М. В. Загальна соціологія [Текст] : Навч посібник / М. В. Примуш. К. Професіонал, 2004. 590 с. Книга



Сторінка54/76
Дата конвертації08.07.2018
Розмір5.72 Mb.
ТипКнига
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   ...   76

§ 21.2 Основні етапи становлення християнської церкви як соціальної організації


Формування інституту церкви в християнстві повною мірою відбиває загальні закономірності соціальної інституціоналізації культових систем. Християнська церква як соціальний інститут оформляється в Римській імперії в II—V ст. нової ери. Корені цього явища закладені не в особливому віровченні, а полягають в особливостях соціальних, економічних, політичних, ідеологічних умов розвитку римського суспільства на даному історичному етапі. В II столітті н. е. в античному суспільстві, що розкладається, з'явилася нова релігійно-культова система, яка послужила основою для утворення специфічної соціальної групи — одновірців-християн. Представники цієї соціальної групи у світоглядному відношенні протиставляли себе іншим соціальним групам римського суспільства. Світоглядні розходження, пов'язані з особливим розумінням пристрою світобудови, місця і цілей у цій світобудові людини, привели і до ідеологічного розмежування з представниками інших світоглядних систем і консолідації представників нової релігії. Ідеологічною основою утворення християнських об'єднань послужив універсалізм — звертання до всіх людей, незалежно від етнічної, релігійної, класової і державної приналежності. На базі даної ідеологічної установки була створена можливість для об'єднання представників усіх шарів населення. Таким чином, формуються вихідні, первинні осередки християнської церкви — християнські громади. Головну інтегративну роль у цих громадах грає заснована на визначеному віровченні культова система.

Ранньохристиянські громади не є церковними організаціями. На перших етапах становлення християнства їх можна б характеризувати як культові співтовариства. Культові співтовариства складаються з осіб, які спільно виконують культові дії, і мають різний ступінь стійкості. Вони можуть утворюватися на основі об'єднання тих самих осіб, які регулярно і в тому ж місці здійснюють культові дії, і в цьому випадку ці співтовариства носять відносно стійкий характер. Вони можуть утворюватися й у разовому порядку для здійснення того чи іншого обряду. У всякому разі культове співтовариство розпадається, як тільки закінчуються культові дії.

Перетворення культового співтовариства в релігійну організацію відбувається тоді, коли в його рамках утвориться стійкий прошарок служителів культу з закріпленим соціальним статусом, виробляється єдине віровчення, що носить нормативний характер, відбувається виконання визначених соціальних функцій як стосовно членів даної організації, так і до більш широких соціальних утворень, у тому числі і держави. Конкретно, у Римській імперії (І - II ст.) християнські об'єднання перетворювалися з культових співтовариств у релігійні організації в міру поділу її членів на клір та мирян і виконання цими об'єднаннями соціальних функцій на базі загального майна.

Християнська церква як специфічний соціальний Інститут є історично сформованою системою влади і управління поведінкою і діяльністю людей, усередині якої поступово складався визначений розподіл праці, диференціація функцій і ролей. Першою, найбільш значною віхою на цьому шляху, є набуття особливого соціального статусу усередині християнських громад, що тлумачать віровчення, виконавців і керівників культових дій, організаторів господарської й іншої повсякденної діяльності громади: апостолів, пророків, пресвітерів та єпископів.

Духівництво, що виділилося в громадах, бере у свої руки керівництво ідейним, моральним і матеріальним життям. Особливий статус духівництва ідеологічно закріплюється віроповчальними установками і культовими діями. На це, зокрема, спрямоване встановлення обряду рукоположення. У ранньохристиянських громадах — еклесіях — клірики обиралися на свої посади віруючими. Але для того, щоб виборна посада одержала авторитет, існував обряд рукоположення, у пам'ять про рукоположення пресвітерів, які, відповідно до християнського переказу, здійснили перші пророки й апостоли, що вважали себе носіями божественної благодаті — харизми. Рукоположенням як би передавалася благодать, отримана від самих апостолів, новому поколінню керівників християнських громад.

Спочатку між представниками духовенства, що формується, не було строгого розмежування функцій, а отже, і строгого фіксованого статусу усередині громад. В міру еволюції християнства відбувається велика диференціація й у середовищі духівництва. Протягом II - III ст. зі старійшин-пресвітерів виділяються посадові особи — єпископи, за якими закріпилося право виконання найважливіших християнських обрядів: причащання, рукоположення, відпущення гріхів і т. д. Єпископи робили добір священних книг, визначали порядок богослужіння. У їхніх руках зосередилося також управління всім майном громади.

Однак висування в християнських громадах єпископів ще не означало створення єдиної церковної організації. Посади єпископів протягом III в. були виборними, хоча кандидатура висувалася керівниками громад — пресвітерами й узгоджувалася з єпископами сусідніх областей, що повинні були здійснити рукоположення. Єпископи мали велику духовну і матеріальну владу, але недостатньо ефективний апарат примусу, за допомогою якого могли б змусити коритися віруючих. Періодично в християнстві виникали різні ідейні плини, поширення яких істотно загрожувало єдності релігійної організації, що складається — гностицизм у II ст., монтанізм у III ст. і т. п.

Боротьба різних напрямків істотно підривала єдність, і не було створено досить ефективного організаційного механізму, який би виконував інтегративні функції в християнстві. З'їзди єпископів окремих областей — помісні собори носили спорадичний характер і не завжди приводили до бажаних наслідків.

Визначений ступінь упорядкованості церковної організації пов'язаний із встановленням інституту митрополитів (від грец. metropolites — людина з головного міста) — єпископів головних міст провінцій. За митрополитами закріпилося право відводити кандидатури при виборі єпископів інших областей із запропонованих духівництвом і знаттю кандидатур, призначати одну з них на свій вибір. Відбувається також розмежування функцій у сфері нижчого духівництва. Усе це сприяє формуванню централізованої, строго ієрархізованої організації з чіткою структурою, спеціалізацією кадрів. Повне оформлення християнських громад у єдину централізовану організацію — церква — здійснюється в IV столітті в міру канонізації віровчення і культу та перетворення християнства спочатку в терпиму (313 p.), а потім і в державну (324 р.) релігію Римської імперії.

З цього часу церква як орган управління здобуває відносну самостійність і стає власницею особливих інтересів стосовно віруючого. Однією з найважливіших цілей церковної організації стає підтримка і відтворення цілісності і стійкості самого інституту церкви.

Історично ця форма діяльності вилилася в створення канонічного і церковного права. Канонічне право містить у собі систему норм, що регулюють всі істотні сторони життя церкви і віруючих. У цьому праві тісно переплітаються один з одним релігійні і правові норми. Тісне переплетення двох видів соціальних норм приводить до того, що протиправна поведінка розглядається як гріховна, юридичним нормам же приписується надприродне походження.

Нормотворча діяльність у християнстві починається з перших століть його існування. Спочатку вона здійснюється на помісних дворах (провінційних), а потім і на вселенських соборах, де, крім проблем віровчення і культу, розглядалися питання управління церквою, церковної дисципліни, поведінки кліру і мирян та ін. Прийняті за даними питаннями рішення, що ґрунтуються найчастіше на сформованих у християнських громадах звичаях і традиціях, здобувають характер загальнообов'язкових для усіх віруючих канонів.

З V ст. канонічне право римо-католицької церкви стало вводитися декретами римських єпископів. Згодом нормотворчість пап стала ведучим джерелом католицького канонічного права, тому що постанови вселенських соборів римсько-католицької церкви розглядалися як одна з урочистих форм папського "законодавства". Ідеологічним обґрунтуванням нормотворчості пап служить теорія церковного володарювання, що виникла в середні століття і широко розповсюджена в сучасній церковно-правовій літературі. Відповідно до цієї теорії, Бог нібито заснував у церкві чисто правову владу і передав її апостолу Петрові, від якого вона перейшла до римських єпископів. Основне джерело канонічного права — правоутворююча воля церкви. Тому що християнська церква має божественне походження, то ця правоутворююча воля є воля божественна.

Насправді, нормотворча діяльність церкви здобуває юридичний характер за цілком земними законами, а саме в силу того, що релігійні норми, які регулюють діяльність церкви і віруючих, санкціонуються державою і забезпечуються державним примусом. З часу визнання християнства державною релігією Римської імперії постанови вселенських соборів офіційно затверджувалися римськими імператорами. І саме в силу цього твердження вони здобували характер правових актів.

Важливе джерело католицького канонічного права — капітулярії франкських королів — постанови, прийняті зборами духовних і світських баронів, які одержали королівське утвердження. Особливе значення у формуванні канонічного права католицизму належить конкордатам — договорам між державами і римським папою, які регулюють широке коло питань, пов'язаних з церквою державними відносинами.

Відносини церкви і держави, регулювання всіх сторін життя російської православної церкви й інших конфесіональних організацій — одне з центральних місць у "Зводі законів Російської імперії". Ця частина "Зводу законів" лежала в основі канонічного права Руської православної церкви.



План семінарського заняття

(2 год.)

1. Закономірності формування релігії.

2. Основні етапи становлення християнської церкви як соціальної організації.

3. Конфесійні відносини в Україні.


Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Релігія як складовий елемент суспільного життя.

2. Релігія, держава, право.

3. Релігія і влада в Україні.



Додаткова література з теми

1. Вебер М. Теория ступеней и направлений религиозного неприятия мира. — М.. 1990

2. Вебер М. Философия и социология религии. Вып. 1. — М., 1991.

3. Вебер М. Хозяйственная этика мировых религий. Вып. 1.—М., 1991

4. Добренькое В. И., Радугин А. А. Методологические вопросы исследования религии. — М„ 1989.

5. Клочков В. В. Религия, государство, право. — М„ 1978.

6. Токарев С. А. Ранние формы религии. — М., 1990.

7. Яблоков И. Н. Социология религии. — М., 1979.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   ...   76


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка