Кримінальна злочинність І боротьба з нею в донбасі



Сторінка2/12
Дата конвертації11.05.2018
Розмір2.7 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

1.2. Огляд джерел
Для проведення роботи автором було використане широке коло документальних джерел, які також доцільно охарактеризувати по групах.

До першої групи документів належать урядові декрети та постанови, що містяться у збірках законів, таких як “Зібрання узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського уряду України”, “Збірник постанов та розпоряджень Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів VI скликання”, “Збірник документів з історії Кримінального законодавства СРСР та РСФРР (1917-1952)” [71-73]; Кримінальні кодекси Росії та України 1927 р. з коментарями та постатейними роз’ясненнями, базою для яких слугували обіжники та постанови Народного комісаріату юстиції та Верховного суду УСРР [74-75]; документи та постанови партії, надруковані в документальному збірнику “Комуністична партія України в резолюціях та рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК”[76]. Працюючи з цією групою документів, необхідно враховувати, що вона містить в собі передусім офіційну точку зору на події. Однак при цьому слід належно оцінювати значення цих документів для державного життя, оскільки вони мали обов’язковий характер і реалізовувалися на місцях.

Другу групу документів складають статистичні збірники 1920-х рр.: “Статистичний бюлетень УСРР”, “Статистика Донбасу”, “Статистика праці в Донбасі”, “Статистичний бюлетень Маріупольщини”, “Статистичний довідник Сталінського округу”[77-81]. Завдяки цим збірникам ми можемо відтворити у цифровому відношенні загальну картину тогочасного життя, оцінити рівень економічного розвитку, дізнатись майже про все – від кількості безробітних до цін на хліб. Цінність цієї групи джерел полягає ще й у тому, що вони позбавлені ідеологічних штампів, на той момент в них ще не приховується реальний стан справ. До того ж, завдяки цим збірникам ми можемо не тільки проглянути дані міліцейських і судових зведень та звітів, а й частково їх перевірити шляхом порівняння даних, отриманих за відповідний термін на одній і тій самій території, але наведених у різних джерелах.

У третю групу джерел ми можемо виділити надруковані в 1920-ті рр. звіти. Так, у “Звіті Донецької губернської економічної наради Українській Економічній Нараді та Раді Праці та Оборони” [82] міститься інформація про становлення території Донецької губернії протягом 1920-1922 рр.; про кількісний та національний склад її населення; про контроль міліції, продовольчих сесій народних судів та революційних трибуналів за виконанням населенням продподатку. Є тут також дані про міліцію та карний розшук Донецької губернії, їх кількісний і якісний склад, рівень дієздатності та загальні проблеми. Важливу інформацію надає нам і нещодавно розсекречений додаток до піврічного звіту про роботу кам’яновугільної промисловості Донбасу “Бандитизм у Донецькій губернії за першу половину 1921 р.” [83], в якому діяльність політичних та кримінальних банд розглядається окремо (що не є характерним для документів цього часу), аналізуються всі види та напрямки політичного бандитизму, що існував на території Донецької губернії, надано графічну характеристику динаміки розвитку бандитизму за першу половину 1921 р., а також показано, які військові формування і органи взяли участь у подоланні бандитизму та з якими результатами.

Четверту групу джерел складають публікації у центральних та місцевих періодичних виданнях. Це газети “Комуніст”, “Всеросійська кочегарка”, “Диктатура труда” та журнал “На посту”та інші [84-87]. Однак при роботі з газетними публікаціями необхідно враховувати їх специфіку – окрім інформаційної вони виконували ще й виховну та пропагандистську функції, і тому слід критично підходити до них у процесі оцінки надрукованих тут матеріалів.

П’яту, найбільшу групу джерел складають матеріали чотирьох архівів та п’ятдесяти архівних фондів. Значна частина цих документів уперше вводиться в науковий обіг. Передусім автором були опрацьовані фонди правоохоронних і надзвичайних органів Донецької губернії та округів, створених на її території, – це фонди губернських та повітових відділів юстиції, губернських та окружних судів, ревтрибуналів, повітових та окружних відділів міліції, повітових відділень карного розшуку, фонди губернських та повітових надзвичайних комісій та прокуратури, які зберігаються в Державному архіві Донецької області [88] та Державному архіві Луганської області [89]. Однак дослідження поставленої проблеми тільки по фондах правоохоронних і надзвичайних органів було б неповним без документів, що збереглися у фондах виконавчих та партійних комітетів, оскільки міліція і карний розшук були структурною частиною перших, а всі правоохоронні органи звітували перед останніми. Важливі документи, які здебільшого пояснювали та узагальнювали отримані на місцях дані, були знайдені автором у центральних архівах України – Центральному державному архіві вищих органів влади України [90] та Центральному державному архіві громадських організацій України [91] – у фондах Ради Міністрів УРСР (РНК УСРР), Української економічної наради при РНК УСРР, Міністерства юстиції (Наркомюсту УСРР), Верховного суду УСРР, НКВС УСРР, Головного управління робітничо-селянської міліції при НКВС УСРР, а також фонді Центрального Комітету Комуністичної партії України.

Автором не були використані матеріали архівів Управлінь МВС України, оскільки переважну більшість документів за 1920-ті рр. з них було передано у державні архіви.

Документи щодо кримінальної злочинності та діяльності правоохоронних органів, що містяться у вказаних вище фондах, умовно можна розподілити на декілька підгруп, з урахуванням певної специфіки кожної.

По-перше, це постанови, декрети, накази, розпорядження, обіжники вищих органів України та ЦК КП(б)У, а також аналогічних губернських структур. Ця група документів дає інформацію про створення системи органів по боротьбі з кримінальною злочинністю, про зміни в їх організаційній структурі, про розподіл обов’язків між каральними установами та визначення меж їх функцій тощо.

По-друге, це доповіді з місць, які формують уявлення про те, як саме втілювалися в життя зазначені вище накази та розпорядження. Також тут міститься інформація про штати та озброєння правоохоронних органів, подано вікову, соціальну, освітню та національну характеристику працівників.

У третю підгрупу можна об’єднати рапорти, анкети, звітно-цифрові відомості, оперативно-інформаційні зведення міліції, карного розшуку, НК – ДПУ, завдяки яким ми можемо дослідити кримінальну злочинність років непу від її окремих випадків до загальних показників. Ці матеріали дають нам базу для порівняння кількості зареєстрованих та розслідуваних злочинів, що має значення при оцінці рівня роботи правоохоронних органів. Подання кількісних показників з окремих видів протиправних дій дозволяє сьогодні отримати уявлення про структуру кримінальної злочинності. Анкети дають необхідне пояснення кількісних показників, розкриваючи питання про політичні настрої населення, про дезертирів, бандитів, про випадки спекуляцій тощо.

Близькими за характером є документи, які можна об’єднати в наступну підгрупу – це доповіді у інстанції республіканського рівня виконкомів, парткомів, а також звіти прокуратури, в яких міститься різнобічний матеріал, що висвітлює питання рівня та причин злочинності, зміни в соціальній структурі, освітньому та віковому рівні правопорушників, структурної побудови правоохоронних органів, форм та методів їх роботи тощо.

Цікаву підгрупу складають персоніфіковані матеріали – особисті справи арештованих, біографії міліціонерів-героїв та міліціонерів-дезертирів, листи з місць, анкети та характеристики на працівників тощо. Хотілося б зауважити, що приватне листування, аналітичні розвідки безпосередніх учасників подій, особисті справи тощо дозволяють уявити, наскільки складним у перехідних умовах ставав персональний вибір кожної окремої людини, як змінювалася свідомість особи та її поведінка під впливом ситуації, оточення тощо. Власне кажучи, це дозволяє побачити не спрощену модель розумної істоти, що функціонує відповідно до об’єктивних чинників, а реальну людину, яку формує середовище і яка водночас і сама виступає творцем цього середовища.

Таким чином, охарактеризувавши джерельну базу, ми можемо стверджувати, що вона є не тільки достатньою, а й широкою та різнобічною. Виявлення схожих документів у різних типах джерел дозволило завдяки порівнянню наведених в них даних досягти високого ступеня достовірності статистичного й графічного матеріалу. Це і дає можливість комплексно дослідити проблему кримінальної злочинності та боротьби з нею на етапі нової економічної політики.


1.3. Методологія: принципи та підходи
Теоретико-методологічну базу дослідження становить сучасна, посткласична методологія соціально-гуманітарного наукового знання.

Запропоноване дослідження, яке є передусім працею історичною, максимально наближається до інших наукових дисциплін, зокрема кримінології, соціології, а також юридичних наук, у тій їх частині, що вивчає кримінальне право, організаційну побудову та діяльність правоохоронних органів тощо. Наш час характеризується таким рівнем розвитку суспільних дисциплін, коли відбувається їх зближення, коли з’являються стикові та комплексні проблеми, у вирішенні яких беруть участь водночас декілька наук. Це призводить до ускладнення теоретико-методологічної основи новітніх досліджень. Методологічні проблеми виникають і в окремих суспільних дисциплінах, зокрема в історії, у зв’язку з відкриттям та накопиченням нових фактів, зі спробами адекватного висвітлення їх в теорії.

Величезна кількість невідомих раніше документів, уведена в історичний обіг останнім часом, зміна ціннісних орієнтирів, намагання подолати ідеологічні стереотипи – все це призвело до того, що сучасні українські дослідники поставлені перед необхідністю не просто доповнити існуючу концепцію історичного бачення нашого минулого, а переглянути історію нашої держави наново, критично оцінити існуючі схеми та підходи.

Це спонукає спеціалістів гуманітарного профілю вдаватись до методологічних дискусій [92-100], шукати шляхи виходу з кризового стану, який поглиблюється сьогодні і тим, що кінець минулого ХХ ст. поставив перед нами таку кількість проблем, продемонстрував таку багатомірність нашого життя, що сьогодні ми змушені вирішувати загальні питання самоусвідомлення, визначатись, як саме нам слід розглядати людину – як частину природи, елемент суспільства чи частину космосу.

Сьогодні перед суспільством постають проблеми глобального масштабу, що викликає необхідність зв’язати в єдине ціле локальні досягнення спеціалістів різного профілю, об’єднати різні уявлення та висновки. Ці завдання зумовлюють розробку таких принципів організації й побудови теоретичної та практичної діяльності, які б могли забезпечити ефективну взаємодію та синтез методів різних наук. Так, наприклад, з точки зору загальнометодологічного підходу до вирішення проблеми кримінального права принципове значення має послідовне поєднання юридичного, історичного та соціологічного аспектів. Тільки так ми зможемо отримати повноцінну картину правової форми, динаміки її історичного розвитку та соціального змісту. Ознакою зміни підходів у працях учених кінця ХХ ст. і є перенесення методів дослідження і досягнень з однієї науки в іншу. Кінцевою метою є особлива система знань, побудована з різнорідних за своїм походженням підсистем, які поєднані для вирішення певного комплексу завдань, досить складних, неоднорідних, які не піддаються вирішенню на основі однієї або декількох наукових дисциплін. При цьому ми повинні вдаватися до дійсно міждисциплінарних досліджень, де відбувається взаємопроникнення й сутнісна трансформація ідеалів пояснення й раціональних алгоритмів дисциплінарних наук.

Хоча слід зауважити, що міждисциплінарний характер досліджень (з обов’язковим проблемним підходом) має свої вади та повинен розглядатись як перехідний стан сучасної науки. Він призводить до надмірної деталізації, вузької спеціалізації та роздроблення історичного матеріалу, за якими втрачається безперервність загальноісторичного процесу, його основні закони та причинно-наслідкові зв’язки. Саме тому реальним на сьогодні видається “синтетичний” підхід – поєднання гарної літературної мови і сміливих висновків наративної історії з міждисциплінарними методами “нової”. Цей підхід має повернути історії читачів, але при цьому врятує її від спрощення та популяризації.

В цілому дослідження можна віднести до царини соціальної історії, яка останнім часом усе інтенсивніше посідає своє місце в історичній науці України. Соціальна історія, що, на відміну від класичної, з її концентрацією уваги на дослідженні великих соціальних груп (класів, партій, політичних рухів та організацій), звертається до вивчення соціальних мікросистем, зосереджує свою увагу на численних соціальних явищах, ціннісних орієнтаціях людей, стереотипах поведінки, специфіці соціальних зв’язків тощо.

Виокремлення соціальної історії тісно пов’язане з творчим доробком одного з провідних західних мислителів ХІХ-ХХ ст. Макса Вебера, в центрі уваги якого опинилася людська взаємодія, соціальна дія, тобто така людська дія, яка, згідно з передбачуваним дійовою особою сенсом, співвідноситься з діями інших людей, орієнтується на дії інших людей [101]. В російському та українському варіанті соціальна історія протягом ХХ ст. розвивалася в основному у двох напрямках: частина дослідників (М.Грушевський, Д.Багалій, О.Оглоблін та інші) сконцентрували увагу передусім на дослідженні соціально-економічної історії, інший напрямок був репрезентований дослідниками нової марксистської історичної школи, яку очолював М.Яворський. У рамках цієї школи М.Яворський, М.Рубач, З.Гуревич, а також історики, що працювали у ВУАМЛІНі (Всеукраїнській асоціації марксо-ленінських інститутів) досліджували історію революційного руху, партій та суспільної думки [100]. Протягом ХХ ст. ця традиція продовжувалася іншими радянськими істориками, які і надалі розробляли соціальну історію саме в цій площині та у межах зазначених вище напрямів.

Пошуки нової парадигми соціальної історії у європейській історіографії активізувалися у 60-ті рр. ХХ ст., що спричинило появу значної кількості досліджень, в яких історичний підхід гармонійно поєднувався із соціологічним баченням реальності. Певна міждисциплінарність цих досліджень підштовхнула до розвитку інші можливі поєднання наукового знання, викликавши до життя у 1970-х-1980-х рр. такі напрями досліджень, як урбан-історія, історична антропологія, історія ментальностей тощо. Таким чином, історична наука вийшла на рівень з’ясування людського виміру історичного процесу, зосередила свою увагу на свідомості особи, колективній поведінці. З 1990-х років своє “нове” життя починає соціальна історія і в Україні. Вченими розробляються такі напрями, як історія жінок (гендерна історія – у більш пізньому та досконалішому виконанні), історія злочинності, історія конфлікту, сім’ї, релігії тощо. Однак на сьогодні нова соціальна історія зіштовхується з цілим рядом методичних та методологічних проблем. Однією з них є намагання істориків, що працюють у площині соціальної історії, подолати абсолютизацію об’єктивних чинників та розглянути суб’єктивну реальність в її єдності з соціальними та історичними формами, культурно-історичними традиціями, поглянути на життя суспільства крізь призму “іншої” суб’єктивності. Однак слід зважити на те, що в нашій країні нова соціальна історія переживає свій перехідний період – надто небагато часу минуло з того моменту, коли вона посіла своє місце у вітчизняній історичній науці. Саме тому значна кількість досліджень такого плану присвячена передусім вивченню суб’єктивних моментів, стереотипів і не веде до конструювання цілісної картини історичної реальності. Але при цьому, завдяки таким дослідженням, був зроблений якісний крок від вивчення неосяжних та переважно анонімних макроструктур до реальних, зрозумілих соціальних мікросистем [103].

Таким чином, методологічною основою дисертаційного дослідження є поєднання сучасних системного, проблемного та комплексного підходів, удосконалених внаслідок об’єктивних інтегративних процесів, що відбуваються на сьогодні у соціально-гуманітарному науковому знанні. Крім того, автор дотримувався загальновизнаних принципів наукового дослідження - наукової об’єктивності та неупередженості, загального розвитку (діалектики), історизму.

З методологією тісно пов’язана методика – сукупність методів, прийомів, засобів збору та аналізу даних, необхідних для вирішення поставлених у дослідженні завдань. Одним з найважливіших методів отримання інформації є документальний метод, оскільки документи відображують різноманітні прояви суспільного життя і є цінним джерелом фактичного матеріалу. У поєднанні з статистичним методом вони дають можливість встановити не тільки кількісний бік злочинності, а й побачити якісні особливості явища, що досліджується, зробити обґрунтовані узагальнення, перейти від випадкового до усталеного, закономірного.

Жодне дослідження не буде повноцінним без використання методу аналізу, який дозволяє нам мислено або фактично розкласти ціле на складові частини, розглянути окремі види злочинів, їх вагу та кількісне співвідношення в загальній структурі злочинності 1920-х рр., а також і дослідити окремі складові правоохоронної системи та їх діяльність. При цьому можна виділити декілька видів аналізу. По-перше, це аналіз факторний, що спрямований на виявлення тих факторів, які відіграють вирішальну роль у формуванні причин та умов здійснення злочинів або спричинюють застосування тих чи інших політичних або правоохоронних заходів щодо зменшення показників злочинності. По-друге, це аналіз комплексний, тобто всебічний облік явища, що досліджується. Логічним є також і поєднання аналізу з синтезом, методом, що дозволяє дослідити предмет як єдине ціле, у єдності та взаємозв’язку його частин. Так, завдяки аналізу єдина історико-правова цілісність розкладається на окремі складові (правові норми, правопорушення тощо), кожна з них детально досліджується і потім, за допомогою синтезу, всі частини об’єднуються у свідомості у всьому багатстві їх специфіки та відтвореній цілісній єдності.

Необхідним для даного дослідження є і метод типологізації – класифікації предметів або явищ на підставі спільних ознак, який відіграє важливу роль при накресленні загальної характеристики злочинності 1919 - 1929 рр. та соціально-демографічному аналізі злочинного світу. Крім того, у роботі досить широко був використаний кількісний метод, який застосовувався переважно для аналізу статистичних та інших документальних даних повітових та окружних відділень міліції і карного розшуку, Головного управління міліції тощо. Через це вдалося точніше виявити динаміку злочинності та її окремих проявів, тенденції та процеси розвитку правоохоронних органів та інше. Важливу роль відіграє і метод порівняння. Історичний (тобто за часом) та географічний (у просторі) порівняльний аналіз допоможе нам виявити спільні риси або відмінності в структурі протиправних дій і завдяки цьому вийти на виявлення соціальних причин масової злочинності. Також необхідними для будь-якого дослідження є і методи індукції та дедукції, тобто висновки від часткового до загального та навпаки.

Оскільки в даному випадку в одному дослідженні розглядаються як злочинність, так і заходи щодо її подолання, необхідним стає використання конкретно-соціологічного методу, який вимагає, щоб наукові рекомендації базувалися на всебічному вивченні та врахуванні всіх соціальних факторів, конкретно оцінювали дійсність, соціальну значимість та наслідки рішень у галузі права та держави.

Ускладнення та розширення предмета дослідження, нові вимоги до наукової праці примушують звертатися до всіх точних та надійних методів – математичного, математично-статистичного тощо.

Застосовані теоретико-методологічні принципи та використані методи дозволили дослідити окремі аспекти проблеми і всю її в цілому, а також з`ясувати її місце у цілісній картині тогочасного буття соціуму.



РОЗДІЛ 2. КРИМІНОГЕННА СИТУАЦІЯ В ДОНБАСІ (1919 - 1929)
2.1. Системна трансформація як чинник криміногенності
Протягом ХХ ст. людством був накопичений дуже яскравий і різноманітний досвід трансформації політичних систем, який дозволяє констатувати, що подібні зміни найчастіше виявляються наслідком глибокого протиріччя між культурними цінностями, суспільно-політичними структурами і реальною поведінкою людей. Дані протиріччя, у свою чергу провокують структурні, культурні і поведінкові конфлікти, взаємодія яких врешті-решт і веде до системної трансформації.

Подібний перехідний стан – це важливий етап у розвитку будь-якої системи, який свідчить про те, що система перейшла поріг стійкості, колишні джерела її розвитку вичерпали свої ресурси, і процеси розпаду структури стали переважати. Зі зростанням ентропії система усе менше виявляється здатною пристосовуватися до умов навколишнього середовища, що постійно змінюються. На цьому етапі виникає проблема самозбереження системи, формування її нової організації, створення порядку з хаосу. Цей час нестабільності звільняє людей від значної частини соціальних “табу”, відкриває перед людиною можливості соціальної творчості, індивідуального вибору. Зазначене вище робить перехід, хаос об’єктом дослідження, що дозволяє виявити значну частину проблем, що так явно не виявляють себе в стабільні періоди існування системи [1].

З даної точки зору дуже цікавим здається аналіз системної трансформації в Україні у 20-ті рр. ХХ століття. Цей період історії радянської України може бути визначений як перехідний.

Протягом цього періоду можна виділити декілька «переходів». По-перше, підсумком революцій 1917 р. став перехід від монархічного устрою до республіканського. Результатом жовтневої соціалістичної революції 1917 р. мала стати нова держава, в якій уся влада б належала трудовому народові (революційно налаштованим пролетарям та трудовому селянству, між якими повинна була здійснитися “змичка”). В майбутньому планувалося створити реальну демократію, яка на ділі виявилася демократією соціалістичною (що так само як і антична демократія не зовсім відповідає загальному змістові цього поняття). По-друге, під тиском обставин уже в 1921 році нова влада була змушена погодитись на ще один перехід – від політики воєнного комунізму (яка включала в себе продрозкладку на селі, централізований перерозподіл сільськогосподарської продукції, зневажливе ставлення до грошей, мілітаризацію економіки, введення інституту трудової повинності тощо) до нової економічної політики (яка полягала у формуванні ринку, використанні товарно-грошових відносин, кооперації, допускові капіталістичних елементів у економіці). Ці зміни позначилися і на стосунках між урядом і населенням. У даному випадку ми можемо казати про певну лібералізацію суспільства – коли пом’якшувався репресивний тиск на незгодне з політикою більшовиків селянство, легалізовувалися певні моделі суспільної поведінки, які були віками відпрацьовані на рівні звичаєвого права і заборонені за умов радянської влади (як, наприклад, вільна торгівля, що трактувалася до введення непу як «злочинницька спекуляція»). І, по-третє, протягом цього періоду можна спостерігати ще один “перехід” – тепер уже від певної лібералізації суспільства в період непу до остаточного формування тоталітарної держави. Окремі ознаки цього переходу почали досить чітко проявляти себе в радянському суспільстві починаючи з 1925 року.

Усі ці “хвилі” у межах зазначеного перехідного суспільства супроводжувалися: ідеологічним обґрунтуванням політичних, економічних та соціальних заходів; пошуками у сфері управління суспільством, утвердженням суспільних практик та моделей поведінки; наданням нового змісту (або форми) традиційним соціальним інститутам і спробою ліквідувати старі (таких, як, наприклад, релігійний); створенням пільгових умов для певних верств населення; суттєвими змінами у соціальній структурі тощо [2].

Для структурних криз характерним є порушення взаємозв’язків між індивідом, соціальними групами, суспільством і суспільно-політичними організаціями, репрезентованими урядом, партіями й іноземними інститутами. Нормальне функціонування подібної структури може бути порушене внаслідок таких факторів, як економічна криза, війна, природні катаклізми, відчутні демографічні зміни тощо. Наслідком структурної кризи може стати й стає установка на непокору владі [3].

Своїми коренями структурна криза початку століття сягає Першої світової війни, яка відчутно вплинула на свідомість громадян Російської імперії. У нових умовах ставало виправданим те, що раніше заборонялося – церква, що традиційно засуджувала убивство як один з найтяжчих гріхів, благословляла солдатів перед битвою, виправдуючи їхні дії високою ідеєю служіння Батьківщині. Жертви війни в суспільній свідомості поступово з людей перетворювалися на статистику. Загальний песимізм воюючих, відчуття “топтання на місці” поширювалися в середовищі солдатів (по суті, учорашніх селян, яких насильно відправили воювати невідомо з ким і незрозуміло за що). Особливо сильно ці настрої давалися взнаки в 1916 р., коли початковий патріотичний запал 1914 р. почав спадати. Війна стала сприйматися як щось нескінченне, нерозумне і нелогічне. Особливо це стосувалося українського населення, яке опинилося у складі ворогуючих армій по різні боки лінії фронту, що створювало ґрунт для зворушливих і емоційних зустрічей на полі бою одномовних «псевдоворогів».

Пасивність, випадки дезертирства й саботажу, акти протестів проти війни підсилювалися з причин матеріального виснаження країн-учасниць. За таких умов соціалістична революція в Росії здавалася альтернативою старому світові, що розпадався на очах. Більшовицький переворот повинен був вирвати цю територію з європейського контексту і зробити її джерелом світової революції, яку планувалося надалі експортувати за кордон. Для таких надій були всі підстави – російський цар зрікся престолу, незабаром після війни втратили престоли й правителі країн-переможців – Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини, Болгарії; у більшості країн-учасниць спостерігалося «революційне бродіння». Власне кажучи, війна вдарила по «старому світові», і першою її жертвою став російський царський режим. Фіналом цих подій стало зречення від престолу Миколи II і створення «тимчасового уряду», який надалі виявився занадто ліберальним для тих умов і не мав реальної влади. Структурна неорганізованість нової системи, її законодавча незабезпеченість породжували політичний вакуум, що швидко заповнювався різними політичними силами й організаціями – різноманітними радами, більшовиками, меншовиками, есерами й іншими, у тонкощах і розбіжностях програмних положень яких пересічна людина була просто не здатна розібратися.

Результатом цього стало неприйняття суспільною свідомістю будь-якої влади взагалі і звернення до цілком конкретних вимог і цінностей. Селянство, що складало переважну більшість громадян Російської імперії, вимагало хліба і землі. Робітники (на яких насамперед робила ставку партія більшовиків) – звільнення від влади «буржуїв». За таких умов до влади прийшла партія більшовиків, задекларувавши свою здатність перебороти кризу та хаос і побудувати державу, що стане в перспективі центром світової революції [4].

Однак подолати структурну кризу одним тільки політичним переворотом було неможливо. Утвердження в суспільстві нової влади було пов’язане з необхідністю побудови нової політичної структури і спиралося на значно розширений репресивний апарат. Неузгодженість взаємодії між основними структурними компонентами нової владної піраміди породжувала внутрішні конфлікти. У більшості випадків пересічна людина, що потрапила у зону дії подібного конфлікту, обирала як представника влади «людину з рушницею» (червоноармійця, учасника повстанського загону чи представника радянської влади – значення не мало) - тобто того, хто реально міг захистити в даний момент на даній території. Центральна влада не сприймалася як гарант стабільності і правозахисту населення.

Політичні інститути, що знаходилися в процесі становлення, переважно були нездатні подолати весь обсяг існуючих проблем. Фактично, утрачаючи населення в умовах політики «воєнного комунізму» (яка передбачала продрозкладку на селі, централізований розподіл сільськогосподарської продукції, мілітаризацію економіки, введення інституту трудової повинності тощо), на початковому етапі більшовицька влада обрала шлях посилення репресивного тиску, що дозволило за рахунок створення розгалужених систем надзвичайних і правоохоронних органів тимчасово зберегти існуюче становище. Однак посилення репресивного апарату призводило скоріше не до зміцнення системи, а до назрівання соціального конфлікту та розширення соціальної опозиції. Найбільш яскраві її прояви – серія селянських повстань у Росії, селянський повстанський рух в Україні і, нарешті, невдоволення в армії – продемонстрували всю глибину незадоволеності суспільства владою і змусили її піти на зміну політичного курсу.

Певна лібералізація і скорочення репресивного тиску на суспільство в період нової економічної політики свідчили про те, що владі вдалося сформувати політичний курс, що відповідав потребам різних соціальних груп і призвів до стабілізації в суспільстві. В Україні фактично вже до 1922 р. майже припиняється селянський повстанський рух, і правоохоронні органи навіть починають фіксувати випадки самосудів у селах над «бандитами» (по суті - тими, хто, прикриваючись гаслами селян-повстанців, продовжував займатися пограбуваннями). Таким чином, певні соціальні групи, що складали раніше опозицію влади, не тільки припиняють протистояти їй, але й починають брати участь у її роботі щодо встановлення порядку [5]. Підтримка, або хоча б лояльність населення стосовно влади, визнання за нею здатності забезпечити досягнення певних матеріальних і духовних благ легітимує владу і робить політичну систему більш стабільною.

Однак нова економічна політика не була універсальним рішенням. Уже до середини 1920-х років стає очевидним значне відставання радянської держави від розвинутих західних держав. Невдоволення починають висловлювати також учорашні фаворити більшовиків – пролетарі, що були обурені відмовою від «завоювань революції» і поверненням «буржуїв-непманів». Надалі згортання непу, розширення репресивного тиску на суспільство, прискорена модернізація призвели до формування в Радянському Союзі бюрократичної авторитарної системи, яка була орієнтована на підтримку порядку спираючись на репресії, а тому і не вимагала соціальної легітимації.

Культурні кризи виражаються в конфлікті духовних цінностей і моральних норм. По лінії взаємин «влада-суспільство» культурні кризи виявляють себе тоді, коли цінності і моральні установки, проголошені офіційною владою, вступають у гостре протиріччя з неформальними правилами, закріпленими на рівні суспільства. З ними виявляються тісно пов’язані й поведінкові кризи, що припускають боротьбу правлячого режиму з народною опозицією й апатією мас.

Побудова радянської влади в Україні супроводжувалася докорінною зміною старої моралі та утвердженням нових цінностей. Відчутний удар був нанесений по релігійному соціальному інституту, істотно коригувалося ставлення до родини й шлюбу. У процесі революції на рівні державної влади фактично були легалізовані грабунки (нагадаємо хоча б гасло «Експропріація експропрійованого», що, по суті, означало грабуй награбоване), спостерігалося знецінення людського життя.

Прикладів розбіжностей між офіційними установками і прийнятими на рівні суспільства неформальними правилами в 1920-і роки було чимало. Так, наприклад, традиційна цінність селян – турбота про добробут – в умовах воєнного комунізму вступила у протиріччя із забороною на державному рівні вільної торгівлі. В тих умовах подібні дії селян були оголошені злочинною спекуляцією і поповнили собою кримінальну статистику. Однак, як показав подальший досвід, посилення репресій стосовно селянства зазначеної проблеми не вирішило. По суті, так зване «мішечництво» вдалося подолати тільки за допомогою легалізації – у рамках нової економічної політики селянам просто дозволили торгувати. У результаті влада, що до цього фактично втрачала свою легітимність, оскільки її розпорядження регулярно порушувалися, знову повернула до себе населення.

Досить чітко зазначене вище протиріччя прослідковується в 1920-і роки на прикладі так званого «політичного бандитизму» або селянського повстанського руху. Селяни, що не бажали віддавати хліб із власних зголоднілих сіл, негативно сприйняли ліквідацію приватної власності і стали на шлях активного протистояння більшовицькому уряду, були проголошені злочинними елементами. І зовсім невипадковим є використання стосовно них слова “злочинець” – терміна, що однозначно негативно сприймається людською свідомістю.

У цілому відсутність у державі чітких законів до прийняття в 1922 р. Кримінального кодексу України, а також введення надалі в кримінальне право принципу аналогії, заміна християнської моралі пролетарською призвели до розмивання межі між добром і злом у людській свідомості. Стиралися грані між злочином і нормою, однак при цьому сформувалося ставлення до людини як до істоти, яку можна покарати, незалежно від таких факторів, як “винність” чи “невинність”. Тобто у 1920-і рр. були закладені основи того, що під час сталінських репресій набуло небачених доти масштабів. Цим також частково пояснюється і те, чому суспільство 1930-х рр. виявилося нездатним до опору командно-адміністративній системі.

Зазначені вище моменти мали своїм наслідком те, що в більшості випадків суспільство стало розглядати злочинців не як людей, що порушують закон, а як «жертв» сваволі влади. Протягом історії радянської держави образ злочинця поетизувався й романтизувався, викликаючи в суспільстві скоріше не осуд, а жалість і співчуття. Правоохоронні органи стали розглядатися суспільною свідомістю не як інститут, що охороняє порядок у суспільстві, а як інститут, що захищає інтереси влади.

Певний дисбаланс між цінностями і моральними установками, прийнятими на рівні офіційної влади і суспільства, ми можемо спостерігати і сьогодні, коли відбувається творення власних «кодексів поведінки» на рівні різноманітних спільнот та субкультур. Характерними явищами для життя суспільства в таких умовах стають поширення корупції у державних органах, з одного боку, і цинізм та апатія мас, з іншого. У суспільстві, у свою чергу, спостерігається закріплення іфраправа, що починає конкурувати з юридичним. До складу інфраправа входять думки, вірування, уявлення, звички, стереотипи поведінки, звичаї, сукупність яких впливає на мотивацію поведінки людини в тих сферах, які формально контролюються правом [6]. Так, наприклад, в умовах, коли очікування захисту з боку офіційного права не виправдують себе, суспільство починає самостійно брати на себе каральні функції, які виявляються у фактах помсти, самосудів тощо.

З огляду на складність проблеми визначення межі між «нормою» і «відхиленням від норми», усе-таки хотілося б сказати, що й у цьому випадку відносини між суспільством і владою можуть бути більш гармонійними, якщо в процесі створення соціальної норми будуть задіяні і влада, і суспільство. Якщо це дійсно буде норма, відпрацьована на рівні суспільства, то будь-яке відхилення від неї буде цим же суспільством і переслідуватися, оскільки буде чужим для нього явищем.

Таким чином, в умовах зміни політичної системи суспільство й влада зіштовхуються з певним колом проблем, що виникають унаслідок структурних збоїв, коригування культурних цінностей і норм, появи нових моделей поведінки індивідів. На рівні політичної системи це виявляється в її негнучкості, нездатності «встигати» за суспільством, що стрімко змінюється. На рівні культурному і нормативному це виявляється у відставанні норм кодифікованого права і їх невідповідності новим відносинам і соціальним практикам, що приводить до формування на рівні суспільства власної системи норм і цінностей, відмінної від офіційної. І, нарешті, на рівні соціальному спостерігається закріплення неправових практик, розширення тіньового сектора, закріплення соціальних відносин на рівні обміну «ти - мені, я - тобі», що виявляються дуже дієвими і цілком неконтрольованими з боку офіційної влади.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка