Литература XVIII века



Сторінка1/8
Дата конвертації23.10.2017
Розмір1.89 Mb.
ТипПротокол
  1   2   3   4   5   6   7   8

НАРОДНА УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ






І. О. Помазан



ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


XVII–XVIII СТОЛІТЬ

Видавництво НУА


НАРОДНА УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ




І. О. Помазан



ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


XVII–XVIII СТОЛІТЬ

Підручник для студентів

факультету «Референт-перекладач»


Харків


Видавництво НУА

2010


УДК 82’04(075.8)

ББК 83.3(0)5я73

П55

Затверджено на засіданні кафедри українознавства


Народної української академії.

Протокол № 9 від 29.03.2010

Р е ц е н з е н т канд. філол. наук Р. С. Мариняк


П55


Помазан, Ігор Олександрович.

Історія зарубіжної літератури ХVII–ХVIII століття : підруч. для студ. ф-ту «Референт-перекладач» / І. О. Помазан ; Нар. укр. акад., [каф. українознав.]. – Х. : Вид-во НУА, 2010. – 112 с.

Пропонований підручник з історії зарубіжної літератури XVII–XVIII століть призначений для студентів факультету «Референт-перекладач» і має на меті дати загальне уявлення про європейський літературний процес вказаного періоду в контексті світового літературного процесу. Він може бути використаний для підготовки до семінарських занять.

У підручнику вміщено лекційний матеріал курсу, структуру опрацювання основних тем за кредитно-модульною системою, висвітлено теми, що виносяться на семінарські заняття з курсу «Історія зарубіжної літератури XVII–XVIII століття», а також запропоновано тематику рефератів з літератури окресленого періоду, подано списки основної та додаткової навчальної літератури та критерії оцінювання навчальних досягнень.


УДК 82’04(075.8)

ББК 83.3(0)5я73
© Народна українська академія, 2010


ЗМІСТ
Передмова 4

Теоретична частина 5

Загальний огляд літератури XVII–XVIII ст. 5

Література XVII століття. Головні напрямки та тенденції 12

Література Італії та Іспанії 19

Література Франції 28

Література Німеччини та Англії 39

Література XVIII століття. Загальний огляд 48

Література Англії 52

Література Сполучених Штатів Америки 56

Література Франції 64

Дідро та Руссо в літературі XVIII століття 72

Література Німеччини 87

Практична частина 99

Мета й завдання дисципліни 99

Міждисциплінарні звязки 99

Програма опрацювання курсу за кредитно-модульною системою 100

Плани практичних занять 101

Завдання для самостійної роботи студентів 103

Теми рефератів 105

Список художніх творів 106

Матеріали для проведення поточного та підсумкового контролю 106

Питання до заліку 107

Навчально-методична література 108

Критерії оцінювання успішності навчання 110

ПЕРЕДМОВА
Мета курсу полягає перш за все в ознайомленні студентів з вершинними творами національних літератур, які позначені чималим потенціалом загальнолюдських цінностей, глибиною думки, емоційною насиченістю та естетичною наснагою. Особливу увагу приділено розкриттю гуманістичної суті та художньої цінності творів літературного мистецтва. Важливі явища світового літературного процесу розглядаються в контексті історії світової та української культури. З метою поглиблення знань студентів з теорії літератури акцентується увага на специфічних особливостях твору художньої літератури як виду мистецтва, що є компонентом національної та світової духовної культури.

Пропонований підручник містить лекційні матеріали з європейської літератури XVII–XVIII століття.

Теми практичних занять упорядковані з метою висвітлення у цих заняттях кола значущих для літературного процесу питань, винесення яких на самостійне опрацювання не є доцільним з огляду на складність пов'язаних з ними літературознавчих проблем. Для успішної підготовки до практичних занять студентам рекомендується звернути увагу на такі моменти:


  1. Ґрунтовно ознайомитись із базовими художніми текстами або текстом (якщо заняття присвячене одному творові). Подібне ознайомлення передбачає уважне прочитання самого твору і, в разі потреби, сумлінне вивчення коментарів.

  2. Вивчити критичні праці і статті, що стосуються теми заняття. При цьому слід обов’язково звертати увагу на потенційну дискусійність поданих авторами оцінок та інтерпретаційних ракурсів.

  3. Спробувати визначити місце аналізованого твору у структурі художніх уявлень сучасної йому епохи й окреслити коло генетичних
    і типологічних зв’язків із вивченими раніше та позапрограмними творами.

  4. Переглянути тематику лекцій з окресленого періоду, звертаючи увагу на наголошувані інтегративні зв’язки.

  5. З урахуванням зазначених вище рекомендацій обміркувати запропоновані у плані практичного заняття питання. При цьому доцільним здається зробити певні нотатки, імовірно виписки з текстів або закладки. Особливо це актуально при підготовці до практичних занять, присвячених поетичним або великим епічним творам. Адже в першому випадку є сенс спиратися лише на точні цитати, а у другому – досить складно запам’ятати всі сюжетні і композиційні нюанси, що можуть знадобитися у процесі виступу для доведення власної думки.

Ці рекомендації є важливими при підготовці до всіх практичних занять.

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА


ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД

ЛІТЕРАТУРИ XVII–XVIII СТ.
Методичні рекомендації.

  1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на зміни, що відбулися в художній системі та естетичних пріоритетах порівняно з літературою Середньовіччя та Ренесансу.

  2. Окреслити основні напрямки та художні течії в німецькій літературі XVII–XVIII ст. у контексті європейського літературного процесу.

  3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики згаданих напрямків.

XVII і XVIII ст. відкрили нову еру у світовій історії. Вони стали тим рубежем, який розділив дві соціально-економічні системи – феодальну, що проіснувала з часів падіння Римської імперії, і буржуазну, початком якої послужили дві визначні за розмахом і всесвітньо-історичним значенням революції – англійська в XVII ст. та французька – у XVIII ст.

Під час революційних боїв, в актах кровопролить і жорстокості,
у сутичках партій, у публіцистичних виданнях, у боротьбі філософських, політичних, релігійних та естетичних ідей, у віршах поетів, у промовах ораторів вирішувалося, по суті, одне питання – чи поступиться феодалізм як ціле місцем новому типові суспільного устрою. Перемога буржуазних революцій відповіла на це питання. Феодалізм таки поступився своїм місцем, оскільки новий устрій був більш життєздатним і більше відповідав матеріальним і духовним можливостям суспільства, що на той час уже значно зросли.

Революції відбулися у двох європейських країнах – в Англії та Франції, але значення їх не було локальним. Економічні й соціальні зміни, що відбулися в цих країнах, відіграли вирішальну роль для цілої Європи. Для всесвітньої історії величезне значення мала й американська революція, що на 13 років передувала французькій, на котру вона значною мірою вплинула.

Поза цими подіями не можна собі уявити зміст духовного життя тодішньої Західної Європи. Історичні події XVII століття підготував Ренесанс. Він, власне, розпочав перший наступ на феодалізм, боротьба
з яким розгорнулася в Західній Європі з особливою силою в XVII і XVIII століттях. Грандіозні відкриття епохи Відродження збудили свідомість народів і похитнули традиційні норми середньовічного життя, середньовічного світогляду, заснованого на ідеології християнства.

Відкриття Америки наприкінці XV ст. здійснило переворот


в уявленні людей про географію Землі, відкриття Коперником геліоцентричної системи змінило їхні погляди на всесвіт, відродження античної культури, якому так енергійно сприяли вчені-гуманісти, перевернуло їх уявлення про історію людства. Цьому сприяли також технічні нововведення. Зокрема, за твердженням Френсіса Бекона, «Винахід книгодрукування, пороху і компаса зробив такий вплив на людські відносини, якого не робила жодна влада, жодна секта, жодна зірка».

Зростаючі продуктивні сили вимагали від науки нових дерзань, нових відкриттів і винаходів. Підноситься роль буржуазії в житті суспільства. Буржуазія, зростаючий та міцніючий клас, очолила торгівлю, розвиток внутрішньої економіки, прибрала до своїх рук озброєння військ, мореплавство. Вона зрозуміла практичний зміст науки й матеріалістичного світогляду і тому підтримувала наукові дерзання вчених. Зацікавлена у вільному ринку праці й у звільненій від яких-небудь регламентацій торгівлі, буржуазія підтримувала гуманістичні ідеї рівності, національної консолідації (територіальне об'єднання, об'єднання культури, мови). Її ідеологи, великі діячі Відродження, а потім діячі Просвітництва прокладали шлях усьому людству. Їхні ідеали, їхні шляхетні цілі були, звичайно, значно ширші за конкретні станові потреби буржуазії, але в той історичний період ці ідеали були насамперед пов'язані з буржуазією та її практичними зацікавленнями.

Європейські монархи, що знайшли в буржуазії підтримку сильної централізованої королівської влади, у XVI столітті підтримували розвиток наук і мистецтв, прихильно ставились до художників, прощали їм різкі напади на церкву. Навіть Рим, цитадель католицизму, піддався загальному впливу епохи, не відаючи, які небезпеки несе йому нова ідеологія, сліпо вірячи у свої незламні сили. Папа Лев Х оточував себе ученими, художниками, скульпторами і дозволяв собі жарти з приводу «міфу про Христа».

Виступ буржуазії проти феодалізму набув у деяких країнах форми боротьби за церковні реформи. Англія, Нідерланди, Скандинавські країни, Женева, частина німецьких князівств відкололись від католицького Риму.


У Німеччині палала Велика селянська війна. У Франції розгорілося криваве міжконфесійне протистояння. Боротьба за церковні реформи, що розгорнулася в Західній Європі в епоху Ренесансу, має в історичній науці назву реформації або протестантизму. На чолі його стояли Мартін Лютер
і Жан Кальвін. Конфесійні змагання, що сколихнули величезні народні маси, були значною мірою однією із форм соціальної боротьби
й передували буржуазній революції. Революційний шторм загрожував змести вже в XVI столітті весь будинок феодального суспільства, розтрощити століттями сформовану економічну і соціально-правову його систему.

І тоді європейські монархи, римський папа зрозуміли, з яким вогнем вони грали. Почалася феодально-католицька реакція, або, як іноді її називають, контрреформація.

У 1542 р. з ініціативи кардинала Карафи, що став згодом папою (Павло IV), у Римі було створено верховний суд інквізиції. У 1559 р. заснована конгрегація, що мала здійснювати контроль над умами й відати списком заборонених книг – «Індексом». До цього «Індексу» заносилися назви друкованих творів, що суперечать духу та букві католицького християнства.

Ми знаходимо тут імена уславлених авторів, якими пишається людство, – Еразма Роттердамського, Монтеня, Дідро, Вольтера, Гюго. До «Індексу» потрапила навіть мапа Місяця, складена у XVII столітті англійським астрономом Джоном Вілкінсом, разом з його трактатом «Відкриття нового світу». «Індекс» зберігав свою силу аж до XX століття


і тільки на вселенському соборі, що проходив у 1962–1965 р. у «століття атеїзму», як з гіркотою констатував один з єпископів, «Індекс» було нарешті скасовано.

Ватикан визнав, що часи змінилися, й оголосив «аджорнаменто» (відновлення). Вселенський собор на своїх 168 засіданнях прийняв 139 важливих рішень, зміст яких, по суті, зводився до прагнення якось пристосувати християнство до сучасних світоглядних уявлень. Проте


у XVI столітті, церква була ще сильна і, налякана реформацією, вдалася до крайніх репресивних заходів і спроб ще більше посилити централізовану духовну владу (папи римського). Вселенський собор у місті Триденте (1545–1563) визнав непогрішимість папи й надав йому в такий спосіб необмежені повноваження.

У 1540 р. папа Павло III офіційно визнав новий духовний орден єзуїтів, незадовго до того організований іспанським ченцем Ігнатієм Лойолою для боротьби з протестантизмом (реформацією). Орден єзуїтів відзначала найсуворіша дисципліна, чітка ієрархія у стосунках між його членами, беззаперечне виконання всіх наказів «чорного папи», генерала ордену, що часом був могутніший за самого римського папу. Орден серйозно займався освітньою діяльністю, створивши по цілій Європі та в колоніях розгалужену мережу виховних та освітніх закладів (у єзуїтському коледжі навчався навіть найлютіший супротивник духівництва – Вольтер). Великою мірою за рахунок щедрих подарунків та заповітів своїх колишніх вихованців єзуїти зосередили у своїх руках величезні багатства. Єзуїти відіграли величезну роль в історії західноєвропейських держав XVII


і XVIII століть.

Феодально-католицька реакція не знищила головних досягнень Відродження, але вона стримала навальний розвиток історії, внесла певне сум'яття в лави борців за прогрес, відтягла час остаточного розгрому феодалізму в Західній Європі, давши приреченому на сходження


з історичної сцени класу – феодальному дворянству – невеликий перепочинок. Вона внесла розлад, трагічну розірваність, ідейний надлам
у свідомість людей.

Проте поступальний розвиток історії не зупинився. XVII століття мало величезні здобутки в царині наукового мислення й пізнання законів природи, розробило принципи математичної логіки й зробило великий внесок у становлення таких наук, як математика (диференційне числення), фізика, біологія. Спіноза вводив у філософію математичні методи мислення він, як і Бекон та Декарт, оголосив головним завданням науки опанування силами природи. Філософ висловив ряд важливих думок


у царині психології (про пристрасті, афекти, залежність волі від мотивів поведінки). Найвидатніший філософ і вчений Декарт займався фізикою, математикою, фізіологією. Найвизначнішим ученим-математиком
і фізиком був Паскаль.

Учені XVII ст. багато займалися астрономією. Кеплер, продовжуючи справу Коперника, сприяв великому перевороту в науці, зробленому дещо пізніше Ньютоном. Інтерес до наукових проблем знайшов відображення навіть на полотнах художників: картинах голландського живописця Томаса Кейзера «Анатомія» (1619) та його співвітчизника – великого Рембрандта «Урок анатомії доктора Тульпа» (1632). Феодально-католицька реакція не могла знищити головних надбань розумового поступу. Політична перебудова феодальної системи, а саме перехід до єдиного державного правління, закріпився в ряді країн і дав позитивні результати (Франція, Англія). Середньовічна схоластика остаточно втратила свій вплив на перебіг інтелектуального та світоглядного поступу. Nullis in verba – нічого від слова, від букви, від авторитету, від домислів, усе від досвіду, від факту, від реального стану речей – ось гасло науки нових часів. І це було велике завоювання Відродження, що його не могла знищити феодально-католицька реакція.

Французький філософ XVII ст. Декарт формулює практичний зміст науки. Він пише: «Можна досягти знань, дуже корисних у житті, і замість тієї умоглядної філософії, що викладають у школах, можна знайти практичну філософію, за допомогою якої, знаючи силу й дію вогню, води, повітря, зірок, небес і всіх інших тіл, що нас оточують, так само чітко, як ми знаємо різноманітні заняття наших ремісників, ми могли б у той самий спосіб використовувати їх для всіляких застосувань і тим самим зробитися хазяями й власниками природи».

Без роботи наукової думки XVII століття не міг би так потужно


й переможно розгорнутися визвольний рух XVIII ст.

XVIII ст. зосередило свою увагу на вирішенні соціальних питань. Розгорнувся всеохоплюючий соціально-політичний рух, знаний в історії як Просвітництво. Розпочате ще в XVII ст. (Гоббс, Мільтон), воно піддало у XVIII ст. всебічній критиці ідеологію та соціально-економічну систему феодалізму. Вся культура Західної Європи цього століття в її головних


і найбільш талановитих проявах мала просвітницький, антифеодальний характер. Події соціального та політичного життя, наукові досягнення
й відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних змін у естетичних поняттях і нормах, не породжувати нових методів художньої творчості.

У XVII столітті різко позначилися в мистецтві Західної Європи такі художні напрямки, як ренесансний реалізм, класицизм і бароко.


У XVIIІ ст. – просвітницький реалізм, що продовжував художні традиції класицизму, з одного боку, і породив мистецтво сентименталізму з його особливою естетичною програмою – з іншого. У XVIII ст. виникли також рококо і передромантизм. Усі ці напрямки і художні школи були пов'язані з певними соціальними й політичними силами, з певними філософськими концепціями. Їхнє виникнення і формування не проходило, звичайно, ідилічно. Майстри мистецтв з усією пристрасністю відстоювали свої естетичні принципи – стверджували одне, відкидали інше. У цілому, західноєвропейська література XVII–XVIII ст. висунула на світову арену багато визначних майстрів і внесла до скарбниці світового мистецтва твори високої художньої цінності.
Ми маємо намір окреслити розвиток світової літератури в її глобальній єдності, тобто ґрунтовно розповісти й про літератури Сходу – Північної Африки, Ірану, Індії, Китаю, Японії – у їхніх взаємозв'язках з літературою Заходу. Проте для цього поки немає, на жаль, достатньої наукової бази. Взаємозв'язки культур Сходу і Заходу досліджені недостатньо глибоко.

Традиційно склалося в науці уявлення про два значною мірою відмінні типи культур – східний та західний.

У Китаї в 20-х рр. ХХ століття розгорнулася широка полеміка про ці культури. Виходили з того, що культури ці різко протилежні (на Заході переважає ідея матеріальності, на Сході – духовності, на Заході – ідея розвитку і прогресу, на Сході – стагнації та сталості, на Заході – розум, на Сході – інтуїція тощо). Сперечалися про те, чи йти Сходові за Заходом, пориваючи зі своїми регіональними традиціями, чи зберігати у непорушній чистоті ці традиції і притлумлювати вплив Заходу.

Найбільш вірний висновок зробив Лі Да-джао в роботі «Особливості основ цивілізації Сходу і Заходу», говорячи про те, що потрібно формувати загальну світову культуру на основі синтезу культур Сходу


і Заходу, що це дві великі осі світового прогресу, що між ними має встановитися гармонійний зв'язок, вони повинні доповнити одна одну
і нарешті злитися в єдину культуру.

У 70-х рр. широкий резонанс одержала стаття Т. Григор'євої про творчість японського письменника Кавабата Ясунарі, в якій вона поставила декілька загальних питань своєрідності культур Заходу і Сходу. Стаття була перекладена на японську мову й викликала ряд відгуків


у Японії. Головна її теза – зберегти своєрідність культур, цінувати цю своєрідність, тому що «різні культури з'єднуються між собою у світову не за принципом збігу, накладення одного на інше, а за принципом додатковості, тобто збагачують одна одну».

У літературі можна знайти чимало прикладів культурних взаємозв'язків західних і східних авторів. Відзначимо в даному випадку Гете. Він створив чудовий цикл віршів «Західно-східний диван», поставивши перед собою вже чітко визначене завдання синтезу двох культур. Поет говорив у зв'язку з цим своєму секретарю Еккерману: «Прийшов час всесвітньої літератури» (31 січня 1827 р.). Гете прилучив до західних культурних цінностей образні уявлення східної лірики. Співвітчизники його були в захваті. Генріх Гайне писав: «Найчарівніше почуття насолоди життям уклав Гете в ці вірші, і вони такі невагомі, такі блаженні, такі схожі на подих, такі легкі, що дивуєшся, як щось подібне мислиме німецькою мовою».

Гете приклав до збірника своїх віршів великий коментар, знайомлячи європейського читача з цивілізацією Сходу, з її історичними
і культурними особливостями. Він один з перших поетів Європи спробував знайти загальну ідею, що з'єднує дві культури – Сходу і Заходу. Його збірник віршів «Західно-східний диван» – чудова пам'ятка поваги, яку виявив Захід до Сходу.

Взаємозв'язки країн Заходу і Сходу встановлювалися не завжди легко та просто і не завжди мали тривалий характер. Іноді їм завдавали шкоди внутрішньополітичні конфлікти. Разючим прикладом цього є Японія, історія її взаємовідносин із Заходом. Культурні зв'язки між народами починаються з торгівлі. Так це було й у XVII–XVIII століттях. Перші європейські торговці з'явилися на японських островах ще в XVI ст., у 1542 р. – португальці, у 1584 р. – іспанці, за ними прийшли голландці. Слідом за торговцями потяглися місіонери-єзуїти.

Японські феодали спочатку досить прихильно ставилися до зв'язків
з європейцями. Вони дозволяли місіонерам вільно поселятися в країні, дозволяли їм навіть відкривати школи та друкувати книги. У країну стали проникати знання Заходу (з географії, медицини, кораблебудування). Японці запозичили в європейців застосування вогнепальної зброї.

Проте в 1639 р. Японія рішуче відгородилася від Заходу. Всілякі зовнішні зносини були заборонені. Португальців та іспанців вигнали


з країни. Причиною послужило Симабарське повстання в 1637 р.
у районах, найбільше заселених європейцями. Японські феодали побачили в європейцях підбурювачів спокою і заколотників. Придушити повстання допомогли, проте, ті ж європейці, суперники іспанців і португальців, – голландці. Вони одержали за це право надсилати до Японії декілька торгових кораблів на рік. Проте, незважаючи на найсуворішу заборону, японська інтелігенція дізнавалася про новітні відкриття й новітні ідеї Заходу. Японській інтелігенції були відомі імена Коперника, Ньютона, Галілея, Гоббса, Бекона. Проте про будь-які серйозні і систематичні ідейні і культурні зв'язки між Сходом і Заходом у XVII–XVIII ст. говорити навряд чи можливо.

Західна Європа стала виявляти цікавість до культури Сходу з XVII століття. Найбільший орієнталіст д'Орбелло видав у 1697 р. енциклопедію зі Сходу «Східна бібліотека, універсальний словник, що містить головні зведення про народи Сходу». Протягом усього XVIII століття ця «Бібліотека» була головним джерелом знань зі Сходу. На початку XVIII ст. А. Галлан переклав на французьку мову з арабської казки «Тисяча й однієї ночі» (1707–1717 р., 12 томів), що зачарували європейського читача. Їх читала вся Європа. Вони породили моду на Схід.

Схід привертав погляди письменників XVIII ст. швидше як країна див, як край екзотики. Східні образи (звичайно, стилізовані й далекі від дійсності), східний колорит використовуються в просвітницькій літературі (Вольтер – «Вавілонська принцеса», «Задиг», «Заїра», «Магомет»; Дідро – «Нескромні скарби», Монтеск’є – «Перські листи»).

Тема Сходу виникає й у творчості англійського письменника Гольдсміта, а пізніше в повісті Бекфорда «Ватек».

Письменники-просвітителі зверталися до теми Сходу й для обговорення деяких загальних політичних і соціальних проблем. Без глибокого вивчення дійсного стану справ у східних країнах просвітителі говорили про деспотичну політичну систему Сходу. Ще Монтень писав про те, що мешканці Азії не навчилися вимовляти слово «немає» і тому допустили у себе необмежену владу однієї особи. Просвітителі вказували на політичну систему східних країн як на лякаючий приклад деспотизму (Монтеск’є – «Перські листи»).

Схід у XVII–XVIII ст. уже значно втратив ті могутні культурні сили, що залишили по собі твори величезної художньої цінності. Цьому сприяла система феодалізму, що пережила себе, постійні внутрішні конфлікти, масові селянські повстання (у Японії за час XVII–XVIII ст. і першої половини XIX ст. було 1240 селянських повстань).

Внутрішньо ослаблені держави ставали здобиччю іноземних загарбників. Китай підпадає під владу маньчжурів, що придушували його національну культуру, Індія – під владу англійців.

Боротьба ост-індських компаній Англії, Франції і Голландії за володіння ринками Індії, а потім і самою Індією почалася в XVII столітті, У 1805 р. країна остаточно стала колонією Англії.

Турецька Османська імперія, яка захопила до кінця XVII ст. величезну територію, що включає Алжир, Лівію, Єгипет, Сірію, Грецію, весь Балканський півострів, Крим, усе Чорноморське узбережжя Кавказу,
у XVIII столітті починає стрімко розпадатися.

Деспотична система Туреччини сприяла розквіту придворної поезії. Поети перетворювали поезію у своєрідний предмет розкоші, надаючи виняткову роль формі вірша.

Яскраво виражену деградацію, постійні внутрішні чвари племен переживала сусідня з Туреччиною Персія. Після вторгнення військ Тимура і правління його ворогуючих один з одним нащадків (XIII–XV ст.) вона так і не змогла знову піднестися. Література і тут мала придворний характер. Витончена, рафінована лірика, як вигадливий орнамент, тішила смаки перських аристократів. Витончені вигадливі касиди і газелі – головні поетичні жанри, так само як і в Індії, при дворах Великих Моголів, що походили із Середньої Азії.

Певний занепад, особливо в кінці XVIIІ ст., переживає також китайська культура. Значною мірою цьому сприяло панування маньчжурів, котрі укріпилися в країні в середині XVII ст. У творах китайських письменників увиразнюється суспільна тема. Вони розглядають біди та нещастя людини не як наслідки випадку або фатуму, а як результат певної недосконалості суспільного устрою.

У XVII ст. в японській поезії спостерігається характерна для Сходу споглядальність. Тривірші хоку або хайку дуже музичні й лаконічні, створюють в уяві читача ніби миттєві осяяння. У них асоціативність та недомовленість – одна з головних особливостей вірша. Майстер цієї форми Мацуо Басьо (1644–1694) мав у Японії величезний успіх.

Ми обмежимося тут лише цими стислими зауваженнями про літератури Сходу XVII–XVIII сторіч. Докладне освітлення усіх фактів світової літератури в їх взаємозв'язках – справа колективних зусиль учених і перекладачів.


ЛІТЕРАТУРА XVII СТОЛІТТЯ.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка