Література рідного краю Григорій Сковорода



Скачати 148.16 Kb.
Дата конвертації14.01.2018
Розмір148.16 Kb.

Література рідного краю

Григорій Сковорода

 

 



Григорій Сковорода (1722-1794) народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Студіював в Києво-Могилянській академії, її бібліотека стала для нього джерелом знань. У студіях був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, німецька та головно латинська мови відкривали йому двері до університетських зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки він повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із властями, Григорій Сковорода вибрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме – мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через Григорія Потьомкіна вона надіслала Сковороді запрошення переселитись з України до Петербургу. Післанець передав запрошення цариці, але Сковорода заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України – мені дудка й вівця дорожчі царського вінця». Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочевського району Харківської області.  http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/skovoroda.jpg

 

 



Г.Сковорода. Байки Харківські

 

 



 Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

 

Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко (1778-1843) – український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816-1817). Г. Ф. Квітка-Основ'яненко  народився у с. Основі (тепер у межах Харкова). Походив з козацько-старшинського роду. Здобув домашню освіту. У родині панувала глибока шана до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував і головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду. Родину Квіток часто відвідував Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вивчає напам'ять вірші Сковороди, байки Гулака-Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуковського і Сервантеса – взагалі все, що потрапляло йому на очі, любить слухати легенди, повір'я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників. У 23 роки вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Був комісаром у народному ополченні, повітовим предводителем дворянства (1817-28), згодом – головою Харківської палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова. Обирався членом Товариства наук при Харківському університеті. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 – його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838). Квітка-Основ’яненко був прихильником ідеї вдосконалення суспільства шляхом реформ та впливу на нього засобами літературного і театрального мистецтва. Головним творчим принципом вважав «писання з натури», орієнтацію на живу навколишню дійсність. Виступав з пропагандою народної теми в літературі, був переконаний в позастановій цінності особистості. Свої перші твори друкував у журналі «Украинский Вестник», який видавав у 1816-17 разом з Р. Гонорським і Є. Філоматським. Писав українською і російською мовами. В 1820-х рр. виступив з комедіями – «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1827, опубл. 1840), «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик» та ін. Спираючись на літературну традицію, започатковану Іваном Котляревським, народну пісенність і гумор, Квітка-Основ'яненко написав популярні і досі комедію «Сватання на Гончарівці» (1835) та п'єсу «Шельменко-денщик» (1835). Українські прозові твори Квітки-Основ'яненка поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні («Салдацький патрет», «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», повість «Конотопська відьма») та сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», 1834; «Козир-дівка», 1838; «Сердешна Оксана», 1841; «Щира любов», 1839; «Добре роби - добре й буде», 1836; «Божі діти», 1840; «Перекотиполе», 1840). Серед кращих творів російською мовою — роман «Пан Халявский» (1840), повісті «Жизнь и приключения Столбикова» (1841), «Ганнуся», «Панна Сотниківна», історико-художні та етнографічні нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), «1812 рік в провінції», так звані фізіологічні нариси – «Ярмарка» (1840), «Знахарь» (1841). Кращі твори Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Твори Квітки-Основ'яненка перекладено на польську, болгарську, чеську та інші мови. З Квіткою-Основ'яненком листувався Тарас Шевченко. Поет давав позитивні відгуки на його твори, присвятив йому вірш «До Основ'яненка» («Б'ють пороги; місяць сходить»; 1839) та виконав ілюстрації «Знахар» і «Панна Сотниківна» до однойменних творів Квітки-Основ'яненко. Квітка-Основ'яненко носить почесне ім'я «батька української прози». Його повісті, сюжети яких розгортаються поза соціальними конфліктами, з ідеально-побожними героями, є типовим зразком українського сентименталізму. Творчість Квітки-Основ'яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема так звані етнографічної школи.    
 
http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/kv_tka_osnov_yanenko.jpg

Г.Ф.Квітка-Основ'яненко. Конотопська відьма

 

Г.Ф.Квітка-Основ'яненко. Маруся

 

Г.Ф.Квітка-Основ'яненко. Сватання на Гончарівці

 

 



Борис Олексійович Чичибабін


Борис Олексійович Чичибабін (справжнє прізвище Полушин) народився 9 січня 1923 р. в Кременчузі, помер 15 грудня 1994 р. в Харкові. Борис Олексійович – радянський і російський поет, лауреат Державної премії СРСР (1990), якого зазвичай відносять до так званих «шістдесятників ».
Борис Чичибабін жив у Харкові, де протягом трьох десятиліть був одним з найвідоміших і улюблених представників творчої еліти міста ( 1950-і - 1980-і роки). З кінця 50-х років його вірші в рукописах широко поширювалися по всій країні. Офіційне визнання прийшло до поета тільки в кінці життя, в роки перебудови.  
http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/chichibabin.jpg

 


Життя і творчість

 
Б. О. Чичибабін виховувався в сім'ї офіцера , закінчив школу на батьківщині Рєпіна - у Чугуєві Харківської області. Його псевдонім взятий на честь двоюрідного діда з боку матері, академіка Олексія Євгеновича Чичибабіна , видатного вченого в галузі органічної хімії і одного з перших радянських «неповерненців».  


У 1940 р. Борис почав навчання на історичному факультеті Харківського університету, але на початку війни був покликаний в армію і служив на Закавказькому фронті. У 1945 р. вступив на філологічний факультет ХДУ, але вже в червні 1946 р. був заарештований і засуджений на 5 років таборів «за антирадянську агітацію». У в'язниці Чичибабін написав «Красные помидоры», а в таборі - «Махорку», два яскравих зразка «тюремної лірики». Ці вірші, покладені на музику одним з найближчих друзів Чичибабіна – актором, співаком і художником Леонідом Пугачовим, широко розійшлися по країні.  
Вже в 50-ті роки, після повернення з таборів, намічаються основні теми поезії Чичибабіна. Це, перш за все, громадянська лірика.До неї примикає рідкісна в післявоєнній поезії тема співчуття пригнобленим народам післявоєнної радянської імперії – кримським татарам , євреям , народам Прибалтики – і солідарності з ними («Крымские прогулки», «Еврейскому народу»). Ці мотиви поєднуються в Чичибабіна з любов'ю до Росії і російської мови, схилянням перед Пушкіним і Толстим («Родной язык»), а також з синівською ніжністю до рідної України:  
У меня такой уклон:
Я на юге – россиянин,
А под северным сияньем
Сразу делаюсь хохлом.
 
На початку-середині 60-х, на хвилі масового захоплення поезією, Чичибабін з успіхом читає вірші на поетичних вечорах, веде літературну студію. З друку виходять чотири збірки його віршів. Однак цензурний гніт, разом з органічно притаманною Чичибабіну установкою на демократичність і його не знищеним у ту пору революційним романтизмом, призвели до того, що в цих книгах виявилося чимало віршів, що звучали декларативно, цілком у дусі офіціозу. У 1968 році, після вторгнення до Чехословаччини, навіть сама назва збірки «Пливе Аврора» відштовхувало читачів.
Така втрата індивідуальності призвела Чичибабіна до глибокого духовної кризи(«…Уходит в ночь мой траурный трамвай»):  
Я сам себе растлитель и злодей,
И стыд и боль как должное приемлю,
За то, что всё придумывал – людей и землю.
А хуже всех я выдумал себя…
 
Вихід намітився, коли поет зустрів своє справжнє кохання («Сонеты к Лиле»). «Відхід з дозволеної літератури ... був вільним моральним рішенням, тихою, але твердою відмовою від самої можливості фальші». Чичибабін повертається до роботи економістом «в трамвайному управлінні», пише для себе і для друзів. Його темами залишаються любов, природа, книги. На початку 70-х Чичибабін болісно переживав еміграцію своїх друзів, благословляючи їх, а не засуджуючи:  
Дай вам Бог с корней до крон
Без беды в отрыв собраться.
Уходящему – поклон.
Остающемуся – братство.
 
У 1973 р., після появи збірки в самвидаві і публічного читання різкого вірша про «злодійське поховання» Твардовського , Чичибабіна виключають зі Спілки письменників. Його відповідь така:  
Нехорошо быть профессионалом:
Стихи живут, как небо и листва.
Что мастера? – Они довольны малым.
А мне, как ветру, мало мастерства.
 
Завдяки прямоті і відсутності фальші, поезія Чичибабіна в 70-ті - 80-ті роки стає відома інтелігенції і за межами Харкова. У роки перебудови його вірші зазвучали злободенно, гостро, їх активно друкують газети і журнали, виходять підсумкові непідцензурні збірники. У 1990 р. за книгу «Колокол» поет удостоєний Державної премії СРСР. Чичибабін бере участь у роботі товариства «Меморіал», дає інтерв'ю, виїжджає до Італії, в Ізраїль.  
Але прийняти результати перебудови поетові виявилося непросто. Чичибабінне зміг змиритися з розпадом Радянського Союзу, відгукнувшись на нього сповненим болю «Плачем по утраченной родине».  
Своєму призначенню поета Борис слідував до кінця днів.
Похорони Бориса Чичибабіна в грудні 1994 р. у Харкові були багатолюдні.  

 


Пам'ять

 
Іменем Чичибабіна названа вулиця 8-го З'їзду Рад у центрі міста, в районі Держпрому, на якій він жив в 1950-х роках.


На цій вулиці, названій на його честь, споруджена меморіальна дошка зі скульптурним портретом (була розбита, зараз без портрета).  
У Харкові щорічно проводиться поетичний фестиваль Чичибабінської читання .  

 


Бібліографія

 

Мороз и солнце. Книга лирики. – Харьков, 1963   Молодость. – М.: Советский писатель, 1963


Гармония. Книга лирики. – Харьков: Прапор, 1965
Плывет Аврора: Книга лирики. – Харьков: Прапор, 1968
Колокол: Стихи. – М.: Известия, 1989; М.: «Советский писатель», 1991
Мои шестидесятые. – Киев: Дніпро, 1990
Цветение картошки: Книга лирики. – М.: Моск. рабочий, 1994
82 сонета + 28 стихотворений о любви. – М.: Агентство «ПАN», 1994


В стихах и прозе. – Харьков: СП «Каравелла», 1995; Харьков: Фолио, 1998
Экскурсия в Лицей. Стихотворения. Поэма. – Харьков: Фолио, 1999
Когда я был счастливый. Стихи. – Киев: Издательский Дом Дмитрия Бураго, 2000
Благодарствую, други мои... Письма. – Харьков: Фолио, 2002
Прямая речь. – Харьков: Фолио, 2008
Собрание стихотворений. – Харьков: Фолио, 2009  

 

 



Ніна Антонівна Супруненко

 

 



Ніна Супруненко (дівоче прізвище Микитенко) народилася на Полтавщині в с. Новоселиця Семенівського району. Після закінчення школи навчалася в Лохвицькому медичному училищі. Працювала операційною сестрою в четвертій міській лікарні Полтави. Закінчила режисерське відділення Харківського державного інституту культури.http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/suprunenko_2.jpg

 


Окрім України, її твори публікували в Австралії, Вірменії, Великобританії, Росії, Чехословаччині.
Авторка книг «Дарунок долі», «Кольорові сни», «У лабірінтах болю і розлук», «Зірка, що впала вчора», «Полиновий світ», «На обрії душі».

 


Ніна Супруненко – член Національної Спілки письменників України з 1992 року. В 1998 році їй була присуджена Почесна медаль «За кращу книгу 1997 року» Ради Міжнародного видавництва «Берегиня». Лауреат премії імені Олександра Олеся (1999 рік).
Ніна Супруненко – перш за все лірик, лірична стихія – її суть і основа. Намагаючись сприйняти та оцінити цю авторку як суб’єкта літературного процесу, варто вдатися не до звичної військової термінології (літературним генералом вона не є), але скоріше до сфери фізики та уявити собі літературний процес як потік енергетично заряджених часток, більших і менших, з позитивним чи негативним зарядом. Таке порівняння здається доречним, бо саме виходячи з нього, розумієш, чим приваблює, захоплює, заполоняє читача поезія Ніни Супруненко. Її сила і принадність – саме в її енергетичній наснаженості.



Якщо взяти до уваги психологічний аспект творчості, то цю авторку можна означити як екстраверта, що, власне, нетипово для українського ліричного грунту, адже більшість наших ліриків інтроверти, їм перш за все притаманна меланхолійна тональність. Творчість Ніни Супруненко втілює позицію, котру Василь Мисик колись охопив одним рядком: «Спочатку посади, а потім оспівай.» За цим принципом і живе лірична героїня поезії Ніни Супруненко. Це на диво цілісна та рішуча людина з активною життєвою позицією.

 

 



Роман Олександрович Левін

 


http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/levin.jpg

Роман Олександрович Левін – широко відома своєю життєвою і творчою долею людина.

 
Він народився 30 липня 1939 року в Лубнах на Полтавщині в сім'ї військового. Війну зустрів на кордоні в Бресті 10-річним хлопчиком.


Тут розстріляні його рідні: мати, сестра, бабуся, дід. Сам тричі збігав з-під розстрілу і лише дивом уцілів, завдяки своїм рятівникам – польським, білоруським людям.



Про це розповідається в книзі С.С.Смірнова «Брестська фортеця» в розділі «Хлопчик з Бреста» і в великій книзі, що вийшла в найбільшому французькому видавництві «Рем, хлопчик з гетто. Брест 1941. Москва 1996.», а також в багатьох документальних стрічках, знятих на Україні, в Білорусії і Росії.

 
В кінці війни, після звільнення Роман знайшов свого отця. Вчився в Суворовському училищі. Працював на заводах Одеси, Харкова.


Писати і друкуватися почав в кінці сорокових. У 1964 році закінчив Літературний інститут ім. М.Горького.

 
З 1962 року по теперішній час член Спілки письменників.


Р.Левін автор більше 30 книг віршів і прози, що виходили в Харкові, Києві, Москві.

 

 



Іван Григорович Пашков

 

 



 http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/pashkov.jpg

Іван Григорович Пашков народився 25 травня 1936 року на Слобожанщині в містечку Короча. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Був репресований під час «хрущовської відлиги» за антирадянські вірші. Трудився журналістом, вчителем, геологом, перекладачем з англійської і німецької мов. Видав чотири книги віршів: «Храм на болоті», «Стихія», «Корочанські сади», «Одкровення від Івана», одна збірка українською мовою «Діке поле». Зараз І.Г.Пашков живе і працює в Харкові. Його онука навчається в ліцеї мистецтв. Іван Григорович подарував бібліотеці ліцею велику колекцію книг харківських письменників і поетів.

 

 



 

Антоніна Олександрівна Тимченко

 

 



Антоніна Олександрівна Тимченко  народилася 4 квітня 1985 р. в Харкові.http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/portret.jpg

Здобула освіту на філологічному факультеті Харківського національного університету Ім. В. Н. Каразіна.

Відвідувала літературну студію «Зав’язь» при обласному Палаці дитячої та юнацької творчості (керівник – О. С. Тараненко). Має публікації в обласній та всеукраїнській періодиці. Переможець кількох районних, обласних і всеукраїнських конкурсів з української мови та літературної творчості, дійсний член Малої академії наук України, лауреат міського конкурсу  «Молода людина року-2001», лауреат і переможець Всеукраїнського конкурсу громадянської лірики ім. В. Симоненка (2001, 2002), учасник поетичних фестивалів і семінарів, лауреат обласного огляду-конкурсу літераторів «Молода Слобожанщина» (2002), лауреат Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов» (2002).

Автор поетичних збірок «Напередодні» (2001); «Посаг»; «Падає камінь з душі» (2003).

Член Національної спілки письменників України з 2006 р.

 

 



Володимир Миколайович Верховень      

 

Володимир Миколайович Верховень народився 13 вересня 1958 р. в с. Уплатному Близнюківського району на Харківщині. Закінчив Сахновщинську середню школу, Харківський державний педагогічний інститут ім. Г.С.Сковороди (1980). Після служби в армії працював журналістом, редактором у видавництві «Прапор», завідуючим відділом незалежної газети «Прикордонні вісті», перекладачем інформаційної фірми «Край», оператором комп’ютерного набору в редакції часопису «Український засів», був співробітником видавничо-поліграфічної фірми «Майдан». Твори автора друкувались у пресі; журналах «Дніпро», «Сучасність», «Березіль», «Визвольний шлях» (Лондон); в антології любовної лірики ХVІІ-ХХ століть «Слобожанська муза», в антології «Два міста/Zwei Stadte» (2000); в антології поезії та прози вихованців Сковородинського університету «Сьоме око» (2003), в антології української поезії ХVШ-ХХ століть «Ветер с Украины» (2004, у перекладах російською). Вірші для дітей публікувались у журналах «Слобожанщина», «Барвінок», «Малятко» та ін. Крім колективних – «Поиск» (1987) та «Отчий дім» (1988), –  окремими виданнями вийшли поетичні збірки: «Лелече колесо» (1990), «На цвинтарі слова» (1992), «...вдивляючись у тінь дороги... » (1994), «Топитокуподзвін» (1996), «З полум'я і полину» (1999), «Скоромовки», «Розмай-грозмай» (2001). Побачили світ також збірки віршів для дітей: «Хтось ховається в житі...», «Дивослово», «Сонячні слова» (2004); «Дитиночка-зориночка», «Весела абетка» (2005); «Абетка для малят», «Абетка» (2006) та ін. Лауреат муніципальної премії ім. О. Олеся (2003). Член Національної спілки письменників України з 1992 р.  http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/verhoven.jpg

 

 

Римма Олександрівна Катаєва



 

 

Римма Олександрівна Катаєва народилася в Харкові. І куди б не закидала її доля, вона завжди поверталася в рідне місто.http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/kataeva.jpg



Закінчила 17-у харківську школу із золотою медаллю, потім – медичний інститут. Працювала в Полтаві дільничним лікарем, пізніше – районним ендокринологом. Вірші пише з дитинства. Після повернення до Харкова стала членом літературного об’єднання ім. Павла Тичини, а вже потім – членом НСПУ. Входить до складу Правління харківської письменницької організації, відповідає за роботу з творчою молоддю. Автор збірок віршів: «Порог» (1983), «Рябиновая ветка» (1987), «Майский снег» (1989), «Перед грозой» (1990), «Времена души» (1994), «Крутые дожди» (1997), «Страх и надежда» (2001), «На перекрестках харьковских дорог» (2004).

Співавтор колективних збірок віршів: «Истоки» (Москва, 1982), «Парус» (Москва, 1987), «Завещание поколений» (Харьков-Ленинград, 1986), «Какие мы?» (Киев, 1996), «...И наше слово отзовется» (Киев,98), «Пушкинский альбом» (Киев, 1999),« Хрестомаття з літератури рідного краю" (Харків, 2001), «Современный ренессанс» (Киев, 2001, 2002, 2003), «От сердца к сердцу с любовью» (Черкассы, 2002), «XX век, запомни нас такими» (Украинская школа российской поэзии, Киев, 2003).

Вірші публікувалися в журналах: «Новый мир», «Дружба народов», «Звезда», «Москва», «Огонек», «Изменение», «Радуга», «Донбасс», «Ренессанс», «Марианна», «Теремок» а також в «Литературной газете» і в «Літературній Україні». Кілька разів друкувалася в журналі « Березіль» українською мовою; на мордовському – в журналі «Сятко». Римма Катаєва займається і літературною публіцистикою, її нариси друкувалися в журналах і в газетах. Герої їх: В.Добровольський, М.Кульчицкий, Ю.Стадниченко, І.Маслов, В.Тимченко, З.Кац, Л.Вишеславський, І.Мельницькая, В. Романовський та інші. Займається перекладом з української мови віршів українських поетів: Ліни Костенко, Д.Павличка, І.Муратова, М.Лукаша, В.Стуса, В.Голобородько, П.Мовчана, Р.Третьякова, І.Перепеляка, В.Кордуна, П.Перебійніса, А.Камінчука, М.Лукива, В.Бойко, В.Тимченка, В.Романовського, Н.Матюх, А.Перерви, В.Симоненка, Ю.Стадніченка і т.д.

За роботу з творчою молоддю Харківщини нагороджена Почесною грамотою Харківського міськвиконкому. А за збірку віршів «Крутые дожди» – вирішенням президії Ради Національної Спілки письменників України нагороджена літературною премією ім. Миколи Ушакова.

 

 



Степан Володимирович Пасічник

 

 



Пасічник Степан Володимирович народився 2 лютого 1965 р. в Харкові.http://lyceum133.klasna.com/uploads/editor/teacher_251_47/misc/image/b_bl_oteka/pasechnik.jpg

Закінчив акторський (1985) та режисерський (1999) факультети Харківського інституту мистецтв ім. І.П.Котляревського. Нині працює актором і режисером у Харківському академічному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка й одночасно – художнім керівником експериментального театру-лабораторії.

Автор багатьох інсценізацій за творами В.Винниченка, Г.Гессе. Поставив кілька вистав у театрах Харкова і Донецька. Брав участь у міжнародних театральних фестивалях «Березіль-93» (Харків), «Березілля» (Київ), «Золотий лев» (Львів), «Херсонеські ігри» (Севастополь), «Зустрічі з Україною» (Краків, Польща), «Мальта» (Познань, Польща).

Лауреат фестивалю «Театральний Донбас-IV» (1998).

Вірші почав писати рано. Друкується з 1985 р. Має публікації в обласній та республіканській періодиці, в альманасі «Провісник», в антології любовної лірики ХVІІ-ХХ століть «Слобожанська муза» (2000).

Автор поетичної збірки «В ім’я України» (2005).

 

 



 Роберт Степанович Третьяков

 

 



Роберт Третьяков народився в сім'ї військовослужбовця. Росіянин. Від 1944 року жив в Україні.1958 року закінчив факультет журналістики Київського університету.Працював у Харкові в газетах «Ленінська зміна», «Вечірній Харків», завідував відділом поезії в журналі «Прапор» («Березіль»). 23 листопада 2000 року в Харкові на будинку на вулиці Скрипника, де у 1957-1996 роках жив і працював Третьяков, відкрито меморіальну дошку. Барельєф роботи скульптора Олексія Огородника відлито на кошти друзів поета.
Друкуватися почав 1955 року.


Видав збірки «Зоряність» (1961),«Палітра» (1965),«Портрети» (1967),«Поезії» (1971),«Ніжні розстані» (1972),«Мередіани крізь серце» (1975),«Осіннє скресання» (1980),«Поезії» (1986)«Тобі» (1991).Поезія Роберта Третьякова сповнена пафосу утвердження правди й добра як найвищих моральних цінностей, поваги до людини. Характером своєї творчості Третьяков належав у 1950-х - 1960-х роках до шестидесятників.

За збірку «Меридіани крізь серце» Третьяков удостоєний премії імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» (1977).Лауреат Харківської обласної премії імені Героя Радянського Союзу Олександра Зубарєва.

 

 



 

 

http://lyceum133.klasna.com/img/go-up2.png

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка