для того ми в серцу на дяка ураз.

І так з лиха голова дуріє:

Хоч не рада душа, та говіє.

І через неповолниє пости

Посхли в мені жили і кости.

Правда, часом рад дяк щире дати.

Тілко біда, же ні відки взяти,

Бо з віршем з двадцят хат обігну, мало що достану;

Бо який такий біжит з губою, як с хол явою, до горщати,

Аж на останку ніщо і мені посербати.

І так они у мене з горщаток дерут,

Власне як пси стерво, і рвут.

  1. Миркачі. Від нужди і голоду потерпала й Київська академія. Удержувалася вона з доходів із Братського монастиря й жертв київських і довколишніх добродіїв. Збірку організували так звані конгрегації й з тієї збірки користали тільки спудеї, що жили в самім братстві, а більшість убогих школярів мусила сама дбати про свій прожиток. Пильніші і талановитіші з них вступали на кондиції в шляхетські доми як приватні вчителі  й носили титул інспекторів. Решта випрошувала для себе харчі та дрова в парохіян. Цілими юрбами ходили в обідню пору по домах парохіян і співали різні канти під вікнами, коло воріт і на площах, за що й отримували винагороду в грошах тощо. Від першого слова пісні, якою висловляли подяку господарям дому за милостиню, їх назвали циркачами. Особливо багаті збори мали на свята Різдва й Великодня; «нищенські» вірші, які в часі тих свят виголошували по домах убогі школярі, дістали пізніше назву різдвяних і великодніх.

  2. Миркачі в письменництві. Комічний нарис ходження циркачів за жертвами дав Наріжний у романі «Бурсак»: «Як тільки почувся голос дзвона на семінарській дзвіниці, – оповідає герой роману, – також у бурсі почувся басовий голос консула: «Діти, до праці!» Зараз чотири філософи, взявши на плечі по величезнім мішку, стали осторонь один від одного. Стоячи проти них, почав консул пальцем указувати на того, то на іншого з ватаги, і вмить до кожного міхоноші прилучилися по кілька риторів, поетів  і інфімів…» Ті команди вирушили вулицями: «ми йшли тихо, а філософ, наш провідник, мірними кроками та з великою повагою, повертаючи голову направо і наліво…» Підійшовши до дому багатого купця, вони виправили гінця: «цей кинувся як стріла, в одну мить вернувся й закликав голосно: «є дозвіл». Скинувши мішки, увійшли ми у двір і стали півколесом коло стола, на два сажні. Тут почувся страшний рев філософа так, що всі аж здригнулися, а інші підтягали йому, – й почався духовний концерт. Я поглядав на свого провідника, і страх обняв мене. Уявіть собі, хто хоче, чорного мужчину з роззявленою пащею. Котрий вибалушив страшні очі й дере горло, порушаючи довгими вусами…»

Типи мандрівних дяків змалював і Квітка в герої Галушкинськім, і Микола Гоголь у «Вії» в особах філософа Хоми Брута, ритора Тиберія Горобця й богослова Халяви, а в новіших часах Іван Тобілевич у дієвих особах комедії «Чумаки»: Шкварковськім і Мичковськім. Комізм таких героїв лежить у різкій протилежності їх життєрадісних натур із їх залюбуванням у хуторнім житті й козацьких звичках до суворової, на пушистої й сухої шкільної мудрості з академічною латиною та класичними прикладами й термінами. Гарно підхопив Гоголь змішання мов у недовчених мандрівних студентів, на тему чого зродилося багато різних анекдотів. Пішло це з того, що школярі повинні були розмовляти по-латинськи, а не оволодівши достатнім запасом слів, допускалися курйозів, наприклад такого: «пустіть мене домум меам (до мого дому), бо за мною субаква (підвода) приїхала». Відгомін цієї характеристичної риси студентського життя в давній Україні бачимо в «Енеїді» Котляревського, що велить своїм героям вивчитися латинської мови, а вони укладають знамените посланіє: «Енеус ностер магнус панус і храбрий Троянорум князь».

  1. Мандрівні студенти на селі. Під час літніх вакацій розходилися спудеї, що не мали де приміститися, або ті, котрі любили всякі пригоди, по Україні на так звані епетиції й розносили засоби своєї шкільної мудрості по краю. Дехто придбав собі грошові засоби на найближчий шкільний рік, дехто йшов на Запоріжжя, але найбільша частина займала місця дяків у школах, вибираючи сільське життя та його

Капусту, горох, ріпу, біб, в салі варені.

О вечори щасливі! О ночі блаженні!

Та частина школярів мандрувала з місця на місце, доки не знаходила собі місця, що давало б їм задоволення. Від цього й пішла їх назва – мандрівні школярі та дяки. А що волокитне життя вироджувалося в них у пристрасть до вживання пива, дістали ще назву пиворізів.



Зливаючись з народною масою, пиворізи перетворилися з колишніх латинників у псалтирників, а про свою латину говорили, що «стоїть латина прив?язана під тином». На тему відомостей з латини в не одного з них значного поширення серед народу набув вірш премудрого Грецька родом із Коломиї. Шістнадцять літ учився він латинського письма й на сімнадцятому знав азбуку. «З великою мудрістю до батька приходить; батько письменних в дім пастухів зводить, щоби його запитали і, що знає, стрібували, бо хвилозоп». Пастухам якось ніяково зразу, але потім вони осмілюються: «І ми ту латину знаєм і тебе ся запитаєм: як в вас по латині: женуть в поле свині? Скажи, васпан, нам!». Узяв Грицько книжку в руки тай пішов до хліва, став у кутку «з презентацією, мовить свиням орацію: алянтус, свинянтус, згризантус травантус на стерникус!». Свині не їли три дні, вивалили кучу й розбіглися. «Батько Грицька за чуприну: а на що  ти, песій сину, маєш їх лаяти, аж утікати мусили всі?» Грицько втікає «в обі ноги мановиком, без дороги, руками махає, пісеньку складає сам о собі».

  1. Зразок мандрівного студента. Про життя мандрівного спудея-дячка та його культурну роль оповідається у життєписі Іллі Турчиновського, що волочився по школах у першій чверті XVIII ст. був сином бережанського сотника. Зразу вчився в місцевій Березанській школі, а потім ходив  до нижчих класів Київської академії, звідки взяла його мати додому для помочі в господарстві, де він за «домовою суєтом забув усе» й тому почав подорожувати, «щоб більше світу побачити та знання придбати». Спочатку був домашнім писарем одного сотника, а потім вирушив із двома товаришами шукати пригод до Могилева на Білорусі. В дорозі посварилися. Його товариші, «люті діоклитіяне», трохи не вбили його. Залишивши в їх руках свої гроші, найнявся в пограничному селі Попова Гора до «дяківської половини» й знайшов захист  у парохіальній школі. Одначе «люті діоклитіяне» донесли на нього компанійському сотникові, котрий стояв у тім  селі, що Турчиновський ображав по дорозі дяків, забирав у них книжки на гроші, тому вони не можуть вертатися назад цим шляхом. Сотник звелів відібрати в нього гроші, книжки й одіж і кинути його до арешту як злодія, а за відібрані речі звелів шинкарці подати меду суддям і товаришам подорожі Турчиновського.  Тепер справа набрла іншого повороту. Турчиновського випитали,як треба,й повернули йому увесь маєток, а обмовців кинули на цілу добу до арешту. Компанійський сотник залишив його писарем при собі,одначе він випросився до Могилева, «щоби вивчитися латинської мови й побачити, як живуть люди на світі». Перезимувавши в Могилеві,вступив на весні езуїтьскої школи. Припадково почув православний єпископ його спів у церкві й закликав його на співака, а єзуїти прогнали його від себе як схизматика. Але на новому місці посварився Турчиновський з управителем архієрейського хору й управитель штовхнув його в часі всеношної на Великдень із хорів через залізне поруччя. «Летів я, – говорить Турчиновський – з хорів на діл і, коли б не потрапив на жіночі голови, був би розбився об мармуровий камінь. І багатьом жінкам ушкодив я голови, а одній бабусі вся голова зламалася й вона умерла по трьох днях». Боячися архієрейського гніву, прийняв управитель католицьку віру й далі переслідував Турчиновського. «Утікаючи перед тим лихом», випросився він в архієрея з двома співаками до міста Шклова, де знайшов місце управителя при монастирі Благовіщення. Там прожив чотири роки. Одначе й тут, як звичайно, в нього знайшлися вороги. Разом із якимись двома мандрівними студентами з Києва «виправив» він на Великдень «діалог з інтермедією, на яку зібралася велика маса побожних: і римлян, і єзуїтів, і домініканців, і жидів». Підмовлений католицьким духовенством, закликав його місцевий органіст домініканського кляштору співати до органів. Незважаючи на наказ губернатора, відмовився Турчиновський і за те вибив його органіст із замковими драгунами так дуже, що йому було вже три чверті до смерті. Довелося лікуватися від побоїв. Видужавши, застав зі своїми співаками «того органіста в нічнім часі в шинку й відплатив йому також киями й шаблями». Очевидно, що по такій пригоді не можна було Турчиновському лишитися в Шклові й тому він, «забравши всіх співаків, пустився дубом униз по річці Дніпрі». По дорозі судно наїхало  на корчі, плавці вирятувалися з біди завдяки прибережним рибалкам, а їх маєток пішов разом із судном під воду. Якось добилися до Чернігова, де два товариші Турчиновського вступили на службу до архієрея Іродіона Жураківсько. Сам Турчиновський разом з іншими чотирма співаками опинився на прохання  генерального обозного Якова Лизогуба в Седневі як дячок. Там жив цілий рік, щоб заробити на одіж. «Приодягшися» трохи, повернувся до свого рідного села, де застав іще в живих батька і матір і всіх своїх рідних. «Проживши щепку вдома», вирушив до Переяслава, де прийняли його на регента до катедри.  В 1718 р. оженився й тоді висвятив його переяславський єпископ Кирило Шумлянський за заслуги як співака на священика, для рідного містечка Березані. Так закінчилася кар’єра Турчиновського як мандрівного дяка. Але і як священик перетерпів Турчиновський немало через  свою неспокійну вдачу, набуту протягом довгого мандрівного життя.

Та великий частині дячків так і не судилося видертися вгору,навпаки,вони виконувала не раз роль попівських наймитів і відробляли панщину;опис своєї гіркої долі залишили вони в піснях і віршах на цю тему.

Перепис 1782 року в Росії припинив інституцію мандрівних дяків: їх прикріплено до певного місця, в якому могли виконувати церковні служіння. У парафіяльних школах до кінця 19 століття вчили переважно дяки-учителі. До їх обов’язків входили церковний спів і читання, керування церковним хором, супровід священика під час виконання душпастирських обов’язків. Інколи дяки надано привілей носити стихар під час церковного служіння (у католиків це вже не практикується). Дяків-учителів у 14-18 ст. ще й називали «дидаскалами» .



  1. Наші мандрівники дячки й західноєвропейські ваганти й мандрівні  клирики. Своїм тривожним життям нагадують наші мандрівні студенти і дячки західноєвропейських вагантів і мандрівних клириків,таких самих мандрівних співаків і віршарів,якими були й українські мандрівні школярі. Подібне життя давало привід і до подібної літературної творчості, тим більше, що крім подібності життя була й подібність освіти. І саме ця подібність освіти, знайомство із західними школами, їх наукою й поезією не могла лишитися без впливу на літературну творчість наших віршарів. Таким чином можна шукати в творчості наших мандрівних школярів і дячків двоякої подібності з творчістю західних вагантів: впливу однакових умов життя та впливу літературних взаємин. Одначе була й різниця між літературною творчістю західних вагантів і наших мандрівних школярів і дяків, а саме та, що західні шкільні віршарі писали переважно свої пісні латинською мовою, а у віршах і піснях наших талантів має перевагу рідна мова. Все-таки на загал виказують пісні й вірші західних і наших віршарів, дивну мішанину поважних і жартівливих, побожних і протилежних їм мотивів, тому й спільно зустрінеться і в нас , і на Заході улюблений мотив опису весни чи історія недозволеної любові, повторена за одною з багатьох новел на такі теми.

  2. Бурлескний елемент. І тут і там бачимо в пісні й вірші комічні й бурлескні елементи. Батьківщиною бурлескної поезії є Італія, звідки  прийшла вона до Іспанії, а з останньої – до Франції. Між одним і другим родом треба бачити різницю, бо коли комічний письменник приневолює сміятись над тим, що  смішне в дійсності, бурлескний поет викликає у нас сміх, насміхаючись над серйозними предметами. Обидва різняться тільки вибором тем і матеріалів: комік виставляє в смішній формі те, що смішне само по собі, а бурлескний письменник перетворює все поважне в смішне. Комік дає природну фотографію, а бурлескний письменник робить карикатуру з якогось поважного, високого предмету.

  3. Основна риса їхніх творів — контраст між темою і сюжетом та його словесною формою; про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою лайливих слів. Цей прийом називається бурлеском. У віршах мандрівних дяків боги і святі їдять, п’ють, одягаються і поводяться, як звичайні люди, Богородиця нагадує сільську молодицю. Таке “переодягання” називається травестією. Мандрівні дяки писали також сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Твори мандрівних дяків, писані близькою до народної мовою, стали основою для народження нової української літератури, зокрема творчості І. Котляревського.

ВИСНОВКИ

Поезія мандрівних дяків стала однією із сходинок на шляху до становлення нової української літератури.

Різноманітна тематика, пошуки нових форм, поєднання тогочасної літературної мови з народною стали платформою для подальшого розвитку літератури в Україні.

Прийоми бурлеску і травестії, які так любили використовувати мандрівні дяки, успішно в подальшому використав І.П.Котляревський у своїй знаменитій «Енеїді».



Мандрівні дяки несли в народ ще й просвітництво, сприяли формуванню естетичних смаків у населення, знайомили з життям не тільки церковно-релігійним, але й світським.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка