Кримінальна злочинність І боротьба з нею в донбасі



Сторінка5/12
Дата конвертації11.05.2018
Розмір2.7 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

2.4. Соціально-демографічна характеристика злочинницького світу Донбасу 1920-х рр.
Визначимось спочатку із сутністю терміна “особа злочинця”. Він складається з загальносоціологічного поняття “особа” та вказівки на здійснений протиправний вчинок – “злочинець”. Злочинцем ми вважаємо людину, факт протиправної поведінки якої було встановлено і яка понесла за свій вчинок відповідне покарання. Але чи слід вважати цю людину антисоціальним елементом і надалі, після того як уже скінчився термін покарання? Чи можемо ми впевнено поручитись за цю людину, що вона не скоїть щось подібне вдруге? І чи можемо ми, нарешті, поручитись навіть самі за себе? (“Від суми та від тюрми не зарікайся”). У кримінологічній літературі сутність вказаного вище терміна належить до кола дискусійних: кого саме слід вважати злочинцем – потенційного кандидата чи затриманого правопорушника.

Однак у даному дослідженні ці дебати припиняються без волі автора, оскільки виходячи з наявних документів ми маємо змогу проаналізувати дані, що стосуються тільки зареєстрованих злочинців, тобто розглянути тільки ту частину кримінального світу, яка потрапила “до рук” правоохоронних органів. Але навіть на цьому рівні соціально-демографічна характеристика злочинців 1920-х рр. може дати нам розуміння структури кримінальної злочинності (тобто, для того, щоб з’ясувати, чому саме превалювали ті чи інші види злочинів, треба передусім розібратись, хто і чому їх скоював), допоможе виявити причини збільшення показників з будь-якого виду злочинів, а також надасть картину типового злочинця цього часу.

Якщо розглянемо статеву належність засуджених, то побачимо, що переважна більшість злочинців – це чоловіки. Протягом 1920-х років вони складали близько 90% від числа усіх засуджених. Рівень жіночої злочинності, частка якої складала приблизно 10%, не був стабільним. Шляхом порівняння наявних статистичних даних ми зможемо з’ясувати загальні тенденції в динаміці жіночої злочинності. Розглянемо її рівень та динаміку на прикладі одного з повітів Донецької губернії.

Як бачимо, найвищого рівня жіноча злочинність досягла у 1921 р. З 1922 по 1925 р. показники стабілізувалися, і надалі спостерігалося їх відчутне зниження. Саме така динаміка була загальною (з незначною різницею в цифрах) як для Донецької губернії, так і для України в цілому. Так, найвищого свого показника на території Донецької губернії протиправні дії жінок досягли у 1921 р. – 21,9% [80]. У наступному, 1922 р. відбулося відчутне зниження участі жінок у протиправних діях – 13,6% [81].

На території усієї України, де маємо дані за 1924-1929 рр., жіноча злочинність розвивалася так:

Ці статистичні дані, одержані на території усієї держави, підтверджують загальний характер даних по Луганському повіту – після 1925 р. відбулося зниження процента жіночої злочинності і надалі він стабілізувався в середньому на показнику 8-10 %.

Спробуємо з’ясувати, чим саме зумовлювалися ці “перепади” в динаміці участі жінок у протиправних діях. Сплеск у 1921 р. можна пояснити тим, що до звітів міліції потрапляли не тільки кримінальні елементи у сучасному розумінні цього терміна, а й жінки, що взяли участь у так званому “повстанському русі” (“політичному бандитизмі”). Серед них – жінки або коханки повстанців, їх матері або сестри. Усіх їх умовно можна розподілити на три категорії.

Перша категорія – це ті, хто свідомо став на шлях боротьби з більшовицькою владою згідно з власними переконаннями, уявленнями та поглядами. Найвідомішим на сьогодні прикладом таких жінок може бути добре відома в Донбасі на початку 1920-х рр. Маруся Никифорова.

Друга категорія – це жінки, що прийшли до політичного бандитизму разом зі своїми чоловіками, синами, братами. Невеликий озброєний загін, часто сформований з односельців, далеко від рідних міст не відходив. Його поява супроводжувалася побиттям міліціонерів та пограбуванням радянських установ. Після цього вони відсиджувалися по своїх хатах або переховувалися неподалік від рідного села. Жінки приносили їм їжу, інформацію, надавали медичну допомогу, переховували тяжкопоранених. При цьому треба враховувати, що на той час це було дуже небезпечним заняттям, адже тоді карали навіть за співчуття до повсталих.

І, нарешті, третя категорія, - це жінки, що опинилися причетними до повстанців несамохіть. Радянська влада шукала засоби затримання бандитів, і знайшла їх. В інструкціях для міліції було рекомендовано родину тих, хто викликав підозру у причетності до бандитизму, брати як заручників та використовувати як приманку. Або у рідних учасника повстанського руху брали підписку, що у разі, якщо підозрюваний з’явиться до них, вони повинні повідомити про це міліцію. За приховування призначалася і кара – конфіскація майна [83]. Ці заходи вживалися часто й мали суттєві результати. Багато жінок подавалися в банди, тільки щоб уникнути зіткнення з міліцією.

Крім учасниць повстанського руху, значну частку серед заарештованих правоохоронними органами жінок складали селянки, що проходили по продподаткових злочинах. За даними революційних трибуналів УСРР, вони складали 87,1% від усіх затриманих жінок, і лише 12,9% було звинувачено у вчиненні посадового злочину або в інших кримінальних діях [84]. Показовим є і те, що у 1921 р., знову ж за даними революційних трибуналів, серед засуджених за контрреволюцію (яку відокремлювали від повстанства) 50% складали жінки. В даному випадку якнайбільше виправдовував себе вислів “мій язик – мій ворог” [85]. І лише незначний процент жінок-правопорушниць у 1921 р. складали повії, професійні аферистки та злодійки.

Припинення громадянської війни, відносна стабілізація у суспільному житті стали основою зниження частки жіночої злочинності починаючи з 1922 р. З цього часу лави зареєстрованих правопорушниць формували самогонниці, спекулянтки, злодійки та повії. При цьому слід враховувати роль спеціальних державних кампаній проти самогоноваріння, посадових злочинів тощо, оскільки завдяки їх роботі штучно збільшувалися показники, замість того щоб демонструвати реальний стан справ у кримінальному світі. До того ж, на початок 1925 р. було нарешті налагоджено роботу реєстраційних бюро, які не тільки зареєстрували злочинців 1925 р., а й систематизували наявні матеріали на правопорушників попередніх років. Після 1925 р. рівень жіночої злочинності знижується до 6-9% від усіх зареєстрованих правопорушників.

І ще один важливий момент, на який слід звернути увагу. Жінки 1920-х рр. були більш стабільними у питанні дотримання обраного шляху – рецидивна злочинність серед жінок виявилася відчутно вищою від чоловічої.

Так, серед чоловіків на повторне вчинення злочину в Сталінському окрузі у 1924 р. пішло 22,3% (від усіх зареєстрованих злочинців чоловічої статі), а жінок – 32,3%; у 1925 р. чоловіки-рецидивісти складали 22%, жінки – 19,8%; у 1926 р.- відповідно 15,6% та 38,1% [87]. Те, що загальне переважання жінок-рецидивісток є схемою, а 1925 р. у Сталінському окрузі – випадком, підтверджують дані по Луганському округу. Тут у 1923 р. чоловіки-рецидивісти складали 4,9%, жінки – 11,2%, у 1924 р. – відповідно 19,7% та 26,1%, і у 1925 р. – 3,5% від злочинців чоловічої статі та 9,7% - від заарештованих жінок [88].

Тобто рецидивна злочинність серед жінок стабільно перевищувала показники рецидивної чоловічої злочинності. Частково це можна пояснити тим, що більшість чоловіків у цей час звинувачувалася у некваліфікованих крадіжках та хуліганстві – злочинах, що скоювалися без системи, здебільшого під тиском обставин. А показники жіночої злочинності поповнювалися даними з проституції – злочину, що набував характеру постійної професії.

Так, розглянувши статеву належність злочинців 1920-х рр., ми можемо стверджувати, що кримінальний світ того часу складався передусім із чоловіків. Зростання показників жіночої злочинності в 1920-ті роки було частково штучним, оскільки, по-перше, сьогодні ще варто з’ясувати, чи слід відносити до кримінального світу те, що в 1920-ті рр. називали “продподатковим злочином”, по-друге, необхідно враховувати роль спеціальних кампаній по боротьбі з різними видами злочинів, завдяки яким міліція отримувала не реальні показники злочинності, а лише свідчення власних активних дій.

Однак, з іншого боку, слід також зважати і на те, що зазначеному періоду в Україні передували Перша світова війна, революції, зміни різноманітних влад, громадянська війна – тобто держава пережила ряд суспільних катаклізмів, наслідками яких стали відчутні демографічні зміни. Держава пережила все те, що веде до втрати здорової та дієздатної частини чоловічого населення. За цих умов жінки були вимушені зайняти більш активну позицію, перейняти на себе частину чоловічих обов’язків, наблизитись до умов життя чоловіків. Втягування жінок в політичне та суспільне життя, незамкненість їх у сім’ї і дає збільшення показників жіночої злочинності. Вагомим був і економічний фактор – під час голоду 1921-1922 рр., і потім, коли в умовах непу надто явною стала фінансова поляризація суспільства, зростає кількість жінок, звинувачених у побутових крадіжках. Але не було жодного року, коли б жіноча злочинність не тільки зрівнялася з чоловічою, а хоча б навіть наблизилася до неї.

Характеристика віку злочинців дозволяє з’ясувати, який вік був найбільш криміногенним у 1920-ті рр. За статистичними підрахунками ревтрибуналів України за 1921 р. було встановлено, що на лаві підсудних опинялися особи віком від 21 до 60 років, при цьому серед злочинців віком від 21 до 30 років переважали звинувачені у посадових злочинах, а з 31 до 60 років – засуджені по продовольчих правопорушеннях [89]. Наявність досить молодих злочинців серед звинувачених у посадових злочинах не є типовою. На початку 1920-х рр. це можна пояснити тим, що в більшовицькій державі тільки-но розпочався процес створення установ нового типу і старі спеціалісти замінялися молодими (не тільки за стажем, а й за віком). Так, наприклад, із комуністів, засуджених Донгубревтрибуналом у 1920 р. за посадові злочини, більшість були віком від 20 до 30 років – молоді члени партії, які по-своєму “опановували” життя. Багато хто з них займав високі посади [90].

У 1923 р. злочинний світ значно молодшає. Нарешті, з усталенням нових економічних відносин та припиненням голоду скоротилася кількість справ по продовольчих злочинах – значна частина літніх людей була серед звинувачених саме по них. Це загальне омолодіння кримінального світу ми можемо простежити за даними звіту Донецького губернського суду за 1923 р.

Так, ми бачимо, що у 1923 р. максимальну за кількістю групу складали злочинці віком від 21 до 25 років. Значною була також і частка 25-30-річних. Разом ці дві групи становили більше половини від усіх звинувачених. На частку злочинців віком від 36 років і більше припадало тільки 11% засуджених.

Поступове омолодіння кримінального світу спостерігалося протягом усіх 1920-х років. За даними Сталінського реєстраційного бюро [92], у 1926 р. злочинці віком до 25 років складали 68,8% від усіх зареєстрованих. Показовим є також і те, що правопорушників, яким більше ніж 25 років, вже не розподілено на групи.

Значною проблемою в 1920-ті рр. стала злочинність серед підлітків. Випадки протиправних дій неповнолітніх міліція і карний розшук реєстрували і у зведеннях подавали окремо, не змішуючи їх з протиправними діями дорослих. У 1921 р. підлітки складали 12,4% від усіх заарештованих на території Донецької губернії, у 1922 р. – 9,2% [93].

Як бачимо, на початку 1920-х рр. підліткова злочинність майже наздогнала жіночу. Основою цієї суспільної проблеми була безпритульність – жахливий наслідок суспільних катаклізмів попередніх років. У складних умовах непу, коли підприємства працювали в режимі самоокупності, а держава не мала коштів для нормального утримання дитячих будинків, більшість безпритульних дітей потрапляли в середовище дорослих злочинців, в яких і переймали усі їх звички та навички. В Україні все це ускладнювалося голодом 1921-1923 рр., під час якого у рамках допомоги голодуючим Поволжя та Уралу на територію республіки було перевезено 56 тис. дітей. У 1922 р. дитячі будинки УСРР на 75% були укомплектовані дітьми, яких перевезли з РСФРР. Багато безпритульних підлітків прибувало в Україну і самочинно [94].

В умовах голоду, мізерного державного фінансування, явно недостатньої місткості дитячих будинків життя дітей ставало жахливим. Бруд, антисанітарія, напівголодне існування – все це призводило до епідемій, з одного боку, і до крадіжок – з іншого. Так, практикуючись на дрібних крадіжках, таких як, наприклад, “базарні” (виривали з рук сумки, виймали гребінки з волосся жінок та таке інше), ці діти поступово набували професіоналізму. Прикладом цього може бути досить відома в Луганському повіті у 1921 р. банда “Червоні канти” (її неповнолітні учасники носили червоні канти на кашкетах – романтика!), яка спеціалізувалася на крадіжках та збройних грабежах. Протягом 1920-х років підліткова злочинність набувала кваліфікації. І хоча й надалі переважаючим видом у структурі дитячої злочинності були крадіжки, але на кінець 1920-х рр. спостерігалися і випадки вбивств, зґвалтувань, що були скоєні неповнолітніми [95].

Процент рецидивних дій підлітків іноді навіть перевищував показники жіночої рецидивної злочинності, сягаючи 25-30% [96]. Найстрашніша ознака, що була спроектована в майбутнє. Напрямок роботи, який повинен був стати одним із головних для правоохоронних органів. Але в умовах нестабільних 1920-х років діти-злочинці виявилися зайвими, нікому не потрібними. Нагадаємо, що за радянським законодавством діти до 14 років не підлягали суду, а з 14 до 16 – тільки у тому випадку, якщо від них відмовились комісії у справах неповнолітніх. Із злочинцями-підлітками працювали спеціальні слідчі у контакті із системою народної освіти. Однак за браком коштів в округах Донецької губернії таких слідчих не вистачало. Так, наприклад, у 1926 р. на всю Сталінську округу був тільки один спеціальний слідчий при комісії у справах неповнолітніх. В результаті справи правопорушників-підлітків розглядалися протягом тривалого часу. Заарештованих дітей відправляли в спеціальні колектори, звідки вони швидко втікали або, навпаки, набували ще й там злочинницького досвіду від колег-одноліток. Так, у Луганському окрузі засвідчували, що діти в колекторі не виправляються, “повибивали шибки, зламали меблі, а одного разу завідувача колектором облили гарячим супом”. Особливі проблеми викликали дівчата, яких під час розслідування справи взагалі не було де утримувати під вартою. Все це доповнювалося тим, що не було вільних місць у реформаторіумах, колекторах, дитячих будинках – після розгляду справи діти знову поверталися на вулиці, а разом з тим і до попередніх своїх занять. Не відмовлялися від них і ті, кому знаходилось місце в дитячих будинках. Так, до 1925 р. Сталінський дитячий будинок був розташований неподалік від базару, що створювало найсприятливіші умови для крадіжок. Завдяки скаргам мешканців дітей було переведено у дитмістечко № 2 за межі міста [97].

Злочинність серед підлітків є особливо небезпечною для суспільства, оскільки вона загрожує його майбутньому. Антисоціальні звички, погляди, надбані у дитинстві, призводять до деморалізації особи і, як наслідок, до зростання частки рецидивної злочинності. Злам старої моралі, відмова від християнських законів, розруха, голод, сирітство та безпритульність – ось те підґрунтя, на якому зростала підліткова злочинність 1920-х рр.

Таким чином, протягом 1921-1928 рр. спостерігалося загальне “омолодіння” кримінального світу. Злочинцями у своїй більшості ставали особи віком від 20 до 30 років – молоді та повні сили члени суспільства, які вже засвоїли життєву філософію кризового часу. Це – некваліфіковані злочинці. Найчастіше вони звинувачувалися у побутових крадіжках. Саме цим і можна пояснити переважання майнових злочинів у загальній структурі злочинності. Болючою ознакою цього часу було і зростання показників рецидивної підліткової злочинності.

Соціальне походження й рід занять звинувачуваних дозволяє зробити висновки про розповсюдженість будь-яких видів злочинів серед окремих соціальних груп та прошарків населення.

У 1921 р. на території Донецької губернії серед заарештованих переважали робітники. Так, із досить нетрадиційного боку, Донбас характеризується як промисловий регіон України, оскільки саме в цей час серед злочинців на території усієї республіки більшість складали селяни.

Специфічним для цього часу є й те, що посадові та продовольчі злочини розглядалися окремо від кримінальних. Завдяки цьому ми можемо стверджувати, що значний процент звинувачених селян серед заарештованих у 1921 р. складали мешканці сільських місцевостей, які вчасно не сплатили продподаток. Якщо розглянути соціальну належність злочинців тільки по посадових та кримінальних злочинах, то побачимо, що не тільки в Донецькій губернії, а навіть і на території усієї України переважали робітники та службовці. Таким чином, статистичні дані міліції, карного розшуку, надзвичайних комісій та революційних трибуналів уже в 1921 р. спростували одну з теоретичних засад нового радянського законодавства про те, що кримінальні елементи складалися з вихідців із буржуазних та “перехідних класів”, які не сприйняли революцію і намагалися перешкодити зміцненню пролетарської держави [98].

Дані про соціальну належність злочинців по окремих видах злочинів у Донецькій губернії в 1921 р. свідчать про те, що “селянськими” виявилися такі види злочинів, як контрреволюція та бандитизм. Така соціальна активність селян була викликана політикою “воєнного комунізму”, яку запроваджували більшовики на територіях, де було встановлено радянську владу. Протягом 1919-1920 рр. “політичний бандитизм”, або селянський повстанський рух, набув такої сили як соціальне явище, що став навіть однією з головних причин, які змусили більшовиків піти на введення нової економічної політики. Високий рівень участі селян у бандах у 1921 р. пояснюється тим, що в Україні (на відміну від Росії) фіксований продподаток вводився не з початку року, а з нового врожаю, що продовжило історію повстанства України ще на один рік.

Збройні пограбування та вбивства в цьому ж 1921 р. майже порівну розподілялися серед селян та робітників. Частка інтелігенції приблизно сягала 10%. Кількість інтелігентів серед звинувачених відчутно зросла з таких видів злочинів, як контрреволюція, спекуляція, посадові злочини, підробка документів, тобто по тих видах, які вимагали хоча б елементарного рівня освіченості.

У 1922 р. спостерігалося збільшення частки селян серед заарештованих. Причини цього слід шукати в тому, що у 1922 р., в умовах голоду, ціни на сільськогосподарську продукцію зросли максимально. Навіть робітники залишали міста та йшли на заробітки в села. Спекуляція, самогоноваріння, викрадання дрібної домашньої худоби, домашніх речей, одягу, продуктів – ось види злочинів, кількісні показники яких збільшилися у сільській місцевості.

У 1923 р. частка звинувачених селян зросла максимально. Це було зумовлено знеціненням продукції сільського господарства на 55% у порівнянні з дореволюційним часом, у той час, коли продукція промислового виробництва подорожчала на 80%. Такий стан справ примушував селян продавати за безцінь свою продукцію та приводив їх до зубожіння. До того ж селянські злидні поглиблювалися ще й інфляційними процесами.

Зниження цін на продукти харчування, покращання стану в містах завдяки штучному підвищенню цін на промислові вироби призвели до того, що селяни влаштовувалися на промислові підприємства як сезонні робітники. Відірвані від сімей, виснажені роботою, вони часто знаходили вихід у пияцтві і згодом поповнювали кримінальну статистику.

У 1924 р. частка звинувачених робітників та селян стала майже однаковою. А з 1925 р. і надалі робітники знову починають переважати серед заарештованих правоохоронними органами [99].

Протягом 1927-1929 рр. кількість заарештованих робітників значно знизилася. У 1927/28 рр. вони становили 31,8%, а у 1928/29 рр.- тільки 18,1%. При цьому ж протягом 1927-1929 рр. збільшилася частка селян (вони складали майже 40%) і торговців (кількість яких серед звинувачених збільшилася у 5 разів). Ці показники можна розцінювати як одну з ознак згортання нової економічної політики та перших спроб колективізації, походу проти “куркуля”. Правозахисну політику цього часу чітко демонструють висновки, зроблені у звіті Сталінського окрвиконкому про виконання першої п’ятирічки. Зокрема там вказувалося, що в “умовах наступу на приватнокапіталістичний сектор” спостерігалося “загострення класової боротьби, активізація непмансько-куркульських груп”. Головним завданням правоохоронних органів у цих умовах було “забезпечення нормальних умов виконання п’ятирічки по всіх галузях”. І у зв’язку з цим вказувалося, проти кого треба спрямувати репресії – “проти шкідника, підривника роботи на виробництві, проти хуліганів та інших декласованих елементів, проти прогульників, бюрократів, розтратників, хабарників у державному апараті, проти куркуля та підкуркульника, які зривали хлібозаготівлі і проведення заходів по колективізації, оподаткуванню та інших найважливіших кампаніях на селі, - проти всіх цих шкідників радянського будівництва були спрямовані зусилля судово-слідчих органів та прокуратури…” [100]. Наведені у звіті дані про соціальний склад правопорушників свідчать про те, що судово-слідчі установи чітко дотримувалися цих інструкцій, оскільки в 1927-1928 р. селяни, службовці та торговці разом становили 68,2 % від усіх звинувачених, а у 1928-1929 рр.- 81,9%. Це і дало змогу Сталінському окрвиконкому звітувати, що «спрямування суду у класовому відношенні витримано і взагалі звертає посилення репресій проти торговця, непмана та куркуля”.

Таким чином, основу кримінального світу Донбасу складали робітники та селяни. Відмовившись від традицій попереднього суспільства, від “буржуазної” та релігійної моралі, більшовики розраховували зробити носієм нових моральних цінностей робітничий клас. Але реальні звичаї пролетаріату виявилися не такими вже й ідеальними. Ускладнювали криміногенну обстановку в Донбасі і безробітні, що приїздили сюди у пошуках роботи у рамках політики по відродженню промисловості. Їх “внесок” у кримінальну злочинність Донбасу був вагомим. Так, за даними Донецького губернського суду, у 1923 р. вихідці з інших губерній складали 35,1% (але, нагадаємо, що цю цифру складали також і професійні злочинці-гастролери, однак їх були одиниці). Збільшення показників селянської злочинності припадало на голодні та кризові для сільського господарства роки, а також на період згортання непу у зв’язку з походом проти “куркуля”. При цьому ми повинні обережно підходити до аналізу цифр починаючи з 1926-1927 рр., які демонструють скоріше не реальну участь різних соціальних груп у протиправних діях, а загальні напрямки скерованої державою репресивної політики.

Освітньо-культурна характеристика злочинців дозволяє виявити залежність антисоціальної поведінки від рівня освіти та інтелектуального розвитку. У 1920-ті рр. злочинці у своїй масі були неписьменними або з нижчою освітою. Так, серед заарештованих міліцією та карним розшуком з січня по квітень 1921 р. неписьменні складали 44,4%, малописьменні – 20,8%, письменні – 34,7%. Тобто неписьменні та малописьменні разом складали 65,2%. Решту 34,7% формували переважно ті, хто отримав тільки початкову освіту. Процент дійсно освічених серед злочинців був настільки незначним, що у зведеннях міліції та карного розшуку навіть не було передбачено колонки звіту для звинувачених не тільки з вищою, а й із середньою освітою [101]. Далі, якщо розглянемо рівень освіченості правопорушників по окремих видах злочинів, то побачимо, що серед заарештованих за крадіжки, вбивства та збройне пограбування переважали особи неписьменні та малописьменні. Вони разом складали 60% серед заарештованих за вбивства, 75% - за крадіжки та 100% за збройне пограбування. Серед звинувачених у спекуляції загальноосвітній рівень підвищувався. Неписьменні складали тут 33,3%, тоді як малоосвічені та письменні разом – 66,7%. І, нарешті, звинувачені у вчиненні посадових злочинів були освічені на всі 100%, що цілком пояснюється тим, що дістатись посади можна було тільки маючи відповідний освітній рівень [102]. Тобто особи з низьким загальноосвітнім та інтелектуальним рівнем частіше були звинувачені у вчиненні корисливих та корисливо-насильницьких злочинів, а посадові та господарські правопорушення – це сфера діяльності злочинців із середньою та вищою освітою.

У 1923 р. ситуація із загальноосвітнім рівнем злочинців змінилася мало. За даними Донецького губернського суду, звинувачені розподілялися так: неписьменні - 58,8%, з нижчою освітою – 38,7%, із середньою освітою – 2,4%, з вищою – 0,1%. Тобто неписьменні і надалі складали переважаючу більшість серед злочинців. І хоча в даних Донгубсуду вже вказувалися окремо правопорушники з вищою та середньою освітою, але їх частка залишалася незначною.

З 1924 р. навіть на кримінальному світові позначилися наслідки широкомасштабної державної кампанії по ліквідації неписьменності - серед злочинців підвищується загальноосвітній рівень. Так, уже в 1924 р. злочинці з нижчою освітою та письменні складали разом 84,5%, у 1925 р. – 78%, та у 1926 р.-86,4% [103].

Але взагалі, незважаючи на деяке підвищення освітнього рівня населення з 1924 р., протягом 1920-х рр. злочинці у своїй більшості були неписьменними або з нижчою освітою. Це і обумовлювало структуру злочинності цього часу – переважання корисливих та корисливо-насильницьких злочинів.

В аналітичних зведеннях правоохоронних органів збереглися відомості і про національний склад злочинницького світу Донбасу. Питання впливу раси на злочинність є досить складним. Для того, щоб стверджувати наявність нахилів до тих чи інших кримінальних дій у будь-якої нації, треба мати повне співпадання економічних, політичних, юридичних умов життя досліджуваних народів, а також і однаковий їх склад у статевому, віковому, релігійному та професійному відношеннях [104]. Оскільки це зробити неможливо, то ми повинні відмовитись від пошуків залежності злочинницьких нахилів від національної приналежності. Однак статистичні дані, що є в нашому розпорядженні, навіть з боку кримінального світу характеризують Донбас як багатонаціональний регіон.

Сектограма 2.4


Національний склад заарештованих
(за даними Донецької губернської надзвичайної комісії
у березні 1921 р.) [105]

Як бачимо, українці складали трохи більше половини заарештованих. Вагомою є частка росіян – 30%. Вісім відсотків становили заарештовані євреї. Представники усіх інших національностей, які відображені в сектограмі, становили 6 %. Однак у даному випадку дуже цікавим є перехід від сукупних даних до розподілу національної приналежності злочинців, звинувачених у окремих видах правопорушень. Так, найбільшу частку українці становили у таких видах злочинів, як контрреволюція та бандитизм (71% та 68% відповідно). Якщо при цьому ми врахуємо, що в 1921 р. бандитизм в Україні мав майже такий самий політичний зміст, як і контрреволюція, то ми можемо стверджувати, що ці дані свідчать про сильну опозицію радянській владі саме в українському середовищі. Також слід звернути увагу й на те, що багатонаціональним було передусім населення міст Донбасу, особливо промислових, куди прибували працівники у пошуках роботи, тоді як по селах переважало українське населення. Виходячи з цього, ми можемо стверджувати, що у 1921 р. такі злочини, як контрреволюція та бандитизм, були поширені серед сільського населення української національності.

Росіяни становили значну частку серед заарештованих по таких видах, як підробка документів (63%), дезертирство (45%), кримінальні злочини (42%) та посадові правопорушення (32%). Поширення такого злочину, як підробка документів, було пов’язане з тим, що у вирі революції та громадянської війни важко було залишитись “кришталево чистими”, і тому особи (незалежно від національності), що мали за плечима якусь провину, переїжджали на нові місця, підроблювали документи, складали собі “бойові біографії” (при цьому, якщо не мали потрібного пролетарського походження, то наполягали на наявності в себе “пролетарських нахилів” [106]) та розпочинали життя наново. При тогочасному рівні інформації це було цілком можливим. Так, наприклад, у 1925 р. вся верхівка районної партійної організації Шарапівського району Луганської округи за пияцтво, розпусту, дискредитацію радянської влади була виключена з партії та затримана у БУПРі. Однак, тільки-но вдалося погасити суспільне незадоволення, Луганський окрпартком отримав повідомлення, що всі ці виключені з партії та засуджені знайшли собі притулок на території Шахтинської округи (тоді вже територія Росії) і зайняли відповідальні посади. Це спонукало секретаря Луганського окрпарткому тов. Семенова звернутися з секретним листом до секретаря Північно-Кавказького крайового комітету ВКП(б) А.І.Мікояна, в якому він указував, що “це формує думку про те, що правопорушники не покарані, а, навпаки, пішли на висунення”. В даному випадку ці події набули розголосу тільки завдяки суспільному незадоволенню, а також і тому, що мова йшла про керівників, тобто про людей, до яких увага з боку населення була підвищеною. Однак перевірити усіх прибулих з інших місцевостей Радянської держави було досить складно. Цей стан і використали ті, хто пішов на скоєння такого злочину, як підробка документів.

Злочинці єврейської національності становили значну частку серед заарештованих за хабарництво (40%), спекуляцію (18%) та посадові злочини (9%). В даному випадку такі правопорушення, як хабарництво та посадові злочини ми можемо вважати спорідненими, оскільки хабарниками ставали передусім особи, які займали якусь посаду і тому мали можливість за будь-яку винагороду впливати на хід вирішення питання для особи, що хабара давала. Значний відсоток євреїв по цих видах злочинів дає нам підстави стверджувати, що представники даної національності складали значну частку серед працівників радянських установ. Вагома присутність їх серед спекулянтів пояснюється тим, що для євреїв України ця сфера діяльності була традиційною протягом тривалого часу.

Також показовим є і те, що найбільш “багатонаціональним” злочином була спекуляція, яка в тих умовах здавалася прибутковою справою як для українців, так і для росіян, євреїв, татарів, поляків, латишів, бельгійців.

Весь кримінальний світ росіяни та українці в Донбасі у 1921 р. розподілили між собою майже порівну – 42% та 49% відповідно.

Таким чином, на підставі проаналізованих фактів, ми можемо стверджувати, що для зазначеного перехідного періоду було характерне загальне “омолодіння” кримінального світу. Злочинцями ставали переважно особи віком від 20 до 30-ти років, некваліфіковані злочинці, які найчастіше звинувачувалися у побутових крадіжках. Цим і пояснюється переважання майнових злочинів у загальній структурі злочинності. Хворобливою ознакою кризових періодів є і збільшення показників підліткової злочинності. Також досвід 1920-х рр. примушує нас звернути особливу увагу на злочини, які учинили люди з високим соціальним статусом, оскільки навіть при невисокому кількісному рівні ці злочини мають резонансний характер та деморалізують суспільство.

Статистичні дані, отримані правоохоронними органами на початку 1920-х рр., спростували твердження більшовиків про буржуазний характер злочинності. Більшість заарештованих у цей час складали робітники та селяни. Частка інтелігенції (яку за тогочасним змістом цього терміна хоча б якось можна віднести до буржуазних або перехідних елементів) становила 8-9% від усіх зареєстрованих злочинців. Починаючи з 1927 р., у зв’язку зі зміною політичного курсу, дані про соціальний склад злочинців вже не точно відображують реальний стан справ у кримінальному світі, оскільки каральна лінія спеціально була спрямована проти торговців, службовців та заможного селянства. І це необхідно враховувати під час дослідження соціального складу злочинницького світу наступних років.


* * *
Аналіз динаміки розвитку злочинності в Донбасі у 1920-ті роки та змін у соціально-демографічному складі злочинницького світу дозволяє виявити певне коло проблем, характерних для соціальної системи, що перебуває в умовах перехідного стану та переживає системну трансформацію. У такі періоди даються взнаки проблеми, які так явно не проявляють себе у стабільні періоди існування системи. Час нестабільності знімає з людей значну частину соціальних «табу», відкриває для особи можливості соціальної творчості, веде до закріплення нових відносин та практик, включаючи й неправові, та стає чинником криміногенності.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка