М. В. Загальна соціологія [Текст] : Навч посібник / М. В. Примуш. К. Професіонал, 2004. 590 с. Книга



Сторінка28/76
Дата конвертації08.07.2018
Розмір5.72 Mb.
ТипКнига
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   76

§ 10.2 Види і форми соціальних змін


В історії соціології чітко просліджується явна перевага еволюціонізму, що стоїть на позиціях визнання оптимальним поступової, більш-менш плавної та повільної зміни і розвитку суспільства, та такого, що розглядає революційні суспільні перетворення, як відхилення від нормального, природного ходу історії, як її аномалію. Це знайшло своє вираження в тому, що за більш ніж півторасотрічний розвиток даної науки лише соціологія марксизму твердо і послідовно відстоювала вирішальну роль соціальних революцій у суспільному прогресі, вбачаючи в них "локомотиви історії".

Соціологія марксизму не заперечує, звичайно, роль і значення еволюційної форми розвитку суспільства, справедливо вважаючи, що немає революції без еволюції, що остання підготовлює першу і підводить до неї точно так само, як кількісні зміни приводять до корінних якісних. І цим вона принципово відрізняється від теорії катаклізмів, що виходить з визнання катастрофічного, вибухового, спонтанного, раптового і непоясненого характеру глибоких і широких соціальних змін. Але при цьому центр рівноваги в соціальному розвитку переноситься марксизмом на революцію, яка, на його думку, необхідна і неминуча в будь-яких умовах і за всіх часів. Саме вона виражає глибинну і справжню сутність історичного розвитку, що розуміється як закономірна зміна суспільно-економічних формацій. Це й призвело до серйозного перебільшення і навіть до відомої абсолютизації соціальної революції на шкоду соціальної еволюції. Звідси і настільки різка і непримиренна критика соціального еволюціонізму, соціал-реформізму з боку марксизму й особливо ленінізму.



Соціальна еволюція і соціальна революція — це дві різні, але необхідно взаємозалежні, взаємообумовлені, сполучені сторони соціального розвитку.

Еволюціоністи-реформісти у свою чергу не могли не зауважувати, ігнорувати якісні, революційні суспільні перетворення. Але вони вважали революцію побічним, випадковим, небажаним, протиприродним явищем, без якого можна обійтися, оскільки і за допомогою еволюції, реформ, на їхню думку, можна здійснювати глибокі соціальні перетворення. Таке негативне відношення до соціальних революцій багато в чому визначалося тим, що вони найчастіше супроводжувалися масовими нещастями населення, загибеллю людей, грубим насильством, хаосом і безладдя ми в суспільстві. Звідси — абсолютизація еволюції, реформ і різка, непримиренна критика революційного марксизму.

На наш погляд, неприпустимо односторонньо перебільшувати і тим більше абсолютизувати місце і роль кожної з двох основних форм соціальних змін і соціального розвитку:

• еволюційної;

• революційної.

Інша справа, що нерідко соціальна революція розуміється занадто вузько, тобто не як більш-менш широкий історичний період, у рамках якого порівняно прискорено відбувається якісне, сутнісне, структурне і всебічне перетворення суспільства, а як тільки політична революція і навіть як тільки момент захоплення влади, збройне повстання і т. д. Зрозуміло, що при такому невиправдано звуженому тлумаченні соціальної революції вона не може розглядатися як закономірна і неминуча форма суспільного розвитку, оскільки тут одна з можливих форм (видів, способів) здійснення соціальної революції неправомірно ототожнюється з її сутністю, з нею самою. Так, зовсім очевидно, що перехід від індустріального до постіндустріального суспільства пов'язаний із глибокою якісною, революційною зміною суспільства, але відбувається він звичайно без політичних переворотів, повстань і т. п.

Разом з тим не можна не бачити, що співвідношення як еволюції і революції в розвитку суспільства, так і різних форм здійснення самих революцій не залишається незмінним на різних ступенях історії й у різних умовах багатьох країн. Сучасний історичний досвід усе сильніше переконує в тому, що в розвинутих країнах сучасної цивілізації багато соціальних проблем, які у більш-менш віддаленому минулому могли зважуватися і дійсно звужувалися лише на шляхах найгостріших соціальних конфліктів аж до революційних виступів, сьогодні успішно переборюються на шляхах еволюційного, реформаторського розвитку. Точно так само стає усе більш очевидним, що в сучасному справді демократичному цивільному суспільстві і правовій державі відкриваються широкі можливості сучасної модернізації громадського життя, її різних сторін, здатної шляхом більш-менш серйозних реформ запобігати і вирішувати гострі соціальні конфлікти. Інша справа в тоталітарних і авторитарних суспільствах і державах, де твердолоба і безкомпромісна, а найчастіше і грубо насильницька політика і практика влади здатні, як показує і наш і закордонний досвід, перетворити порівняно невеликий і цілком розв'язаний соціальний конфлікт у революційний вибух.

Отже, революційні, якісні зміни в розвитку суспільства настільки ж закономірні і неминучі, як і еволюційні, кількісні. Форми, способи їхнього прояву залежать від конкретно-історичних умов даної епохи і даної країни. Революційні політичні вибухи, широта і частота їхнього виникнення — наслідок, результат співвідношення, що об'єктивно складається, і характеру взаємодії протиборчих соціально-політичних сил, а також політики владних структур. Якщо останні готові за допомогою більш-менш глибоких і радикальних реформ провести назрілі соціальні перетворення, піти на компроміс, не допустити масового застосування насильства і т. п., то ґрунт для революційних потрясінь у суспільстві різко звужується і навіть якісні соціальні зміни виявляється можна здійснювати без таких потрясінь, поступово, планомірно, регульовано, спадкоємно. І навпаки, якщо сили, що стоять на чолі влади, не готові реформувати суспільство, іти на компроміс, і проводять негнучку, далеку від обліку сформованих реальностей реакційну політику й готові застосовувати соціальне і політичне, у тому числі і збройне насильство заради збереження застарілого, то соціально-політичні потрясіння неминучі й часті.


§ 10.3 Соціальний прогрес і типізація суспільства


Як соціальні еволюціоністи, так і соціальні революціоністи виходили з того, що зміни в суспільстві відбуваються не хаотично, а мають визначену спрямованість: воно розвивається від простого до складного, від нижчого до вищого, тобто прогресивно, поступально. Звичайно, критерії соціального прогресу, як і самого соціального розвитку, у різних соціологів і філософів були далеко не однаковими. Але майже усі з них бачили, що з кожною новою історичною епохою людство піднімається на усе більш високу ступінь пізнання природи, розвитку знарядь праці, задоволення своїх потреб, удосконалювання організації громадського життя.

Суперечки немає, у суспільстві діють не тільки прогресивні, але й консервативні та реакційні сили, що перешкоджають соціальним інноваціям і навіть прагнучи повернути історію назад. Більш того, історія знає й застійні періоди і рухи назад, коли ці останні сили беруть верх, особливо якщо мова йде про окрему країну чи групу країн, а також про більш-менш короткочасний період у розвитку багатьох країн і навіть усього людства. Тільки старий, традиційний, "плоский" соціальний еволюціонізм міг представляти хід історії гладкою, рівною, безупинно висхідною лінією соціального розвитку, яка не знає поворотів, зламів, зигзагів і т. п. Але все це не визначає загальну лінію історичного розвитку в цілому на досить тривалий період, не ставить під питання позитивну, прогресивну спрямованість цього розвитку.

У соціології і соціальній філософії нерідко можна зустріти позицію, відповідно до якої критерії соціального прогресу носять не об'єктивний, а чисто суб'єктивний характер. При цьому посилаються на те, що термін "прогрес" відбиває зміну в бажаному напрямку і, отже, виражає ціннісну думку. Іншими словами, тому що судження "краще — гірше", "прогресивно — реакційно", "позитивно — негативно" у вирішальній мері залежать від ціннісної орієнтації, то і критерій суспільного прогресу не може бути об'єктивним і є сугубо суб'єктивним.

На наш погляд, з такою позицією не можна беззаперечно погодитися. Так, різні класи, соціальні групи і їхні представники мають різну ціннісну орієнтацію і тому можуть не однаково і навіть діаметрально протилежно оцінювати те саме соціальне явище чи процес. Але хіба цей безперечний факт знімає питання про те, яка з цих оцінок щира, тобто правильно, адекватно відбиває об'єктивну дійсність, об'єктивні соціальні зв'язки і відносини, містить об'єктивну істину. Тому що є загальнолюдський критерій суспільного прогресу — ступінь об'єктивної відповідності чи невідповідності суспільного ладу справжній природі людини, її потребам та інтересам вільного і всебічного розвитку особистості.

Югославський соціолог Р. Лукич, наприклад, у такий спосіб характеризує суспільний прогрес:

"Можна вважати, що прогресуй те суспільство, у якому усе більше число людей усе довше і краще живе.. і в той же час створюється такий суспільний лад, що дає можливість кожному жителю одержувати все більшу кількість суспільного продукту і там самим усе краще жити."

Для кожного, хто визнає об'єктивний і поступальний характер суспільного розвитку, хто визнає особистість самоціллю такого розвитку і стоїть на позиції гуманістичного критерію суспільного прогресу, тільки та соціальна зміна може бути визнана прогресивною, яка відповідає цьому критерію, об'єктивно наближає людство до справжньої гармонії особистості, суспільства і природи. Саме тому важливими віхами в прогресивній історії людства минулого були і Велика Французька революція кінця XVIII ст., незважаючи на всі складні зигзаги її ходу, і перемога антигітлерівської коаліції над фашистською Німеччиною в 1945 р., незважаючи на пов'язані з цим численні жертви і руйнування, і створення ООН у підсумку цієї перемоги як органу забезпечення колективної безпеки у світі.

Таким чином, оцінні судження "прогресивно — реакційно" самі по собі дійсно суб'єктивні, як і всяке судження, думка, оцінка. Але якщо вони не помилкові судження, то за своїм змістом не можуть не відбивати соціальні зв'язки і взаємодії, які об'єктивно складаються в реальному суспільстві, їхнього співвідношення з такими ж зв'язками і взаємодіями на попередніх етапах людської історії. У цьому розумінні вони не тільки суб'єктивні, але й об'єктивні. У цьому ж плані потрібно говорити про такі найчастіше виділені сьогодні об'єктивні критерії суспільного прогресу, як:

• рівень розвитку виробництва;

• розподілу і послуг;

• науки й інформатизації;

• життєвого стандарту;

• соціальної рівності;

• демократизації;

• соціальних і політичних прав і свобод особистості;

• середньої тривалості життя.

Однак не всі соціологи й історики визнають поступальний, прогресивний характер розвитку суспільства. Прикладом цього може служити теорія культурно-історичних типів Н. Я. Данилевського. Концепція культурно-історичних типів розвитку суспільства одержала своєрідне відображення й у західній соціології. Так, о. Шпенглер (1880 - 1936 рр.) виходив з циклічного суспільного розвитку народів і їхніх груп (усього він виділяв вісім культурно-історичних типів), у рамках якого вони проходять два визначених основних етапи, цикли — висхідна ("культура") і спадна ("цивілізація") гілки розвитку. Пізніше його англійський дослідник А. Тойнбі (1889 - 1975 pp.) дещо модернізував циклічну модель історичного процесу в напрямку пом'якшення зумовленості і визнання об'єднуючої ролі світових релігій (ісламу, християнства, буддизму), що, на його думку, і є вищими цінностями й орієнтирами історичного розвитку. Сама ж динаміка історичного процесу, починаючи з появи і росту цивілізації і кінчаючи и розкладанням і загибеллю, пов'язана, за А. Тойнбі, з дією "закону виклику і відповіді", відповідно до якого рух суспільства ґрунтується щораз на адекватних відповідях на виклики історичних ситуацій, що складаються.

На позиціях своєрідної концепції культурно-історичного типу стояв і П. А. Сорокін, у якого мова йшла про ідеальні соціокультурні суперсистеми, які розрізняються зверхнім світоглядом і типом сприйняття дійсності. На відміну від Шпенглера та Тойнбі, Сорокін не заперечував суспільного прогресу і вів мову про формування, а в перспективі і твердження нової єдиної цивілізації в масштабах усього людства. Це знайшло своє відображення, зокрема, у виникненні і різкому розширенні впливу концепцій сучасного глобалізму.

Глобалізм (від лат. globus — куля) у світлі зазначених концепцій означає, що сучасне людство розглядається не як проста сума (збори) більш-менш відособлених країн і народів, а як єдине ціле, як принципово нова соціальна суперсистема, усі структурні елементи (країни, народи) якої знаходяться в найтіснішому і неухильно поглиблюючому взаємозв'язку, взаємозалежності. Глобалізація світу обумовлена постійно прогресуючою інтернаціоналізацією всіх сторін життя країн і народів. Глобалізація економічних, політичних, соціальних і культурних відносин і процесів знаходить своє вираження не тільки і не стільки в тому, що ті чи інші риси, моменти, проблеми суспільного розвитку стають повсюдними, здобувають планетарні масштаби, так звані глобальні проблеми сучасності, які з'являються і ростуть, а в тому насамперед, що досягається такий рівень єдності людства, при якому існування й успішний розвиток кожної країни, кожного народу виявляється усе більше в прямій і вирішальній залежності від стану і зміни світу в цілому. І навпаки, успіх і розв'язання глобальних проблем сучасності виявляється у всезростаючій залежності від активності і погодженості дій усіх країн і народів світу.

Глобалізація пов'язана, насамперед, з інтерпретацією всієї суспільної діяльності на Землі. Ця інтерпретація означає, що в сучасну епоху все людство входить у єдину систему соціально-культурних, економічних, політичних і інших зв'язків, взаємодій і відносин. Таким чином, у сучасну епоху в порівнянні з минулими історичними епохами незмірно зросла загальнопланетарна єдність людства, що є принципово новою суперсистемою, скріпленою загальною долею і загальною відповідальністю. Тому, незважаючи на разючі соціально-культурні, економічні, політичні контрасти різних регіонів, держав і народів, соціологи вважають правомірним говорити про становлення єдиної цивілізації.

Особливість же сучасного технологічного перевороту, пов'язаного з інформатизацією суспільства, полягає в тому, що він створює принципово нові передумови для універсалізації і глобалізації людської взаємодії. Завдяки широкому розвитку мікроелектроніки, комп'ютеризації, розвитку засобів масової комунікації й інформації, поглибленню розподілу праці і спеціалізації, людство поєднується в єдину соціокультурну цілісність. Існування такої цілісності диктує свої вимоги до людства в цілому і до окремої особистості, зокрема. У цьому суспільстві повинна домінувати установка на інформаційне збагачення, придбання нового знання, оволодіння ним у процесі безупинного навчання, а також його технологічне і людське застосування. Чим вищий рівень технологічного виробництва і всієї людської діяльності, тим вищим повинен бути рівень розвитку самої людини, її взаємодії з навколишнім середовищем. Відповідно, повинна сформуватися нова гуманістична культура, у якій людина повинна розглядатися як самоціль суспільного розвитку. Звідси й нові вимоги до особистості — у ній повинні гармонічно сполучатися:

• висока кваліфікація, віртуозне оволодіння технікою,

• гранична компетенція у своїй спеціальності,

• соціальна відповідальність,

• загальнолюдські моральні цінності.

Однак глобалізація соціальних, культурних, економічних і політичних процесів у сучасному світі, поряд з позитивними сторонами, породила ряд серйозних проблем, які одержали назву "глобальних проблем сучасності":

• екологічних,

• демографічних,

• політичних.

Сукупність цих проблем поставила перед людством глобальну проблему "виживання людства". Засновник міжнародного дослідницького центру "Римського клубу", що вивчає перспективи людства перед лицем сучасних глобальних проблем, А. Печчеї так сформулював сутність цієї проблеми: "Справжня проблема людського виду на даній ступені його еволюції полягає в тому, що він виявився цілком нездатним у культурних відносинах йти в ногу і цілком пристосуватися до тих змін, які сам вніс у цей світ". І якщо ми хочемо приборкати технічну революцію і направити людство до гідного його майбутнього, то нам необхідно, насамперед, подумати про зміну самої людини, про революцію в самій людині. А. Печчеї, звичайно ж, має на увазі, насамперед, зміну соціальних установок особистості і суспільства, переорієнтації людства від ідеології поступального зростання виробництва і споживання матеріальних цінностей на духовне самовдосконалення. Але він не обмежувався такими абстрактними побажаннями. З його ініціативи, за замовленням "Римського клубу" були проведені широкомасштабні дослідження і побудовані глобальні моделі розвитку кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і середовищем його існування: "Світ-2" Д. Форрестер (1971), "Світ-3" Д. Медоуз (1978), "Стратегія виживання" М. Месарович, І.Е. Пестель (1974). У 1974 році, паралельно з М. Месаровичем і Е. Пестелем, група аргентинських учених на чолі з професором Ерера розробила так звану латиноамериканську модель глобального розвитку, чи модель "Барилоге". У1976 р. під керівництвом Я. Тінбергена (Голландія) був розроблений новий проект "Римського клубу" — "Зміна міжнародного порядку" і т. п.

У глобальних моделях береться "світ у цілому". Проводячи за допомогою системної динаміки розрахунки для світу в цілому Форрестер і Медоуз прийшли до висновку, що протиріччя між обмеженістю земних ресурсів, зокрема, обмеженістю придатних для сільського господарства площ і зростаючими темпами споживання населення, яке збільшується, можуть привести на середину XXI в. до глобальної кризи. Як альтернативу такому розвитку висувалася концепція "глобальної рівноваги", відповідно до якої необхідно негайно припинити збільшення чисельності населення земної кулі, обмежити промислове виробництво, зменшити приблизно в сто разів споживання ресурсів Землі.

Моделі Форрестера і Медоуза привернули увагу до реально існуючих проблем глобального характеру, змусили людство задуматися про подальші шляхи свого розвитку. Однак закладені в цих моделях методологічні прорахунки дозволили взяти під сумнів висновки, що містяться в них. Зокрема, указувалося, що при складанні моделі добір параметрів здійснювався з чисто конкретно-наукових і прикладних критеріях, що дозволяє вести математичну обробку: середні величини виробництва і споживання, послуги і харчування розраховувалися в середньому на душу населення. Тільки для демографічних параметрів уводилася диференціація, але і то за чисто демографічною ознакою: бралися в розрахунок різні вікові групи. Таким чином, усі ці параметри "очищалися від їх конкретного соціального змісту". Модель М. Месаровича і Е. Пестеля якоюсь мірою спробувала врахувати цю критику. У своєму дослідженні "Світ-3" вони прагнули проаналізувати більшу в порівнянні з попереднім проектом кількість факторів, здатних лімітувати розвиток, досліджувати можливості локалізації криз, знайти шляхи їхнього запобігання. Модель Месаровича-Пестеля описує світ не просто як однорідне ціле, а як систему взаємозалежних 10 регіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт — імпорт і міграцію населення Регіон — це вже соціокультурний параметр, підсистема в глобальній суспільній

системі. І хоча він виділяється за економічними і географічними критеріями, але з врахуванням деяких соціальних і культурних характеристик: цінностей і норм співтовариства.

У моделі Месаровича-Пестеля передбачена можливість управління розвитком. Тут можна зафіксувати такі елементи соціологічного підходу, як мети організації, суб'єкт управління, що приймає рішення на основі визначених цінностей і норм. Автори цієї моделі прийшли до висновку, що світу загрожує не глобальна катастрофа, а ціла серія регіональних катастроф, що почнуться значно раніше, ніж пророкували Форрестер і Медоуз. Концепції "глобальної рівноваги" автори моделі "Світ-3" протиставили концепцію "органічного зростання" чи диференційованого розвитку різних елементів системи, коли в окремі періоди інтенсивне зростання одних параметрів у визначених регіонах супроводжується органічним ростом в інші. Однак ніякі глобальні моделі не змогли передбачити тих колосальних змін, що відбулися в другій половині 80-х - початку 90-х у Східній Європі і на території СРСР. Ці зміни істотно модифікували характер плину глобальних процесів, оскільки вони означали припинення "холодної війни", інтенсифікацію процесу роззброєння, істотно вплинули на економічну і культурну взаємодію.

Великий внесок у наукову розробку проблем глобалістики вніс Еммануїл Валлерстайн (1930 р. н.) — американський професор соціології, доктор Центру з вивчення економіки, історичних систем і цивілізацій Нью-Йоркського університету, який з 1994 р. очолив Міжнародну соціологічну асоціацію. Його концепція — мир системного аналізу суспільного розвитку є новаторським підходом у вивченні соціальних процесів і змін.

Завершуючи загальну характеристику суспільства і його побудови, необхідно спеціально, хоча і коротко зупинитися на проблемі типів суспільства.

Різні соціологи по-різному підходили до проблеми типізації суспільств. Марксистська соціологія, наприклад в основу класифікації суспільств поклала спосіб відносин і насамперед відносини власності, розділивши всі суспільства на п'ять основних суспільно-економічних формацій:

• первіснообщинну,

• рабовласницьку,

• феодальну,

• капіталістичну,

• комуністичну (включаючи і соціалістичне суспільство як її початкову, першу фазу).

Інші соціологи (американці Г. Ленскі і Дж. Ленскі) поділяють суспільства за основним способом добування засобів до існування, розрізняючи:

• суспільства мисливців і збирачів;

• садівничі суспільства;

• аграрні суспільства;

• промислові суспільства.

Німецький соціолог Ф. Тьонніс головну увагу зосередив на розмежуванні двох основних типів суспільств:

• допромислового, традиційного;

• сучасного, промислово-міського.

Сьогодні дуже поширений (Д. Белл, А. Турен та ін.) розподіл суспільств на:

• доіндустріальні чи традиційні,

• індустріальні,

• постіндустріальні.

Цим, звичайно, не вичерпується різноманіття класифікацій суспільств. Так, досить часто, особливо в останні десятиліття, суспільства розрізняються за політичними критеріями (особливо за характером і формами співвідношення суспільства і держави) на:

• демократичні (де склалося цивільне суспільство, а держава підкорюється і служить йому),

• тоталітарні (де немає цивільного суспільства, а держава підкорює і придушує суспільство й особистість),

• авторитарні (як проміжні між першим і другим).

Типізація суспільства може бути проведена і за багатьма іншими ознаками: у зв'язку з пануючою в суспільстві релігією говориться про християнські чи мусульманські суспільства, про православне суспільство і т. п., а в зв'язку з найбільш розповсюдженою мовою спілкування — англомовне, російськомовне, франкомовне й інші суспільства.

Хоча навряд чи було б правильно вважати всі зазначені й подібні класифікації різномовними, ні одну з них не варто ні відкидати з порога, ні зводити на рівень єдино правильної. Цілком зрозуміло, якщо суспільство досліджується з точки зору, наприклад, етнічного складу його населення, то на перший план висувається класифікація суспільств на однонаціональні, двохнаціональні і багатонаціональні, а інші відкидаються на другий і більш далекі плани.

Отже, суспільство, як і природа, знаходиться в постійній зміні, розвитку. У цьому головна суть, зміст і значення громадського життя.



План семінарського заняття

(2 год.)

1. Соціальний розвиток і його співвідношення з соціальними змінами.

2. Види і форми соціальних змін.

3. Соціальний прогрес і типізація суспільств.



Теми рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Соціальна динаміка та її джерела.

2. Еволюційне і революційне в соціальному розвитку.

3. Сучасний прогрес і глобалізм.



Додаткова література з теми

1. Валлерстайн И. Социальное изменение вечно//СОЦИС. —1997. —№ 1.

2. Белл Д. Постиндустриальное общество // Америка. —1977. — №9.

3. Кравченко С. А., Мнацаканян М. С, Покровский Н. Е. Социология, парадигмы и темы. — М., 1997.

4. Покровский Н. Е. Вифлеемские звезды "глобализации" // СОЦИС. — 1995. —№2.

5. Рукавишников В. С. Социологические аспекты модернизации России и других посткоммунистических обществ // СОЦИС. — 1995. — № 1.

6. Соарес К. С. Общество в процессе изменения. // СОЦИС —1991. —№12.

7. Социология/ Под ред. А. В. Осипова и др. — М„ 1996.

8. Тойнби А. Постижение истории — М., 1991.

9. Фролов С. С. Социология. — М., 1994.

10. Штомпка П. Социология социальных изменений. — М., 1996.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   76


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка