М. В. Загальна соціологія [Текст] : Навч посібник / М. В. Примуш. К. Професіонал, 2004. 590 с. Книга



Сторінка42/76
Дата конвертації08.07.2018
Розмір5.72 Mb.
ТипКнига
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   76

§ 16.3 Концептуальні схеми етносоціології і соціології нації


Відповідно До розглянутих підходів до розуміння нації існують і основні концептуальні схеми її розвитку, або націогенезу, тісно пов'язані з соціальною практикою.

В межах об'єктивістського напрямку прибічники однофакторності перебільшують роль і значення одного чинника, зазвичай економічного. Це приводить до тверджень, що в сучасну добу економічне життя має тенденцію до інтеграції та створення світової економічної системи, де національні явища поволі втрачають своє значення і нація поступово відмирає. Прикладом такого роду процесів часто слугує створення Європейської Спільноти з руйнацією кордонів, об'єднанням економічного і політичного життя.

На думку вчених, які визнавали однаково важливу роль декількох факторів у національному розвитку, з часом переважна більшість об'єктивних ознак нації втрачає своє значення і у своєму розвитку людство прийде до якихось безнаціональних форм об'єднання.

Помірковану позицію у поглядах на націогенез займає український соціолог м. Шаповал. Не заперечуючи інтеграційних тенденцій у сучасному світі, він вбачає подальшу можливість утворення в майбутньому "громади національних громад", в якій би органічно поєднувалися інтернаціональні та національні чинники у рівній мірі. Нація тоді не має спрямування до зникнення, а шукає можливостей до співпраці і рівноправних стосунків між національними державами.

Погляди представників суб'єктивістського напрямку щодо розвитку і майбутнього націй є більш послідовними. По-перше, націогенез передбачає проходження нацією певних етапів розвитку і переходу від культурницької фази свого існування до державницької.

По-друге, створення національної держави не є тією висхідною точкою, від якої починається занепад нації чи її розчинення серед інших етнічних організмів.



Нині серед соціологів, політиків, державних і громадських і діячів домінує ідея української нації насамперед соціально-політичної спільноти, члени якої пов'язані єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами і усвідомлюють себе громадянами України незалежно від їх етнічної та релігійної приналежності, мови спілкування тощо. Те, що їх єднає, сьогодні є більш вагомим, ніж те, що їх розмежовувало в минулому: це — ідея побудови власної незалежної держави особливої соціальної спільноти — Українського народу. Таке положення закріплене у Конституції України.

О.-І. Бочковський передбачає консолідацію людства через об'єднання і вільний розвиток націй. Він прогнозує появу нової політичної системи — націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливостей. Тому нація для українських, соціологів не є засудженою на загибель формою суспільства. Вона ще далеко не вичерпала усіх своїх внутрішніх ресурсів розвитку.

Синтезований чи символічний підхід до націогенезу наголошує на тому, що національний розвиток відбувається з використанням як традиційних символів і знакових мереж, так і виробництвом нових. У такий спосіб нація створює стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. В якості такої події для консолідації нової української нації, наприклад, виступає грудневий (1991 р.) референдум з питання про незалежність. На думку О. Мотиля, він, і особливо Акт про незалежність України, вже став складовою частиною семіотично-символічної мережі тих людей в Україні (незалежно від їх походження та національності), яку вони вважають своєю. Подібні приклади свідчать про творення нової української нації у значенні держави і громадянства.

Етнічна група — це та низка культурних ознак, які відрізняють одну групу від іншої. Головні визначальні ознаки етнічної групи — це мова, історія або походження, релігія, а також манера вбиратися та прикрашати себе. Етнічні ознаки повністю засвоюються в процесі культурного навчання, хоча іноді їх вважають "природними".

Таким чином, соціологія займається аналізом суспільства як органічної соціальної системи, утвореної з спільнот, до яких належить і нація. Нація, в свою чергу, виступає великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів.

Національні інтереси — це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.

Свій концептуальний вираз національні інтереси знаходять в національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у житті нації та їх істотними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній відображення й осмислення реального стану національного розвитку доведене до обгрунтування основної мети — досягнення національної незалежності і здобуття держави. Національні інтереси і національна ідея виступають збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження. Суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активного дійового суб'єкта історії та сучасного світу.


§ 16.4 Національне відродження України та роль етносоціології в розбудові українського суспільства


Проблема національного відродження виступає однією з центральних в етносоціології включно з соціологією нації. Це зумовлено тим, що нині український народ, будуючи свою державу, відроджує досвід минулого з метою перетворення національного організму в масово свідому націю. Цей процес здійснюється ступенево. Професор Празького університету М. Грох вважає, що він для низки центрально- і східноєвропейських країн (до яких належить й Україна) вкладається у тричленну модель, основні фази якої є наступними.

Фази національного відродження

• академічна;

• культурницька;

• політична


На першій, академічній фазі дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я, досліджують звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію.

У другій фазі — культурницькій — мова, яка раніше була предметом вивчення, стає літературною і загальновживаною у науці, технічній літературі, політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо на селі нею користувалися здавна).

Завершенням національного відродження і одночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного самоврядування та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення або реалізація цієї мети.

Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення мети національного відродження — проголошення української самостійної незалежної держави — ще не означає остаточного вирішення завдань всіх трьох попередніх фаз відродження нації. В Україні не можна вважати повністю завершеною академічну фазу, бо нагромадження знань українського народу про себе лише розпочалося і триває. Йдеться не тільки про повернення та очищення від фальсифікацій наукових здобутків українських соціогуманітарних наук. Слід нарощувати науковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з метою одержання достовірної наукової інформації про нащо- і державотворчі процеси в Україні.

Нині стоять і проблеми вирішення багатьох завдань культурницької фази: відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в повному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України та на всіх щаблях суспільного життя — від Верховної Ради до школи і дошкільних закладів, досягнення структурної повноти української культури та виведення її на світовий щабель. Нарешті, не знімаються з порядку денного завдання наповнення реальним змістом політичного самоврядування і суверенності, розбудова політико-правових норм національної свідомості як в окремих осіб спільноти, так і українського народу в цілому.

Отже, специфіка національного відродження в Україні полягає в тому, що основні його фази не можна вважати завершеними із досягненням основної мети — здобуттям своєї власної держави. Консолідація української нації ускладнюється наявністю багатьох проблем етнонаціонального розвитку.

Водночас наведені проблеми, багато з яких зумовлені спадщиною радянських часів, не можуть перешкодити процесам поступової консолідації українського суспільства. Соціологи дедалі частіше фіксують факт поступового нівелювання різниць і відмінностей серед мешканців основних регіонів країни, тенденцію творення єдиної політичної нації, всі представники якої зможуть усвідомлювати себе українцями у сенсі громадянства, незалежно від своєї етносоціальної чи лінгвостнічної приналежності. Цьому сприяє й виважена державна національна політика України, для вироблення якої великою мірою прислужилися й українські соціологи, досліджуючи проблеми етнонаціонального розвитку суспільства і постачаючи матеріал для прийняття законодавчих рішень і актів у цій сфері.


Проблеми етнонаціонального розвитку української нації

• Скорочення питомої ваги українців у складі населення.

Зростання числа росіян, які проживали й проживають в Україні.

• Звуження сфери вживання української мови.

• Поділ населення України на три великі лінгвостнічні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини — російськомовні.

• Існування різного ставлення до проблем державного суверенітету: прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок союзу Росії та Білорусі нараховується значно більше у східному та південному регіонах, натомість в західному і частково у північному та центральному регіонах переважають прагнення до існування України як самостійної незалежної держави.

• Наявність різних політичних симпатій населення у цих регіонах, коли на Сході традиційно підтримують ліві сили, а на Заході — праві сили і почасти центристів. Вибори до Верховної Ради у березні 2002 р. підтвердили поляризацію населення цих регіонів України за політичними уподобаннями. Так, наприклад, за комуністів у східному регіоні України голосували від 30% (Харківська, Донецька, Херсонська області) до 40% (Луганська область) виборців, в той час як у Західній Україні більшість виборців віддали свої голоси за блок "Наша Україна" (69% у Тернопільській, 63% у Львівській областях).



Державна національна політика базується насамперед на Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення незалежності України, Декларації прав національностей України, а також на низці спеціальних законів. Зокрема, у Законі України "Про національні меншини" визначено статус, права та обов'язки осіб, що належать до титульної нації та інших етнонаціональних груп як колективних суб'єктів. Нині українське законодавство у цій галузі, і це визнано міжнародною громадськістю, є одним з найдосконаліших у Європі.

Одним з пріоритетів державної національної політики є збереження міжетнічного миру та стабільності у суспільстві. Україна — чи не одна з республік колишнього СРСР, де не відбулося міжетнічних та міжнаціональних конфліктів та зіткнень. До інших пріоритетів цієї політики відноситься винайдення адекватних можливостей задоволення етнічних потреб як титульної нації (української), так й інших елементів етнонаціональної структури українського суспільства, тобто національних меншин, оскільки всі вони нині перебувають на стадії етнополітичного відродження.


План семінарського заняття

(2 год.)

1. Місце етносоціології у системі соціологічного знання та у суспільному розвитку.

2. Зміст і особливості соціологічних концепцій нації.

3. Національне відродження України як проблема соціології нації.



Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Типи етнічних спільнот та їх зв'язок із стадіями історичного розвитку людства.

2. Етнос і нація: спільне і відмінне.

3. Проблема регіоналізму в сучасній Україні та її специфіка.



Додаткова література з теми

1. Арутюнян Ю. В., Дробижева Л. Н, Сусоколов А. А. Этносоциология. — М, 1999.

2. Балушок В. Етнічне й національне: динаміка взаємодії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. —1999. —№ 1.

3. Бочковський О. Вступ до націології. — К., 1998.

4. Етносоціологія // Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Г. Городяненка. — К., 2002.

5. Життя етносу: Соціокультурні нариси. —К.,1997.

6. Національні процеси в Україні: Історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. —К., 1997.

7. Пірен М.І. Етносоціологія. — Чернівці, 1996.

8. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, — 1998, —№ 3.

9. Сміт Е. Національна ідентичність. — К., 1994.

10. Степико М. Буття етносу: Витоки, сучасність, перспективи. — К. 1998.

11. Черниш Н. Етносоціологія і соціологія нації // Н. Черниш. Соціологія: Курс лекцій. 2 вид. — Львів, 1998.

12. Шаповал М. Загальна соціологія. —К., 1994.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   76


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка