"Крізь пекло афганської війни" (урок патріотизму)



Скачати 80.95 Kb.
Дата конвертації08.07.2018
Розмір80.95 Kb.
ТипУрок

"Крізь пекло афганської війни"

(урок патріотизму)


 

ВЕДУЧИЙ І.      Шановні присутні! 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про події, героїв цієї страшної війни. Нам дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.


ВЕДУЧИЙ ІІ.  Що ми знаємо про афганську війну ? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років мовою цифр, будь-яка війна у цифрах – це моторошно й страшно.
25 років тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар’ю, генерал  Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни.

Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, доля 330 – невідома.

 

ВЕДУЧИЙ І. 

 Заплакало небо дощами…

Біль і туга зійшлися  клином.

Свистіли кулі над Афганок,

Прощається мати із сином.

Котилися сльози рікою,

Ще б жити – та віку немає,

Лишилась невістка вдовою

Й онучка за батька питає.

Прощається мати із сином…

Прощаються гори й долини,

І більшого горя немає –

Як жити самій без дитини?

Лиш чорна хустина. Німа домовина…

«Прости», - ледь шепоче вустами.

Та чорна хустина – то туга за сином,

Заплакало небо дощами…

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч.  27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984 – 1985 роки. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорсока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.



ВЕДУЧИЙ І.  Скільки їх – юнаків – голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі.

 Щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, подаватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, людську честь, мужність побратимів. Попри смерть, втрату друзів, пролиту кров, вони по – доброму пам’ятатимуть Афгані, який багато чого навчив їх.

За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого… І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі. Не забудеться це горе, не відболить іще кілька поколінь.

 

Учень.  

Ховали інтернаціоналіста

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті

Обмацує труну: « Чи ж він там є?!!»

Стоять, відводять погляд вбік солдати

І шепотить сержант ледве чуть:

«Не велено… Не можна відкривати..

Не велено..»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ..

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть одвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпились братики малі –

В селі ховали воїна – солдата

У мирному  вкраїнському селі.

 

Сльози матері.

Вже скільки років проминуло,

А біль у серце б’є і б’є…

Батьки старенькі, сивочолі

Стоять під пам’ятником чорним,

Де вибито ім’я твоє.

 

Синочку, синку!  Орле сизий!



Тобі було лиш дев’ятнадцять,

Ой, як же важко на чужині

Зустріти смерть свою зненацька!

 

Чужі люди, чужа віра,



Чужа та країна!

Які ж бо – то лиходії

Забрали в нас сина?!

 

Хай прокляті навіки будуть



Ті, хто почав війну в Афгані,

Хто тисячі синів прислав нам

Назад – у «чорному тюльпані»!

 

За що? За що так поступила доля



З тобою, з ними – з багатьма?

…Як приземлявсь «тюльпан» той чорний,

То день не  день ставав – пітьма!

 

Єднаймось матері усього світу!



Єднаймось проти зброї і війни!

Хай сміються  під сонечком радісно діти.

Хай живими залишаться Ваші сини…

 

…Сльози матері зрошують чорний граніт,



Протирає хустинкою сина лице,

Батько в розпачі стис кулаки – і мовчить…

Хто їм скаже:  як витерпіть горе оце?!

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  За кожним воїном-афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось – скалічений.

Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. І в цій суворості народжувалися вірші, які згодом ставали піснями.

 

ВЕДУЧИЙ І. Виконував свій інтернаціональний обов язок і наш земляк Пред Владислав Борисович .

Народився Пред Владислав Борисович 22 квітня 1969 року в селі Тавежня Сахновщинського району. До 8 класу Владислав навчався у Тавежнянській ЗОШ І- ІІІ ступенів, загальну середню освіту здобув у Огіївській ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Після закінчення школи у 1986 році юнак вступив до Сахновщинської зразкової автошколи, де пройшов курси водіїв і закінчив їх на відмінно, отримавши грамоту за досягнуті успіхи у навчанні, особисту дисципліну і активну участь в оборонно-масовій та військово-патріотичній роботі на честь 60 – річчя ДОСААФ СРСР.

До початку служби у лавах армії Владислав працював водієм у колгоспі ім. Шевченка. 29 жовтня 1987 року Пред В.Б. був призваний на службу і розподілений командуванням Лозівського райвійськкомату в Афганістан. Спочатку він пройшов підготовчі курси військових у місті Кіровакан (Вірменська республіка) у військовій частині 72825 «А». Потім в період з 04.07.1988 по 02.02.1989 року служив в Афганістані у військовій частині 51931 «И» водієм по транспортуванню палива.

Мати Катерина Василівна дуже часто писала листи синові, які приходили майже щодня, бо знала, що материнська любов та турбота зараз найкраща підтримка для сина в чужому краї. Навіть командир військової частини дивувався, говорячи Владиславу, як мати до безтями любить сина, що пише йому вдень і вночі.

Владислав був доброю і щирою людиною, завжди намагався допомогти іншим. Інколи після обіду у солдат залишався хліб, хлопець його бережливо збирав, сушив (це було робити легко і швидко, адже температура сягала до 50С) і зберігав завжди у машині поруч з собою. Одного разу машини, які везли солдат, потрапили у завал, виявилися відрізаними від світу і перебували у такому становищі декілька діб. Ось тут і стали в нагоді хлібні запаси Владислава, якими він всіх пригощав.

А ще Владислав був відданим солдатом, дисциплінованим, бездоганно виконував всі розпорядження командуючих…

Гори, страшенна спека. Неподалік молодих хлопців розірвалася граната. Попереду гори, позаду обвал, а їхати треба, адже Владислав віз паливо для нашої техніки. Командир наказав покинути машину, бо, можливо, їхати через вузький місток буде ніяк. Та Владислав виявив бажання переправити машину, хоча чітко усвідомлював, який це може бути ризик для життя. Декілька хвилин, і вправні руки водія справились із поставленим завданням. За ним проїхало ще три машини, місток ставав все вужчим, і ось нарешті остання машина не змогла переправитись на інший бік дороги, вона зірвалась прямо у прірву. І хвалити Бога, водій встиг вистрибнути з неї.

Під час служби в Афганістані Владислава контузило, тому він був направлений у госпіталь. Після цього хлопця відправили на службу у Туркменську республіку (місто Казанджик, військова частина 34496), де він дослужив свій військовий термін.

За вірну службу Батьківщині, високий рівень професійної та фізичної підготовки, військову товариськість Президія Верховної Ради СРСР нагородила Преда В.Б. Почесною грамотою, двома медалями «Воїну – Інтернаціоналісту».

Після демобілізації у 1989 році і до квітня 1993 року Владислав Борисович працював водієм у колгоспі ім. Шевченка. Працював старанно, наполегливо, отримав багато грамот як найкращий механізатор, водій за високі показники при збиранні врожаю зернових культур.

26 січня 1989 року одружився, мав сина Віталія.

25 квітня 1993 року Пред Владислав Борисович трагічно загинув.



ВЕДУЧИЙ І.  Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьківської хати . Вшануймо пам'ять загиблих хвилиною мовчання.

 

ВЕДУЧИЙ ІІ. 

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.

 

О, Україно! Ніжно пригорни



Усіх живих синів своїх, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.

 

ВЕДУЧИЙ І.  Більше 50 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.


           Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках. Вони цього заслуговують.

                              Хай буде все, що має бути:


                              І тихі радощі життя,
                              І слів чужих важке каміння...
                              Мені не требу співчуття.
                              Мені потрібне розуміння.

 ВЕДУЧИЙ ІІ.  Так, ми повинні розуміти їх.  Нехай же наша виховна година не закінчується і після дзвінка. Прийдіть додому, розкажіть про почуте своїм батькам, сусідам, однокласникам, бо про це повинен знати кожен, бо про це повинні пам’ятати всі.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка