Литература XVIII века



Сторінка6/8
Дата конвертації23.10.2017
Розмір1.89 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8

ЛІТЕРАТУРА ФРАНЦІЇ
Методичні рекомендації.

  1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на зміни, що відбулися в художній системі та естетичних пріоритетах порівняно з літературою XVII ст.

  2. Окреслити основні напрямки та художні течії у французькій літературі XVIII ст. у контексті європейського літературного процесу.

  3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики згаданих напрямків.

Франція зіграла в загальному соціально–політичному і культурному житті Західної Європи, безсумнівно, чільну роль. Саме тому у своєму огляді західноєвропейських літератур XVII століття ми більш докладно говорили про Францію. Те саме ми збираємося зробити і тепер, в огляді літератур XVIII ст.

У пору раннього Середньовіччя у Франції інтенсивніше, ніж в інших країнах Західної Європи, формуються й одержують найбільш закінчений розвиток усі головні жанри і види, типові для літератури середніх віків (національний героїчний епос, лицарський роман, фабліо, тваринний епос, середньовічна клерикальна драматургія). У XVIІ столітті у Франції досягає найбільшого, порівняно з іншими країнами Європи, розквіту класицизм (Буало, Корнель, Расін, Мольєр).

У XVIII столітті у Франції з величезною силою, повнотою


і революційною послідовністю розгорнувся просвітительський рух, що дало світу найбільш типові зразки просвітительської художньої літератури. XVIII століття – переважно французьке століття. Протягом майже всього XVIII століття між Англією і Францією в багаторічних війнах вирішувалося питання про першість на морях і в колоніях. Англія рік від року посилювала свої позиції, використовуючи або навмисно створюючи конфлікти на континенті і втягуючи в них Францію (війна за іспанську спадщину 1701–1714 рр., війна за польську спадщину 1733–1735 рр., війна за австрійську спадщину 1740–1748 рр., Семирічна війна 1756–1763 рр.).

На початку століття Франція загубила ряд колоній в Америці (землі навколо Гудзонової затоки, Ньюфаундленд), після Семирічної війни вона змушена була уступити Англії Канаду, колонії в Індії і навіть зруйнувати власний військовий порт у Дюнкерку. Війни послабили Францію, порушили внутрішнє економічне життя країни. Державна скарбниця була спустошена. Внутрішня політика французького абсолютистського уряду була безпомічна, як і політика зовнішня. Держава неодноразово оголошувала себе банкрутом, а тим часом двір поглинав левову частину державних коштів, при дворі множилися різноманітні фіктивні посади. Була наявною, наприклад, посада капітана королівських собачок-левреток із дуже солідною оплатою. Якийсь Дюкро значився перукарем при мадемуазель д'Артуа, що померла в трирічному віці. За це він одержував пенсію в 1700 ліврів. Була посада охоронця королівської тростини та ін. Уряд нездатний був навіть організувати збір податків і передоручав це відкупникам, що, купивши в держави право на збір податків, стягували їх із великою лихвою для себе.

По країні бродило близько 1,5 мільйонів жебраків. У 1739 р. герцог Орлеанський показав королю хліб, випечений із трави, заявивши, що
в його графстві в Турені вже рік селяни харчуються таким хлібом. У країні між окремими областями були установлені з незапам'ятних часів митні кордони, які перешкоджали торгівлі. При вивозі товару з однієї провінції
в іншу потрібно було сплачувати мито, а це робило товар дорожчим. Сучасники підраховували, що дешевше було доставити товар з Америки
у французький порт, ніж від французького порту до Парижа.

Стара система сеньйоріальних повинностей, феодальних обмежень


і регламентацій, митних бар'єрів ставила непрохідну перепону потужному напорові продуктивних сил суспільства, що розвивалося. Буржуазія, котрій феодальні порядки заважали наживатися, нарікала.

Відомий англійський агроном Артур Юнг, що відвідав Францію


в 80-х рр. XVIII століття, був вражений тією картиною безгосподарності
й економічного застою, що відкрилася його очам, як тільки він переплив Ла-Манш. Пустували величезні земельні масиви, заростали бур'яном найродючіші землі, а тим часом у країні відчувався гострий брак хліба й ціни нa хліб були непомірно високими. Найчастішими судовими процесами були процеси про розграбування борошняних крамниць і булочних.

Штурвал економічного життя ніби зупинився, не в силах провернути грузлий корабель феодальних відношень. От що писав у своєму дорожному щоденнику Артур Юнг: «5 вересня 1788 р. Монтабан... Третина тієї землі, що я бачив у цій провінції, була не оброблена, і майже вся інша частина в жалюгідному стані». Таких спостережень чимало


в щоденнику Юнга. Англійський мандрівник, один із передових людей часу, ледве здогадувався про причини економічного застою в країні. «Яким жахливим обвинуваченням проти королів, міністрів, парламентів
і штатів виглядають мільйони незалучених до справи людей, приречених на голод огидними принципами деспотизму і не менш огидними забобонами феодального дворянства», – пише він.

Усі класи суспільства були незадоволені існуючим порядком, навіть панівний клас, дворянство, що бачило, як убожіли колись багаті знатні роди, як занепадали давні феодальні маєтки і золоті запаси зосереджувалися в руках фінансистів із третього стану. Дворянство хотіло усталити свої позиції, воно в старожитніх часах шукало для себе зразок життєвого устрою.

Іноземці, що приїжджали до Франції, явно відчували близькість революційних подій у країні. Англійський письменник Голдсміт, що побував на континенті в 50-х рр., писав, якщо у французів «буде ще хоч три слабких монархи на троні... країна безумовно знову стане вільною» («Громадянин світу, або Листи китайського філософа, що мешкає
в Лондоні, своїм друзям на Сході», 1762).

Таким «слабким» королем виявився Людовік XVI. Необхідність революції назрівала. Тільки вона могла розв'язати економічні, соціальні, політичні і культурні проблеми, що постали тоді перед суспільством.

Процес розкладання абсолютизму як показник кризи усієї феодальної системи Франції почався в останні роки правління Людовіка XIV і рік від року загострювався при його спадкоємцях: регенті Пилипові Орлеанському, Людовіку XV, Людовіку XVI – і завершився при цьому останньому буржуазною революцією 1789–1794 рр.

Peвoлюційнoму вибуху передувала довга, напружена боротьба


в галузі ідеології. Дворянство спиралося на штики своєї армії і поліції, на судово-чиновницький апарат, на закони, що закріплювали його майнові
і соціальні привілеї; воно використовувало й авторитет церкви.

Церква була опорою феодалізму. Саме тому з нею рахувалися панівні класи. Абсолютний монарх не завжди наважувався суперечити церковним розпорядженням, тому що бачив у них величезну силу, необхідну йому для підтримки влади. Передові люди XVIII століття це прекрасно розуміли. Поль Гольбах у своїй книзі «Викрите християнство» писав: «Релігія – це мистецтво заморочувати людей із метою відвернути їх думки від того зла, що заподіюють їм у цьому світі можновладці. Людей залякують невидимими силами і змушують їх покірливо, без нарікань нести тягар страждань, що заподіюються їм видимими силами; їм обіцяють надії на блаженство на тому світі, якщо вони примиряться зі своїми стражданнями в цьому світі».

Французькі дворяни не завжди уявляли собі небезпеку, що загрожує їм. Проте найбільш далекоглядні з них уже міркували про прийдешні грізні події. «Смута може змінитися бунтом, а бунт може перетворитися
в повне повстання: виберуть дійсних народних представників, а в короля
і його міністрів віднімуть можливість безкарно шкодити народу», – писав у 1751 р. один із високопоставлених дворян Франції д'Аржансон. Він знав історію, знав, чим скінчилася для Стюартів в Англії сто років до того їх бездарна і згубна для країни політика.

Революційний рух, що несе на своїх стягах ідею прогресу, очолили


у Франції просвітителі. Від них і саме століття стало йменуватися віком Просвітництва. Монтеск'є, Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій та інші сформулювали загальнозрозумілою мовою історичне завдання, що постало перед суспільством, втілили неясні здогадки і сподівання своїх сучасників у достатньо стрункі революційні теорії.

Широкий розумовий рух, який ввійшов в історію під ім'ям Просвітництва, ріс і міцнів разом із наростанням революційної ситуації


у Франції. Що більше назрівала необхідність революційного перевороту
в суспільстві, тим голосніше лунав голос просвітителів, тим виразнішим цей голос протесту був для найширших народних мас.

Ідея революції не прийшла відразу. Вона визрівала поступово. Навіть найбільші діячі французького Просвітництва навряд чи усвідомлювали, що справа дійде до барикад, до вуличних боїв, до гільйотини, під якою впаде голова одного з Бурбонів. На самому початку XVIII ст. критика феодалізму достатньо різко пролунала в комедії Лесажа «Тюркаре» (1709). Через 9 років у трагедії Вольтера «Едіп» уже було гасло «Щастя короля – служити своєму народу». У Корнеля сто років тому ця фраза звучала інакше: «Щастя – народу служити своєму королю». Через три роки після того Монтеск'є в «Перських листах» недвозначно заявив про право народу на непокору поганому правителю, по суті про право народу на революцію.

Далі, протягом майже 30 років, стяг Просвітництва несе Вольтер, поки в середині століття на поміч йому не приспіють молоді таланти, що, визнавши Вольтера своїм вчителем і керманичем, значно випередять його в політичному радикалізмі.

У 1748 р. вийшла друком головна праця Монтеск'є «Дух законів», одночасно з першим твором Маблі «Публічне право в Європі». Двома роками раніше Конділ’як надрукував відомий філософський трактат «Нарис про джерела людського пізнання». У 1746 р. опублікував свій перший твір Дідро,


у 1749 р. у пресі виступив Бюффон («Природна історія», т. 1).

Через рік з'явився перший твір Руссо «Міркування про науки


і мистецтва».

У 1751 р. Дідро і д'Аламбер публікують проспект «Енциклопедії»


і приступають до її видання.

Дідро – головний редактор і воістину творець «Енциклопедії» – зумів мобілізувати уми Франції тієї пори навколо цього багатотомного видання, що увібрало всю мудрість століть. Від великих статей до дрібних довідкових заміток – усе в «Енциклопедії» просвітителів було перейнято ідеєю штурму феодальної системи, що віджила та наскрізь прогнила, усе звало вперед. Пізніше включаться в боротьбу Гольбах («Викрите християнство», 1756), Гельвецій («Про розум», 1758) і багато інших супротивників феодалізму. Просвітителі розгорнули свої головні сили


і зімкнутою шеренгою повели атаку проти феодалізму.

Талановиті пропагандисти нового світогляду, вони виступили на штурм насамперед ідеологічних основ феодалізму. Вони створили епоху


в історії суспільної думки Франції, її суспільного руху, в історії її культури. Ідею Просвітництва пропагували у своїх творах творці художніх цінностей: видатний скульптор Фальконе, автор витвору-пам'ятника Петрові І на Неві в Петербурзі; драматург Бомарше, композитор Гретрі, художники-живописці Грез і Шарден. Просвітителі спиралися на культурну спадщину своїх прямих попередників – гуманістів епохи Відродження. Багато питань, порушені просвітителями, уже ставилися
й висвітлювалися гуманістами XVI століття.

Любов до усього земного, реального на противагу аскетичним ідеалам середньовіччя, орієнтація на матеріалістичну філософію на противагу містиці й ідеалізму, що проповідуються церквою, були властиві як гуманістам Відродження, так і просвітителям XVIII ст. Вони виявили цікавість до педагогічних питань, продовжуючи й у цьому лінію гуманістів.



Спільність і розбіжності просвітителів. Просвітителі діяли єдиним фронтом, коли справа йшла про ліквідацію феодалізму, але за межами цього історичного завдання шляхи їх розходилися. Вони сперечалися
і часом доходили до відкритої ворожнечі.

У стані просвітителів більш поміркованих політичних поглядів дотримувалися Вольтер, Монтеск'є, Бюффон, д'Аламбер, Тюрго. Інші, пов'язані з найбільш демократичними прошарками населення Франції (Руссо, Маблі, Мореллі), пішли далі за них: вони піднімалися вже до критики приватної власності. Жан-Жак Руссо у своєму трактаті «Про походження й основи нерівності між людьми» розкриває дійсні причини громадянської нерівності, указуючи на приватну власність як на головне джерело всіх суспільних бід.

Були наявні серйозні розбіжності між просвітителями й у питаннях філософії. Найбільш послідовними матеріалістами були Дідро, Гольбах, Робіне, що доходили до атеїзму. Тим часом Руссо у філософії схилявся до ідеалістичного тлумачення світу. Просвітителі надмірно перебільшували силу ідей. Вони думали, що ідеї можуть зробити чудеса в суспільному устрої, зробити переворот у свідомості людей, а слідом за тим
і в матеріальному житті суспільства. Це послужило причиною багатьох їхніх помилок. Першою з таких помилок була віра в ідею освіченої монархії.

Теорія «освіченої монархії». Матеріаліст і атеїст Гольбах міркував: «Велінням долі на троні можуть виявитися освічені, справедливі, мужні, доброчесні монархи, що, пізнавши щиру причину людських бід, спробують зцілити їх по вказівках мудрості».

Вольтер у листі до прусського короля Фрідріха II викладав свою точку зору в такий спосіб: «Повірте, що істинно гарними Володарями були тільки ті, хто почав, подібно вам, з удосконалення себе, щоб пізнати людей, із любові до істини, із відрази до переслідування і марновірства. Не може бути Володаря, що, мислячи таким чином, не повернув би у свої володіння золотий вік». Вони підтримували зв'язок із коронованими особами, не шкодуючи похвал й утішних епітетів, і часом закривали очі на їхні пороки, хиби, не бажаючи розлучатися з улюбленою теорією. Просвітителі славили ім'я Катерини II. «Дідро, д'Аламбер і я створюємо вам вівтарі», – писав їй Вольтер. «У Парижі немає жодної чесної людини, жодної людини, наділеної душею і розумом, що не була б шанувальником вашої величності», – писав їй Дідро. Як помилялися французькі просвітителі щодо Катерини II, може засвідчити цікавий документ – розпорядження російської імператриці від 1763 р. Вона писала: «Чутно, що в Академії наук продавалися такі книги, що проти закону, доброго звичаю, нас самих і російської нації, що в усьому світі заборонені, як, наприклад, «Еміль» Руссо, «Меморії» Петра III і багато інших подібних... Слід наказати Академії наук мати догляд, щоб у її книжковій лавці такі непорядки не відбувалися».

Справедливо з цього приводу писав Ф. Мерінг: «Проводити свої цілі при дворі, здійснювати їх за допомогою Володарів – така тактика характеризує визначену історичну і досить тривалу фазу розвитку буржуазного просвітництва. Володарі і їхні двори залишаються завжди для цього просвітництва тільки засобами для здійснення їхніх цілей». Не всі просвітителі, проте, були прихильниками ідеї освіченої монархії. Руссо точно висловлювався за республіку, але й він не виключав можливості освіченої монархії при ідеальному державному устрої.

З іншого боку, Вольтер також не відхиляв республіканської форми держави. Він навіть написав у 1765 р. спеціальний твір «Республіканські ідеї».

У політичній програмі просвітителів ключовим було слово «закон». Від нього як би променями розходилися знайомі нам, часто досить туманні за змістом, але завжди яскраво розцвічені і притягальні слова: «Свобода, Рівність, Братерство». «Свободу» просвітителі розуміли як добровільне підпорядкування закону. «Рівність» теж мала для них громадянський зміст, як рівність усіх – від пастуха до короля – перед законом. У дворянсько-монархічній Франції це означало насамперед ліквідацію всіх станових привілеїв і необмеженої королівської влади, гранично чітко вираженої
у відомому гордовитому афоризмі Людовіка XIV – «Держава – це я!» Що стосується третього слова – «братерство», то воно залишилося лише емоційною прикрасою політичної програми просвітителів.

При дотриманні ключового принципу, як-от законності, форми державної влади вже не мали для просвітителів принципового значення. «Кращий уряд – той, при якому підпорядковуються тільки законам», – писав Вольтер у «Філософському словнику».

Ніхто з просвітителів не зважився зазіхнути на принцип приватної власності. Найбільш передові з них доходили до розуміння того, що нерівний розподіл багатств серед членів суспільства є найбільша з усіх соціальних кривд.

Руссо в трактаті «Про походження нерівності серед людей» засуджував багатіїв і нероб та висловлював співчуття з приводу того, що


в незапам'ятні часи, коли перша людина огородила клаптик землі та заявила: «Це моє!», ніхто не посмів розметати огорожу і відповісти: «Плоди належать усім, а земля нікому». Від скількох злочинів, воєн, бід
і жахів відвернув би людський рід цей мудрий сміливець, міркував Руссо.

Його послідовник абат Маблі висловив декілька сміливих думок


у цьому напрямку. Найкращий порядок, по думку Маблі, – загальна майнова рівність. Але вона недосяжна, як думав він, тому що сильний ніколи не відмовиться від своєї влади, багатий – від свого статку. Філософ пропонував законодавчим шляхом приборкати одну з найбільш страшних пристрастей людських – жадібність, видати закони проти розкоші, щоб не було сенсу накопичувати багатства («Про права і повинності громадянина»).

У роки революції керманич якобінців Робесп’єр, проводячи в життя програму Руссо, будучи найбільш послідовним прихильником радикальних висновків просвітительської думки, вважав знищення приватної власності нездійсненною задачею і мріяв лише про ослаблення поляризації багатства, закликаючи до «поваги» бідняків.

«Звичайно, без революції можна було довести всесвіту, що надзвичайна нерівномірність у розподілі багатств є джерелом багатьох бід і злочинів, але це анітрішки не зменшує нашого твердого переконання
в тому, що рівність майна – тільки химера... Набагато важливіше змусити шанувати бідність, ніж знищити багатство», – говорив Робесп'єр.

Просвітителі відверто визнали, що усіма вчинками людини рухає особистий інтерес, що усі її симпатії й антипатії, усі оцінки й судження залежать від того, що їй вигідно і що їй невигідно. Інтерес стає стимулом вчинків не тільки окремої особистості, але й цілого стану і навіть усього народу. Самий же інтерес диктується фізичною природою людини. Tака теорія просвітителів про «розумний егоїзм». Гельвецій присвятив їй дві свої книги: «Про розум» і «Про людину». Справжнє значення етики полягає не в тому, щоб виганяти егоїзм, – братерство ніколи не поглине його, а в тому, щоб знайти можливість з'єднання цих двох великих елементів людського життя в гармонію, де вони могли б допомагати одне одному, замість того, щоб терзати один одного, як це робиться


в християнському світі».

Просвітителі ставили перед собою практичні цілі: впливати на уми


і спонукати їх до здійснення соціальних перетворень. Мистецтво здавалося їм найбільш дієвою формою боротьби проти феодалізму. Вони самі зазначили підпорядковану роль своєї творчості, анітрішки не засмучуючись цією обставиною, а, навпаки, підкреслюючи її. «Ми всі солдати держави. Ми на службі в суспільства. Ми стаємо дезертирами, якщо покидаємо його», – писав Вольтер. «Треба усвідомлювати свої таланти», – закликав Дідро. Звідси головним принципом просвітительської естетики була вимога активного втручання художника в громадське життя. Художник не тільки побутописець, він – суддя, він карає злочинців на троні, гнобителів-тиранів, він звеличує і славить моральну доблесть народу. Твори просвітителів були принципово тенденційними.

Вони запровадили в літературу в якості позитивного героя нову людину, що не має дворянських титулів і багатств. Бідний учитель Сен-Пре в романі Руссо «Нова Елоїза», слуга Жак у повісті Дідро «Жак-фаталіст», Кандід в однойменній повісті Вольтера, нарешті, Фігаро


в знаменитій драматургічній трилогії Бомарше – все це люди з народу, що страждають від сваволі титулованих осіб.

Театр був трибуною просвітителів. Вольтер писав для театру протягом 60 років. Його трагедії і комедії йшли на сценах майже всіх європейських театрів XVIII століття. Його республіканські трагедії «Брут», «Смерть Цезаря» надихали парижан у дні революції. Дідро, Бомарше, Мерс’є, Марі Жозеф Шен’є здійснили просвітительську реформу театру, наблизивши його до сучасності, взявши предметом зображення реальні конфлікти соціального світу і героя – людину «третього стану».

Просвітителі у своїй публіцистичній діяльності обрали форму короткої, відточеної, дотепної політичної або філософської брошури, яку можна було масовим дешевим виданням поширювати серед широких читацьких кіл («Філософський словник» Вольтера, «Кишенькове богослов'я» Гольбаха, «Діалоги» Дідро і т. д.). Гострі, яскраві, без обтяжливої вченості і нудного педантизму, ці брошури просвітителів читалися із особливим інтересом, викликаючи в народі той революційний підйом, до котрого свідомо прагнули просвітителі.

Просвітителі створили особливий жанр художньої публіцистичної прози – філософський роман (Монтеск’є – «Перські листи»; Руссо – «Еміль», «Нова Елоїза») і філософську повість (Вольтер – «Кандід», «Задіг», «Простодушний» та ін.; Дідро – «Небіж Рамо», «Жак-фаталіст» та ін.).

«Цей жанр має нещастя здаватися легким, але він потребує рідкісного таланту, як-от уміння висловити жартом, штрихом образи або самими подіями роману результати глибокої філософії», – писав Кондорсе.

Просвітителі прагнули реформувати дворянське мистецтво, наблизити його до часу, демократизувати його. Проте вони не відкинули


і здобутків класицизму, примусивши його служити новим ідеям. Класицизм із його героїчним пафосом був дуже на часі в дні революції. Що стосується сентименталізму, то і він знайшов собі сприятливий ґрунт у Франції. Просвітителі скористалися ним для своїх цілей. Дідро запровадив «чутливість» у драму, Руссо побудував цілу філософію почуття. Бальзак у XIX столітті відзначив як важливий здобуток літератури просвітителів «достаток фактів, тверезість образів, стислість
і точність, короткі фрази Вольтера; особлива риса, що вирізняє головним чином XVIII століття, – почуття комічного» («Етюд про Бейле»).

Просвітителі боролися за точність і ясність мови письменника. Вольтер запровадив у вжиток коротку, відточену, як стріла, фразу. Великі французькі реалісти XIX століття Стендаль і Бальзак не раз схвально писали про це, особливо Стендаль, що боровся проти туманної, велемовної прози Шатобріана, настільки модної в першій чверті XIX століття.

Чудовим майстром художньої прози є Руссо. Вольтер і Дідро вдавалися до тонкої іронії, Руссо – до високої патетики. Схвильована, мальовнича і музична проза Руссо нагадує промову трибуна, недарма
в роки французької революції Марат читав твори Руссо на вулицях Парижа під голосні оплески повсталого народу.

Художня спадщина французьких просвітителів XVIII ст. міцно ввійшла у фонд світової класичної літератури.

Твори просвітителів за їх життя забороняли, страчували (спалювали рукою ката), влаштовували привселюдні суди, авторів саджали у в'язниці.

18 серпня 1770 р. на судовому процесі з приводу книг і видань просвітителів державний прокурор говорив: «Свобода мислення – от їхній бойовий клич. Одною рукою вони намагаються похитнути трон, другою – зруйнувати вівтар. Вони прагнуть знищити віру і змінити суспільну думку про релігійні і цивільні основи і цілком досягають своїх цілей».

Якою б сильною не була ще католицька церква, опора феодалізму, яким міцним не здавався державний апарат (армія, поліція, суд), що стоїть на сторожі старого, нове нестримно росло і заявляло про себе і зрештою здобуло перемогу.
ДІДРО ТА РУССО В ЛІТЕРАТУРІ XVIII СТОЛІТТЯ
Методичні рекомендації.


  1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на особливості хадожнього світогляду та естетичні пріоритети двох французьких просвітителів.

  2. Окреслити основні особливості літератури французького Просвітництва.

  3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики Просвітництва.


Дідро (1713–1784)

Дідро протягом чверті століття стояв на чолі грандіозного підприємства – видання знаменитої «Енциклопедії», сприяючи пробудженню і росту революційної свідомості мас. Матеріалізм Дідро далеко випередив філософську систему Вольтера, патріарха просвітителів, їх найстаршого і усіма визнаного керманича. Дідро стояв на порозі діалектичного матеріалізму. Життя його повне напруженої боротьби, найенергійнішої діяльності в галузі думки і дуже просте, бідне подіями


у своєму зовнішньому життєвому плині.

Дідро народився в 1713 р. у Лангрі, стародавньому французькому містечку, що славилося лише своїми історичними руїнами римських фортечних споруд і чудовим собором XII століття. У XIX ст. до визначних пам'яток міста додався монументальний пам'ятник великому мислителю Франції.

Батько Дідро належав до спадкових ремісників, що нараховували
у своєму роді чимало поколінь, які передають від батька до сина мистецтво вичинки шкір. Сім'я була заможна, що дало можливість Дені Дідро одержати освіту в одному з кращих навчальних закладів столиці,
у паризькому коледжі Гаркур.

Спочатку Дені спрямовували у священики, і він сам захопився було читанням священних книг. Проте допитлива думка молодої людини не могла задовольнитися церковними догмами; він прийшов спочатку до деїзму, а потім і до заперечення релігії.

З того, що писав Дідро, а писав він багато, тільки частина потрапляла до друку, стягаючи на автора ненависть і всілякі кари з боку влади – світської
і духовної. У 1746 р. з'явилися «Філософські думки». Паризький суд (парламент) присудив цей твір до знищення, і він був спалений рукою ката. У 1749 р. Дідро написав «Лист про сліпих на повчання видющим», явно атеїстичний твір, і був відправлений на сто днів у в'язницю (Венсенський замок).

У 1750 р. видавець Лебретон запросив його на посаду редактора «Енциклопедії». Лебретон думав лише про видання, що не претендувало на оригінальність і велику науковість, словника, перекладеного з якого-небудь іноземного зразка. Дідро перетворив цей крихітний комерційний задум видавця в захід величезної культурної і політичної важливості. Разом з усіма діячами французького Просвітництва він створив монументальний твір загальнонаціонального значення. З 1750 р. і до кінця днів Дідро був зайнятий цією справою, долаючи численні перешкоди, опір цензури, побоювання свого видавця, заборони і переслідування влади. Він написав сам близько тисячі статей для «Енциклопедії».




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка