Литература XVIII века



Сторінка2/8
Дата конвертації23.10.2017
Розмір1.89 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8

ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ
Методичні рекомендації.

  1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на зміни, що відбулися в художній системі та естетичних пріоритетах порівняно з літературою Середньовіччя та Ренесансу.

  2. Окреслити основні напрямки та художні течії в літературі
    XVII ст. у контексті європейського літературного процесу.

  3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики згаданих напрямків.

По-різному склалася історична доля народів Західної, Центральної


і Південної Європи в XVII столітті. Зміни світових торгових шляхів згубно позначилися на внутрішній економіці Італії. Багатюща колись країна, центр європейської і світової культури в XIV, XV і частково в XVI століттях, Італія, після цілого ряду грабіжницьких походів інтервентів, зубожіла, культура її поступово занепадала. Тільки вчений Галілей, останній з могікан великої італійської культури Відродження, ще дивує світ, ще привертає до себе погляди освічених людей його епохи, але і він під тиском репресій звужує поле своєї діяльності і залишає університетську кафедру.

Феодально-католицька реакція в Італії тріумфує. Країна ніби обернулася назад, і зміцніла до цього буржуазія лишає свої позиції, поступаючись дворянству. Причиною цього були нові умови матеріального життя суспільства, пов’язані зі зміною світових торгових шляхів.

Подібні ж перетворення відбуваються і в Німеччині, на економічне, політичне і культурне життя котрої згубно вплинула спустошлива Тридцятилітня війна.

Серед західноєвропейських країн на короткий період вирвалася вперед Іспанія. Захопивши великі заморські колонії, вона швидко розбагатіла за рахунок золота Америки і перетворилася в XVII столітті на одну з наймогутніших європейських країн. Але це тривало недовго. Постачання золота з Америки припинилося, а тим часом внутрішнє господарське життя в країні, усе власне виробництво цілком занепало


(у надії на американське золото ніхто не хотів займатися господарством
у себе вдома, і це призвело до сумних наслідків). Наприкінці XVI століття біля берегів Англії гине значна частина так званої «непереможної Армади». Нідерландська революція (1565–1609), що виснажила Іспанію
і призвела до відділення від її північних земель Нідерландів, остаточно підірвала могутність цієї країни.

Роман Сервантеса «Дон Кіхот» – вершина іспанської художньої прози – з’явився на самому початку XVII ст. (І ч. – у 1605 р., II ч. –


у 1615 р.). Проте весь комплекс ідей, вкладених автором у його велику книгу, сформувався в попередньому столітті. Сили Відродження, а воно було в Іспанії дещо запізнілим, були репрезентовані в XVII столітті розкішним обдаруванням Лопе де Вега. Його сонячний талант сповнений барв і оптимізму Відродження. У XVII ст. творять і найбільші майстри прози – Кеведо, Гевара, Грасіан. Могутній і талант Кальдерона, але його драми сповнені різких дисонансів, протиріч, що часом вражають читача.
У цих п’єсах – то світлі барви Відродження, заклик до життя і любові, то заупокійні меси, похоронні мотиви, містичні гімни смерті.

XVII ст. у літературному житті Західної Європи – століття Франції. Переживши похмурі релігійні війни другої половини XVI століття, Франція домоглася в XVII ст. певної політичної стабілізації. У країні встановилася абсолютистська станово-монархічна державність у її класичній формі. Рух Фронди (виступи опозиції феодального дворянства проти абсолютизму) не відіграв великої ролі в житті Франції і являв собою лише рецидиви того потужного анархо-опозиційного удару феодального дворянства, що у XVI столітті виступало проти ідеї національного об'єднання. Національне об'єднання, що відбулося у Франції, дало


в XVII ст. свої плоди. Широко розвивається культура. Разом з ім'ям Декарта на світову арену виходить французька філософія. Корнель та Расін створюють кращі зразки нової класичної трагедії. Мольєр пише комедії, що після Шекспіра і Лопе де Вега до появи комедій Бомарше не знаходять собі рівних у драматургії Західної Європи. Лафонтен створює класичний зразок байки. Значних успіхів сягає французька проза, афористична (Паскаль, Ларошфуко, Лабрюйєр), мемуарна (кардинал де Ретц, герцог Сен-Ciмон), психологічний роман («Принцеса Клевська» пані де Лафайєт).

Події в громадському житті Англії в XVII столітті відкривають нову сторінку в історії людства. Англійська буржуазна революція, що відбулася в середині століття, знаменує кінець феодальної системи суспільних відносин і початок буржуазної, капіталістичної системи. Прогресивне значення цієї революції для XVII і XVIII ст. важко переоцінити. XVII ст.


в Англії вивело на світову арену двох найбільших філософів-матеріалістів – Френсіса Бекона і Гоббса.

Англійська художня література цього періоду дала світові Мільтона, творця грандіозних поем «Втрачений рай», «Повернений рай» та драми «Самсон-борець». Революційні події в Англії XVII ст. ведуть нас безпосередньо до XVIII ст. – століття остаточного зламу феодальних порядків у країнах Західної Європи.

Народи країн Центральної і Південної Європи переживають глибокі національні трагедії. Втрачають свою незалежність Чехія і Словаччина, що зазнають зовнішнього нападу. Великий Ян Амос Коменський у творі «Лабіринт світла» відобразив воістину стогін, що лине із грудей чеського народу, який знемагає під п’ятою австрійського солдата.

Народи Болгарії та Югославії живуть в умовах утиску і сваволі турецьких загарбників. Позбавлені можливості розвивати друковану літературу, вони спрямовують свою творчу енергію на усну поезію


і створюють незрівнянні за художньою чарівністю ліричні й епічні пісні, що стали надбанням світової культури.

Література країн Західної, Центральної і Південної Європи


XVII століття відбила перемоги і поразки людської думки, обумовлені історичними причинами. Вона відобразила радощі і страждання, думи і мрії народів.

Якою б сильною не була феодально-католицька реакція, що наклала відбиток на свідомість і художню творчість письменників XVII століття, новітні ідеї пробивають собі шлях поза межі середньовічної ідеології до життєвої правди та реалістичних тенденцій в мистецтві.

У літературі XVII ст., як було вже сказано, чітко виділяються три художні напрямки: ренесансний реалізм, що несе традиції гуманістів Відродження; класицизм і бароко. Кожен з цих напрямків мав свою естетичну програму, різко окреслену, що виражала в досить чіткій формі художню своєрідність, властиву всьому напрямку.

Особливе місце в загальноєвропейській культурі XVII століття зайняло мистецтво бароко. Його перші симптоми проявилися вже


в попередньому столітті, у роки пізнього Ренесансу, і саме слово як синонім чогось похмурого, переобтяженого з'явилося вже на сторінках «Спроб» Монтеня.

Феодально-католицька реакція наклала свій відбиток на все духовне життя Західної Європи тієї пори.

Серед гуманістів почалося сум'яття, забарвлене настроями глибокого сумніву в соціальному прогресі, Мікеланджело створює сумну статую Ночі, скульптуру сплячої жінки й у віршах славить заглиблення в небуття («Мені солодко спати, мені солодко каменем бути», «у століття ганебне», «не знати, не почувати»).

Сумом сповнені сторінки «Спроб» Монтеня, мотиви відходу від життя чуються в останніх п'єсах Шекспіра. Сумний Сервантес. І навіть Рабле, веселий і задерикуватий у перших книгах свого роману, стає похмурим і саркастичним в останніх.

Відома життєва і творча трагедія Торквато Тассо, доля якого надихнула Гете на створення однієї з кращих його драм. Тассо цілком підкорився католицизму. На догоду часу він намагався створити християнський епос, подібний до епосу Гомера і Вергілія, проголошуючи, що «зміст нової епічної поеми повинен бути тільки християнським». Це врятувало його від гніву церкви, але не позбавило від страху перед нею. Змучений манією переслідування, він збожеволів. Монтень, що відвідав на початку 80-х рр. XVI ст. Італію, бачив його прикутим до стіни.

Феодалізм відживав, панівний клас сходив зі сцени, його агонія тривала століття, болісно, криваво. Не завжди люди, що вступали


в політичну боротьбу, розуміли її справжній зміст. На інших криваві події цієї боротьби справляли враження страшного фатуму, що переслідує людство, злісного, безглуздого, жорстокого.

Так народився розпач, так виникло в ту перехідну епоху мистецтво бароко. Внутрішня сутність його – у трагічному надриві, у розірваності почуттів, у протиріччях між світоглядом Відродження, від якого не могли відмовитися ні Тассо, ні його сучасники, ні наступні покоління,


і реанімованим світоглядом середньовічного християнства з його похмурою, аскетичною ідеєю.

«Звільнений Єрусалим» Тассо – класичний приклад, що ілюструє трагічну спробу з'єднати вічно ворогуючі ідеї – ідею насолоди та ідею християнської аскези.

Закінчених форм мистецтво бароко набуває в ХVII ст. Песимізм, розпач оволоділи умами й прибрались у своєрідні естетичні форми мистецтва. Поети, художники, скульптори почали звертатися до тем жахів і страхітливості. На зміну скептичному відношенню до релігії, властивому гуманістам Відродження, прийшла релігійна несамовитість (Кальдерон. «Поклоніння хресту»). Бог став похмурою, жорстокою і нещадною силою. Тема мізерності людини перед цією грізною силою зазвучала в мистецтві бароко. Для барокових письменників світ був сповнений вигадливих сполучень, безладний, розірваний, суперечливий. Бароко широко охопило різноманітні літературні кола Західної Європи XVII століття. Тут не можна провести точних меж. Найяскравішим виразником бароко був Кальдерон. Сліди бароко ми знайдемо в Корнеля, Расіна («Аталія»), Мільтона,
у німецьких поетів і навіть у народного письменника Гріммельсгаузена.

Ми побачимо в найбільш послідовних майстрів бароко трагічну надломленість почуттів, що виражається в кричущих дисонансах,


у своєрідній розірваності форми: своєрідний інтелектуальний аристократизм, покликаний звеличити і ствердити аристократизм соціальний; ми побачимо гру у вишукано-витончені почуття, убрані
у витончено-пихату мову, у «витончений», далекий від просторіч лексикон; ми побачимо милування галантними героями і далекими екзотичними країнами (маринізм в Італії, гонгоризм в Іспанії, преціозна література у Франції). Література вела людину у світ незбутніх мрій
і сновидінь.

Художники бароко зберегли, проте, зв'язок із мистецтвом Ренесансу. Вони не могли звільнитися від влади ідей і почуттів великої епохи.


В Іспанії Кальдерон, поет-католик, жагучий і фанатичний прихильник християнства, створив чудовий гімн людському земному коханню (драма «Кохання після смерті»). У поезії англійця Джона Донна релігійна містика переплелась із уславленням плотських почуттів.

Існує досить цікаве визначення: бароко – це хвороблива дитина, породжена від потвори батька і красуні матері. Гедоністична античність, що постала з праху в період Відродження, і похмура тінь середньовічного аскетизму – ось батьки бароко. І дитина настільки несхожих батьків виявилася незвичайною, на що натякає саме його ім'я (barocco – «неправильний», «дивний»). При всьому критичному ставленні до ідейних позицій художників бароко не можна заперечити той очевидний факт, що вони створили твори величезної художньої цінності.

Другий літературний напрямок, поширений у XVII столітті, – класицизм, народився в університетських колах, він неминуче ніс у собі сліди книжності. Батьківщиною його була Італія. Класицизм виник разом із відродженим античним театром і спочатку мислився як пряма протилежність «варварській» середньовічній драматургії. Тому найбільш яскравого втілення класицизм набув насамперед у драматургії. Гуманісти епохи Відродження відкинули середньовічну драму, хоча вона уже встигла нагромадити деякий досвід і пристосуватися до художніх смаків народу. Вони вирішили умоглядно, без усякого врахування своєрідності епох
і народів, відродити трагедію Евріпіда і Сенеки, комедію Плавта
і Теренція. Вони ж були й першими теоретиками класицизму (Ю. Скалігер. «Поетика» 1561).

Убачаючи, і не без підстави, в античній драмі зразок художньої досконалості, вони встановили якісь непорушні й вічні закони театру, виходячи з тих закономірностей, що відзначили в театрі античному.

В Італії, батьківщині класицистичного театру, ще до XVI століття широкою популярністю користуються «духовні вистави» (sacre rappresentazioni), подібні до іспанських ауто сакраментале. Проте гуманісти вже почали ставити трагедії Сенеки. Тріссіно (1478–1550)
у 1515 р. написав за зразком трагедій Софокла й Евріпіда трагедію «Софонізба», взявши сюжет з римської історії у викладі Тіта Лівія.

Правильність, раціоналістична суворість і логічність розвитку сюжету, убогість сценічної дії, абстрактність художньої уяви, багатослівні діалоги і монологи, патетика промови, величні пози і жести, одинадцятискладовий, неримований вірш – ось головні особливості цієї п'єси, що стали обов'язковими для всіх наступних класицистичних трагедій. Це була перша класицистична п'єса, що відкрила епоху європейського класицизму. З Італії класицизм перекочовує до Франції, до Англії, Іспанії, Німеччини, пропагований головним чином університетськими колами.

Класицизм спочатку виступив як теорія і практика імітації античного мистецтва. Вивчення й засвоєння досвіду античних майстрів були необхідні і плідні. Без знання традицій античного мистецтва не могли б із такою силою проявитися таланти художників Відродження. Проте вчення про імітацію античності без урахування своєрідності історичних епох, канонізації античного досвіду гальмувало розвиток мистецтва.

Разом із тим класицизм ніс у собі здорове світовідчуття. Йому були чужі настрої розпачу і песимізму. Його єднає з Ренесансом віра в розум.

Мистецтву високого бароко і класицизму властива монументальність. Кальдерон, Мільтон, Корнель, Расін однаково тяжіють до грандіозного. Конфлікти, на яких будуються їхні трагедійні історії, завжди вражають. Але між трагедійністю барокових авторів і класицистів пролягає ціла прірва. Трагедія перших пригнічує, вселяє почуття розпачу, ідею мізерності людських сил. Трагедія інших піднімає, стверджує велич людини, сильної і прекрасної у своїх стражданнях і загибелі.

Класицизм завжди повний громадянського пафосу. Саме тому ним скористалися як абсолютизм у пору свого становлення і стабілізації, так


і Просвітництво в роки кризи абсолютизму для придушення і ліквідації станово-монархічного устрою. Герої Корнеля жертвують собою заради короля і держави, герої Вольтера – заради народу і свободи. Але й тим,
й іншим чужий егоїзм. Принципи та ідеали для них дорожче особистих потреб і особистих інтересів. Не випадково тому в роки революції
в театрах Парижа йшла класицистична трагедія Вольтера «Брут». Революція потребувала героїзму, а класицизм славив героїзм засобами мистецтва. Картини Давида – це класицизм у живописі. Героїчні опери Глюка – класицизм у музиці. У роки революції Марі-Жозеф Шеньє пише
і ставить свою трагедію «Карл IX», витриману в суворих рамках революційного класицизму.

Нарешті, третій напрямок у літературі XVII ст.

Ренесансний реалізм продовжив демократичні традиції гуманістів Відродження. Яскравий представник цього літературного напрямку
в XVII столітті Лопе де Вега протиставляв зневірі, песимізму, розпачу поетів барокового напрямку невичерпну оптимістичну енергію своїх чудових комедій, повних сонця і життєвих сил. Лопе де Вега водночас відкинув й «учену» догму класицистичної теорії, виступаючи за вільне натхнення художника і близькість його до масового глядача.

Письменники, що розвивають реалістичну традицію, глумливо знущалися з пишномовних тонкощів мариністів, гонгористів, преціозників, над їх «метафорами і варварськими антитезами, дивовижними фігурами, для котрих не знайдеться назв, і нескінченною нісенітницею, спроможною загнати у безвихідь найвинахідливіший розум»; вони вказували при цьому на простий народ, говорячи, що «будь-яка перекупка» могла б довести «чарівливим вигадникам», що всі їхні вишуканості то є «суцільні похибки», як говорив французький письменник Шарль Сорель.

Художники ренесансного реалізму XVII ст. були вірні життєлюбним ідеалам, проголошеним у велику епоху Ренесансу. Проте в них уже не було того розмаху і глибини думки, того всеохоплюючого погляду на світ, що відзначав творців шедеврів Ренесансу. Мабуть, можна навіть сказати про певну їхню поверховість. Вони уникали складних проблем, не хотіли ламати голову над споконвічними трагічними питаннями світу, що хвилювали письменників бароко; їх не приваблювала і політико-психологічна проблематика письменників-класицистів. Громадянська патетика письменників-класицистів і космічна масштабність письменників бароко здавалися їм однаково далекими від природи. Вони звернулися до зображення життя людей, що не мудрують лукаво, із їх повсякденними життєвими справами, бідами, радощами, що не виходять за межі звичайного.

Реалізм цих письменників носив підкреслено приземлений характер. («Я розповім вам без витівок і не погрішивши проти істини декілька любовних історій, що трапились із людьми, яких не можна назвати героями


і героїнями, тому що вони не командують арміями, не руйнують держав, а є лише звичайними людьми нешляхетного походження, що йдуть, не кваплячись, по життєвому шляху»; Фюретьєр. «Міщанський роман», 1666).

ЛІТЕРАТУРА



ІТАЛІЇ ТА ІСПАНІЇ
Методичні рекомендації.

  1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на зміни, що відбулися в художній системі та естетичних пріоритетах порівняно з літературою Середньовіччя та Ренесансу.

  2. Окреслити основні напрямки та художні течії в італійськй та іспанській літературі XVII ст. у контексті європейського літературного процесу.

  3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики згаданих напрямків.


Італійська література.

Відкриття водного шляху до Індії виявилося фатальним для Італії. Наприкінці XV століття битий шлях світової торгівлі вже пролягав далеко осторонь від неї, і це підірвало її внутрішні сили.

Припинилося надходження вовни з Англії й Іспанії, і сукняне виробництво італійських міст майже цілком зупинилося. Європейські держави, що розвинули своє власне виробництво, вже не потребували італійських товарів.

Правда, в Італію, як і раніше, їдуть художники всієї Західної Європи по науку. Як і раніше, Італія вважається центром і осередком культурного життя Європи, своєрідним університетом мистецтв. Багаті люди Англії, Франції, Німеччини, Іспанії звертаються із замовленнями до італійських майстрів, не помічаючи іноді того, що власні, національні культурні сили уже виросли. Проте вже безповоротно Італія поступилася іншим країнам своєю першістю в економічній могутності, змінилися світові торгові шляхи. Активніше завирувало життя в Англії, Франції. Осторонь залишилася Італія. Колись галасливі міста обезлюдили, робочий люд, не знаходячи попиту на свої руки, йшов у села. Провінційні володарі знову відчули силу на своїй стороні і потягли країну до феодальної старовини.

А потім почалися війни. Іспанія і Франція билися за італійські багатства, билися на території Італії. Іноземні війська грабували
і тероризували населення.

У другій половині XVI століття Іспанія підпорядкувала собі майже всю Італію. Втратили свою незалежність Сіцілія, Сардінія і Південна Італія, Тоскань, Монферрат, Генуя, Міланське герцогство, Парма, Реджо, П’яченца, герцогство Феррара, Модена й ін. А разом із втратою незалежності почалася економічна експлуатація італійських земель іспанськими загарбниками у формі контрибуцій, податки. Так продовжувалося й у XVII столітті.

Національну трагедію італійського народу довершила католицька реакція.

Італієць епохи Відродження гордо дивився вперед, він вірив у себе, вірив у розум, вірив у людські сили. Його хвилювали великі проблеми життя Всесвіту, Землі, людського суспільства і самої людини. Він сміливо йшов на штурм усього, що заважало зрозуміти і розв'язати ці серйозні проблеми, і він був сміливий, веселий і талановитий.

Залишивши тісну, сумну яскиню,

Де мучила мене повік непевність,

Кайдани скину ті, що злість і ревність

Ворожа на руки мої наділа…

Автор цих рядків, Джордано Бруно був страчений у Римі на Площі квітів 17 лютого 1600 року, за десять місяців до початку XVII століття. Реакція катує Галілея ще більш жорстоко. Вона спалила на вогнищі Джордано Бруно, не примусивши його скоритися. Вона лишає в живих Галілея, зломивши його волю, познущавшись з його наукового сумління, примусивши його відмовитися від свого вчення.

Італієць XVII століття перестав вірити у всемогутність розуму, тому що сумні картини придушення розуму грубою силою вогню і меча показувала йому сучасна дійсність. Він став похмурий і підозрілий, він утратив сміливість, він утратив талант. Найбільш легковажні зберегли веселість духу і з легкістю в думках і почуттях звернулися до поетичних дрібничок. Так, народжений у Неаполі Джамбатіста Марино (1569–1625) ім'ям своїм охрестив цілу течію в літературі.

Маринізм аж ніяк не специфічне італійське явище. Особливості, що характеризують літературу італійського маринізму, властиві й англійській літературі подібного типу, що ввійшла до історії під ім'ям евфуїзму,
і іспанській, відомі під назвою культизму, і французькій, так званій преціозній літературі.

Марині, авантюрник за способом життя, не раз потрапляв до в'язниць, тікав з них, жив то в злиднях, задовольняючись шкуринкою хліба, то в ситому добробуті, запобігаючи ласки аристократів. Він був начитаний і, не соромлячись, переносив на свої сторінки те, що містила його блискуча пам'ять із читання Овідія і Вергілія, Лукреція і Поліціано.


У 1615 р. він їде до Франції до двору Марії Медічі, італійки, дружини Генріха IV, убитого в 1610 р. Тут у 1623 р. він видає свою величезну поему в 45 тисяч віршів і в 20 піснях «Адоніс», присвятивши її молодому королю Людовіку XIII. Повернувшися до Неаполя вже досить заможною людиною, він був зустрінутий захоплено своїми співвітчизниками і після смерті зведений у ранг великого поета.

Сюжет його поеми не новий. Як відомо, перу Шекспіра належить чудове опрацювання античного міфу про Венеру, закохану в прекрасного юнака Адоніса. Марині розповідає історію кохання богині з дещо глузливою витонченістю, прикрашаючи виклад тонкими еротичними натяками. Вірш його легкий, вишуканий, відрізняється звучною римою.

Особливістю його творів є несподівані метафори, образи, порівняння. У цьому секрет його слави. Читач знаходиться в стані постійного здивування. Марині був винахідником так називаних «кончетті» (concetti), віртуозних словосполучень, незвичайно застосованих епітетів, несподіваних зворотів мови. Так, наприклад, сусідство взаємовиключних понять: «учений неук», «німий оратор», «багатий жебрак», «радісний біль» і т. д. Зірки у віршах Марині не що інше, як «іскри вічної любові», «блискучі дукати з небесного монетного двору», «ніжні танцівниці неба», «смолоскипи при похованні дня». Поцілунок для Марині – «ліки, що все зціляють», ротик красуні – «манлива в'язниця». Сотні подібних порівнянь розсипані у віршах поета, вони дивують читачів-сучасників, захоплюють їх, примушуючи бачити у винахідливому поеті генія, що відкриває нову, ще невідому царину поезії.

Марині веселий, але веселість ця йде не від оптимізму, яким сповнений Ренесанс, а від усвідомлення марності всіх хвилювань і тривог життя. Це – веселість розпачу. Навіщо сумувати, коли все одно не виправиш світу? Навіщо ламати голову над загадками всесвіту? Адже їх не розв'язати. Чи не краще пурхати, як метелик, весело і безтурботно? І це подобалося в ті похмурі дні, це присипляло сумну свідомість, заколисувало стражденну душу.

Якщо ж запитати серйозно Марині і він дасть нам серйозну відповідь про свої думки, що стосуються життя людського, то ось яка його відповідь:

Ледь народилася людина на світ,

Очі її вже для сліз відкриті.

Ще в колисці людина позбавлена волі, ледве підросте – побої, а там невситимі пристрасті, потім хвороби, страждання, старість, «і ось уже її могильний морок навіки обійма...» («Про життя людське»).

Філософія бароко цілком володіє свідомістю Марині. Жартуючи, він висловлює, наприклад, такі думки: «Навіженство робить світ прекрасним; тому що, оскільки він весь складається із протиріч, ця протилежність утворює лігатуру, що не дає йому розпастися». Це не простий жарт. Тут воістину соціальна філософія Марині. Як приклад він наводить Францію. «Франція вся сповнена суперечностей і диспропорцій, які, складаючись
у якусь згідну незгоду, підтримують її існування. Звичаї вигадливі, пристрасті люті, перевороти безперервні, громадянські війни безупинні, смути безладні, скрути надмірні, плутанина, сум'яття, різнобій і безглуздя – словом, усе те, що повинно було її зруйнувати, але, насправді, якимсь дивом її підтримує!» (лист до Лоренцо Ското).

Слава Марині в XVII столітті майже всюдисуща. Його наслідують, його хвалять, його звеличують до небес.

Проте вже деякі сучасники Марині побачили в його творчості небезпеку для вітчизняної літератури. Поет Габріелло Кьябрера (1552–1638) прагне протиставити вигадливості поезії Марині античну простоту форми. Він бере собі за зразок творчість Торквато Тассо, створює, наслідуючи його, героїчні поеми, пише пасторалі, еклоги, мелодрами
і трагедії, віртуозно володіючи віршем. Проте і поезія Кьябрера аристократична; у ній панує культ витонченої краси і галантний анакреонтизм. Кьябрера – поет ідилічних сільських пейзажів з античними німфами, амурами. Сам він майже все життя провів удалині від галасливих міст, оспівуючи в не позбавлених грації і добірності «пісеньках» (канцонетах) ідеалізовану природу і милих красунь, у яких вуста подібні до троянд, губки – до перлин, «ніжки – диво», «розкіш погляду» та ін.
у тому ж дусі.

Фульвіо Тесті (1593–1646), феррарський придворний, зазнав впливу


і Mapині і Кьябрера. Його поезія не позбавлена політичного елемента; він скаржиться на нікчемне своє століття, гірко ремствує з приводу національного приниження Італії, іноді навіть піднімає свій голос проти «зарозумілих вельмож». Тесті захоплюється древньою латинською поезією, наслідує Горація, але і його вірші так само розпещено-галантні, як і вірші його побратимів Марині і Кьябрера.

Варто згадати тут Вінченцо Філікайя (1642–1707). Він настільки ж багатослівний, манірний, як і його побратими по перу, піднявся на висоту справжньої майстерності. Його перу належить знаменитий сонет «Італія! Італія!», що схвилював його сучасників і нащадків. Байрон переклав сонет на англійську мову («Чайльд Гарольд», розділ IV, строфа 42).

Сумна сучасність не могла не хвилювати письменників Італії
XVII століття. Окремі голоси закликають італійців до єднання проти іноземних поневолювачів. Видатним поетом-патріотом був, безперечно, Алессандро Тассоні (1565–1635).

У «Філіппіках проти іспанців» він жваво протестує проти інoзeмців, що придушили думку і волю Італії. Поет хвилюється, обурюється і будить патріотичні почуття своїх співвітчизників. Він із презирством відхиляє Марино і мариністів («Міркування про поезію Петрарки»), виступає проти авторитету Арістотеля в літературі («Різні думки»), правильно зрозумівши згубність для самобутнього розвитку літератури духу імітації


й авторитарності.

Знаменита сатирична поема Тассоні «Викрадене цебро» (1622), висміюючи роз'єднаність Італії, звала до національної єдності. Поема мала великий успіх як серед співвітчизників Тассоні, так і за межами Італії.

В основу сюжету поеми покладений комічний епізод сварки між жителями міст Болоньї і Модени. Моденці ще в 1325 р. вкрали в болонців дерев'яне цебро (цебро це зберігається в Модені як історична реліквія),
і чвара між містами затяглася на довгі роки. Епічна серйозність, з якою автор розповідає про настільки незначну подію, робить комічний ефект. Втім, лише окремі сторінки написані серйозно, у піднятому тоні, поруч же з ними гротескні, карикатурні фігури, розраховані на сміх читачів. Старець Сатурн ставить собі клістир; Марс – в панчохах до пояса, із султаном на капелюсі; Діана пере білизну; парки печуть хліб, а шахраюватий Силен розводить водою вина богів. У пісні XI міститься комічна розповідь про якогось графа з «курячим серцем», змушеного битися на дуелі, про його страхи і жалюгідне поводження на дуелі.

Тассоні вкладає у вуста свого комічного графа любовні вірші на манер галантної лірики Марино.

Сатиричний напрямок в італійській літературі ближче до народної поезії, дещо грубуватої і далекої від аристократичної пишномовності. Племінник великого Мікеланджело, Мікеланджело Буонарроті молодший (1568–1646), створює ряд веселих народних комедій («Ярмарок», «Сільська комедія»), насичуючи їх повітрям італійських вулиць, народним говором, виводячи на сцену характерні типи вуличної юрби. Але поету не вдалося цілком звільнитися від традицій ученої драми. П'єси його не сценічні, розтягнуті, у них поряд із живими і колоритними народними типами виступають і абстрактні алегоричні фігури (Мистецтво, Торгівля тощо).

Наприкінці XVII століття в Італії з'явилася група поетів, що заявили про своє прагнення викорінити злобливий дух маринізму і повернути літературу до простоти і справжньої задушевності.

У палаці шведської королеви Христини, що відмовилася від престолу й оселилася в Римі в 1655 р., утворився гурток поетів, учених, критиків, що суворо гудили маринізм і галантну розбещеність. Повернення до безневинної чистоти звичаїв – ось моральне гасло цієї групи. Після смерті королеви відвідувачами її салону була заснована така собі Академія, звана «Аркадією» (1690), що символізує самим ім'ям своїм прагнення знайти на землі обітованій куточок, де б щастя не було затьмарене грубістю реального життя. Покровителем цієї «Аркадії» було оголошено немовля Ісуса, її гербом стала пастуша сопілка, сповита гірляндами з лавра і сосни. Збори її членів відбувалися де-небудь на лоні природи, у розкішних парках навкруги Рима.

Члени «Аркадії», виступаючи проти маринізму, культивуючи пастушу поезію з усіма її особливостями, що йдуть ще від Феокріта, недалеко пішли від першого критика мариністів Кьябрера.

Їхня поезія була так само далека від народу, як і поезія Марино. Ідилічні пастушки з їхньою галантною любов'ю стали улюбленими персонажами аристократичної поезії.

Окремо стоїть в італійській літературі XVII століття Томмазо Кампанелла (1568–1639), що продовжував ренесансні традиції філософської літератури.


Життя Кампанелли похмуре. З п'ятнадцяти років він у монастирі, де вивчає філософію і богослов'я. Ледь досягнувши повноліття, включається в боротьбу кращих умів свого часу проти схоластики і духу авторитарності, чим викликає на себе гнів інквізиції. Потім невгамовний мислитель починає мріяти про звільнення батьківщини від іспанського панування, готує повстання. Змова розкрита, і Кампанелла у в'язниці. Двадцять п'ять років ув’язнення, катувань, знущань, злиднів. Тільки-но звільнений, він знову вступає в боротьбу. Коли почалося судове переслідування Галілея, Кампанелла виступив на його захист. Чи міг він байдуже дивитися на гноблення людської думки? Знову переслідування. Кампанеллі загрожують новою в'язницею. Філософ змушений покинути батьківщину. Вдалині від неї, у Франції, він помирає.

Кампанелла – син іншого століття, століття Відродження; він, по суті, і не жив у XVII столітті, віддалений, ізольований від громадського життя на довгі роки в стінах каземату. Так він і залишився в XVII столітті живою легендою століття Відродження.

Його утопічний роман «Місто сонця» (1623) повний світлих мрій про кращий устрій людської спільноти. Десь на островах Індійського океану якийсь мореплавець бачив зовсім інше, відмінне від європейських суспільних систем життя людей. Там поклоняються Сонцю і верховний правитель має ім'я Сонця. Там на чолі держави стоять Міць, Мудрість
і Любов. У народа є одна книга, написана стисло і зрозуміло кожному,
і називається вона «Мудрість».

Народ цей не визнає власності, вбачаючи в ній початок усіх пороків. Там трудяться всі. Там немає ні заздрості, ні честолюбства й усе натхненне любов'ю до батьківщини. Користь суспільства – ось вищий критерій усякої доцільності.

Говорячи про італійську прозу XVII століття, не можна не назвати імені Галілея (1564–1642). Учений, подібно до гуманістів попереднього століття, користувався полемічним мистецтвом публіцистики з метою поширення своїх наукових ідей. У його «Діалозі про дві найголовніші системи світу» (1632) сперечаються про систему Птолемея і систему Коперника. Прихильник Птолемея Сімплічіо (Простуватий) від усієї душі захищає геоцентричну систему, спростовану Коперником. Читач із посмішкою зустрічає дурнуватого Сімплічіо. Цензори Ватікану відкрили очі папі, сказавши при цьому, що в образі Сімплічіо Галілей зобразив не кого іншого, як самого намісника бога. Це вирішило справу, і Галілей був притягнутий до суду інквізиції. 21 червня 1633 р. він зрікся вчення Коперника. Наступного дня у церкві Санта Марія в Римі він навколішках приніс привселюдне каяття і був визнаний в'язнем інквізиції.

Осуд ученого, його зречення глибоко вразило світ і надовго паралізувало вільну думку в самій Італії.


Не можна не назвати в стислому огляді італійської прози
XVII століття імені Траяно Боккаліні (1556–1613), що прожив велику частину життя в попередньому столітті і приніс неприборканий дух гуманістичного бунтарства у нове століття. Перед смертю Боккаліні видав сатиру «Звістки з Парнаса», що швидко облетіла сусідні країни і була перекладена згодом на численні європейські мови. Проти засилля іспанців в Італії, проти аристократичного снобізму, проти літературного педантства спрямована ця розумна, вражаюча жартами і гострою іронією, сатира.

Боккаліні виступив проти літературних аристархів, що визнають тільки естетичні правила Арістотеля і сповивають у них молоді таланти. Письменник у жартівливій формі описує розмову, що нібито відбулася між Аполлоном, богом мистецтв, та Арістотелем: «Аполлон із надзвичайно сердитим голосом дуже роздратовано спитав Арістотеля, чи не він той безсоромний і сміливий, що насмілився видавати закони


і публікувати правила для високих дарувань художників, для яких він, Аполлон, завжди потребував повної свободи писання і творчості; тому що живі таланти його літераторів, вільні від тенет будь-яких правил і не скуті ланцюгами розпоряджень, задля найбільшого його задоволення щодня збагачують школи і бібліотеки прекраснішими творами».

Арістотель виправдується, говорячи, що неуки використовували його ім'я для гноблення поетів, він же хотів лише допомагати незміцнілим талантам знайти справжні шляхи мистецтва.

Ця критика літературної схоластики, мала велике значення, якщо уявити собі наступну двовікову боротьбу проти хибно зрозумілих Арістотелевських принципів мистецтва в Західній Європі, і особливо
у Франції.

Отже, ми бачимо в італійській літературі XVII століття складне переплетення різноманітних стильових напрямків, їхню боротьбу


і взаємовпливи. Кьябрера і «пастуші» поети кінця століття борються проти Марино і маринізму за «спрощення» літератури, проте і вони культивують своєрідний «аристократизм духу» і однаково належать до літератури бароко, представляючи у своїй творчості лише різноманітні його аспекти.

Алессандро Тассоні відкинув як поетів барокового напрямку (мариністи), так і захисників наслідуваності й авторитарності в італійській поезії (класицистів). Його сатирична поема «Викрадене цебро» написана


в дусі бунтарського реалізму епохи Відродження. Той же неприборканий дух протесту проти всіляких канонів і літературної догматики живе й у чудовій сатирі Боккаліні.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка