Леся Українка

Тема уроку: Леся Українка. Життєвий і творчий шлях. Роль родини культурного оточення і самоосвіти у формуванні світобачення письменниці

Автор: Крикун Валентина Яківна

Навчальний заклад: ДПТНЗ «Богуславське вище професійне училище сфери послуг»

м. Богуслав

2014 рік
Леся Українка (Лариса Косач)

ХІД УРОКУ

Але якою була поетеса зблизька — як людина, як член сім'ї, друг, удома, у найближчому оточенні? За порадою Гете, щоб збагнути поета, треба піти в його край. Отож і ми йдемо в його дім, у сад, поглянути на «ліричні яблуні у ньому» й на берези в найближчому лісі, зробити родинну світлину. А провідниками в цей чарівний світ будуть спогади, листи, стареньке фото...

Леся Українка... Поет-лірик, автор ліро-епічних поем, драматург-новатор, прозаїк, публіцист, критик — такі грані художнього та­ланту Лесі Українки. З її іменем в українську і світову літературу ввійшов письменник-громадянин, письменник-патріот, співець осяй­них ідеалів людства.

Поетеса свідомо поставила свою творчість на служіння знедоленому народу, її слова стали «зброєю», «полум'ям». Саме вона опоетизувала образ «досвітніх вогнів» як символ народження нової історичної доби, виступила послідовним борцем проти будь-яких форм тиранії.

Прагнучи ознайомити українського читача з перлинами європей­ської поезії, вона перекладала Байрона, Дайте, Шекспіра, Гюго, Гейне, Міцкевича, Надсона.

Українська поетеса вважала, що справжні митці зобов'язані осво­їти художні здобутки людства, її драматичні поеми «Одержима», «Кассандра», «Осіння драма», «Оргія», «Камінний господар» та інші стоять серед найвищих зразків європейського красного письменства.

А такі оригінальні твори, як драма-феєрія «Лісова пісня», поема «Бояриня» збагатили українську і світову літературу новими тема­ми та неповторними поетичними образами, відкрили людству чарів­ний світ українського духовного життя — міфологію, природу, іс­торію, традиції.

Леся Українка — геніальна донька українського народу. Як лю­дина і як митець вона була дитям Волині. У Звячелі народилась, у Луцьку написала свій перший вірш.

Милий серцю волинський край! Край предковічних дубів, незайма­них борів, таємничих озер із смарагдовими облудними берегами.

Край, який дав світу творця ніжної чарівної Мавки, гордої, неза­лежної Кассандри, нескореного Неофіта і одержимої Міріам, розпо­вів людям дивну «Осінню казку» і проспівав «Лісову пісню», кинув нам гіркі «Сльози-перли». Край володарки ночей, яка серед темря­ви засвітила провідну зірку свободи, кинула виклик відчаю і горю. «Убий — не здамся» — девіз життя Лесі Українки.

Ведучий.

Мріяла стати художником, бо гарно малювала; музикантом, бо мала неабиякий хист до музики. І не знала дівчинка, що в серці вже поселилася Муза, що її поезії судилося стати в майбутньому окрасою української літератури.

У поезії «Мій шлях» Леся Українка описала свій прихід в літе­ратуру.

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала.

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала.

«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю:

Та не шукайте в них пророчої науки,—

Ні, голосу гучного я не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,—

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!» —

З його плачем я спів з'єднаю свій...

Ведучий.

На шлях літератури вийшла дуже рано. З десяти років складала вірші, а з тринадцяти років вже друкувалась. Та й не дивно. Бо мати, видатна українська поетеса Олена Пчілка, а батько, відомий юрист Пе­ро Косач, понад усе любили літературу і музику. Цю любов передали своїм дітям, а їх у сім'ї було шестеро. Леся любила музику і дуже зраділа, коли тато купив фортепіано. А ще любила малювати, вишивати, шити лялькам сукні, працювати в городі, читати казки і мріяти.

Із спогадів брата Лесі Михайла:

Леся була веселою дівчинкою. Любила співати і танцювати, жарту­вати, не знала вона, що за її дитячими плечиками вже стоїть біда. 6 січня вона пішла на річку подивитись хрещення води, простудилась і дуже заслабла. Почала боліти права нога, яка і раніше давала про себе знати, але ще ніхто не знав, яка страшна хвороба стоїть за цим,— туберкульоз, який охопив весь організм і давив його 30 років.

Ведучий.

Тридцятирічна війна з хворобою була затяжною і жорстокою. Це була війна життя і смерті. Вона забрала в Лесі дитинство, юність, не дала змоги вчитися в школі, нормально жити. Муки нестерпні, болі роздираючі робили Лесю стійкою, розвивали в неї незвичайну силу волі. Лікарі згадували, які болісні уколи приймало це ніжне створіння з великими, як світ, очима, і жодного стогону, жодного нарікання...

Та ця страшна війна не відібрала у Лесі поезії — єдиної втіхи і надії. Часом приходив відчай, роздирав душу, затьмарював усі думки. Але Леся розуміла: якщо опустиш руки — то кінець, а так хотілося жити у цьому прекрасному і чаруючому світі. Часто вона згадувала оте всеперемагаюче: «Най диявол носить смуткове вбран­ня, я ж надіну ясні кармазини».

І знову звучала поезія, сповнена оптимізму і віри в торжество людини над злом. 1-й учень.

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Ведучий.

А невгамовний пекучий біль, взявши в полон тіло і душу, давив, мучив Лесю. Часто хотілося кричати, припасти до землі, віддати їй свої муки. Та поетеса знала, що з цього небезпечного двобою, який нагадував облогу міста хитрим і підступним ворогом, вона повинна вийти переможцем. І вийшла, і стала Велетом нескореного духу, незламної волі і жадоби до життя. А забуття, свою втіху Леся зна­ходила у праці, в слові, в боротьбі.

В одному з щоденників Леся писала:

«Я любила працювати вночі, коли вся земля відпочивала після неспокійного дня, коли наодинці зі мною була ніч і ті зорі, що дивились через віконце у мою кімнату.

Кожна хвилина нічної тиші, коли до мене летючою зіркою спада­ла Муза, була в моєму житті променем щастя».

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем...

Ведуча.

Перше кохання, яке боязко ступило на тінисту терасу в¹ невеличко­му містечку Чукурларі, що біля Ялти, де Леся лікувалась, заглянуло в очі, посміхнулось щирою посмішкою і навіки поселилось у серці.

«Це він»,— шепотіли її губи. «Це вона»,— говорили його очі.

Їм було добре вдвох. Вони часто слухали, як шепотіли кипариси, бився об скелі шалений прибій, стогнали чайки над водою.

Сергій Мержинський, відомий революціонер, нестямно був зако­ханий в Мавчині Лесині очі, в яких стояла лісова прохолода, надве­чірня зажура і тепло призахідного сонця.

Але щастя було коротким. Доля, зле жартуючи, наділила обох не тільки талантом, але й однаковою хворобою — туберкульозом.

Із спогадів Лесі Українки:

Він дивився на мене, як на ікону, як на ту зірку, що раптом скотилася з неба і може ненароком погаснути. Я була для нього ніби з тонкого скла, що може впасти і розбитись, я була вітром, що може вилетіти крізь прочинені віконця і не повернутись, тим дивним світом, що робить людей щасливими».

Ведуча.

Він помер у неї на руках тієї пам'ятної березневої ночі... І було горе, і був відчай. І тихо серед лиха лунав їх улюблений романс «Коли розлучалися двоє».

(Музика Лисенка на слова Г. Гейне в перекладі Лесі Українки.) Він викликав у Лесі смуток, щире захоплення і гіркі сльози.

2-й учень.

Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глубині і б'ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

Ведучий.

Через півроку стан Лесі погіршився, її життя — це була рвуча боротьба зі смертю — проходило літом на Кавказі, зимою в Єгипті. Чим далі, тим тяжчими ставали для неї ці подорожі. Проте Єгипет добре впливав на Лесю, і її родина робила все можливе, аби вона кожного року їздила туди.

Але сили поетеси поступово танули. А між нападами хвороби була напружена письменницька праця — поетична творчість, пере­клади, випробування себе у різних жанрах...

1-й учень.

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння,—

То ж була буря весняна,

А не сльоза осіння...

Ведуча.

25 липня 1907 року Леся Українка виходить заміж за Климента Васильовича Квітку, людину, яка через все життя пронесла любов до Лесі, не бажаючи поєднувати свою долю ні з ким іншим. Послу­хайте реферат про чоловіка Лесі Українки «Забута тінь» (див. дода­ток до уроку).

Леся понад усе цінувала людську гідність і дружбу, і це йшло від батька. Вона ніколи не ставилась зверхньо до людей, була щирою з друзями, цінувала їх, бо, як сказано в її «Грішниці», «Ніхто не має більшої любові, як той, хто душу покладе за друзів».

О люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани! Палають страшні, незагоєні рани

На лоні у тебе, моя Україно.

Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?

Ой Боже!

Ведуча.

Але дедалі тяжчим ставав хрест, якого поетеса несла до своєї Голгофи. Та навіть на смертному ложі Леся Українка до останньої хвилини життя не покидала своєї єдиної зброї — поетичного слова.

Леся вірила, що тільки сонячне тепло витіснить із нас дух рабсь­кої покори, зла, байдужості, бо ми ті люди, що можуть і вміють цінувати талант, шанувати розум, поважати людську гідність, ві­рити в торжество справедливості.

1 серпня 1913 року в м. Сурамі (Грузія) зупинилося серце Лесі Українки. Вічність ще більше висвітлила велич геніальної доньки України. А її сучасники? Чи знали вони все створене нею? Очевид­но, що знали далеко не все. Більшість її драм за життя письменни­ці не піднялася на театральну сцену, критика мовчала.

Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!

Ці слова безсмертної поетеси можна вважати девізом усього її життя.

3. Заключне слово вчителя.

Леся Українка не терпіла бездіяльності, пасивності, уважно сте­жила за розвитком суспільно-політичного руху, незважаючи на хво­робу, протестувала проти антидемократичної політики російського царизму своєю єдиною зброєю — словом. Цій творчій активності митця ми завдячуємо її безсмертними творами. Адже лірика, дра­матичні поеми великої української поетеси сьогодні належать до кращих здобутків світової культури.

Запитання до учнів.

1) Що в біографії поетеси вас найбільше вразило і схвилювало?

2) Чи бували ви в музеях Лесі Українка?

3) Які ви бачили фільми, вистави за творами поетеси?
IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Вивчити напам'ять вірш Лесі Українки «Contra spem spero!», хрестоматія [22], с. 367.

Батьки Климента Квітки рано померли, і він виховувався у без­дітній родині Карпових. Сім'я жила в Києві. 1889 року К. Квітка вступив до 5-ї Києво-Печерської гімназії.

Водночас він вчився в музичному училищі. Його викладачем по класу роялю був відомий музикант і піаніст Григорій Ходоровський.

Закінчивши з золотою медаллю гімназію, К. Квітка за бажанням прийомних батьків 1897 року вступив до юридичного факультету Київського університету. Тема його дипломної роботи — «Про пра­вові відношення на середньовічних ярмарках Франції». К. Квітку вже тоді цікавили історичні побутові обставини подорожуючих на­родних музикантів. Згодом Квітка стане відомим музикознавцем, фольклористом, етнографом, автором добре знаних в музичних ко­лах праць. «Професіональні народні співці й музиканти на Украї­ні» (1924 р.) та «До визначення побуту лірників» (1928 р.).

Восени 1898 року на квартирі композитора М. Лисенка К. Квітка познайомився з відомою поетесою Лесею Українкою. З перших днів знайомства К. Квітка почав записувати з її голосу народні пісні.

Після закінчення університету 1902 року К. Квітка одержав при­значення в Тифлір. Працював як юрист спочатку в Грузії, потім в Ялті, Таганрозі та інших містах. Під час відпусток продовжував займатися фольклорно-етнографічною працею.

25 липня 1907 року К. Квітка одружився з Лесею Українкою. Відтоді вони разом працюють над збиранням і записуванням україн­ських народних пісень. У 1908 році подружжя організує на власні кошти етнографічну експедицію по Полтавській та Харківській гу­берніях для запису кобзарських дум.

Трагічним був для К. Квітки 1913 рік. Помирає кохана дружина, яка поділяла його захоплення народною фольклористикою та етнографією. Спільну працю К. Квітка доопрацював і видав вже після смерті Лесі. У 1917—1919 рр. вийшов двотомник «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (всього 220 пісень).

У жовтні 1918 року К. Квітка став викладачем Вищого музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, назавжди залишивши кар'є­ру юриста.

Це були часи, коли ставлення радянської влади до всього українсь­кого мало чим відрізнялося від царського, дореволюційного. Офіційно була утворена Українська Радянська соціалістична республіка, в 20-ті роки проводилась так звана «українізація». Насправді мистецтво і література перебували під жорстоким наглядом більшовицької цен­зури, невдовзі почалися репресії. На превеликий жаль і сором, потра­пила під колесо репресій і родина Лесі Українки. Двічі заарештовува­ли матір Лесі Олену Пчілку, було відправлено до концтабору на Соловки наймолодшу сестру Лесі Ісидору, в концтаборах загинули чоло­віки Лесиних сестер Ольги та Ісидори. Нависла загроза арешту і над К. Квіткою. Не витримавши шаленого тиску з боку пильнуючих орга­нів, К. Квітка 1933 року залишив Кабінет музичної етнографії при Академії наук України, де тоді працював, і переїхав до Москви. У Мос­ковській консерваторії він почав читати курс музики народів СРСР. Та, мабуть, «пильне око» НКВС знайшло його і тут. 1934 року К. Квітка потрапляє в Караганду, потім поселяється в Алма-Аті, де працює ви­кладачем латинської мови. Саме тоді, знаходячись у лікарні, він пише покаянний звіт про свою діяльність «Обьяснения, поправки й самокритические замечания». Тільки після того як вчений визнав «недолі­ки» у своїй роботі, йому було дозволено повернутися до Московської консерваторії. Але жити в Москві заборонили, тому він деякий час мешкав у місті Олександрові Іванівської області. І тільки 1937 року зміг поселитися в Москві і очолити Кабінет вивчення музичної твор­чості народів СРСР при історично-теоретичному факультеті Московсь­кої консерваторії. З цього часу К. Квітка починає досліджувати фольклор народів Півночі (Комі АСР), влаштовує наукові експедиції до Брянської, Орловської, Калінінської областей.

Під час Другої світової війни К. Квітка залишався в Москві, брав участь у протиповітряній обороні міста, виступав перед бійцями в госпіталях і не припиняв працювати в консерваторії. Мав держа­вні нагороди — ордени і медалі за працю та відвагу. Та коли У 1943 році академік М. Рильський запропонував висунути праці К. Квітки на Державну премію, кандидатуру вченого не затверди­ли. 1944 року К. Квітка мав балотуватися до АН УРСР, але знов не Пройшов, бо нібито загубили документи.

У листі до Н. Я. Брюсової К. Квітка писав: «Дуже відчуваю свою старість». Далися взнаки довгі роки переслідування та гонінь, роки війни та самотності після смерті Лесі Українки.

1947 року К. Квітка за станом здоров'я відмовляється співпра­цювати з Академією наук України і працює тільки в Московській консерваторії. Влітку 1953 року він подорожує пароплавом по Вол­зі, Камі, Білій, записує народні пісні. На початку вересня, поверну­вшись до Москви, вчений захворів на запалення легень. Вранці 19 ве­ресня 1953 року Климент Васильович Квітка пішов з життя. Похо­вали його на Ваганьківському кладовищі у Москві.

Після себе К. Квітка залишив 65 друкованих праць і 74 рукопи­си. В Україні про нього та його праці майже нічого не знали. Та не може зірка згаснути на небі непоміченою. Україна поволі відро­джує свої традиції, культуру, мову. Праці талановитого музикозна­вця і фольклориста К. Квітки вийдуть із забуття. І зазвучать народ­ні пісні, оті «...Квітки барвисті вічні...», про які писала Леся Укра­їнка в поезії «Забута тінь».