Людмила Козинець



Скачати 175.48 Kb.
Дата конвертації08.01.2019
Розмір175.48 Kb.

Людмила Козинець
БУЛО, Є І БУДЕ...

Оповідання

_____________________________________________________
Козинець Людмила Петрівна (Київ)

Пригоди, подорожі, фантастика — 88, с.150-164

К.: Видавництво «Молодь», 1988

OCR і редакція Dauphin, червень 2003

_____________________________________________________

Що нам — таємниць не вистачає?

А. та Б. Стругацькі
...Казала мені бабуся, перебираючи м'якими смаглявими пальцями зелені трави:

— Стережись, дитино, нежиті, лихої людини, а більш за все — оковитої та ока лихого...

Я сидів на печі, гріючи захололі від вечірньої роси долоні і крізь дрімоту слухав бабусю. Мені подобалось дивитися, як вона, подерши на стрічки всіляке дрантя, накручувала на веретено тужаві клубки, які весело катало по світлиці розбишакувате кошеня. Потім бабуся збирала клубки у фартух, сідала біля вікна, брала великий дерев'яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирізував і полірував уламком скла. Починався нескінченний біг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком — з'являлася нова, нарядна постілка.

У хаті стійко тримався гіркий запах череди та полину, бабуся в'язала різнотрав'я луків, верткі пальці розправляли квіти й стебла. Шелестіла її скоромовка про цілющу силу диких трав.

— Ти чаклунка, бабо?

— Та ні, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самі збирали, блекоту й німицю обминули, та й, правду кажучи, — ніякого чаклунства в блекоті та німиці нема, просто отруйне зілля. На такий випадок книжка є — от, мастак художник і нетямуща людина будь-яку траву розпізнає. А час для збирання відомий — від Ондрія Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетів? Тільки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвітом, та бузиною, кропивою, підбілом...

Але мені хочеться чогось незвичайного, і я чіпляюся до бабусі:

— Бабо, бувають чаклунки?

— Не бачила, дитино. У кіно хіба. Було таке про відьму одну. Ой, баска дівка...

— А в бога ти віриш?

— Овва, бовкнув. А нащо мені? Я ж заміж несватаною пішла, шістнадцяти років, а потім з дідом твоїм — хіба до бога було? Тут тобі громадянська. Дід твій парубків зібрав, мисливців, здебільшого з тих, що білці в око влучають, і в тайгу. А що мені було робити? Пішла з ними. Довелося травами повоювати — застуджувалися хлопці, ранили їх ворожі кулі. А ще цинга... Чи ж до бога було?

— «Оковитої та ока лихого...» Що це, ба?

— Про оковиту, прийде час, і сам дізнаєшся — чого доброго, а цього... А про око лихе розповім. Цур, умова, не сміятися над старою.

Понад річкою хату з голубником бачив? Так от... уже годов так із сорок... перед самою війною, жив там один чоловік. Прийшлий. Федором звали. Був він людиною заздрісною. Не полюбили його наші. Чіпать не чіпали, а не любили. І посварився він із сусідкою...

Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темні вже вікна, і, підсунувшись ближче до печі, продовжує:

— Рік минув. У сусідки син народився. Чоловік її з больнички привіз, ну, і влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч і напідпитку, веселий, привітний, а Федора все ж не покликав. А тільки той сам прийшов. Постояв на порозі, вклонився, та й до столу. І тут от молода мати візьми і згадай йому образу. Федір — нічого, всміхнувся тільки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув він на немовля, як уп'явся очима... Мати обімліла, ворухнутися не може. А дитинча... Падуча його бити почала. За місяць і померло.

Бабуся скорботно зітхнула, похитала головою, сховавши руки під фартухом.

Мені теж стало трохи лячно, але виду не подаю — усміхаюсь:

— Та ну, бабо. Я цю історію чув уже. І не тут це було, і не так.

— То ти іншу історію чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою біда і трапиться.

— Це від одного погляду? Не може цього бути.

— Ет! Хома ти невірний. У світі ще й не таке бува.


Таки так. У мене в лабораторії сидить хлопчина. Сергійком звати. Шістнадцять років. Хоче стати кібернетиком. Все б нічого, тільки хлопчик цей поглядом рухає стрілку на шкалі будь-якого приладу. Саме поглядом і саме чомусь стрілку! Виявилося випадково — розважався Сергійко на уроці фізики. В лабораторію прийшов сам, продемонстрував свої таланти і пішов по відділах. А ми з Андрієм прилипли до підвіконня — куримо. І як же все це розуміти? П'ятдесят чотири експерименти — жодного зриву. Виводили Сергійка в іншу кімнату, екранували — повзе клята стрілка. Потім хитромудрий Андрій її заклинив. Так вона взагалі зламалася.

Ну, Сергійко ще нічого: хлопець метикуватий, настроєний миролюбно і до здібностей своїх ставиться з гумором.

А ось на тому тижні заблукала одна дамочка. І де вони такі капелюшки беруть? Особисто я подібні споруди з пір'ячка та вуалі тільки в історичних фільмах і бачив.

Дамочка впала на стілець, уважно подивилася на мене з-під блискучих повік і почала таке верзти, що за п'ять хвилин я поцікавився, хто їй виписав перепустку. Перепустки у неї не виявилося. Як вона потрапила в інститут — невідомо. Я її збув Андрієві і втратив на цьому цінного працівника. Справа, виявляється, була в тому, що вночі дамочка чула потойбічні голоси і ось прийшла до нас по допомогу. Андрій, звичайно ж, захотів ці голоси почути — з метою наукового пізнання. У-у-у, змій.

Так мені й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповідати йому байки з інститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через дві сотні запитань щойно придуманого «тесту» і з таємничим виглядом передали йому «психологічний портрет»... Сором, хлоп'яцтво, звичайно... Але помста була страшною. Після публікації матеріалу почалося... Нам писали, телефонували, нас ловили вдома і на роботі. Нас навіть обзивали екстрасенсами. Всі вимагали чудес. І ми їх робили. Я, наприклад, вилікував від алкоголізму сусіда, назавжди позбавив головного болю вахтерку інституту тьотю Ганю і відучив одного знайомого двієчника від звички гризти нігті.

А взагалі у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях міфів, забобонів, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю відпускати на волю свою підступну уяву. Люблю посидіти з решетом на березі океану знань. При бажанні з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко істини, а іноді й величезний кокосовий горіх. Тільки от де брати час на це?

Я віддав тьоті Гані ключі й поплентався додому. Дорогою мене зігрівала думка про запашну, товсту котлету, яку мені вдалося врятувати під час учорашнього наскоку гостей. Гість нині пішов дисциплінований, приходить зі своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з'їдає геть усе. Та я вже вчений. І тільки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-під квітів.

Я перетнув тополиний парк і потрапив на розпечену привокзальну площу. Мій тролейбус уже чекав мене, і, щоб не змушувати його гаяти час, я розпочав був рекордний спурт. Аж раптом чую:

— Хлопче, хлопче... зачекай хвилинку...

Хриплуватий жіночий голос — медовий, солодкий такий голосок...

У нашому популярному серед туристів місті частенько доводиться слугувати Бедекером, тому з міркувань жалісливості я зупинився, кинувши тролейбусові прощальний погляд — вибач, мовляв. Кликала мене циганка. Тепер хвилин з десять я буду відкараскуватися від неї. Треба ж було мені гальмувати!..

Циганка чомусь мовчала. Була вона дуже молода. Синювато-засмагле обличчя з великими вологими очима й плавно заокругленим носом нічого не додавало до середнього типу її одноплемінниць. Заплетене у дві короткі коси тужаве волосся прикрашала ясно-червона із золотими нитками хустка. Звичайна циганка, в зеленій кофті, у дзвоні рясної строкатої спідниці, в зношених туфлях. Господи, і чому вони такі невибагливі в одязі? Циганка, здається, збентежилась під моїм безцеремонним оглядом.

— Ну, що тобі, вільна донько степів? Сигарету? Рано тобі ще. Монету, водички попити? Тримай. Поворожити? Я про себе все знаю і на три метри у землю бачу. Чого мовчиш?

Вона усміхнулась. Усмішка примирила мене з її диким виглядом.

— Ех ти, замордована міська дитино. Все знаєш? Навіщо живеш? Краще застрелься.

І вона відвернулася. Це щось нове.

— Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобі карбованця.

— Карбованця? Я тобі два подарую, тільки йди собі. А звуть... Тетяною.

— Тетяною? Ну яка ти Тетяна?

Вона засміялася. І її трохи грубувате обличчя відразу стало гарненьким.

— Добре, добре... хай не Тетяна. Тобі що?

Я знизав плечима. І справді, що мені? Мені б зараз мою товсту котлету.

— Та нічого. А ось і мій тролейбус. Тримай карбованця, та ні, даю два.

Вона докірливо хитнула головою, зсунула брови, глянула просто в очі. Я обернувся, щоб піти і... не міг рушити з місця. Ноги прилипли до асфальту. Обережно, щоб не впасти, оглянувся, скрутившись гвинтом. Циганочка дивилася на мене, примруживши одне око. Я суворо сказав:

— Кидай ці жарти. Знову не встигну у тролейбус.

Вона стрельнула поглядом на новенький тролейбус. Тієї ж миті штанги з ляском злетіли з дротів.

З кабіни виліз водій, натягнув рукавички, розпачливо втупився в дроти й вилаявся:

— Що за бісова душа! Завжди на цьому місці...

— Так... А що ти ще вмієш?

Погляд циганки натрапив на огрядну жінку в білому комбінезоні. Жінка спіткнулась об невидиму перешкоду і випустила з рук пачку ягідного морозива, безповоротно заляпавши сніжну білину свого чудового комбінезона.

— Я все зрозумів. Більше не буду. Відпусти мене.

І ноги мої нарешті могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пірнула в людський потік.


... Казала мені бабуся:

— Ніколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нікому кривди не чинять, а віддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку... Силу вони особливу мають...

Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподібно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гніву мозок видає імпульс енергії, «лихої волі». Потрапляючи в «мозок-приймач», він на мить розлагоджує, руйнує баланс зв'язків. Як сигнал активної перешкоди у радіолокаційному захисті. Псується настрій, з'являються пригніченість, передчуття лиха, головний біль... А потім усе це закріплюється у пам'яті, заростає перебільшенням, підсвідомим підтасуванням фактів — і привіт. Розпорошується увага, з'являється роздратованість, вразлива людина і справді може захворіти.

Найстрашніше те, що практично все можна пояснити науковоподібно. Взяти хоча б феномен знімання лівої панчохи англійською відьмою або англійську шпильку як вірний засіб проти пристріту. А що таке англійська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий і надійний засіб, що екранує... антену мозку.

Або в медицині. Пастер! Імунізація! Африканці з давніх-давен прищеплювали виразку свійським тваринам. І вельми успішно. Ера антибіотиків! І в Древньому Єгипті пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась пліснява, воду зціджували й напували нею хворого...
Котлету я з'їв без всякого ентузіазму — у мене від злості апетит зникає. Працювати сьогодні не буду. Читатиму детектив: «...Годинник Біг-Бена відбив полуніч... Літл Блонд, засунувши пістолет за підв'язку панчохи, тремтячою рукою розчинила двері спальні підступного графа Деймо...»

Сусід за стіною крутив циганські романси. Я зняв з полиці товстий том Горького. Потім дістав Купріна. Після Купріна взявся за Буніна. Потім знову до Горького. Під ранок відчув, що табір іде в небо... Ех, чавела!

На роботу ледь не спізнився: тинявся біля вокзалу. Марно.

У лабораторії панувало якесь безладдя і хаос. За законом підлоти, відключили воду та світло, а отже, і їдальня зачинилася. Довелося йти на поклін до дівчат з обчислювального. В їхніх столах завжди були в наявності і печиво, і чай, і кава, не було тільки тарганів.


...Казала мені бабуся:

— А діда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а він... Перший хлопець на селі, вся сорочка в півнях. Скільки я через нього сліз пролила. А він, ірод, і не дивився у мій бік. То я з відчаю одній бабі-шептусі і вклонилася — рядном білим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смішно, а тоді вірила. Ой, вірила! А страшно ж як. Опівночі, дитино, на русалчиному тижні треба було вийти за ворота, простоволосою, босоніж та в одній сорочці. А побачив би хто? Засміяли б... Вийшла я... Думаю — ну, дівко, мабуть, ти з глузду з'їхала. Проте йду. Зілля, квітки рву, вінок плету. Горобини гілочку зламала — квіткувала саме вона, хмелю батіг вплела. Важкий вінок, шия гнеться. Спустилася до річки. Від води теплом віє, і туман по лощовинах стелиться. Риба на плесі грає. Зайшла я у воду по коліна, вінок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було...

Бабуся прикрила очі й заспівала-запримовляла, ледь похитуючись в ритмі трохи моторошного та наївного заклинання:

— У морі-окияні, на острові на Буяні лежить камінь, а під камінь той і вода не тече — ані річкова, ані джерельна. А під каменем тим — сім дверей під сімома замками, на семи ключах, на семи засувах. За дверима споконвічним сном сплять сім дівчат-сестер, ликом ясні горлиці, лише серцем — сім звіриць...

Гей ви, дівчата-сестриці, гей красуні-звіриці, ви прокиньтеся, пробудітеся! Розбудіть слуг своїх, сім вітрів сивих, сім вихорів лихих. Хай візьмуть вони луки кленові, хай напнуть тятиви шовкові, хай пошлють сім стріл гартованих по семи шляхах. Хай поцілять вони в серце — серце непокірне, безжалісне. Хай полюбить мене коханий — сонце яснеє моє, Олександр!

І я бачу, як пливе той вінок, розплітаючись у примхливій річковій течії, як несе кожна пелюстка, кожна травинка ім'я мого діда — до самого моря... І дід пив воду з тієї річки, і прав сорочку свою у тій річці, і купався в ній. Кохання обіймало його! Справді ж бо заклинання, чари...

І дід оженився на моїй бабусі, бо покохав її. Шалено, несподівано. Оженився всупереч волі своєї родини, справивши весілля у сусідньому селі.

Тільки не повірила бабуся в чари. Коли верталася від річки, стрінула зненацька свого Олександра на околиці. Глянув він, та й завмер: оповита місячним сяйвом, напівприхована пасмами розплетеного волосся, йшла назустріч йому мавка... Спадала з плечей прозора сорочка, і слалися під ноги росяні трави...


А я сиджу на вокзалі і вдаю, що замислився, та насправді дуже непомітно видивляюся серед натовпу свою циганочку.

Зотліла третя сигарета. Число три з того ряду, що й сім. Тому саме після третьої сигарети мені пощастило.

Вона з'явилася переді мною, наче з-під землі. Дивилася гнівно. Але оскільки очі мої були сумні й жалісні, вона полагіднішала:

— Здрастуй. Невже я тобі так потрібна?

— До зарізу. І не мені особисто.

— Кому ж?

— Усьому людству.

— Ну що з тобою поробиш! Давай побалакаємо. Тільки... не тут. Куди б...

— Є одне затишне місце в парку. Тут поряд. Столики, наче гриби, просто під деревами ростуть. І народу завжди мало.

— Це біля озера? Знаю. Прийду.

Вона прийшла. Я саме до пива приклався, і ледь не похлинувся, побачивши її.

Просто на мене йшла дівчина. Пливла. Ні, летіла... Тоненька, легка, затягнута у сліпучо-білі джинси й барвисту кофтину. Коли показують у кіно золоті пляжі на теплих островах, ними ходять отакі-от створіння... «Бесаме, басамему-у-учо...» Я мотнув головою — видиво не зникло. Воно сіло навпроти мене, кинуло на столик мініатюрну сумочку. Пильно дивлячись у великі очі, засмагле обличчя й чорне волосся, я нарешті пересвідчився, що бачу мою знайому циганочку.

Вона в свою чергу спостерегла моє здивування і втішно кивнула головою.

— Я слухаю.

— Давай хоч познайомимося — Юрій.

— Шолоро.

— Що?

— Мене звуть Шолоро.



— Так я і знав. А то... Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й відразу, аби уникнути непорозумінь. Особистого інтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе... Коли б відкинути з десяток років... Проте я — молодий учений, який подає величе-е-зні надії. Тому швиденько переймись до мене повагою і слухай. Тебе треба вивчати.

— Навіщо?

— Ти хоч розумієш, що не така, як інші?

— Ні. Я така, як усі. Просто у мене є певні здібності.

— Гм, виходить, усе ж таки думала про це?

— Думала. І знаю, що не можна вважати себе не таким, як усі. Тоді я перестаю відчувати чужий біль.

— А ти його відчуваєш? Як?

— Не знаю... Просто... стає шкода людину. І намагаюся забрати його біль. У мене тоді починають дуже тремтіти руки й болить... у тому місці, звідки я забираю біль хворого.

— Навіщо тобі потрібно відчувати чужий біль?

— Не знаю...

— Пояснити цього, мабуть, не можна. А втім, мене зараз інше цікавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?

— Ні. Не можу. І не певна, що хочу.

— Не злись... Скільки тобі років?

— Сімнадцять...

— Школу закінчила?

— Навесні.

— Атестат поганенький?

— Чому? Чотири з половиною.

— Так. А тепер слухай мене уважно. Літо ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе візьмуся. Підеш працювати. Або до нас в інститут, або в якусь клініку. Де ти живеш?

— У тітки...

— Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякі дослідження. Це не страшно. Наступного літа поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої... здібності... найпотрібніші саме в медицині.

Шолоро сиділа якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.

— Ти, бува, з глузду не з'їхав?

— Не грубіянь дорослим. Що тебе не влаштовує?

— Якось... все несподівано. Я ніколи не думала про медицину... Та мені й не снилося...

— Ох, Шолоро, ну не снилося, і не треба. Ти собі не належиш — баста!

Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорні (екстрасенсорність означає всього-на-всього надчутливість! І ніякої містики. А наплели ж...) здібності, безсумнівно, пов'язані з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здібностей — черговий крок в еволюції людини, закономірний наслідок кількісних змін у біосоціальному світі, то початок екстрасенсорної ери — наслідок прогресу розуму, а не інстинктів.

Я припускаю, що залежність екстрасенсорних здібностей від розвитку інтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескінченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.

— Слухай мене, дівчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?

— Ну, приблизно.

— Більше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всім людина завдячує другій сигнальній. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, дві сигнальні системи. Але ось що цікаво: еволюція триває. Зупинитися вона не може. Це постійний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно і здебільшого напомацки втручаємось у свій власний розвиток, змінюємо середовище існування, режим харчування... Метикуєш?

Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я відчував — Шолоро мене розуміла. Вона не була байдужою. І це головне.

— А от уяви собі третю сигнальну систему, четверту, — продовжував я. — Мені здається, що людині настав час оволодіти телепатичним зв'язком. Адже мозок розвивається, а ми використовуємо його дуже непродуктивне. Що ж далі? Ну, давай візьмемо те, на що хоч терміни попридумували: телекінез, екстрасенсологія... Чула про таке?

Шолоро кивнула.

— Чудово... Та ти у нас інтелектуалка! Може, й сама вмієш?

Воно повільно повела плечем. І пачка сигарет разом з сірниковою коробкою поповзли полірованою поверхнею стола.

— От бачиш, як просто! Але на чому я зупинився? Ага. Еврістичне мислення, звільнений творчий потенціал людства, кожен — геній! Однак це справи навіть не завтрашнього дня. Давай спочатку розбиратися разом, хто ти є. Згодна?

Шолоро довго мовчала. Нарешті підняла голову й подивилася мені просто в очі.

— Я згодна. Але мені треба дещо владнати вдома. За два тижні повернуся.

— Що вдома? Я можу допомогти?

В моїй уяві завирувала екзотика: табори, кибитки, батьківський гнів...

— Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.

— А мати де?

— На Кубані. Вона в радгоспі працює. Батька... нема. Я у мами найстарша. Окрім мене, ще е два брати і дві сестрички...

— Розумію. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробіток. А потім, коли навчишся, і матері зможеш допомогти, і молодшим. Адже це не так уже й довго. Ось адреса моєї лабораторії й телефон. Приходь, скажімо, післязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?

Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всіх нас відає, чого ми не відаємо...

Я повірив у Шолоро. П'ять років інституту і два інтернатури. Часу — цілий віз. Сім років я зможу спокійно, не поспішаючи, спостерігати. Дівчинка не вередлива, здібна. Попрацюємо.
Андрій набрид мені до краю. Він сьогодні якийсь дивний: мовчазний, замріяний. Потім з'ясувалося, що він бачив страшний сон. Наснилося йому, що він динозавр. Коли я відреготався, то пояснив Андрійкові, що це, мабуть, ввімкнулася генетична пам'ять. Хлопець повеселішав. Цікаво, що бачить у сні Шолоро?

Вона замислилася, потім усміхнулася:

— Якщо хочеш, я покажу тобі.

— Тобто?


— А ось...

Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очі заплющила. Тіло напружилося, спина вигнулася, ніби ось-ось мали прорізатися крила... Рвучко виставила вперед руки зверненими до пас долонями.

І я побачив...

Потріскані стіни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких ідолів... Біля стіни храму — дівчина. її постава повторює граціозні вигини кам'яних фігур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не тріпотів на ній од вітру полум'яний шовк і не тремтіли у волоссі пелюстки орхідей. Невловимий рух — ледь вигнулися пальці рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька ніжка. І дівчина попливла, підкоряючись ритмам чаклунської мелодії. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тоді танцівниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, і вона летіла пір'їною, торкаючись землі кінчиками пальців ноги.

Танок припинився раптово.

Я довго не міг прийти до тями. Андрій раніше за мене оговтався від подиву.

— Попереджати ж треба, — бурчав він. — А коли б я надумався притягти свого динозавра?

Коли Шолоро пішла, я спитав Андрія:

— Ну, зрозумів тепер?

— Та зрозумів, чого ж не розуміти.

І, зігнувшись, він підняв з підлоги щось біле. Я придивився уважніше — звичайна квітка індійської орхідеї...
Шолоро влаштувалася працювати санітаркою в дитячій лікарні. А через два тижні мені подзвонив Вовка Зайцев, завідуючий відділенням цієї лікарні, і хвилин п'ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сірка за хвіст. І Вовка «відпустив сірка»: «По-перше, поясни мені, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила». Я помчав до лікарні.

Засмучений Володя розповів, що ось уже тиждень у всіх пацієнтів його відділення нічого не болить. Було дещо дивним бачити лікаря, пригніченого такою обставиною. Але Володя мав рацію: при відсутності симптомів неможливо поставити діагноз.

Викликали Шолоро.

— Але ж їм було боляче! — затято повторювала дівчина.

Зайцев терпляче тлумачив Шолоро. що таке біль і навіть пригадав красиву фразу: «Біль — сторожовий пес здоров'я». Нарешті ми її умовили. І тоді Володя попросив:

— Покажи хоч, як ти це робиш.

Шолоро уважно подивилася на свого шефа і розвела руками:

— Але ж у вас нічого не болить.

— У мене голова болить. Через тебе, між іншим, — втрутився я.

Шолоро підійшла, зазирнула мені в очі, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолодні руки, вправно притисла пальчиками пульсуючі жилки на скронях. І я відчув блаженний стан спливаючого болю. Біль струменів тоненькою цівочкою.

— Здорово! — Тільки й спромігся вимовити Вовка Зайцев. Очевидно, зцілення красномовно відбилося на моїй фізіономії.

Так Зайцев став нашим союзником.

У вересні Шолоро засіла за підручники. Вчилася вона розважливо. Якщо і є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цікавість. У неї виявилася чіпка пам'ять та здібності до глибокого аналізу.

...Андрійко стверджує, що я дурень, і що мені треба просто піти до шефа і все розповісти про Шолоро. Дзуськи. Не піду. Я тепер до шефа в кабінет тільки на білому коні, під звуки фанфар. А коли нічого не вийде, то ніхто й не дізнається.


Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.

Було вирішено, що у травні вона залишить клініку. Дівчина ніколи не скаржилася, але від Володі я знав, що анестезіологи влаштовують їй істерики. Що доглядальниці розносять про неї плітки по місту. Але головне, що їй важко терпіти людський біль. Якось вона зізналась: «Краще б уже я нічого не вміла. Лише один раз і дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я біля нього сиділа, і ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дітлахи не бояться операційної: там не боляче, там кіно...»


Скільки троянд буяло тієї весни! Ламалися гнучкі гілки, і пливли ніжні квіти нашою маленькою, замуленою річечкою. Оберемки троянд залишили випускники медінституту біля підніжжя пам'ятника загиблим на фронті колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. І пішла на перший іспит, навіть не озирнувшись на нас із Андрієм. Ми самовіддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишені стиснуту в кулак руку.

І Шолоро одержала п'ятірку.

За два наступних іспити — теж п'ятірки.

Раннім червневим ранком бігла Шолоро на останній екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По траві бігав веселий цуцик, рудий і капловухий. Він ганяв сердиту бджолу.

На вимитих бетонних плитах маленька дівчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.

Шолоро стрімко збігла широкими сходами. Несподівано вона спіткнулася, підвернула ногу і незграбно впала. Від різкого болю перехопило подих.

— Тьотю, тобі боляче?

Шолоро підвела голову. Поряд стояла дівчинка в рожевому платті. Вона співчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащені крейдою рученята.

— Боляче. Але зараз мине...

— Звичайно, мине. Треба тільки зробити отак... — дівчинка присіла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обхопила забиту кісточку. Різкий біль зник майже миттєво, зійшла синювата пухлина... Не вірячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво...

Дівчинка посміхнулась і змовницьки прошепотіла:

— Я завжди так роблю, коли заб'юся. А бабуся каже — треба йодом, чудів не буває.

— Як тебе звуть, дівчинко?

— Ася...


— Асенько, де ти живеш?

— Близько. Он мій дім.

— Асенько, люба дівчинко, я тобі напишу телефон, ти можеш мені подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тільки обов'язково!

— Я сама вмію дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?

— Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твій песик?

— Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.

— Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранці, і ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе!

_____________________________________________________


ППФ (Пригоди, подорожі, фантастика) — 88: Зб.: Повісті, оповідання, нариси. / Упоряд. М.Б.Славинський. Худож. О.І.Дмитрієв. — К.: Молодь, 1988 — 288 с., іл. — (Компас). — ISBN 5-7720-0034-9
Пригоди, подорожі, фантастика — тематичне коло творів, які ввійшли до нового випуску традиційного збірника. Його автори — переважно молоді українські літератори, а також відомі зарубіжні письменники.

_____________________________________________________


Пригоди, подорожі, фантастика — 88

Повісти, оповідання, нариси

Збірник
Упорядник

Славинський Микола Борисович

Художник

Дмитрієв Олексій Іванович


Рецензент А.Я.Янченко, член СП СРСР
Редактор М.П.Семенюк

Художній редактор В.В.Машков

Технічний редактор С.Г.Орлова

Коректори Н.І.Будзько, Н.П.Семенюк


Інформ. бланк № 2726

_____________________________________________________


OCR dauphin@ukr.net

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка