Кримінальна злочинність І боротьба з нею в донбасі



Сторінка7/12
Дата конвертації11.05.2018
Розмір2.7 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

3.2. Становлення радянської судової системи в регіоні
У науковій літературі останніх років немає єдиної точки зору на те, чи можемо ми відносити суди до правоохоронних органів. Висловлюється думка, що суди є органами судової влади, і тому ми не маємо права змішувати їх з органами прокуратури та виконавчої влади (юстиції, внутрішніх справ і таке інше). Наголошують на тому, що суди повинні бути незалежними, так само як і судова влада повинна бути незалежною і від законодавчої, і від виконавчої. Але віднесення судів до правоохоронних органів не позбавляє їх незалежності. А також виключення судів із цієї системи призводить до заперечення того, що вони уповноважені займатися охороною права. А це вже позбавлено сенсу. Суд належав і належить до числа органів, які не тільки можуть, а й повинні захищати право. Виділення ж їх в окрему гілку влади – судову тільки підкреслює їх особливий статус серед органів, що виконують цю роботу [102].

На початку 1920-х рр. спостерігалося саме це прагнення задекларувати провідну роль радянського суду серед правоохоронних органів, яке знайшло своє втілення в тому, що значна кількість документів, які регламентували основи організації і діяльність не тільки судів, а й органів юстиції, прокуратури, слідства та інших, мали назву “Про судоустрій”. Важливим моментом було також і те, що слідчий апарат знаходився у віданні судів, а працівники прокуратури при розгляді справи в суді виконували тільки функції звинувачення та опротестування судових рішень. І тому ми маємо всі підстави розглядати судову систему 1920-х рр., без сумніву, як складову та найважливішу частину правоохоронних органів. Тим більше що важко говорити про незалежність суду в 1920-ті рр. Це твердження можна проілюструвати цитатою з Постанови ВУЦВКу від 9 серпня 1922 р. “Про взаємозв’язки судових та адміністративних органів влади”: “Суд, як орган влади, тільки технічно був відокремленим та незалежним. Політично та ідеологічно він є складовою та невід’ємною частиною цілісної радянської влади, повністю від неї залежить і проводить у життя єдину лінію диктатури пролетаріату”. З огляду на цю постанову ми можемо вважати суд 1920-х рр. частиною правоохоронної системи, оскільки визнати його незалежною структурою ми не маємо підстав [103].

Як відомо, законодавче оформлення радянська судова система вперше отримала в Декреті № 1 “Про суд” від 24 листопада 1917 р. Цим декретом скасовувалася стара судова система, ліквідовувалися прокуратура, поліція та адвокатура Російської імперії. З виходом у світ цього декрету правосуддя повинні були здійснювати народні суди та революційні трибунали. Різниця між ними полягала у значущості підсудних їм справ. У віданні перших були кримінальні справи, по яких можна було покарати злочинця позбавленням волі на термін до двох років. Сферою діяльності ревтрибуналів були контрреволюція, мародерство, саботаж, зловживання торговців, промисловців, чиновників і таке інше. Декрети “Про суд” № 2 від 7 березня 1918 р. та “Про суд” № 3 від 20 липня 1918 р., а також ряд постанов та обіжників як російського, так і українського урядів продовжили справу створення судової системи.

На момент введення непу, тобто у 1921 р. в судовій системі Радянської держави сформувалися три підсистеми: загальногромадянські суди, революційні трибунали та революційні військові трибунали.

У 1921 р. 10 повітів Донецької губернії обслуговували 78 камер народного суду. Але протягом року внаслідок скорочень, як територіальних, так і кількості працюючих у радянських установах, число камер зменшилося. На кінець 1922 р. у 8 повітах губернії працювало: 60 камер народних судів, 21 камера народних слідчих, 8 судових виконавців, 9 нотаріальних камер. Робота судів проходила в досить складних умовах. Погано було поставлено справу інформації, не було грошей на поточні витрати, поштові послуги. Особливо на роботі народних судів позначалася необхідність брати участь у розв’язанні справ, пов’язаних з продподатком, оскільки переважна більшість їх розглядалася у виїзних сесіях, а це вимагало зайвих витрат.

Паралельно з формуванням нарсудів відбувалося становлення системи революційних трибуналів, створення яких, нагадаємо, також було започатковано першим декретом про суд. В умовах неврегульованості відносин між Україною та Росією більшість російських положень про ревтрибунали автоматично розповсюджувалися на всю територію УСРР. Саме українська діяльність по створенню ревтрибуналів та народних судів розпочалася на підставі “Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали УСРР” від 19 лютого 1919 р. За цим положенням ревтрибунали створювалися в усіх губернських містах України, по одному на кожну губернію. Склад їх призначався місцевими Радами та губвиконкомами. До складу ревтрибуналу входили голова та два члени (один із них був із складу місцевої надзвичайної комісії) [104]. У Донецькій губернії ревтрибунал був створений у м.Бахмуті.

Якщо розглянемо справи, що були у віданні Донецького губревтрибуналу, то побачимо, що реальна сфера його діяльності була дещо ширшою порівняно з тією, що була накреслена в російських документах, перенесених на українське підґрунтя. Так, до компетенції Донгубревтрибуналу належали справи не тільки про контрреволюцію, а й про посадові злочини і навіть чисто кримінальні дії, такі як бандитизм, розбій та пограбування, вбивства, крадіжки, купівля викраденого, фальшивомонетництво та інші [105]. Правда, при цьому члени революційного трибуналу на момент слухання справи повинні були вказати, чому цей злочин розглядається ними як спрямований проти завоювань радянської влади. Окремо розглядались військові правопорушення – дезертирство, здійснення кримінального злочину під час перебування на військовій службі тощо [106].

12 грудня 1920 р. в Україні створювалися особливі сесії трибуналів та народних судів, які розглядали лише продовольчі злочини. Створення їх було викликано тим, що селяни України боролися проти грабіжницьких розкладок усіма відомими засобами – від переховування сільськогосподарської продукції до активної участі у селянських повстанських загонах. До продовольчих злочинів відносили невиконання розкладки, приховування хліба та інших продуктів, виготовлення самогону, відмову виконувати розпорядження продовольчих органів, зловживання владою з боку працівників продовольчих органів та інші [107]. З введенням непу статтю про ухилення від продрозкладки замінили статтею про несплату продподатку.

Фактично ревтрибунали мали змогу розпочати розслідування яких завгодно злочинів, якщо вбачали в них загрозу радянській владі. А щоб уникнути дорікань у жорсткості каральних заходів, у порушенні прав громадян нової соціалістичної держави, через два місяці після створення ревтрибуналів декретом РНК від 15 квітня 1919 р. був сформований Верховний касаційний суд. Кожен вирок ревтрибуналів та народних судів можна було оскаржити в касаційному порядку у двотижневий термін. Виконання вироку не могло бути здійсненим, доки касаційний суд не винесе відповідного рішення [108]. Але вже 16 червня 1920 р. в обіжнику НКЮ вказувалося, що, “беручи до уваги повільність поштового зв’язку та виключну близькість до фронту” по справах, які вимагають “безвідкладної розправи, припускається виконання вироку без очікування результатів скарги, при обов’язковій умові одностайного обговорення такого вироку президією відповідного губвиконкому або губревкому” [109]. Однак цей обіжник досить скоро негативно позначився на роботі ревтрибуналів. Уже 5 листопада 1920 р. Донгубревтрибуналу надіслали обіжника, який підписали заступник Народного комісара юстиції Канарський та завідувач відділом Вищого судового контролю суду і слідства Лебединець і в якому нагадувалося про існування третьої статті декрету про створення Верховного касаційного суду – “вироки трибуналів підлягають оскарженню в касаційному порядку у двотижневий термін” [110]. Це нагадування було викликано тим, що члени ревтрибуналів часто не тільки не повідомляли підсудних про право оскарження вироку, а ще й указували, що вирок остаточний та оскарженню не підлягає.

Звіти про свою діяльність Донецький губревтрибунал подавав у Верховний трибунал УСРР, Донецький губернський відділ юстиції та відділ управління губвиконкому. Верховний трибунал передавав дані до ВУЦВК та копію в Народний комісаріат юстиції (НКЮ) УСРР.

Цікавими з точки зору вирішення організаційних моментів є відносини між російськими та українськими ревтрибуналами. Тут чітко простежується намагання більшовицького уряду створити централізовану державу і водночас продемонструвати рівноправну взаємодію, створити ілюзію формальної незалежності республік. Центральні російські установи зв’язувалися з місцевими органами, обминаючи республіканський рівень. Вказувалося, що це необхідно для забезпечення єдності управління. Фактично така політика зводила нанівець значення уряду України і викликала конфлікти. Намагання республіканського керівництва провести в життя “свої” рішення викликало непорозуміння з місцевими (тобто повітовими або районними) установами, які вже отримали відповідні вказівки з іншого центру. Так, у липні 1920 р. НКЮ України повідомляв ревтрибунали УСРР, зокрема і Донгубревтрибунал, про те, що російське положення про трибунали від 27 березня 1920 р. на територію УСРР не розповсюджується. Особливо наголошувалося на тому, що ревтрибунали УСРР підпорядковані безпосередньо Народному комісаріату юстиції України, а не російському касаційному трибуналу. Цікавим є й останній пункт цього обіжника – керівництво НКЮ України в особі Є.Терлецького та члена колегії НКЮ Є.Ширвіндта вважало, що обіжна телеграма російського касаційного трибуналу адресована тільки російським ревтрибуналам, а на Україну потрапила випадково [111]. Але такі конфлікти були не поодинокі (і тому не випадкові), а спостерігалися й у відносинах між іншими російськими та українськими правоохоронними органами.

Датою остаточного “врегулювання” відносин між російськими та українськими ревтрибуналами можна вважати 23 липня 1921 р. До цього моменту прийняття постанов та декретів стосовно ревтрибуналів в Україні та Росії не збігалося за часом, також дещо відрізнялися і їх організаційні форми. А 23 липня 1921 р., день у день, були прийняті Декрет ВЦВК про створення Єдиного Верховного трибуналу при ВЦВК та аналогічне положення ВУЦВК “Про Єдиний Верховний трибунал УСРР” [112].

Єдиний Верховний трибунал створювався з метою об’єднання усіх ревтрибуналів УСРР та був одночасно і касаційним органом, і органом нагляду за всіма існуючими на території республіки губернськими, окружними, військовими, військово-залізничними та іншими спеціальними трибуналами. Створення єдиного трибуналу було значним кроком на шляху централізації каральної політики. Єдиний трибунал складався із судового, касаційного, військового, військово-транспортного відділів та пленуму. Голова трибуналу був одночасно головою пленуму і касаційного відділу (тобто оскарження вироку тепер мало відбуватись у тій самій установі, яка цей вирок і винесла) [113]. З моменту прийняття положення про Єдиний Верховний трибунал припиняли своє існування Верховний революційний трибунал УСРР та Верховний касаційний трибунал УСРР [114].

Військові трибунали зберігалися на території України в тих місцевостях, де, незважаючи на припинення воєнних дій, ліквідація їх була б передчасною. В Донецькій губернії військовий відділ ревтрибуналу був реорганізований з реввійськтрибуналу Донтрудармії у липні 1921 р., а вже у серпні цього ж року голова РВТ ДонТА П.П.Виноградов переформував його у відділ реввійськтрибуналу ХВО при Донецькій дивізії військ ВНК. Але завдяки втручанню голови Донгубревтрибуналу І.С.Ганже та при підтримці губвиконкому та губкому відцентрові тенденції, проявлені П.П.Виноградовим, вдалося подолати. У жовтні відбулося злиття РВТ Донтрудармії з Губревтрибуналом. Її апарат став основою військового відділення, яке очолив П.П.Виноградов, ставши невдовзі і головою Донгубревтрибуналу [115].

Військово-залізничні трибунали залишалися по одному на кожну залізницю та кожний водний район. Донецька губернія потрапляла у сферу діяльності Військово-транспортного трибуналу Південної та Донецької залізниць, що був створений у січні 1921 р. шляхом злиття революційного військово-залізничного трибуналу Південної залізниці та реввійськтрибуналу Донецької залізниці [116].

У Донецькому губревтрибуналі за штатом було заплановано 23 працівники. Реально в 1921 р. працювало 20 осіб, з яких 17 працівників – це особливі народні слідчі (семеро при губревтрибуналі в Бахмуті, по одному - у повітах, крім Юзівського, в якому працювало їх двоє). При губернському трибуналі були колегія обвинувачів (одна особа) та судові виконавці (їх було двоє) [117].

Революційні трибунали працювали в тісному контакті з іншими правоохоронними органами. В ревтрибунали передавали справи міліція, органи НК, нарсуди, народні слідчі та деякі радянські установи [118]. Але цей контакт не завжди виявлявся плідним. Ситуація, коли в державі було створено ціле коло різноманітних структур, функції яких перехрещувалися, породжувала нездорову конкуренцію. І замість того, щоб спільними зусиллями протистояти злочинницькому світові, більшість цих органів почала виборювати лідерське місце в правоохоронній системі радянської держави. Так, на нараді особливих народних слідчих Донецького губернського трибуналу наприкінці 1921 р. вказувалося, “що органи надзвичайної комісії, такі як повітові НК та політбюро, свідомо не бажають працювати з оснарслідами в контакті, часто своїми діями підриваючи їх авторитет, окрім перешкод в роботі, нічого не роблячи”. І взагалі, на цій нараді було визнано, що погану роботу ревтрибуналу протягом 1921 р. (яка проявилася в тому, що тільки незначну кількість справ було розглянуто в судових засіданнях, а переважну більшість припинено у розпорядних) слід пояснювати підірваністю авторитету ревтрибуналів, частими змінами головуючих, кожен з яких вносив власні корективи, ламаючи попередню роботу, тихим саботажем з боку міліції, конфліктами з НК та місцевою владою (яка вимагала передати їй справи комуністів) [119]. Викликали непорозуміння й інші не до кінця врегульовані організаційні моменти. Так, надзвичайні комісії повинні були після проведення слідства передати справу не по підсудності, а спочатку вище по інстанціях власної структури – по лінії аж до ВУНК, і тільки звідти справи поверталися до революційних трибуналів, але це займало стільки часу, що втрачався сам сенс покарання. Складалися також ситуації, коли одну й ту саму справу розслідували і особливі народні слідчі, і працівники карного розшуку. За цих умов керівництво трибуналів мало давати роз’яснення, що “карний розшук є допоміжним слідчим органом для трибуналів, і тому, після проведення дізнання, справу треба передати в трибунал, а карний розшук при цьому повинен вважати свою роботу закінченою” [120].

Всі ці негаразди поставили на порядок денний питання про необхідність врегулювання організаційних моментів, розмежування функцій органів, причетних до справи боротьби зі злочинністю. Цього вимагав і перехід до мирного життя. Треба було змінювати методи та напрямки каральної політики.

Донецький губернський революційний трибунал та губернський народний суд було ліквідовано 15 березня 1923 р. Замість них створювався Донецький губернський суд, що складався з трьох відділів: адміністративно-господарського, кримінального (із слідчою частиною) та цивільного.

Цей процес реорганізації судової системи було започатковано декретом ВУЦВК від 16 грудня 1922 р. На його підставі створювалися губернські трійки, що займалися розподілом території повітів на дільниці, перевіряли роботу вже існуючих камер нарсудів та нарслідчих, проводили агітаційну кампанію по перевиборах працівників суду. 23 березня 1923 р. за рішенням губернської трійки територію Донецької губернії було поділено на 79 районів. В кожному районі та окружному місті були створені камери нарсуду. Разом по губернії їх було створено 85. На початковому етапі діяльності Донгубсуду його працівниками стали 85 колишніх спеціалістів із реформованих губревтрибуналу та губнарсуду. При цьому нагадаємо, що працівники трибуналу призначалися, а за новими положеннями народні судді і народні слідчі повинні були обиратися на місцях, та їх кандидатури затверджувалися на пленумі губсуду. Необхідність використання на початковому етапі роботи цих призначених спеціалістів була продиктована тим, що в той час було важко знайти кваліфікованих фахівців, які б бажали працювати за невисоку заробітну плату [121].

Таким чином, роботу нарсудів та ревтрибуналів до 1922 р. можна вважати організаційним періодом, коли судова творчість на місцях, нагромадження досвіду були першим кроком на шляху створення радянської судової системи, яка в Донбасі виникла з березня 1923 р. і протягом 1920-х років залишалася майже незмінною (тільки у 1925 р. у зв’язку з ліквідацією губернії замість Донецького губернського суду були створені окружні суди, але загальна організація судів при цьому істотно не змінювалася) [122]. Той факт, що на початку 1923 р. в новому суді працювали спеціалісти з ревтрибуналу, підтверджує думку про спадкоємність цих установ.

Поряд з організаційним вирішувалося і кадрове питання. На кінець 1921 р., коли на території Донецької губернії достатньо зміцніла радянська влада, приборкавши селянський повстанський рух, в кадровому складі судових та правоохоронних органів відбулися істотні зміни. На порядок денний постало питання про необхідність більш детального перегляду працівників, оскільки за попередній період, поки найкращі сили перевірених партійців були кинуті на вирішення першочергових завдань радянської влади, в судові, правоохоронні та взагалі радянські органи й установи потрапили далеко не кращі працівники.

Яку ж біографію повинна була мати людина, щоб обійняти відповідальну посаду? Розглянемо ключові моменти життя вже знайомого нам Виноградова Павла Петровича, голови Донгубревтрибуналу. В 1917 р. він розпочав свою діяльність як член Московської ради (Моссовета), у 1918 р. – він уже член колегії повітової НК м. Борисоглібська та завідувач відділу посадових злочинів, у 1919 р. – політичний комісар батальйону особливого призначення, у цьому ж році – завідувач транспортного відділу Тамбовської губернської НК, наприкінці 1919 - початку 1920 р. він став військовим слідчим трибуналу Південного та Південно-Західного фронтів. У березні 1921 р. П.П.Виноградов був відправлений у реввійськтрибунал Української ради Трудової Армії та Донтрудармії, розпочавши з члена колегії і дійшовши до голови. І після реформи у липні 1921р. та врегулювання деяких місцевих негараздів (дивись вище) восени 1921 р. П.П.Виноградов очолив Донецький губревтрибунал [123]. Решта відповідальних працівників трибуналу мали досить схожі і не менш “бойові” біографії. Часто їх кар’єра розпочиналася в Червоній Армії, де вони займали політичні посади, потім починали працювати у військових трибуналах, і згодом, внаслідок зменшення їх кількості, знаходили для себе роботу в системі Єдиного трибуналу [124].

Фактично П.П.Виноградов поклав край регулярним змінам керівництва трибуналу. Він був його незмінним головою до судової реформи, яку в Донецькій губернії було проведено у березні 1923 р. З його приходом цілком виправдалося народне прислів’я: «Нова мітла по-новому мете». Він одразу розпочав переглядати кадровий склад особливих народних слідчих. В результаті в губернський партком була передана інформація про працівників трибуналу, призначених попереднім складом президії Донгубревтрибуналу (мався на увазі не тільки І.С.Ганже та його колегія, а і його попередники). Так, оснарслідчий по Шахтинському та Каменському повіту Борисов утік, прихопивши з собою всі справи та речові докази, оснарслідчі Юзівського повіту Донцов та Кобець були звільнені з посади з причин розтрати речових доказів, оснарслідчий Слов’янського повіту Мова був навіть розстріляний за те, що відпустив з тюрми бандитів, отримавши від них хабара [125]. І цей список можна продовжувати. Але нас цікавить не стільки його довжина, скільки загальний зміст. Дуже важко було втримати в межах дозволеного людей, обтяжених посадою з невеликою на той час заробітною платою, в умовах зголоднілої та зруйнованої держави. Те, що ці правопорушення були викликані передусім важким матеріальним станом, підтверджується характером здійснених злочинів – всі вони так чи інакше пов’язані з отриманням прибутку.

Вирішення кадрової проблеми ускладнювалося і у зв’язку з втручаннями партійних комітетів у роботу ревтрибуналів, внаслідок якого працівники трибуналу опинялися в подвійному стані: як комуністи вони повинні були виконувати накази парткому, як працівники ревтрибуналу вони підкорялись своєму безпосередньому керівнику. Тоді складалася така ситуація, коли відправлений за наказом голови трибуналу на іншу ділянку роботи працівник-партієць з боку партійного комітету визнавався дезертиром [126].

На початку 1922 р. на засіданні членів Народного комісаріату Юстиції, де обговорювався кількісний склад центральних та місцевих органів НКЮ, було чітко встановлено, який процент партійців повинен бути серед працівників судової системи. Так, партійність народних суддів мала становити 50%, народні слідчі мали бути партійними на 1/3, судові виконавці та працівники нотаріальних контор - на 10%. Також членство в партії було обов’язковим для тих, хто бажав обійняти посаду прокурора, голови суду та інші керівні посади [127].

Розглянемо, як ці настанови були виконані в Донецькій губернії.

Таблиця 3.1

Дані про працівників судово-слідчих органів,
підвідомчих Донецькому губернському суду
у 1923-1924 рр. (у процентах) [128]

* У графі «Кількість працівників» у чисельнику подано штатну кількість, а у знаменнику – кількість працівників, про яких є дані, наведені нижче.
Так, у березні 1923 р. народні судді нового єдиного суду були членами Комуністичної партії на 34,6%, приблизно стільки ж було партійців і серед народних слідчих. Ці цифри явно недобирали до запланованих Народним Комісаріатом юстиції УСРР, що пояснювалося перехідним етапом, вимушеним використанням досвіду попередніх працівників, а також і тим, що частина суддів не були обраними, а автоматично продовжували свою роботу. Але протягом 1923 р. над виправленням цих негараздів плідно працювали. Так, якщо розглянемо склад працівників уже на 1 січня 1924 р., то побачимо істотні зміни: кількість членів партії серед народних суддів збільшилася майже у 2,5 рази (85,2%), а серед народних слідчих – майже у 2 рази (61,8%). При цьому на вказаних посадах вдвічі збільшилася кількість вихідців із робітничого класу за рахунок зменшення числа службовців, інтелігенції та інших.

Проведення політики в бік пролетаризації судових установ та посилення їх передусім партійними кадрами призвело до значного зниження загального освітнього рівня працівників. Так, кількість працівників судових установ з вищою освітою зменшилася протягом 1923 р. майже вдвічі, а людей з нижчою освітою зросла в 1,5 раза. Хоча при цьому слід зауважити, що переважна більшість обраних на судові посади протягом 1923 р. мала досвід роботи в цій сфері – більшість з них потрапила в судові установи до 1922 р. (з 1918 по 1920 р. – 92,6% працівників, з 1920 по 1922 р. –7,4%).

Проаналізувавши таблицю, не важко накреслити загальні напрямки вирішення кадрового питання в підвідомчих Донецькому губернському суду установах. Протягом 1923 р. було виконано та перевиконано вказівку з НКЮ УСРР щодо партійного складу працівників. Істотне збільшення вихідців з робітничого класу підтверджувало ідеологічні положення про те, що саме їм належить право встановлювати порядок у Радянській державі. Але звернемось тепер і до зворотного боку цієї «медалі». Органи прокуратури наглядали за діяльністю судових установ. На зазначений вище період (1923 р.) припадав перший рік роботи Донецької губернської прокуратури. Саме вона і засвідчувала низький рівень роботи судів за цей рік, справи були неповними та доповнити їх (і відповідно розглянути в судових засіданнях) вже не видавалося можливим. Визнаючи провідну роль робітничого класу в Радянській державі, працівники прокуратури ставили досить розумні запитання: «Хіба це нормально, коли посаду слідчого займає працівник, який ніколи і в очі не бачив провадження слідства, і не обіймає власним, часто надзвичайним розумом того, що вважається слідством». І далі: “Потрібна школа, необхідним є стаж для того, щоб обійняти посаду судді, потрібні практична підготовка та партійність, і хоча вона може та повинна складати “плюс” при виборах кандидатів у судді, але не може вважатися основою на шкоду іншим вимогам закону, як це зробили деякі виконкоми, які досягли 100% партійності, обравши навіть малоосвічених осіб” [129].

Уявлення про працездатність таких народних обранців дає нам наведений у цьому ж звіті Донецької губернської прокуратури приклад. У в Шахтинський округ, в одну із судових дільниць прибув прокурор і застав суддю, який спав на підлозі поряд із купою судових справ. Після того як його розбудили, він сказав прокурору, що з того моменту, як його обрали суддею, він постійно перебував поруч зі справами, але розпочати роботу з ними він боявся, тому що нічого в цьому не розуміє, а досвідченого секретаря знайти не зміг [130].

Брак коштів залишав проблему кадрів судових установ невирішеною у потрібному напрямку протягом років непу. Судова система, з одного боку, залежала від виконкомів, а з іншого, в нових економічних умовах потрапляла в залежність від органів господарчих. Так, у 1922 р. усі судді Донецької губернії отримували пайки від господарчих органів. І тому справи, порушені органами охорони праці проти адміністрації підприємств у судах затримувалися та лежали, очікуючи амністії. Спостерігалися і надзвичайно легкі покарання (умовні або навіть лише догани) по справах про смертельні випадки, в яких явно винною була адміністрація [131]. Усе це підривало авторитет судової влади, викликало зневір’я населення, що можна знайти правду, звернувшись до суду. Завдяки цьому відбувалося змішування функцій різних гілок влади. До життя ставало “явище, як кримінального так і громадянського характеру, яке нічого не мало спільного з встановленим порядком вирішення спірних питань. Це - звернення до сільської, волосної і навіть окружної адміністрації, яка бере на себе функції суду та тим самим перебільшує дану їй законом владу” [132].

Протягом 1920-х років виправити цей стан справ так і не вдалося. Недостатня матеріальна забезпеченість примушувала працівників судової системи шукати інші, не завжди законні джерела існування. З цих же причин у судових органах була досить високою плинність кадрів. У 1925 р. Сталінська окружна прокуратура накреслила приблизно однакову для всіх працівників судових установ кар’єру: “Більшість народних слідчих потрапляють на цю роботу з іншої, зовсім сторонньої, не встигають як слід ознайомитися з технікою проведення попереднього слідства і за звичаєм, кар’єра їх закінчується скоєнням посадового злочину, тому майже кожні три місяці народні слідчі змінюються, що дуже погано впливає на стан слідчого апарату” [133]. Можна уявити і якісний рівень роботи слідчого апарату, розглянувши декілька цитат із постанов народних слідчих: “Труп громадянина Задорожного, коли ще був живий, гуляв”, або “Коли громадяни підійшли до місця (вірогідно, скоєння злочину. – О.М.), то труп громадянина Причини був уже недійсним”. Як засвідчувала прокуратура Сталінського округу, такі “ляпсуси” були досить поширеним явищем [134].

У 1925 р. у зв’язку з переходом на трьохступінчасту систему управління Донецький губернський суд та губернська прокуратура були ліквідовані. Замість них створювалися аналогічні окружні установи. Це реформування дало можливість переглянути та поновити кадровий склад судових установ. Однак навіть це суттєво не покращило справи. Так, наприклад, у Сталінській окрузі з 9 народних слідчих відповідали призначенню тільки двоє. Наприкінці 1925 р. троє з цих дев’яти були звільнені з причин повної непридатності для роботи та за скоєння посадових злочинів, ще один – через відсутність досвіду. Троє працівників відправлені на короткочасні юридичні курси в Харків. І тільки двоє більш-менш дієздатних обслуговували територію усього округу [135]. Не кращою була картина і в Старобільській окрузі. На початку 1926 р. тут побувала спеціальна комісія від ЦК КП(б)У – член Центральної контрольної комісії т.Дубовий та голова прокуратури республіки, прокурор НКЮ т.Чумайло. Вони встановили, що з 413 членів партії, які працювали в Старобільській окрузі, 95 знаходились під судом та слідством. Більшість з них звинувачувалася у розтратах, хабарах, пияцтві, перевищенні влади. До лав злочинців потрапляли передусім голови райвиконкомів, сільрад, КНС, начальники міліцій та судові працівники. З одинадцяти дільничних судів вісім опинилися під судом та слідством [136]. Схожі за змістом повідомлення на ім’я прокурора республіки надходили і з Артемівського округу про діяльність голови Артокрсуду Ярощука. Про нього повідомляли, що він як голова “Товариства мисливців та риболовів” більше цікавиться справами товариства, ніж роботою в суді, вважаючи її не дуже цікавою. Відвідувачі з інших місцевостей іноді змушені були чекати його на роботі по декілька діб. Він невчасно розглядав документацію, затримуючи важливі обіжники та директиви по 2-3 місяці. А його заступник, Мініцький, прославився тим, що приймав на роботу дівчат, з якими до цього добре погуляв [137]. Тобто ми дійсно можемо погодитись із загальним трудовим шляхом працівника суду, накресленим прокуратурою: призначення – скоєння посадового злочину – звільнення з посади та засудження. У Старобільській окрузі це якось можна було пояснити специфікою цієї території, її сільськогосподарською спеціалізацією. Тут у 1925 р. був нижчий від визначеного рівень партійності працівників суду – тільки 39,3%. До того ж погано був дотриманий соціальний склад – робітники складали тільки 21,4%, тоді як селяни та службовці – по 39,3% [138]. І взагалі Старобільську округу називали місцем заслання комуністів Донецької губернії, які чимось завинили перед партією [139]. Але аналогічні негаразди були і в роботі судових установ Сталінської округи, де у 1925 р. за соціальним походженням працівники розподілялися так: робітників – 12 (70,5%), селян – 4 (23,5%), службовців – 1 (6%) [140].

Тобто ми можемо стверджувати, що вирішення кадрового питання у бік пролетаризації судових установ та посилення їх партійцями не рятувало ситуації. Справа була не в соціальному походженні працівників та їх ідеологічному загартуванні, а в тих соціально-економічних і політичних умовах, які і були першопричиною зловживань та посадових злочинів. Протягом зазначеного періоду прокуратура незмінно визнавала роботу судів поганою, пояснюючи це технічною слабкістю та непідготовленістю працівників, плинністю кадрів та матеріальною незабезпеченістю. Засвідчення низького рівня роботи ілюструвалося показовими цифрами – так, кримінально-касаційне відділення Сталінського окрсуду у 1925 р. з розглянутих 149 справ затвердило вироки тільки по 43,75%, і скасувало 84 вироки (тобто 56,25%) [141].

Таким чином, у 1920-ті рр. судовий апарат, на який було покладено надзвичайно важливі завдання проведення слідства, виявлення винних та засудження їх відповідно до законів Радянської держави (а до 1922 р. – керуючись тільки власною революційною правосвідомістю), виявився неспроможним підтримувати авторитет радянської судової влади на належному рівні. Превалювання класово-партійного підходу в процесі комплектування судових установ позначалося на їх дієздатності. Важкі економічні умови спричинювали значну плинність кадрів та перетворювали переважну більшість місцевих працівників судових установ на злочинців.

У 1927/1928 рр. за суди “взялись”. Оскільки в умовах “активного наступу на приватнокапіталістичний сектор” відбувалися “загострення класової боротьби та активізація непмансько-куркульських груп”, то першочерговим завданням органів, що забезпечували революційну законність, було “забезпечення нормальних умов виконання п’ятирічки з усіх показниках” [142]. Для того, щоб підняти авторитет судових установ, було запроваджено практику виїзних сесій, регулярних звітів з боку працівників судів і прокуратури на зібраннях робітничих або сільських колективів, розгортання критики та самокритики та співпрацю з пресою для популяризації роботи. Апарати прокуратури, судів, слідчих дільниць почали посилювати “висуванцями” з виробництва.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка