Леопольд Тирманд злий пригодницький роман друге видання «Радянський письменник»



Сторінка1/23
Дата конвертації26.06.2019
Розмір6.97 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


Леопольд Тирманд

ЗЛИЙ
пригодницький роман

друге видання


«Радянський письменник»

Київ — 1959


Скорочений переклад з польської

Марії Пригари та Валентина Струтинського




ЧАСТИНА ПЕРША

1
«А я гарна», подумала Марта Маєвська, побачивши себе в дзеркалі.

Аптека була обставлена старими полірованими мебля­ми. Шухлядки, примхливі невеличкі башти в готичному стилі, потемнілі від старості панелі. І дзеркала — трохи пощерблені, трохи пожовклі, вправлені в шафи. «Невже я й справді гарна?» замислилася Марта, коли скручена, мов черв’як, багатолюдна черга виштовхнула її до самі­сінького прилавка. «Дурниці, — мовила дівчина майже пошепки, — не гарна! Приємна, от і все. Пристойна».

В дзеркалі видко було невисоку постать, худеньке лич­ко з кирпатим носиком, пасма темнорусявого волосся, безладні, але по-модному розсипані, які вибивалися з-під гар­ненького чорного беретика. «Оригінальна — от потрібне слово, — вирішила Марта з задоволенням,— не гарна, яка там краса, але оригінальна»... І зараз же в ній обізвалося почуття гумору. «Неважко бути оригінальною в цій юрбі хворих на грип, застуджених, закутаних у хустки й шарфи відвідувачів аптеки...»

«Ця погода...» думала Марта з почуттям огиди. За вікнами періщив дощ, змішаний із снігом. Площа Тшех Кшижи1 потопала в грязюці, в миготливому каламутному світлі високо підвішених ліхтарів, запнутих брудним сер­панком сльоти. Щохвилини якийсь мокрий відвідувач, від якого віяло вогкістю і холодом, протискувався до теплої, переповненої людьми аптеки. Фарфорові баночки з чор­ними літерами скорочених латинських назв, емальовані таблички на шухлядках збуджували симпатію й довір’я.

Втомлена аптекарка по той бік прилавка блискавично підраховувала колонки дрібних цифр на рецептах. Думки Марти помандрували додому. «Бідна мама, як вона му­чилася вночі...» Це чекання в безконечній черзі стомлю­вало, починало мучити, гнітити, докучати. «Скільки ще ро­боти вдома, а ще ж хочеться зустрітися з Зеноном... Так повільно посувається черга...»

Втомлена аптекарка звичним рухом взяла в Марти рецепт.

— Біламіду нема. Екстракт чорної редьки вилучений із списку ліків... — мовила вона. Розкрила якусь книжку і почала шукати. — Нема, — повторила, — вилучений.

— То... може, чимось замінити? —вражено пробель­котіла Марта.



_______________

1 Трьох Хрестів.
— Є. Ізохол замість біламіду. І настій звіробою або холезол. Але вам треба принести новий рецепт або за­платити повну ціну.

— Яка невдача! —тихо промовила Марта.

— Ці лікарі, — просичала зараз же за Мартою якась жінка, пов’язана шарфиком поверх капелюха,— виписують ліки, а їх немає в аптеках.

— Прошу пані... — почала Марта, не знаючи, що ска­зати далі. В голові все пішло коловерть: звільнення матері з роботи, папірець до поліклініки, чекання цілими годи­нами на прийомі в районного лікаря безсонні ночі матері, яка скаржилася, що в неї болить печінка... І знов полі­клініка, потім рецепти, невдале побачення з Зеноном. Стільки клопоту протягом дня, і тепер знову все наново.

— Скільки це коштуватиме без рецепта, прошу пані? Аптекарка назвала ціну. Ззаду в черзі хтось голосно мовив:

— Чого так довго? Не можна стільки часу приділяти одній особі.

— Прошу пані, мама... — почала Марта.

Із втомленого обличчя, з-під сивого, акуратно зачеса­ного волосся глянули на неї бистрі очі аптекарки.

— Це для вас, пані? — спитала вона.

— Ні, — швидко відповіла Марта,— для моєї матері. Печінка і жовчний міхур. Все разом...

Аптекарка рішучим рухом олівця перекреслила назви ліків на рецепті і вписала нові, потім подала талон до каси. Марта вдячно посміхнулась. Щось схоже на усміх осяяло зосереджене обличчя аптекарки. Так воно вже по­велося, що посмішка Марти, мов якийсь чародійний ме­ханізм, викликала усміх на обличчях інших людей.

Марта заплатила, щільніше застебнулася, підняла ко­мір пальта, закутала підборіддя м’яким кольоровим шар­фиком, перекинула мисливську шкіряну сумку через плече і взяла два великих флакони з ліками. Зачинивши за со­бою двері аптеки, вона якусь хвилину постояла на порозі. Вихор, сніг, дощ, грязюка, миготливе непевне світло, гу­стий присмерк лютневого вечора, коли люди квапляться, тікають від хвижі, тиснуться до трамваїв, поспішають, не дивлячись ні на кого. Довгий ряд зіщулених постатей тупцяв у ріденькій грязюці на тротуарі, чекаючи на 113-й номер трамвая, трохи далі така сама черга нетерпляче ви­глядала автобуса на Жолібож. Марта швидкими кроками, майже бігцем, повернула в бік Вєйської вулиці.

Коли і як це сталося, в першу хвилину вона б не могла сказати. її очі наповнилися сльозами, і гіркий жаль залив серце. «Стільки клопоту, стільки старань, такі потрібні, страшенно потрібні ліки...» Обидва флакони валялися до­лі: з одного сочилася рідина, а таблетки з другого ви­котилися й змішалися з грязюкою.

Це перша реакція. Далі Марту охопила лють, а за хвилину — жах.

— Спокійно, люба... Злість шкодить красі... — прошепелявив високий підліток, злегка похитуючись. У нього було масне біляве волосся, спітніле обличчя і розстебнута на шиї бумазейна сорочка. Це він раптовим рухом вибив у Марти флакони з рук. Що це? Випадок, хуліганство чи неуважність, викликана дощем, сльотою, поспіхом? Одне не викликало сумніву — хлопець п’яний. І він був не сам. Поруч хихотів низенький опецькуватий парубійко в літ­ньому пальті.

— Ви збожеволіли!.. Як ви ходите?.. Прошу віді­йти... — вигукнула Марта. Високий силкувався її обняти.

— Навіщо цей галас, подружко... Позбираєш, очистиш, хе-хе-хе! — хихотів опецькуватий, втоптуючи черевиком таблетки в брудне чорне місиво.

З черги на 116-й номер, яка стояла неподалік, почали обертатися. Кілька людей попрямувало на галас. Кілька прохожих зупинилося трохи віддалік.

— Ліки! Що ви, пане, зробили з ліками?!. Міліція!.. — заволала Марта Біль, злість і страх бриніли в її голосі. На неї війнуло смородом немитого тіла і брудної одежі хлопця, котрий все натискав на неї.

Від кіоска видавництва «Рух», неподалік од них, від­окремилась якась постать — хлопець, теж високий, як і напасник Марти, без шапки, у вельветовій розстебнутій куртці. Блискавично він підскочив до Марти. Навколо вже зростала юрба — непевна, темна, невиразна, як погода.

— Мєтеку! Тікай! Навіщо цей галас...— Хлопець у вельветовій куртці пхнув високого в бік, потім швидким, нахабним жестом схопив Марту за підборіддя і брутально підвів угору її голову.

— Сестро! — процідив він крізь зуби. — Сестричко... Дивися, куди йдеш... Чуєш? Не лізь на спокійних людей, бо слізьми вмиєшся!.. А зараз...

— Ну, так...— швидко додав низенький опецькуватий парубійко, — налетіла, мов торпеда, а тепер нарікає...

— Я бачив,— кинув хтось з юрби, — ця пані бігла, мов шалена.

— Звичайна річ, — пожвавішала юрба, — молодий хло­пець трохи випив... треба йому дати дорогу...

— Неправда!—раптом гримнуло збоку.

З кіоска виглянуло свіже обличчя немолодого вже чо­ловіка, оздоблене сивими, звислими, мов у сома, вусами і прикрашене гарненьким кашкетиком з блискучим ко­зирком.

— Неправда, прошу панства! Цей лобур винен! Я доб­ре бачив! Він, щеня таке, зачепив цю пані, вибив у неї з рук пляшечки!.. Я б тебе, паскудо... — з віконечка ви­глянув сухий кістлявий кулак.

— Дядю, — мовив низенький, спираючись ліктями об кіоск, — заткнись, добре?..

— Що ж тепер буде? — бідкалася Марта. Голос у неї обривався, вона не могла відірвати очей від змарнованих ліків.

— Ой-ой-ой... Щоб такі хлопці! Як це можна... — не­сміливо обізвалась якась молодичка в хустці.

— А ви, пані, що! — шарпнувся до неї хлопець у вель­ветовій куртці. — Додому! Кальсони прати! Зараз же... — І раптом він пронизливо свиснув крізь зуби, пхнув з усієї сили Марту на кіоск, розштовхав людей, що стояли ближ­че до нього, і гукнув:

— Хлопці! Гайда!..

Те, що сталося після цього, було схоже на сон. Ба­чило його кільканадцять чоловіка протягом частки секун­ди. І коли вони протерли очі — все вже скінчилося. Обли­ваючись кров’ю, в грязюці, на тротуарі, лежав хлопець у вельветовій куртці. Крізь сльоту при блідому світлі ліхтарів важко було відразу вгадати, — що це темне, брудне на обличчі хлопця, який лежав на боці й стиха стогнав, — кров чи грязюка. Низенький кремезний парубійко стояв на колінах біля кіоска, обіруч тримаючись за голову. Ось він поволі підвівся, глянув каламутним поглядом тяжко по­битої людини, похитнувся, зібрав усі сили й почав тікати в бік костьолу св. Олександра. Безслідно зник десь і п’яний. Юрба отямилась, сколихнулась, з усіх боків загука­ли: — Швидку допомогу! Міліцію! Людина поранена!..

Хтось допоміг підвестися задиханій Марті. З боку Вєйської вже бігло двоє міліціонерів.

В кімнаті для чергових швидкої допомоги задзвонив телефон. Чергова сестра підняла трубку.

— Так. Швидка допомога. Який комісаріат? Трина­дцятий? Добре. Зараз перевірю; покладіть, будь ласка, трубку.

Сестра повісила трубку, глянула на таблицю із списком телефонів у комісаріатах і набрала номер.

— Тринадцятий комісаріат? Так. Все в порядку. Зараз висилаємо.

Вона поклала трубку й підняла другу.

— Амбулаторія? Це чергова. Викликає тринадцятий комісаріат. Там у них тяжко поранена людина. Випадок? Ні. Здається, якесь хуліганство. Хто їде? Лікар Гальський? Чудово.

Із заскленої кабіни видко було вестибюль і коридори. Чергова сестра натиснула дзвінок. З кімнати шоферів хтось вибіг і вискочив на подвір’я. Запихкотів мотор. В глибині коридора з’явилась висока худа постать у білому халаті, зав’язаному аж під самою шиєю, в накинутому на плечі пальті. Поруч ішла сестра в кожусі. Лікар по­сміхнувся до чергової сестри.

Собача погода, — зауважив він і додав: — Сестро, прошу швиденько з’єднати мене з редакцією газети «Екс­прес вєчорни».

Чергова сестра набрала номер і подала лікареві трубку.

— Редакція «Експреса»? Можна покликати редактора Колянка? Дякую.

Кілька секунд лікар чекав, тарабанячи тонкими паль­цями по шибці. У трубці почувся приємний чоловічий голос:

— Колянко слухає.

— Лікар Гальський. Добривечір, пане редакторе. Дзво­ню до вас, як обіцяв. Прошу зараз же приїхати до три­надцятого комісаріату. На Вєйську.

— Чудово. Отож ви, пане, думаєте, що... знову?

— Нічого не знаю напевно. В усякому разі, якась ву­лична бійка і дуже тяжке побиття чи навіть щось гірше. Я зараз їду туди.

— Дякую. За десять хвилин буду на місці.

Лікар Гальський поклав трубку. Ще раз посміхнувся черговій сестрі. — Може, вам, сестро, щось привезти з мі­ста? — спитав він. — У нас ще ціла ніч попереду... — У ньо­го було приємне, юнацьке обличчя й спокійні очі.

— Дякую, — відповіла сестра. — Нічого не потрібно. Бажаю успіху.

Гальський глянув на великий електричний годинник: була сьома година двадцять хвилин.

З вестибюля він вийшов легким спортивним кроком і стрибнув на приступку низенької сірої «Шкоди» з жов­тим хрестом на дверцятах. Невеличка машина шугнула в запнуту дощовою заслоною Гожу, перерізала Маршалковську. Шофер включив сирену. Прохожі почали зупи­нятись, оглядатися.

Навіть найсвітліший оптиміст у день свого срібного весілля чи дізнавшись, що на його лотерейний квиток при­пав головний виграш або що Польща здобула світову пер­шість з футбола, — навіть така щаслива людина не могла б назвати тринадцятий комісаріат приємним місцем. Він справляв досить-таки похмуре враження. Воно посилюва­лося ще й тим фактом, що комісаріат містився на першому поверсі, у високих, темних кімнатах пошарпаної війною ка­м’яниці. Навіть щоденне фарбування не могло б знищити брудносірої атмосфери, якою віяло від подряпаних стін.

Лікар Гальський увійшов упевненим кроком і попря­мував до сумної лави, на якій лежала людина, накрита вельветовою курткою. Лікар відразу вгадав, у чому тут річ. «Те ж саме, — подумав швидко, — точнісінько те ж саме».

Він вправно відгорнув зім’ятий мокрий шарф, брудний, липкий від крові носовичок та нашвидкуруч накладену вату. Швидкими пальцями обмацав щелепу — кістка була Ціла.

Біля дверей знявся гамір, міліціонер намагався затри­мати якогось громадянина у зсуненім на потилицю капе­люсі. Але цей громадянин сказав: «Преса...» і показав щось міліціонерові.

Гальський наказав:

— Сестро! Протистовбнякову сироватку, марлю, бинти...

Шприц був приготований, сестра блискавично і вправно виймала інструменти з сумки.

Гальський підняв повний шприц угору, і погляд його впав на обличчя побитого. Серед смуг розмазаної крові та синців блищали уважні, свідомі очі. Лікар нахилився над оголеним плечем і виразно відчув запах алкоголю.

«Все так само, все збігається...» подумав він.

Сестра промивала нижню щелепу перекисом водню. Гальський швидко й безжально дезинфікував рану. Пора­нений скорчився від болю й завив: «А-у-у-у!..»

До Гальського підійшов молодий сержант міліції в на­кинутій на плечі сіроблакитній ватянці і слідом за ним журналіст. Він спитав:

— Ну що?

— Те ж саме, — відповів Гальський.

— Що... те ж саме? — поцікавився сержант.

— Надзвичайно сильний удар в щелепу, так званий апперкот, кажучи мовою боксерів, удар у підборіддя. І до того ж посилений чимось металічним, невеличким ка­стетом або великим перснем. Звичайно, біля шийної арте­рії і горлянки пошкоджені судини. Місце дуже делікатне, багате на судини, звідси дуже рясна кровотеча. Але ні­чого загрозливого: по суті, кістка ціла, горлянка непошкоджена.

— Отже те саме? — перепитав журналіст

— Без сумніву, — підтвердив Гальський. — Що ви, па­не, на це скажете?

— Нічого не розумію, — обурився сержант — Про що ви говорите?

— Зараз, — мовив журналіст, не звертаючи уваги на сержанта. — Зараз, подумайте-но тільки...

— Пане, — перебив сержант. — Взагалі, хто ви такий?

— Ось моя посвідка, — показав журналіст. — Пане док­торе, це тоді...

— Редактор Едвін Колянко, — прочитав сержант. — Керівник міського відділу газети «Експрес вєчорни»... — За службовою звичкою він глянув на фотографію, потім перевів погляд на оригінал. Збігалося. Те саме енергійне чоловіче обличчя, ясні очі і якась тінь поблажливої іронії в куточках уст ..

— Звичайно. І це найдивовижніше. — Лікар запалив цигарку.

— Отже такий самий удар, така ж сама рана? —гля­нув на пораненого журналіст. «Звідки я знаю це облич­чя?..» подумав він.

— Так. Треба думати, що той тип добре знайомий з боксом і до того ж має щось тверде в руці. Хіба ні? — ледь іронічно посміхнувся Гальський.

— Який тип? Що за тип? Значить, ви вважаєте на­певне, що кожного разу б’є одна й та ж рука? — журналіст почав нишпорити в кишенях. Витяг ментолові, почасту­вав сержанта і встромив сигарету в губи пораненого.

— Йому ж, мабуть, не пошкодить? Це ті, цілющі... — мовив він Гальському. Лікар кивнув головою і притулив сірника до сигарети. Поранений жадібно затягнувся.

— Саме так і було, — ствердив Гальський.

— Ідемо далі. Ви стверджуєте, що рана викликана чимось на зразок кастета, а може, й перснем. Оскільки ми знаємо, що персні носять на лівій руці...

— ... тоді, беручи до уваги силу удару,— посміхнувся Гальський, — ми дійдемо висновку, що цей тип або лівша, або одружений, чи, може, носить обручку на правій руці. Любий редакторе, ми на хибній дорозі. Мені здається, що індуктивний метод у стилі незабутнього Шерлока Холмса та сотень його наступників тут зовсім непридатний. Це варшавська справа, так мені принаймні здається; тут слід шукати пояснення у проблемах і традиціях нашого міста, в настроях і колориті великої Варшави.

— Про що ви, панове, говорите, ради бога?—оста­точно знервувався сержант.

Очі пораненого тривожно бігали, пильно вивчаючи співбесідників.

— Громадянине капітане, дуже перепрошаю,— обізвав­ся раптом якийсь голос. Гальський, журналіст і сер­жант швидко обернулися. Біля бар’єра, що перегороджу­вав кімнату, стояло троє мужчин, поруч сиділа на стільці дівчина. Кілька міліціонерів стовбичило під стінами.

— Прошу, громадянине капітане, звільніть мене швид­ше, — знову звернувся до сержанта один з чоловіків, кре­мезний, у пальті з вузеньким хутряним коміром і з порт­фелем під пахвою.

Сержант перейшов на той бік бар’єра і набрав офіці­ального вигляду.

— Зараз складу протокол, — заявив він, сідаючи за стіл.

— Громадянине лікар, — звернувся він до Гальського. — Чи потерпілий може давати зізнання?

— Звичайно, — мовив Гальський.

— Ну, вставай, пане. — Він делікатно, але рішуче взяв пораненого за плече. — Нічого з тобою не сталося, правда?

— Який там потерпілий? — голосно буркнув біля бар’єра старий сивовусий чоловік у кашкетику-«мацеювці».

Поранений підвівся, сів, потім невпевнено встав. Він був високий і дужий; у дешевій зім’ятій синій двоборт­ній куртці, в брудному зеленому пуловері під нею. Він на­хилився до забрудненого черевика з дешевого сурогату замші і зав’язав шнурок. Йому було щонайбільше років двадцять.

«Де я його бачив? — знову подумав журналіст. — Здає­ться, десь мимохідь. У нього гарні зелені очі, але якісь асиметричні, злі. Що ж... краса це насамперед пропорцій­ність, а в нього все якесь скривлене, негармонійне, непро­порційне. Скільки таких облич проходить щодня через приміські вокзали, магазини, третьорядні їдальні».

— Громадянине сержанте, ви дозволите нам з ліка­рем бути тут під час допиту? — спитав уголос журналіст.

— Будь ласка, — без особливого задоволення дозволив сержант.

— Я нічого не бачив, — заявив, назвавши своє прізви­ще й адресу, кремезний чоловік у пальті з вузьким комі­ром. — У мене є дружина й діти, і я страшенно втомле­ний. Знаєте, громадянине сержанте, цілий день у конторі, в господарському відділі: пера, кошики для сміття, папір... Я стояв у черзі до автобуса, ці пани почали сваритися, я підійшов ближче. А потім усе якось перемішалося, дощ із снігом бив просто в очі... Дивлюся, цей пан вже лежить на землі. Здається, хтось штурхнув його ще кілька разів, але хто саме, я не знаю, не бачив...

— Можете йти додому, громадянине, — сказав сер­жант, швидко записуючи зізнання. — Далі. Хто далі?

— До побачення, панове, — мовив кремезний, чемно підіймаючи лижну шапочку й плутаючись у навушниках.

— Це сталося блискавично,— почав молодий чоловік в окулярах, наближаючись до бар’єра. — Моє прізвище Марчак Анатоль, я студент політехнічного інституту, жи­ву на Жолібожі. Стояв у черзі до автобуса і бачив, як цю пані брутально зачепили троє хуліганів. Здається, вони були п’яні. Один з них — ось цей: ще двоє втекли. Коли цей штовхнув панночку, враз усередину хтось стрибнув, мов тінь — невловимий, непомітний. Все блискавично за­кипіло, і за хвилину цей хуліган лежав на бруку, а другий стояв на колінах, тримаючись ось так, обіруч, за голову. Ударів я не встиг помітити, все сталося так раптово, мені тільки здається, що ця тінь була невисокого зросту і, перше ніж розтанути в темряві, ще кілька разів штурх­нула лежачого в голову та в живіт. Тоді знявся страшний гвалт. От і все. Блискучо, правда ж? З такими не можна інакше...

— Дякую,— сказав сержант, — можете йти.

— Пані, — звернувся юнак в окулярах до Марти, — запишіть моє прізвище. Я завжди готовий свідчити в суді

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Небагато. Швидше — нічого. Цей пан з усієї сили штовхнув мене на кіоск, мені на хвилину перехопило подих, і тоді все це й сталося. Коли за секунду я отямилась — вже все скінчилося, і цей пан лежав на тротуарі. Може... тільки...

— Що таке? Говоріть.

— Не знаю, можливо, це була примара, наслідок пе­ренапруження нервів, ця погода... Я не хочу здаватися смішною...

— Скажіть, прошу вас, — лагідно мовив Гальський. Марта обернулась до нього і побачила худе хлоп’яче об­личчя й спокійні блакитні очі.

— Знаєте, пане, — сказала Марта Гальському, — на мить мені здалося, наче з цього каламутного, бурого пів­мороку, з дощу, мжички, снігу, з цієї плутанини сірих постатей вп’ялися в мене чиїсь очі. Тепер я пригадую їх добре... Пронизливо-ясні, палаючі, ніби самі білки без зіниць. Вони так напружено, аж до болю, прикипіли до мене, наче осяяні якоюсь нелюдською силою і люттю... Страшні очі!..

Сестра тривожно ворухнулася, міліціонери наблизи­лися до Марти, по спині журналіста поповзли дрижаки. Калодонт відчув, що йому якось не по собі, хлопець у вельветовій куртці завмер, рука його, що підносила ци­гарку до вуст, зупинилася напівдорозі. Сержант кашля­нув. Марта затулила обличчя долонями. Гальський пі­дійшов до Марти.

— Заспокойтесь, прошу вас... Що це? — додав він з острахом. На скроні Марти червоніла тоненька цівка крові. Гальський рішучим рухом скинув у неї з голови берет і відгорнув волосся на скроні. Свіжі пахощі цього волосся проникли в його свідомість. «Гарна, — подумав він. — Навіть зараз, втомлена, знервована і — гарна». — Се­стро, — мовив він,— дайте, будь ласка, якийсь антисептик і пластир.

— Пані поранена,— звернувся він до Марти.

— Це дурниці,— обізвалася Марта,— я навіть не по­чуваю.

— Напевне, об ріжок кіоска,— вигукнув Калодонт. — Ах, ти ж, паскуднику!.. — підступив він з ціпком до хлопця.

— Чи мені вже можна йти? — запитала Марта в сержанта.

— Ідіть, — відповів той, — протокол складено. Якщо ви, пані, схочете подати скаргу до судової комісії столич­ної Ради Народової, прошу звернутися до нас.

Марта, Калодонт, Гальський і журналіст повернулися, щоб іти. Сержант зупинив Гальського:

— Пане докторе, я просив би вас залишитися на кіль­ка хвилин.

Журналіст звернувся до Марти:

— Може, ви дозволите, пані, відвезти вас додому? Наша редакційна автомашина чекає біля комісаріату.

— Дякую, — відповіла Марта,— мені недалеко: я жи­ву на вулиці Конопніцької.

— А може б пані згодилася випити склянку гарячої кави після цих хвилювань?

— Дякую — не можу. Я повинна зараз же бути вдома. Моя мама чекає на мене. Вона хвора і, напевне, дуже турбується.

Гальський всміхнувся.

— Що з мамою? — спитав він.

— Печінка і жовчний міхур, — відповіла Марта.

— Будь ласка, дайте мені свою адресу. У мене немає з собою бланків рецептів, але ще сьогодні ввечері я діста­ну вам усі ліки від запалення печінки, які тільки знає су­часна медицина, разом з гомеопатією, народною й тібет­ською медициною, — запевнив Гальський.

Марта вперше за весь час посміхнулася, і в кімнаті всі відповіли усмішками.

— Дякую, — просто сказала вона і назвала свою адресу.

«Блондини із золотавим відтінком волосся й шкіри — такі, як лікар, мають природну перевагу над рудуватими блондинами, такими, як я. А до того ж на моєму обличчі, мабуть, помітна схильність до алкогольної брезклості, чого аж ніяк не можна сказати про обличчя лікаря...» насупився журналіст і з ревнивою гіркотою глянув на Марту. Та ледве вона вийшла, він перестав про неї ду­мати.

— Ну, синку, а тепер ти... — промовив сержант, під­водячись і поправляючи пояс, — що скажеш?

Хлопець підійшов до бар’єра. Якусь хвилину холодно й зневажливо дивився на сержанта, а потім промовив, по­волі цідячи слова:

— Нічого... Я дістав по морді, виходить, я потерпілий. Цього досить.


Сержант злегка почервонів, але стримався й спитав!

— Ім’я і прізвище?

— Мехцінський Вєслав.

— Адреса?

— Мєдзяна, два.

— Де працюєте?

— В майстерні на Корольковій.

— Паспорт?

— Забув дома.

— Паспорт. Посвідку з роботи, — флегматично повто­рив сержант. Хлопець почав ритися в кишенях і витяг якийсь клаптик паперу.

— Що це ви мені тикаєте!—голос сержанта затрем­тів від люті, обличчя його спалахнуло. — Свідоцтво про щеплення проти тифу дворічної давності? Слухайте, якщо ви зараз же не пред’явите мені документи, то тиж­нів зо три не вийдете звідси! Аж до суду за бродяж­ництво.

Хлопець знизав плечима і витяг пошарпаний клейончатий гаманець, з якого добув посвідку про прописку. Сержант глянув і сказав із злим усміхом:

— Ах, ти ж... Щастя ваше... Що ж ви брешете? Адже ви живете па Празі, на Кавенчинській?

— Це тепер... — криво всміхнувся хлопець. — А рані­ше на Мєдзяній...

Сержант записав щось, потім заявив:

— Якщо хочете подати заяву про побиття, то сюди, до нас. А за хуліганство на вулиці і за спробу ввести представника влади в оману ми притягнемо вас до відпо­відальності... А зараз забирайся звідси, ти... потерпілий...

Хлопець накинув куртку і вийшов. У міліціонера, який стояв біля дверей, зловісно заблищали очі й затремтіли руки.

— Потерпілий... — просичав він, — я б тобі показав, якби не моя форма... Не можна зараз...

Сержант звернувся до Гальського й журналіста:

— Панове, прошу за мною.

Він провів їх до невеличкої кімнатки. Всі троє зупини­лися біля письмового стола.

— Отож, пане докторе, — почав сержант, — про що це ви так загадково розмовляли?

Гальський запалив цигарку.

— Бачите, пане сержанте, — відповів він, — я цілісінький тиждень чергую вночі. Заступаю хворого колегу. І їжджу. В перший раз до Рембертова, три дні тому на Грохув, два дні тому — до кінотеатру «Охота», позавчо­ра на вокзал у Подкові Лєшній, вчора до універмагу на Служевці. І щоразу я застаю там когось, поваленого блискавичним апперкотом, з розбитим підборіддям, без­жалісно потоптаного ногами. І щоразу ніхто із свідків не може пояснити, що саме сталося, коли, як та хто був винуватцем. Всі згадують про якусь тінь, швидку, мов блискавиця, згадують блискавичний удар, якусь неви­разну стерту постать, спритну, мов чорт. То кажуть про могутнього велетня, то про чоловіка, невисокого на зріст. Ніхто не знає нічого, нічогісінько... Одне тільки певне: за кожним разом на землі залишається потерпілий, і цей потерпілий — завжди понівечений у стилі вашого сього­днішнього клієнта. Отож нападник, хуліган, негідник стає безвладною, непритомною, побитою жертвою. І хто знає, чи з часом не почнуть отак залишатися й трупи!.. — Гальський міцно затягнувся сигаретою. Сержант тер чоло.

— Помста? Криваві розрахунки якихось покидьків міста?.. — обізвався він.

— Невже? — скептично відповів журналіст. — Прошу подумати, сержанте, що це ж не один якийсь конкретний місцевий випадок, а ціла серія дій, з’єднаних між собою об­ставинами й методом. Широчина масштабу й умови, в яких усе це діється, швидше свідчать... — журналіст завагався.

— Про що свідчать? — гостро перепитав сержант.

— Я не хочу нічого підказувати, — поволі промовив Гальський. — У нас є тільки невиразні дані, спостережен­ня, гадки, але мені здається, що тут... якась організована кампанія... Зрештою, не знаю. Те, що я сказав, може, помилкове, бо мене, знаєте, цікавлять справи незвичні й небуденні... Знаєте, пане, така собі фантазія...

Сержант, здавалося, тонув у думках.

— А сьогодні? Що сталося сьогодні? — обізвався він, наче сам до себе.

— Так. Що ми власне знаємо про сьогоднішню по­дію? — підхопив журналіст. — Студент політехнічного ін­ституту говорив про якогось чоловіка невисокого зросту, пан Калодонт — про велетня, та ще й з гривою лева. Ну й про очі. Вогненні, палаючі, світлі, пронизливі очі — очі вбивці або святого, хіба не так?

— А це вже щось нове, — заявив Гальський, — очі, зріст, левина грива — це все нові елементи...

— Нічого нового, — скептично посміхнувся журна­ліст, — по суті, який це зріст? Які очі, а особливо, чиї? Вже минув тиждень, відколи доктор Гальський розповідав мені за столиком у кав’ярні про свої перші спостереження й думки — а ми знаємо все те ж саме — не знаємо майже нічого...

— Все в порядку, — заявив сержант. — Дякую вам, панове.

Коли вони вийшли, він зняв телефонну трубку і на­брав номер Головної команди міської міліції.

— Якийсь лист тобі, Марто.

Щупленька, немолода жінка підійшла до чепурного комода і вийняла з-під вази прямокутник конверта. Мар­та розірвала і прочитала:
«Шановна пані!

Щиро дякую за подяку. Мене страшенно цікавить Ваше самопочуття, але думаю, що воно навряд чи потребує такого негайного втручання, аби дзвонити до швидкої допомоги. Сам не знаю, чи радіти цьому, чи журитися? Прагну також довести до Вашого відома, що винайдено нові сенсаційні чудотворні ліки проти хвороби печінки.

Сердечно тисну Вашу руку.

Вітольд Гальський».
Марта примружила очі. її тішили стриманість і так­товний гумор листа, який навмисною наївністю щось ма­скував, і оце «щось» подобалося Марті найбільше.

Легкий повів тривоги пролинув десь біля її серця. Вона подумала про Зенона, хотіла навіть спитати, чи не залишив він для неї якоїсь записки. Щось просилося на уста, вона вже формулювала думку, коли раптом, сама не знаючи чому, зовсім мимоволі вимовила:

— Як ти себе почуваєш, мамо?

Сказала і прикусила губу. Вона зрозуміла: це вже неминуче. «Як фатум у грецьких трагедіях...» спробувала Марта пожартувати з власних слів.

— Ти знаєш, не дуже добре. — Пані Маєвська скину­ла окуляри і відклала роботу. — Зо два дні було спокійні­ше після цих ліків, а сьогодні, в конторі, знов заболіло...

— Здається, знайдено нові ліки проти болів у печін­ці. — Марта замислено підійшла до вікна. — Боюся тільки, чи випадково не мають вони побічного впливу...

— Можливо. В цих справах завжди треба консульту­ватися з лікарем. Я ні про що нове не чула.

— Я довідалася про ці ліки лише зараз...

— Зрештою, що там ліки... Людям мого віку треба просто змінювати печінку на нову, а стару здавати в ка­пітальний ремонт, як кажуть шофери.

— А коли б все-таки?.. Щось нове... Ти ж знаєш, ма­мо, сучасна медицина...

— Люба, я прийматиму все, що ти мені принесеш. Не знаю, чи ти уявляєш собі, який це докучливий біль. Я готова на все, аби тільки допомогло.

— Але я не готова, — прошепотіла про себе Марта і повернулася до матері. Вона стояла так, струнка, гра­ційна, немов вирізьблена на тлі кретонової фіранки. — Суть у тому, що ці побічні впливи стосуються не безпо­середньо хворого, мамусю. Але не звертай на мене уваги, люба, бо в мене сьогодні день коверзування, день дур­них жартів. А тепер я йду на тренування до Зенона, добре?..

Пані Маєвська одягла окуляри і знов спокійно почала плести. Між нею і Мартою існувала умова щодо таких «днів коверзування». Першим її параграфом було: не ди­вуватися в такі дні нічому. Цей параграф становив фун­дамент чудової родинної гармонії і великої взаємної лю­бові.

Вечір був холодний, але приємний. Приємно було йти добре знайомими, любимими вулицями. Марта любила свій район, любила безладно розкидані вілли на Фраскаті, широкий фрагмент ескарпу над Центральним парком,ста­рий, побілений, такий польський будинок колишнього се­нату... Вона знала всі тутешні закапелки й проходи. В цьо­му районі було чисто й спокійно, дуже затишно. Звернула з Вєйської у прохід в будинку сейму, минула міністерство комунального господарства і зійшла Лазєнковською вниз. Затишок району біля сейму уривався досить несподіва­но — тут скрізь тяглися спортивні майданчики, поділені огорожами з залізної сітки або з товстих прутів. Парк Собєського, в глибині Мисливської — трибуни тенісних кортів, арени і багатоповерхові криті трибуни стадіону Вій­ська Польського, далі темний масив басейну, — все це, со­нячне й зелене влітку, справляло зараз гнітюче враження. Порожні темні простори, контури, що танули в півмороці, широкі, безлюдні вулиці, тиша малозалюдненої околиці, яку час від часу порушував тільки шерех тролейбусів, — все це чомусь насторожувало. В самісінькому центрі цього краєвиду стриміли руїни величезного костьолу.

Минаючи руїни, Марта подумала, що тут страшенно неприємно. «Нерви, — додала вона про себе, — просто слі­ди останніх подій».

За костьолом починався тролейбусний парк. Тихі, тем­ні тролейбуси стояли мирними рядами, мов сплячі гіпопо­тами. Зараз же за парком заясніли хисткі вогні, з глибини великої площадки долинули звуки вальса «Ковзанярі». Перед високим дощаним парканом стояла купками молодь. Марта полегшено зітхнула.

— Майко! — вигукнув юнак у пальті, з-під якого виглядав зелено-чорний хокейний костюм. — Що це з то­бою діється? Я ніяк тебе не дочекаюся...

— Як ся маєш, Зеноне? — Марта піднялася навшпиньки і поцілувала Зенона в щоку. — Мій хлопче, дехто важко працює, не кажучи вже про домашні обов’яз­ки зразкової дочки.

— Ну, праця не ганьбить,— посміхнувся Зенон. — Хо­дім, трохи погрієшся в нашій роздягальні. Як мама?

Гарний хлопець, цей Зенон. Досить безформний ко­стюм хокеїста не міг приховати його дужу гнучку постать, широкі груди, довгі ноги. На міцній смуглявій шиї сиділа голова молодого гладіатора з чорним, наче різьбленим волоссям і темними очима. Берет Марти сягав йому ледве до плеча.

— З тренуванням, мабуть, нічого не вийде, — заявив він. — Такий балаган на цій новій ковзанці... Знов пусти­ли публіку. Даремно ми й роздягалися.

— Переодягнися. Підемо, посидимо трохи в кав’ярні «Під курантами». Я вже сто років не була в кав’ярні.

— Ні, це не так просто. Тут зараз весь перший і дру­гий склад і дехто з керівництва секції. Має бути якийсь перегляд. Не можу, Майко, зрозумій, я хочу вже цього року раз назавжди покінчити з дипломом. Коли б ти зна­ла, як у нас тепер дивляться на участь у житті секції... Аж страх...

— Дай спокій. Щоб така зірка, як ти, зважала на це, — кинула Марта з легенькою іронією.

— Знаєш... на екзамені не важко згасити й найбіль­шу зірку, — відповів Зенон з гумором, але видко було, що вій не збирається протестувати проти такої оцінки.

Вони минули повну дітвори загальну роздягальню. Зе­нон відчинив дверцята в перегородці, яка ділила барак пополам. В другій половині барака стояли шафки для спортивного приладдя, поцятковані тисячами написів, ча­сто дуже непристойних. Тісна просторінь між шафками була наповнена різноколірним причандаллям професіоналів-спортсменів, футлярами, наколінниками, шкіряними панцирами, черевиками, ковзанами, хокейними клюшками. В цьому гармидері сміялися, розмовляли. Молоді зухвалі обличчя поблискували здоровими зубами.

— Сервус, Майко! — гукнув якийсь молодий веле­тень з засмаглим обличчям.

— Чолом, Антеку! — кинула Марта. — Який ти чорний!

— Помітно?

— Честь, Марто, як ся маєш? — чула Марта ззаду і з усіх боків. — Приходь у неділю хоч сплюнути на лід... Ми граємо з якимись там лахмітниками з Кракова. По­ставимо їм банки, ось побачиш. Коли ти приходиш, Зе­нон грає, як сатана.

Прийду! — сміялася Марта. — Але це не дуже допо­може.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
До роздягальні зайшов плечистий чоловік у кожусі.

— Панове, — мовив він, — ану біжіть-но котрий на ковзанку, бо там якась історія... Знов хуліганять... Зеноне, ти вже на ковзанах...

Зенон підвівся, накинув пальто на хокейний костюм і сказав:

— Ходім, Майко, постоїмо трохи на повітрі. Зараз не холодно.

Марта любила вигляд миготливої, рухливої юрби. Три зими, проведені разом з Зеноном, дали їй знання про закони, принципи й таємничі знаки цього малого світу. Вона вміла побачити пляшку з горілки під лавою і блиск ковзанів, що хуліганськи підрізають дівчаток, які спокійно їдуть по льоду, орієнтувалася в техніці хокейного змаган­ня, в настроях ковзанки. І тому Марта відразу побачила, що зв’язує начебто не з’єднані між собою постаті, які сну­вали серед юрби. За кілька хвилин група з кільканадця­ти підлітків, щонайбільше шістнадцятирічних, з’єдналася в могутнього «змія», який з розгону розштовхував ковза­нярів, перекидав, загортав у своє півколо дівчат, які невпевнено пересувались в юрбі. На чолі «змія» їхав неви­сокий хлопець в двобортному, темному костюмі; на шиї в нього був бруднобілий шарф із дешевого шовку, на го­лові — кругла клітчаста велосипедна шапочка, яка стир­чала високо вгору. Він, заклавши руки в кишені, їхав швидко і впевнено. Ось хлопець наблизився. У нього бу­ло прищувате обличчя з товстим кирпатим носом.

— Ці шапочки напихають газетами, — мовив Зенон з усміхом, показуючи на клітчасту шапку. — Це надає їм улюбленого фасону і водночас до певної міри захищає від ударів.

В усміху Зенона була зневажлива схвальність, хлопець здавався йому кумедним.

— Костюм якраз для іменин у швагра. Смішно, — мо­вила Марта, але не посміхнулась.

Саме тут рухливий «змій» присів у так званому «пісто­леті» і, зневажаючи всі правила руху, чимдуж помчав через усю ковзанку. Пролунав крик, хлопці швидко підве­лися і розбіглися. На льоду лежала маленька дівчинка, силкуючись підвестись. Зенон одним помахом довгих ніг обігнав банду і за секунду опинився біля дівчинки; узяв її на руки й круто загальмував біля Марти.

— Що сталося? — спитав він, садовлячи дівчинку на лаву. Великі сльозинки блищали в карих очах. Дівчинка показала на праву литку: крізь подерті штани і розшмато­вану шкарпетку видко було чималу подряпину.

— Ковза­ном! Лобурі чортові! — Губки дівчинки знов жалібно вигнулися в підківку.

Марта вийняла в неї з кишені носовичка.

— До весілля заживе, — сказала вона весело, — а шта­ни завтра зашиєш. Але тут треба... — звернулася вона раптом до Зенона і замовкла...

Зенон якось схвально поглядав на ковзанку, де під­літки у велосипедних шапочках знайшли нову забаву. Вони обирали за мішень одну з потужних ламп над ков­занкою, розганялися і жбурляли каміння. Три спроби пішли марне, але за четвертим разом мордатий хлопець у темному костюмі влучив. Брязкіт розбитого скла, схо­жий на вибух, звук розбитої багатоватної лампочки — і на ковзанці стало темніше. Щось зіпсувалося в самому про­воді: кілька великих ламп згасло. На льоду знявся гарми­дер, рицарі півмороку почали гарячково снувати в юрбі. І тут у Марти закалатало серце. Ні, це, мабуть, примари­лося, неможливо, щоб це були ті ж самі, світлі, несамовито блискучі, пронизливо-білі очі?.. А якщо це були й вони, то майнули з швидкістю звуку, наче власник їх мчав на крилатих ковзанах. Ні, це безглуздя; їй, Марті, просто привиділося.

З роздягальні вибігло кілька спортсменів і плечистий чоловік у кожусі. Зенон щодуху помчав у юрбу. Морда­тий хуліган у темному костюмі їхав швидко, але не міг змагатися з хокеїстом. Зенон нахилився, обігнув його ри­пучим віражем і схопив за руку.

— Ану, помалу, колего! — мовив він твердо. — Що тепер буде?

Хлопець глянув в обличчя Зенона; він був набагато нижчий і, незважаючи на свою кремезність, напевно слаб­ший, але щось в його обличчі й холодних брехливих очах наказало Зенонові звільнити плече: була в цих очах го­товність до всього, аж до кіпця.

— Це через неуважність, пане начальнику,— мовив він з фальшивим усміхом,— я перепрошаю, це просто необе­режність.

«Геніально,— подумав Зенон,— ну й гумор у цих лобурів... «через неуважність!»

Йому раптом здалося це чудовим дотепом, і він не ви­тримав, посміхнувся. Підліток відразу ж помітив це.

— Пане начальнику, я зараз вам викладу п’ятдесятку... за цю лампу, добре? Тільки позбираю в друзів, собача їх мати.

Справді, Зенон не встиг змигнути, як був оточений тісним колом спітнілих облич, брудних шарфиків, зіпсутих зубів. Звідусюди віяло запахом горілки.

— Щоб мені зараз, чуєш? Внесеш у касу ковзанки... — і сказав він голосно і розштовхав підлітків, які натискали на нього.

— Аякже, зараз... — гукнув мордатий, і ватага роз’­їхалася в усі боки.

Зенон під’їхав до Марти, біля якої стояли спортсмени.

— Що сталося? — спитав Антек.

— Геніально! — відповів Зенон, — знаєш, Майко, цей бандит сказав: «Це через неуважність»... Так і сказав. Ну й гумор, га?

Антек і кілька інших засміялись, Марта тремтіла.

— Ну й що? — кинула вона раптом. — Що ви тепер з ними зробите?

— Нічого, — відповів Зенон безтурботно, — що йому зробиш? За лампу не заплатить, бо вона дорога, міліція далеко, битися з ним я не буду. Ти цього не розумієш, Майко, це володарі Черняковської вулиці. Отой морда­тий у велосипедній шапочці — то пострах Чернякова.

— Хлопці, — наказав чоловік у кожусі, — готуйтеся ви­ходити на лід, зараз звільнимо ковзанку від публіки. Іду оголошувати через мегафон.

Тісна група хокеїстів виїжджала на лід.

— Зрозумій, Майко, — мовив невпевнено Зенон, коли вони залишилися самі. — Якби я застукав його десь у нейтральному місці, то зробив би з нього мармелад, але тут вони мене знають... Сьогодні дам йому по морді, а ввечері виходитиму сам з ковзанки і кільканадцять цег­лин, невідомо звідки, коли і як, влучать мені в лоба... Я знаю.

Перед очима Марти раптом зринула струнка постать у білому лікарському халаті. «До чого тут доктор Гальський?» зовсім розгублено, швидко подумала вона і мо­вила:

— Розумію... — І Зенону здалося, наче на цьому світі ніколи не було дотепів. В цю хвилину, з півмороку ков­занки, на частку секунди в Марту втупилися світлі зі­ниці й згасли. Це сталося так раптово, так несподівано, що Марта затремтіла, пройнята страхом. «Це відблиск льодової поверхні», заспокоювала вона сама себе, добре знаючи, що це зовсім не так.

У найтемнішому кутку ковзанки мордатий хлопець у велосипедній шапочці загальмував перед якимось низень­ким паном у «гольфах». Коли цей пан їхав повз нього, мордатий враз схопив його за руку і, виводячи з рівнова­ги, потяг за собою в карколомний пірует.

— Татусю, — мовив мордатий, — позич п’ятдесят зло­тих...

— Пане! —вигукнув той, — пусти, бо закричу!.. Більше він сказати нічого не встиг. Хлопець у светрі, який щодуху мчав слідом, підрізав його з повного розгону. Він ще відчув, як його щосили кілька разів ударили ков­занами в спину і потім щось сильно шарпнуло за задню кишеню штанів.

— Рятуйте! Міліціє! — зарепетував він.


— Ти-ихо! — просичав мордатий і поволі проїхав йому ковзаном по обличчі. — Хлопці! Додому!—кинув він, і підлітки розсипалися, хто куди. Все разом тривало мо­же кілька секунд, і пан у «гольфах», поки не стер кров із щоки, так і не збагнув, що саме сталося.

На ковзанці знялася страшенна метушня, в якій мо­гутній голос, ледве долаючи цілковитий хаос, через ме­гафон просив публіку залишити ковзанку.

Марта попросила:

— Зеноне, переодягнись і проведи мене додому, добре?

— А тренування?

Залиш тренування, прошу тебе, з мене досить цих скандалів.

— Добре, Майко, зачекай. Адже нічого такого по суті не сталося.

В мороці котлованів, виритих під майбутні трибуни, стояло шість темних постатей. Одна з них, невисока, мор­дата, вугласта, мнучи щось у пальцях, казала.

— Сто сімдесят і документи. Голодранцю, ось тобі п’ятдесятка, іди до каси, віддай і скажи, що це за лампу. Так треба.

— Іди сам, теж козак знайшовся — посилає інших, мов якийсь джентльмен,— відповіла висока гнучка тінь.

— Ах ти ж, лахмітнику. Ось я тобі покажу, дурний пацюк... Хочеш, щоб тебе схопили? І де отаких баранів збирають? Не розумієш, що з ними треба по-доброму, бовдуре? Усе самому треба...

Мордатий вийняв гроші з гаманця і сховав у кишеню. Гаманець жбурнув далеко, в темряву. Та ледве він торк­нувся землі, як його підняла чиясь дбайлива рука.

— П’ятдесятку мені, решту поділимо, — заявив морда­тий, ховаючи руки в кишеню. — Або ще краще, на тобі, Стасеку, біжи по горілку. Купи кілька огірків, розумієш?..

Коли й звідки вдарила в ці шість постатей блискавка, цього ніколи не знатиме жодна з шести зацікавлених осіб. Хоча блискавка ніколи не буває м’яка, але те, що опини­лося зараз на замерзлій глині серед шести дужих, спри­тних і готових на все людей, було настільки м’яке, що не зняло найменшого шелесту, і водночас настільки гра­нітно-тверде, що зробило небувале — відразу ж збило з ніг п’ятьох хлопців з шести. Шостий в цю ж секунду від могутнього удару в живіт полетів на купу замерзлої глини. Кілька хвилин у цілковитій темряві та мовчанні кипів незвичайний, страшний бій. Невідомо як і звідки градом сипалися удари в рот, у живіт, у шию, у серце — і люди починали кашляти, давитися болем і страхом, хрипіти: — Моє око! Голова! О Єзус! Голова! У-у-у-ух! Вбивають! Аааааа!

Мордатий, кинутий на купу глини, застогнав, розплю­щив очі, й це стало причиною його цілковитої поразки. Навпроти в темряві палали очі — такі пронизливо-білі, що в мордатого задубіли коліна. Його шістнадцятирічну душу, яка досі не знала, що таке переляк, охопив раптом невимовний жах. Намацуючи наосліп дорогу, спотикаю­чись на глинистому насипу, падаючи та ранячи собі руки, ця людина, яка не боялася в своєму короткому житті ні крові, ні ножа, кинулась тікати. Все швидше й швидше біг утікач по знайомих пагорбах. Нарешті добрався до дірки, власноручно вирізаної колись у дротяній огорожі, переліз на той бік і опинився за тролейбусним парком. Відчувши себе впевненіше, глибоко зітхнув, обтер рота і наблизив руку до смужки світла, яка падала від вуличного ліх­таря.

— Кров! —шепнув стиха і раптом відчув, що він не сам. Не бачив нічого і не чув, але щось наказувало йому тікати. Важко дихаючи, хлопець перебрався через купу каміння і загорожу, яка відокремлювала тролейбусний парк від вулиці. У нього навіть думки не було захища­тися, схопити на бігу камінь, прийняти бій у закапелках, які він знав, наче власну кишеню, де він сам стільки разів інших... Нарешті втікач вбіг у прохід поміж будівлями та руїнами костьолу. Він і не чув, а всім тілом відчував по­гоню. Його важке, з посвистом дихання примусило зупини­тися Зенона й Марту, які саме йшли по той бік вулиці. Вони бачили, як темна постать, далеко випередивши їх, хитаючись, збігла на приступки порталу, а за нею майну­ло щось, схоже на тінь, якийсь стертий силует. Не можна ручитися, чи то була тінь чи жива людина.

Втікач, минувши колонаду, опинився в темному при­творі. Ось він завагався на мить. Серце калатало, мов не­самовите. Але вибору не було. Лишався тільки карколом­ний стрибок у темряву. Там, унизу, був порятунок. Вті­кач добре знав, що серед тонких колонок паперті, серед звалищ потовченої цегли, криються залізні двері старого бомбосховища. Воно вело до підземних ходів, невідомих нікому, окрім кількох людей. Хлопець стрибнув. Та не встиг він підвестися на подряпаних, закривавлених руках, як тінь з котячою м’якістю впала поруч. Зібравши решт­ки сил, мордатий підвівся й кинувся між колонами паперті до залізної ляди.

Саме тоді Марта й Зенон почули страшний, повний розпачу крик, людське виття, від якого в них завмерли серця.

— Ааааарррххх!.. — хрипіло в руїнах величезного кос­тьолу.

Вони підбігли до сходів порталу. Зенон уже поставив ногу на приступку. Та Марта шепнула з тривогою:

— Ні! Прошу тебе, Зеноне, не треба...

Крик не повторився. Зенон не був боягузом, але вже за хвилину відчув вдячність до Марти... Вона думає про нього!

— Якісь рахунки володарів Чернякова!—сказав він з усміхом.

Знімаючи ногу з приступки, Зенон зачепив щось м’я­ке. Нахилився. Це була клітчаста, набита газетами, вело­сипедна шапочка.

— Глянь, чи я не казав, — гордо мовив Зенон до Марти. Він вгадав!

Марта вдивлялася в шапку широко розкритими очима. На частку секунди їй здалося: вона щось розуміє!




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка