Лисиченський навчально-виховний комплекс



Скачати 248.27 Kb.
Дата конвертації17.01.2018
Розмір248.27 Kb.









РАЙОННИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

ВІДДІЛУ ОСВІТИ СЛАВУТСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ЛИСИЧЕНСЬКИЙ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИЙ КОМПЛЕКС

«ДОШКІЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД-

ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА I-II СТУПЕНІВ»

ВСЕУКРАЇНСЬКА ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНА ЕКСПЕДИЦІЯ

«ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УКРАЇНИ»

(НАРИС – ОПИС)



Роботу виконала:

учениця 9-го класу

Лисиченського НВК

Оксенчук Вікторія Олександрівна


Керівник:

вчитель суспільних дисциплін

Оксенчук Тетяна Сергіївна

СЛАВУТА 2012



1. Назва населеного пункту (сучасна)

та її походження

Походження назви села точно не відоме. Проте одна з версій свідчить, що назва Лисиче походить від того, що раніше село було розташоване в лісі («ліси це»). А друга – розповідає, що з лісу, що оточував село і простягався до с. Потереба, текла річка з назвою Лисича, в лісі було дуже багато лисиць. Річка Лисича протікала через село і за селом зливалася з іншою річкою, що брала свій початок біля болота (тепер с. Новий Кривин). Назва річки Чолома (нині так і називається урочище – Чоломин). Обидві річки, з’єднавшись, текли у напрямку с. Волиця і впадали в річку Жариху. Наскільки це були повноводні річки, свідчать замулені та висушені їх давні річища – річкові долини.



2. Географічне місце знаходження

Село Лисиче є центром однойменної сільради. Сільраді підпорядковані також села Дідова Гора і Потереба.

Лисиче лежить на північному заході Славутського району, тобто на півночі Хмельницької області. Землі його на заході межують з угіддями сіл Мощаниця, Почапки та Кураж Острозького району Рівненської області; а з південного боку вони межують із земельними масивами, що належать селам Кривин, Полянь і Крупець; на сході та півночі розміщуються села Волиця, Головлі та Хоняків.

Віддаль до районного центру м. Славута – 23 кілометри, до залізничної станції Кривин – 7 кілометрів. Уся площа земель села разом із землями сіл Дідова Гора та Потереба становить 34 з половиною квадратних кілометри.



3. Виникнення населення пункту,

важливі суспільно-політичні віхи його історії

На території села знайдено залишки кам’яних знарядь праці: кам’яні сокири, скребки, ручні рубила, які знаходяться у місцевому музеї. Це свідчить про те, що біля згадуваних рік люди селилися 30-40 тис. років тому.

Наприкінці XIII-XIVст. село Лисиче входило до Українсько-Литовського князівства. З часом, коли зросла влада князів Острозьких, село опинилося під їхнім пануванням.

За іншою версією, згідно з відомостями кандидата історичних наук, викладача Національного університету «Києво-Могилянська академія» Ігоря Анатолійовича Тесленка, село могло бути засноване десь у 1577-1578 рр. (додаток 1 с. 126, 131-132), а перша згадка у документах власне про Лисиче датується 1586 роком.

Внаслідок Люблінської унії, з утворенням Волинського воєводства, жило в економічній залежності від польських магнатів. Нічого не змінилося лисичанам і після Визвольної війни 1648-1654 років, село знову відійшло до Польщі, перебувало під її гнітом до її другого переділу в 1793 році. Селяни були абсолютними кріпаками поміщиць Ганни та Марії Сигізмундівних-Джезбіцьких: відробляли панщину, платили подать натурою та грішми. Старожил Дзюбак Юхим Єрофійович, 1874 року народження, розповідав, що коли йому було 8 років, то він уже працював працював у пана погоничем. Згодом маєток і село пани Джезбіцькі продали поміщикам Хмілєвським.

Антикріпосницька реформа 1861 року докотилася і до Лисичого. За великий викуп селяни придбали землю, але кращі її угіддя лишилися все ж таки в поміщика Хмілєвського. Пан розгорнув будівництво – було впорядковано маєток, що розміщувався в центрі села, посаджено великий сад, побудовано ряд господарських приміщень(Додаток 2).

З середини XIX ст. на території нинішньої Хмельницької області помічалося певне економічне піднесення. З міста Корця проходила дорога на місто Острог. Вона була важливою не тільки в торговельному плані, але мала також і військово-стратегічне значення. Проходила через такі села, як Клепачі, Малий Скнит, Ганнопіль, Понора, Головлі, Лисиче, Кривин, Нетішин, Вельбівно. Ще й нині одна з вулиць Лисичого має назву «Шлях», або Острозька(додаток 3).Край «Шляху» росла старезна, знайома всім, розкучерявлена липа. Це дерево пам’ятало всю безрадісну історію села й одночасно радісну: проїзд через Лисиче визначних особистостей, в тому числі і Катерини Другої, і Тараса Шевченка(додаток 4). Але у 2100 році сильний буревій знищив цю красуню. В той далекий час село належало до Острозького повіту Волинської губернії з центром у Житомирі.

Хоч загальна картина безпросвітнього становища селян була сумною, але деякі з них господарювали краще від інших, внаслідок цього майнове розшарування селян стало помітним. Виділяються уже сім’ї, які мали змогу купити більше землі, краще її обробити, а значить, і мали більші прибутки. Багаті селяни (Стасюк, Зінчук та інші), маючи великі господарства, возили своє збіжжя на спиртзавод та на ринок, а відтак мали гроші, могли купити і реманент, і тогочасну техніку (молотарки, сівалки, віялки, масло бійки, косарки). Але більшість селян не могли зводити кінці з кінцями.

На початку XX ст., внаслідок зубожіння, багато селян з українських сіл їхали шукати щастя-долі в інших країнах. Кращої долі шукали і лисиченці, які поїхали у далеку Америку: Колежнюк Мусій, Яковчук Іван, Колежнюк Дмитро та інші. Селянська реформа 1861 р. не принесла ніякого поліпшення; хвиля селянських виступів, що прокотилася країною (як протест проти грабіжницької реформи 1861 р.), також не торкнулася життя села. Історичного впливу на нього не мала і революція 1905-1907 років.

9 листопада 1906 року був проголошений указ царського уряду про виділення селян із сіл на хутори. Уряд робив спробу вирішити селянське питання в країні, що назрівало. Це була так звана столипінська реформа. Згідно із столипінським указом, селянин мав право забирати свою землю з общини, будуватися на своєму полі, де йому заманеться. Так з’явилися багаті господарі-хуторяни. Не всі, звичайно, розбагатіли. Хто був сильніший, хазяйновитіший, мав роботящу сім’ю, тому було легше піднімати нове господарство. Серед інших виділялися Філонюк Іван, Самчук Володимир, Галіцький Станіслав, Оленюк Максим, Стецюк Василь, Гаврилюки Карпо і Домка, Поліщук Павло та інші. Всі вони надзвичайно любили землю, не уявляли без неї життя. Господарювали по-справжньому(додаток 5).

У 1918 році в Лисиче ввійшли російські радянські війська. Біднота зустрічала бійців по-різному: хто з радістю вливався в ряди радянської армії, хто насторожено чекав подальшого розвитку подій. Але всі були задоволені тим, що село було звільнене від окупантів-білополяків.

Після звільнення території села від іноземних загарбників в було проголошено комітет незаможних селян (КНС). Першим головою комнеселу був Дмитро Степанюк.

Обрали склад сільської ради, депутатів трудящих. Комітет незалежних селян за активною допомогою сільради взяв на облік усіх селян-бідняків, всю наявну в селі землю, потім почали конфісковувати поміщицькі угіддя, вилучати у заможних селян «нетрудові» землі, тягло і реманенти; був прийнятий на той час закон про наділення землею та реманентом безземельних і малоземельних селян.

Земля наділялася біднякам за кількістю їдоків. Одержавши в свої руки землю, бідняки раділи законам нової влади, з усією енергією бралися за виконання наказів та розпоряджень її представників. Наділялася земля навіть таким, хто зовсім не вмів і не хотів на ній працювати. В селі ворожнеча, заможні селяни, на той час уже названі куркулями, ненавиділи членів комнезаму. У 1924 році під час засідання комітету його голова Дмитро Степанюк був вбитий з вогнепальної зброї.

На території села ні комун, ні союзів не існувало. Селяни жили одноосібними господарствами, які у ці роки помітно зміцнилися. Велика кількість бідняків дійшла до рівня середняцьких господарств, окремі середняки порівнялись із заможниками. Все залежало від господаря.

У 1929 році в селі вже діяла комсомольська організація, роботою якої керував комуніст Петрук. Комсомольці села Хима Лелях, Антон Мазярко та інші почали втілювати у життя ленінський кооперативний план, а точніше, зайнялися створенням колгоспу: для організаційного зміцнення основ колективного сільського господарства, з числа 25-тисячників, в село був присланий комуніст Глотов.

12 березня 1930 року відбулися збори бідняків і середняків села, які прийняли постанову про створення в Лисичому сільськогосподарської артілі під назвою «Нове життя». Артіль об’єднала 24 селянських двори, було усуспільнено 128 гектарів сільськогосподарських угідь, в тому числі 101 гектар ріллі. В цьому ж році були вислані з села сім’ї заможних селян, які не стали членами колгоспу і яких влада вважала найбільш небезпечними. Керував операцією комуніст Глотов. Так були вислані сім’ї Івана Філонюка, Павла Стасюка, Трохима та Пилипа Ільчуків, Володимира Самчука та багатьох інших.

З 1930 р. в селі діяла партійна організація. В ній було 4 комуністи. У 1934 р. партійної організації не стало, були комуністи-одиночки. Повторно вона була створена в селі після закінчення Великої Вітчизняної війни, в основному з числа воїнів, що повернулися з фронту.

Весною 1933 р. багато членів артілі опинилися в скрутному матеріальному становищі. Зміни керівництва, призначення на ці посади людей з бідних сімей (з робітників – 25-тисячників), які не знали досі, що таке якісна оранка і сівба, були далекими від ефективного використання землі. Вони, як видно, уміли тільки господарювати язиком, а не справами, намагалися в першу чергу догодити вищому керівництву, тому і ретельно виконували його вказівки, щоб якнайшвидше розкуркулити працелюбного заможного селянина, «викачати» з жителів села весь хліб до зернини, аби виконати план хлібозаготівлі, віддати державі все, не задумуючись про наслідки. Тому розорення господарств заможних селян, низька врожайність сільськогосподарських культур, ретельне виконання державних хлібозаготівель і спричинили страшне лихо 1933 року – масовий голодомор, внаслідок якого лисиченці теж пережили справжнє лихо.

Страшною видалася зима 1933 року, гинула з голоду худоба, солом’яні стріхи були обдерті і використані на корм. Виснажені і опухлі лисичани «дотягували» до нового врожаю лободою, корінцями, щавлем, макухою, кропивою, але, на диво, голодною смертю ніхто не помер.

Життя йшло вперед, пішов у небуття голод 1932-1933, а люди працювали зранку до вечора на колгоспних полях. Для обробітку полів артіль одержувала від Ганнопільської машино-тракторної станції трактори, косарки для збирання врожаю, молотарку.

У 1939 році розпочалася війна з Фінляндією, знову цей жереб не обминув і без того поріділі ряди лисичан. За рік цієї війни ще стало на три вдови в Лисичому більше.

З Фінляндської війни не повернулися: Павло Степанович Романюк (голова колгоспу в 1938р.), Микола Сергійович Гамолюк, Марко НестеровичЯковчук.

У 1939 р. село Лисиче частково було електрифіковано. Електроенергія подавалася в клуб, колгоспну контору, на ферми. Електричний струм давав колгоспний двигун.

А на порозі вже була друга світова війна, лисичани вже відчули її злощасне дихання. Тривожні події, що розвивалися в Західній Європі, доходили до кожної хатини. Люди розуміли, що війна неминуча. Військові будували дзоти в напрямі Крупця, і все ж плекали надію, що може ще все минеться.

26 червня 1941 року о 12 годині дня в Лисиче вдерлась ворожа розвідка, а до вечора в село наїхало повно фашистів. Вони встановили на селі свою владу і свої закони, «новий порядок» насаджувався дуже швидко. Клуби, школи були закриті, їх приміщення використовували для потреб окупантів, колгосп був знищений, а замість нього було засноване так зване «общинне господарство», за роботу в якому ніхто платні не давав. Було запроваджено теж велику кількість податків: за будинок, за худобу, за хатніх тварин – молоком та яйцями. Було введено подушний податок: 120 крб .- за чоловіка, 100 крб. – за жінку.

Були серед лисиченців і такі, що бачили в німцях своїх визволителів, підносили їм хліб-сіль, стелили килими, ішли до них на службу. На службі у фашистів був Іван Стасюк, який по закінченні війни з поверненням радянської влади поніс покарання, пізніше помер. Ніхто не знає, вільно чи невільно керували вони своїми вчинками, але факт залишається фактом.

Найбільшу розправу на селі чинив німець Гофман, за будь-яку непокору бив нагайкою, стріляв. А вияв непокори – це, зокрема, несплата податку. Часто налітали каральні загони, грабували селян.

До Німеччини було відправлено багато молоді. Туди потрапили Яків Антонович Пасічник, Павло Якович, Андрій Миколайович і Олександр Максимович Самчуки, Софія Семенівна Мазур, Петро Аврамович Матвійчук, Іван Тарасович Кузьмінчук,Сергій Олександрович Яковчук, Кирило Пилипович Чулій, Ольга Борозенко, Микола Трохимович Андрощук, Максим Самчук, всього 15 чоловік. Жителі ховалися у лісі; вночі господарями на селі були партизани.

Восени 1942 р. в селі розпочався партизанський рух. Жителі Лисичого Іван Яковчук та Клим Гаврилюк, які до війни вчителювали в школах Славутського району, в перші дні окупації, очолюваної лікарем Михайловим та вчителем Одухою А. З. На початку партизанського руху в селі була створена підпільна група, до якої в цей час входили: Яковчук Іван Мартинович, Гаврилюк Клим Миколайович, Яковчук Федір Григорович, Самойлова-Яковчук Ганна Григорівна, Дмитрук Никанор, Шпарук Мусій, Супруненко Григорій, Сімчук Григорій Якович.

Робота підпільної організації складалася із перевірки і підбору людей, готувалися листівки(Додаток) в селах Лисиче, Губельці, Головлі, Хоняків, Потереба й інших. З місць, де проходили бої, підпільниками зібрано і перенесено в тайники більше 150 штук трофейних снарядів і мін різних калібрів, 10 ящиків патронів, 12 гвинтівок.

20 квітня 1942 року підпільники Іван Яковчук, Клим Гаврилюк і інші напали на німецьку комендатуру в селі Лисиче, обеззброїли поліцаїв, виламали вікна, забрали дві гвинтівки, два ящики патронів, вісім гранат та продукти. На другий день велика група німців і поліцаїв оточила село і за доносом провокатора Прокопа Ковальчука 17 заручників були заарештовані. Їх відправили в кривинську комендатуру і посадили в підвал. За допомогою підпільників їх усіх звільнили; Прокіп Ковальчук був повішений.

У кінці 1942 року підпільники Іван Яковчук, Клим Гаврилюк спільно з Одухою А. З., Івановим та іншими брали участь у диверсії по підриву мосту і залізничної колії на перегоні Бадівка – Кривин. В результаті зазнав аварії поїзд, що йшов на фронт.

Із підпільної організації с. Лисиче, в яку увійшли підпільники із сіл Потереба, Головлі, Дідова Гора, Губельці, Волиця, Ганнопіль, Клепачі, Нараївка, Милятин Острозького району й інших на підставі наказу Українського штабу партизанського руху був організований загін, який увійшов у з’єднання Одухи А. З. Командиром загону був призначений Яковчук І. М., комісаром – Лелях І. Р., в загоні нараховувалось 250 чоловік, пізніше він увійшов до складу Михайлівського загону (додаток 6).

Командиром загону ім.. Михайлова був призначений Клим Миколайович Гаврилюк, комісаром – Іван Мартинович Яковчук.

За час війни загін провів близько 900 бойових і диверсійних операцій, висадив у повітря 286 ешелонів, 79 залізничних та шосейних мостів, 21 промисловий об’єкт військового значення і знищив близько 17 тисяч фашистських солдатів і офіцерів.

У 1944 році командир К. М. Гаврилюк під час переправи через річку Турію загинув смертю хоробрих. Уряд високо оцінив бойові подвиги партизана-вчителя. Він посмертно нагороджений орденом «Вітчизняної війни I ст.»

22-23 січня 1944 року село Лисиче було визволене від німецьких загарбників, на Водохреща по дорозі з Головлів у село в’їхали червоноармійці.

У роки Другої світової війни з сіл Лисиченської сільської ради військкоматом було мобілізовано 286 чоловік, 153 з них не вернулися з фронтів. Серед них Герой Радянського Союзу (нагороджений посмертно) кулеметник Клим Карпович Олейнюк.

Орденами і медалями за участь у Великій Вітчизняній війні нагороджено 267 чоловік.Комісар загону імені Михайлова Іван Мартинович Яковчук був нагороджений орденом Леніна та медаллю «Партизанові Вітчизняної війни»», учасник партизанського руху Яковчук Федір Григорович був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», орденом «Червона зірка» та двома медалями «За відвагу», Іван Родіонович Лелях – командир підривної групи загону імені Михайлова теж нагороджений орденом «Вітчизняної війниIступеня і медаллю партизана I ступеня. Ганна Григорівна Яковчук-Самойлова, підпільниця-партизанка, нагороджена посмертно медаллю «За відвагу» (загинула у 1944 році).

153 імені викарбувано на плитах обеліску в центрі села, який споруджено в 1968р.(додаток 7).

Зразу ж після звільнення почала діяти сільська рада на чолі з головою Порфирієм Івановичем Андруховим. Відновився колгосп. Його очолив місцевий житель Микола Дем’янович Гаврилюк.

На території Лисиченької сільської ради до першого укрупнення (1944-1949 рр.) були розташовані колгоспи: ім.. Чкалова в с. Потереба, ім. III Інтернаціоналу в с. Дідова Гора і колгосп «Нове життя» в с. Лисиче. Після першого укрупнення колгоспи с. Потереба і с. Дідова Гора були об’єднані в одне господарство ім..Чкалова.

Після війни знову почала діяти партійна організація. З фронту повернулися воїни-комуністи Самчук Аврам, Яковчук Геннадій, Півньов Григорій, Базан Панас. Виконкомом сільської ради, активістами і комуністами проводилася значна масова політична робота.

У 1960 році колгосп ім.. Чкалова і колгосп «Нове життя» були об’єднані, і утворене господарство отримало назву ім.. Щорса, згодом «Дружба».

Одним з трагічних моментів нашої історії була неоголошена афганська війна.

Не обминула ця, одна з найгіркіших, чаша мирного життя і Лисиченської сільської ради. Так званий інтернаціональний обов’язок випало виконувати кільком нашим хлопцям (Додаток 8). З тривогою і болем чекали, сивіючи, матері листів-вісточок з далекого Афганістану. 10 вересня 1981 року прилетіла в село звістка про смерть її єдиного сина Віталія.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4. 11. 1982 року гвардії рядовий Троцюк Віталій Леонідович посмертно нагороджений орденом Червоної зірки.

З 1985 року з приходом на посаду голови правління колгоспу Василя Кардаша знову почалися позитивні зрушення в напрямку соціально-культурного будівництва.Було зведено торговельний комплекс. 9 будинків для молодих сімей і розпочато будівництво адміністративного будинку. Але після «перебудованого періоду» в нашій державі настала криза, і в економіці господарства лисичан також.

У 1992 колгосп «Дружба» реорганізовано в спілку селянських господарств.

У 1993 році жителі бригадного села Дідова Гора зі спілки селянських господарств «Дружба» виокремились і стали підсобним господарством Хмельницької АЕС.

У 1999 році з ініціативи уродженки села Лисиче, скульптора-художника з Нетішина, Світлани Мефодіївни Лелях (додаток 9) в селі Лисиче збудовано пам’ятник жертвам репресій 30-50 років (додаток 10). Пам’ятник був урочисто відкритий 30 вересня 1999 року.

В 2000 році 1 вересня відбулося відкриття меморіальних дощок: Герою Радянського Союзу Климу Карповичу Олейнюку(Додаток 11) та воїну-афганцю Віталію Троцюку, виготовлених Світланою Мефодіївною Лелях (додаток 11).

В 2002 році на виборах до місцевих рад сільським головою обрано Любов Михайлівну Базан. У 2010 році сільським головою обрано Григорія Григоровича Ковальчука.

На даний час в селі функціонує лісокомунальне підприємство «Гай», працює відділення зв’язку. Працює два магазини: приватний і орендований.

4. Формування культурного, просвітницького,

освітнього середовища

у 1860 році в Лисичому вже існувала школа початкової письменності, де навчалось дванадцять учнів-хлопців.

У 1914 році було збудовано церковно-парафіяльну школу. Навчалося там 10 учнів. Це були діти багатих селян. Навчання велося лише російською мовою взимку, в час, незайнятий сільськогосподарськими роботами.

Про роботу школи в 20-х роках більше відомостей немає.

У 30-х роках у школі було запроваджено обов’язкове початкове навчання. В школі працювало подружжя вчителів Буздиган – Микита Григорович і Антоніна Сафронівна. Вони ж відновили роботу школи восени 1944 року після німецької окупації.

У цей період приїхала в село Ярина Василівна Глибович, яка пропрацювала на своєму робочому місці до глибокої старості і навчала грамоти не одне покоління лисиченів. Також працювала вчителькою лисичанка Ганна Бенедиктівна Гаврилюк, Тетяна Антонівна Яковчук, Ганна Іванівна Грицишин; очолив школу в 1946 році Григорій Ілліч Півньов. Навчання велося за семирічною програмою.

Пізніше – у 50-х роках, працювали вчителі Ніна Павлівна Хотовіцька, Лідія Силівна Дем’янчук, Олександр Максимович Самчук. Повернулися з війни Мефодій Арсенович Борозенко (хімія, біологія), Геннадій Мартинович Яковчук (німецька мова), Євгена Степанівна Полінська (історія), завуч школи Яків Мартинович Самолюк (географія), Надія Іванівна Сищук (початкові класи), Ганна Володимирівна Лелях, Марія Олексіївна Онуфрієнко, Марія Юхимівна Іванець.

У 1954 році в село на посаду голови колгоспу прибув Йосип Степанович Акбара, його дружина – вчителька російської мови та літератури – стала директором школи. У 1962 році школу очолив Григорій Маркович Яковчук. За період його керівництва в школі навчалось близько 300 учнів. Педколектив постійно оновлювався, працювали вчителі зі Славути, навколишніх сіл.

З 1985 року до школи почали ходити учні з сіл Дідова Гора та Потереба у зв’язку з закриттям у них початкової школи. У 1993 році Г. М. Яковчук вийшов на пенсію.

З 1993 року і до цього часу на посаді директора працює Галина Юхимівна Чабанова. За фахом – філолог.

В 1994 роцішкола реорганізована в середню школу. В1996 році через малу кількість учнів , школа знову була реорганізована у дев’ятирічку.(додаток 12)

З січня 2011 року школа перейменована в Лисиченський навчально-виховний комплекс, та за сприяння директора Чабанової Г. Ю. відкрито дошкільний заклад.

За період керівництва Г. Ю. Чабанової школа набула естетичного вигляду. На даний час тут працює 15 вчителів. Один – Старший вчитель, четверо – мають вищу кваліфікаційну категорію, двоє – першу, інші спеціалісти. Майже всі педагоги мають вищу фахову освіту.

Завдяки майстерності вчителів маємо гарні результати учнів. Великою гордістю школи є хореографічний гурт «Сузір’я». Керівник гурту – Віра Михайлівна Самчук. Гурт «Сузір’я» - переможець обласного конкурсу художньої самодіяльності, призер номінації «Юна обдарованість» 2006 року, учасник обласного фестивалю дитячої творчості «Вихиляс».

Великий шлях пройшла школа. Пережила багато етапів реорганізації. Але дух молодечий ще живе. Станом на 1 січня 2012 року у школі навчається 40 учнів. Але освітній заклад не втрачає надії на існування. Поки буде на селі школа – доти буде жити село.

Що стосується розвитку культури, то у перші роки радянської влади в селі діяла хата читальня. Клуб було побудовано в 30-х роках. При розкуркуленні заможних селян їх будівлі і майно були забрані у колгосп, ці будинки використано для будівництва клубу.

З відкриттям клубу масова робота в селі пожвавилася. Тут відзначалися святи пролетарського походження з демонстраціями, масовими гуляннями, грав духовий оркестр. Селяни, хоч здебільшого жили бідно, але, намагаючись організувати своє дозвілля, в міру можливостей дотримувалися традицій батьків, одягали національний.

Після німецької окупації клуб відновив свою роботу. В селі знову зазвучала пісня, заграла музика. Основними музичними інструментами були балалайки та гармошки. Діяв драматичний гурток, учасниками якого були сільська молодь і вчителі. Ставилися вистави українських письменників-класиків та сучасних авторів. Існував хор під керівництвом Євгени Степанівни Полінської – вчительки співів.

Виступали з концертами та виставами на районній сцені та сусідніх селах. Художня самодіяльність була дуже популярна серед сільської молоді, всі були артистами-аматорами сцени.

Бібліотека почала своє існування як приклубна в 1947 р. Першим бібліотекарем була Галина Яківна Турчина. В 50-х роках бібліотека мала своє приміщення як окрема установа. Завідувачка Раїса Миронівна Шпарук. Культурно-освітні установи працювали спільно для організації виховання та дозвілля молоді. Протягом багатьох років у цій галузі були зайняті різні люди. У 1970-х роках тут працювало подружжя Бегутових – Світлани та Бориса, а ще раніше звучав баян і акордеон в руках Світлани Лелях.

З 1976 року бібліотекою в Лисичому завідувала Ніна Федорівна Самчук. За 30 років роботи бібліотекаря сформовано хороший книжковий фонд, який нараховує близько 10,5 тис. примірників. Ведеться велика краєзнавча робота. За сприяння сільської ради , вчителів, Славутської РДА у 2010 в приміщенні бібліотеки відкрито краєзнавчий музей (додаток 13). Завідує бібліотекою-музеєм Лариса Вікторівна Кордяк.

Довгий час клуб очолювала Марія Іванівна Троцюк. Культурно-освітні установи завжди мають зсередини і зовні естетично привабливий вигляд. Художня самодіяльність розвивається, її учасники виступають на районних оглядах-конкурсах, займаючи одні з кращих місць. Нині на цій посаді працює Людмила Демедюк.



5. Чинники матеріального виробництва: засоби і форми

господарювання і наявність природно-рекреаційних

ресурсів

В селі було налагоджено виробництво цегли. Нині вулицю, де за переказами старожилів, знаходився цегляний заводик, називають «Цегельня». З цієї цегли збудоване велике, на два поверхи, складське приміщення з льохом (додаток 2), та приміщення з солідною назвою «магазин» (додаток 14). Пан зберігав там своє збіжжя, а в погребах – овочі і соління.

У 1937 році в колгоспі вже було збудовано кілька господарських приміщень: корівник, конюшня, вівчарник. Середній врожай зернових в 30-х роках становив 12 ц з одного гектара.

Після війни голодна, замучена країна потребувала хліба, сировини, іншої с\г продукції. Спустошені поля давали низький урожай. Скрізь панувала надзвичайно сувора дисципліна, за втрати при збиранні врожаю в кілька колосків пшениці звинувачені розплачувалися посадами, тюремним ув’язненням. І все ж показники по виробництву с\г продукції до 1950 року майже не росли.

А ось дані про врожайність зернових відповідно в 1954-му та в 1963 роках:

жито: 8,4 ц і 9 ц

пшениця: 9,5 ц і 15,4 ц

ячмінь: 9,6 ц і 12,3 ц

овес: 8,5 ц і 5 ц

горох: 2,2 ц і 13,7 ц

просо: 10,4 ц і 4,4 ц

кукурудза на зерно: 9 ц і 17, 6

кукурудза на силос: 70 ц і 90 ц

Грошові прибутки в 1954 році становили 18600 крб., за 9 місяців 1963 р. – 205300 крб. З 1966 року колгоспники повністю переведені на грошову оплату.

За післявоєнний період 40 колгоспників нагороджено медаллю «За трудову відзнаку»

Село повністю електрифіковане. В 1952-1953 роках – радіофіковане. Протягом 6-7 років було зведено колгоспну кухню, тракторну майстерню, корівник, свинарник, нову кормокухню. Колгоспниками побудовано 93 власних будинки.

У 1949-1950 роках на полях колгоспу посаджено 6 гектарів полезахисної смуги. В 1958 році посаджено колгоспний сад площею 17 гектарів. Найвищого розвитку сільськогосподарське виробництво колгоспу «Дружба» досягло в 70-ті роки.

У 1975 році колгосп мав уже 26 тракторів, 8 зернових комбайнів, 11 висівних агрегатів, 19 автомашин, з них 3 – легкових, 1 – спецмашина, 2 мотоцикли; колгосп займався вирощуванням зернових та технічних культур, овочів.

Ферми колгоспу в той час нараховували: корів – 453, молодняка великої рогатої худоби -896, овець – 365, свиней – 553, курей – 5000, коней – 160. На фермах застосовувалося механізоване доїння корів. У 1971 році за досягнуті успіхи Президія Верховної Ради СРСР нагородила механізатора Троцюка Феодосія Макаровича орденом «Знак пошани». Доярку Ольгу Федорівну Лебейчук за досягнення тритисячного рубежу з надою молока в 1973 році нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.

Праця лисиченців всі ці роки знаходила своє відображення в зростанні показників врожайності сільськогосподарських культур. У першому році десятої п’ятирічки на полях колгоспу «Дружба» було зібрано значно кращий урожай зернових. Вперше валовий збір зерна становив 3477,1 тонн.

У 1977 році тракторист Іван Станіславович Пінчук нагороджений орденом «Знак пошани» і орденом Трудової Слави III ступеня нагороджений тракторист Сергій Васильович Романюк, медаллю «За трудову відзнаку» - комбайнер Володимир Степанович Троцюк.

У 1978 році в колгоспі збудоване картоплесховище місткістю 500 тонн, став до ладу зерносушильний комплекс.

Є надія, що у вільній незалежній державі ще розквітне наше Лисиче з його славним історичним минулим та працьовитими людьми.

6. Видатні постаті села

Багато талановитих людей народилося в Лисичому. Це, перш за все, - Григорій Маркович Яковчук, учитель української мови і літератури, який тривалий час був директором школи, автор двох поетичних збірок – «Струни серця» та «Калинова сопілка», постійний дописувач міськрайонної газети «Трудівник Полісся», обласної та республіканської преси. На жаль, немає його нині з нами – пішов у Вічність.

Світлана Мефодіївна Лелях-Бегутова, художник, скульптор, автор художньо-публіцистичної повісті «На зболених крилах любові»(Додаток). Це завдяки їй у Лисичому – вперше на теренах Славутчини – в 1999 році було споруджено й відкрито пам’ятник односельчанам – жертвам голодоморів і репресій (додаток 14). Творіння рук цієї жінки – картини, пам’ятники, меморіальні дошки (додаток 15) і пам’ятні знаки – можна зустріти в багатьох населених пунктах України, Казахстану, Криму. Її картини не раз виставлялися на виставках, були відзначені нагородами. 2 жовтня 2004 року в м. Києві Міжнародний благодійний Фонд Святої Марії удостоїв Світлану Лелях почесного звання «Українська Мадонна». Нині вона проживає у Нетішині.

В’ячеслав Олександрович Терновий – учитель-філолог, заслужений журналіст України, колишній керівник Славутськогоміськрайонного радіо, автор книги «Це було на Славутчині в 30-х роках» та збірки поезій «Славута – диво-казка» (вийшла друком уже після смерті автора).

Михайло Йосипович Ільчук – вчитель-філолог, журналіст, кореспондент газет «Енергобудівник», «Трудівник Полісся», «Нетішинський вісник», автор поезій, сатиричних творів. Нині перебуває на пенсії й мешкає в рідному селі.

Жанна Олександрівна Янковська(Борозенко) - учитель, кандидат філологічних наук, викладач, доцент кафедри культурології та філософії Національного університету «Острозька академія»

Серед цих відомих людей є місце і Чабановій Галині Юхимівні. Працюючи на посаді директора Лисиченського НВК, вона знаходить в собі сили писати чудові вірші. Всі з нетерпінням чекають появи її поетичної збірки, яка вже готується до друку.

Такі особистості не можуть бути не помічені. Хочеться вірити, що в цих людей ніколи не згасне іскорка, яку вони запалюють в душах односельців. Вони вчать цінувати та творити добро.



Список використаних джерел

  1. Ковальчук С., Ковальчук А. Славута: минуле і сучасне. – Ч.І. – м. Славута, 2002р. – 183с.

  2. Павлюк В. Магнатерія Волині в соціально-економічному та культурному житті правобережжя у XIX ст.. – Острог: «Острозька академія», 2000. – 183с.

  3. Поляков И. Крупноеземлевладение на Волыни. К., 1898. – 78с.

  4. Тесленко І. Чечелі-Новоселецькі та їхнє родове гніздо. С. 29.

  5. ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 18, арк.. 786-786 зв.; спр.26, арк.120 – 121зв.

  6. http://www. nashkray.kіеv.ua


Зміст

  1. Назва населеного пункту та її походження…………………………… ..3

  2. Географічне місце знаходження………………………………………………..3

  3. Виникнення населеного пункту,важливі

суспільно-політичні віхи його історії…………………………………………. 4

  1. Формування культурного, просвітницького,

освітнього середовища……………………………………………………………….12

  1. Чинники матеріального виробництва:

засоби і форми господарювання………………………………………………..15

  1. Видатні постаті села……………………………………………………………………17

  2. Список використаних джерел……………………………………………………19

  3. Додатки


Додаток 2

Панська клуня

Млин та молочарня

Додаток 3

Вулиця Московська, або «Шлях»



Додаток 4

Лисиченська липа



Додаток 5

Господарі-хуторяни



Додаток 6

Ветерани та учасники війни



Додаток 7

Пам’ятник загиблим воїнам в роки Великої Вітчизняної війни



Додаток 8

Воїни – інтернаціоналісти



Додаток 9

Світлана Мефодіївна Лелях – скульптор, художник

(матеріали краєзнавчого музею)

Додаток 10

Пам’ятник загиблим і репресованим 1920-1950 рр.



Додаток 11

Меморіальна дошка Героєві Радянського Союзу К. К. Олейнюку

Меморіальна дошка кавалеру ордена Червоної Зірки, воїну-афганцю

Віталію Троцюку



Додаток 12

Школа в с. Лисиче



Додаток 13

Місцевий краєзнавчий музей



Додаток 14

Складське приміщення «магазин»



Анкета

Село Лисиче

Район Славутський

Область Хмельницька

Навчальний заклад Лисиченський навчально-виховний комплекс

«Загальноосвітня школа I-II ступенів – дошкільний

навчальний заклад» Славутської районної ради

Роботу підготувала Оксенчук Вікторія Олександрівна – учениця 9 класу

Керівник вчитель історії Оксенчук Тетяна Сергіївна



Контактний телефон 03842 52 713

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка