Конспект лекцій з дисципліни «Юридична конфліктологія»



Сторінка7/8
Дата конвертації11.05.2018
Розмір1.55 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8

4.Принципи та етапи процедури медіації

Вихідні і визначальні правові ідеї, положення та засади, які становлять процедурне та організаційне підґрунтя здійснення процедури медіації і спрямовані на ефективне, взаємоприйнятне, законне розв'язання конфлікту між учасниками спору іменуються в юридичній літературі принципами медіації [90, c.87]. Такими базовими принципами медіації, які найбільш розповсюдженні у законодавстві про медіацію зарубіжних країн і визначені в основних рамкових міжнародних документах, є:



- добровільність, тобто прийняття усвідомленого рішення сторонами процесу про застосування такої альтернативної процедури розв'язання спору, можливість відмовитися від участі на будь-якому етапі, причому будь-який тиск на сторони заборонений. Ніхто не може примусити сторони скористатися медіацією або хоча б спробувати це зробити. Медіація - це добровільний процес, заснований на прагненні сторін досягти чесної та справедливої угоди. Добровільність проявляється в тому, що жодну сторону не можна примусити до участі в медіації; кожен учасник може вийти з процесу медіації на будь-якому етапі; згода з результатом процесу медіації є також суто добровільною; сторони самі контролюють хід і результати медіації; послуги медіатора приймаються обома сторонами добровільно [90, c.88];

  • рівність сторін - сторони мають рівні права під час медіації, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

  • нейтральність медіатора - медіатор повинен виконувати свої обов'язки неупереджено, ґрунтуючись на обставинах справи, беручи до уваги думку сторін та не нав'язуючи сторонам певного рішення, яке приймається винятково за взаємною згодою сторін [90, c.91];

- конфіденційність - інформація, отримана медіатором під час проведення медіації, є конфіденційною і не може бути розголошена ним без попередньої згоди сторін. Дуже важливим у контексті цього принципу є закріплення на рівні закону «імунітету» для медіатора - медіатор не може бути допитаний щодо інформації, яка стала йому відома під час проведення медіації або стосується безпосередньо суті медіації, крім випадків, коли сторони не заперечують проти розголошення такої інформації. Медіатор повинен забезпечити очікування сторін відносно конфіденційності, яка залежить від обставин медіації та будь-якої угоди, до якої прийдуть сторони. Медіатор не повинен розголошувати хід і результати медіації, якщо на це немає дозволу всіх сторін або якщо цього не вимагає закон. Оскільки гарантія конфіденційності є важливою для сторін, медіатор повинен обговорити її з конфліктуючими сторонами. Якщо медіатор проводить приватні засідання із сторонами, зміст таких засідань, з погляду конфіденційності, має бути обговорений з усіма сторонами заздалегідь. З метою захисту цілісності процесу, медіатор повинен уникати передачі кому-небудь інформації про поведінку сторін під час процесу, якості проходження справи або пропоновані рішення. Якщо сторони домовилися, що вся або частина інформації, виявленої під час процесу медіації, є конфіденційною, то така угода сторін має бути для медіатора обов'язковою. Конфіденційність не може тлумачитися як обмеження або заборона на моніторинг, наукові дослідження або оцінку програм медіації відповідними людьми. За відповідних обставин науковцям може бути дозволений доступ до статистичних даних і, з дозволу сторін, на присутність під час самого процесу медіації та на інтерв'ю з учасниками медіації [90, c.89];

- неупередженість - медіатор має виконувати свою роботу об'єктивно і чесно. Він повинен проводити медіацію тільки тих справ, в яких він може залишатися неупередженим і справедливим. Ідея неупередженості є центральною в процесі медіації. У будь-який час, якщо медіатор не здатен проводити процес безпристрасно, він зобов'язаний припинити медіацію. Медіатор повинен уникати такої поведінки, яка давала б привід відчути упередженість щодо певної сторони. Якість процесу медіації підвищується, коли у сторін є упевненість у безсторонності медіатора. Коли медіатор призначається судом або іншою інституцією, то ця організація повинна докласти максимуми зусиль щодо забезпечення безсторонності послуг медіатора. Медіатор повинен остерігатися упередженості або упереджень, заснованих на особистих характеристиках сторін, їх соціального походження або поведінки на медіації. Зворотною стороною безсторонності є відсутність зацікавленості в конфлікті. Проте якщо інтерес у конфлікті породжує деякі сумніви в об'єктивності процесу, медіатор має відмовитися від процесу [90, c.90];

- законність - сторони спору мають керуватися чинним законодавством і угодою, укладеною між ними;

- активність сторін спору - припускає скоєння певного роду дій сторін спору незалежно від їх безпосередньої участі у момент розгляду;

- системність і взаємопов'язаність дій осіб, що беруть участь у процедурі при розгляді та вирішенні спору [90, c.88];

- інформованість - видання спеціальної літератури та заснування засобів масової інформації для висвітлення допустимих альтернативних способів вирішення спорів і проблем примирення сторін, підготовка та випуск навчально-методичних посібників і коментарів до нормативних актів, що регулюють питання примирення сторін, проведення спеціальних семінарів і конференцій, спрямованих на роз'яснення громадськості про переваги мирного врегулювання спорів;

- підготовка кваліфікованих фахівців в області застосування альтернативних методів вирішення правових спорів (посередників, конфліктологів і т. д.) [90, c.92].

Процедура медіації є чітко структурованою та поділяється загалом на чотири стадії:



1) попередню (вступну) стадію, яка складається з двох етапів: підготовчого етапу. На цьому етапі медіатор намагається здобути довіру учасників, оцінює їх готовність до медіації, пояснює правила медіації, роз'яснює свою роль у цьому процесі. Та етапу індивідуальних зустрічей - на цьому етапі медіатор вивчає позиції учасників конфлікту і забезпечує їх взаємне спілкування. На цій стадії встановлюється перший контакт медіатора зі сторонами, підписується згода сторін або контракт на проведення медіації, роз'яснюється суть медіації, правила проведення відповідної процедури [91, c.72];

2) відкриваючу стадію (розвідки та збору інформації) - на цій стадії відбувається поступове налагодження прямого спілкування між сторонами, її етапами є пояснення сторін, а також виклад кожною зі сторін своєї позиції у спорі, з'ясування причин виникнення спору та мотивації сторін у спорі, уточнення позицій сторін, поділ загальної суті спору на окремі складові, підсумок. Кожна зі сторін має можливість викласти свої бачення суті спору, а медіатор шляхом постановки питань та узагальнення сприяє з'ясуванню причин конфлікту, працює з емоціями сторін й після сумісного визначення тем переговорного процесу, серед них визначаються спільні поєднувальні чи протилежні, встановлюється пріоритетність тем, порядок їх опрацювання в процесі медіації. Для того щоб рішення було ухвалене, всі учасники повинні мати рівний обсяг інформації і добре розуміти стан проблем. Завдання медіатора на цій стадії - виявити всі існуючі проблеми, оскільки більшість конфліктів мають, як відомо, комплексний характер. Тут учасники вирішують, чи хочуть вони досягти угоди з усіх заявлених проблем або тільки з деяких, а також визначають черговість їх розгляду, так само ухвалюється принципове рішення про продовження або згортання роботи [92, c.115];

3) середню стадію (розробка варіантів рішень) - передбачає спільний пошук шляхів вирішення спору, етапність цієї стадії полягає у визначенні першочергових питань, з'ясуванні невиявлених інтересів сторін, визначенні спільних засад та інтересів сторін у спорі, обговоренні й пошуку взаємоприйнятних способів вирішення спору, пошуку консенсусу. Головним завданням стадії є спрямування учасників на спільну роботу. На цьому етапі медіатор дає старт взаємодії між сторонами і стежить за тим, щоб кожному учасникові була надана можливість висловитися, внести свої пропозиції й оцінити пропозиції інших без будь-якого тиску;



4) заключну - вирішення спору між сторонами по суті, укладення угоди, підведення підсумків. При знаходженні спільних варіантів рішень сторони за домовленістю переходять до останньої стадії - складання угоди, яка готується виключно сторонами, містить взаємні поступки та після її остаточного формулювання перевіряється на допустимість й можливість виконання та справедливість, підписується сторонами. Сторони оцінюють, чи отриманий результат співпадає з їх уявою про цінність і справедливість, оскільки це важливо для визначення їхньої здатності виконати спільно досягнуте, сформульоване, оформлене та підписане рішення. Добровільність виконання підписаної під час медіації угоди - це гарантія її безумовного виконання сторонами. Ідеальна підсумкова угода - це такі рівноправні, законні та міцні зобов'язання, що вироблені в результаті переговорів і з якими погоджуються конфліктуючі сторони;

5) Затвердження угоди. Медіатору разом зі сторонами угоди слід визначити, які механізми забезпечать найбільш швидке й ефективне затвердження прийнятого документа, які представники сторін цим займатимуться і які ресурси для цього будуть потрібні [92, c.116].

Л. В. Гола, натомість, до етапів роботи медіатора відносить: влаштування переговорів між сторонами конфлікту; адекватний виклад претензій сторін; висвітлення зацікавленості сторін; пошук причини спору; розробка методів розв'язання спору; підписання угоди про примирення [74]. В кожному разі, як наголошує М. Кузьмина, вважати медіацію завершеною можна лише у тому випадку, коли умови медіації будуть не лише погоджені, а й фактично виконані сторонами у добровільному чи примусовому порядку [29, c.60].
5. Інші види альтернативних способів вирішення правових спорів

Тенденція розвитку українського суспільства полягає нині у зменшенні впливу держави на суспільні відносини через пряме регулювання.Однак, стримуючим фактором є те, що до теперішнього часу не здійснено законодавчого закріплення терміну «альтернативне вирішення спорів». Зважаючи на існуючі наукові розробки з цього питання, альтернативні способи вирішення спорів можна визначити як сукупність різноманітних процедур, спрямованих на врегулювання правових спорів, що виникають, на основі узгодження позицій та інтересів сторін, які здійснюються недержавними органами, виходячи з принципів диспозитивності, рівноправності, добровільності та конфіденційності [93, c. 209].

Альтернативні способи вирішення спорів (АВС) - ціла система прийомів, засобів, методів, від суто конфіденційних, в яких беруть участь тільки сторони (переговори), де мають риси публічного розгляду, що закінчується винесенням обов'язкового для сторін рішення (арбітраж, третейський суд). АВС - це форма приватного врегулювання відносин між сторонами. Разом з тим АВС повинні служити цілям правосуддя, забезпечення процесуальних гарантій захисту прав та інтересів сторін і підвищенню ефективності вирішення складних правових ситуацій в суді [94, c.43].

Загалом, європейська практика позасудового вирішення конфліктів здійснюється у таких основних формах:



(а) третейський суд або арбітраж - вирішення спору за допомогою незалежної, нейтральної особи - арбітра (або групи арбітрів), який уповноважений винести обов'язкове для сторін рішення;

(б) посередництво або медіація, що передбачає врегулювання правового конфлікту за допомогою незалежного, нейтрального посередника, який сприяє сторонам у досягненні згоди;

(в) переговори або негоціація - спосіб врегулювання економіко- правового спору безпосередньо сторонами без участі інших осіб [95, c.139].Детально цей спосіб ми досліджували у 1 роздлі роботи.

Враховуючи розроблені теоретичні надбання та практику, що склалася на сьогоднішній день, українські науковці виокремлюють три основні альтернативні способи вирішення спорів по відношенню до офіційного правосуддя: переговори, медіація, третейський суд. Крім того, існує можливість вирішення спору за допомогою Міжнародного комерційного арбітражного суду, що утворюється при Торгово-промисловій палаті України, та є самостійною, постійно діючою арбітражною установою, метою якого є розгляд і вирішення міжнародної комерційної суперечки по суті в певній процесуальній формі, без залучення державних судових органів. Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до розгляду спори, які відносяться до його компетенції, у випадку письмової згоди між сторонами про передачу йому всіх або окремих спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того мають вони договірний характер чи ні [96, c.191].

Як уже відзначалося у 1 розділі найпоширенішим способом в Україні є переговори - тобто намагання конфліктуючих сторін вирішити спір без допомоги сторонніх осіб. Метою переговорів є прийняття спільних рішень, які сторони вважають найкращими, причому кожний учасник переговорного процесу сам вирішує, чи погоджуватись йому на ту чи іншу пропозицію. Відтак, сторони, які ведуть переговори, безпосередньо контролюють як процедуру переговорного процесу, так і його суть. Невипадково переговорам надається особлива увага, оскільки цей спосіб здебільшого грунтується на повазі опонентів один до одного, що дозволяє досягати згоди там, де інтереси не співпадають, думки і погляди розходяться, проте результативні переговори можуть запобігти виникненню конфліктів у подальшому [97, с.110].

Другим альтернативним способом є інститут третейського судочинства, який є найбільш врегульованим на законодавчому рівні. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про третейські суди», третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин [98]. Принцип арбітрування, покладений в основу роботи третейського суду, спрямований не на розгляд суперечки по суті. Його метою є максимальне сприяння сторонам конфлікту в досягненні ними компромісу та укладення мирової угоди.

При порівнянні третейського суду зі звичайними державними судами очевидні переваги, які випливають з його договірного характеру.Сторони можуть самостійно вибирати осіб, які будуть відправляти правосуддя при розгляді їхньої суперечки, беручи до уваги, наприклад, їх професійні навички і незалежність у судженнях. У результаті обидві сторони більш схильні бачити в третейському суді неупереджений процес. Сторони можуть також вибрати застосовне право і місце проведення третейського суду. Вони можуть заздалегідь домовитися про максимальну суму, що виплачується стороною, що програла, і про те, що вартість третейського суду може бути розділена між ними. Такі домовленості збільшують можливість добровільної згоди з рішенням третейського суду і швидкого закінчення спору [99, c.92].

Третейський суд для розгляду справи (ad hoc) - це одне або кілька фізичних осіб - третейських суддів, обраних сторонами у зв'язку з необхідністю вирішення тільки одного економіко-правового спору. Компетенція третейських суддів у даному випадку обмежується тільки рамками судового розгляду однієї справи, після закінчення якого судді втрачають свій статус і припиняють діяльність. Будь-яка організаційна структура відсутня, і третейські судді є не штатними співробітниками, а виступають як фізичні особи, наділені довірою сторін [100, c.48].

Постійно діючі третейські суди - це суди, створені в якості структурних підрозділів тих чи інших підприємств, установ, організацій, з постійним штатом співробітників і третейських суддів. Організація, яка приймає рішення про створення третейського суду, затверджує регламент його роботи, положення про арбітражні збори і склад суддів [101, c.94].

Арбітраж – це процес, у ході якого дві сторони зустрічаються в присутності нейтральної третьої особи, яка є спеціально підготовленим арбітром та вислуховує обидві сторони і потім виносить обов’язкове або необов’язкове для виконання сторонами рішення, залежно від того, про що сторони домовились заздалегідь. Фактично арбітраж створює приватну судову систему. Якщо одна із сторін не бажає дотримуватися умов рішення, примусити таку сторону до виконання рішення можна через державний суд [102, c.17].

Міжнародний арбітраж використовується, коли сторони або предмет спору знаходяться в різних юрисдикціях. Зазвичай сторони укладають угоду, у якій зазначається, до якого міжнародного арбітражного суду вони можуть звертатися у разі виникнення суперечки. Такий вид арбітражу також використовується урядами для вирішення міжнародних спорів.

Внутрішній арбітраж застосовується, якщо сторони мешкають або мають підприємства, зареєстровані в тій самій країні, і означає, що спір вирішується в третейському суді у цій країні [103, c.21].

Комерційна медіація - процес вирішення спорів у сфері господарських правовідносин, корпоративного управління між сторонами, не підпорядкованими одна одній. Для проведення комерційної медіації залучаються сторонні незалежні медіатори. Сторонам забезпечуються рівні можливості обрання незалежного медіатора.

Медіація в організації - процес вирішення конфліктів, в якому сторони конфлікту-представники однієї організації, а медіатором може виступати внутрішній або сторонній незалежний медіатор. Така медіація є частиною системи управління конфліктами в організації [104].

Медіація є найбільш ефективною формою та одним із визнаних у світовій практиці способів позасудового вирішення спорів. Медіація сприяє запровадженню правових та моральних засад до сфери підприємницької діяльності. Світовий досвід свідчить про те, що медіація дає змогу вирішувати успішно різноманітні конфлікти, що виникають в усіх сферах суспільного життя. Це цивілізований процес вирішення проблем між сторонами, управління яким покладається на самі конфліктуючі сторони, кінцевим результатом якого є досягнення згоди та встановлення взаємовигідного положення для обох сторін [105, c.61].

Найбільш традиційним є поділ альтернативних форм вирішення правових конфліктів на основні та комбіновані [106, c.219].

До основних альтернативних форм відносяться:

1. Переговори, що представляють собою врегулювання спору безпосередньо сторонами без участі інших осіб;

2. Посередництво, що означає врегулювання спору за допомогою незалежного, нейтрального посередника, який сприяє сторонам в досягненні угоди;

3. Третейський суд - вирішення суперечки за допомогою незалежного, нейтрального особи - арбітра, який уповноважений винести обов'язкове для сторін рішення.

Крім того, компоненти основних видів, змішуючись один з одним, утворюють абсолютно нові комбіновані форми [106, c.221]. Наприклад, такі як:

- посередництво - третейський суд, що означає врегулювання спору за допомогою посередника-арбітра, який у разі недосягнення сторонами угоди уповноважений вирішити суперечку в порядку арбітражу;

- «Міні-суд», широко застосовуваний спосіб для врегулювання комерційних спорів, що отримав назву від зовнішньої схожості з судовою процедурою і представляє собою врегулювання спору за участю керівників корпорацій, юристів і третього незалежного особи, яка очолює слухання справи;

- Незалежна експертиза щодо встановлення фактичних обставин справи - процедура досягнення сторонами угоди на основі укладання кваліфікованого фахівця, що вивчила справу з точки зору фактичного складу;

- Омбудсмен - врегулювання спорів, пов'язаних з недоліками в діяльності урядових агентств та приватних організацій офіційно уповноваженою особою, що розслідують обставини справи за скаргами зацікавлених осіб [107];

- Приватна судова система або суддя «напрокат», що забезпечує вирішення спорів за допомогою суддів, які пішли у відставку, за досить високу плату, які мають повноваження не тільки примирити сторони, але і винести обов'язкове для них рішення.

Серед методів групової роботи, які застосовуються при вирішенні конфліктів, досить ефективним є фасилітація. Фасилітація - це така форма групової роботи, яка спрямована на прояснення та досягнення групою поставленої мети, на вироблення рішення стосовно дуже складних або дуже важливих завдань. Загалом у соціальній психології під фасиліталією розуміють підвищення швидкості або продуктивності діяльності окремого індивіда внаслідок актуалізації у його свідомості образу іншої людини або групи людей, які є суперниками або спостерігачами дій даного індивіда.

Процес фасилітації приводить до підвищення ефективності групової роботи, заохочення членів групи до вирішення проблеми, допомагає розкрити їх потенціал. У ході фасилітації покращується взаємодія всередині самої групи, оскільки обговорення складної проблеми чи спірної ситуації стає більш організованим. Мета фасилітації полягає у аналізі та вирішенні конкретних проблем, пошуку нових ідей, уточненні завдань, які стоять перед учасниками переговорів та плануванні дій. М. Наварро вважає, що фасилітація є нейтральним процесом, який зосереджується на таких аспектах: 1) цілі, які необхідно реалізувати; 2) коло людей, які повинні бути включені у процес вирішення проблеми; 3) як повинен проходити процес, яка послідовність вирішення завдань; 4) якою повинна бути модель спілкування, наскільки вона ефективна, якого результату повинна догти; 5) яким повинен бути рівень підготовки учасників та як повинні бути використані наявні ресурси; 6) як розподілити включеність учасників та їхній потенціал; 7) як створити сприятливу робочу та психологічну атмосферу [108, c.63].

Таким чином, медіація є одним з альтернативних методів вирішення спорів, яку останнім часом усе частіше застосовують для врегулювання спірних питань. Унікальність медіації полягає в тому, що вона стимулює учасників взаємодіяти безпосередньо один з одним для розгляду спору як загальної проблеми, яка потребує вирішення, і для пошуку різних варіантів рішення, а також ставитися один до одного і до протилежних позицій із повагою. Медіація визначається як переговори за участі нейтрального посередника, добровільний і конфіденційний процес, в якому нейтральна третя сторона допомагає конфліктуючим сторонам досягти взаємоприйнятої угоди, як метод, за яким сторони управляють і володіють як самим процесом, так і його результатом - угодою, тобто нічого не вирішується без згоди сторін.
Література:


  1. Анцупов А. Я., Баклановский С. В. // Конфликтология в схемах и комментариях. – Питер, 2006. – 288 с.

  2. Бандурка А. М. Друзь В. А. Конфликтология. – Харьков, 1997.

  3. Глухова А. В. Политические конфликты и кризисы. Консенсус и политические методы его достижения // Государство и права. – 1993. – № 6.

  4. Джеллінген Джеймс. Запобігання насильству / Пер. з англ. В.В. Штенгелев. – К.: Сфера, 2004. – 168 с.

  5. Конфліктологія: [Підручник для студентів вищ. навч. закл. юрид. спец.] / Л. М. Герасіна, М. І. Панов, Н. П. Осіпова та ін.; За ред. професорів Л. М. Герасіної та М. І. Панова. – Харків: Право, 2002. – 256 с.

  6. Кудрявцев В.Н. Стратегии борьбы с преступностью / В.Н. Кудрявцев. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Наука, 2005. – 366 с.

  7. Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі: У 2 ч. – Чернівці, 1993.

  8. Скотт Д. Г. Конфликты: пути их преодоления. К., 1991.

  9. Словник-довідник термінів з конфліктології / За ред. М. І. Пірен, Г. В. Ложкіна. – Чернівці-Київ, 1995.

  10. Тацій В. Я., Тодика Ю. М. Функціонування державної влади в аспекті конфліктології // Право України. – 1997. – № 8.

  11. Тацій В. Я., Тодика Ю. М. Функціонування державної влади в аспекті конфліктології // Право України. – 1997. – № 8.

  12. Юридическая конфликтология / Под ред. В. Н. Кудрявцева. – М., 1995.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка