Кримінальна злочинність І боротьба з нею в донбасі



Сторінка3/12
Дата конвертації11.05.2018
Розмір2.7 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

2.2. Соціальний вимір протиправних дій

у Донбасі в 1920-ті рр.
Аналіз документів правоохоронних органів радянської України на початку 1920-х років надає можливість розглянути суспільні процеси під досить нетрадиційним кутом зору. Правоохоронні органи фіксували передусім форми людської поведінки, які вважалися такими, що відхиляються від норми (тобто девіантні). Однак в умовах перехідних періодів суттєво коригуються самі поняття “норми”, дозволеного, припустимого тощо.

На фоні каральних акцій, що проводилися червоними, білими та альтернативними силами (у вигляді батьок-отаманів різноманітної політичної орієнтації), пересічна людина була просто нездатна зрозуміти, за що саме її буде покарано, а за що – нагороджено. “Червона” преса писала про судові процеси над тими, хто допомагав білим, “біла” преса – те ж саме про помічників червоних, і разом вони – про тих, хто співпрацював із “батьками-отаманами” [7].

А в ситуації, коли індивід не бажає або не може слідувати нормам, виникає аномія (відхилення в системі соціальних норм, руйнація єдності культури, невідповідність життєвого досвіду людей ідеальним суспільним нормам; ситуація, “коли ніхто не знає точно, що є можливим, а що – неможливим, що є справедливим, а що – несправедливим; не можна вказати межу між законними та надмірними вимогами й сподіваннями, і тому кожен відчуває за собою право претендувати на все”) [8].

У процесі революції суспільство позбавлялося моральних табу попередніх часів. Ці процеси поглиблювалися більшовицькою антирелігійною кампанією, а також і тим, що грабежі та насильство були легалізовані на державному рівні (“експропріація експропрійованого”, нещадна боротьба з “буржуями”, “ворогами” радянської влади). На місцях революційна стихія проявлялася у викривленому варіанті, набуваючи подекуди абсурдних форм. Так, у 1919 р. в місті Бахмуті було створено комісію з реквізицій, яку невдовзі визнали як таку, що не заслуговує довіри: “Хоча вона й існує, але реквізиції відбуваються без її відома, відбираються не тільки обмундирування й продовольство, але й навіть жіноча білизна. Системи реквізицій, як такої, не існує. Наприклад, підлягають реквізиції яблука, цукерки, кава, какао, варення та інші предмети розкоші. Мандати на реквізиції видавалися без будь-якої реєстрації... і все це призвело до повної анархії в місті” [9].

Розгубленість пересічної людини викликали і суперечки між різними структурними елементами нової радянської системи, які примушували громадян ситуативно обирати тих, хто реально уособлював собою владу і кому належала першість у рішеннях та діях. Переважно суперечки такого роду виникали між революційними, партійними та виконавчими комітетами, а також різноманітними «уповноваженими» на місцях та військовими частинами. Так, журналіст А.Аросєєв у 1919 р. надрукував статтю, в якій намагався з’ясувати, хто є реальною “владою в провінції”. Він дійшов висновку, що це – червоноармійські частини: “Бувають випадки, коли чоловік та жінка йдуть до червоноармійця, щоб розірвати шлюб, батько із сином – щоб розв’язати тяжбу...” [10]. І далі він зазначав, що це мало свої негативні наслідки: “Окремі червоноармійські частини, відчуваючи себе владою, проводять реквізиції як попало і де попало, розправляються з винними за вказівками випадкових людей, за намовою петлюрівських агентів роззброюють виконкоми та розганяють надзвичайні комісії, у відповідальних працівників перевіряють документи на предмет “жид” чи “не жид”, агітують по селах таким чином, що у селян волосся стає дибом. Один, наприклад, агітатор бив по столу кулаком і кричав: “Я комуніст! Ви знаєте, що таке комуніст? Це ось моя голова, я її віддаю, ріж мене” - і все інше так саме несамовито. Ясно, що селяни, розходячись, хрестилися й благали Бога не зустріти ніде у темному кутку комуніста”.

Зайнята внутрішніми суперечностями нова влада “втрачала” населення, яке знаходило для себе оазиси звичного традиційного життя, починало жити окремо від держави. Архіви зберегли для нас цікавий, з цієї точки зору, анекдот, який розповідали на Полтавщині влітку-восени 1920 р.:

«Хлопчик питає у матері:

- Мамо, а Ви не боїтесь залишатися вдома самі?

- Ні, не боюсь.

- Чому ж Ви не боїтесь? Більшовики ж ідуть!

- Так вони ж мене не бачать. Я постійно в полі працюю, а їх там немає...[11]»

Суспільство того часу виводили з рівноваги також і специфічні методи боротьби з ворогами революції, застосовані новою владою: розстріли заручників, узятих із числа заможних селян по одному на десять дворів; мобілізація чоловічого населення до лав Червоної Армії або вислання їх за межі республіки; горезвісне положення про 15-верстну “зону відповідальності” навколо залізничного полотна або така специфічна кара, як “розстріл умовно”, яка явно була розрахована на психологічний ефект (вона мала приголомшити людину, налякати її, примусити робити те, що вимагала від неї нова влада; цю кару могли замінити ув’язненням на будь-який термін (від 1 року до 20), або взагалі відпустити до горезвісного “наступного разу”) [12].

Суспільство віддзеркалювало дії влади. Однак влада, використавши своїх прибічників, не планувала ділитися ні з ким своїм правом на насильство. Тому вже на початку 1920-х років починають виникати протиріччя між “відданими революційній справі” борцями й владою. Так, із цієї точки зору досить цікавим є пояснення відомим у Донецькій губернії ватажком повстанського загону Савоновим причини переходу на бік повстанців: “Під час переговорів було з’ясовано, що Савонов, як ідейний комуніст, не бажає проливати братської крові. Узяти зброю його примусило невірне засудження його владою до смертної кари за те, що колись в Ізюмі він знищив декількох осіб буржуазного походження” [13].

Таке “вільне” трактування злочинницької поведінки було пов’язане передусім із тим, що в радянській державі повністю відмовилися від попередньої системи права, а нове право не тільки перебувало у стадії формування, а й було ще надмірно ідеологізоване. Вважалося, що кримінальні елементи походять із буржуазних або перехідних класів, які не сприйняли революцію і намагаються перешкодити зміцненню пролетарської держави. Наголошувалося, що з подоланням опору буржуазних елементів та з побудовою комуністичного суспільства пролетаріат ліквідує державу як апарат тиску та право як функцію держави. Виходячи з цього, діяльність правоохоронних органів розглядалася як тимчасова історична місія [14].

Наслідком цих “підходів” до розуміння протиправної поведінки стало те, що вбивство людини, яке в суспільстві з нормально функціонуючою системою права та відповідною йому мораллю розглядається як тяжкий злочин, у революційних умовах виправдовувалося, якщо воно було скоєне в інтересах революції та було спрямоване проти осіб буржуазного походження. Таке вибіркове засудження вбивств розбещувало тих “обранців” радянської влади, які отримали право карати в ім’я революції. І це був тільки один із моментів, що призвів на початку 1920-х рр. до уможливлювання у суспільстві вбивств та до знецінення життя людини (свідченням останнього може бути, наприклад, те, що статистика вбивств у міліцейських зведеннях подавалася аж на 6-7 місці, після майнових злочинів).

Складним видався для радянської влади й перехід до непу. Політика влади на цьому етапі носила подвійний характер – надання населенню держави економічної свободи та права на підприємницьку діяльність, з одного боку, наштовхувалося на інший бік радянської політики – на небажання в будь-якій формі відмовлятися від надбань революції. Ця подвійність радянської політики призводила до непорозумінь між населенням держави, яке щиро сприйняло перетворення, та політичною владою, що сприймала перетворення як компроміс. У цих умовах більшовицькому урядові довелося лавірувати між новими підприємцями (які отримали у суспільстві напівнегативне прізвисько “непмани”), селянством, яке радісно зустріло відмову від продрозкладки й перехід до продподатку та легалізацію вільної торгівлі, та пролетаріатом, що почав замислюватись над тим, заради чого ж були всі ці роки кровопролить, жаху, голоду тощо. Фактично суспільний конфлікт розгортався між тією частиною населення держави, що сприйняла перетворення, тими, хто був проти них, та політичною владою, яка розглядала ці перетворення як компроміс. Проведення такої подвійної політики в Донбасі наражалося на значні труднощі. На загальному тлі аграрної України Донбас був промисловим регіоном. На сільськогосподарському виробництві спеціалізувалися Бахмутський, Маріупольський, Слов’янський, Старобільський та Таганрозький повіти Донецької губернії. Промисловими повітами зі значною кількістю міських жителів були Дебальцівський та Юзівський. Змішаний характер мали Луганський і Шахтинський повіти. Саме ця неоднорідність Донбасу ускладнювала перехід до нової економічної політики, яку по–різному сприймали різні верстви та категорії населення.

За суспільними настроями того часу пильно стежило спочатку НК, а потім ДПУ, працівники якого кожні 10-15 днів складали секретні огляди політико-економічного стану кожної губернії, у тому числі й Донецької [15]. Завдяки цим матеріалам можна відстежити реакцію на перетворення з боку різних верств українського суспільства.

Так, сільське населення України, яке вкрай вороже ставилось до політики “воєнного комунізму”, відповіло на неї широкомасштабним повстанським рухом (або, за документами правоохоронних органів, “бандитизмом” чи “політичним бандитизмом”). Тлумачення цього виду злочинів було політизоване. Бандитизмом вважалося пограбування або замах на життя особи, вчинене одним або кількома злочинцями з метою дезорганізації державної або господарської діяльності радянської влади [16]. За цей вид протиправних дій встановлювалося суворе покарання – за створення банди та участь у нападах (незважаючи на те, відбулося пограбування чи ні), звинувачених засуджували до вищої міри покарання – розстрілу. Ця кара однаково чекала як на кримінальних бандитів, так і на лідерів повстанських селянських загонів.

Ця селянська непокора набула такого масштабу і значення, що навіть стала однією з причин уведення непу. Але, оскільки в Україні продрозкладка замінювалася продподатком не з початку 1921 р. (як то було в Росії), а з нового врожаю, і більшовики не відмовились від військових заходів подолання цього виду протиправних дій, 1921 р. став піком селянського повстанського руху та водночас і роком його поступового спаду. Розглянемо динаміку розвитку так званого бандитизму на території УСРР у травні-листопаді 1921 р.

Розглянувши наведені дані, ми бачимо, що в 1921 р. найвищих показників активність “банд” в Україні досягла у липні-серпні 1921 р., а після цього почала знижуватись. Тут простежується чітка залежність від державної економічної політики – після збору врожаю 1921 р. відбувся перехід від продрозкладки до продподатку, що відчутно підірвало повстанський рух – більшість селян відійшла від нього і повернулася до мирного життя. Спираючись на ці дані, доречно також поставити питання і про політичний характер переважної більшості цих виступів, їх антибільшовицьку спрямованість. Адже головні бої точилися в Харківській губернії – місці розташування більшовицького уряду України, та Донецькій – економічній базі Радянської держави.

Те, що було загальним для всієї України, було притаманним і Донбасу. З липня спостерігалося систематичне зменшення кількості учасників “політичного бандитизму”.

До кінця 1921 р. дані правоохоронних органів про бандитизм були передусім даними про бандитизм політичний. Якщо розглянемо місця найбільшої концентрації “політичних банд”, то побачимо, що це в основному повіти, які спеціалізувалися на виробництві хліба – Старобільський, Луганський, Маріупольський, Таганрозький та Слов’янський. Таке розташування селянських загонів було зумовлене самою суттю конфлікту між селянами України, які не бажали віддавати хліб із власних зголоднілих сіл, та владою більшовиків, яка за будь-яку ціну намагалася нагодувати українським хлібом північні столиці.

Майже весь 1921 р. залишався неспокійним у цьому відношенні. Але поступово запровадження непу помітно змінило ситуацію. Відновлювалися товарно-грошові відносини, зголодніле місто ставало вигідним ринком збуту для села. Скориставшись амністією (яка розповсюджувалася на тих, хто припинив воєнні дії проти радянської влади до 15 квітня 1921р.), селяни поверталися до своїх домівок. Повстанство, бандитизм стали чужим явищем для селян, зацікавлених у стабільних економічних відносинах. Доказом цього є те, що з листопада 1921 р. у міліцейських зведеннях почастішали повідомлення про здійснення селянами самосудів над бандитами, що потрапили їм до рук [19]. Наприкінці 1921 р., за досить оптимістичним, але не зовсім реалістичним повідомленням штабу дивізії військ ВНК, в Донбасі вже не було жодного бандитського формування, яке б діяло під політичними гаслами. Але саме з цього моменту правоохоронні органи і почали відокремлювати кримінальний бандитизм від повстанства.

Робітники ж, наприклад, у Донбасі, відреагували на ці зміни дещо інакше. Із запровадженням нової економічної політики тут поширився такий вид злочинів, як убивства спеціалістів, в яких звинувачувалися активні партійці, що діяли на підставі “пролетарського інстинкту”, та карали “нових буржуїв”. Такі вбивства зазвичай отримували широкий розголос і підтримку в робітничому середовищі та супроводжувалися вимогами звільнити убивць.

Розповсюдження такого виду злочинів було безпосередньо пов’язане з тими змінами в суспільних відносинах, які відбувалися у зв’язку з переходом до непу. Наведемо декілька прикладів, які багато що з’ясовують у цьому відношенні. В спеціальному секретному повідомленні для ЦК КП(б)У був описаний випадок замаху на життя управителя копальнею інженера Алешковича з боку виключеного з партії Нестерова. Сам факт можна було б розглядати як зведення особистих рахунків, якби не реакція інших робітників: “Комосередок копальні (ім.Артема) виніс резолюцію про те, що Нестеров діяв на підставі пролетарського інстинкту, наполягаючи на звільненні його. У складі осередку біля 40 комуністів-робітників”. Таким чином, ми бачимо, що вчинок Нестерова не тільки не був засуджений, а, навпаки, ще й підтриманий щонайменше 40 робітниками копальні. Схожий за сценарієм випадок, який відбувся на Ольгівському руднику, але закінчився вбивством управителя копальні техніка Монсорова, ще більше прояснює, що ж саме відбувалося в цей час у Донбасі. Убивцею на цей раз були секретар кущового бюро комосередків та завідувач оргвідділу. При цьому у процесі переведення слідства в коло причетних до цього вбивства втягувалися все нові комуністи. Чим саме були викликані такі дії з боку представників Комуністичної партії, що відбувалося в їх свідомості в умовах переходу до нової економічної політики, досить чітко пояснив секретар Луганського повітового парткому Магідов, який прокоментував вбивство Монсорова так: “Тут ми маємо справу з глибоким нерозумінням нової економічної політики, спецам дали права - вони пригнічують - треба їх убивати. Одним словом, синдикалістський ухил робітничої опозиції призвів до анархістського терору” [20]. Отже, вже навесні 1921 р. Донбас був визначений як неблагополучний регіон відносно ставлення до спеціалістів з боку виробничих партійних осередків і, як свідчать документи, протягом 1921 р. цю проблему в Донбасі вирішено не було. На початку 1922 р. в Донбас була направлена спеціальна комісія у складі Д.З.Мануїльського, В.Я.Чубаря та Г.К.Орджонікідзе, яка констатувала складнощі в продовольчому забезпеченні, катастрофічний стан залізниць, а також рекомендувала припинити приплив робітників із Півночі (у Донбасі вже давало про себе знати безробіття) та доручила ВУНК провести розслідування по вбивствах та замахах на інженерів Донбасу [21]. Після цього проблема поступово вирішується, але вороже ставлення робітників до адміністрації підприємств, технічного персоналу залишилося і надалі [22].

Не менш специфічно з точки зору правоохоронних органів виглядала і третя складова соціального конфлікту – представники влади на місцях, здебільшого комуністи та кандидати в члени партії, особи, які займали провідні керівні посади. Саме вони і повинні були демонструвати собою та власною бездоганною поведінкою особу нового типу – “радянську людину”. Місія, що відводилась представникам радянської влади на місцях, їх роль у суспільстві робили злочинницькі дії з їх боку резонансними.

На початку 1920-х рр., у процесі формування нового управлінського апарату, працівники радянських установ наділялися широкими правами та повноваженнями. Так, 31 серпня 1921 р. ВУЦВК та РНК УСРР прийняли постанову про посвідчення для особо відповідальних працівників (серед яких були названі народні комісари УСРР, уповноважені російських наркоматів при Раднаркомі України, начальники міліції та карного розшуку від республіканських до повітових та інші) [23]. Ці особи отримали право проходити в усі приміщення радянських, громадських та військових установ, організацій та підприємств без особливих перепусток; вимагати прийому у справах служби позачергово; безкоштовно та без перепусток проїжджати шосейними та іншими дорогами, всіма залізницями, отримуючи нумеровані місця позачергово; вільно пересуватись в будь-який час дня чи ночі по території республіки, вільно виїжджати та в’їжджати в усі населені пункти УСРР; передавати телеграми та радіограми поза чергою та без норми; зберігати та носити при собі усякого виду зброю; і, нарешті, ці особи не могли бути заарештовані, їх квартири не підлягали обшуку, а їх речі – реквізиції та конфіскації без особливого на те письмового дозволу голови РНК та голови ВУЦВК. Подібні пільги, які щедро роздавала радянська влада тим, хто примкнув до неї, притягували в радянські установи та партію кар’єристів і осіб, нечистих на руку. Це і дало досить високий відсоток членів партії серед звинувачених – 8-9%.

За документами, найбільш “партійними” виявилися посадові злочини (члени партії тут становили 17,5% від усіх звинувачених), дезертирство (15%), крадіжки (8,3%) та бандитизм (8,1%) [24]. Хоча при цьому слід зважати на те, що серед звинувачених, наприклад, у бандитизмі, далеко не всі були реальними членами партії. В архівних документах зустрічаються повідомлення про викрадені бандитами партійні квитки разом із печатками. А при існуючому на той час рівні інформації та системі реєстрації нових членів скористатися фальшивим партійним квитком було не важко. До того ж вступ у партію (так само як і у КНС) для деяких мешканців сільськогосподарських місцевостей Донбасу був своєрідним варіантом порятунку від репресій. Так, у Гришинському повіті на початку 1921 р., на нараді представників повітових ревкому, продкому, відділу управління виконкому, політбюро та військкомату вказувалося, що “в питанні про перелом у настроях селян треба бути надзвичайно обережними, оскільки останнім часом найбільш бандитські села посилають своїх представників у партійні комітети з пропозицією організувати комосередки чисельністю одразу ж 50-60 осіб. Ми можемо вважати, що це явище не дає нам приводу думати, що дійсно наступив перелом, оскільки селянство не вживає заходів щодо видачі зброї, дезертирів та ліквідації бандитів”. І далі: “Останнім часом спостерігається масовий приплив представників ревкомів бандитських волостей з вимогами виплатити жалування за весь рік” [25].

Проблеми всередині партії, високі показники “партійної” злочинності поставили на порядок денний питання про склад партії, про необхідність переважання якісного показника над кількісним. У процесі чисток особливу увагу приділяли посадовим злочинам, по яких відсоток членів партії серед звинувачених виявився найбільшим. Налякані “чистками”, партійці у 1922 р. поводилися більш обережно. За даними революційного трибуналу Донецької губернії, у квітні-травні 1922 р. члени партії складали 2,4% від усіх звинувачених. Але при цьому нагадаємо, що протягом 1921-1922 рр. партійні комітети все наполегливіше відстоювали думку про те, що злочинність серед партійців – це їх внутрішня справа, і тому судити їх треба на засіданнях парткомів і тільки після винесення відповідних рішень справу передавати до суду. Ось так, наприклад, розгорталася справа командира політтрійки Ротермеля. У травні 1921 р. він з озброєним загоном прибув на територію Лисичанського району для боротьби з бандитизмом та дезертирством, не повідомивши про це не тільки начальника міліції, а й місцеве військове командування. Донецька трудова армія, що також боролася з бандитизмом, зафіксувала появу політтрійки Ротермеля так: “20 травня в село Воровеньки вдерлася банда кількістю у 30 шабель, яка захопила міліціонера. Вони назвали себе бандою Каменюка, побили міліціонера, випитуючи в нього інформацію про боротьбу з бандитизмом”. На початку червня начальник міліції Донецької губернії, який розглянув справу Ротермеля, наказав останнього звільнити від покладених на нього обов’язків та передати до суду Губревтрибуналу [26]. Але, врешті-решт, справа Ротермеля закінчилася в серпні на закритому засіданні бюро Донецького губернського комітету КП(б)У. За все скоєне йому було винесено усну догану [27].

Саме тому, оцінюючи рівень “партійної” злочинності, слід враховувати і той фактор, що при оцінці протиправності їх дій користувалися зовсім іншими критеріями, обов’язково враховували їх заслуги перед радянською владою і часто взагалі не доводили справи до засудження, обмежуючись внутрішніми “дружніми порадами” або доганами із занесенням чи без нього у партійний квиток.

Протягом 1920-х років у Донбасі відбулося ще декілька сплесків “партійної” злочинності, які знайшли своє відображення в документах судових установ. Це було у 1923 та 1925 роках, які відзначились проведенням широкомасштабних кампаній “чисток” партії, правоохоронних органів, КНС, радянських установ. Керівництво держави змушене було підвищити увагу до проблеми криміналізації партійців. Це було викликано зростанням невдоволення з боку робітників та селян. У політико-економічних оглядах стану Донецької губернії за 1924-1925 рр., складених ДПУ, наведено багато випадків конфліктних ситуацій, пов’язаних із привілейованістю партійців. Дуже обурював населення розрив у зарплаті. Так, наприклад, працівник кам’яновугільної промисловості одержував від 45 до 65 рублів, тоді як партійні працівники - до 500 [28]. Пияцтво, вседозволеність, фінансові махінації, нахабство нових хазяїв (деяких із них народ охрестив “радянськими панами”) викликали невдоволення з боку зголоднілих, роздягнутих та виснажених роботою селян та робітників [29].

У фонді ЦК КП(б)У (ЦДАГО України) зберігся лист начальника міліції Старобільського округу, написаний улітку 1925 р. й адресований особисто Г.І.Петровському, в Політбюро ЦК КП(б)У та старобільському окружному прокурору. Він описав усе те, що, на його думку, відбувалося в окрузі. Процитуємо дещо з цього листа: “…Заступник голови окрвиконкому Нілов одержує 125 рублів жалування, влаштував свою дружину на роботу в окрвиконком на 60 рублів, дітей в них немає. А в окрузі багато безробітних, яким потрібні гроші і в яких є діти … Завідувач окрздравом Мерков отримує на службі 125 рублів, дружина - 60. Коли жив на квартирі в однієї громадянки м. Стробільська, він обмочив (статевим органом) у хазяйки у квартирі ікони, яка завдяки релігійним почуттям ледь не втратила розум. Місто обурене…Голова окрвиконкому Пучков та колишній начальник ДПУ Новицький поїхали на полювання. Добряче випивши та повертаючись додому, відкрили пальбу. Селяни, що їхали по дорозі (5 підвід), кинули коней та повтікали в ліс, думаючи, що то банда. А виявилося – то начальство п’яненьке…”. І далі: “Голова України, вам відомий колишній голова окрвиконкому т.Цюпак, який на честь свого від’їзду влаштував банкет, де перепилися до такого стану, що міліція була змушена розносити усіх відповідальних працівників округу та районних представників по квартирах, частина з них валялася по тротуарах та була підібрана сторонньою публікою. Розмови велись приблизно біля місяця, поки не дійшло до губернського парткому, але й там затихло, тому що треба було б віддати під суд усіх працівників. Від такої дискредитації представникам влади немає проходу від населення. В той час, коли, як вам відомо, у Старобільській окрузі є люди, пухлі від голоду, які кажуть про те, що ми голодуємо, а вони п’ють. Уявіть собі самі – улаштувати вечірку на 40 осіб, які в дрезину були п’яні” [30].

В ЦК КП(б)У процитованому вище листу повірили не до кінця. В ті роки частими ставали випадки зведення особистих рахунків таким оригінальним ще на той час способом, як письмовий наклеп. Однак на цьому документі бачимо дуже цікаву приписку: “Якщо все викладене в заяві хоча б частково відповідає дійсності, то ми маємо тут другу Херсонщину або Тульчинщину”. Тобто аналогічні прецеденти вже мали місце на Україні. До того ж сьогодні, коли ми маємо змогу переглянути “Огляди політико-економічного стану Донецької губернії”, складені ДПУ, лист начальника міліції Старобільського округу С.І.Пашина цілком відповідає дійсності. ДПУ, яке детально описувало стан губернії, засвідчувало пияцтво, нахабство, хабарництво, багатоженство, статеву розбещеність керівництва окружних та районних виконкомів, КНС, міліції, фінансових відділів та інших, а також описувало реакцію на це населення [31]. Але Пашин у даному випадку пішов далі. Він звернув увагу на те, що саме викликало найбільше обурення населення – безкарність усіх цих дій, неможливість для рядової людини “достукатися” до верхів, шукаючи правди. Не вірив у це й він сам, оскільки наполягав на тому, щоб ЦК вислав спеціальну незацікавлену комісію, не передаючи заяву на губернський рівень, оскільки так “все залишиться безслідним” [32].

До речі, щодо резонансності злочинів такого роду показовим є рівень аргументації з боку представників влади в релігійній суперечці – обмочити статевим органом ікони або справити велику нужду в криницю, яку населення вважає святою, у присутності двох тисяч чоловік – неважко уявити, який розголос у суспільстві викликали подібні дії [33]. Саме цей, резонансний характер злочинницьких дій з боку партійців та місцевих керівників, їх вплив на політичну атмосферу в суспільстві 1920-х рр. роблять фактор соціальної ролі звинуваченого в цей час таким значущим.

Звичайно, через свою специфічність матеріали правоохоронних та надзвичайних органів не можуть надати повноцінної картини життя суспільства. Це тільки один з аспектів, який може збагатити розуміння суспільних настроїв того часу, відтворити картину сприйняття населенням тих перетворень, що відбувалися. До речі, працівники ДПУ однаково приділяли увагу будь-яким проявам суспільних настроїв і фіксували як негативну суспільну оцінку подій у державі, так і позитивну.

Загалом, аналізуючи українське суспільство крізь призму системної трансформації, ми можемо уявити хід життя як соціальне буття ідей, суспільних груп, інститутів, практик, настроїв, що постійно змінюються, а сам політичний процес як динамічне явище з безліччю можливостей та напрямків. Дійсно, стосовно цього проміжку часу не можна говорити про щось стале – усе постійно змінювалося та рухалося, але все ж таки являло собою складноорганізовану систему в її найбільш важкий період розвитку. А це, у свою чергу, дає матеріал для роздумів та пошуків оптимальної форми самоорганізації та запобігає спрощеним тлумаченням суспільних процесів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка