Конституційний суд Німеччини 7, 198 – Лют (BVerfge 7, 198 – Lüth) Конституційний суд Німеччини 7, 198 (198)



Скачати 406.67 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації17.01.2018
Розмір406.67 Kb.
ТипЗакон
  1   2   3

Судова практика - Конституційний суд Німеччини 7, 198 – Лют

(DFR - BVerfGE 7, 198– Lüth)



Конституційний суд Німеччини 7, 198 – Лют

(BVerfGE 7, 198 – Lüth)

Конституційний суд Німеччини 7, 198 (198) (BVerfGE 7, 198 (198):
1. Основні права насамперед є оборонними правами громадянина проти держави; в положеннях щодо основних прав Основного закону, крім того, втілено об’єктивний порядок цінностей, який вважається основоположним конституційним рішенням і стосується всіх галузей права.

2. У цивільному праві юридичний зміст основних/конституційних прав розвивається опосередковано через положення приватного права. Він охоплює передусім положення обов’язкового характеру і, зокрема, може бути реалізований суддею через використання загальних застережень/нормативних клаузул.

3. Цивільний суддя може своїм рішенням порушити конституційні/фундаментальні права (§ 90 Федерального конституційного суду, BVerfGG), якщо він не визнає вплив основних прав на норми цивільного права. Федеральний конституційний суд розглядає і перевіряє судові рішення цивільних судів тільки на предмет порушень основних прав, але не загальних помилок правового характеру.

4. Також норми цивільного законодавства можуть бути «загальними законами» за змістом ст. 5, абз. 2 Конституції і, таким чином, обмежувати основне право на свободу вираження поглядів.

5. «Загальні закони» мають тлумачитися в контексті особливої важливості конституційного/фундаментального права на свободу вираження поглядів для ліберальної демократичної держави.

6. Конституційне/фундаментальне право ст.5 Конституції захищає не тільки право висловлювати свою думку як таке, а й розумовий вплив, що здійснюється шляхом вираження думок/поглядів.

7. Вираз, який містить заклик до бойкоту, не обов’язково порушує вимоги добропорядності/добрих звичаїв за змістом § 826 Цивільного кодексу Німеччини; він може бути конституційно захищений, враховуючи всі обставини справи, свободою вираження думок.

 


Конституційний суд Німеччини 7, 198 (199) (BVerfGE 7, 198 (199):
 

Вирок


Першого Сенату від 15 січня 1958 року

– 1 BvR 400/51 –

у провадженні за конституційною скаргою Сенатського директора Еріха Л. у Гамбурзі проти вироку Окружного суду Гамбурга (Landgericht Hamburg) від 22 листопада 1951 року. – Актовий № 15. О. 87/51 –.

Формула рішення:



Вирок Окружного суду Гамбурга від 22 листопада 1951 року Актовий № 15 О. 87/51 . порушує основне право позивача, гарантоване відповідно до ст. 5, абз. 1 Основного закону і, отже, скасовується. Справу повернуто до Окружного суду Гамбурга.

Обґрунтування:

 

А.

Заявник – тоді Сенатський директор і глава Державної прес-служби Вільного і Ганзейського міста Гамбурга на відкритті «Тижня німецького кіно» в якості голови Гамбурзького прес-клубу в промові до кінопрокатників і кінопродюсерів 20 вересня 1950 року заявив, серед іншого, таке:



«Після того, як німецький фільм втратив свою моральну репутацію в Третьому рейху, однак, постать однієї людини є найменш вдалою, після всього скоєного, для того, щоб відновити цю репутацію: це сценарист і режисер фільму «Юд Зюсс». Давайте попередимо незліченну шкоду в усьому світі, яка виникне, якщо саме ця людина буде діяти в якості представника німецької кіноіндустрії. Його виправдання в Гамбурзі було тільки формальним. Вирок суду і особливо обґрунтування сприймаються не інакше як моральний осуд. Тому ми просимо дистриб’юторів і власників кінотеатрів проявити своє ставлення, що тягне й майнові втрати, але такі, які всі у змозі витримати, і передусім – характер. Характеру я бажаю німецькому фільму. Якщо кіноіндустрія доведе його наявність, покаже свою фантазію, сміливість і візуальну бездоганність, то вона заслуговує на допомогу й досягне того, що потребує для життя: успіх у німецької та в міжнародної аудиторії».

 


Конституційний суд Німеччини 7, 198 (200) (BVerfGE 7, 198 (200):
 

Компанія Домнік Продакшн GmbH, яка в цей час зняла фільм «Безсмертна кохана» на основі сценарію і за режисурою Файта Харлана, висунула до заявника вимогу зробити заяву про те, яким є його виправдання з огляду на вищезгадані заяви на адресу Харлана. Заявник відповів у листі від 27 жовтня 1950 року, який він назвав «Відкритим листом» і передав до друку у пресу, зокрема, таке:

«Суд присяжних жодним чином не спростував, що Файт Харлан протягом значного періоду за часів гітлерівського рейху був «нацистським режисером Nr. 1» і його фільм «Юд Зюсс» став одним із основних подразників упродовж убивчого для євреїв цькування нацистами ... Як вітчизняні, так і зарубіжні ділові люди можуть не мати нічого проти повернення Харлана в кіноіндустрію. Але моральну позицію Німеччини в світі не можна дати зруйнувати знову через бажання мати надійні грошові заробітки та заробітчан. Адже повернення Харлана відкриє ледь зцілені рани і знову породить недовіру, що завдасть жахливої шкоди німецькому відродженню. Тому і з усіх цих причин не тільки правом пристойних німців, але навіть їх обов’язком – бути готовими у боротьбі з недостойними представниками німецького кіно до протесту, а, може, й до бойкоту».

Домнік Продакшн GmbH і Херцог-фільм GmbH (остання як прокатник фільму «Безсмертна кохана» для федеральної території) домоглись у Окружному суді землі Гамбург шляхом тимчасового розпорядження заборони заявнику:



1) закликати власників німецьких театрів і кінопрокатників не включати фільм «Безсмертна кохана» у свої програми;

2) закликати німецьку громадськість не відвідувати показ фільму.

Вищий суд землі Гамбург відхилив апеляцію заявника проти рішення Окружного суду.

На заяву позивача обом кінокомпаніям було встановлено крайній термін подачі позовної заяви. За їхньою позовною заявою окружний суд


Конституційний суд Німеччини 7, 198 (201) (BVerfGE 7, 198 (201):
Гамбурга 22 листопада 1951 року ухвалив наступне рішення:

«Відповідачу присуджено утриматися, під загрозою установленого судом штрафу або позбавлення волі,

1)закликати німецькі театри і власників кінопрокату до виключення/неприйняття у програму створеного Позивачем (1) і прийнятого до прокату Позивачем (2) для показу на федеральній території придбаного фільму «Безсмертна кохана»;

2) закликати німецьку громадськість не відвідувати показ цього фільму.

Відповідач несе витрати по спору.

Вирок забезпечується гарантійною сплатою 110000 німецьких марок та має бути негайно/попередньо виконаний».

Окружний суд землі вбачає у заявах/виступах заявника аморальний заклик до бойкоту. Метою цього заклику було бажання запобігти повторній появі Харлана «як творця представницьких фільмів». Заклик заявника практично вимагає «на практиці вивести Харлана із створення звичайних/нормальних фільмів, тому що кожен такий фільм може стати через майстерність режисера представницьким фільмом». Але через те, що Харлан у зв’язку з його участю у фільмі «Юд Зюсс» при розгляді порушеної кримінальної справи проти нього був виправданий і згідно з рішенням щодо процесу денацифікації не підлягає більше при здійсненні своєї професії жодним обмеженням, дії заявника є порушенням «демократичних поглядів на право і мораль, що панують серед німецького народу». Заявника звинувачують не у тому, що він висловив несприятливу думку про повторну появу у кіноіндустрії Харлана, а у тому, що він публічно закликав до певної поведінки, яка запобігла б показу фільмів Харлана і, отже, повторній появі його як режисера. Цей заклик до бойкоту спрямований також проти кінокомпаній позивачів; оскільки якщо фільм, що перебуває у виробництві, не матиме збуту,

 

Конституційний суд Німеччини 7, 198 (202) (BVerfGE 7, 198 (202):
 виникне загроза відчутних економічних втрат. Об’єктивний склад делікту відповідно до § 826 Цивільного кодексу таким чином задоволений, отже, постає правомірна претензія заборонити його дії.

Заявник оскаржив це рішення у Вищому суді землі Гамбург. Разом із тим він подав конституційну скаргу, в якій стверджує, що має місце порушення його фундаментального права на свободу вираження поглядів (ст. 5, абз. 1, реч. 1 Конституції Німеччини). Він здійснив політичну і моральну критику поведінки Харлана і кінокомпаній. На це він має право, оскільки ст. 5 Конституції гарантує не тільки свободу слова без наміру впливу, але, зокрема, й свободу впливу через Слово. Його висловлювання являють собою оціночні судження. Суд першої інстанції помилково вважає, що їх слід перевіряти на точність/істинність, тоді як їхня допустимість залежить тільки від того, чи були вони офіційно дозволені. Але вони були дозволеними, оскільки конституційне/фундаментальне право на свободу вираження поглядів має соціальний характер і надає суб’єктивне публічне право на те, щоб інтелектуальною діяльністю впливати на публічну думку, брати участь у «формуванні народу у державу». Це право має свої межі тільки в «загальних законах» (ст. 5, абз. 2 Основного закону). Оскільки вираження поглядів спрямовується і виражається в громадському й політичному житті, «загальними законами» вважатимуться тільки ті, які стосуються публічного права, але не норми Цивільного кодексу, що регулюють питання недозволених діянь. Натомість те, що у сфері цивільного права є недозволеним, може бути виправданим конституційним правом і бути дозволеним у сфері публічного права; конституційні/фундаментальні права як права особистості з конституційним статусом є для цивільного права «виправданням з пріоритетним статусом».

Федеральний міністр юстиції, Сенат Вільного і Ганзейського міста Гамбурга та обидві кінокомпанії отримали можливість представити свої позиції/коментарі. Сенат заявив, що він приєднується до доводів конституційної скарги.

 

Конституційний суд Німеччини 7, 198 (203) (BVerfGE 7, 198 (203):


 

Кінокомпанії вважають рішення Окружного суду землі Гамбург правильним.

На усному слуханні були представлені заявник і обидві кінокомпанії.

Справи, що розглядатись у Окружному суді землі Гамбург 15 Q 35/50 і 15 O 87/51, а також вирок Суду присяжних I в Гамбурзі від 29 квітня 1950 року – (50) 16/50 // 14 Кз 8/49 – стали предметом слухань.

Б. – І.

Конституційна скарга є прийнятною; умови для застосування § 90, абз. 2, реч. 2 Закону про конституційний суд (Федеральний конституційний суд, BVerfGG (рішення до вичерпання засобів правового захисту) наявні.



II.

Заявник стверджує, що Окружний суд своїм вироком порушив його конституційне/фундаментальне право на свободу вираження поглядів зі ст. 5, абз. 1, реч. 1 Основного закону.

1. Вирок Окружного суду, акт органу державної влади в конкретному прояві правосуддя, за своїм змістом може бути таким, що порушує конституційне/фундаментальне право скаржника тільки тоді, коли це основоположне право має враховуватись при його винесенні.

Вироком заявнику заборонено робити заяви,за допомогою яких він міг впливати на інших з тим, щоб також перешкоджати повторній появі Харлана в кіноіндустрії і налаштувати їхню поведінку щодо його фільмів відповідним чином. Ця заборона являє собою об’єктивне обмеження права заявника на вільне вираження його думки. Окружний суд виправдав свою позицію, вказавши, що розглядає заяви заявника як делікт відповідно до § 826 Цивільного кодексу Німеччини стосовно позивачів у справі, і ті, відповідно до положень цивільного

 

Конституційний суд Німеччини 7, 198 (204) (BVerfGE 7, 198 (204):
 

права, мають право зобов’язати його припинити виголошення таких заяв. Таким чином, вирок, прийнятий районним судом за наслідками цивільного судового позову позивачів, стає обмеженням свободи заявника через винесення судом як органом державної влади свого рішення. Основоположне право заявника відповідно до ст. 5, абз. 1, перше речення Основного закону, може бути порушеним тільки тоді, коли правила цивільного законодавства зазнають з боку конституційних/фундаментальних прав впливу такого змісту, що вони більше не зможуть бути виправданням для оскарженого вироку.

Основне питання, чи впливають основоположні/конституційні правові норми на цивільно-правові приписи, і як цей вплив виглядає в деталях, є спірним (думки з цього приводу останнім часом див.: Лауфке (Laufke) в ювілейному збірнику для Генріха Леманна, 1956, Vol I, с. 145 і сл., І Дюріг (Dürig) в ювілейному збірнику для Нав’язкий (Nawiasky), 1956, с. 157 і наст.). Крайні позиції в цій суперечці представлені, з одного боку, тезою, що основоположні права спрямовані виключно проти держави, а з другого боку, думкою, що основні права, або, принаймні, деякі, і, звичайно, найбільш важливі з них, також стосуються й приватних правових відносин, тобто потенційно впливають на кожного. Попередні випадки, що потрапляли до Конституційного суду, не можуть бути використані ні для зайняття одної, ні для другої з цих крайніх позицій; висновки, що Федеральний трудовий суд у своєму рішенні від 10 травня 1957 року (NJW +1957, С. 1688) зробив на основі рішення Конституційного Суду від 17 і 23 січня 1957 року (BVerfGE 6, 55 і 6, 84), у зв’язку з цим, є надто далекосяжними. Навіть зараз немає необхідності обговорювати питання про так званий «вплив щодо третьої сторони» конституційних/фундаментальних прав у повному обсязі. Щоб отримати належний результат, досить задовольнитися наступним:

Безсумнівно, основні права насамперед призначені для забезпечення свободи осіб від втручання з боку публічних властей; вони є захисними/оборонними правами громадянина проти держави. Це засвідчують результати історії інтелектуального розвитку основних прав, а також історичні

 

Конституційний суд Німеччини 7, 198 (205) (BVerfGE 7, 198 (205):
 

процеси, які привели до появи основних/конституційних прав у конституціях окремих держав. Цей самий сенс мають також основні права Основного закону, у якому шляхом розташування розділу основних прав підкреслено верховенство людини та її гідності у стосунках за участю державної влади. Це підкреслено тим, що законодавчий орган надав право спеціального звернення для захисту цих прав шляхом конституційної скарги лише проти актів публічної влади.

Це однаковою мірою стосується й того, що Основний закон, який не є нейтральним щодо певних цінностей (BVerfGE 2, 1 [12], 5, 85 [134 і далі, 197 і наст.]; 6, 32 [40 і наст.]) у своєму розділі, що стосується основних/фундаментальних прав, створив об’єктивний порядок цінностей, і саме цей порядок принципово зміцнює обов’язкову силу основних прав, які у ньому відображаються (Кляйн Мангольдт, Боннський Основний закон, попередні зауваження, розділ Б, III, 4 перед ст. 1, с. 93). Ця система цінностей, у центрі якої перебуває сама людська особистість, що вільно розвивається, а також її гідність, має бути розглянута як фундаментальне конституційне рішення для всіх галузей права; законодавчі, адміністративні і судові органи отримують від неї директиви й імпульси для розвитку. Отже, природно, що вона впливає також і на цивільне право; жодне з положень цивільного законодавства не може суперечити її словам, кожне має тлумачитись у її дусі.

Правовий зміст основних прав в якості об’єктивних стандартів розгортається в приватному праві за допомогою безпосередньо контролюючих цю галузь права правил/положень. Як нове право/законодавство має відповідати системі фундаментальних конституційних цінностей, так само й існуюче, доконституційне право має бути вирівняним відповідно до змісту цієї системи цінностей; від неї в це право надходить певний конституційний зміст, який надалі буде визначати інтерпретацію цього права. Суперечка між приватними сторонами про їх права та обов’язки відповідно до таких поведінкових норм цивільного права, що зазнали конституційного впливу, залишається матеріально і процесуально цивільно-правовим судовим процесом. Тлумачитися й застосовуватися буде цивільне 



Конституційний суд Німеччини 7, 198 (206) (BVerfGE 7, 198 (206):
 право, хоча його інтерпретація повинна слідувати публічному праву, а саме Конституції.

Вплив ціннісних співвідношень/масштабів, що містяться в основоположних/конституційних правах, проявляється особливим чином у тих положеннях цивільного права, що містять обов’язкові норми і тому є частиною публічного порядку (ordre public) – в широкому сенсі – тобто принципами, які заради загального блага і для структурування правовідносин між приватними особами повинні бути обов’язковими і, отже, мають бути виведені з-під панування приватного права. Ці положення за своїм спрямуванням мають тісні відносини з публічним правом, яке вони доповнюють. Це, таким чином, особливою мірою ставить їх під вплив конституційного права. Для правосуддя з метою реалізації цього впливу передусім підходять «загальні положення», зокрема, як у § 826 Цивільного кодексу Німеччини, які звертаються, щоб оцінити поведінку людини, до не-цивільно-правових, зрештою, до взагалі неправових стандартів, таких як «мораль» і «добрі звичаї». Адже вирішуючи, чого вимагають у кожному окремому випадку ці соціальні настанови, слід передусім відштовхуватись від сукупності цінностей, які в певний момент свого інтелектуального та культурного розвитку досяг народ і зафіксував у своїй Конституції. Тому загальні положення справедливо вважаються «місцем стику» основних прав з цивільним правом (Дюріг (Dürig) у Neumann-Nipperdey – Scheuner, Die Grundrechte, Band II S. 525).

Суддя у силу покладеного на нього конституційного завдання має розглянути описаним вище способом питання впливу на застосовуване ним матеріальне цивільне право конституційних норм/основних прав; якщо цей вплив установлено, то він повинен дотримуватися отриманої модифікації цивільного/приватного права у тлумаченні та правозастосуванні. У цьому полягає сенс зв’язаності цивільно-правових норм основними правами (ст. 1, абз. 3 Конституції). Якщо він помилково оперує цими критеріями/масштабами і його судження ґрунтуються на нехтуванні впливом конституційних норм на цивільно-правові норми, він не тільки порушує об’єктивне конституційне право,


Конституційний суд Німеччини 7, 198 (207) (BVerfGE 7, 198 (207):
 

відмовляючись визнати зміст конституційних/основоположних правових норм (як об’єктивних норм), але цим самим він порушує, як носій державної влади, своїм вироком основоположне право на повагу й дотримання якого з боку судової влади громадянин має конституційне право. Проти такого вироку громадянин може – без шкоди для подальших кроків з метою усунення правової помилки права в цивільному процесі – звернутись у Федеральний конституційний суд у порядку конституційної скарги.

Конституційний Суд повинен розглянути, чи належним чином загальний суд врахував простір дії і дієвість основних прав у галузі цивільного права. Але звідси постає й межа такої перевірки: не є справою Конституційного суду повною мірою перевірити вироки цивільного суду на предмет наявності помилок права; Конституційний Суд має лише оцінити означену як «випромінювальний ефект» чинність основних прав у цивільному праві і забезпечити таким чином чинність ціннісного змісту конституційного права. Сенс інституту конституційної скарги полягає у тому, що всі акти законодавчої, виконавчої та судової влади повинні перевірятись на їх «відповідність основному закону» (§ 90 Закону про Федеральний конституційний суд, BVerfGG). Так само, як Федеральний конституційний суд не повинен у якості наглядової або навіть «суперревізійної» інстанції перевіряти рішення цивільних судів, він тим більше не може взагалі відмовитися від перевірки таких рішень і пройти повз них, проігнорувавши застосовані ними норми та їхню відповідність основним правам.

2. Проблема взаємозв’язку конституційних/фундаментальних прав та приватного права, здається, має інакший зміст у випадку, коли йдеться про конституційне право на свободу вираження поглядів (ст. 5 Основного закону). Це основне право – так само, як ще у Веймарській конституції (ст. 118) – гарантовано Основним законом тільки в рамках «загальних законів» (ст. 5, абз. 2). Без того, щоб насамперед перевірити, які закони є «загальними» законами в цьому сенсі, може бути представлена точка зору, що Конституція, посилаючись на межі



Конституційний суд Німеччини 7, 198 (208) (BVerfGE 7, 198 (208):
 загальних законів, обмежила претензію Основного закону на чинність його положень межами, що визначаються судами шляхом інтерпретації цих законів. Результат цієї інтерпретації буде, тією мірою, якою він становить обмеження конституційного права, визнаватись як належний і, отже, у жодному разі не може розглядатися як порушення конституційного/фундаментального права.

Це, однак, не є сенсом посилання на «загальні закони». Основне/конституційне право на свободу вираження думки, як пряме вираження людської особистості в суспільстві, є одним із найважливіших прав людини взагалі (право, що найбільш важливе для людини відповідно до ст. 11 Декларації прав людини і громадянина 1789 року). Для вільного/ліберального демократичного правопорядку це право є конститутивним/основоположним, оскільки тільки воно дозволяє постійну інтелектуальну конфронтацію, боротьбу думок, що є її життєвим елементом (BVerfGE 5, 85 [205]). Воно в деякому сенсі є основою будь-якої свободи взагалі, «матрицею, неодмінною передумовою майже кожної формі свободи» (Кардозо).

З цієї фундаментальної важливості свободи вираження думки для вільної демократичної держави випливає, що з позиції цієї конституційної системи було б нелогічним фактичне обмеження саме цього фундаментального права кожною нормою простого закону (і, таким чином, неминучим впливом на нього судовою практикою судів, що його тлумачать при вирішенні страв). Навпаки, значно важливішим є те, що в принципі зазвичай визначає відносини між конституційними/фундаментальними правами та приватним правом: загальні закони повинні своїм обмежувальним для основного права ефектом у свою чергу бути розглянуті у світлі важливості цього права й тлумачитись так, що особлива важливість і ціннісний зміст цього права, яке за умов вільної/ліберальної демократії має означати принципову презумпцію свободи слова в усіх сферах, але особливо в суспільному житті, мають безумовно бути гарантованими. Взаємне співвідношення між основним

Конституційний суд Німеччини 7, 198 (209) (BVerfGE 7, 198 (209):
правом і «загальними законами», отже, не повинно розглядатися в якості одностороннього обмеження обов’язкової сили і чинності фундаментального права «загальними законами»; йдеться, навпаки, про взаємовплив/інтеракцію в тому сенсі, що «загальні закони», хоча й за своїм формулюванням визначають правові бар’єри для конституційних прав, але, у свою чергу, мають тлумачитись і бути адаптованими до визначальної для ціннісної орієнтації ролі й важливості цього фундаментального права у вільній демократичній країні і, таким чином, теж бути обмеженими у своєму змісті і впливі на це конституційне право.

Федеральний конституційний суд, який уповноважений шляхом юридичного інституту конституційної скарги на захист основних прав, в кінцевому рахунку має і тут володіти юридичною можливістю відповідним чином контролювати юрисдикцію судів, де вона стосується конституційно визначеного простору застосування загального закону і, таким чином, можливо, невідповідним чином і тому неприпустимо обмежує чинність конституційного/фундаментального права в конкретному випадку. До його компетенції має належати донесення специфічного/конкретного значення, що втілюється в цьому фундаментальному праві для вільної/ліберальної демократії до всіх органів державної влади, у тому числі цивільних судів, і вказати на конституційно бажаний баланс між взаємно суперечливими конституційними/ фундаментальними правами, що стримують і втручаються одне в друге, і «загальними законами», за потреби відновивши його.

3. Поняття «загального» закону було спірним із самого початку. Можна залишити відкритим питання, чи не потрапило це поняття в текст ст. 118 Конституції 1919 року тільки в результаті технічної помилки (див.: Häntzschel im Handbuch des deutschen Staatsrechts, 1932, Band II S. 658). У всякому разі, він вже у часи чинності цієї Конституції тлумачився у тому розумінні, що під ним слід розуміти всі закони, які «не забороняють певну думку як таку, які не спрямовані проти висловлення як такого», а, швидше», слугують захисту правової цінності як такої, незалежно від змісту певної думки, захищають відповідну правову цінність», захищаючи

 



Скачати 406.67 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка